Правопорушення, його ознаки та види. Склад правопорушення.

 

План

         Вступ.

  1. Правова поведінка.
  2. Правомірна поведінка.
  3. Правопорушення (протиправна поведінка), його ознаки та види.
  4. Склад правопорушення.
  5. Юридична відповідальність.

         Висновки.

         Список використаної літератури.

Continue Reading


Действие права

 

План

  1. Методы правового регулирования.
  2. Способы и типы правового регулирования.
  3. Стадии правового регулирования.
  4. Механизм правового регулирования.

         Список использованной литературы.

Continue Reading



Управління соціальним і гуманітарним розвитком

 

Проблеми розвитку самоврядування провідних сфер життєдіяльності суспільства (спорт)

         Сучасний стан економіки України характеризується процесом завершення переходу до ринкових відносин та інтенсивного їх розвитку, що потребує пошуку нових форм і методів управління розвитком господарських систем. Управління регіональним розвитком являє собою одну із основних рушійних сил цього процесу і повинно відповідати характеру трансформаційних відносин. Демократизація суспільних відносин в країні і перенесення центру ваги ринкових перетворень на цій основі на регіональний рівень вимагають створення відповідного інструментарію впливу з боку місцевих органів влади на характер неоднозначних економічних процесів. Ці проблеми в тій чи іншій мірі висвітлені в роботах провідних науково-дослідних установ та в працях українських вчених-економістів, проте ряд аспектів залишається ще недостатньо вивченими. В першу чергу це стосується наукового визначення сутності та змісту місцевих органів  влади, окреслення їх функцій, виявлення їх ролі в регіональному управління в перехідний період та в розвитку в економічних систем регіону, внутрішньої організації управлінських органів, методів та засобів впливу на розвиток регіональної економіки з боку місцевої влади, обґрунтування показників ефективності розвитку регіональних економічних систем, організаційного і правового та інформаційного забезпечення управлінських процесів в регіоні, без чого неможливо здійснювати як поточну управлінську діяльність в регіонах, так і проведення виваженої регіональної політики.

Continue Reading


Основи аналізу державної політики

 

         Аналіз конкретної ситуації (контрольна робота з аналізом проблеми) на тему «Механізми участі громадськості в процедурі добору на посаду судді»

         Світова практика знає різні способи заняття посади судді: починаючи від призначення монархом чи президентом і закінчуючи обранням населенням. Так, наприклад, королем чи королевою судді призначаються у Бельгії, Данії та Норвегії (за поданням міністра юстиції), Іспанії (за поданням Генеральної ради судової влади). Суддів вищих судів призначає королева також у Великій Британії, інших суддів призначає лорд-канцлер. Судді призначаються президентом в США (судді федеральних судів), Австралії (судді вищих судів), Німеччині (за поданням відповідних міністрів), Франції (за рекомендацією Вищої ради магістратури або за поданням міністра юстиції з позитивним висновком Вищої ради магістратури), Італії (за поданням міністра юстиції), на Мальті (за поданням прем‘єр-міністра). Кабінетом міністрів судді призначаються для прикладу в Японії (на основі списку, складеного Верховним судом). У Німеччині судді Федерального конституційного суду обираються парламентом. У швейцарських кантонах суддів обирають у різний спосіб: або населенням, або радами кантонів, або ж призначають суди вищого рівня. Обрання суддів населенням в ході виборчих кампаній здійснюється й у багатьох американських штатах. До речі, протягом тривалого часу судді в Україні обиралися населенням строком на п‘ять років. Вибори були безальтернативними, а добір суддів фактично здійснювали партійні органи. Після внесення змін до Конституції Української РСР у жовтні 1989 року суддів почали обирати ради народних депутатів обласного рівня і Верховна Рада – залежно від рівня суду. Процедуру призначення (обрання) суддів, яка існує тепер, встановила нова Конституція України.

Continue Reading


Кабінет Міністрів України як суб’єкт забезпечення національної безпеки

 

         Основи публічного адміністрування в сфері національної безпеки визначаються Законом України «Про основи національної безпеки України» від 19 червня 2003 р. № 964-ІУ1.

