Законність, правопорядок і дисципліна

Зміст

Вступ_ 3

Розділ І Поняття законності, правопорядку і дисципліни_ 5

Розділ ІІ Правопорядок — результату дії законності у суспільстві 18

Висновки_ 29

Список використаної літератури_ 31

Вступ

          Законність — поняття багатомірне, багатогранне, або, як нерідко пишуть у юридичній літературі, — багатоаспектне поняття. Багатоаспектність законності полягає в тому, що вона може розглядатися крізь призму таких категорій як «режим», «принцип», «метод», і характеризуватися у світлі цих категорій. Такого роду характеристики законності змістовно багато в чому схожі одна на іншу. Разом з тим вони близькі, але не тотожні, оскільки обумовлені різними точками зору на законність. У зв’язку із чим, можна говорити, що законність — це режим нормативного життя суспільства й держави, що вимагає точної відповідності поводження (діяльності) суб’єктів права приписанням законів, підзаконних актів. Або можна акцентувати увагу на тім, що законність — це принцип державного й громадського життя, що виражається в точному, неухильному й однаковому здійсненні правових норм всіма суб’єктами права, тобто громадянами їхніми об’єднаннями, посадовими особами, державними органами, органами місцевого самоврядування. Це вузьке, сугубо юридичне розуміння законності, що вказує на загальнообов’язковість права.

          Статті 19, 68, 129 Конституції України дозволяють зробити висновок, що законність — це принцип, передбачений Основним Законом України.

          Законність також можна розглядати і як метод здійснення державної влади, і як необхідний елемент демократії. Законність безпосередньо пов’язана із правопорядком. Співвідносяться вони як причина й слідство.

          Правопорядок — це стан фактичної впорядкованості суспільних відносин, що є результатом дії законності.

          Ст. 19 Конституції України вказує: правопорядок в Україні ґрунтується на тім, що ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. Органи державної влади, місцевого самоврядування, їхні посадові особи зобов’язані діяти тільки на підставі, у границях повноважень і способом, які передбачені Конституцією й законами України.

          Метою даної курсової роботи є розкриття поняття та співвідношення законності, правопорядку і дисципліни.

          З урахуванням цього були поставлені такі основні завдання:

          1) розглянути поняття законності, правопорядку і дисципліни;

          2) розкрити ознаки правопорядку як результату дії законності у суспільстві.

          Об’єктом даної курсової роботи є суспільні відносини, які складаються в процесі реалізації принципів законності та правопорядку.

          Предметом курсової роботи є наукові праці та теоретичні дослідження вітчизняних та іноземних вчених щодо особливостей співвідношення законності, правопорядку і дисципліни..

          Методологічний інструментарій дослідження базується на загально наукових методах. До того ж використовувався спеціальний правовий метод метод порівняльного аналізу, який дозволяє виявити схожі ознаки у декількох досліджуваних об’єктів, а також встановити розходження між ними.

          Теоретичну основу курсової роботи складають роботи правознавців Кравчука М.В., Нерсесянца В.С., Алексєєва С.С., Матузова М.І. та інших.

          Курсова робота складається з вступу, двох розділів, висновків та списку використаної літератури.

 

 

Розділ І Поняття законності, правопорядку і дисципліни

          Закони є обов’язковими для всіх. І держава приймає їх для того, щоб вони виконувалися, втілювалися в життя. Коли органи держави, службові особи, громадяни та їх об’єднання виконують закони, тоді у суспільстві панує законність. При цьому слід особливо підкреслити, що дотримуватись законів повинні всі суб’єкти суспільного життя. Всі рівні перед законом і ніхто не може бути звільнений від безумовного підкорення його вимогам. Що ж таке законність?

         Законність та її функції є об’єктом уваги багатьох вчених-юристів. Це пояснюється актуальністю цієї категорії, що має як теоретичне, так і практичне значення. З точки зору теорії права законність визначається як правова категорія, що має самостійне значення і характеризується рядом теоретичних ознак. Як поняття, що вживається у юридичній практиці, законність характеризує поведінку всіх суб’єктів права та визначає рівень практичної реалізації прийнятих державою законоположень, а, отже, і рівень реальності самого права як засобу державно-владного впливу на суспільство.

         У радянській юридичній науці склалось і стало пануючим розуміння законності як неухильного виконання законів та підзаконних актів всіма суб’єктами права. Окремі спроби підійти по-новому до розкриття змісту категорії законності не отримували підтримки і залишались поза увагою науковців. [7; 326]

         Сучасні трактування законності мають досить різноманітний характер. Так, проф. П. Рабінович визначає законність як режим відповідності суспільних відносин законам і підзаконним актам держави, який утворюється в результаті їх неухильного здійснення всіма суб’єктами права.

         Проф. М. Вітрук характеризує законність як ідею, вимогу та систему реального виразу права в законах держави, у законотворчості і підзаконній правотворчості. Проф. О. Поляков розуміє законність у дещо звуженому аспекті як принцип функціонування апарату держави, в межах якого застосування права посадовими особами здійснюється у чіткій відповідності з вимогами закону.

         Як багатоаспектне явище характеризують законність проф. О. Мурашин та М. Кельман. Вона визначається як правовий характер суспільного життя, вимога загальної поваги до закону та обов’язок його виконання всіма без винятку суб’єктами права, а також забезпечення прав, інтересів громадян і охорони правопорядку. Доцент В. Ткаченко робить висновок, що законність є режимом правомірної діяльності органів держави, що знаходить свій вияв у прийнятті правових законів та підзаконних актів, у їх неухильному дотриманні та правильному застосуванні всіма органами держави, посадовими особами, громадянами та їх об’єднаннями. [5; 215]

         Правомірним є висновок, що поняття «законність» дає уявлення про правову дійсність у аспекті практичного здійснення права. Однак законність не є тотожною таким правовим категоріям, як «реалізація права», «правомірна поведінка» та «ефективність права». Вони характеризують дію права з певного боку, тоді як законність відображає урегульованість суспільних відносин та ставлення суспільства до права у цілому. Тому рівень законності і є головним критерієм оцінки правового життя країни.

         Законність є складною категорією, що охоплює декілька аспектів її розуміння, сукупність яких і визначає зміст цього поняття:

         І. Як принцип права законність визначається як ідея, положення та установка, що складає основу розвитку і функціонування права.

