Юридична техніка і мова законодавства

Теорія держави та права

Юридична техніка і мова законодавства

План

         Вступ

  1. Поняття юридичної техніки та її види
  2. Мова законодавства

         Висновки

         Список використаної літератури

 

 

Вступ

         Нині юридична техніка, на відміну від минулих часів, спирається не лише на досягнення формальної логіки, а й на результати діалектичної. У сучасній українській та російській правовій літературі визначення поняття юридичної техніки здебільшого трактується однаково. Так, професор П.М. Рабінович вважає, що юридична техніка є сукупністю способів і прийомів, умінь і навичок формування всіх елементів механізму правового регулювання та ефективного оперування ними у праворегулятивній практиці. Приблизно такої ж думки стосовно поняття юридичної техніки дотримується Г.Г. Шмельова. Л.Д. Воєводін вважає, що юридична техніка утворює основу проведення в життя права в цілому та його окремих галузей зокрема. Він визначає юридичну техніку як науково розроблену методику утворення, пізнання й ефективного застосування права з метою врегулювання поведінки людей. Вона являє собою сукупність прийомів, засобів і способів, систематизацію, упорядкування й узагальнення норм права з метою найбільш поглибленого та послідовного їх вивчення, а також розв’язання конфліктних ситуацій, що виникають у житті.

         Оригінальними є визначення юридичної техніки, запропоновані В.І. Круссом і Н.А. Власенком. Так, В.І. Крусс пропонує визначати її в широкому значенні (включаючи техніку конструювання та застосування норм позитивного права) як суми (системи) технологій усвідомлення конституційно виражених ідеалів і принципів та об’єктування на цьому підґрунті галузевих принципів, нормативних настанов і правил правозастосовної практики. На думку Н.А. Власенка, законодавча техніка є елементом реальності нормативно-правових документів

 

 

 

  1. Поняття юридичної техніки та її види

         Юридична техніка — це сукупність вироблених в юриспруденції засобів і правил зовнішнього виразу в текстах різних правових актів (нормо-установчого, нормозастосовного або інтерпретаційного характеру, актів систематизації законодавства) загальнообов’язкових правил поведінки.

         Безпосереднім предметом юридичної техніки виступають юридичні акти-документи та акти їх систематизації.

         Нормотворчу техніку слід визначити як систему правил і засобів вираження змісту нормативно-правового акта, використання яких забезпечує повноту, стислість, точність, чіткість, ясність і несуперечність нормативно-правових актів та системні зв’язки між ними.

         Нормотворча техніка має певну структуру, котру доцільно виділяти на підставі різних аспектів нормативно-правового акта як елемента системи законодавства, тобто самостійного письмового юридичного документа, що містить норми права.

         З цієї точки зору можна виокремити такі елементи нормотворчої техніки:

а) логічні; б) лексичні і стилістичні; в) графічні і математичні; г) структурні (структурно-тематична основа і структура нормативно-правового акта); г) засоби і правила утворення спеціально-юридичного змісту нормативного правового акта; д) засоби і правила забезпечення та позначення системних зв’язків нормативно-правових актів.

         Логічні правила і засоби нормотворчої техніки забезпечують утворення логічної основи нормативно-правового акта.

         Лексичні і стилістичні правила і засоби нормотворчої техніки забезпечують стислість, зрозумілість, точність мовної форми нормативно-правового акта.

         В окремих випадках для вираженні змісту нормативно-правових актів використовуються графічні (таблиці, графіки, карти, малюнки, які закріплюють символи, зразки документів) і математичні засоби (числа, формули розрахунків, знаки, що позначають операції з числами).

         Структурно-тематична основа нормативно-правового акта формується через послідовну диференційованість його змісту на основі відповідних принципів. Такими основними принципами є: а) тематична однорідність, цілісність і послідовність викладення як окремих структурних елементів нормативно-правового акта, так і композиції останнього в цілому; б) забезпечення зручності у користуванні нормативним документом (у процесі його пошуку в системі нормативно-правових актів, пошуку і тлумаченні необхідних положень у межах окремого нормативно-правового акта).

