Захист приватних прав в римському праві

Римське приватне право

Захист приватних прав

План

         Вступ

  1. Форми захисту прав
  2. Особливості цивільного процесу
  3. Позови в римському цивільному праві
  4. Особливості преторського захисту

         Висновки

         Список використаної літератури

 

 

 

Вступ

         Захист прав є одним з аспектів функціонування правової системи. Примусовий характер правових норм забезпечується державою за допомогою спеціально створених державних органів. В разі порушення суб’єктивного права особи, яке визнається і охороняється державою, воно може бути захищене через суд із застосуванням до порушника примусових мір впливу. Сукупність юридичних дій, що утворюють певний порядок, процедуру захисту прав у суді, називається процесом. Правові норми, які регулюють порядок діяльності учасників процесу та судової влади складають процесуальне право.

 

 

 

  1. Форми захисту прав

         У давньоримській практиці склалися два типи процесу, які були спрямовані на захист різних інтересів. У кримінальному процесі захищалися інтереси всього суспільства і призначалися покарання за дії, що їх порушують. Він розпочинався за ініціативою державних органів або окремих громадян, які в такому випадку представляли суспільство в цілому. Інший тип процесу – цивільний – мав за мету захист приватних інтересів окремих осіб. Він ініціювався заінтересованими особами, які прагнули захистити своє законне право. Саме цивільний процес буде розглянуто далі в трьох його формах, що історично змінювали одна одну.

         В Стародавньому Римі до появи державного суду первісною формою захисту порушених прав була саморозправа. Конфлікти приватних інтересів вирішувались їх учасниками самостійно власними силами. Потерпілий або його сім’я застосовували до кривдника засоби впливу чи покарання на свій розсуд. Але згодом із розвитком суспільства, державності і права відбувається перехід від приватної розправи до судової форми захисту прав. Дослідники давньоримського права вважають, що втручання держави у приватний процес самозахисту відбувалось поступово. Спочатку приватна розправа була обмежена певним порядком застосування сили до порушника, і таким чином самозахист був введений у законні форми. На ранній стадії правової регламентації саморозправи Законами ХІІ таблиць було дозволено завдавати кривднику таке ж зло, яке він спричинив потерпілому — talio (з лат.- відплата, приватна помста). Така ідея еквівалентної відплати була проміжною ланкою при переході від права вбити злочинця до права прийняти від нього грошовий штраф. Пізніше введена система викупів, а завершальним етапом було становлення державного суду.

         В розвинутому праві залишки самоуправної форми захисту із застосуванням сили збереглися як винятки і дозволялися законом тільки в окремих ситуаціях. Так самозахист був дозволений у випадках неправомірного нападу на особу або його майно. В такому разі відбиття нападу вважалось необхідною обороною і регламентувалось правилом: насильство дозволено відбивати силою (D. 43.16.1.27). При цьому міри самозахисту мали відповідати характеру нападу і не повинні були перевищувати межі самооборони: нападника можна поранити під час самозахисту, але не з метою помсти (D. 9.2.45.4). Самозахист допускався також у випадках, коли була потреба у негайних діях проти порушника. Так, правомірним вважалося затримання боржника, що втікає, для того, щоб силою змусити його сплатити борг. Проте загальною засадою захисту порушеного права було належне звернення до суду для його відновлення. Застосування власної сили з цією метою не тільки заборонялося, але й призводило до негативних наслідків. Так, якщо кредитор самочинно захватив у боржника речі для задоволення своїх претензій, він мав повернути їх і, крім того, взагалі втрачав право вимоги до боржника.

         У Стародавньому Римі становлення системи державного захисту прав відбувалося по мірі посилення держави і розширення сфери її впливу на приватні відносини. Головною ознакою цього стало віднесення питання захисту прав окремих осіб до компетенції спеціальних органів і магістратів, створених державою і наділених судовою владою. Форми цього захисту історично змінювалися і це знайшло свій прояв в еволюції римського приватного процесу, в якій виділяють три етапи: 1) легісакційний процес (legis actiones), 2) формулярний процес (per formulas), 3) екстраординарний процес (cognitiones extra ordinem).

 

 

 

 

 

  1. Особливості цивільного процесу

         Для римського цивільного процесу характерний принцип диспозитивності. Захист права обумовлений самостійною активною поведінкою управомоченої сторони, яка бажає реалізувати його за допомогою суду. При виникненні спора про право особа могла сформулювати свої претензії до іншої сторони у вигляді позову і звернутися з ним до суду. Позовом (actio) римські юристи називали право особи здійснювати в судовому порядку належну їй вимогу (D. 44.7.51).

         Дослідники давньоримського права вважають, що воно може бути зведене до „системи позовів”. В умовах існування суперечливих і неузгоджених джерел права (квірітського та преторського) особа могла бути впевнена в реалізації і охороні свого права тільки тоді, коли офіційно було дозволено подати позов певного типу для захисту конкретного права. Інакше право залишалося не забезпеченим процесуальною можливістю його захисту, а тому існувало лише номінально. Саме тому римські юристи проявляли особливий інтерес до процесуальних засобів захисту. Це визначило і процесуальну спрямованість їх суджень. Вважається, що давньоримський юрист скоріше скаже, що особа управомочена на позов або відповідає за позовом, ніж, що особа має право чи несе обов’язок.

