Виникнення держави і права

Зміст

Вступ_ 3

Розділ І Різноманітність підходів до виявлення причин виникнення держави і права_ 6

Розділ ІІ Причини виникнення держави і права_ 14

Розділ ІІІ Шляхи формування права_ 21

Висновки_ 28

Список використаних джерел та літератури_ 29

Вступ

         У далекій давнині держави не було. Умовно цей період можна назвати додержавним суспільством, яке поетапно було: праобщиною (первісне людське стадо); родовою общиною; селянською общиною.

         Община — універсальна форма організації аграрних та інших ранніх суспільств, через яку пройшли (або проходять) усі народи світу. В період існування праобщини закінчився біологічний розвиток людини, виникли штучні житла і знаряддя праці з метою самозбереження і життєзабезпечення. Люди об’єднувалися в колективи, збудовані на кровнородинних зв’язках, із владою ватажка. Це стало початком соціальної організованості, яка розвинулася в період родової общини завдяки колективізму у виробництві і споживанні. Оскільки знаряддя праці були примітивними, а продуктивність праці — низькою, родова община користувалася усім спільно — мала спільну власність, рівномірний розподіл засобів до життя (дільба порівну).

         Головну роль у родовій общині спочатку відігравала жінка (матріархат), вона піклувалася про дітей і господарювала. Споріднення дотримувалося за материнською лінією. Роди об’єднувалися у племена в результаті шлюбних зв’язків, заборонених усередині роду.

         Спільність інтересів, виробництва і споживання членів роду обумовили таку організацію соціальної влади, як первісне суспільне самоврядування.

         Отже, суспільна влада збігалася безпосередньо з родовою общиною, не була відокремлена від неї. Єдність, взаємодопомога, співробітництво усіх членів роду, відсутність протилежних інтересів дозволяли родовим зборам без конфліктів вирішувати усі питання.

         Держави виникають на певному щаблі розвитку суспільства, їхнє виникнення пов’язане з трьома великими суспільними поділами праці:

         1)  виділенням скотарства як відокремленої сфери суспільної діяльності (засобом обміну стала худоба, яка набула функції грошей);

         2)  відокремленням ремесла від землеробства (винахід ткацького верстата, оволодіння навичками обробки металів);

         3) появою групи людей (купців), зайнятих лише обміном (зосередження багатства в їх руках завдяки посередницькій місії).

         У результаті суспільного поділу праці змінилося господарське життя родової общини (залучення військовополонених як робочої сили з метою здобуття додаткового продукту). Жіночий рід зміняється чоловічим (патріархат), де споріднення ведеться за батьківською, а не за материнською лінією. На зміну груповому шлюбу приходить парний шлюб. Інтереси патріархальних сімей вже не повністю збігаються з інтересами роду. З появою сім’ї почалося розкладання родової общини. Виникла селянська община.

         Наявність надлишкового продукту дозволила зосередити деяким сім’ям, їх главам, старійшинам, воєначальникам знаряддя праці, запаси товарів, стати власниками відокремлених ділянок землі і рабської сили, захопленої в результаті війн. Розвивалася соціальна неоднорідність суспільства. Майнова нерівність (спочатку — міжродова, а згодом внутрішньородова) стала причиною розшарування суспільства і появи груп людей, які «спеціалізувалися» на виконанні загальносоціальних справ (адміністратори, контролери, скарбники та ін.).

         Іншою стає організація влади. Замість зборів членів роду все частіше проводилися лише збори чоловіків. Поступово усвідомлювалася важливість гарного управління, керівництва. Відбувся поділ функцій влади на світську (управління), військову (військове керівництво), релігійну. Рада старійшин стає органом повсякденного управління. З’являється племінна бюрократія (управлінська, військова, релігійна), яка здійснює управління суспільством вже не лише в його загальних інтересах, але й у власних, групових, класових інтересах.

         Знадобилася якісно нова організація, спроможна зберігати і забезпечувати життя суспільства як цілого організму. Виникла необхідність у публічній владі, відокремленій від суспільства, з особливими загонами людей, які займаються лише управлінням і мають можливість здійснювати організований примус. Такою організацією стала держава.

         Мета даної курсової роботи – визначення причин виникнення держави і права.

         Для досягнення мети були поставлені наступні задачі:

  • Розглянути різноманітні підходи до виявлення причин виникнення держави і права;
  • Розкрити причини виникнення держави і права;
  • Дослідити шляхи формування права.

