Психологія злочинця

Вступ.

  1. Поняття особи та особистості злочинця.
  2. Психологічна характеристика процесу формування особистості злочинця.
  3. Соціально – демографічна характеристика особистості злочинця.

         Висновки.

         Список використаної літератури.

 

Вступ.

         Всебічний підхід до оцінки особи, яка вчинила злочин, необхідний не тільки для об’єктивного розслідування кримінальної справи і визначення найбільш доцільних заходів впливу на винного, а й для виявлення та усунення причин та умов злочину, а також правильного вибору заходів для його перевиховання.

         Успішне попередження злочинів можливо лише в тому випадку, якщо увагу буде сконцентровано на особистості злочинця, оскільки саме особистість є носієм причин їх вчинення. Можна тому сказати, що ця особистість — основна і найважливіша ланка всього механізму злочинного поводження. Ті її особливості, що породжують таке поводження, повинні бути безпосереднім об’єктом попереджувального впливу. Тому проблема особистості злочинця є головною і водночас найбільше складною проблемою кримінології.

         Особистість злочинця завжди була однієї з центральних проблем усіх наук кримінального профілю й у першу чергу кримінології. У залежності від соціально-історичних умов, вимог соціальної практики і рівня розвитку науки по-різному ставилося і вирішувалося питання, що таке особистість злочинця, чи є вона взагалі, у чому її специфіка, яка її роль у вчиненні злочину, як впливати на неї, щоб не допустити більше злочинних дій.

 

 

  1. Поняття особи та особистості злочинця.

         У вітчизняній кримінології поняття особи злочинця трактується по-різному. В одному випадку під ним розуміють особу, що вчинила суспільно небезпечне діяння, заборонене кримінальним законом, і злочинців об’єднує тільки те, що вони скоїли злочин. В іншому — робиться наголос на якісні відмінності особи злочинця від особи незлочинця. І лише тоді, коли кримінологічне дослідження мало на меті вивчення особи злочинця, проводився більш детальний її аналіз.

         Варто розрізняти суспільну небезпечність типів осіб злочинців і конкретних злочинців. До того ж суспільна небезпечність особи визначається не тільки характером вчиненого, але й місцем, що обіймає злочинна поведінка та його мотивація в усій системі особливих рис і поведінки суб’єкта загалом, співвідношенням між соціально значущими негативними та позитивними характеристиками особистості.

         Про особу злочинця можна говорити лише стосовно особи, винної в злочинній діяльності, тобто особи, що вчинила систему навмисних цілеспрямованих дій, передбачених кримінальним законом, спрямованих на реалізацію загального для них мотиву. Інакше можна було б говорити лише про осіб, які вчинили злочини. Варто визнати умовність пропонованого розподілу на злочинців і осіб, які вчинили злочини. Він логічно небездоганний, тому що злочинна діяльність нерідко кваліфікується як один злочин і, отже, злочинці — це різновид людей, винних у злочинах. Однак з такою неточністю доводиться все-таки змиритися, оскільки дотепер не вироблено відповідної термінології, за допомогою якої можна було б відрізнити випадкових злочинців від «закоренілих», навіть якщо вони відбувають покарання за один злочин. Поодиноке одноактне діяння, вчинене з необережності чи навіть умисно (при збігові тяжких обставин у житті особи), не формує особи злочинця. Деформація та десоціалізація при цьому відбувається в результаті відбування покарання в місцях позбавлення волі, тобто під впливом діяльності та спілкування в екстремальних умовах.

         Отже, особа злочинця — це сукупність соціально значущих характеристик, ознак, зв’язків і відносин, які характеризують людину, винну в порушенні кримінального закону, в поєднанні з іншими (неособистими) умовами й обставинами, що впливають на її злочинну поведінку.

         Стосовно ж «особи, що вчинила злочин», то вона не має системи негативних ознак.