         Національна безпека — захищеність життєво важливих інтересів людини і громадянина, суспільства і держави, за якої забезпечуються сталий розвиток суспільства, своєчасне виявлення, запобігання і нейтралізація реальних та потенційних загроз національним інтересам у сферах правоохоронної діяльності, боротьби з корупцією, прикордонної діяльності та оборони, міграційної політики, охорони здоров’я, освіти та науки, науково-технічної та інноваційної політики, культурного розвитку населення, забезпечення свободи слова та інформаційної безпеки, соціальної політики та пенсійного забезпечення, житлово-комунального господарства, ринку фінансових послуг, захисту прав власності, фондових ринків і обігу пінних паперів, податково-бюджетної та митної політики, торгівлі та підприємницької діяльності, ринку банківських послуг, інвестиційної політики, ревізійної діяльності, монетарної та валютної політики, захисту інформації, ліцензування, промисловості та сільського господарства, транспорту та зв’язку, інформаційних технологій, енергетики та енергозбереження, функціонування природних монополій, використання надр, земельних та водних ресурсів, корисних копалин, захисту екології і навколишнього природного середовища та інших сферах державного управління при виникненні негативних тенденцій до створення потенційних або реальних загроз національним інтересам;

         Основними напрямами державної політики щодо національної безпеки України є:

— у політичній сфері — утворення механізму захисту прав громадян, попередження та усунення намагань втручання у внутрішні справи України; адаптація законодавства України до законодавства ЄС;

— у соціальній сфері — створення ефективної системи соціального захисту людини, охорони та відновлення її фізичного і духовного здоров’я, ліквідації алкоголізму, наркоманії, інших негативних явищ, застосування своєчасних заходів щодо протидії кризовим демографічним процесам; у сфері державної безпеки та у воєнній сфері — реформування правоохоронної системи з метою підвищення ефективності її діяльності, посилення контролю за станом озброєнь і захищеністю військових об’єктів; активізація робіт з утилізації зброї;

— в економічній сфері — забезпечення умов для сталого економічного зростання, вдосконалення антимонопольної політики, подолання «тінізації» економіки через реформування податкової системи, контроль за експортно-імпортною діяльністю;

— у науково-технологічній сфері — застосування комплексних заходів щодо захисту та розвитку навколишнього природного середовища, контроль за його станом;

— в інформаційній сфері — застосування комплексних заходів щодо захисту інформаційного простору, забезпечення інформаційного суверенітету України, активне залучення засобів масової інформації до боротьби з корупцією.

         Основним суб’єктом забезпечення безпеки виступає держава, що здійснює функції в цій сфері через органи законодавчої, виконавчої та судової влади. Держава не лише забезпечує безпеку кожного громадянина на території країни, а й гарантує захист громадянам України, що перебувають за її межами.

         Об’єктами національної безпеки є:

— людина і громадянин — їхні конституційні права і свободи;

— суспільство — його духовні, морально-етичні, культурні, історичні, інтелектуальні та матеріальні цінності, інформаційне і навколишнє природне середовище і природні ресурси;

— держава — її конституційний лад, суверенітет, територіальна цілісність і недоторканність.

         Суб’єктами забезпечення національної безпеки є:

— Президент України;

— Верховна Рада України;

— Кабінет Міністрів України;

— Рада національної безпеки і оборони України;

— міністерства та інші центральні органи виконавчої влади;

— Національний банк України;

— суди загальної юрисдикції;

— прокуратура України;

— місцеві державні адміністрації та органи місцевого самоврядування;

— Збройні Сили України, Служба безпеки України, Служба зовнішньої розвідки України, Державна прикордонна служба України та інші військові формування, утворені відповідно до законів України;

— громадяни України, об’єднання громадян.

         Відповідно до Конституції України і законів України:

         Президент України як глава держави, гарант державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина, Верховний Головнокомандувач Збройних Сил України і Голова Ради національної безпеки і оборони України здійснює загальне керівництво у сферах національної безпеки та оборони України;

         Верховна Рада України в межах повноважень, визначених Конституцією України, визначає засади внутрішньої та зовнішньої політики, основи національної безпеки, формує законодавчу базу в цій сфері, схвалює рішення з питань введення надзвичайного і воєнного стану, мобілізації, визначення загальної структури, чисельності, функцій Збройних Сил України та інших військових формувань, створених відповідно до законів України;

         Рада національної безпеки і оборони України координує та контролює діяльність органів виконавчої влади у сферах національної безпеки і оборони; з урахуванням змін у геополітичній обстановці вносить Президенту України пропозиції щодо уточнення Стратегії національної безпеки України та Воєнної доктрини України;

