Воєнна доктрина України

 

План

         Вступ

  1. Поняття та особливості воєнної доктрини
  2. Формування нової воєнної доктрини України на сучасному етапі

         Висновки

         Список використаної літератури

 

Вступ

         Війна — породження політики та її метод для досягнення певної економічної, соціальної, воєнної та іншої мети. Тому-то правомірна теза про війну як продовження політики іншими, а саме, насильницькими методами. Політика, що допускає війну або приводить до війни, є політика війни. Але така політика розкриває тільки верхній, стратегічний зріз, що характеризує загальне спрямування діяльності держави. Існує спеціальна галузь, сфера політики, що безпосередньо займається вирішенням практичних питань підготовки і ведення війни — воєнна політика. Ще в XIX ст. один з видатних воєнних теоретиків Генрі Жоміні підкреслював, що під політикою війни розуміються всі взаємовідносини між дипломатичною діяльністю і війною, тоді як термін воєнна політика означає тільки військові комбінації уряду і полководця.

 

 

 

  1. Поняття та особливості воєнної доктрини

         Що таке воєнна політика? Воєнна політика — частина загальної політики певних соціальних сил і спеціально створених ними інститутів влади, що спрямована на підготовку і використання (навмисне або змушене, військове або невійськове) засобів збройного насильства для досягнення тих або інших класових, національних або загальнолюдських інтересів, мети; для ведення війни або протидії. На рубежі XVHI-XIX стст. воєнна політика виділилася у відносно самостійну галузь діяльності. Воєнна політика — сукупність принципів, мети і завдань державної діяльності, законодавчо закріплених у формі актів і рішень уряду, по визначенню змісту заходів уряду та його органів, спрямованих на забезпечення воєнної безпеки країни. Спочатку керівництво війною і воєнною справою іменувалося стратегією (великою стратегією), політичною стратегією, а пізніше утвердилося сучасне поняття — воєнна політика. Субординацію і координацію понять вдало визначив німецький воєнний теоретик Адам Генріх Дітрих Бюлов. Розкриваючи суть воєнної політики як великої стратегії, відзначав, що політична стратегія належить до воєнної тому, що воєнна стратегія є найвища. Вперше розкрив складну діалектику перетворення воєнної стратегії у воєнну політику один з видатних воєнних теоретиків Карл Клаузевіц. У праці «Про війну» відзначав, що стратегія «межує з політикою і державознавством або, вірніше… сама стає і тим й іншим». Відомий російський воєнний теоретик Георгій Леєр визнав необхідним підвести під воєнно-політичну діяльність серйозну наукову основу, відзначивши, що політичні умови на ведення воєнних дій, коротше, того зв’язку, що існує між війною і політикою, і має скласти завдання саме воєнна політика.

         Сучасні погляди на проблему воєнної політики досить чітко сформулював англійський воєнний теоретик Ернст Кінгстон-Макклорі: «Національна політика — це вершина трикутника, основою якого служать економічна політика, зовнішня політика і воєнна політика в їх сукупності. Стратегія досить суттєво впливає на всі три види політики і, насамперед, зазнає вплив з їх сторони. Отже, воєнна політика — діяльність соціальних сил і спеціально створених ними владних інститутів, що виникла на стику загальнодержавної політики і воєнної стратегії, спрямована на формування і використання засобів збройного насильства для ведення війни або протидії їй, а також для досягнення тієї або іншої національної або загальнолюдської мети.

         З позицій міждержавних відносин воєнна політика диференціюється на ряд структурних напрямків залежно від соціального характеру взаємодіючих країн, а також від своєрідності тих або інших регіонів світу. З початку XX ст. в економічно розвинених державах і в СРСР воєнна політика мала характер конфронтацій. Це тривало доти, поки активно не виявилися істотні процеси, що відбуваються в світі, глибокі зрушення в середовищі світових соціальних систем, навальне наростання грізних глобальних небезпек і, насамперед, світової ядерної катастрофи. Глибока, всебічна криза, що відбулася в 60-70-х роках, викликала потребу пошуку принципово інших підходів до воєнної політики. На зміну політиці жорсткого воєнного протистояння приходить воєнна політика неконфронтаційного спрямування, покликана відвертати війни. Воєнна політика держав, що об’єднувалися в «соціалістичну», «братерську» співдружність, спрямовувалася на забезпечення їх колективної і національної безпеки. Але в здійсненні воєнної політики виявилося і немало слабких місць. Не вдалося розповсюдити воєнно-політичну інтеграцію на всі країни, що входять в співдружність, подолати її односторонність, надмірне домінування в ній і по формі, і по суті інтересів Радянського Союзу, що було схоже на диктат або пряме збройне втручання у внутрішні справи держав співдружності.

         З країнами так званого третього світу воєнна політика допускала надання воєнної допомога і підтримку в найрізноманітніших формах (аж до участі радянських військ у бойових діях). Згодом це стало для СРСР широкомасштабним і непідсильним вантажем. Виявилися серйозні прорахунки і невиправдані кроки. Залученість СРСР в справи «третього світу» стала явно не по коштах (так, на початку 90-х років неповернений Радянському Союзу борг перевищив 85 млрд. карбованців), назріла необхідність радикальних змін, більш повного врахування національних і загальнолюдських інтересів сторін.

         Структуру воєнної політики складають,   по-перше, суб’єкти воєнної політики;  по-друге, мета воєнної політики; по-третє, об’єкти воєнної політики; по-четверте, засоби досягнення воєнно-політичної мети і, нарешті, умови, в яких здійснюється воєнно-політична діяльність. І хоча воєнно-політична обстановка і не входить складовим елементом в структуру воєнної політики, все ж здійснює найбезпосередніший вплив на процес її функціонування та розвитку.