            В процесі написання даної курсової роботи був досліджений досить різноманітний теоретичний матеріал: монографії, статті у періодичних виданнях. Проблемі причин виникнення держави і права присвятили достатньо уваги вчені та юристи, такі як Марченко М.Н., Колодій А.М., Алексєєв С.С., Корельський В.М., Матузов М.І.  та ін.

         Курсова робота складається з вступу, 3 розділів, висновків та списку використаних джерел та літератури.

 

 

 

 


Розділ І Різноманітність підходів до виявлення причин виникнення держави і права

         Держава в сучасному розумінні, тобто як політична організація домінуючої частини чи навіть всього населення, існувала не завжди. На певних стадіях розвитку людства, зокрема при первіснообщинному ладі, держави і права не було. Довгий час люди існували в умовах так званого первісного стада, об’єднуючись у невеликі бродячі групи, Все, що здобувалося, було спільним. Удосконалення знарядь і засобів виробництва, приборкання вогню сприяли розвитку вищої організації людського суспільства.

         З бігом часу щораз більше родів переходять до осілого життя, займаючись землеробством, рибальством, скотарством. Жіноча праця поступово витісняється чоловічою. Появляється батьківський рід — патріархат. В цей час відбувається перехід від кам’яних знарядь і зброї до металевих. Батьківському роду й надалі притаманні такі риси, як кровна спорідненість, через це — заборона шлюбів всередині роду, спільна власність, свої релігійні обряди, спільне місце поховання, родове ім’я. Дуже важливим був обов’язок взаємодопомоги і тісно пов’язаний з ним звичай кровної помсти. Роди починають об’єднуватись в більші організації — племена.

         Для первіснообщинного ладу характерною є як певна організація суспільної влади, так і певні норми поведінки людей. Суттєвою рисою цієї влади є своєрідне самоуправління, тобто відсутність особливого, професійного апарату управління, спеціальної групи людей, яка тільки цим і займається. Кожен рід, плем’я мали свої збори, в яких брали участь усі дорослі члени (чоловіки й жінки) на рівноправних засадах. На цих зборах обиралися вождь, старійшини і воєначальники, вирішувались питання війни чи миру, кровної помсти, прийняття нових членів роду тощо.

         При первіснообщинному ладі існували і певні норми поведінки людей, так звані соціальні норми. Такими нормами були звичаї, традиції, які водночас були і правилами співжиття, і приписами релігійного характеру. Вони встановлювалися самим колективом, передавалися з покоління у покоління (наприклад, поважати старших, виконувати розпорядження вождів і старійшин, звичай кровної помсти).

         Однією з основних причин виникнення держави став поділ первіснообщинного, соціальне однорідного суспільства на соціальне неоднорідні групи чи класи з різноманітними, нерідко протилежними інтересами. Як бачимо, на перший план тут виступають соціально-економічні фактори. [7; 345]

         Проте в утворенні кожної держави відіграє роль цілий комплекс причин — економічних і політичних, внутрішніх і зовнішніх, бо кожен процес виникнення держав у тих чи інших народів має свої особливості.

         Найдавнішими державами в історії людства були рабовласницькі. Вони виникли в IV—III тис. до н. е. на Близькому і Середньому Сході (Єгипет, Вавілон, Мідія та ін.), потім в інших регіонах земної кулі, а у VIII—VI ст. до н. е.— в Європі (Греція, Рим). Спільними характерними їх рисами були:

         створення держави і права в інтересах вільних людей, своїх громадян, насамперед рабовласників, оскільки тогочасне суспільство поділяється на дві основні антагоністичні категорії (класи) — вільних і рабів;

         Феодальна держава і право виникають у Європі в V—VI і наступних століттях. Рабовласницька система і засновані на ній держави терплять кризу, розпадаються, оскільки рабство стало гальмом соціального прогресу. Як сам феодальний спосіб виробництва, так і держава та право були прогресивніші порівняно з рабовласницькими.

         Характерними рисами держави і права є знову ж таки закріплення соціальної нерівності, наділення феодалів (світських і духовних) залежно від їх рангів всіма правами; закріплення відносин сюзеренітету-васалітету; визнання селян, міщан людьми, але закріплення у праві їх особистої та економічної залежності від феодалів, обов’язку працювати на них, на державу і церкву; монополії феодалів на основні засоби виробництва, на політичну владу.