         Структура нормативно-правового акта може включати такі елементи: 1) вказівка на форму акта, якою він наділяється; 2) назва органу державної влади, який видав (крім законів) нормативно-правовий акт; 3) реєстраційний номер; 4) найменування (заголовок) нормативно-правового акта; 5) преамбула (у разі необхідності); 6) частина, що постановляє; 7) прикінцеві положення (у разі необхідності); 8) перехідні положення (у разі необхідності); 9) підписи відповідних посадових осіб, дата прийняття; 10) додатки (якщо вони є). Нормативно-правові акти залежно від виду і обсягу можуть поділятися на частини, розділи, глави, параграфи; статті та частини, пункти, підпункти, абзаци статей, абзаци пунктів; примітки і т. і.

         Спеціально-юридичний зміст нормативно-правового акта утворюється через використання таких основних засобів, як юридичні поняття (терміни), юридичні конструкції, презумпції, фікції, галузева типізація, через забезпечення в необхідних випадках матеріальних норм права відповідними процесуальними (процедурними) нормами та ін.

         Термін (від лат. — межа, кордон) — це слово або словосполучення, яке точно і однозначно визначає чітко окреслене спеціальне поняття будь-якої галузі науки, техніки, мистецтва, суспільного життя тощо і його співвідношення з іншими поняттями в межах спеціальної сфери.

         На відміну від слів загальної лексики, які часто є багатозначними та мають емоційний відтінок, терміни в межах сфери застосування є однозначними і позбавлені експресії.

         Сукупність термінів, якими оперують вчені в галузі певної науки, називають науковою термінологією (математична термінологія, юридична термінологія).

         Терміни — один з найважливіших засобів законодавчої техніки.

         Терміни, що використовується в законодавстві, поділяються на три основні види:

а) загальновживані терміни — слова та словосполучення літературної мови, які мають загальнопоширене вживання (сім’я, територія, ділянка, документ тощо);

б) спеціально-технічні терміни — слова та словосполучення неюридичного вживання, які належать іншим (неюридичним) наукам і певним сферам людської діяльності та використовуються в законі (рентген, провізор, радіоактивні відходи, аудіовізуальний твір, провайдер та ін.);

в) спеціально-юридичні терміни — слова та словосполучення, що належать юридичній науці і практиці, відбивають специфіку державно-правових явищ (шлюб, позов, дієздатність, правоздатність, законність, юридична відповідальність, нормативно-правовий акт, державний орган, повноваження тощо).

         Юридична конструкція — це засіб нормотворчої техніки, який забезпечує побудову нормативно-правового матеріалу. Юридичні конструкції придають змісту нормативно-правового акта логічної стрункості, зумовлюють послідовність його викладу, визначають зв’язок між нормами права, сприяють повному, чіткому врегулюванню тих чи інших суспільних відносин (або їх елементів). Крім цього, конструкції сприяють концентрованому, стислому викладенню правового матеріалу. Вихідною, універсальною загальноправовою юридичною конструкцією є конструкція норми права, яка складається і трьох елементів — гіпотези, диспозиції, санкції. Прикладом галузевої конструкції є конструкція складу злочину.

         Галузева типізація-сутність цього засобу полягає в тому, що за допомогою інших прийомів нормотворчої техніки (поміщення даної норми в галузевий кодифікаційний акт, підпорядкування його визначеній системі загальних норм, застосування галузевої термінології) нормативні приписи викладаються таким чином, аби вони не тільки утворювали логічні норми і юридичні конструкції, а й включались у відповідну галузь права.

         При формулюванні норми права може бути обраний різний ступінь їх узагальнення. Залежно від ступеня узагальнення фактичних обставин чи дій, про які Йдеться в нормі права, вирізняють два способи формулювання норм права: їх викладення у вигляді загальних правил (абстрактний спосіб) і у вигляді конкретних правил, які передбачають регулювання окремих, точно визначених суспільних відносин (казуїстичний спосіб).