         Легісакційний процес (legеs actiones) історично склався першим. Він існував в епоху квірітського права, яка згідно періодизації історії римського права припадає на перший – архаїчний період. Для пояснення назви легісакційного процесу романісти звертаються до інституцій римського юриста ІІ ст. до н. е. Гая. Він тлумачить його як такий, що, по-перше, був введений законом (лат. legеs – закон), а, по-друге, передбачав формулювання позовних вимог у суворій відповідності до записаних у законі слів. Характерними рисами цього процесу були жорсткий формалізм і урочистість. Він являв собою складний обряд, що складався з дій ритуального характеру. Всі слова і жести сторін у спорі повинні були точно відповідати встановленим законом приписам і мали вирішальне значення. Будь-який відступ від встановлених законом фраз означав поразку у справі.

         Процес legеs actiones відбувався у двох стадіях (етапах) – 1) ius та 2) iudicium. Перший етап проходив в присутності магістрата, що був наділений судовою владою. На початку республіканської епохи це були консули, а після введення у 367 р. до н.е. нового магістрату – претори. Функція магістрата полягала у підготовці справи до розгляду. Він мав визначити, чи підлягає захисту вимога позивача, зробити правильну юридичну кваліфікацію конкретному спору і призначити суддю. За правилами загальної підсудності, що застосовувалась у Римі та римських провінціях, справи між громадянами розглядалися магістратами Риму чи інших міст в залежності від місця громадянства і проживання відповідача. У ІІІ ст. до н.е. спори між римськими громадянами та перегринами а також між перегринами були віднесені до компетенції перегринського претора. Курильні едили, що наглядали за ринками, розглядали торгові спори. Існувала спеціальна підсудність для деяких категорій справ, наприклад, підсудність за місцем виконання договору, за місцем вчинення цивільного правопорушення. Допускалось, що сторони могли домовитись про зміну підсудності і встановити компетентний для певного випадку суд.

         Стадія ius розпочиналась з виклику відповідача до магістрата. Оскільки для розгляду була необхідна присутність обох сторін, позивач вимагав від відповідача прибути до суду, а у разі необхідності міг привести його силою. Перед магістратом сторони проголошували урочисті слова своїх вимог та заперечень, а магістрат здійснював контроль за точністю та законністю формулювань. Якщо на першій стадії відповідач визнавав обґрунтованість претензій позивача, розгляд справи припинявся і на другу стадію не переходив. Стадія ius завершувалась засвідченням спору присутніми свідками, які на наступному етапі мали підтвердити все те, що відбулося. Подібне засвідчення спору погашало позов, тобто після завершення стадії ius тотожний позов, тобто позов між тими ж сторонами і з тими ж вимогами, не міг бути заявлений повторно. Далі для даної конкретної справи призначався суддя чи декілька суддів і день суду. Юридично присяжним суддею дозволялося бути будь-якому дорослому громадянинові із незаплямованою репутацією, за виключенням жінок, душевнохворих осіб і глухих. Однак, практика склалася таким чином, що на протязі сторіч судді обиралися із спеціально складених і затверджених Сенатом списків з іменами сенаторів і вершників. Під час обирання кандидатури судді враховувалась думка учасників спору. Відповідачу належало право відводу судді, якщо він вважав його упередженим.

         Друга стадія iudicium проходила перед суддею, який заслуховував виступи сторін, перевіряв обставини справи, вивчав докази і виносив рішення, яке не могло оскаржуватись.

         З джерел давньоримського права відомо про декілька типів легісакційного процесу:

         1) за допомогою присяги (legеs actio sacramento) – найбільш поширений тип процесу. Для цього порядку характерно, що кожна із сторін давала урочисту клятву (sacramentum) про приналежність їй спірної речі або про факт існування чи відсутності між ними зобов’язання Якщо предметом спору була річ, то вона або її символ (наприклад, грудка землі під час спору про земельну ділянку), приносилась до місця розгляду спору. Кожна із сторін доторкалась до неї спеціальною паличкою (vindicta), що символізувала спис – знак законного панування, і проголошували слова клятви. Наприклад, сторони почергово заявляли про таке: „Я стверджую, що цей раб є моїм по праву квірітів і я придбав його ….” Дана ритуальна жестикуляція розглядалася як заява (віндикація), виклик супернику і означала підвладність об’єкту спору. Далі призначалася сума присяги (застава), як правило, 500 або 50 ассов в залежності від значимості справи. Її зобов’язана була сплатити та сторона, яка програвала процес. Ці гроші поступали до державної скарбниці. Стороні, яка виграла справу, сума присяги поверталась. Вважається, що загроза втратити заставу слугувала відверненню подачі необґрунтованих позовів і попереджала сутяжництво. Після цього ритуалу магістрат тимчасово передавав спірну річ одній із сторін для зберігання до вирішення спору. А поручителі гарантували повернення цієї речі і всіх плодів від неї у разі програшу справи. Оскільки ідентичні претензії на річ були заявлені двома особами, зрозуміло, що одна з них безпідставна. Отже одна з сторін сказала неправду і порушила клятву. На стадії iudicium суддя мав з’ясувати чия клятва справедлива, а чия ні.