         Буржуазна держава і право виникають внаслідок революцій XVII—XVIII ст. Як сам капіталістичний спосіб виробництва, так і відповідні йому держава та право є значним поступом у розвитку людства. Саме буржуазні ідеологи, просвітителі розробили прогресивні теорії «суспільного договору, «природного права», «розподілу влади» та інші, які потім втілювалися у державно-правовому будівництві. Буржуазія вперше проголосила і втілила в життя лозунги формальної рівності усіх перед законом, комплекс невід’ємних прав людей, серед яких право на життя, волю, щастя, власність та ін. Проголошено суверенітет народу, його право на опір насильству.

         Цього не можна було сказати про соціалістичні країни, де на словах, в теорії все було якнайкращим, а насправді панувала антидемократична тоталітарна комуністична система, яка нещадно душила людську індивідуальність, нищила вільне слово і думку, жорстоко розправлялась з будь-якими проявами незгоди, протесту, опору, фальшувала дійсність, винищувала підкорені нації, довела до руїни економіку. Певні позитивні моменти у цієї системи були. Це деякі високорозвинені галузі промисловості, організація (але не суть) народної освіти, охорони здоров’я тощо.

         Ще за існування соціалістичної системи на Заході з’явилась так звана теорія конвергенції (лат. convergo — наближаюсь, сходжусь). її прихильники (Дж. Голбрейт, Я. Тінберген, Р. Арон та ін.) говорили про необхідність зближення, а в майбутньому — злиття двох домінуючих у світі систем — капіталістичної та соціалістичної, створення якоїсь середньої, з використанням кращих, позитивних рис обох систем. На сьогодні ця теорія втратила свою актуальність.

         Якими ж насправді можуть бути перспективи історичного розвитку держави і права? Держава як політична організація, апарат управління і право Як регулятор суспільних відносин існуватимуть ще довго. Доти, доки буде в них потреба. У людському середовищі поки що існує багато різних проблем, суперечностей, які без державно-правового регулювання вирішити неможливо. Серед них одними з найсерйозніших є загроза збройних конфліктів, міжнаціональних і расових суперечностей, невирішені соціальні проблеми, особливо у слаборозвинених країнах та ін.

         У майбутньому, якщо б уявити, що всі болючі питання будуть вирішені, підстави для конфліктів ліквідовані, необхідність в існуванні держави і права у сучасному їх вигляді відпаде. [8; 215]

         Розглянемо основні теорії походження держави.

         Патріархальна теорія (Аристотель, Р. Філмер, Н.К. Михайловський, М.Н. Покровський). Відповідно до цієї теорії держава походить від патріархальної сім’ї, внаслідок її розростання: сім’я — сукупність сімей (селище) — сукупність селищ (держава). Аристотель називав людину політичною твариною, яка вступає у відносини з людьми з метою виживання. Відбувається утворення сімей. Розвиток цих сімей у результаті розмноження призводить до створення селищ, їх об’єднання утворюють державу.

         Отже, держава з’являється як результат сімейних взаємовідносин, а влада монарха трактується як продовження влади батька (патріарха) у сім’ї, яка є «батьківською» за характером. Натепер ця теорія не може бути сприйнята, однак її деякі елементи, насамперед роль сім’ї у становленні державності, повинні враховуватися.

         Теологічна теорія (Фома Аквінський) ґрунтується на ідеї божественного створення держави з метою реалізації загального блага. Вона обґрунтовує панування духовної влади над світською, церкви — над державою. Кожній людині наказується упокоритися перед волею Бога, який встановив державну владу, підкоритися тій владі, яка санкціонована церквою. Теологічна теорія пронизана ідеєю вічності держави, її непорушності. Звідси випливає твердження про необхідність збереження в незмінному вигляді всіх існуючих у суспільстві державно-правових інститутів.

         У теологічній теорії важко знайти елементи, прийнятні для сучасного світського трактування походження держави, її раціональним зерном можна вважати ідею про укріплення порядку як загального блага в державі. Правда, такий порядок, відповідно до цієї теорії, створюється за допомогою божественної сили, що виключає активність людини.

         Договірна (природно-правова) теорія (Г. Ґроцій, Б.Спіноза, Т.Гоббс, Дж.Локк, Ж.-Ж.Руссо, Я.Козельский, М.Радищев, І.Кант). Дана теорія грунтується на ідеї походження держави в результаті угоди (договору) як акта розумної волі людей. Об’єднання людей в єдиний державний союз розглядається як природна вимога збереження людського роду і забезпечення справедливості, свободи і порядку.