         Основними положеннями, що визначають зміст законності, є:

— загальність вимог закону;

— верховенство і єдність закону;

— рівність громадян перед законом та судом;

— невідворотність відповідальності суб’єктів за скоєне правопорушення.

         Саме у цьому значенні законність пронизує всі сторони дії права, починаючи з процесу його формування та закінчуючи однією з форм реалізації норм. Вона визначає одну з особливостей права як самостійної юридичної категорії.

  1. Законність як принцип поведінки суб’єктів права характеризується як вимога добровільного виконання покладених обов’язків, реалізації суб’єктивних прав у встановлених формах та межах. Зміст законності у цьому значенні характеризується наступними положеннями:

— конституційне закріплення прав та свобод людини;

— створення необхідних умов для добровільної реалізації суб’єктами права законоположень;

— рівність права суб’єктів;

— невідворотність відповідальності за скоєні правопорушення;

— діяльність у сфері права на основі загальнодозвільного принципу «дозволено все, що не заборонено законом».

         Це значення законності характеризує поведінку фізичних осіб у відносинах, регламентованих правом. Можливість безперешкодного виконання обов’язків та використання прав і складає сутність законності у аспекті регулювання відносин в суспільстві.

         III. Законність як вимога діяльності органів держави та посадових осіб виявляється у вимозі здійснення владних повноважень у межах наданих повноважень, відповідно до закону та з визнанням верховенства прав і свобод людини. Зміст цього аспекту законності складають наступні положення:

— можливість функціонування лише конституційно визначених державних структур;

— наявність нормативно закріпленої системи повноважень, що чітко визначають не лише права, обов’язки, а і відповідальність органів та посадових осіб;

— реальне впровадження в діяльності органів держави принципу верховенства прав та свобод особи;

— наявність особливих засобів впливу на владні структури, що забезпечують охорону і відновлення порушених суб’єктивних прав;

— врахування в діяльності органів держави міжнародно-правових стандартів та принципів.

  1. Законність як вимога державного управління суспільством.

         Забезпечення управління суспільними відносинами пов’язується не лише з наявністю певних можливостей у держави, а й покладенням на неї певних зобов’язань та визначення необхідних вимог. Однією з них є вимога законності, основним змістом якої є:

— забезпечення управлінських функцій держави правовими засобами;

— можливість встановлювати права та обов’язки суб’єктів суспільних відносин правовими законами;

— чітка нормативна визначеність меж впливу держави на суспільство;

— правова регламентованість діяльності механізму держави та визначеність її форми;

— правова обумовленість функціонування держави як суб’єкта міжнародних відносин.

         Отже, управлінський характер законності визначається у процесі характеристики правової регламентації державно-владного впливу на суспільство з метою його упорядкування.

  1. Законність як принцип побудови системи нормативно-правових актів забезпечує ієрархічну підпорядкованість системи юридичних документів та їх взаємодію у процесі регулювання суспільних відносин. Зміст цього аспекту поняття законності складають наступні положення:

— система нормативно-правових актів є ієрархічно узгодженою сукупністю юридичних документів, що характеризуються взаємодією та взаємозалежністю;

— верховне місце у системі актів належить Конституції держави та конституційним законам;

— підзаконні нормативно-правові акти приймаються на основі, на виконання та відповідно до закону;

— найменша юридична сила у системі нормативно-правових актів належить локальним актам, які регулюють відносини у межах підприємства, установи чи організації та приймаються на основі законів, а також системи підзаконних актів;

— чітке нормативне визначення принципів співвідношення національного та міжнародного права.

  1. Законність як режим соціально-політичного життя держави. Характеризується як вимога точного і неухильного виконання законів і заснованих на них нормативних актів всіма суб’єктами права.

         Змістом законності є наступні положення:

— загальність права, що поширюється на всіх суб’єктів та всі суспільні сфери;

— неможливість виключень, що забезпечують можливість невиконання правових положень певними суб’єктами;

— панування правового закону;

— наявність визначеного статусу всіх суб’єктів права: фізичних, юридичних, посадових осіб та органів держави. [3; 352]

         Отже, законність є складною категорією, що характеризується різними рівнями прояву та аспектами. У цілому вона може бути визначена таким чином.

         Законність — це комплексна політико-правова категорія, що відображає правовий характер організації суспільно-політичного життя, органічну взаємодію права та влади, права та держави. Це визначення характеризує основні риси законності як самостійної категорії:

— це критерій оцінки правового життя суспільства;

— це принцип, метод і режим неухильного виконання норм права;

— це категорія, що має визначений зміст.

         Основними чинниками змісту законності є її вимоги, тобто моменти, сторони, з яких вона складається. Вони характеризують окремі види діяльності певних суб’єктів у сфері права та обумовлюються змістом його норм. Деякі автори ототожнюють вимоги та принципи законності, хоча у дійсності ці категорії є різними як по суті, так і за обсягом.

         Основними вимогами законності є наступні:

  1. Верховенство права в житті суспільства та держави вимагає правової регламентації найважливіших сфер діяльності суспільства, які об’єктивно потребують регулювання правом, відповідності змісту закону ідеї права, гуманізму та справедливості.
  2. Верховенство закону виявляється у верховенстві його змісту над змістом інших нормативно-правових та індивідуальних актів, які приймаються на основі закону, у встановленому ним порядку та формі.
  3. Рівність перед законом забезпечує надання всім суб’єктам рівних прав та покладення рівних обов’язків, створення рівних умов реалізації права, відсутність будь-яких привілей у сфері права, невідворотність відповідальності та боротьбу з правопорушеннями.
  4. Неухильне дотримання правових актів всіма суб’єктами права передбачає необхідність реалізації державно-владних приписів та їх обов’язковість для всіх суб’єктів права.
  5. Неухильна реалізація прав та свобод забезпечує необхідність конституційного закріплення прав та свобод, створення умов щодо їх реалізації; забезпечення механізму реального втілення прав, їх охорони, гарантування і поновлення. Ця вимога відображає конституційне положення про права і свободи людини як вищу соціальну цінність суспільства.
  6. Правильне та ефективне застосування норм права компетентними органами держави у межах повноважень, відповідно до закону, гарантоване можливістю застосування юридичної відповідальності.
  7. Послідовна боротьба з правопорушеннями вимагає чіткого визначення та нормативного закріплення протиправної поведінки, встановлення відповідальності відповідно до санкції правової норми, своєчасного реагування на будь-яке правопорушення та неможливості ухилитися від відповідальності за скоєне.
  8. Неприпустимість свавілля в діяльності посадових осіб забезпечує реалізацію владних повноважень відповідно до наданої компетенції, з врахуванням інтересів суспільства, у рамках закріпленої правової процедури.