         Суб’єктами воєнної політики виступають держави та їх об’єднання, нації, класи, соціальні групи і створювані ними інститути. У сучасному суспільстві практично будь-яка соціальна верства має специфічні риси, своє бачення проблеми досягнення своєї мети засобами збройного насильства і створення спеціальних інститутів. Таке становище — реальний фактор для більшості держав, що розвиваються, в яких ті або інші національні, класові, релігійні та інші групи мають свої збройні формування і зі зброєю відстоюють власні інтереси. Єдино прийнятним і законним суб’єктом воєнної політики визнається держава.

         Проблема вироблення воєнно-політичної мети — виняткове право військово-політичного керівництва країни. Ця мета відображає докорінні інтереси самої країни і сил, що правлять у державі. На основі мети воєнної політики визначаються і її об’єкти, якими виступають групи або окремі держави, нації, класи, соціальні верстви і створювані ними інститути збройного насильства всередині країни і на міжнародній арені. Засобами досягнення воєнно-політичної  мети виступає збройне насильство, ядро якого — збройні сили. Армія — безпосередній об’єкт воєнної політики. Армія визначає можливості держави по захисту країни і досягненню воєнно-політичної мети на міжнародній арені. Один з воєнних теоретиків Генріх Жоміні писав, що уряд, який під будь-яким би не було приводом залишає в зневазі свою армію, годен засудження, тому що завдяки підготовляє приниження своїй країні і своїм військам замість того, щоб, діючи протилежно, підготувати їх успіх. Зовсім не дотримуємося тієї думки, що уряд винен жертвувати для армії всім, — це було б нісенітницею. Але все ж армія повинна бути предметом постійного піклування уряду.

         Визначаючи характер впливу воєнної політики держави на систему міжнародних військово-політичних відносин, можливо класифікувати особисті види воєнної політики.

         Сучасні держави вдаються до різноманітності воєнної політики. По-перше, один з видів воєнної політики держави — авантюристична, агресивна. Така політика характерна для держав, де політична влада захоплена найреакційнішими або ультрареволюційними колами національної буржуазії, що переслідують реакційну мету, або не відповідає реальним можливостям держави в системі міждержавних відносин на глобальному або регіональному рівні, або відверто спрямована проти об’єктивних закономірностей суспільного розвитку. Для реалізації такої політики допускається використання таких засобів, форм і методів ведення війни, що суперечать звичайним нормам, приводять до колосальних втрат, не забезпечують можливості досягнення політичної мети (типова воєнна політика фашистської Німеччини періоду другої світової війни). По-друге, агресивна воєнна політика. Агресія — пряме або побічне застосування збройної сили однією державою проти політичної незалежності або територіальної цілісності іншої. Агресія — напад, який здійснюється якою-небуть державою першою, характеризується ініціативою, наміром або агресивністю. Агресивна воєнна політика притаманна сучасним державам, де правлячі кола допускають досягнення певної мети за рахунок обмеження інтересів інших держав. Прагнення одних держав неминуче зустрічається з протидією інших. Реалізація агресивної воєнної політики допускає опору на воєнну силу та її використання у найбільш крайніх формах.

         По-третє, непослідовна воєнна політика. Така політика притаманна більшості сучасних держав, що розвиваються, прагнуть, з  одного боку, до досягнення інтересів панівної національної буржуазії, реалізація яких в тому або іншому випадку допускає збройне насильство, а з іншого — змушені брати до уваги об’єктивне становище системи міжнародних воєнно-політичних відносин. В сучасних умовах реалізація такої воєнної політики не замикається тільки на використанні засобів збройного насильства, а допускає широке застосування політичних, дипломатичних та інших засобів. Однак, як тільки виникає реальна можливість досягнення політичної мети засобами збройного насильства, як правило, воєнно-політичне керівництво їх використовує. Витрати на нарощування воєнної могутності складають левову частку загальних витрат держав, що розвиваються.

         По-четверте, реалістична воєнна політика. Така воєнна політика властива державам, в основі інтересів яких лежить об’єктивне врахування реального становища воєнно-політичної обстановки у світі та регіоні, рівень розвитку засобів збройного насильства, місця та ролі держави у системі міжнародних відносин і співвідношення сил в ній. Реалістична воєнна політика допускає рішення політичних завдань здебільшого мирними засобами, відмову від воєнної конфронтації. Можна однозначно стверджувати, що реалістичну воєнну політику в сучасних умовах проводять більшість розвинених європейських держав.

         По-п’яте, послідовно миролюбна воєнна (оборонна) політика. Це політика держав, де передбачається застосування засобів збройного насильства винятково у період агресії ззовні. Таку воєнну політику реалізують традиційно нейтральні держави — Швеція, Швейцарія.

         Воєнна політика реалізується з допомогою певних функцій: світоглядної, методологічної, виховної, організаційної, мобілізаційної, координаційної, прогностичної, планово-аналітичної. Світоглядна функція воєнної політики держави допускає формування у громадян, воїнів уявлення про політичну систему суспільства, його цінності, які необхідно охороняти і захищати, сприяє генеруванню ідей, поглядів, програмних і доктринальних настанов, якими керуються суб’єкти воєнної політики. Існуючі в суспільстві воєнно-політичні погляди відображаються в Конституції, правових актах і військових документах. Явна їх недооцінка, слабка наукова розробка і догматична застиглість можуть негативно відбитися на загальнонаціональній безпеці країни.

         Методологічна функція воєнної політики полягає в забезпеченні правильного наукового розуміння оборонних завдань держави громадськими і військовими керівниками, всіма військовослужбовцями і громадянами країни.

         Виховна функція воєнної політики допускає формування і закріплення ідейних переконань воїнів, їх відданість тому суспільству, що захищають, життєву активність і високі морально-бойові якості. Організаційно-мобілізаційна і координаційна функції воєнної політики тісно переплітаються і реалізують мету управління всією сферою оборони держави для її захисту, координують діяльність всіх гілок влади держави в різноманітних ситуаціях, мирних або воєнних.