         В основу теорії природного права покладено тезу про те, що державі передував природний стан людей. Він уявлявся авторам теорії неоднозначним. Гоббс вважав, що в природному стані відбувається «війна всіх проти всіх». Руссо, навпаки, малював райдужну картину свободи і рівності. Проте усі вони розглядали державу як продукт людської діяльності і прагнення людей до виживання. Домовившись про створення держави, люди або передають правителю частину своїх природжених прав, щоб потім одержати їх з його рук (один варіант трактування походження держави), або домовляються про збереження своїх природних прав (інший варіант). У будь-якому разі передбачається забезпечення прав і свобод людини в рамках держави.

         Зрозуміло, об’єктивні причини виникнення держави не можна пояснити тільки договором, їх значно більше. Водночас договір відіграє істотну роль у створенні ряду держав, практиці їх державного будівництва. Так, Конституцією США закріплений договір між народами, які перебувають у складі держави, і визначені його цілі: затвердження правосуддя, охорона внутрішнього спокою, організація спільної оборони, сприяння загальному добробуту.

         Органічна теорія (Г.Спенсер) ототожнює процес виникнення і функціонування держави з біологічним організмом. Уявлення про державу як про своєрідну подобу людському організму сформульовані ще давньогрецькими мислителями. М. Спенсер у XIX ст. розвив цю думку, заявивши, що держава — це суспільний організм, який складається з окремих людей, подібно до того, як живий організм складається з клітин.

         Відповідно до його теорії держава, як й усяке живе тіло, грунтується на диференціації та спеціалізації. Диференціація означає, що держава спочатку виникає як найпростіша політична реальність і в процесі свого становлення ускладнюється, розростається. Цей процес завершується загибеллю держави в результаті її старіння. Спеціалізація припускає, що формування держави супроводжується об’єднанням індивідів у групи-органи, кожна з яких здійснює певну, тільки їй властиву функцію. У результаті складається система органів держави. Й усе це відбувається як у живому організмі, частини якого спеціалізуються на певній функції в системі цілого.

         Таке уявлення про державу здається, на перший погляд, наївним і ненауковим, проте й тут є раціональне зерно. Воно виявляється у визнанні зв’язків законів суспільного життя і законів природи, розумінні того, що людина стає істотою суспільною, будучи вже біологічно сформованим індивідом із волею і свідомістю. Іншими словами, людина спочатку є створінням природи, потім — членом суспільства, а потім — громадянином держави.

         Позитивним можна назвати обґрунтування диференціації (розподіл на класи) та інтеграції суспільного життя (об’єднання людей у державу).

         Теорія насильства (Є. Дюринг, Л. Гумплович, К. Каутський) пояснює виникнення держави як результат війн, насильницького підкорення одними людьми інших (у Є. Дюринга — частини суспільства іншою частиною, у Л. Гумпловича і К. Каутського — одного племені іншим).

         Названі дослідники відкидають внутрішні соціально-економічні причини походження держави. Всі державно-правові інститути, що існують у суспільстві, виводяться ними з голого насильства. Насильство лежить і в основі виникнення приватної власності.

         Державна влада, на думку Л. Гумпловича, виникає із фізичної сили, із панування племені, яке спочатку фізично переважає над іншим плем’ям, а згодом перетворюється на панування класу.

         К. Каутський підкреслював, що лише там, де є насильство, виникає поділ на класи. Цей поділ на класи виникає не внаслідок внутрішнього процесу, а у результаті захоплення однієї общини іншою. У результаті виникає одне об’єднання з двох общин: одна — панує, інша — гнобиться.

         Лише теорією насильства не можна пояснити походження держави. Проте ряд ідей, що складають зазначену теорію насильства, заслуговують на увагу. Історичний досвід свідчить, що завоювання одних народів іншими було реальним фактом існування державності протягом тривалого часу (наприклад, Золота Орда). Елементи насильства супроводжують створення будь-якої держави (римської, давньогерманської, Київської Русі). Насильство — боротьба між Північчю і рабовласницьким Півднем — відіграло певну роль у створенні США.