         Всебічний підхід до оцінки особи, яка вчинила злочин, необхідний не тільки для об’єктивного розслідування кримінальної справи і визначення найбільш доцільних заходів впливу на винного, а й для виявлення та усунення причин та умов злочину, а також правильного вибору заходів для його перевиховання.

         Успішне попередження злочинів можливо лише в тому випадку, якщо увагу буде сконцентровано на особистості злочинця, оскільки саме особистість є носієм причин їх вчинення. Можна тому сказати, що ця особистість — основна і найважливіша ланка всього механізму злочинного поводження. Ті її особливості, що породжують таке поводження, повинні бути безпосереднім об’єктом попереджувального впливу. Тому проблема особистості злочинця є головною і водночас найбільше складною проблемою кримінології.

         Особистість злочинця завжди була однієї з центральних проблем усіх наук кримінального профілю й у першу чергу кримінології. У залежності від соціально-історичних умов, вимог соціальної практики і рівня розвитку науки по-різному ставилося і вирішувалося питання, що таке особистість злочинця, чи є вона взагалі, у чому її специфіка, яка її роль у вчиненні злочину, як впливати на неї, щоб не допустити більше злочинних дій.

         Необхідно враховувати, що навіть у такій специфічній сфері, як злочин, людина діє в якості суспільної істоти. Тому до неї треба підходити як до носія різноманітних форм суспільної психології, придбаних моральних, правових, етнічних і інших поглядів і цінностей, індивідуально-психологічних особливостей. У цілому — це являє собою джерело злочинного поводження, його суб’єктивну причину, визначає необхідність вивчення всієї сукупності соціологічних, психологічних, правових, медичних (у першу чергу, психіатричних) і інших аспектів особистості злочинця.

         Особистість злочинця являє собою сукупність соціально значимих негативних властивостей, що утворилися в неї у процесі різноманітних і систематичних взаємодій з іншими людьми. [2; 126]

         Соціальний характер особистості злочинця дозволяє розглядати його як члена суспільства, соціальних груп або нових спільностей, як носія соціально типових рис. Включення злочинця в активне і корисне групове спілкування — важлива умова його виправлення.

         Для визначення поняття особистості злочинця необхідно вирішити ряд спеціальних питань, зокрема: чи охоплює це поняття всіх осіб, скоївших злочин, або тільки частину з них; які сторони й особливості злочинця необхідно вивчати.

         І в наукових, і в практичних цілях це поняття повинно об’єднувати осіб, винних у злочинному поводженні. Як злочинність включає такі зовсім різні злочини, як зґвалтування і шахрайство, так і поняття особистості злочинця в практичному і науковому змісті об’єднують осіб, що вчинили ці злочини. Тому кримінологія вивчає причини і механізм учинення злочинів, у тому числі необережних і ненавмисних. Особистість усіх скоївших злочин повинна бути предметом кримінологічного пізнання, що має величезне практичне значення, у першу чергу для профілактики злочинів. Якщо з орбіти кримінологічного вивчення виключити особистість тих, для яких зроблений злочин не став основною головною діяльністю, то вони узагалі випадуть із поля зору кримінологи, що завдасть істотний збиток практиці.

         Поняття особистості злочинця у визначеній мірі умовне і формальне, оскільки віднесення визначених дій до числа злочинних залежить від законодавця. Він же, як відомо може скасувати кримінальну відповідальність за вчинки, що раніше їм розглядалися як злочинні. Не можна не визнати також, що в багатьох осіб, що учинили, наприклад, необережні злочини можуть бути відсутні риси, типові для злочинців.

         Поняття особистості злочинця не може бути ярликом для позначення найбільше небезпечних і злісних правопорушників. Це поняття — початкова позиція кримінологічної теорії особистості, уявне відтворення реального об’єкта і не має сили і змісту поза ним.

         Наявність відмітних рис особистості злочинця не варто розуміти так, що вони властиві усім без винятку особам, що вчинили злочин. Відсутність їх у деякої частини злочинців не знімає питання про необхідність вивчення і їхньої особистості як носія причин злочинного поводження. Проте основна маса злочинців відрізняється визначеними особливостями.