         Здійснення зазначених вимог і утворює законність та визначає її місце в суспільстві як засобу забезпечення стабільності правопорядку та ефективності правового регулювання.

         Важливого значення у сучасній юридичній науці та практиці набирає категорія «конституційна законність» як система юридичних засобів, що забезпечують діяльність всіх суб’єктів права на основі Конституції та у відповідності до її вимог. Конституційна законність характеризується наступними ознаками:

         1) Правовий характер самої Конституції держави, яка засновується на принципах справедливості, свободи та рівності, закріплює і гарантує права та свободи людини.

         2) Верховенство Конституції в системі нормативних актів як акта вищої юридичної сили.

         3) Пряма дія принципів і норм Конституції, які не потребують уточнення і безпосередньо регулюють суспільні відносини.

         4) Дія Конституції на всій території держави та стосовно всіх суб’єктів.

         Важливим інститутом забезпечення та охорони конституційної законності є конституційний контроль. Конституційний контроль складає діяльність спеціальних органів держави із забезпечення вимог конституційної законності. Суб’єктами, що здійснюють конституційний контроль, є:

— глава держави, парламент, уряд, які забезпечують загальнополітичний контроль;

— спеціалізовані органи конституційного контролю, що мають форму органів конституційного нагляду (квазісудові органи);

— судові органи здійснюють судовий контроль. Особливістю конституційного контролю, що здійснюється судами загальної юрисдикції, є здійснення контрольних функцій у межах звичайної процедури судового процесу. Що торкається спеціалізованих конституційних судів, то вони мають спеціальну юрисдикцію та здійснюють конституційний контроль шляхом конституційного судочинства — конституційного правосуддя.

         Гарантії законності можна поділити на:

— загальносоціальні;

— спеціально-соціальні — юридичні та організаційні. Загальносоціальні гарантії законності:

         1) економічні — ступінь економічного розвитку суспільства, ритмічності роботи господарського механізму країни, росту про­дуктивності праці і обсягу виробництва; різноманіття і рівність усіх форм власності, рівність економічних можливостей суб’єк­тів суспільних відносин. Наявність економічної незалежності суб’єктів права створює об’єктивні умови для їх зацікавленості в законності;

         2) політичні — ступінь демократизму конституційного ладу, тобто наявності розвинутої системи народовладдя, демократич­них форм і інститутів його здійснення; політичного плюралізму, який дозволяє особі вільно самовизначатися, об’єднуватися в організації за різними інтересами; додержання принципу поділу влади.

         3) ідеологічні — ступінь розвитку правосвідомості, комплексу моральних і правових уявлень про необхідність законослухняної поведінки, недопустимості вчинення аморальних проступків, які одночасне протиправними; ідеологічний плюралізм, не нав’я­зування державою ідеології, а турбота про правове навчання, виховання, правову культуру. Істотне значення має широка по­інформованість населення, свобода преси, думок, що дозволяє вести публічну боротьбу з правопорушеннями в будь-якій сфері державного і суспільного життя.

         Економічні, політичні, ідеологічні гарантії законності — це реальна матеріальна основа для нормального функціонування громадянського суспільства.

         Спеціально-соціальні гарантії законності можна поділити на дві груп:

         юридичні — передбачена законом система спеціальних засо­бів, за допомогою яких забезпечується створення якісних зако­нів, їх додержання і виконання;

         організаційні — заходи організаційно-юридичного характеру, спрямовані на забезпечення режиму законності, боротьбу з правопорушеннями, захист прав громадян. До них належать кадро­ва робота, організація умов для нормального функціонування юрисдикційних і судових органів, їх структурних підрозділів з метою ефективної протидії випадкам організованої злочиннос­ті, боротьби з корупцією тощо.

         Юридичні гарантії законності створюються в результаті діяль­ності законодавчих, виконавчих, правоохоронних і судових органів влади, спрямованої на запобігання правопорушенням та їх припи­нення.

         Діяльність законодавчих органів спрямована на видання якіс­них нормативно-правових актів, якими встановлюється юридич­на відповідальність за вчинення протиправних дій.

         Завдяки діяльності конституційного суду забезпечується не­ухильне додержання конституції держави. Розглядаючи справи про конституційність нормативно-правових актів представниць­ких органів влади, правозастосовну практику за скаргами гро­мадян та ін., конституційний суд створює додаткові і дійові га­рантії їх досконалості. Це сприяє формуванню гармонічної єди­ної системи законодавства. [6; 417]

         Виконавчі органи сприяють зміцненню законності своєю діяль­ністю, спрямованою на втілення в життя правових норм основного і поточних законів держави, охорону і захист прав і свобод грома­дян. їх обов’язок полягає в прийнятті нормативно-правових ак­тів, щоб виконувати і розвивати закони. Суттєве значення має розвите почуття морально-правової відповідальності посадових осіб і державних службовців за повне і ефективне виконання обов’язків у рамках закону.

         Судові і правоохоронні органи держави (прокуратура, арбітраж­ний суд, міліція) виконують безпосередню роботу з профілакти­ки і припинення правопорушень. Від них залежать процесуальне забезпечення норм матеріального права, реальне життя форма­льно закріплених прав і свобод громадян. Прокуратура здійснює найвищий нагляд за додержанням і правильним застосуванням законів. Діяльність судів виражається у формі цивільного, кри­мінального, адміністративного судочинства. Будь-які рішення і дії державних органів, установ, посадових осіб, приватних під­приємців, що порушують права і свободи, можуть бути оскар­жені в суді. Якісна та ефективна робота загальних і арбітражних судів — одна із важливих гарантій стабільності і реальності за­конності.

         Значна роль у зміцненні законності і правопорядку в державі належить органам внутрішніх справ. Їх діяльність здійснюється в ім’я торжества законності, спрямована на охорону суспільства від злочинних посягань, забезпечує порядок у громадських міс­цях та ін. Законність є основою діяльності цих органів: вони повинні діяти в цілях, установлених правом, на основі права і у правових формах.