         Системні зв’язки нормативно-правових актів, окремих норм позначаються за допомогою таких засобів:

— відсилання (позначення зв’язків між нормами у межах одного нормативно-правового акта, між нормативно-правовими актами рівної юридичної сили) та посилання (позначення зв’язку між більш загальними нормативно-правовими актами і тими, що конкретизують, доповнюють, розвивають їх положення);

— норми-доручення (пряме формулювання доручення конкретному органу (декільком органам): підготувати і прийняти певний нормативно-правовий акт (декілька актів); привести у відповідність з прийнятим нормативно-правовим актом існуючі нормативно-правові акти; підготувати перелік актів окремі норми, яких потребують зміни або скасування у зв’язку з прийняттям нового нормативно-правового акта;

— оперативні норми (норми, за допомогою яких вносяться зміни, доповнення до чинних нормативно-правових актів або скасовуються нормативно-правові акти, їх окремі положення;

— відтворення (буквальне текстуальне відтворення окремих положень Конституції, законів, що мають особливе значення, норм міжнародного права);

— правове застереження і застереження-відсилання (засіб узгодження і позначення зв’язків систем внутрішньодержавного та міжнародного права).

         До основнім правил нормотворчої техніки, що забезпечують системні зв’язки між нормативно-правовими актами, належать:

— забезпечення логічної несуперечності між нормами права чинних нормативно-правових актів;

— скорочення до мінімуму кількості нормативно-правових актів з одного І того самого кола питання;

— уникнення необґрунтованого дублювання норм права;

— поєднання актів, що видаються, з тими, що були видані раніше (своєчасне скасування нормативно-правових актів та їх частин, що суперечать новому нормативно-правовому акту, внесення необхідних змін до чинних нормативно-правових актів тощо);

— недопущення відсилання до актів, яких ще не існує;

— послідовне і однакове використання термінів у системі законодавства чи принаймні в межах його окремих галузей.

         У деяких випадках у нормотворчості виділяють особливий її вид — відомча нормотворчість. Відомча нормотворчість — це діяльність органів виконавчої влади (міністерств, державних служб, агентств, інспекцій тощо) по створенню на підставі первинних підзаконних нормативно-правових актів (наприклад, указів Президента України) відомчих нормативно-правових актів. Ця діяльність здійснюється в межах компетенції того чи іншого органу і спрямована на розкриття чи конкретизацію тих положень, що містяться в первинних підзаконних нормативно-правових актах.

         Таким чином, техніка відомчої нормотворчості — це сукупність правил, прийомів і способів підготовки, створення та оформлення відомчих нормативно-правових актів, їх систематизації та обліку.

         Відомчий нормативно-правовий акт — підзаконний нормативний акт (указ, інструкція, нормативний наказ та ін.), що видається в межах компетенції того чи іншого органу виконавчої влади (міністерства, комітету, відомства), який містить вторинні (похідні) норми, що розкривають і конкретизують первинні норми, приймаються на їх підставі, спрямовані на їх виконання.

         Ознаки відомчого нормативно-правового акту:

— приймається уповноваженим органом держави;

— містить нові норми, змінює чи скасовує чинні;

— приймається з дотриманням певної процедури;

— має письмову форму акта-документа і чітко визначені реквізити:

вид акта (наприклад, статут, нормативний наказ, циркуляр, зразкове положення тощо);

найменування органу, що прийняв нормативно-правовий акт;

заголовок;

дата видачі;

місце видачі;

номер нормативно-правового акта;

інформація про посадових осіб, які підписали нормативно-правовий акт.

         Вищеперераховані реквізити надають відомчому нормативно-правовому акту юридичну чинність. Таким чином, аналіз будь-якого відомчого нормативно-правового акта необхідно починати з перевірки реквізитів

— публікуються в офіційних виданнях з обов’язковою відповідністю тексту офіційному зразку.