         Матеріалістична (класова) теорія (К. Маркс, Ф. Енгельс, В. Ленін) грунтується на тезі про економічні причини (наявність приватної власності) виникнення держави, які породили розкол суспільства на класи з протилежними інтересами. К. Маркс писав, що держава є «орган панування, орган гноблення одного класу іншим». В. Ленін називав державу «машиною для підтримки панування одного класу над іншим». У їх трактуванні держава забезпечує переважні інтереси економічно панівного класу за допомогою спеціальних засобів підкорення і управління.

         Позаяк Є. Дюринг, Л. Гумплович в основу виникнення держави поклали чинники внутрішнього або зовнішнього насильства, К.Маркс, Ф.Енгельс, В. Ленін керувалися положенням про те, що держава — не сила, нав’язана ззовні, а результат внутрішнього поступу суспільства.

         Ця теорія має чимало позитивних якостей. Економічний чинник, покладений в основу становлення держави, може краще пояснити суспільні явища, ніж інші чинники — психологічні, біологічні, моральні, етнічні, хоча й вони повинні враховуватися. Класовий підхід дає можливості для аналізу виникнення держави, визначення сутності держави. Проте він не є єдиним і пріоритетним усіх часів і народів. Надмірний акцент на ролі класів і класової боротьби у виникненні держави призвів прихильників цієї теорії до ряду міфологічних висновків. Держава проголошувалася тимчасовим явищем, що виникло разом із виникненням класів. Вважалося, що держава відімре разом із відмиранням класів і встановиться суспільство комуністичного самоврядування.

         Недооцінювався ідеологічний чинник (свідомість), який, разом із матеріалістичним (буття) відіграє істотну роль. [10; 265]

         Процес виникнення держави і права відбувався при їх взаємному впливі один на одного і був викликаний такими причинами.

  1. Потребами економічних відносин, що складалися при наявності приватної власності, поділу праці, товарного виробництва і обороту; необхідністю закріплення економічного статусу товаровласників, забезпечення для них стійких і гарантованих економічних зв’язків, умов для економічної самостійності.
  2. Необхідністю підтримувати стабільність і порядок у суспільстві в умовах поглиблення та загострення соціальних протиріч і конфліктів.
  3. Організацією публічної влади, відокремленої від населення та здатної санкціонувати звичаї, встановлювати юридичні норми і забезпечувати втілення їх у життя.
  4. Перетворенням людини на відносно самостійного індивіда. Не можна шукати право там, де немає поділу колективу (роду, племені) на окремих суб’єктів, де індивід не є відокремленою особою, що усвідомлює можливості (свободи), які утворюються в процесі розвитку суспільства.

         Таким чином, виникнення права було пов’язано з:

         якісним ускладненням виробництва, політичного та духовного життя суспільства;

         відокремленням особи як учасника суспільних відносин із своїми домаганнями на автономність існування (соціальну свободу);

          формуванням держави, якій знадобився новий нормативний соціальний регулятор, в змозі виконати такі завдання:

         а) забезпечити функціонування суспільства як цілісного організму вищого порядку, ніж первісне суспільство, підтримувати в ньому порядок і стабільність;

         б) закріпити та забезпечити індивідуальну свободу автономної особи.

         Виконати такі завдання було не під силу нормативним регуляторам первіснообщинного ладу — нормам-звичаям. Цю роль узяло на себе юридичне право, що формувалося, визначальною рисою якого став державний примус.

 


Розділ ІІ Причини виникнення держави і права

         Перехід від племінної організації суспільства до держави є результатом тривалого, багатовікового процесу розвитку людської цивілізації. Попри все епохальне значення державної організації у справі культурного й економічного розвитку людського суспільства, сам факт виникнення держави обумовлений тими численними змінами, які відбуваються в людському суспільстві і обумовлюють зміну додержавних племінних форм організації суспільства державними.

         Межі цього переходу від племені до держави не легко встановити. На певному етапі плем’я, яке осіло на даній території, закріпило цю територію за собою, стає організацією державного типу. Воно набуває основних складових держави: територію, населення, що постійно проживає на цій території, та владу, якій в межах цієї території підпорядковується населення. В даному випадку можна говорити про племінну державу. Всі основні ознаки державної організації такий розвинутий, сталий і постійний племінний союз вже має. Певним критерієм державної організації, як форми, що приходить на зміну племінному союзу, є те, що держава має справу вже не з населенням, об’єднаним за племінними зв’язками, а з певним народом.