         Саме даний факт дозволяє говорити про особистість злочинця як про окремий, самостійний соціальний і психологічний тип. Його специфіка визначає особливості духовного світу злочинців, їхньої реакції на вплив соціального середовища.

         Можна визначити особистість злочинця як особистість людини, що вчинила злочин унаслідок властивих йому психологічних особливостей, антигромадських поглядів, негативного відношення до моральних цінностей і вибору суспільно небезпечного шляху для задоволення своїх потреб або не проявлення необхідної активності в запобіганні негативного результату.

         Кримінологічне вивчення особистості злочинця здійснюється для виявлення й оцінки тих її властивостей і рис, що породжують злочинне поводження, із метою його профілактики. У цьому виявляється найтісніша єдність трьох вузлів кримінологічних проблем: особистості злочинця, причин і механізму злочинного поводження, профілактики злочинів. При цьому особистість злочинця є основною тому, що її кримінологічні особливості первинні, оскільки є джерелом, суб’єктивною причиною злочинних дій, а тому саме вони, а не дії або поводження повинні бути об’єктом профілактичних зусиль. Те, що ці внутрішні особливості можуть призвести до вчинення злочинів, складає сутність суспільної небезпеки особистості злочинця, а саме злочинне поводження — похідне від них.

         Криміногенні риси особистості формуються під впливом зовнішніх соціальних чинників.

         Вчиненню злочину можуть сприяти, навіть провокувати на це ситуаційні обставини, зовнішнє середовище. Але, та сама ситуація сприймається й оцінюється різними людьми по-різному. В остаточному підсумку в механізмі індивідуального злочинного поводження особистість злочинця грає головну роль стосовно зовнішніх чинників. Тому вчинення злочину точніше було б розглядати не тільки як результат простої взаємодії особистості з конкретною життєвою ситуацією, де вони виступають у якості рівнозначних “партнерів”. Злочин є наслідком, реалізацією криміногенних особливостей особистості, що взаємодіє із ситуацією.

         Для того щоб правильно вирішити складні питання класифікації і типології злочинців, що має велике наукове і практичне значення, необхідно визначити принципові методологічні підходи до цих прийомів наукового пізнання. Передусім слід відзначити, що класифікація і типологія, за всією схожістю, не одне і теж саме.

         Класифікація, будучи нижчим рівнем узагальнення, представляє собою стійке угруповання досліджуваних об’єктів з їхніми окремими ознаками і будується за жорсткими критеріями груп, і підгруп, кожна з яких займає чітко зафіксоване місце. Типологія такий жорсткої диференціації не містить.

         Класифікація злочинців може бути побудована на різноманітних підставах, серед які слід виділити великі групи ознак:

         — соціологічних (соціально-демографічних) і

         — правових.

         До перших відносяться: стать, вік, рівень освіти, рівень матеріального забезпечення, соціальне становище, наявність сім’ї, соціальне походження, зайнятість суспільно корисною працею, рід занять, наявність спеціальності, місце проживання.

         До других — характер, рівень тяжкості скоєних злочинів, злочини вчинені вперше чи повторно, групи чи одиночні, тривалість злочинної діяльності, об’єкт злочинного зазіхання, форма вини.

         Окрему групу становлять ознаки, що характеризують стан здоров’я злочинців. У цьому можна виділити здорових осіб, і   осіб, які страждають соматичними чи психічними розладами.

         Звісно, наведений перелік ознак (критеріїв) класифікації злочинців далеко не вичерпаний і тому може бути   доповнений іншими. Все залежить від того, навіщо здійснюється класифікація, з якими конкретним цілям вона робиться.