         Кабінет Міністрів України як вищий орган у системі органів виконавчої влади забезпечує державний суверенітет і економічну самостійність України, вживає заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина, обороноздатності, національної безпеки України, громадського порядку і боротьби із злочинністю;

         Національний банк України відповідно до основних засад грошово-кредитної політики визначає та проводить грошово-кредитну політику в Інтересах національної безпеки України;

         міністерства, інші центральні органи виконавчої влади, Служба безпеки України та Служба зовнішньої розвідки України в межах своїх повноважень забезпечують виконання передбачених Конституцією України і законами України, актами Президента України, Кабінету Міністрів України завдань, здійснюють реалізацію концепцій, програм у сфері національної безпеки, підтримують у стані готовності до застосування сили та засоби забезпечення національної безпеки;

         місцеві державні адміністрації та органи місцевого самоврядування забезпечують вирішення питань у сфері національної безпеки, віднесених законодавством до їхньої компетенції;

         воєнна організація держави забезпечує оборону України, захист її суверенітету, територіальної цілісності і недоторканності кордонів; протидіє зовнішнім загрозам воєнного характеру;

         правоохоронні органи ведуть боротьбу зі злочинністю і протидіють тероризму, забезпечують захист і врятування населення в разі виникнення надзвичайних ситуацій техногенного і природного характеру;

         суди загальної юрисдикції здійснюють судочинство у справах про злочини, що завдають шкоди національній безпеці України;

         прокуратура України здійснює повноваження у сфері національної безпеки України відповідно до Конституції України та Закону України «Про прокуратуру України»;

         громадяни України через участь у виборах, референдумах та через інші форми безпосередньої демократії, а також через органи державної влади та органи місцевого самоврядування, які вони обирають, реалізують національні інтереси, добровільно і в порядку виконання конституційних обов’язків здійснюють заходи, визначені законодавством України щодо забезпечення її національної безпеки; як безпосередньо, так і через об’єднання громадян привертають увагу суспільних і державних інститутів до небезпечних явищ і процесів у різних сферах життєдіяльності країни; у законний спосіб і законними засобами захищають власні права та інтереси, а також власну безпеку.

         Зазначимо, що з прийняттям Закону України „Про Кабінет Міністрів України” компетенція Кабінету Міністрів України у сфері національної безпеки набула законодавчої закріплення і визначеності. Тому, зважаючи на наявність документу, проаналізуємо більш докладно дане питання.

         Відповідно до ст. 1 Закону України „Про Кабінет Міністрів України” Кабінет Міністрів України — є вищим органом у системі органів виконавчої влади. Кабінет Міністрів України здійснює виконавчу владу безпосередньо та через міністерства, інші центральні органи виконавчої влади, Раду міністрів Автономної Республіки Крим та місцеві державні адміністрації, спрямовує, координує та контролює діяльність цих органів. Він відповідальний перед Президентом України і Верховною Радою України, підконтрольний і підзвітний Верховній Раді України у межах, передбачених Конституцією України.

         У ст. 2 до основних завдань Кабінету Міністрів України належать: 1) забезпечення державного суверенітету та економічної самостійності України, здійснення внутрішньої та зовнішньої політики держави, виконання Конституції та законів України, актів Президента України; 2) вжиття заходів до забезпечення прав і свобод людини та громадянина, створення сприятливих умов для вільного і гармонійного розвитку особистості; 3) забезпечення проведення фінансової, цінової, інвестиційної і податкової політики; політики у сферах праці та зайнятості населення, соціального захисту, охорони здоров’я, освіти, науки і культури, охорони природи, екологічної безпеки і природокористування; 4) розроблення і виконання загальнодержавних програм економічного, науково-технічного, соціального і культурного розвитку; 5) забезпечення рівних умов для розвитку всіх форм власності; здійснення управління об’єктами державної власності відповідно до закону; 6) здійснення заходів щодо забезпечення обороноздатності та національної безпеки України, громадського порядку, боротьби із злочинністю, ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій; 7) організація і забезпечення провадження зовнішньоекономічної діяльності, митної справи; 8) спрямування та координація діяльності міністерств, інших органів виконавчої влади, здійснення контролю за їх діяльністю.