         Це означає, що в державній організації зникає поділ населення на окремі роди, які вели свій початок від спільних предків, населення держави перестає бути об’єднаним на основі спільного племінного походження. Основною ознакою приналежності до держави стає постійне перебування на території даної держави, незалежно від походження чи приналежності до племені, яке перше заселило цю територію.

         Замість старих родових і племінних ознак, які скріплювали колишню племінну організацію, в державній організації об’єднуючим фактором стає влада, єдина для всього населення, яке заселяє певну територію, на яку вона розповсюджується. Для цієї влади, на відміну від влади в додержавному суспільстві, характерне:

         1) створення спеціальних органів, які для виконання завдань держави підпорядковують або контролюють органи місцевого самоуправління (рада племені, роду тощо);

         2) ускладнення функцій, які виконують ці державні органи, у порівнянні з додержавними органами управління.

         Населення держави під впливом державної влади, для якої характерна однаковість вимог до всього населення на всій території, поволі переборює свої племінні відмінності. Зберігаючись на перших стадіях розвитку держави, вони поступово зникають, поступаючись місцем новому поняттю спільної приналежності до спільної суспільної організації. Так відбувається процес виникнення народу чи постання й народження нації. Спільна мова, принаймні письмових творів, спільні культурні риси, спільна історична традиція, яка базується на досвіді попередніх етапів у розвитку даної держави, об’єднують нащадків колишніх окремих племен у спільне ціле. При цьому, момент свідомості належності до цього спільного цілого, народжуючись на певному етапі розвитку даного суспільства, далі стає могутнім фактором, який об’єднує це суспільство і підтримує стабільність його існування. Це почуття спільності може переживати саму державну організацію даного народу. Під впливом певних факторів, здебільшого зовнішніх, ця державна організація може припинити своє існування. Але витворене на попередніх етапах державного існування почуття спільності, народної єдності оберігає даний народ від його зникнення, розчинення в інших державних організаціях, які захопили його територію. Ця свідомість народної єдності може тривати віками, при найбільш несприятливих обставинах протистоячи всім спробам її знищення чи ігнорування. І на певних етапах вона виявляє себе у вигляді могутнього національного руху за створення нової, спільної і єдиної для всього народу державної організації. [9; 95]

         Народна єдність населення держави скріплюється також елементами релігійними, при цьому характерним є процес зникнення племінних і родових культів та богів і поява спільного для всього населення, для всієї держави релігійного культу.

         Важливим фактором у становленні і розвитку держави є право. Право в державі знаходить нові форми свого виявлення. Замість норм звичаєвого права, яке неподільно панує на попередніх етапах суспільного розвитку, в державній організації народжуються нові форми правових норм, перш за все ті, які містить писане законодавство. Це писане законодавство, яке видається органами центральної державної влади, поступово витісняє звичаєве право, норми якого сягають родового та племінного устроїв. Роль законодавства полягає не тільки у зміцненні держави, воно також відіграє велику роль у зміцненні й об’єднанні населення держави в єдиний народ.

         Визначаючи державу, як об’єднання людей, які населяють певну територію і підлягають єдиній верховній владі, ми виділяємо три основні складові державної організації: 1) територія, 2) населення, 3) влада. Ці складники є неодмінними при виникненні й існуванні державної організації суспільства. Не існує держава без території, бо якщо населення не займає певної території, хоч і підпорядковується якійсь верховній владі, то це кочова орда, а не держава. Так само не може бути державою незаселена територія, наприклад Арктика чи Антарктида. Врешті, не являє собою держави і населення, яке населяє певну територію, але не підпорядковується верховній державній владі. Така, некерована центральною владою, людність буде перебувати або на додержавному ступені розвитку, або буде у стадії цілковитої анархії, що можливо більш теоретично, ніж практично.