         За загальним правилом відомчі нормативно-правові акти вступають у дію через 10 днів після їх державної реєстрації (внесення до державного реєстру), яка здійснюється Міністерством юстиції. Якщо ж у них передбачений час вступу в дію-то з моменту, зазначеного в акті, але не раніше дня опублікування.

         Серед відомчих нормативно-правових актів є акти з грифом «таємно». Останні вступають у дію з моменту одержання виконавцем.

         Відомчі нормативно-правові акти видаються у випадках:

— коли в межах сфери відання центрального органу виконавчої влади:

не чітко визначені права і обов’язки суб’єктів;

мають місце прогалини в певних аспектах відносин суб’єктів;

— прямо зазначено в законі (указі, постанові, розпорядженні), що необхідно видати акт для конкретизації норми закону чи первинного підзаконного нормативно-правового акта.

         Відомчі нормативно-правові акти видаються з питань, віднесених винятково до їх повноважень і поширюються на осіб, що входять у сферу їх компетенції. Водночас деякі акти міністерств (у тому числі і Міністерства внутрішніх справ України) можуть мати загальне міжвідомче значення.

         Для усунення протиріч між відомчими нормативно-правовими актами, підвищення їх ефективності, а також для забезпечення доступності користування ними використовуються ті самі види систематизації, що й для нормативно-правових актів.

         До різновидів відомчих нормами впо-правових актів відносяться:

— накази;

— інструкції;

— розпорядження;

— положення;

— статути.

         Сутність цих відомчих нормативно правових актів полягає не тільки в інформації, що в них міститься, але й у особливому зовнішньому оформленні, що досягається шляхом «прив’язок» цих документів до суб’єктів, які їх видали. Кожен відомчий нормативно-правовий акт повинен мати підпис відповідних посадових осіб, а також печатку (якщо він виходить за межі) цього органу.

         Відомчий нормативно-правовий акт повинен мати такі прив’язки:

— до суб’єктів-авторів документа;

— до суб’єктів, яким він адресується. Досить часто відомчі нормативно-правові акти адресуються певній групі (виду) осіб. Наприклад, працівникам міліції, слідчим тощо;

— до місця та часу видачі.

         Правила, що відносяться до структури відомчого нормативно-правового акта:

— норми більш загального характеру містяться на початку;

— однорідні норми виділяються та викладаються компактно;

— у великих актах мають виокремлюватись глави, розділи які повинні отримати певну назву;

— глави складаються з статей, що можуть поділятись на частини (пункти);

— нумерація статей повинна бути суцільною;

— доповнення оформлюються у вигляді частини існуючої статті чи у вигляді нової статті. Цій статті присвоюють номер існуючої статті з позначками (наприклад, ст. 15-1 Закону України «Про міліцію»).

Найважливіші частини відомчого нормативно-правового акта:

— назва відомчого нормативно-правового акта;

— назва органу, що видав акт;

— найменування акта;

— вступна частина (преамбула);

— ухвалююча частина, яка поділяється на глави, розділи, статті, частини статей, пункти тощо;

— вказівки на наслідки недотримання розпоряджень і порядок відповідальності;

— вказівка про скасування інших актів;

— час і місце видання акту та вступ його в дію;

— підписи відповідних посадових осіб.

         Вдосконалення процесу правоохоронної діяльності сприяє підвищенню ролі права та зміцненню законності в усіх сферах суспільного життя, що повною мірою стосується і міліції.

         Важливим напрямом упорядкування цих процесів є правотворча діяльність органів держави у сфері забезпеченні правопорядку. Причому тут чітко простежується така закономірність: чим детальніше буде регламентована діяльність кожного державного органу, зокрема міліції, тим надійніше буде захищена особа від незаконного втручання держави в її життя та від порушень елементарних прав.