         2) прохання про призначення судді або арбітра (leges actio arbitrive postulationem). Цей процес застосовувався у випадках захисту прав, що випливали з вербальних контрактів, а також для поділу спадщини чи спільного майна. Наприклад, позивач заявляв: „Я стверджую, що ти зобов’язаний дати мені 10 тисяч на підставі клятви. Чи ти підтверджуєш це, чи спростовуєш?” Якщо відповідач визнавав борг, процес завершувався, а якщо заперечував — позивач звертався до магістрата с проханням призначити суддю (iudex) або арбітра (arbiter). Третейські арбітри, як правило, вирішували спори між сусідами та родичами. Від присяжних судей вони відрізнялися тим, що діяли на свій розсуд і самі визначали розмір стягнення. На другому етапі суддя або присуджував до виконання, або виправдовував відповідача. Для даного типу процесу характерно, що суми присяги на користь держави не призначалися.

         3) шляхом накладення руки (leges actio per manus iniectionem) виконував функцію виконавчого провадження для задоволення визнаних суддею претензій. У разі невиконання боржником рішення суду протягом 30 днів, позивач був вправі захватити його руками, знову привести до суду і заявити новий позов. Процесуально боржник не мав права заперечувати цим вимогам, а повинен був сплатити. Проте на його захист міг виступити поручитель і оспорювати підстави виконавчого позову. В такому разі розпочинався новий розгляд справи, але у випадку поразки поручитель платив за виконавчим позовом у подвійному розмірі. Якщо після manus iniectionem боржник не платив, і за нього не вступався поручитель, магістрат передавав боржника під владу кредитора. Це означало, що кредитор вправі був помістити боржника в домашню тюрму на 60 днів. Протягом цього строку три рази він виводив боржника на базарне місце і публічно оголошував його борг. За відсутності бажаючих погасити борг у кредитора з’являлось право продати боржника за межі Риму як раба і навіть вбити його.

         Другий вид цивільного процесу – процес по формулі (per formulas). Його поява була обумовлена новими соціально-економічними умовами, які склалися наприкінці існування республіки і були пов’язані із розвитком державності, поширенням комерційних відносин, розширенням території торговельних стосунків. Конфлікти, що виникали в процесі цих відносин, явно не вписувалися в старі схеми вирішення спорів в порядку легісакційного процесу. В нових умовах застарілі правила все частіше виявлялися або взагалі непридатними для нових суспільних відносин або не могли ефективно захистити порушене право. У працях з давньоримського права наведено дуже цікавий приклад, що ілюструє таку невідповідність, зокрема між фінансовим і правовим розвитком суспільства. Так Лабіон описує як Луцій Верацій, йшовши по вулицях Риму, давав перехожим ляпасів, а його раб, що йшов поряд з корзиною мідних грошей, тут же видавав суму штрафу в 25 ассів. Ці хуліганські дії були спровоковані існуванням в Законах ХІІ таблиць застарілої норми, яка передбачала такий розмір штрафу, який став просто символічним після різкого знецінення мідних грошей. Але для того, щоб примусити хулігана відповідати у розмірі справедливого відшкодування, претори не мали в межах легісакційного процесу необхідної свободи відступати від суворих і консервативних матеріальних і процесуальних правил.

         Реформування судового процесу розпочалося у другій половині ІІ ст. до н.е. с прийняттям закону Ебуція (lex Aebutia), яким вводилася нова форма процесу — per formulas як додаткова до legеs actiones. Деякий час ці дві форми існували паралельно, а після прийняття у 17 р. до н.е. закону Юлія про судочинство (leges Iuliae iudiciariae) процес по формулі став обов’язковим. Провадження по формулі не пов’язувалося із здійсненням урочистих обрядів. Претор отримав можливість втручатися у розвиток права шляхом введення нових типів позовів для захисту нових відносин або розширювати сферу застосування існуючих позовів.

         Так само як і легісакційний, формулярний процес ділився на дві стадії ius і iudicium. Стадія ius відбувалася перед претором. Сторони викладали свої претензії та заперечення у вільній формі, а претор у відповідності до конкретних обставин спору обирав із зазначених у своєму едикті формул позовів необхідну. Така формула мала значення наказу претора на адресу судді, в якому він закликав суддю прийняти рішення з урахуванням зазначених у формулі принципів і умов. Крім того, формула мала за мету наділити суддю (який був приватною особою) компетенцією по даній справі.