         Прогностична і планово-аналітична функції виконують роль оцінки воєнно-політичної обстановки в різноманітних геополітичних сферах, тимчасові масштаби, підводить під воєнно-політичну концепцію і воєнну доктрину держави відповідну інформаційну і аналітичну базу, дає можливість передбачати перспективу розвитку воєнно-політичних подій та дій.

         Організаційно-управлінська функція, по суті, перетворює в життя прогнози і аналітичні результати досліджень у воєнно-політичну практику. З її допомогою втілюється діяльність органів воєнно-політичного управління по реалізації концепції безпеки країни, воєнної доктрини держави.

         Воєнна політика концентроване відображення знаходить у воєнній доктрині держави. Воєнна доктрина держави – це прийнята в державі на певний період система поглядів про мету, характер можливої війни, на підготовку до неї країни і збройних сил і засоби ведення воєнних дій. В «Законі України про оборону України» відзначається, що воєнна доктрина України визначається принципом оборонної достатності в будівництві Збройних Сил України і ґрунтується на тому, що Україна: не визнає війну як засіб вирішення міжнародних проблем; прагне до нейтралітету і дотримання неядерних принципів: не приймати, не виробляти і не нагромаджувати ядерної зброї; не має територіальних претензій ані до жодної держави і не бачить ані в жодному народі образу ворога; ніколи першою не почне бойових дій проти будь-якої країни, якщо не стане сама об’єктом агресії.

         Воєнна доктрина України має оборонний характер. Україна виходить з того, що не є потенційним супротивником будь-якої конкретної держави. Воєнна доктрина України включає, по-перше, воєнно-політичні аспекти; по-друге, воєнно-технічні аспекти і, по-третє, воєнно-економічні аспекти.

         Основні воєнно-політичні аспекти воєнної доктрини України полягають в тому, що Україна не має територіальних претензій ані до жодної держави і не визнає їх стосовно до себе; строго дотримує принципу недоторканості існуючих кордонів; поважає державний суверенітет і політичну незалежність інших держав; сприяє паритетному і збалансованому скороченню всіх видів Збройних Сил; стоїть за вирішення міждержавних суперечностей тільки політичними засобами; будує свої відносини з іншими державами при взаємному врахуванні всіх питань національної безпеки країн; забороняє використовувати свої Збройні Сили для реалізації політичної мети на своїй території; виступає проти розміщення іноземних військ на своїй території і на територіях інших держав без їх згоди; виключає своє одностороннє повне роззброєння.

         Стратегічною метою України в сфері оборони є захист її державного суверенітету і політичної незалежності, збереження територіальної цілісності і недоторканості кордонів.

         Проблеми воєнної політики держав тісно взаємозв’язані з питаннями їх зовнішньої та внутрішньої політики, економіки, технологічної безпеки, культури та освіти. Нові умови для проведення воєнної політики виникли між колишніми союзними республіками — державами Співдружності. Свій суверенітет незалежні держави Співдружності зв’язують з наявністю власних Збройних Сиг Поки що, на жаль, ще до кінця не сформульована концепція воєнно-політичних відносин між всіма країнами Співдружності незалежних держав (не всі згодні створити новий оборонний союз; не всі країни, в тому числі і Україна, згодні підписати єдиний документ з військово-політичного співробітництва та ін.).

         Нова політика проводиться в умовах, коли у держав колишнього Союзу немає союзників, немає єдиного оборонного союзу, а НАТО продовжує існувати, планує прийняти в свої ряди нових членів (насамперед, Угорщину, Чехію і Словаччину, Польщу, держави Прибалтики, Болгарію і Румунію). Існуюча в сучасних умовах воєнно-політична обстановка в світі показує, що розширення НАТО на Схід має свої плюси і мінуси для України: по-перше, розширення зон стабільності і нормалізації ситуації в Європі, що відповідає національним інтересам України; по-друге, виникає можливість отримання додаткових гарантій безпеки з боку НАТО; по-третє, встановлення більш близьких відносин України з Західною Європою в політичній і економічній сферах. Але необхідно подолати явні недоліки. Адже розширення НАТО и такому вигляді, як пропонується, навряд чи підвищить рівень безпеки України. Поки не будуть урегульовані відносини між НАТО і Росією, Україна може виявитися в оточенні двох протиборчих сил: НАТО — з Заходу і Півдня, Росія — з Сходу і Півночі. Розширення НАТО може привести в майбутньому до поділу Європи на два табори, але вже в нових кордонах і сферах впливу. Політичні кола України виступають проти входження України в оборонний Союз Співдружності незалежних держав. Концепція розширення НАТО на Центральну Європу до кордонів України може бути прийнята і Україною, але в тому разі, якщо НАТО погодиться підписати договір про ненапад. У договорі повинні чітко сформульовані гарантії територіальної цілісності і незалежності України, виключення можливості розміщувати ядерну зброю на території потенційних членів НАТО. Політика України спрямована на розширення та зміцнення співробітництва із Заходом і з Сходом. Співробітництво має бути різноманітним: від повномасштабного політичного договору з Росією до тісного економічного і воєнно-технічного співробітництва з країнами Заходу. Природно, розширення НАТО на Схід може привести до виникнення нових тенденцій в поділі в Європі. Проблема забезпечення Україні надійних гарантій безпеки до кінця не вирішена. Розширення воєнно-технічного співробітництва із Заходом і зі Сходом спрямоване на підвищення боєздатності власних збройних сил України.