         Отже, відомчі нормативно-правові акти регулюють внутрішньо-організаційну діяльність служб та підрозділів міліції, але можуть мати і надвідомчий характер, регулювати відносини між міліцією і громадянами.

         Дія норм права, що містяться у відомчих нормативно-правових актах, спрямована переважно на:

— організацію роботи апарату служб та підрозділів міліції;

— забезпечення прав і свобод громадян;

— охорону об’єктів, що мають важливе значення для життєдіяльності суспільства і держави;

— протидію правопорушенням (злочинності) і т. і.

         Такий практичний аспект відомчих нормативно-правових актів надає особливого значення нормотворчої діяльності міліції.

 

 

  1. Мова законодавства

         Як стверджують вчені — лінгвісти та вчені-юристи, що займаються питаннями розробки нормативно-правових актів, тексти цих актів мають свою мовну, логічну, граматичну та графічну основи.

         Є дві думки щодо мови закону. Одна: закон пишеться для юристів-професіоналів, тому правові норми мають бути виписані професійною юридичною мовою, яка не обов’язково має бути зрозуміла всім. Друга думка діаметральна першій: оскільки закон впливає на життя мільйонів людей, які не є юристами, він має бути викладений мовою, зрозумілою для більшості. Юристи ж мають допомагати людям у застосуванні законів лише у виняткових випадках.

         Синтезуючи ці дві думки, можна припуститися висновку: закон передовсім має писатися мовою, доступною для всіх; але щоб виключити багатозначність у, здавалося б, звичайних мовних конструкціях, слід послуговуватися чітко визначеними юридичними термінами.

         На жаль, і в цій сфері нормотворчості в Україні не вироблено детальних та зрозумілих правил для розробників проектів нормативних актів. Так само ще не стало за правило мати в структурах уряду чи парламенту відповідних мовних фахівців, які б надавали юридичному текстові мовної довершеності.

         Проте в Україні є достатньо кваліфікованих дослідників мови у нормативно-правових актах у роботах яких можна віднайти відповіді на багато питань, як правильно застосувати мовні звороти у юридичних конструкціях. Тут зокрема варто відзначити публікації Н.В. Артикуци та І.О. Билі Сабадаш.

         Також важливо використовувати напрацювання, які нібито напряму не стосуються теми законодавчої техніки, але містять цікаві узагальнення щодо мови та термінології таких нормативних актів, як державні стандарти.

         Це в першу чергу ДСТУ 1.5:2003 «Національна стандартизація. Правила побудови, викладення та вимоги до змісту нормативних документів» та ДСТУ 3966-2000 «Засади і правила розроблення стандартів на терміни та визначення понять.».

         Цим документам ми приділимо увагу дещо пізніше, а зараз спробуємо зафіксувати деякі найважливіші зауваження щодо мови нормативно-правового акту.

         Цілком логічно, що всі норми права у будь-якій правовій системі сьогодні викладаються за допомогою мови. В кожній країні законодавство існує на державній чи офіційній мові, там де є декілька державних мов ситуація суттєво ускладнюється, оскільки забезпечити абсолютно точний переклад не завжди просто, оскільки ці мови можуть мати суттєво відмінну лексику.

         Цікавий приклад наведено у ДСТУ 3966-2000: «Наприклад український термін «пряження» означає «специфічне обробляння зернових та молочних продуків». У російській таке обробляння молочних продуктів позначають терміном «топление»». А зернових — «жаренье», але останній, у свою чергу, охоплює поняттєву область українських термінів «смаження і пряження».» Отже у такому разі для однозначного розуміння цього терміну в перекладі(словнику) слід вказувати для терміна «пряження» два несинонімічних російських відповідника «жаренье и топленье», а до терміна «смаження» — один «жаренье»

         Законотворцю також слід усвідомлювати, що текст закону дуже сильно впливає на розвиток розмовної мови, особливо коли ми говоримо не про дуже спеціальні закони, а широкого використання: від Конституції України до різноманітних кодексів.