         Формула за своєю суттю була дуже гнучким процесуальним засобом. У заздалегідь встановлені претором формули захисту вносилися конкретні данні щодо певного конфлікту осіб і таким чином формула позову індивідуалізувалася. Вона містила опис конкретних умов, які слід було встановити суду для того, щоб задовольнити позов або відмовити у ньому. Тому зміст формули та її будова могли бути різними залежно від конкретних обставин справи. Найбільш поширеними були формули з такими складовими:

         1) інтенція (лат. intentio — притязання) – полягала у заяві, твердженні позивача про приналежність йому певного права

         2) демонстрація (лат. demonstratio — опис) – описувала підставу позову, ті юридичні факти, які породили право позивача і обов’язок відповідача;

         3) кондемнація (лат. condemnatio- осуд) – надавала судді право осудити чи виправдати відповідача, якщо підтвердяться або не підтвердяться доводи позивача;

         4) ад’юдикація (adiudicatio — присудження) — наділяла суддю повноваженнями присудити кожній із сторін окремі речі або права. Ця частина характерна тільки для справ про поділ майна чи меж земельних ділянок.

         Як приклади зазначених частин можна навести наступні формулювання. Інтенція: „якщо буде встановлено, що Н.Н. повинен сплатити А.А. 1000 сестерціїв…”. Демонстрація: „ Оскільки А.А. продав раба Н.Н….”. Кондемнація: „ Якщо з’ясується, що А.А. залишив на зберігання у Н.Н. срібний стіл і по злому умислу Н.Н. не повернув його А.А., ти, суддя, присуди Н.Н. на користь А.А. на ту суму, скільки буде коштувати ця річ. Якщо не з’ясується – виправдай.”

         Частини формули могли вводитися у формулу у різних поєднаннях в залежності від обставин конкретної справи. Крім зазначених складових формула могла містити додаткові частини, характерні для окремих випадків. Наприклад, ексцепція (лат. exceptio – заперечення) включалася до формули у разі, якщо відповідач наводив факти, які перетворювали претензії позивача у несправедливі. Так відповідач міг заперечувати проти позову взагалі, його підстав або строку виконання вимог кредитора. Тому для осудження відповідача за такою формулою суддя мав встановити не тільки факти, на які спирався позивач, але й обставини, що спростовували ексцепцію. Ексцепції поділялись на скасувальні та відкладальні. Скасувальні ексцепції неминуче призводили до неможливості осудження відповідача (наприклад, ексцепція про застосований до відповідча обман чи погрозу, які сприяли укладенню угоди). Відкладальні ексцепції діяли тільки на період існування обставин, що виправдовували відповідача (наприклад, ексцепція про відстрочку виконання, надану позивачем).

         В інтересах позивача у формулу могло бути введена прескрипція (лат. praescriptio pro actore – припис на користь позивача). Вона застосовувалась для поділу предмета позовних вимог. Найчастіше це стосувалось випадків стягнення частини боргу за зобов’язанням, яке передбачало періодичні платежі. Якщо позивач подавав позов до спливу строку дії такого зобов’язання, то у формулу включалась прескрипція: „нехай предметом позову буде та частина зобов’язання, строк виконання якої настав”. Таким чином позов за даним зобов’язанням погашався тільки в частині виплат за період, що минув. А нові позови за тим самим зобов’язанням подавалися періодично відповідно до наступних платежів.

         Перед початком процесу по формулі відповідач викликався до суду. Позивач зобов’язаний був повідомити його про свої претензії і закликав явитися явки до суду. Відповідач зобов’язаний був негайно з’явитися до претора або надати поручителя (vindex), який гарантував його прихід до суду. В класичну епоху за ухилення від суду відповідач сплачував штраф. Поручитель у разі неявки відповідача відповідав в сумі позову.

         Магістрат міг прийняти позов або відмовити у його прийнятті в залежності від справедливості справи. При вирішенні цього питання встановлювався предмет спору і підстави позовних вимог. Для цього допитувався відповідач. Якщо останній визнавав претензії позивача, процес завершувався. Позивач міг запропонувати відповідачеві принести присягу, тобто підтвердити клятвою відсутність боргу. Якщо відповідач не давав клятви, вважалось, що він відмовився від захисту, якщо присягав – він виправдовував себе. Тобто в разі заклику до присяги відповідач мав або сплатити, або присягнути. Проте він міг повернути заклик до позивача і запропонувати йому присягнути у наявності боргу. Позивач, який відмовлявся, програвав справу, і тоді процес завершувався на першій стадії.

         Після встановлення предмету спору сторони та претор узгоджували приватну особу в якості судді. Якщо згоди не досягалось, суддя обирався за жеребом із спеціальних списків. В окремих випадках, коли розглядалися особливо важливі справи (про свободу, про тяжкі правопорушення, про шкоду, завдану міжнародними угодами), призначалася колегія з трьох суддів — рекуператорів. На відміну від одноособового рекуператорний суд вправі був призначати кримінальне покарання, якщо з’ясовувалося, що особа винна у вчиненні злочину.

         Після цього претор у письмовій формі видавав формулу, індивідуалізовану конкретними обставинами справи. Вона передавалась позивачем відповідачу. Цей акт прийняття відповідачем формули мав значення засвідчення спору і вичерпання позову. Такі наслідки були відображені у принципі: не допускається двічі позов з приводу однієї і тієї ж справи. Отже після засвідчення спору позивач не міг в майбутньому подати тотожний позов. Крім того, цей акт фіксував суть спору на даний момент і подальший розгляд справи відбувався без урахування майбутніх змін у стосунках осіб.