         Проблема типології особистості злочинця може бути розв’язана тільки на міцній методологічній основі. Говорити стосовно особи злочинця як «про соціальний тип  можна лише в тому випадку, якщо вона відрізняється будь-якою ознакою, якої немає серед представників інших соціальних типів. Таким ознакою, властивістю є його громадська небезпека, яка полягає в можливості заподіяння шкоди тим відносинам, які охороняє держава.

         Особистість злочинця як типологічного порядку є носієм найзагальніших, стійких, істотних соціально-психологічних рис і властивостей. Специфіка особистості як типу полягає у тому, що у ній є особливості, які виступають у ролі внутрішніх психологічних причин злочинного поведінки. Адже будь-який злочин, в який би формі він не відбувалося, не є випадковим стосовно особистості. У своїй основі він підготовлений розвитком його соціальних, моральних, соціально-психологічних властивостей. Серед таких виступають життєвий досвід людини, наповнений соціальним змістом, а також риси духовного світу, які спричиняють в конфліктних ситуаціях вибір суспільно небезпечного варіанту поведінки.

         Особистість злочинця є закономірною соціальною постаттю для конкретного суспільства настільки, наскільки закономірне існування злочинності в такому суспільстві. Тому можна казати про особистість злочинця як тимчасовий соціальний тип  лише у зв’язку з існуванням в України із злочинністю, що є минаючим соціальним явищем. Це тимчасовий тип, як і злочинність загалом, має, проте, стійкі риси і властивості, що дозволяє виділити його як самостійний.

         Типологія особистості злочинця повинна підпорядковуватися загальному кримінологічному завданню, тобто  вона повинна переважно вивчатися, аби знати причини механізму злочинної поведінки у цілях її попередження. [3; 364]

         В основу кримінологічної типології особистості можна покласти суб’єктивні, внутрішні причини злочинної поведінки. Це не означає ігнорування інших, зовнішніх соціальних, чинників, сприяють здійсненню злочинів. Але якщо йдеться стосовно особи злочинця, потрібна типологія саме особистості, а   не згаданих факторів.

         Досягнення сучасної психології свідчать, основним стимулом людської діяльності є мотив. Саме у ньому відбито те, навіщо відбуваються діяння, у яких особистісний сенс для суб’єкта. У мотиві  конкретизуються потреби, які змінюються і збагачуються разом зі зміною і підвищення кола об’єктів, службовців їх задоволенню. Діяльність людини зазвичай полімотивована, тобто. визначається рядом мотивів, але вони рівнозначні. Окремі є провідними, основними, другі виступають у ролі додаткових. Образно кажучи, особистість найбільше відбито у мотиві, тож справедливе твердження, що особа така, який мотив її поведінки.

         Мотив — явище суб’єктивне, що співвідноситься з індивідуальними особливостями і установками особистості, але водночас у тому числі характеризує  її соціально-психологічні риси. За результатами сучасних кримінологічних досліджень неможливо стверджувати, що є специфічні мотиви злочинної поведінки. Принаймні більшість мотивів злочинів є такими й можуть стимулювати інші дії. Усе залежатиме від моральних рис особистості, що обумовлюють вибір цілі й засоби її досягнення. Переважна більшість мотивів хіба що нейтральна; виняток становлять лише ті, спрямованих у фізіологічної потреби у алкоголі чи наркотиках.

         Типологія — це прийом наукового мислення й емпіричного пізнання, що полягає в розчленуванні явищ і об’єктів на окремі елементи (типи) за найбільш істотними ознаками, у виявленні відмінності між ними.

         Кримінологічна типологія злочинців, зазвичай, базується на двох підставах:

  • характері вчинених злочинів;
  • глибині та стійкості антисоціальності особи.