         Адже журналісти та адвокати, чиновники і державні діячі починають у своїх виступах оперувати мовою закону, чим формують частоту вживання тих чи тих словосполучень, які використані у законі. Якщо ці сполучення не відповідають за принципами побудови стилю української мови, то відбувається або їх перекручування у розмовній мові, або розмовна мова ще більше засмічується не властивими їй словами та словосполученнями.

         Особливо помітно це зараз у невиправданому поширенні іншомовних слів та побудови речень з українських слів за правилами російської мови.

         Пам’ятаючи вплив мови нормативно-правових актів на розвиток української мови взагалі слід з іншого боку розуміти і те, що мова нормативно-правових актів не може бути такою ж, яка застосовується письменниками.

         В нормативно-правових актах має використовуватись офіційно-діловий стиль української мови, який містить деякі відмінності від літературного стилю, чи навіть від офіційно-ділового стилю мови судочинства, дипломатії чи службової переписки.

         Офіційність тексту нормативно-правового акту вимагає, аби його текст був точним, зрозумілим, стислим, логічним, емоційно нейтральним, стилістично однорідне ним та таким, що не несе на собі відбитка авторського стилю чи авторського відношення до предмету правового регулювання.

         Показове з цієї точки зору положення частини другої ст.3 Закону України „Про систему телебачення і радіомовлення України”: „Громадська рада захищає цінності, покладені в основу політичних, правових та соціальних структур демократичного суспільства”. Одразу ж виникає запитання: як саме розуміти дотримання цього припису Громадською радою? Що це за цінності і який спосіб їх захисту має громадська рада?

         Чіткість, ясність і зрозумілість мови закону — основна передумова його ефективного застосування, адже повноцінне регулювання законом суспільних відносин можливе лиш за умов розуміння його положень суб’єктами правовідносин. Виходячи зі специфіки юридичної мови, спробуємо викласти деякі вимоги, що їм має відповідати мова закону.

         Мова законодавчого акта повинна бути точною, простою і зрозумілою. Однозначність і максимальна точність інформації в правових актах досягається за рахунок логічної послідовності викладення думки, її смислової завершеності, використання єдиних способів формулювання приписів, використання термінів з чітким та строго визначеним змістом, визначення слів та виразів в прямому і безпосередньому їхньому значеннях.

         Точність мови нормативно-правового акту є напевне найбільш важливою, оскільки саме через точність досягається однозначність застосування його приписів. Юридична норма через яку реалізується воля законодавця не повинна допускати багатозначності.

         Стислість, сконцентрованість, однозначність, простота розуміння є важливими вимогами; з іншого боку, слід строго дотримуватися „мовних заборон” — уникати метафор та образних виразів, слів у непрямому значенні, іноземних слів і термінів, спрощених словосполучень.

         Такі підходи здається ні в у кого не викликають сумнівів і у більшості проектів законів, які реєструвались у Верховній Раді України під різними назвами, але які стосувались нашої теми, містились статті з такими універсальними приписами:

         „1. Текст нормативного акта повинен відповідати нормативам державної мови./ Текст нормативно-правового акта повинен відповідати нормам державної мови.

  1. Положення нормативного акта мають бути викладені однозначно і не допускати різного тлумачення/ У тексті нормативно-правового акта положення повинні бути викладені так, щоб не виникало різного тлумачення “.

         По-перше виникають запитання щодо нормативів чи норм державної мови, адже взагалі то це напевне має стосуватись української мови. По-друге не відомими є «нормативи» чи «норми» української мови, та напевне й будь-якої іншої.

         Видається, що законодавець має на увазі дотримання авторами текстів законопроектів правил української мови, які передбачені чинним правописом. Адже український правопис розвивається і томи нинішній правопис є відмінним від того, що застосовується канадськими українцями, чи того, що діяв в Україні до початку 30-років минулого сторіччя.

         На жаль досить часто нормо творець вважає, що він вільно володіє українською мовою, але дуже часто ця його мова є досить далекою від правильної української мови, особливо в частині дотримання правил побудови речень, морфологічних, синтаксичних норм.