         Державні інспекції (адміністрації) і контрольно-ревізійний апа­рат здійснюють роботу з запобігання законності, їх виявлення і припинення у різних сферах державного і суспільного життя.

         Юридичні гарантії законності за найближчими цілями такі:

         1) превентивні (запобіжні) — полягають в запобіганні право­порушенням: відвернення порушень адміністрацією трудових прав громадян, недопущення незаконного звільнення;

         2) припиняючі (такі, що кладуть край) — спрямовані на при­пинення виявлених правопорушень: затримання, арешт, обшук, підписка про невиїзд;

         3) відновлюючі — виражаються в усуненні або відшкодуванні негативних наслідків правопорушень: примусове стягнення алі­ментів, примусове вилучення майна із чужого незаконного во­лодіння;

         4) каральні, або штрафні, — спрямовані на реалізацію юри­дичної відповідальності правопорушників: покарання особи, винної у вчиненні правопорушення.

         Юридичні гарантії законності за суб’єктами застосування можуть бути такими:

— парламентські;

— президентські;

— судові;

— прокурорські;

— адміністративні (управлінські);

— контрольні;

— муніципальні (місцеві).

          Законність є невід’ємним елементом демократії. Демократія не може бути над законом чи поза законом, а тільки в межах закону. Конституція України має вищу юридичну силу, і її норми мають пряму дію. Всі інші правові акти не повинні суперечити Конституції і конституційним законам України.

          Державні органи, органи місцевого самоврядування, їх посадові особи повинні діяти в межах своєї компетенції. Перевищення своїх повноважень, зловживання службовим становищем переслідуються законодавством України.

          Законність – це суворе й повне здійснення розпоряджень правових законів і заснованих на них юридичних актів усіма суб’єктами права.

          Законність характеризується наступними основними ознаками:

          По-перше, найважливішою рисою законності є її спільність. Вимога дотримувати юридичні норми відноситься до всіх, хто знаходиться в межах дії права. Ніхто не може ухилятися від виконання встановлень, що виходять від держави, точно так само, як і держава не може ухилитися від забезпечення і захисту законних прав особистості.

          Пріоритетним суб’єктом правового регулювання є громадяни держави. Держава зобов’язана створювати найбільш сприятливий режим для задоволення різноманітних інтересів своїх громадян.

          Загальність, як необхідна риса законності, однаковою мірою відноситься і до держави, і до його громадян. Держава відповідальна перед громадянином, а громадянин перед державою. Якщо в законах держави виражаються дійсні інтереси його громадян, то правові розпорядження реалізуються без примусових заходів державного впливу. Зрозуміло, що держава не може врахувати всю гаму індивідуальних інтересів, та й не повинно. Однак за допомогою законодавчої діяльності вона може і повинна надавати своїм громадянам можливість самостійно розпоряджатися власними благами вільної діяльності.

          Забезпечення загальності дотримання правових розпоряджень — задачі держави і його органів. Володіючи необхідними організаційними, матеріальними і примусовими засобами, вона покликана надійно охороняти законні права й інтереси громадян. Самі громадяни за межами державно-правових структур не можуть установити режим законності в суспільному житті.

          По-друге, законність нерозривно зв’язана з правом, юридичними нормами. Однак оцінити стан режиму законності в країні можна тільки на підставі того, якою мірою закони держави відбивають об’єктивні потреби суспільного розвитку. Якщо правові норми, що даються державою, закріплюють і охороняють інтереси тільки окремих облич і визначених соціальних груп, не з огляду на загальних і індивідуальних інтересів усього населення країни, — законність відсутня. Якщо правові норми лише формально відображають інтереси різних прошарків населення, але не гарантують їх, — то і тут не може йти мови про законність.

          Таким чином, режим законності в правовій державі обумовлює наявність двох взаємозалежних факторів:

          — зробленого, чітко відпрацьованого законодавства, що відповідає потребами суспільного прогресу;

           — повна і безумовна реалізація розпоряджень законів і підзаконних правових актів державними органами, посадовими особами, громадянами і різними об’єднаннями.

         Значна роль у зміцненні законності і правопорядку в державі належить органам внутрішніх справ, їх діяльність здійснюється в ім’я торжества законності, спрямована на охорону суспільства від злочинних посягань, забезпечує порядок у громадських місцях та ін. Законність є основою діяльності цих органів: вони повинні діяти в цілях, установлених правом, на основі права і у правових формах.

Державні інспекції (адміністрації) і контрольно-ревізійний апарат здійснюють роботу з запобігання порушення законності, їх виявлення і припинення у різних сферах державного і суспільного життя.

         Юридичні гарантії законності за найближчими цілями такі:

         1) превентивні (запобіжні) — полягають в запобіганні правопорушенням: відвернення порушень адміністрацією трудових прав громадян, недопущення незаконного звільнення;

         2) припиняючі (такі, що кладуть край) — спрямовані на припинення виявлених правопорушень: затримання, арешт, обшук, підписка про невиїзд;

         3) відновлюючі — виражаються в усуненні або відшкодуванні негативних наслідків правопорушень: примусове стягнення аліментів, примусове вилучення майна із чужого незаконного володіння;

         4) каральні, або штрафні, — спрямовані на реалізацію юридичної відповідальності правопорушників: покарання особи, винної у вчиненні правопорушення.

         Юридичні гарантії законності за суб’єктами застосування можуть бути такими:

— парламентські;

— президентські; — судові;

— прокурорські;

— адміністративні (управлінські); ,

— контрольні;

— муніципальні (місцеві).

         Дисципліна – це своєчасна і точне виконання вимог, що випливають з нормативних та індивідуально- правових актів, технологічних, організаційних. Моральних, громадських та інших соціальних норм.

         Враховуючи все, що було сказано вище стає зрозуміло, що основою законності є сама правова держава та система її законодавчої бази. Результатом втілення норм законності в життя є правопорядок, який притаманний всім сферам людської життєдіяльності. [7; 341]

 

 

 

Розділ ІІ Правопорядок — результату дії законності у суспільстві

         З законністю тісно пов’язане інше правове явище — правопорядок (правовий порядок). Поняття «правопорядок» широко використовується у чинному законодавстві, охорона правопорядку — найважливіша функція держави. Незважаючи на це, у вітчизняній науці досі не вироблено єдиного визначення даного феномену.