         За характером вчинених злочинів виокремлюють такі типи злочинців:

— насильницькі (агресивні), що посягали на життя, здоров’я, честь і гідність людини (з агресивно-зневажливим ставленням до людини та її найважливіших благ) — це вбивці, ґвалтівники, хулігани, засуджені за вандалізм;

— корисливі, котрі вчинили крадіжки та розкрадання майна ненасильницькими способами — хабарники, контрабандисти, фальшивомонетники та ін.;

— корисливо-насильницькі (з корисливо-егоїстичною мотивацією, пов’язаною з ігноруванням принципу соціальної справедливості та чесної праці) — бандити, грабіжники, рекетири, злочинці й наймані вбивці;

— злісні соціально дезорганізовані типи (з індивідуалістично-анархічним ставленням до різних соціальних інститутів, своїх громадських, службових, сімейних та інших обов’язків) — порушники правил адміністративного нагляду, порушники правил безпеки під час виконання робіт з підвищеною небезпекою та ін.;

— необережні (з легковажно-безвідповідальним ставленням до виконання різних правил техніки безпеки) — особи, що вчинили злочини з необережності.

         За глибиною та стійкістю антисоціальності особи виокремлюють таких злочинців:

— випадкових злочинців — осіб, які вперше вчинили злочин унаслідок випадкового збігу обставин усупереч загальній позитивній характеристиці всієї їхньої попередньої поведінки (для них злочин не домінантна лінія поведінки, не закономірний результат криміногенної взаємодії особистості та середовища, а радше, прикрий (хоча й винний) епізод їхнього життя);

 — ситуаційних злочинців — осіб, що вперше вчинили злочин, не встоявши перед упливом несприятливих зовнішніх факторів формування та життєдіяльності особистості, однак взагалі характеризуються більше позитивно, ніж негативно (однак припускаються аморальних вчинків);

— злісних злочинців — осіб, які вчинили декілька злочинів і перебувають у стійкій опозиції до суспільства (для деяких з них злочин став професією);

— особливо злісних злочинців — осіб, котрі вчиняють тяжкі й особливо тяжкі злочини (до них належать й усі ті, хто вчиняє злочини у складі організованих груп і злочинних організацій).

         Отже, типологія фіксує не просто те, що трактується найчастіше, а закономірне, що є логічним результатом соціального розвитку особи. Вона поглиблює наші знання про злочинців, що сприяє розв’язанню загальних завдань боротьби зі злочинністю, й зокрема, підвищенню ефективності індивідуальної профілактики злочинів і ресоціалізації засуджених. Слід зазначити, що будь-яка типологія має умовний і суб’єктивний характер, перелічені типи не завжди наявні в «чистій» формі. Можливі й мішані типи, додаткові варіації розчленування злочинців.

 

  1. Психологічна характеристика процесу формування особистості злочинця.

         Процес формування особистості завжди є досить суперечливим. У той же час, якщо цей процес відбувається в позитивному напрямку, його результат буде сприятливий: розузгодженість і протиріччя між особистістю і середовищем, неминучі в силу відносної самостійності людської істоти, поступово зменшуються, сходять нанівець, приймають таку форму, яка не перешкоджає активної діяльності людини.

         Але при несприятливому моральному формуванні особистості відбувається зворотне: виникає невідповідність між властивостями особистості і вимогами навколишньої дійсності. Це стосується перш за все до таких категорій і властивостей особистості, як потреби та інтереси, норми моральності й уявлення про право, звичні форми (стереотипи) поведінки і їх самооцінка самим суб’єктом. В результаті — суб’єкт повною мірою не адаптується до тієї навколишньому соціальному середовищі, в якому він має жити і працювати, спілкуватися з іншими людьми.

         Якщо виділити основні джерела морального формування особистості, то ними будуть:

         сама особистість з усіма притаманними їй властивостями;

         малі соціальні групи — сім’я, школа, виробничий колектив, у яких ця особа безпосередньо формується;

         суспільство в цілому, яка здійснює політичне, духовне, культурно-виховне та інший вплив через засоби масової інформації та інші канали. Говорячи про вплив суспільства, слід підкреслити, що політичні, економічні та соціальні умови життя членів даного соціуму, життєвий досвід, форми поведінки та подання сприймаються або відбираються самою особистістю. Будь-які внутрішньополітичні і зовнішньополітичні події також впливають на уявлення і погляди людини.