         Коли ми говоримо про державну організацію, як останню і найвищу досі форму суспільних об’єднань, необхідно пам’ятати, що ця державна організація протягом тривалого історичного періоду проходить певний процес у своєму розвитку. Держава, як така, зазнає у своєму устрої, своїх засадах і у своєму реальному змісті суттєвих і кардинальних змін. Проте, на відміну від розвитку людського суспільства, про яке ми вже говорили, що воно поступово ускладнюється, проходячи шлях від простіших організацій до організацій складніших, з державою відбувається не зовсім так. В усякому разі, якщо підходити чисто хронологічно, це зовсім не так. Наприклад, така держава, як Римська імперія, існувала раніше, ніж державні організації середньовічної Європи. Проте, перша була дуже складною суспільною організацією, яка мала за собою тривалий процес розвитку, держави ж середньовічної Європи являли собою примітивні молоді суспільні побудови. Не маючи можливості стверджувати наявність постійного прогресу в розвитку держави, можна, у той же час, спостерігати наявність певних періодів у розвитку державних організацій. Власне наявність таких періодів дає можливість пояснити появу, розквіт та занепад великих культур і створених на їхній основі держав далекого минулого. Зникли, як могутні державні сили і як могутні державні комплекси, великі організації стародавнього Єгипту, Вавілону, стародавньої Греції і Риму. Після них постають прості суспільні організації у вигляді тих же феодальних держав європейських варварів, які стали спадкоємцями спадщини Великої Римської імперії. Пройшовши певний період свого розвитку і досягнувши певного рівня розвитку, ці держави також впали, і на зміну їм приходить інший тип держав. У цьому процесі можна визначити наявність певної спадковості і використання здобутків попереднього етапу на наступному етапі, проте форми цього використання і його межі завжди мають свою специфіку.

         Розглядаючи історичний процес розвитку держави, можна, базуючись на європейському досвіді, виділити наступні періоди в їхньому розвитку:

         1 період — зародження держави — племінна держава. Саме на цьому етапі появляються основні її складові — територія, населення, влада;

         2 період — держави античного світу. Це, перш за все, держави Греції та Римська імперія. Для цих держав характерним є наявність досить високого правового статусу у вільних громадян і, у той же час, наявність великої кількості людей, які є тільки об’єктами права, — рабів. Саме на них опирається суспільне виробництво цього циклу;

         3 період — держави феодального середньовіччя. Організація цих держав спочатку була нескладна, відбиваючи простоту існуючих суспільних відносин. Існування міждержавних та внутрішньодержавних зв’язків мінімальне. Населення таких державних груп розбите на ряд різних соціальних груп, з різним правовим статусом.

         4 період — станова монархія. Наявність чіткої структуралізації суспільства з практично виключеною можливістю переходу з одного стану в інший. Принципово різний правовий статус представників різних груп.

         5 період — сучасна держава.

         Таким чином, в розвитку держави, базуючись на правовому статусі особи у той чи інший історичний період, можна виділити п’ять періодів: зародження держави, антична держава, держава раннього середньовіччя, станова держава і сучасна держава.

 

         Антична держава характеризується тим, що в ній існує значна частина людей, які взагалі не визнаються суб’єктами права і, відповідно, не мають жодних прав і свобод, тобто раби. При цьому, людина могла бути рабом від народження, стати ним у результаті захоплення у полон чи в силу економічних чинників (боргове рабство). Наявність такої групи абсолютно безправних людей є характерним явищем для всіх держав античності: від Єгипту і Вавілону до Греції та Риму. У той же час, уже в античних державах, хоча і різною мірою і в різних формах, проявляється принцип правової рівності, який, звичайно, поширюється тільки на вільних громадян.

         Держава раннього середньовіччя, як правило, має значно нижчий рівень розвитку законодавства, механізмів правового регулювання суспільних відносин, сама є доволі слабкою. У такій державі визначальна роль у правовому регулюванні належить звичаєвому праву, втручання держави в життя людей є мінімальним і часто обмежується тільки сплатою податку (данини) та участю у захисті держави від зовнішніх посягань. У такій державі, якщо й продовжує існувати рабство, то в значно менших масштабах, ніж на попередньому етапі. Можна стверджувати, що в державі раннього середньовіччя практично нема людей, які б не визнавалися суб’єктами права. Правовий статус особи значною мірою залежить від неї самої і визначається її суспільною діяльністю. Можлива зміна місця проживання чи роду і характеру занять, нема жорстких правових обмежень. Разом з тим, ідея правової рівності і в законодавстві, і в реальному суспільно-політичному житті практично відсутня.

         Станова держава характеризується тим, що правовий статус особи визначається її походженням. Суспільство поділене на певні стани, між якими існують чіткі межі, перехід з одного стану в інший утруднений або й не можливий. Всі люди визнаються суб’єктами права, проте між правовим статусом різних станів колосальна відмінність — від селян-кріпаків, які мало чим відрізняються від рабів, будучи особисто залежними, до представників шляхти, дворянства, які мають надзвичайно широкі права і свободи, які в багатьох випадках можуть бути реально забезпеченими та захищеними. Питання про правову рівність може мати місце тільки в рамках окремого стану.