         Сучасна воєнна політика держав, що утворилися після розпаду СРСР, лише формується. Та воєнна політика може стати гідною реального буття, якщо існує її опорний інститут, її основне знаряддя — армія, Збройні Сили. Світовий досвід сконцентрувався в сучасних умовах в трьох головних підходах: західному, східному і нейтральному. Західний підхід до формування і реалізації воєнної політики, будівництва збройних сил (а такий підхід властивий для США і більшості країн Західної Європи) характеризується урівноваженістю державного і суспільного контролю за функціонуванням всієї воєнної організації, жорсткої департизації збройних сил, домінування концепції політичного реалізму і балансу сил, послідовний перехід до визначення громадянських осіб на високі військові посади. Східний підхід, що раніше притаманний СРСР, а в сучасних умовах Китаю, Північній Кореї та В’єтнаму, характеризується глибокою і всебічною політизацією військового будівництва, визнанням керівної ролі в збройних силах однієї політичної партії, закритістю, розгалуженою і разом з тим досконалою системою виховання військовослужбовців. Нейтральний підхід до формування і реалізації воєнної політики характерний для Швейцарії, Швеції, Фінляндії базується на концепції незалежної оборони і незалежності від воєнних блоків і воєнно-політичних союзів. Підхід увібрав все прогресивне західного підходу (демократизм, департизація, відкритість для суспільного контролю) і східного (цілеспрямоване виховання особистого складу армії). Воєнна політика України повинна бути готовою реагувати на будь-які повороти історії.

 

 

 

  1. Формування нової воєнної доктрини України на сучасному етапі

         Підготовка проекту нової Воєнної доктрини (далі – нова Доктрина), яка триває у даний час, повинна  здійснюватися з урахуванням:  кардинальних змін, що відбулися у 2013 – 2014 роках у воєнно-політичній обстановці в світі, Європі та особливо навколо України;  відмови нашої держави від позаблоковості в умовах загрози масштабної відкритої або прихованої «гібридної» збройної агресії Росії проти України, подальшої ескалації спровокованого нею збройного конфлікту всередині нашої країни за участю російських військ, незаконних збройних формувань, найманців та терористів; відповідних норм законодавства у сфері оборони, положень низки виступів у 2014 році Президента України П.Порошенка, рішень Ради національної безпеки і оборони України, Стратегії сталого розвитку «Україна – 2020», Програми діяльності Кабінету Міністрів України та Коаліційної угоди, яка є невід’ємною частиною цієї Програми.

         Слід також використовувати відповідні оцінки та рекомендації неурядових громадських структур та воєнних експертів. Прикладом цього є пропозиції, що обговорювалися на засіданні «круглого столу», проведеного Громадською ініціативою «Рада Реформ Національної Безпеки» 24 грудня 2014 року в агенції «УНІАН» на тему: «Воєнна доктрина для громадянського суспільства», та матеріали Концепції нової Воєнної доктрини України, розробленої групою неурядових експертів цієї Громадської ініціативи.

         Нова Доктрина не може бути копією чинної Воєнної доктрини, з внесеними до неї окремими корективами, які принципово не змінювали б її структуру, характер та зміст засадничих положень. Вона  мусить бути Доктриною воюючої країни, яка піддалася збройній агресії, тимчасово втратила контроль над частиною своєї території, громадян, економіки і де-факто перебуває у стані війни із сусідньою державою, а також змушена готуватися до тривалого воєнного конфлікту з нею і здійснення відновлення своєї територіальної цілісності у міжнародно-визнаних кордонів.

         Крім того, нова Воєнна доктрина повинна бути специфічним, максимально конкретним та прагматичним за змістом документом перехідного воєнного етапу історії незалежної України.

         Її основні положення мусять бути максимально зрозумілими, перш за все, для суспільства та громадян України, спонукати їх та державні органи до рішучих дій щодо забезпечення: підвищення обороноздатності країни; радикального та швидкого реформування сил оборони; відновлення територіальної цілісності держави; активізації трансформації міжнародних відносин, пов’язаних, насамперед, із виконанням завдань інтеграції до ЄС та НАТО.

         У складній внутрішньо- та зовнішньополітичній ситуації нова Доктрина має надати українцям і зарубіжним партнерам, що підтримують незалежність, суверенітет та територіальну цілісність України, чіткі та однозначні відповіді на питання щодо актуальних для неї воєнних загроз, воєнного противника та союзників, шляхів зміцнення оборони країни, ліквідації воєнного конфлікту на її сході, відновлення територіальної цілісності тощо.

         У той же час вона повинна бути гідної відповіддю на низку положень нещодавно оприлюдненої нової Воєнної доктрини Росії, які безпосередньо спрямовані проти національних інтересів нашої держави.      

         Загальновідомо, що Росія грубо порушивши норми міжнародного права та низки українсько-російських договорів, суверенітет, територіальну цілісність нашої держави, вже здійснила збройну агресію. Вона тимчасово окупувала та анексувала Крим. Продовжує в супереч Мінським угодам надавати всебічну підтримку діям незаконних збройних формувань, найманців та терористів на тимчасово непідконтрольних територіях у Донецькій та Луганській областях.

         Крім того, існують загрози здійснення Росією нової масштабної відкритої або прихованої «гібридної» збройної агресії, а також поширення спровокованого нею у згаданих областях збройного конфлікту на інші області нашої країни.

         Враховуючи зазначене, нова Доктрина має ґрунтуватися: на принципі оборонної достатності, визначеному у чинній Доктрині, а на принципі повної мобілізації усіх воєнних, економічних, соціальних та морально-політичних можливостей держави і суспільства задля забезпечення належної оборони України; на засадах внутрішньої та зовнішньої політики України, насамперед, її інтеграції в європейський політичний, економічний, правовий простір з метою набуття членства в ЄС, поглиблення співпраці з НАТО для досягнення критеріїв, необхідних для набуття членства у цій організації, а також забезпеченні рівноправного взаємовигідного співробітництва у воєнній, воєнно-економічній, військово-промисловій та військово-технічній сферах з усіма заінтересованими іноземними державами-партнера, виходячи, в першу чергу, з необхідності гарантування безпеки, суверенітету, захисту та відновлення територіальної цілісності нашої держави.

         У новій Доктрині слід відмовитися від декларування її  оборонного характеру. Висновок про має формуватися  на підставі аналізу усіх її положень. Такий підхід використовується у воєнних стратегіях та доктринах провідних іноземних держав. Україна має право застосовувати на власній території воєнну силу для оборони, відсічі нової російської збройної агресії, а також і для контрнаступу, зокрема, з метою відновлення своєї територіальної цілісності в межах міжнародно-визнаних її кордонів, звільнення тимчасового окупованих та тимчасового непідконтрольних територій від російських окупаційних військ, незаконних збройних формувань, найманців та терористів.