         Найбільше поширення отримав погляд на правопорядок як на реалізовану законність, однак подібна трактування представляється не зовсім правильним. Дійсно, зазначені явища тісно взаємопов’язані. У формуванні правопорядку законність виступає як основний принцип діяльності державних органів, посадових осіб і громадян.  Але » правопорядок «не може скластися як наслідок одного лише принципу, навіть основного … Тому більш точно було б сказати, що правопорядок складається як результат реалізації всіх правових приписів у відповідності з принципом законності. Основою правопорядку виступає не законність, а право. Законність же — умова правопорядку. [9; 295]

         Звернемося до етимології слова «правопорядок». Перш за все, правопорядок — це порядок, організованість, стійкість. Отже, правопорядок характеризує ступінь впорядкованості суспільних відносин, виступає антиподом хаосу, анархії, неорганізованості. Далі, правопорядок — це правовий порядок, стан суспільних відносин, запрограмований правом. Правовий порядок можна розглядати як мету правового регулювання, якою є створення з допомогою права і правових засобів такого порядку і такий врегулювання суспільних відносин, які служать збереженню і зміцнення існуючого ладу. Але правопорядок не тільки мета, але і підсумок правового опосередкування — реально існуюча фактична врегулювання суспільних відносин.

         Виходячи зі сказаного, правопорядок можна визначити як засновану на праві та законності організацію суспільного життя, що відображає якісне стан суспільних відносин на певному етапі розвитку суспільства. Розглянемо особливості даного явища.

  1. Правопорядок є стан упорядкованості, організованості суспільного життя.
  2. Це порядок, передбачений нормами права.
  3. Правопорядок виникає в результаті фактичної реалізації правових норм, втілення їх у життя, є підсумком правового регулювання.
  4. Він забезпечується державою. Як відомо, далеко не всі норми права реалізуються повсюдно, нерідкі і відступи від вимог правових норм, правопорушення. Тому необхідно розрізняти реально існуючий правопорядок (підсумок правового регулювання) і правопорядок, до досягнення якого прагнув законодавець на тому чи іншому етапі розвитку суспільства (мета правового регулювання). Перший залежить від стану суспільних відносин в конкретних умовах, рівня політичної і правової культури суспільства, стану законодавства, характеру законності та ін..

         Отже, правопорядок має не тільки якісні, але й кількісні характеристики. Тому не випадково в сфері функціонування держави можна відзначити напрямки діяльності по зміцненню (зміцнення, вдосконалення, забезпеченню, охороні) правопорядку.

         Правопорядок не належний чи можливий, а фактичний стан врегульованих правом відносин, а тому з певною часткою умовності його можна охарактеризувати як систему правових відносин. Які ж принципи правопорядку?

         Визначеність. Правопорядок базується на формально-визначених правових приписах, реалізація яких і забезпечує визначеність суспільних відносин. Цим він відрізняється від системи відносин, що виникають в результаті дії інших соціальних норм, де відсутні чіткі формальні орієнтири, а роль суб’єктивних моментів дуже велика.

         Системність. З тієї ж причини (зв’язок з правом) правопорядок не сукупність окремих, розрізнених актів поведінки, різних правовідносин. Це система відносин, яка заснована на єдиній суті права, панівної в суспільстві форми власності, системі економічних відносин і забезпечується силою єдиної державної влади.

         Організованість. Правопорядок виникає не стихійно, а при організуючій діяльності держави, її органів.

         Державна гарантованість. Існуючий правопорядок забезпечується державою, охороняється ним від порушень. Не випадково однією з основних функцій держави є охорона існуючого правопорядку.

         Стійкість. Правопорядок, який виникає на основі права і забезпечується державою, досить стабільний, стійкий. Спроби дестабілізації, порушення правопорядку припиняти відповідними правоохоронними органами.

         Єдність. Характер організації неоднаковий в різних сферах суспільного життя. Проте заснований на єдиних політичних та правових принципах, забезпечується єдністю державної волі та законності, правопорядок один на території всієї країни. Всі його складові в рівній мірі гарантуються державою, будь-які його порушення вважаються правопорушеннями і припиняються державним примусом.

         В силу зазначених особливостей правопорядок можна охарактеризувати як порядок, що забезпечує стабільність суспільного життя і соціальний прогрес. Оскільки він визначається правом і забезпечується державою, то закріплює найбільш важливі риси та сторони соціально-економічного ладу, систему пануючих в країні політичних відносин.

         Отже, правопорядок включає в себе не лише відносини людей у сфері громадянського суспільства, але і базується на нормах права організацію самої політичної влади, тобто держава. На цю сторону правопорядку звертав увагу ще Цицерон, питаючи: «Та й що таке держава, як не загальний правопорядок?» Близький до нього, і Кант, що розглядав державу як «об’єднання безлічі людей, підлеглих правовим законам».

         Інакше кажучи, держава є і найважливіший елемент, і необхідна умова правопорядку. З одного боку, конституйована правом і функціонуючи у чітко встановлених рамках держава становить найважливішу ланку правопорядку. З іншого — вона владний суб’єкт, що забезпечує та охороняє правопорядок. Не випадково правове регулювання діяльності державних органів і посадових осіб здійснюється за принципом «Дозволено лише те, що прямо дозволено».

         Правопорядок, таким чином, можна розглядати як єдність права і влади. Це порядок, при якому правове положення і взаємовідносини всіх суб’єктів суспільного, політичного і державного життя чітко визначені законами і захищені державною владою. Найбільш адекватною формою реальності подібного правопорядку виступає правова держава.

         Громадянське суспільство об’єктивно відчуває потребу в упорядкованості його функціонування за допомогою соціальних (у тому числі правових) норм. Воно протистоїть безладності, безсистемності. В умовах стабільного правопорядку ефективно функціонує економіка, досягається гармонія в діях законодавчої, виконавчої та судової влади, активно здійснюється діяльність різних громадських і приватних організацій, гарантується вільний розвиток людини, задоволення її духовних і матеріальних потреб. Тому громадянське суспільство формує соціальні норми, спрямовані на зміцнення соціального і правового порядку.