         Після засвідчення спору розпочиналась друга стадія провадження – iudicium, яка відбувалась перед суддею. Сторони надавали докази фактів, на які вони посилалися. У суді приймалися письмові докази і усні – показання свідків. Проте перевагу мали саме останні, оскільки могли бути гарантовані клятвою. Суддя оцінював надані докази і вирішував справу з урахуванням тих вказівок претора, які зазначені у формулі. Він видавав судове рішення, яке було остаточним, тому що апеляція не допускалась. Втім, особа, що програла справу, могла доказувати нікчемність судового рішення, посилаючись на порушення процедури розгляду справи. В такому разі розпочинався новий процес з метою підтвердження цього порушення. Якщо в його ході встановлювалось, що відповідач оспорював дійсність рішення без достатніх підстав, він присуджувався до виконання у подвійному розмірі.

         Судове рішення (iudicatum) являлось підставою для примусового виконання і можливості подати позов про виконання судового рішення (actio iudicati). Якщо в результаті цього позову особа, яка була присуджена до виконання, все ж таки не виконувала судове рішення, вона передавалась магістратом під владу кредитора.

         Виконавче провадження в Давньоримській правовій системі спрямовувалось або на особистість боржника або на його майно. Законом була передбачена можливість за наказом претора накласти кайдани на неоплатного боржника і примусити його відробити борг. Особиста розправа над боржником мала сприяти також тому, щоб родичі боржника розрахувалися за нього. Згодом більш поширеним способом виконання судового рішення стало звернення стягнення на майно боржника. Крім повного розпродажу майна застосовувалась також процедура звернення стягнення на окремі речі боржника, яке не супроводжувалось infamia. Розпорядник продавав лише частину майна, що відповідала сумі боргу, зазначеній у рішенні суду.

         Екстраординарний процес. Давньоримські юристи, описуючи процес „по формулі”, відносили його до звичайної форми судочинства, яка застосовувалась для розгляду спорів між приватними особами в класичну епоху. У протилежність цій звичайній формі у джерелах згадується про надзвичайний процес з особливою процедурою — extra ordinem cognitio (лат. — розслідування, слідство по справі). Сognitiones з’явились у класичну епоху і спочатку мали відмінності в залежності від категорії справи і органа, що веде дане провадження. Однак у післякласичний період після скасування процесу по формулі когніціонні форми уніфікуються і утворюють єдиний процес, який зберіг свою назву як екстраординарний.

         Поява екстраординарного процесу пов’язується з посиленням абсолютної влади імператора, коли він отримав судову владу, як найвища апеляційна інстанція, по справах, що розглядалися магістратами. Спочатку екстраординарна форма застосовується для деяких категорій спорів: адміністративного характеру (наприклад, щодо режиму користування громадськими полями), деяких приватних спорів (щодо аліментів, стану раба, спори з питань призначення та звільнення опікунів, щодо фідеікомісів – заповідальних розпоряджень певного виду, спори між фіском та приватними особами). Ці спори розглядали певні імператорські чиновники — консули, спеціальні претори, префекти. Всі інші спори між приватними особами продовжували вирішуватися у формулярному процесі протягом всієї класичної епохи. Проте поступово цивільні справи переходять до компетенції екстраординарних судів, які наприкінці ІІІ ст. н.е. майже повністю замінюють собою ординарне провадження.

         Особливістю екстраординарного процесу була відсутність поділу його на дві стадії ius і iudicium. Судочинство велося не приватними суддями, а імператорськими посадовцями і було функцією держави. Але у післякласичну епоху всі вони були вишикувані в ієрархічну систему, яка визначала порядок апеляційного оскарження, що мало місце в цьому процесі. Апеляційне оскарження зупиняло набрання чинності рішенням суду, а нове рішення апеляційного суду замінювало попереднє нижчої інстанції. Так, нижчою інстанцією були губернатори провінцій і областей. Наступною сходинкою судової системи – вікарії діоцезів (адміністративної одиниці, що включала до себе провінції). Більш високою до названої інстанції були префекти преторія і міста (столиць Рима та Константинополя). Найвища інстанція – імператор, який приймав скарги на рішення судів двох вищих інстанцій. Позови на великі суми розглядали тільки префекти преторія. Чиновник, що мав відповідну компетенцію по судових справах, вправі був призначити для розгляду тих чи інших спорів професійного суддю – юриста і визначити його повноваження.

         Справа розглядалася у державному суді спочатку до кінця і включала слухання, дослідження доказів і постанова рішення. Ведення процесу супроводжувалось фіксуванням його в протоколі. Виклик до суду здійснювався хоча й за ініціативою позивача, але судом. У разі неявки відповідача процес проходив заочно: позивач доказував своє право і рішення виносилось на підставі наявних доказів. Відсутність позивача у суді припиняла провадження і справа не розглядалась.