         Крім того, відповідно до положень Коаліційної угоди, у новій Доктрині пропонується визначити, що у середньостроковій перспективі вірогідним воєнним противником України є Російська Федерація. Підставами для цього є те, що Росія:  вже здійснила   порушення норм міжнародного права та низки двосторонніх угод збройну агресію проти України, порушила її суверенітет, територіальну цілісність і недоторканість;  окупувала та анексувала Крим, нарощує на півострові, на північних і східних кордонах з Україною значні за чисельністю чисельність угрупування своїх військ (сил), накопичує велику кількість озброєння, у тому числі носіїв ядерної зброї;  готує та оснащує наступальним озброєнням незаконні збройні формування, найманців та терористів, засилає їх разом з військовослужбовцями російських збройних сил і спеціальних органів на  тимчасово непідконтрольні Україні території, а також до південних та інших її областей для подовження «гібридного» воєнного конфлікту, здійснення розвідувально-диверсійних операцій та терористичних актів; продовжує дестабілізацію політичної, соціально-економічної, міжнаціональної, міжконфесійної та іншої ситуації, у тому числі за рахунок здійснення терактів у східних, південних та інших регіонах України для провокування розпалювання у них збройного конфлікту в рамках реалізації оголошеного Кремлем проекту створення так званої «Новоросії».  

         Визначення Росії вірогідним воєнним противником потребуватиме внесення до положень нової Доктрини конкретних заходів, пов’язаних із підготовкою держави до захисту саме від російської агресії, застосування Україною воєнної сили у воєнних конфліктах  на своїй території, спровокованих Росією та за її участі.

         Це також буде адекватною відповіддю на заяву глави російського Уряду Д.Медведєва, що « … Україна стала потенційним воєнним противником Росії … » після подання Президентом України П.Порошенком до Верховної Ради України законопроекту щодо скасування позаблоковості нашої держави.  

         Разом з тим, є сенс використовувати у новій Доктрині поряд з терміном «вірогідний воєнний противник» термін «потенційний воєнний противник», який вживається у чинній її редакції.

         Він застосовуватиметься відносно деяких сусідніх з Україною держав (крім Росії), наміри або дії з боку яких матимуть ознаки загрози застосування воєнної сили проти нашої держави. При цьому, слід розширити перелік таких намірів та дій, включивши до них, зокрема: перебування на їх території військових баз та контингентів російських військ; здійснення ними провокаційних, розвідувальних, диверсійних та інших дій проти України; демонстрацію воєнної сили; проведення спільних військових навчань на кордонах з нашою державою тощо. Потенційним воєнним противником може стати у майбутньому, насамперед, самопроголошена Придністровська Молдавська Республіка, а за певних умов і Республіка Білорусь.

         Безумовно, варто позитивно оцінювати заяви білоруських офіційних осіб, зокрема посла Білорусі в Україні В.Величка, про те, що їх держава ніколи не вдасться до агресії та не дозволить іншим країнам з її території вводити війська на територію України. Однак, є сумніви стосовно можливості виконання таких обіцянок на практиці. Нагадаємо, що у подібній ситуації в 2008 році Україна, навіть не будучи союзною з Росією державою, не змогла заборонити їй застосовувати у війні проти Грузії своїх військовослужбовців, військові частини та кораблі Чорноморського Флоту, які тимчасово базувалися у Криму.

         У новій Доктрині не слід також наголошувати, що Україна під час застосування воєнної сили керуватиметься принципом незастосування воєнної сили першою. За теперішніх умов цей принцип є неприйнятним. Росія першою вже застосувала воєнну силу проти України та продовжує її використовувати на нашій суверенній території. Крім того, такого принципу не має у воєнних стратегіях і доктринах багатьох західних держав та Росії.

         У новій Доктрині необхідно більш коректно та повно за змістом визначити термін «воєнна політика». У чинній Доктрині до цієї політики віднесено діяльність суб’єктів забезпечення національної безпеки держави лише щодо « … запобігання воєнним конфліктам, організації та здійснення військового будівництва, розвитку Збройних Сил України, інших … військових формувань та органів спеціального призначення, їх підготовки до збройного захисту національних інтересів». Проте, відомо, що іншою важливою складовою воєнної політики є діяльність згаданих суб’єктів щодо підготовки держави до оборони, здійснення відбиття збройної агресії та ліквідації (локалізації, нейтралізації) збройного конфлікту. При цьому треба зазначити, що результати аналізу досвіду бойових дій на сході України свідчать про недостатньо ефективне формування та особливо реалізацію саме цієї складової її воєнної політики. Тому слід приділити їй особливу увагу як у новій Доктрині, так і в інших документах оборонного планування.

         Серйозного переосмислення потребують і положення нової Доктрини    щодо оцінки воєнно-політичної обстановки, шляхів застосування воєнної сили проти України та характерних рис сучасних воєнних конфліктів.

         Згадані оцінки повинні стосуватися не лише розвитку воєнно-політичної обстановки у світі, як це має місце у чинній Доктрині, а й у Європі, її східному регіоні та, особливо, навколо України, з урахуванням впливу на цю обстановку саме вірогідного воєнного противника — Росії.

         Ретельного опрацювання потребують положення нової Доктрини, що визначають можливі шляхи реалізації загрози застосування воєнної сили проти України. Це стосується положень чинної Доктрини, в яких йдеться про збройну агресію, збройний конфлікт на державному кордоні, переростання внутрішньої нестабільності у збройний конфлікт всередині держави, а також про втягнення нашої держави у воєнний конфлікт між іншими державами. На сьогодні їх зміст не відповідає особливостям воєнного конфлікту, що відбувається між Росією та Україною і можливої його ескалації у майбутньому.