         Методичні рекомендації Юридичного управління Секретаріату Верховної Ради України також звертають увагу на мову закону, але дуже стисло. Розділ „Мова та термінологія законопроекту” лише рекомендує „стисле викладення проекту простою літературною мовою, по можливості, короткими фразами”, а також рекомендує уникати фрази з багатьма підрядними реченнями та звертає увагу на точність термінології.

         Ці рекомендації, по-перше, є лише деякими моментами, які має враховувати законодавець для забезпечення простоти, стислості, ясності, точності, а по-друге, не вказують на співвідношення цих техніко-юридичних критеріїв з мовними властивостями якості закону. Проте ці критерії не є абсолютними й часто на практиці законотворцю доводиться поступатися одним із критеріїв заради іншого, виходячи із суб’єктивних обставин.

         Різні автори та юридичні школи дещо відмінно ставляться до змісту та важливості простоти, стислості, ясності, точності.

         Для виявлення співвідношення цих критеріїв необхідно спочатку розкрити самі поняття простоти, стислості, ясності, точності.

         Виглядає, що критеріями простоти нормативно-правового акта є:

1) відсутність у тексті нормативного акта громіздких конструкцій;

2) відсутність зловживань дієприкметниковими зворотами;

3) прямий порядок слів;

4) зрозуміла термінологія.

         Необхідно зазначити: що простіший текст для розуміння, то правильніше й точніше буде його виконання.

         Критерії стислості є:

1) максимально стисле викладення тексту нормативного акта- відсутності зайвих слів у юридичних конструкціях;

2) лаконічність — економне використання мови;

3) відсутність повторів і малоінформативних словосполучень у тексті закону.

         Критерій стислості забезпечує зосередження уваги суб’єкта на суті закону.

         Критерій ясності означає зрозумілість тексту читачеві, що забезпечується максимально допустимою простотою тексту в разі дотримання таких вимог:

1) необхідність використання загальновідомих термінів у загальновідомому значенні;

2) обов’язковість визначення та пояснення значення найбільш важливих термінів;

3) вживання простих і зрозумілих термінів;

4) неприпустимість застосування складних граматичних конструкцій.

         Ясність закону сприяє правильному та повному виявленню інформації, яка міститься в законі, забезпечує ефективність дії нормативних приписів закону. Що ж стосується техніко-юридичного критерію точності, то він означає „досягання найважливішої відповідності між ідеєю, думкою і втіленням цієї думки в законодавчій формулі”.

         Техніко-юридичні критерії точності:

1) чіткість, недвозначність визначення термінів;

2) відсутність у тексті законів багатозначних термінів;

3) позитивність формул, які використовуються;

4) неприпустимість застосування дієслівно-невизначених конструкцій у безособових реченнях;

5) неприпустимість використання слів „нерідко”, „інші”, „при необхідності” без подальшого пояснення.

         Співвідношення точності і ясності (за наведеними критеріями) законів повинно вирішуватися по-різному, в залежності від виду нормативно-правового акта, його призначення та адресатів.

         Так, до законів, адресованих широкому колу людей, надзвичайно важливою вимогою має бути вимога доступності й, відповідно, ясності, щоб люди могли самостійно реалізувати норми права, приписи. Це особливо важливо для законі про власність, про працю, про землю і т.п.

         При виданні ж законів, що розраховані на спеціалістів, які регулюють спеціальні вузькі сфери суспільного життя, перевага повинна надаватися точності. Точність закону — це, насамперед, його ясність для фахівця. Це більш характерним є для законів про банки і банківську діяльність, авторське право, ядерну енергетику, тощо.

         Проблема співвідношення ясності й точності тексту закону, таким чином, повинна вирішуватися за формулою „перший серед рівних”, де все ж перше місце повинно віддаватися точності з урахуванням виду закону, його адресатів та призначення. Іншими словами, закон передовсім має бути точний — його точність, з урахуванням виду закону, його адресатів та призначення, і передбачатиме його ясність для відповідного кола суб’єктів.