         Оскільки преторська практика та їх едикти були кодифіковані, стирається межа між преторським і цивільним правом, що в свою чергу змішало цивільні і преторські позови.

         Рішення державного суду було підкріплено примусовим виконанням державними чиновниками за рахунок відповідача. Особливістю виконавчого провадження було те, що звернення стягнення на майно стосувалось тільки окремих речей, вартість яких покривала борг. Повний конкурсний розпродаж був можливий лише у разі перевищення суми боргу над вартістю активів боржника.

         У післякласичний період в сognitiones чітко сформувався принцип ієрархії доказів. При їх оцінці суддя повинен був спиратися не на своє власне розуміння і уявлення про справедливість (що характерно для формулярного процесу), а на нормативні акти. Безспірним доказом вважалося визнання вини або клятва, письмові докази мали перевагу над усними, а свідчення одного свідка не вважалося достатнім. Судження окремих юристів з приводу конкретних юридичних ситуацій набирали характеру стійкої авторитетної і безспірної підстави для рішення. Таким чином, судова влада прагнула створити однаковий розгляд певних правових ситуацій. У зв’язку з цим характерні для класичного періоду вільний розвиток правової науки і творчий підхід юристів припинились. Все це дозволило дослідникам зробити висновок, що післякласичний суддя прагнув не до справедливого, а, перш за все, до неспростовного рішення, оскільки він ніс за нього підвищену відповідальність, як чиновник.

 

 

 

  1. Позови в римському цивільному праві

         Захист цивільних прав у римському приватному праві міг здійснюватися як у позовному, так і в спеціальному (за допомогою інтердиктів претора) порядку. Головним з них, як і взагалі типовим для приватного права, був позовний захист. Оскільки про динаміку і види судового процесу йшлося при розгляді загальних положень римського права, тут відразу почнемо з характеристики цивільноправового позову.

         У класичному римському праві позов (actio) — це право домагатися через суд того, що тобі належить. Іншими словами, позов — це звернення до суду за захистом своїх порушених прав.

         За часів формулярного процесу претор мав право подавати позов, виходячи з принципу добра і справедливості, а не з наявності норми права. Було розроблено розгалужену систему позовів. У преторських едиктах наводилися формули окремих позовів, розроблених щодо відносин, які одержували правовий захист з боку претора. Розглянемо найтиповіші з них.

  1. Actio in rem (позов «до речі») та actio in personam (позов до певної особи).

         Якщо предметом спору було право на річ, то це був речовий позов (actio in rem), наприклад, спір про право власності, сервітутне право тощо. Порушником цього права потенційно могла бути будь-яка третя особа, оскільки в кожної з них могла виявитися спірна річ, право на яку оспорював позивач. Хто буде відповідачем за речевим позовом — невідомо, бо невідомо, хто може виявитися порушником речевого права. Захист засобом речевого позову називався абсолютним захистом.

         Якщо ж предметом спору була певна дія, право вимагати виконання якої належить позивачеві, то це — персональний, або ж особистий позов (actio in personam). Він випливав з особистих правовідносин, що складалися між двома або кількома певними особами, найчастіше з договору або іншого зобов’язання. Правовідносини тут встановлювалися між конкретними особами. При цьому заздалегідь було відомо, хто з них може виявитися порушником. Отже, відомо, хто міг бути відповідачем за даним позовом. Захист за допомогою особистого позову дістав назву відносного захисту.

  1. Actio stricti juris (позов «суворого права») та actio bonae fidei (позов «доброї совісті»).

         Основна відмінність між ними полягала в тому, що при розгляді actio stricti juris суддя був пов’язаний буквою договору або закону і не міг від неї відступити, навіть якщо вважав, що допустить помилку. При розгляді actio bonae fidei суддя з’ясовував справжню волю сторін, тобто насамперед те, до чого сторони прагнули при укладенні договору, а не що було виражено у букві договору чи закону. Позови суворого права були відгомоном давніших часів, коли панував формалізм. Позови доброї совісті — породження часу пом’якшення формалізму. Наприклад, якщо при відчуженні особливо важливих речей не додержувались спеціального ритуалу (так званої манципації), право власності до набувача не переходило, що давало формальне право відчужувачеві вимагати повернення проданої речі. Відповідно до позовів суворого права вимоги позивача підлягали задоволенню. Пізніше за позовом доброї совісті вимоги того самого позивача відхилялись, оскільки продаж все ж мав місце.

  1. Actio directa («прямий позов»), що містить головну вимогу в даних відносинах, та actio contraria («зворотний позов»), призначений для захисту прав, похідних від головних. Наприклад, при веденні чужих справ без доручення за допомогою прямого позову захищалися права господаря справи, в яку втручалася стороння особа. Це було пов’язано з таким принципом римського приватного права, як неприпустимість втручання у сферу чужих майнових прав. Разом з тим, мали бути захищені й права гестора, який добровільно зробив корисні витрати на чужу користь. Для цього йому і надавався «зворотний позов» про відшкодування доцільних витрат на користь господаря.
  2. Actio utilis — позов за аналогією. Дозволяв претору поширити захист на відносини нові, застосовуючи норми jus civile, що регулювали подібні ситуації. Сутність його в тому, що відомий позов застосовується до подібної ситуації. Наприклад, відповідно до вже згадуваного закону Аквілія відповідач зобов’язаний був відшкодувати заподіяну ним чужій речі шкоду за умови, що їй заподіяна шкода іншою річчю — corpore corpori. Наприклад, чужу тварину вбили палицею.