         Держава об’єктивно зацікавлена в правовому забезпеченні власної діяльності — виконанні завдань і функцій, у правових стосунках з громадянським суспільством. Держава не сприймає хаосу і сваволі. В умовах стабільного правопорядку зміцнюється виконавча дисципліна всіх органів держави та їх посадових осіб, успішно провадиться зовнішньополітична діяльність. Правовий порядок і законність виступають правовим підґрунтям і засобом функціонування державної влади, демократії. Коли держава в особі уповноважених на те органів формулює норми права, вона закладає в них основи правопорядку і забезпечує їх реалізацію.

         Таким чином, правопорядок як державно-правове явище служить стабілізації, підтриманню рівноваги між інтересами громадянського суспільства і держави. Його антиподом є сваволя і беззаконня.

         Структура правопорядку — це єдність і одночасно поділ системи громадських відносин, урегульованих правом відповідно до їх галузевого змісту. Будучи реалізованою системою права, правопорядок включає конституційні, фінансові, адміністративні, земельні, сімейні та інші види суспільних відносин, урегульованих нормами відповідних галузей права. У структурному відношенні правопорядок відображає реалізовані елементи системи права.

         Елементи структури правопорядку такі.

  1. Суб’єкти права — держава, її органи, державні, громадські і комерційні організації, громадяни, які мають права, обов’язки, повноваження, відповідальність, суворо визначені конституцією, законами, іншими правовими актами — статична частина.
  2. Правові відносини і зв’язки між реалізованими елементами системи права (конституційні, фінансові, адміністративні, земельні, сімейні та ін.) — динамічний зв’язок.
  3. Упорядкованість усіх елементів структури — суб’єктів права, правових відносин і зв’язків між реалізованими елементами системи права, методів правового регулювання і поведінки людей, процедурно-процесуальних форм їх здійснення і оформлення, тобто введення багатосторонньої правової регламентації — розпорядку, у рамках якого організуються і функціонують громадянське суспільство і держава, — інтегративний зв ‘язок. [6; 430]

         Функції правопорядку — це основні напрямки формування і підтримання стабільного правового стану системи суспільних відносин. Розрізняють:

         1) функцію впорядкування зовнішніх зв’язків і відносин з великими системами суспільства — економічною, політичною та іншими, складовим елементом яких є правопорядок. Зазнаючи впливу зовнішнього середовища — економічних, політичних, соціальних та інших факторів, правопорядок, у свою чергу, сприяє впорядкуванню і стабілізації всіх найважливіших зв’язків і відносин з суспільним середовищем;

         2) функцію зміцнення внутрішніх зв’язків і відносин усередині правопорядку на різних структурних рівнях його впорядкування. Ця функція характеризує автономне «буття» системи правопорядку, відокремлює якісну визначеність його як цілого у внутрішній взаємодії власних складових частин. Завдяки цій функції осягаються специфіка правопорядку, його сутнісні ознаки як правового стану системи суспільних відносин;

         3) функцію збереження і вдосконалення правопорядку — виражається в його непохитності і протистоянні зовнішнім впливам руйнівного характеру (правовий нігілізм, волюнтаризм, правопорушення, зловживання правом та ін.), збереженні і розвитку власної якісної визначеності, відкритості впливу зміцнюючого характеру (розвиток демократії, вдосконалення законів, укріплення законності, поліпшення діяльності судової системи, правоохоронних органів та ін.). Єдиним засобом виживання і розвитку правопорядку є його вдосконалення.

         Принципи правопорядку — це відправні засади, незаперечні вимоги, що формують правопорядок і є основою його існування та функціонування.

         До принципів правопорядку можна віднести принципи законності. Однак, зважаючи на те, що правопорядок є самостійною якісною визначеністю, слід виділити його специфічні принципи.

  1. Принцип конституційності — підпорядкування нормативним положенням конституції та забезпечення її реалізації. Теоретична конституція (те, що має бути) покликана стати практичною конституцією (те, що є насправді), тобто усталеним порядком життя.
  2. Принцип законності — створення якісних законів та їх суворе додержання. Законність — головна умова встановлення правопорядку.
  3. Принцип системно-структурної організації — наявність цілісності і структурності як необхідних властивостей, що дозволяють злагоджено діяти всім елементам громадянського суспільства і правової системи держави.
  4. Принцип ієрархічної субординації та підпорядкування — виявляється в точній співпідпорядкованості органів держави, посадових осіб, нормативних актів за юридичною силою, а також актів застосування норм права і т.д., які забезпечують упорядкованість їх зв’язків.
  5. Принцип соціальної (в тому числі правової) нормативності — виражається в необхідності діяльності суспільства, яка впорядковує, і особливо суб’єктів правотворчості за допомогою соціальних, головним чином правових, норм. Правова нормативність є основою і засобом упорядкування.
  6. Принцип справедливості і гуманізму — базується на високих моральних підвалинах, поважанні прав людини, її гідності і честі;
  7. Принцип підконтрольності — наявність повсюдного, загального та універсального контролю, здійснюваного громадянським суспільством, його структурами, державою в особі її різних органів, громадянами.
  8. Принцип державного забезпечення, охорони і захисту — виражається в реальних засобах гарантування прав учасників правопорядку, функціонування правової системи, досягнення законними засобами прав, свобод, обов’язків та ін.

         Правопорядок, законність і демократія є взаємозалежними.

         Правопорядок — це законність у дії, якщо поведінка суб’єктів є правомірною. В ст. 19 Конституції України встановлено, що правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. Законність — засіб встановлення правопорядку. Результатом зміцнення законності є вищий рівень правопорядку.

         Правопорядок — основа демократії, найважливіша умова реалізації інститутів демократії, які розвиваються на основі всебічного зміцнення законності. Рівень розвитку правопорядку — мірило свободи особи, гарантованості її прав, свобод, законних інтересів, виконання обов’язків і здійснення відповідальності. Демократія неможлива без законності і правопорядку: без них вона перетворюється на хаос, зловживання правом. Без демократичних механізмів та інститутів законність і правопорядок не матимуть соціальної та гуманістичної цінності, не принесуть людині і суспільству користі. Лише завдяки демократичним механізмам, інститутам, нормам можна легітимно змінювати нормативно-правову основу суспільства і затверджувати в ньому законність і правопорядок.