         Згідно зі ст. 9 Закону України „Про основи національної безпеки України” Кабінет Міністрів України:

         забезпечує державний суверенітет і економічну самостійність України, здійснення внутрішньої та зовнішньої політики держави, виконання Конституції і законів України, актів Президента України, що стосуються національної безпеки;

         вживає заходів щодо забезпечення прав і свобод людини та громадянина;

         забезпечує проведення фінансової, цінової, інвестиційної та податкової політики, політики у сферах праці й зайнятості населення, соціального захисту, освіти, науки і культури, охорони природи, екологічної безпеки та природокористування;

         здійснює заходи щодо забезпечення обороноздатності і національної безпеки України, громадського порядку, боротьби зі злочинністю;

         організовує і забезпечує здійснення зовнішньоекономічної діяльності України, митної справи;

         спрямовує і координує роботу міністерств, інших органів виконавчої влади з питань, що стосуються національної безпеки.

         У п. 5 ст. 21 Закону України „Про Кабінет Міністрів України” до основних повноважень Кабінету Міністрів України у сфері національної безпеки та обороноздатності належать:

                 забезпечує охорону та захист державного кордону і території України;

                 вживає заходів щодо зміцнення національної безпеки України, розробляє та затверджує державні програми з цих питань;

                 здійснює заходи щодо забезпечення боєздатності Збройних Сил України, визначає у межах бюджетних асигнувань на оборону чисельність громадян України, які підлягають призову на строкову військову службу і навчальні збори;

                 вживає заходів щодо забезпечення обороноздатності України, оснащення Збройних Сил України та інших утворених відповідно до закону військових формувань;

                 вирішує питання соціальних і правових гарантій для військовослужбовців, осіб, звільнених з військової служби, та членів їхніх сімей;

                 здійснює керівництво єдиною системою цивільного захисту України, мобілізаційною підготовкою національної економіки та переведенням її на режим роботи в умовах надзвичайного чи воєнного стану;

                 вирішує питання забезпечення участі військовослужбовців України в миротворчих акціях у порядку, визначеному законом;

                 визначає пріоритетні напрями розвитку оборонно-промислового комплексу.

                 Щодо викладеного вище зауважимо, що у п. 5 ст. 21, в якому розглянуті повноваження КМУ у сфері національної безпеки і обороноздатності, дана компетенція помилково звужена, оскільки розглянуті питання не національної безпеки власне, а лише військової Проведений нами аналіз положень закону України „Про основи національної безпеки України” і викладених вище дає усі підстави стверджувати про підміну понять, а відтак і значне обмеження повноважень Кабінету Міністрів у даній сфері.

                 Якщо ж проаналізувати компетенцію Кабінету Міністрів України, а також співставити її зі сферою національної безпеки, з аналізу нормативно-правової бази, що регулює діяльність Кабінету Міністрів України, можна виділити також й інші функції та завдання (на які не зазначено у п. 5 ст. 21 Закону України „Про Кабінет Міністрів України”, а також ст. 9 Закону України „Про основи національної безпеки України”) у сфері національної безпеки, серед яких ми можемо виокремити наступні:

                 визначає потреби у витратах на забезпечення національної безпеки, забезпечує виконання затвердженого Верховною Радою України Державного бюджету України щодо фінансування заходів у сфері національної безпеки у визначених обсягах;

                 організовує розроблення і виконання державних програм розвитку Збройних Сил України, інших військових формувань та розвитку озброєння і військової техніки, інших програм (планів) із питань оборони;

                 здійснює передбачені законодавством заходи щодо формування, розміщення, фінансування та виконання державного оборонного замовлення на поставку (закупівлю) продукції, виконання робіт, надання послуг для потреб Збройних Сил України, інших військових формувань;

                 встановлює порядок надання в користування силам національної безпеки державного майна, в тому числі земельних (водних) ділянок, інших природних, енергетичних ресурсів, фондів, майна і послуг, використання повітряного і водного простору, морських і річкових портів, аеропортів та аеродромів (посадочних майданчиків), засобів зв’язку і радіочастотного ресурсу, комунікацій, інших об’єктів інфраструктури держави, навігаційної, топогеодезичної, метеорологічної, гідрографічної та іншої інформації, ведення геодезичних і картографічних робіт, необхідних для належного виконання покладених на ці сили функцій та завдань, як на платній, так і безоплатній основі, в грошовій та інших формах розрахунків;

                 здійснює загальнодержавні заходи щодо забезпечення живучості об’єктів національної економіки та державного управління у воєнний час;