         Це ж саме можна сказати і про пріоритет точності тексту закону перед його стислістю. В методичних рекомендаціях містяться вимоги щодо стислого викладення і точної термінології. Але розглядаючи точність тексту закону як точність повноти його регулювання, треба також зазначити, що не треба прагнути стислості на шкоду точності закону. При складанні закону критерій точності та повноти є пріоритетним по відношенню до критерію стислості. Іншими словами, положення закону можуть містити надлишкову інформацію, якщо це усуває двозначність його розуміння.

 

 

Висновки

         Юридична техніка — це сукупність правил, прийомів, способів створення й систематизації юридичних документів.

         Види юридичної техніки:

а) законодавча техніка;

б) техніка систематизації законодавства;

в) техніка правозастосовних актів.

         Законодавча (правотворча, нормотворча) техніка — це сукупність правил, прийомів, способів створення (підготовки, складання, оформлення) нормативних актів.

         Правила законодавчої техніки:

а) стосовні до форми (зовнішньому оформленню) нормативних актів (наявність обов’язкових офіційних реквізитів: назва, дата, орган прийняття, підпис відповідної посадової особи й т.д.);

б) стосовні до втримування нормативного акту (регулювання однорідних суспільних відносин, відсутність пробілів, мінімізація виключень і відсилань і т.д.);

в) стосовні до структури нормативного акту (загальні норми містяться на початку нормативного акту, однорідні норми викладаються компактно, наприклад у главах, розділах нормативного акту, нумерація статей є суцільний, стабільної й т.д.);

г) стосовні до викладу норм права (ясність, точність, стислість мови нормативних актів, стандартність формулювань і т.д.).

         Способи (прийоми) викладу норм права:

по ступені абстрактності викладу: абстрактний і казуїстичний;

по ступені повноти викладу: прямій, посилальний, бланкетный;

за формою пропозиції: у вигляді нормативної пропозиції (є нормативні терміни — «зобов’язаний», «вправі» і т.п.) або оповідальної пропозиції (стверджувального, негативного).

         Техніка систематизації законодавства (нормативних актів) припускає використання таких способів його систематизації як облік, інкорпорація, консолідація, кодифікація законодавства.

         Техніка правозастосовних (індивідуальних) актів пов’язана з їх належним зовнішнім оформленням (назва, органи видання або видачі, час і місце видачі, підпис, печатка й т.д.), наявністю необхідного втримування (рішення, фіксація юридичного факту, відповідність термінологічного стилю мові законодавства й т.д.).

 

 

Список використаної літератури

  1. Кравчук М. В. Теорія держави і права. Проблеми теорії держави і права: Навчальний посібник. — 3-тє вид., змін, й доп. — Тернопіль: Карт-бланш, 2002.- 247 с.
  2. Кельман М.С., Мурашин О.Г., Хома Н.М. Загальна теорія держави і права: Підручник. – 3-тє видання, стереотипне. – Львів: „Новий Світ – 2000”, 2007.
  3. Нерсесянц В.С. Общая теория права и государства. Учебник для юридических вузов и факультетов. — М.: Издательская группа НОРМА—ИНФРА. М, 1999. — 552 с.
  4. Скакун О.Ф. Теорія держави і права: Підручник / Пер. з рос. — Харків: Консум, 2001. — 656 с.
  5. Теория государства и права. Учебник для юридических вузов и факультетов. Под ред. В. М. Корельского и В.Д. Перевалова — М.: Издательская группа ИНФРА. М—НОРМА, 1997. — 570 с.
  6. Теория права и государства. Под ред. проф. Н. Манова. Учебник для вузов. — М.: Издательство БЁК, 1995. — 336 с.

 

Захист приватних прав в римському праві
Правова система

Добавить комментарий

Your email address will not be published / Required fields are marked *