         Так, Україна першою в Європі зіткнулася не із звичайною відкритою, а з прихованою «гібридною» російською збройною агресією та війною. У ній брали участь «зелені чоловічки» зі складу сил спеціальних операцій, певні політичні сили, громадські рухи, незаконні збройні формування, найманці та терористи, які скеровувалися, фінансувалися та озброювалися із-зовні Росією. При цьому в їх діях широко використовувався протестний потенціал частини місцевого цивільного населення. І така агресія та війна може розпочатися у майбутньому поза межами Донбасу.

         Разом з тим, досить вірогідною уявляється і масштабна відкрита збройна агресія Росії проти України. Таким чином, нова російська агресія може бути різною. І це треба відобразити у новій Доктрині.

         Не все є однозначним і у випадку реалізації загрози застосування воєнної сили проти України шляхом провокування збройного конфлікту на державному кордоні. Такого кордону не має між материковою Україною та окупованим російськими військами Кримом. Він відсутній і між тимчасово непідконтрольними територіями у Донецькій та Луганській областях, де також перебувають російські війська, та рештою території України.

         Тому положення нової Доктрини повинні передбачати виникнення збройного конфлікту на визначеній Мінськими документами лінії розмежування воюючих сторін, або на адміністративних кордонах Херсонської та Запорізької областей у разі вторгнення російських військ в глибину території України, відповідно, з тимчасово непідконтрольних територій Донецькій та Луганській областей або з Криму.

         Контроверсійними уявляються і положення чинної Доктрини щодо можливої реалізації загрози застосування воєнної сили проти України шляхом «переростання внутрішньої нестабільності у збройний конфлікт всередині держави». У такій редакції вони фактично підтверджують обґрунтованість заяв Кремля, що нібито збройний конфлікт на сході нашої держави є суто внутрішньо-українським, навіть громадянською війною, який виник із-за внутрішньої нестабільності в Україні, а Росія не має до нього жодного відношення.

         Проте, усім добро відомо, що свого часу нестабільність у м.м. Донецьк, Луганськ та інших містах Донбасу (як і в Автономній Республіці Крим) було створено виключно із-зовні російськими спецслужбами, на російські кошти, із залученням російських громадян-керівників проросійських рухів та представників місцевої компартії, олігархата тощо. А з часом її переростання у збройний конфлікт на сході України відбулося лише завдяки направленню туди Росією підготовлених та відповідним чином озброєних незаконних збройних формувань, найманців та терористів під прикриттям так званих сил самооборони — загонів Гіркіна-Стрєлкова, Бєзлєра, російських козаків тощо.  

         Тобто, конфлікти у Крим та на схід України були привнесені ззовні Росією. З огляду на зазначене, рекомендується у новій Доктрині визначити, що загроза застосування воєнної сили проти України може реалізовуватися шляхом створення ззовні вірогідним противником політичної, соціально-економічної, міжнаціональної, міжконфесійної та іншої нестабільності в східних, південних та інших регіонах України (зокрема, це вже спостерігається у Харкові, Херсоні, Запоріжжі, Одесі тощо), з подальшим сприянням її переростанню у нові збройні конфлікти всередині нашої держави за рахунок використання проросійських незаконних збройних формувань, найманців та терористів.

         У новій Доктрині потрібно визначити ще один, доволі ймовірний та специфічний, шлях використання Росією воєнної сили проти України — застосування російських збройних сил на нашій території під виглядом псевдо-миротворчих сил для нібито примушення воюючих сторін до миру та їх розмежування за відсутністю відповідного рішення Ради Безпеки Організації Об’єднаних Націй. При цьому слід зазначити, що такі дії Росії розглядатимуться Україною як збройна агресія і для її відсічі застосовуватимуться наші Збройні Сили та інші військові формування.      

         Найважливішими завданнями нової Доктрини є визначення не тільки вірогідного воєнного противника, а й середньострокового прогнозу виду (масштабу) воєнного конфлікту, який може розв’язати Росія проти України у майбутньому. Адже, на підставі саме цього прогнозу планується та здійснюється підготовка держави до оборони, встановлюється загальна чисельність особового складу Збройних Сил, інших військових формувань, кількість їх озброєння та військової техніки, обсяги мобілізаційних резервів, військових запасів різноманітних матеріально-технічних засобів тощо.

         У цьому сенсі досить ймовірною, особливо у коротко- та середньостроковій перспективі, уявляється загроза здійснення вірогідним противником (Росією) відкритої збройної агресії проти України. Про це, зокрема, йшлося у виступі Президента України П.Порошенка 20 грудня 2014 року на засіданні Ради національної безпеки і оборони України. Така агресія може стати початком не якоїсь локальної війни чи регіональної війни (про яку говорять деякі воєнні експерти), незрозумілої для українського суспільства та навіть військових, а масштабної війни Росії з Україною. Вона буде вітчизняною, цивілізаційною і тотальною, з точки зору нашої держави та її народу, війною за існування, суверенітет і незалежність України.

         Такий висновок, зокрема, підтверджується оприлюдненими тижневиком «Дзеркало тижня. Україна» результатами проведеного 4 – 9 грудня минулого року Київським міжнародним інститутом соціології соцопитування понад 3 тис. респондентів у 179 населених пунктах країни. На запитання — «що відбувається зараз на сході України?», були отримані такі відповіді: війна Росії з Україною – 39,6%; громадянська війна, спровокована та підтримана російською владою – 21,1%; геополітична війна між Росією та США на території України – 12,1%;  складно відповісти – 11,8%; громадянська війна, спровокована та підтримана київською владою – 8,1%; локальний збройний конфлікт між українськими силовими структурами та незаконними збройними формуваннями – 6,4%; відмовилися відповідати – 0,9%.  

         Згадана вище можлива війна Росії з Україною вимагатиме мобілізації усього наявного воєнного, економічного, соціального та морально-політичного потенціалу нашої країни, введення не лише воєнного стану, а й оголошення стану війни з Росією.  