         У той же час особистість формується під впливом не тільки всього суспільства в цілому, але й тих малих соціальних груп, в яких вона складається. А це формування не завжди є сприятливим.

         Багато соціальні суперечності, властиві суспільству, реалізуються через малі групи. Наприклад, наявність тих чи інших соціальних відмінностей позначається у відмінностях способу життя та функціонування малих груп (родини, родичів, друзів, сусідів), обговорюються і оцінюються ними.

         Відносна самостійність малої соціальної групи призводить до того, що в ній можуть виникати групові норми поведінки та групові цінності, що не збігаються з нормами і цінностями, прийнятими суспільством і санкціонованими державою. Це не означає, що такі групові зразки поведінки завжди суперечать правовим чи моральним нормам суспільства; часто вони в цьому сенсі нейтральні, тому що стосуються лише професійних чи інших певних інтересів учасників групи (традиції сім’ї, взаємини спортсменів і т.п.).

         Разом з тим можливі і такі групові норми та зразки поведінки, які суперечать праву і суспільної моралі. Причому будь-яка мала група здійснює внутрішній (неформальний), а іноді і зовнішній (формальний) контроль за виконанням зазначених норм і вимог.

         Найбільш гострі суперечності і конфлікти між груповий мораллю і суспільством виникають на основі розбіжності між моральними, правовими та іншими нормами суспільства та груповими нормами, що проявляється в аморальності, правопорушення та злочини.

         Центральне значення для формування особистості має її сім’я, в якій купуються основні знання, початкове уявлення про навколишній світ, про норми поведінки. При цьому в сім’ї часто існує цілий ряд обставин, що сприяють несприятливого морального формування особистості, як об’єктивного (неповнота сім’ї, матеріальні труднощі, хвороба батьків і т.п.), так і суб’єктивного характеру (негативні морально-педагогічні позиції членів сім’ї, низький рівень виховання ).

         Ці обставини виявляються в залученні дітей у злочинну діяльність, пияцтво, жебрацтво, проституцію; у вчиненні батьками аморальних проступків, злочинів; в існуванні в сім’ї антигромадських поглядів, звичаїв, позицій; в нездорової морально-психологічної атмосфери, конфліктності; неправильної лінії виховання дітей і в відсутності взагалі будь-якого виховання.

         До факторів, за наявності яких найбільш інтенсивно відбувається формування негативних морально-психологічних особливостей особистості злочинця, можна також віднести: негативні явища в трудовому колективі (погана організація виробництва, атмосфера безгосподарності та безвідповідальності, низька дисципліна, пияцтво, прогули, плинність кадрів, відсутність гласності та демократичного управління у трудовому колективі, порушення трудового законодавства тощо); упущення в шкільному вихованні (відрив навчання від виховання, недостатня морально-психологічна підготовка учнів до трудової і суспільної діяльності, слабкий зв’язок школи з сім’єю, формалізм у педагогічній роботі, підміна виховання адмініструванням та ін); недоліки в сферах спілкування та дозвілля (негативний вплив маргінальних груп, орієнтація найближчого оточення на неправомірні «зразки» поведінки і вседозволеність, помилкове самоствердження шляхом знущань і хуліганських дій та ін); відсутність соціального контролю (недостатня його ефективність у відношенні осіб з почався процесом деформації, ігнорування завдання позитивного впливу на осіб, що знаходяться в неблагополучної середовищі, зволікання з початком профілактичного впливу, безкарність правопорушників та ін.)