                 забезпечує комплектування особовим складом сили забезпечення національної безпеки;

                 здійснює згідно з законодавством України заходи щодо мобілізаційної підготовки та мобілізації, створення державного матеріального резерву, резервного фонду грошових коштів, інших резервів для забезпечення потреб оборони держави;

                 організовує підготовку населення і території держави до оборони;

                 встановлює відповідно до закону порядок і терміни повного відшкодування вартості об’єктів права приватної власності, що згідно з законом відчужувалися у зв’язку із здійсненням заходів правового режиму воєнного стану;

                 утворює, реорганізовує, ліквідовує науково-дослідні установи, навчальні заклади та окремі кафедри (відділення, факультети) сил забезпечення національної безпеки;

                 забезпечує реалізацію права на соціально-економічний захист відповідно до законодавства України, що регламентує діяльність окремих суб’єктів сил забезпечення національної безпеки;

                 здійснює у визначених законом випадках регулювання господарської  діяльності в силах забезпечення національної безпеки;

                 встановлює відповідно до закону порядок реалізації та утилізації озброєння, військової техніки, іншого майна сил забезпечення національної безпеки, а також утилізації металобрухту, який утворився в них;

                 забезпечує здійснення передбачених законодавством заходів щодо цивільної оборони України, надання військової допомоги іншим державам, направлення підрозділів Збройних Сил України до інших держав, допуску і умов перебування підрозділів збройних сил інших держав на території України та участі України в міжнародних миротворчих операціях;

                 контролює виконання законів у сфері оборони, здійснює відповідно до законів інші заходи щодо забезпечення обороноздатності України, координує і контролює їх виконання та несе, в межах своїх повноважень, відповідальність за забезпечення оборони України.

                 Отже, національна безпека є однією з найголовніших сфер відповідальності держави і вимагає до себе уваги не тільки Кабінету Міністрів України,  а також спеціальних державних органів (РНБО, МО, МВС, СБУ тощо), а й «непрофільних» міністерств і відомств, помилки в діяльності яких можуть становити загрозу ефективній реалізації національних інтересів України. Діяльність у сфері національної безпеки має бути скоординованою і здійснюватись у єдиній «системі координат». Засади для цього треба закласти у методологічному підході до аналізу національних інтересів і загроз їхній реалізації, визначення функцій і структури СЗНБ. Ці засади мають відповідним чином відбиватися в законодавстві України і становити норми діяльності органів державної влади.

                 Забезпечення національної безпеки — обов’язкова складова державних концепцій, стратегій, програм у будь-якій сфері життєдіяльності, яка на етапі їх розробки має включати аналіз негативних чинників (причин, динаміки розвитку, можливих наслідків), формування необхідних функцій захисту та постановку перед виконавцями, відповідними органами завдань з запобігання впливу цих чинників на реалізацію національних інтересів.

                 Функціонування системи забезпечення національної безпеки України зумовлено сутнісними характеристиками національних інтересів і цілей України, які визначаються її регіональним статусом, історичними традиціями державотворення і толерантності. Водночас низка особливостей, зокрема включення до системи забезпечення національної безпеки недержавної складової, зумовлені внутрішнім станом в країні, формуванням громадянського суспільства, прямуванням до євроатлантичних структур при збереженні добросусідських відносин і стратегічного партнерства з країнами Співдружності Незалежних Держав, а також з іншими державами світу.

 

 

Список використаної літератури

  1. Закон України «Про Кабінет Міністрів України» від 27.02.2014 року.
  2. Закон України «Про основи національної безпеки України» від 19 червня 2003 р.
  3. Дзьобань О. П. Національна безпека України: концептуальні засади та світоглядний сенс : [монографія] / О. П. Дзьобань. – Х. : Майдан, 2007. – 283 с.
  4. Ліпкан В. А. Адміністративно-правове регулювання національної безпеки України / В. А. Ліпкан. – К. : Текст, 2008. – 440 c.
  5. Стратегія економічного і соціального розвитку України (2004-2015 роки) “Шляхом євро­пейської інтеграції”/ Авт. кол. А.С.Гальчинський, В.М.Геєць і ін.; Нац. ін-т стратег. дослідж., Ін-т екон.прогнозування НАН України; М-во економіки та з питань європ. інтегр. України. — К.: ІВЦ Держкомстату України, 2004. — 416 с.