         Сутність права — внутрішній зміст права як регулятора суспіль­них відносин, який виражається в єдності загальносоціальних і вузькокласових (групових) інтересів через формальне (державне) закріплення міри свободи, рівності та справедливості.

         Під сутністю права в радянській літературі зазвичай розумі­лася піднята до закону воля панівного класу, зміст якої визна­чався матеріальними умовами життя цього класу. В усіх визна­ченнях права підкреслювався його класово-вольовий характер, причому він мав принципове методологічне значення для ро­зуміння сутності експлуататорського права як вираження інте­ресів і волі всього панівного класу, а для соціалістичного пра­ва—як вираження інтересів і волі трудящих на чолі з робіт­ничим класом. При цьому класові трактування держави і права тісно змикалися.

         Було б неслушним відривати один від одного класовий та соціальний аспекти сутності права. І той і інший аспекти скла­дають єдину, хоча й внутрішньо суперечливу сутність права як регулятора суспільних відносин через державне закріплення міри свободи, рівності та справедливості.

     Поняттям права охоплюються два аспекти, які виражають його сутність:

— цілісно-нормативний;

— регулятивний.

         Якщо з цілісно-нормативної точки зору право є мірою сво­боди, рівності та справедливості (правомірним порядком), то з регулятивної точки зору — спрямовано на впорядкування суспі­льних відносин (динамічний, регулятивний аспект). На різних етапах розвитку суспільства перший аспект може домінувати, впливати на загальну спрямованість правового регулювання, або відступати на другий план. Тоді він стає нібито приглушеним, виявляється у трансформованому, стертому вигляді. Так, при феодалізмі міра свободи, рівності та справедливості була однією для поміщика, іншою — для кріпака (несвобода, відсутність рі­вності — формальної і фактичної, тобто несправедливість). [8; 163]

         Сутність права менше піддається змінам, ніж його зміст і форма: зміни, що відбуваються у житті суспільства, спричиня­ють собою насамперед зміни в змісті права. Проте не можна відкидати зміну сутності права, визнавати для неї лише якості статичності та незмінності на відміну від змісту та форми. Діалек­тичний розвиток сутності права виражається, насамперед, у змі­ні співвідношення між класовими завданнями та загальними справами, розв’язуваними правом; між правом як мірою свобо­ди (є показником якості правопорядку) і правом як регулятором суспільних відносин (є інструментом підтримування правопо­рядку). Етимологія слів «розвиток» і «зміна» дозволяє розгляда­ти їх у тісному зв’язку.

         У будь-якому суспільстві, яким би воно не було (класово-антагоністичним, соціальне неоднорідним, але демократичним), сутність права залишається незмінною в тому, що право було, є і буде владним нормативним регулятором суспільних відносин, по­ведінки людей.

         До категорії сутності мають належати такі якісні риси, без яких взагалі немає того предмета, про сутність якого йдеться. До сут-нісних якостей права слід віднести його нормативність, предста­вницько-зобов’язуючий характер правових норм, їх зв’язок із державою (названі вище ознаки права).

         Сутність права щонайкраще розкривається через його прин­ципи, які розвивалися, збагачувалися протягом століть.

         Соціальна цінність права реалізується в соціальній цінності окремих юридичних законів.

          Позитивне (юридичне) право виникло і існує у суспільстві тільки тому, що в умовах цивілізації, тільки воно стало тим соціальним регулятором, яке знайшло своє відображення у формуванні специфічного «інституйованого” утворення. Це означає, що право являє собою не лише суспільні ідеї, думки, які характерні і для моралі, релігії, звичаїв, як видів соціальних норм, але воно знайшло своє формальне або об’єктивне відображення : вигляді системи юридичних норм, які виражені в законі та інших юридичних нормах та підтримуються силою держави Являючи собою об’єктивне, «інституйоване утворення» право одержує відносно належне, самостійне існування не тільки від прерогативи окремих персон, але й навіть, в окремі моменти, від законодавця. Це і надає можливості підтримувати правопорядок у суспільстві і забезпечувати можливість законності — тобто такого режиму суспільною життя, коли всі особи, включаючи державні органи керуються лише одним критерієм в своїй правовій поведінці. — законами, які мають чинність у державі.

          Але право, являючись «інституйованим утворенням» знаходячи своє зовнішнє (формальне) відображення законах, зовсім не означає тотожність права і закону, я це твердять нормативісти (представники школи «позитивного права») . Право — це ‘ глибокий зміст, закон — це йог форма, тому тим, хто формує закон, необхідно діалектично підходити до цього процесу, щоб гуманна і соціальна цінність природного права не зникла за формами позитивного права, які санкціонуються державною владою і нею підтримуються.

          Адже тенденція ототожнити право і закон, що знайшла своє відображення, наприклад, у радянській правовій системі, показала свою недієздатність, бо багато законів, які були прийняті радянськими законодавцями не враховували змістовного поняття права. Тому, на практиці, вони були мертві, не ефективні, вони не могли досягти цілей, які ставлять перед собою законодавці, адже вони виражали тільки те, що бажала бачити державна влада, а не те, що дійсно відбувалось в суспільному житті. Ототожнюючи право і закон, держава одержує зверхність над громадським суспільством, бо вона диктує свою волю, незважаючи на права особистості, які закладені в природному або змістовному понятті «право».

          В 70-80 роки такі радянські юристи-теоретики, як Піотковський, Нерсесяни запропонували трактувати «право», як регулятор соціальної справедливості, як мірило свободи особистості. Таке широке поняття права якнайближче відповідало ідеям природного права, як ідеалу справедливості, саме таке поняття «права» забезпечує і гарантує справедливі інтереси та права громадянина в його протистоянні з державою в тому випадку, коли остання намагається нівелювати природні права особистості, а не захищати їх. Ось така формула: «право створюється суспільством, а закон — державою», найбільш очевидно розмежовує право і закон.

          Але тут існує загроза іншого порядку, а саме, розмежування права і закону, як складових частин єдиного цілого. Адже існує єдність правового змісту і правової форми як об’єктивного, а також діалектичні протиріччя між ними. Адже правовий зміст, не возведений в закон, не має гарантій реалізації, він лише ідея, а не правова норма (закон), а значить не є право в точному розумінні цього слова. Тобто, не являється загальнообов’язковим правилом поведінки санкціонованим та гарантованим державою, хоча може бути для особи чи групи осіб справедливим. З іншої сторони, закон може бути неправовим, якщо зміст його стає свавіллям державної влади. Подібні закони слід визнати як формальне право.