         Об’єктивні дані, отримані з достовірних джерел про особу злочинця, про його соціальному оточенні мають особливе значення для проведення з ним індивідуальної профілактичної роботи. Виховно-профілактичний вплив на правопорушника здійснюється в залежності від особливостей його особистості, характеру та спрямованості зроблених ним у минулому злочинів, його сімейного стану, зв’язків, звичок, нахилів, особливостей його роботи та інших обставин. Способи отримання зазначеної інформації відомі (бесіди, анкетування, безпосереднє спостереження та ін.) Більш докладно вони описані в розділі, присвяченому методиці проведення індивідуальної профілактики. Вивчення особистості спрямовано на виявлення типових для різних категорій злочинців антигромадських поглядів, звичок, шаблонів поведінки, умов морального формування і характеру їх взаємодії з навколишнім соціальним середовищем. При цьому важливо проводити комплексне вивчення, що включає соціологічні, психологічні та юридичні засоби та способи отримання інформації про особу злочинця. [1; 273]

         Основними джерелами кримінологічної інформації є самі обстежувані, їхні батьки, діти та інші члени сім’ї, знайомі та сусіди, близькі друзі і приятелі, товариші по службі і товариші по роботі, представники адміністрації та громадських організацій, матеріали кримінальних справ, кримінально-виконавчих установ. Під час вивчення морально-психологічних властивостей особистості злочинця, його ціннісних орієнтацій і правосвідомості гарні результати дає застосування спеціальних тестів.

         У правоохоронних органах ця робота проводиться у двох напрямках: вивчення та аналіз конкретної особистості у зв’язку з вирішенням питань про притягнення до кримінальної відповідальності або застосування індивідуально-профілактичного впливу; вивчення та аналіз особистості злочинця для отримання узагальненої, типової характеристики різних категорій осіб, які вчинили злочини.

 

 

  1. Соціально – демографічна характеристика особистості злочинця.

         До основних рис особистості злочинця відносяться насамперед соціально-демографічні.

         Кримінологічні дослідження і статистичні дані свідчать про те, що серед злочинців значно більше чоловіків, ніж жінок (їх біля 15 %). Але в злочинах, пов’язаних із розкраданням майна шляхом присвоєння, розтрати  або зловживання службовим становищем частка жінок вище, тому що їх порівняно більше серед робітників суспільного харчування у системі торгівлі і легкої промисловості.

         В залежності від віку злочинців можна зробити висновки про криміногенну активність і особливість різноманітних вікових груп.

         За даними МВС   більш половини злочинів чинять особи у віці 16-29 років, але найбільше криміногенною групою населення, що виділяється  статистикою, є особи у віці 30-49 років: їхня частка в структурі злочинності доходить до 47 %. Саме вони чинять біля 36 % особливо тяжких і 35 % тяжких злочинів. З числа притягнутих до кримінальної відповідальності осіб неповнолітні складають 14-15 %.  Найменша частка серед злочинців 60-літнього віку. Основну масу таких злочинів як убивства, нанесення тяжкої шкоди здоров’ю, крадіжки, розбої, хуліганство, згвалтування, чинять особи у віці до 30 років.

         Дані про соціальний стан і рід занять осіб, що вчинили злочини показують, що половина злочинців до моменту вчинення злочину не була одружена, що удвічі вище, ніж частка всього населення, що не має шлюбу.

         Переважна більшість осіб, що чинять злочини, брали участь у суспільно корисній праці, проте багато хто з них, особливо з числа хуліганів, злодіїв, розбійників часто змінювали місце роботи, мали значні перерви в трудовій діяльності. Серед непрацюючих велика частка злочинців-рецидивістів.

         Рівень освіти впливає на вибір життєвого шляху. Дані свідчать, що рівень освіти осіб, що чинять злочини, нижче, ніж інших громадян. Найменш низький рівень освіти в осіб, винних у вчиненні насильницьких, насильницьки-корисливих злочинів, хуліганства, найбільше високий — серед посадових злочинів, що учинили шляхом розкрадання і присвоєння, розтрати або зловживання довірою.

         Серед властивостей особистості злочинців  уваги заслуговують такі , як характер і тривалість злочинного поводження. Більшість рецидивістів серед злодіїв, розбійників, членів злочинних організацій.