         Керуючись прогнозом виникнення саме такої війни, слід оновлювати концептуальні засади, планувати та здійснювати заходи щодо підготовки України до оборони, реформування і подальшого розвитку її Збройних Сил, інших військових формувань та органів спеціального призначення.

         Враховуючи вказане, вважаємо недоречним використовувати у новій  Доктрині радянсько-російську класифікацію видів воєнних конфліктів, зокрема, вживати терміни «локальна війна» та «регіональна війна». Це, крім вище наведених чинників, обґрунтовується наступними обставинами.

         Іноземні політики та фахівці по різному оцінюють те, що відбувалося у минулому році у Криму та на сході Україні і спостерігається там зараз.

         Представники НАТО, ЄС та її держав-членів уникають офіційного використання по відношенню до згаданих подій терміну «війна», оскільки він не вживається в їх спільних оборонних концепціях, стратегіях тощо. Замість нього вони оперують визначеними у цих документах термінами «криза» чи «конфлікт». При цьому наголошується, що західні держави (як, до речі, і Україна) не ведуть за кордоном війн в інших країнах, а беруть участь у міжнародному «кризовому врегулюванні» певних конфліктів чи в операціях проти тероризму, піратства тощо. Майбутнє покаже — чи використовуватимуть вони термін «війна» у випадку агресії проти однієї із держав Альянсу та здійснені колективної оборони від неї в межах власних кордонів.

         Російські ж політики та військові свідомо кваліфікують події на Донбасі як «внутрішньо-український збройний конфлікт», «громадянська війна» тощо, заперечуючи тим самим визначальну роль РФ у започаткуванні війни з Україною. Відомо, що у російській Воєнній доктрині містяться терміни «локальна війна» та «регіональна війна». Порівняльний аналіз їх змісту та змісту аналогічних термінів, наведених у чинній Доктрині України, дозволяє стверджувати, що останні є невдалою компіляцією перших з них.

         Деякі російські та інші іноземні науковці, аналізуючи події на сході України, можуть вважати їх локальною чи регіональною війною низької інтенсивності. Для нашої ж держави, її суспільства та сил оборони навіть проведення антитерористичної операції потребує залучення величезних людських, фінансово-матеріальних та інших ресурсів. Якщо ж Росія розв’яже масштабну війну проти України, остання змушена буде для її ведення мобілізувати увесь наявний воєнний, економічний, соціальний та духовний потенціал держави і суспільства. І для нашого народу та країни це буде не локальна чи регіональна, а тотальна визвольна війна, без розподілу її території на фронт і тил.         

         Тому, рекомендується у новій Доктрині вживати терміни «воєнний конфлікт» та два його види — «збройний конфлікт» і «війна». Розуміючи, що остання є звичайною чи «гібридною» масштабною війною Росії з Україною, у якій братимуть участь російські війська та сили.                      
Певні зауваження та рекомендації необхідно зробити і стосовно положень нової Доктрини, які розкриватимуть особливості підготовки держави до збройного захисту національних інтересів України.

         Зокрема, на їх початку пропонується початку наголосити, що Україна при підготовці до збройного захисту національних інтересів має, до набуття членства у НАТО, покладатися виключно на національні оборонні можливості, боєздатність Збройних Сил, інших військових формувань та органів спеціального призначення. Державні органи і суспільство в цілому повинні усвідомлювати, що скасування позаблоковості України та визначення курсу на євроатлантичну інтеграцію у середньостроковій перспективі суттєво не вплине на підвищення її обороноздатності.

         Підтвердженням такого висновку є негативний досвід російсько-грузинської війни 2008 року та нинішньої агресії Росії проти нашої держави. Офіційне визначення у минулому Грузією курсу на вступ до Альянсу, яке було підкріплене позитивними результатами відповідного всенародного референдуму, або дотримання Україною політики позаблоковості на догоду Росії, жодним чином не забезпечили захист їх суверенітету і територіальної цілісності, не завадили російській агресії та анексії частин їх територій.

         При підготовці держави до оборони та відсічі можливої нової російської збройної агресії не варто очікувати надання з боку НАТО чи її окремих держав-членів військової допомоги Україні. Тому воювати за її існування та незалежність мають самі українці. І це повинне стати одним із головних положень нової Доктрини.

         У цьому контексті, у новій Доктрині необхідно зазначити, що у сучасних реаліях дуже важливою складовою підготовки України до збройного захисту національних інтересів є підготовка її населення та території до оборони від нової масштабної російської збройної агресії. При цьому доцільно навести основні напрямки такої підготовки.

         Крім того, досвід бойових дій Збройних Сил та інших військових формувань України проти російських військ, незаконних збройних формувань, найманців та терористів свідчить про значне підвищення ролі територіальної оборони у забезпеченні оборони нашої держави. Враховуючи це, варто у новій Доктрині передбачити положення щодо шляхів удосконалення територіальної оборони держави.

         Рекомендується також визначити у новій Доктрині, що досягнення необхідного рівня обороноздатності держави має здійснюватися шляхом узгодженого формування і ефективної реалізації воєнної, воєнно-економічної, військово-промислової та військово-технічної політики, а також політики військово-технічного співробітництва України.

         У цьому контексті пропонується внести зміни і до структури нової Доктрини. Зокрема, варто максимально наблизити її до структури подібних західних доктринальних документів та відмовитися від використання у ній колишньої радянської та нинішньої російської структури.

         Відомо, що у радянські часи Воєнна доктрина складалася з двох частин: соціально-політичної та військово-технічної. Російська ж Доктрина має воєнно-політичну та воєнно-економічну частини. В останній з них також наводяться питання військово-технічної та оборонно-промислової політики і політики військово-технічного співробітництва. Структура чинної української Доктрини дублює структуру російської Доктрини.

         Доктринальні документи західних держав структурно також мають невелику воєнно-політичну частину. Однак, другою у них є військова частина, в якій містяться питання щодо реформування, розвитку збройних сил, особливостей їх застосування тощо. При цьому у західних доктринах не викладаються воєнно-економічні, військово-технічні, тим паче оборонно-промислові питання і питання військово-технічного співробітництва.      