         Якщо ж її заморили голодом, то відповідальність не наставала. Проте, оскільки результат в обох випадках був однаковим, то претор поширив застосування зазначеного позову і на ситуацію, коли тварина вмирала з голоду від дії чи бездіяльності винної особи, за аналогією.

  1. Кондикції — особливі зобов’язальні позови, передбачені jus civile, у яких не згадуються підстави їхнього виникнення.

         Ще у легісакційному процесі у формі вимоги виконання зобов’язання з перенесення права власності з’явився цей термін, один з найдавніших у римському праві. Широке застосування кондикції дістали у формулярному процесі. Це персональний позов суворого права, спрямований на витребування певної грошової суми чи певної речі. Спочатку цей позов випливав з конкретних контрактів. Проте його значення зросло при вирішенні спорів, що виникали з безпідставного збагачення, однією із спеціальних форм якого була кондикція про повернення викраденого. Післякласичне право спеціалізувало кондикції як специфічний вид цивільного позову саме в зобов’язаннях, що виникали з такого збагачення. Це були кондикції: про повернення незаборгованого, сплаченого помилково; кондикція проти того, хто прийняв виконання, яке його ганьбило, або проти того, хто прийняв виконання, заборонене законом. Однією з найпоширеніших була кондикція про повернення майнового надання, мету якого не було досягнуто, а також кондикція про повернення збагачення, що сталося з інших неправомірних підстав.

         Римська юриспруденція розробила фундаментальне вчення про кондикції, що стало основою для сучасних позовів з безпідставного збагачення.

  1. Actio fictia — позови з фікцією. Претор пропонував судді припустити існування якоїсь обставини і з урахуванням цього вирішити справу.

         Причиною появи цього виду позовів було те, що з розвитком господарського обігу виникали нові майнові відносини, для яких jus civile не передбачало захисту. В таких випадках претор надавав судовий захист таким відносинам, пропонуючи у формулі судді допустити існування фактів, яких насправді не було, тобто допустити фікцію і підвести під неї нові відносини. Наприклад, коли в практику почала впроваджуватися така форма уступки прав, як передача вимоги, претор вказував у формулі судді: «Ти, суддя Октавій, допусти, що Сульпіцій є спадкоємцем Гая і за спадщиною одержав від нього право вимоги». Завдяки фікції особа, якій було передано право вимоги до іншої, одержувала позовний захист.

  1. Позови з переміщенням суб’єктів в інтенції та кондемнації. Застосовувались, наприклад, для судового представництва — в інтенції вказувалось ім’я того, кого представляли, а в кондемнації — ім’я представника.
  2. Позови штрафні та реіперсекуторні. За першими можна було стягнути штраф. За другими можна було вимагати відновлення порушеного становища, передачі прав тощо. Іноді ці функції поєднувалися в одному позові. Наприклад, за законом Аквілія за пошкодження речі стягувалась не її вартість, а вища ціна, що склалася протягом останнього року чи місяця. Отже, потерпілий не лише отримував відшкодування збитків, а й порушник додатково карався майновим обтяженням.
  3. Actio popularis — позов, що його міг подати кожний римський громадянин в «інтересах римського народу». Такий позов можна було, зокрема, подати щодо «поставленого чи підвішеного», «вилитого чи викинутого». Штрафи за такими позовами стягувались на користь держави.

 

 

  1. Особливості преторського захисту

         У деяких випадках замість звичайного процесу застосовувалися найрізноманітніші форми непозовного захисту від порушень. Вони спиралися на владу магістратів, зокрема преторів, і були виразом їх адміністративної влади. Претор силою своєї влади міг видавати обов’язкові накази, накладати на порушників різні стягнення. Своєю владою претор користувався, захищаючи ті інтереси, які він вважав заслуговують на увагу, однак з тих чи інших причин не могли бути захищені судом у загальному порядку. Отже, за своєю природою це адміністративні, а не судові форми захисту прав.

         Серед багатьох засобів преторського захисту виділимо найбільш характерні.

         Інтердикти, або декрети. Коли якась особа зверталася до претора за захистом порушених інтересів, він особисто розслідував обставини справи. Вважаючи прохання про захист обґрунтованим, він видавав розпорядження або накази. Накази претора, в яких містилися розпорядження щодо вчинення певних дій, мали назву декретів, а розпорядження про заборону якихось конкретних дій називалися інтердиктами. Інтердикти або декрети мали особистий характер і стосувалися лише певної особи, яка зобов’язувалась безвідмовно їх виконувати. Порушник преторських наказів міг бути засуджений до сплати певної грошової суми. Рішення по цивільних справах, які виносилися магістратом (претором), могли бути призупинені забороною вищого магістрата.