         Серед злочинців чимало осіб із яскраво вираженою індивідуальністю, лідерськими спроможностями, великою підприємливістю й ініціативою. Ці якості в сполученні з негативними ціннісними орієнтаціями, моральними і правовими поглядами звичайно виділяють лідерів злочинних груп і злочинних організацій, являючись суспільною характеристикою останніх. Ці якості повинні використовуватися в профілактиці злочинів і виправленні злочинців.

         Вивчення лідерських спроможностей злочинців особливо важливо для сфери боротьби з організованою злочинністю. Лідерські риси означають уміння керувати людьми і підкоряти їх собі будь-якими засобами, байдужість до інших учасників злочинної групи або злочинної організації. Особистість лідера звичайно визначає загальну спрямованість злочинної активності групи і вчинення нею конкретних злочинних дій.

         Порівняльне психологічне вивчення особистості великих груп злочинців і законослухняних громадян показало, що перші відрізняються від других значно більш високим рівнем імпульсивності, тобто схильністю діяти по першому спонуканню й агресивністю, що сполучається в них із високою чутливістю і ранимістю.

         Знаючи загальні характеристики злочинців, їхні відмінні риси і типологічні риси потрібно в будь-якій сфері практичної діяльності по боротьбі зі злочинністю — профілактиці, розкритті, розслідуванні злочинів, розгляді кримінальних справ у суді, призначенні карного покарання, виправлення і перевиховання злочинців — враховувати, що злочинець — це жива людина, особистість із її неповторністю, пристрастями і складностями.

         Особистість злочинця не існує поза суспільством тому, що саме суспільство, соціальне середовище формують саме таку особистість, її антигромадську спрямованість, а також тому, що тільки суспільство може віднести якісь вчинки до розряду злочинних, а саме поняття злочинця є похідним від злочину.

 

Висновки.

         Необхідно враховувати, що навіть у такій специфічній сфері, як злочин, людина діє в якості суспільної істоти. Тому до неї треба підходити як до носія різноманітних форм суспільної психології, придбаних моральних, правових, етнічних і інших поглядів і цінностей, індивідуально-психологічних особливостей. У цілому — це являє собою джерело злочинного поводження, його суб’єктивну причину, визначає необхідність вивчення всієї сукупності соціологічних, психологічних, правових, медичних (у першу чергу, психіатричних) і інших аспектів особистості злочинця.

         Особистість злочинця являє собою сукупність соціально значимих негативних властивостей, що утворилися в неї у процесі різноманітних і систематичних взаємодій з іншими людьми.

         Соціальний характер особистості злочинця дозволяє розглядати його як члена суспільства, соціальних груп або нових спільностей, як носія соціально типових рис. Включення злочинця в активне і корисне групове спілкування — важлива умова його виправлення.

         І в наукових, і в практичних цілях це поняття повинно об’єднувати осіб, винних у злочинному поводженні. Як злочинність включає такі зовсім різні злочини, як зґвалтування і шахрайство, так і поняття особистості злочинця в практичному і науковому змісті об’єднують осіб, що вчинили ці злочини. Тому кримінологія вивчає причини і механізм учинення злочинів, у тому числі необережних і ненавмисних. Особистість усіх скоївших злочин повинна бути предметом кримінологічного пізнання, що має величезне практичне значення, у першу чергу для профілактики злочинів. Якщо з орбіти кримінологічного вивчення виключити особистість тих, для яких зроблений злочин не став основною головною діяльністю, то вони узагалі випадуть із поля зору кримінологи, що завдасть істотний збиток практиці.

 

Список використаної літератури.

  1. Васильєв В.Л. Юридическая психология. – М., 1991.
  2. Еникеев М.И. Юридическая психология. – М., 2000.
  3. Юридична психологія. За заг.ред. Я.Ю. Кондратьєва. – К., 2000.

 

 

Судово-медична експертиза встановлення віку
Адміністративне право

Добавить комментарий

Your email address will not be published / Required fields are marked *