          Розмежування права і закону має великий і гуманний зміст, бо лише так можна розглядати право, як критерій якості закону, тобто його справедливості по відношенню до людини та її прав. Іншими словами можна сказати, що в «широкому розумінні поняття «право» є нормативне закріплена і реалізована справедливість. Тому, звичайно таке поняття права включає в себе не лише норми (закони), а й систему регулюючих ними відносин, (тобто суб’єктивне та об’єктивне право). З цього випливає теоретично два шляхи еволюції права, як «Інституиованого утворення». Спочатку формується правова ідея, потім вона втілюється в норму права, яка в свою чергу формує відносини в певній сфері суспільства. Якраз саме таким шляхом сформувалась романо-германська правова сім’я (система), яка з допомогою кодифікаційних актів чітко і точно регулює правовідносини. Інший шлях: спочатку формуються суспільні відносини, які багаторазово повторюються, стають стабільним явищем і лише потім опосередковуються нормою. Цей шлях характерний для англо-американської правової системи.

          Слід констатувати, що формування правової системи України відбувається обома шляхами, бо розвал радянської правової системи призвів до правового вакууму, який поступово заповнюється. Формування правової системи, в тому числі і системи законодавства являються найважливішими завданнями (факторами) в розбудові правової держави в Україні.

 

 

Висновки

         На сам кінець, я вважаю, що можна зробити короткі висновки по даній темі курсової роботи.

         Отже, законність як вимога звернена до всіх суб’єктів права; й саме їх сукупними зусиллями і створюється згадане соціальне середовище. Водночас законність виступає передумовою реалізації їх власних суб’єктивних прав та законних інтересів.

         Ця думка концентровано виражена в словах, що належать ста­родавньому римському політичному діячеві, оратору й філософу Марку Туллію Цицерону: «Щоб бути вільним, необхідно підкорятися законам».

         Режим законності забезпечує правопорядок. Правопорядок — це такий стан суспільних відносин, який є сукупним результатом фак­тичного здійснення юридичних норм в умовах законності. Правопо­рядок — це законність у дії, це реалізована законність.

         Правопорядок — ємне поняття. Його різновиди багатоманітні: гро­мадський правопорядок (у громадських місцях), виробничий, трудо­вий, військовий, навчальний та ін.

         Правопорядок виключно важливий у будь-якій сфері виробничо­го й взагалі суспільного життя. Не є винятком комерційна й банківсь­ка діяльність, торгівля й громадське харчування тощо. Хоча ці галузі, як раніше, в умовах колишньої «соціалістичної» країни, так і тепер, були і є особливо уразливими саме з погляду законності й правопо­рядку.

         Правопорядок своїми неодмінними, необхідними передумовами має:

  1. Досконале законодавство, що відображає потреби й інтереси громадян і суспільства, регулює відповідно до них суспільні відносини.

         Сучасна практика парламенту — Верховної Ради України — як законодавчого органу переконливо й яскраво свідчить, наскільки це складна справа — законотворення, яке адекватно відбивало б нові умови життя суспільства;

  1. Неухильне виконання чинного законодавства усіма й повсюдно. Лише у єдності ці передумови можуть створити надійні засади для правопорядку. Прийняття відповідного закону — це лише поча­ток, лише одна з умов законності і правопорядку. Закон тільки тоді виконує свою соціальну службову роль (функцію), коли він виконуєть­ся всіма без винятку і повсюдно. Не тільки історія тоталітарного сус­пільства, а й посттоталітарна дійсність переконливо це доводять. Нормальний стан суспільного буття немислимий без найсуворішого дотримання законів, що охороняють права громадян й інтереси сус­пільства, себто без правопорядку. На відміну від тоталітаризму, де законність відігравала роль ідеологічної прикраси, в нових умовах вона має підтримувати й зберігати демократію. Демократія без за­конності — річ неймовірна, бо законність — це принцип, глибинна сутність якого полягає у рівності всіх перед законом. Що стосується державної влади, то дія цього принципу поширюється на всі її відга­луження — виконавчу, судову, а рівно й законодавчу владу.

         У теоретико-правовій літературі значне місце приділяється оп­рацюванню проблеми гарантій забезпечення законності та правопо­рядку. Ці гарантії, серед яких розрізняють об’єктивні та суб’єктивні гарантії, поділяються на такі групи: економічні, політичні, ідеологічні, юридичні, соціальні, організаційні.

         Отже, пройшовши весь матеріал, можна для себе почерпнути нові знання, нові уявлення про законність і правопорядок, її роль для розвитку суспільстві та економічної та політичної стабільності, підвищення авторитету держави на світовій арені.

 

Список використаної літератури

  1. Комаров С.А., Малько А.В., «Теория государства и пра­ва», М., Норма, 2000. – 440 с.
  2. Копєйчиков В.В. «Загальна теорія держави і права» , К. Юрінком, 1997. – 317 с.
  3. Марченко М.Н. Общая теория государства и права. М.: Зерцало, 2000р. – 611 с.
  4. Марчук В.М., Ніколаєва Л.В. Нариси теорії права. К. – Видавництво „Книга”, 2004 р., 374 с.
  5. Нерсесянц В.С. Общая теория права и государства. Учебник для юридических вузов и факультетов. — М.: Издательская группа НОРМА—ИНФРА. М, 1999. — 552 с.
  6. Скакун О.Ф. Теорія держави і права: Підручник / Пер. з рос. — Харків: Консум, 2001. — 656 с.
  7. Теория государства и права. Учебник для юридических вузов и факультетов. Под ред. В. М. Корельского и В.Д. Перевалова — М.: Издательская группа ИНФРА. М—НОРМА, 1997. — 570 с.
  8. Теория права и государства. Под ред. проф. Н. Манова. Учебник для вузов. — М.: Издательство БЁК, 1995. — 336 с.
  9. Теория государства и права. Под ред. Матузова Н.И., Малько А.В. – М., 1999. — М.: Издательство БЁК, 1995. — 564 с.
  10. Хропанюк В. Теория государства и права. – М.: 1994. с. 450.

 

Виникнення держави і права
Право власності, способи його захисту

Добавить комментарий

Your email address will not be published / Required fields are marked *