         Преторські стипуляції. Stipulatio — це урочиста обіцянка сплатити або щось зробити, яку давали у вигляді відповіді на урочисте запитання контрагента. Як правило, стипуляція укладалася за добровільною згодою сторін, але іноді претор змушував до її укладення в інтересах захисту якої-небудь сторони. Наприклад, прохач заявляв претору, що якась сусідська споруда може завалитися і завдати йому збитків. Розглянувши прохання і визнавши його важливим, претор змушував власника споруди дати обіцянку Повернути всі збитки, якщо це станеться. Отже, метою стипуляції в даному випадку було надання прохачеві захисту його інтересів шляхом позову, який, коли б не було стипуляції, не міг би відбутися.

         Введення у володіння. Претор на прохання зацікавленої особи, вважаючи це прохання важливим, вводив її у володіння цілим майном або окремою річчю. З введенням у володіння майном ми вже ознайомилися, коли мова йшла про виконання рішень, однак є й інші випадки. Наприклад, введення у володіння спадщиною, щоб забезпечити сплату спадкоємцем зацікавленій особі покладених на нього відписів.

         Поновлення в первісний стан — restitutio in integrum. Іноді може виявитися, що самі правові наслідки якого-небудь юридичного факту приводять у тому чи іншому випадку до явної несправедливості: без вини пропущений строк позовної давності, угода укладена, але під впливом примусу або обману тощо. Застосування закону в подібних випадках було явною несправедливістю. Більш бажаним є поновлення первісного стану, тобто повернення особи в такий стан, в якому вона перебувала б, якщо б зазначений юридичний факт не відбувся. Претор у таких випадках, в ім’я вищої справедливості, давав потерпілій особі захист, скасовуючи правові невигоди. Можна сказати, що суть інституту restitutio in integrum полягала в захисті приватних прав проти суворої дії закону.

         Для застосування реституції необхідні: 1) наявна шкода, при цьому значна; 2) законні підстави; 3) своєчасна заява. У преторському едикті такими законними підставами були: неповноліття, тобто недосягнення 25-річного віку; обман, помилка, примус під час укладення договору; зміна сімейного стану, тобто коли одна особа ставала підвладною іншій; втрата цивільної правоздатності внаслідок усиновлення; раптова відсутність одного з контрагентів з поважних причин.

         Просити про реституцію могла тільки заінтресована особа або її спадкоємці. У випадку визнання прохання про реституцію таким, що заслуговує на увагу, претор потім здійснював поновлення в попередній стан різними шляхами: давав прохачеві позов, захищав його за допомогою ексцепції та ін.

         Термін для подачі заяви з проханням про реституцію до Юстиніана був однорічним, за Юстиніана — чотирирічний. Реституційне переведення велося і закінчувалося самим претором.

 

 

Висновки

         Римські юристи вперше перенесли захист порушених прав зі сфери самосуду, кривавої помсти в юридичну площину, виробили механізми, які роблять судові розгляди максимально справедливими та результативними. Досягалося це за допомогою таких послідовних юридичних процедур:

         довготривале з’ясування всіх обставин, пов’язаних з порушенням прав;

         надання римськими юристами з’ясуванню та поновленню порушених прав форми процесу, процедури, тобто була створена сукупність обов’язкових і послідовних дій у ході судового розгляду.

         Цивільний процес становив собою систему юридичних норм, що регулюють питання про засоби і дії, які застосовуються носіями суб’єктивного права для активізації державного примусового апарату з метою захисту своєї правомочності, якщо сторони не бажали виконувати покладені на них певним судом зобов’язання добровільно. В ході цивільного процесу відновлювалися форми захисту діючих прав.

         У Римській державі захист порушених суб’єктивних прав здійснювався в трьох історично змінюваних формах процесу: легісакційний процес, формулярний процес, екстраординарний процес.

         Крім позовного захисту порушених прав, було введено найрізноманітніші форми непозовного захисту від правопорушень. Вони ґрунтувалися на положеннях магістратів і були виразом адміністративної влади. За своєю природою це були адміністративні форми захисту суб’єктивних цивільних прав. Серед них розрізняли інтердикти, стипуляції, введення у володіння і поновлення в первісний стан.

 

 

Список використаної літератури.

  1. Бессонов Б. Н. Римское частное право для ВУЗов. — М.: Изд-во МГУ, 1997. — 328 с.
  2. Дождёв Д. В. Римское частное право\под ред. В. С. Нерсесянца. — М.: Норма-ИНФРА-М, 2002. — 784 с.
  3. Исаев А. Г. Основы римского частного права. — М.: АСТ, 2001. — 560 с.
  4. Нарский И. В. Основы римского права. — М.: Юристъ, 2001. — 254 с.
  5. Орленко В. І. Основи римського права. — К.: Знання, 1999. — 122 с.
  6. Підопригора О. А. Основи римського приватного права. — К.:Вентурі, 1997. — 336 с.

 

Методологія юридичної науки: сучасний стан та перспективи розвитку
Юридична техніка і мова законодавства

Добавить комментарий

Your email address will not be published / Required fields are marked *