         З огляду на це, по-перше, недоцільно у структурі нової Доктрини передбачати положення щодо мети та основних напрямів воєнно-економічної, військово-промислової та військово-технічної політики України, які є у чинній Доктрині.

         Нагадаємо, що усі ці положення докладно викладатимуться у щорічних держаних бюджетах, а також у законах України «Про створення та виробництво озброєння, військової і спеціальної техніки», «Про військово-технічне співробітництво», у державному оборонному замовленні, у держпрограмі розвитку озброєння та військової техніки, у держпрограмі реформування та розвитку оборонної промисловості держави і в Стратегії військово-технічного співробітництва України, які передбачається ухвалити або затвердити у 2015-2016 роках.

         По-друге, значною вадою попередніх воєнних доктрин нашої держави була відсутність в їх структурі положень, які визначали б засадничі питання її воєнної політики щодо реформування та розвитку Збройних Сил – головної складової сил оборони України, забезпечення її суверенітету, незалежності та недоторканності, а також особливості їх застосування при відсічі агресії вірогідного воєнного противника, веденні війни, участі у збройному конфлікті тощо.

         У минулі роки згадані питання наводилися у державних програмах реформування та подальшого розвитку Збройних Сил, а з 2012 року – ще й у відповідній Концепції, які мали грифи «таємно» та «для службового користування», відповідно. А питання ж підготовки і застосування Збройних Сил та інших сил оборони викладаються у документах, які затверджуються Міністром оборони України і також є «закритими» документами.

         Наприкінці минулого року Міністр оборони України С.Полторак оприлюднив на засіданні Верховної Ради України інформацію стосовно прийняття Міністерством оборони Задуму на 2015 рік щодо розвитку Збройних Сил України. Нажаль, як і в минулому, цей Задум також є «закритим» для суспільства документом.

         Впевнені, що в сучасних українських реаліях політично-недалекоглядним є спроби втаємничення від суспільства і пересічних громадян загальних пріоритетів та напрямів реформування і подальшого розвитку Збройних Сил, а також засад їх застосування, особливо в умовах ведення Росією проти України масштабної звичайної або прихованої «гібридної» війни.

         Тому рекомендується передбачити у структурі нової Доктрини положення стосовно сучасних тенденцій військового будівництва в Україні, створення Збройних Сил нового типа, засад їх застосування в умовах ведення не лише звичайної, а й «гібридної» війни тощо.

         До речі, у цьому зв’язку варто звернути увагу Міністерства оборони України на те, що свого часу Президент України П.Порошенко пообіцяв передати до Парламенту України « … план, яким чином нам реформувати оборонний сектор, значно підвищити ефективність Збройних Сил і силових підрозділів, як зробити їх добре забезпеченими, мобільними та високооснащеними». Головні складові такого плану можуть бути викладені у вище згаданих положеннях нової Доктрини.

         По-третє. У структурі нової Доктрини слід також передбачити окремі положення, які визначали б пріоритети, шляхи та заходи щодо забезпечення: імплементації положень політичної частини Угоди про асоціацію між Україною, з однією сторони, та Європейським Союзом і його державами-членами, з іншої сторони, з воєнно-політичних та військових питань; поглиблення воєнно-політичної та військової співпраці з Організацією Північноатлантичного договору з метою досягнення критеріїв у воєнній сфері, необхідних для набуття членства у цій організації.

         Належна поінформованість цивільних і військових громадян нашого суспільства стосовно цих пріоритетів, напрямів та, особливо, переліку і змісту критеріїв у воєнній сфері, досягнення яких необхідне для набуття членства у НАТО, сприятиме наданню ними свідомої підтримки руху України до членства у вказаних міжнародних структурах, її інтеграції до співтовариства розвинутих та демократичних держав світу.

 

 

 

Висновки

         Якщо наявна воєнна доктрина лише робить перерахунок кризових випадків, то нова редакція документа обов’язково має бути прив’язана конкретно до ситуації.

         Повномасштабна війна середньої ступені інтенсивності має стати головною категорією нової Воєнної доктрини України.

         Як вважають експерти, нова Воєнна доктрина має представити оновлений перелік загроз, серед яких і військова агресія Росії, спрямована на знищення Української державності. Також вона має включати такі загрози, як сепаратистські прояви, терористична діяльність, інформаційні операції (війни) проти України, дестабілізація обстановки шляхом ведення цілеспрямованої розвідувально-диверсійної діяльності на території України.

         Водночас, документ має проголосити оборонний характер доктрини. Головним же пріоритетом забезпечення нацбезпеки України у новій Воєнній доктрині має бути застосування комплексу невійськових і військових механізмів. Як переконані експерти, у документі також має бути зафіксовано прагнення України в нових геополітичних умовах забезпечити нацбезпеку та недоторканість території «у тому числі у складі військово-політичних блоків (регіональних оборонних утворень)».

 

 

 

Список використаної літератури

  1. Затинайко О. І. Проблеми рефор‑ мування та застосування Збройних Сил України / О. І. Затинайко, Г. М. Пота‑ пов // Наука і оборона. — 2013. — № 1. — С. 11–22.
  2. Мосов С. П. Загальні тенденції сучасної збройної боротьби // «Оборонний вісник» Центр воєнної політики та політики безпеки. — 2011. — № 5. — С. 24–28.
  3. Петрів І. Питання побудови та діяльності Воєнної організації держави // Право військової сфери. — 2009. — № 10. — С. 7–10.
  4. Романченко І. С. Концептуальні підходи до розроблення механізму безпекового супроводження реалізації національних інтересів / І. С. Романченко, В. Ю. Богданович // Наука і оборона. — 2011. — № 2. — С. 3–9.

 

 

Смертная казнь
«Європейська» і «азіатська» моделі суспільного розвитку

Добавить комментарий

Your email address will not be published / Required fields are marked *