 


Кадрова політика і державна служба

 

Дайте визначення кадровому резерву. Зазначте мету та завдання

         На сьогоднішній день найпоширенішим способом вирішення проблеми залучення персоналу на вітчизняних підприємствах стало формування кадрового резерву. Ефективність цієї політики пояснюється тим, що наявність кадрового резерву мінімізує ризик втрат теоретичної та практичної бази знань на підприємстві при звільненні працівника. Перевагами створення кадрового резерву підприємства є: прискорення процесу адаптації нового працівника на підприємстві; зменшення втрат кваліфікованих працівників через відсутність перспектив кар’єрного зростання.

         У сучасних умовах соціально-економічного розвитку актуальність та практична важливість формування кадрового резерву підприємства обумовлені посиленням конкурентної боротьби за кваліфіковану робочу силу на ринку праці. Матеріальна мотивація персоналу вже не є основним аргументом для утримання професіоналів.

     Continue Reading


Правове забезпечення розвитку інформаційного суспільства в Україні

 

         Глобальні інформаційні процеси впливають на встановлення нової ієрархії держав, відкривають нові можливості промислового розвитку, обумовлюють створення відповідної правової бази, підвищують рівень обміну культурою та традиціями. Європа усвідомлює важливість глобального співробітництва і необхідність дотримання правил для розвитку інформаційного суспільства, які, перш за все, стосуються права на інтелектуальну власність, недоторканність приватного життя, охорони персональних даних, інформаційної безпеки, використання інформаційного ресурсу, заборони незаконної інформації. Якщо Європа не зможе ефективно адаптуватися до нових умов, вона втратить конкурентоспроможність на світових і регіональних ринках і матиме соціальні проблеми в європейських країнах.

         Аналіз відповідних статей Конституції України дозволяє дійти висновку про намагання вітчизняного законодавця побудувати інформаційну політику на основі демократичних та ліберальних норм та принципів, одночасно забезпечивши їхню адаптацію до українських умов.

Continue Reading


Соціально-філософський аналіз суспільного розвитку

 

Православна віра як чинник формування східно – православної цивілізації

         Як відомо, державність є суттєвою ознакою будь-якої розвиненої національної політичної системи. Даний термін вживають не тільки коли говорять про історичний розвиток держави, а й коли звертають увагу на характер його ідеології і духовної орієнтації. Крім того, символічними ознаками автономної (незалежної) державності крім мови і емблематики виступають специфічні форми політичної організації суспільства, тобто форми правління, державного ладу, політичних відносин і структури влади. Ухвалення тієї чи іншої релігії також свідчить про специфіку становлення та розвитку національної політичної системи, її ідеології та ціннісних орієнтаціях. Ось чому дослідження проблеми вибору віри має особливу теоретичну і практичну значимість.

         Протягом останніх 5 тисячоліть світової історії дослідник розрізняв близько 20 вищих суспільств, які отримали назву цивілізацій. Нагадаємо, що О. Шпенглер виділяв лише 8 таких спільнот, які звав культурами. Сім цивілізацій А. Тойнбі не мали пращурів – єгипетська, андська, мінойська, шумерська, індська, давньокитайська, майя. П’ять останніх породили дочірні цивілізації: індська – індуїстську, давньокитайська – далекосхідну китайську та далекосхідну корейсько-японську. Мінойська цивілізація породила сирійську та еллінську. Від сирійської походять ісламські іранська та арабська. Еллінська цивілізація була матір’ю західнохристиянської та східнохристиянської, або православної, за А. Тойнбі. Остання складається з двох споріднених цивілізацій – православно-візантійської та православно-руської.

Continue Reading


Політика європейської інтеграції

 

Формування громадянського суспільства в Україні в умовах реалізації євроінтеграційного курсу

         Громадянське суспільство та сучасна демократична держава діями інституцій політичного процесу повинні перетворитися з теоретичних конструкцій на дійсність і перевести країну у стадію сталого розвитку. До цього зобов’язує об’єктивна потреба прискорення реалізації унікального людського потенціалу та переваг геополітичного положення України. Цього вимагає й потреба у стимулюванні процесу євроатлантичної інтеграції, котра обумовлюється як поточною економічною та соціально- політичною кон’юнктурою, так і змістом гідних для людини, суспільства та держави, реальних перспектив на довгострокове майбутнє.

Continue Reading