         Сучасна держава базується на визнанні принципу правової рівності всіх громадян, незалежно від їхнього походження, майнового стану, роду та характеру занять та інших обставин. По суті, у сучасній державі правовий статус особи визначається нею самою, залежно від того, чим вона займається, її інтелектуальних та інших здібностей. Існування різних соціальних груп у суспільстві визначається розвитком суспільства, а не якимись правовими приписами. Перехід з однієї соціальної групи в іншу не має жодних правових обмежень, хоча може бути утрудненим або й неможливим в силу інших обставин (фінанси, інтелект тощо). Приналежність особи до певної соціальної групи не впливає на її правову рівність з іншими людьми. У сучасній державі людина, її права і свободи є пріоритетними соціальними цінностями. Напрямок розвитку сучасної держави — це все більш повне і всестороннє закріплення і забезпечення прав і свобод людини. При цьому, можливі певні тенденції до перебільшення значення або ігнорування тих чи інших прав і свобод, що проявляється у тоталітарних чи авторитарних режимах у сучасних державах. Заперечення принципу правової рівності, виходячи з тих чи інших засад (класових, національних, релігійних), має, як правило, тимчасовий, перехідний характер. Основною, визначальною характеристикою сучасної держави все ж таки залишається рівність всіх перед законом, обмеження державної влади правами та свободами людини.

         Можливі і інші класифікації та періодизації історичного розвитку держави.

         Відмінність держави від додержавної організації суспільства виражається в наступному:

  1. В додержавній формі організації суспільства влада виражає недиференційовані інтереси всієї групи; в державі інтереси диференціюються на інтереси загалу, панівної групи, правителя;
  2. В додержавній формі влада існує окремо у кожній групі (племені, роді), невіддільно від неї; в державі влада єдина, відособлена, для її забезпечення на всій території держави створюються спеціальні органи;
  3. В додержавній формі організації суспільства регулятором відносин є норми звичаєвого права, окремі і специфічні для кожної групи; в державі твориться єдина система правових норм — законодавство.

         Існує також ряд інших, менш важливих, відмінностей, наприклад у державі встановлюються податки, відбувається поділ влади за певними функціями тощо.


Розділ ІІІ Шляхи формування права

         Термін «право» вживають у різних значеннях (право першості в черзі; право на подяку за безкорисну допомогу; право співзасновника комерційної корпорації вимагати здійснення його корпоративних прав; право зажадати повернення свого майна із незаконного володіння та ін.). В усіх випадках термін «право» походить від кореня «прав», що означає правда, справедливість. Але не у всіх наведених прикладах термін «право» має юридичне значення. Право першості в черзі — це норма, що стала звичкою, норма — звичай, а не право в юридичному значенні слова. Право на подяку за допомогу — це моральна норма. Право співзасновника комерційної корпорації вимагати здійснення його корпоративних прав — це «право», що ґрунтується на законі, який чітко визначає, що таке корпоративні права. Таким самим, тобто основаним на законі, інших офіційних джерелах, є суб’єктивне право зажадати повернення свого майна із незаконного володіння. Лише в двох останніх випадках вживання терміна «право» має юридичне значення.

         Тому в юридичній літературі останніх років (С.С. Алексеев, П.М. Рабинович) можна зустріти поділ права на:

— загальносоціальне, або безпосередньо-соціальне (випливає безпосередньо із соціального життя і не залежить від держави);

— спеціально-соціальне, юридичне (є наслідком державної діяльності, втіленням волевиявлення держави).

         Юридичне право ще називають «законодавчим правом», на відміну від звичаїв — «передзаконодавчого права».

         Юридичне, «законодавче право» нерідко визначають як «позитивне право». Це є штучне право, що виходить від держави і суспільства, виражено в писаних нормах, міститься в нормативно-правових документах: законах, судових прецедентах, актах виконавчої влади. «Позитивне право» як система норм, що містять права та обов’язки, офіційно закріплені державою, начебто то протиставляється «природному праву», яке має глибший, обгрунтованіший, вихідний у житті людей норматив поведінки, джерелом якого є сама природа людини. Джерело прав людини — вона сама, її потреби та інтереси, її спосіб існування та розвитку. Вона же виступає їх носієм.

         З цього погляду природне право як сукупність прав і обов’язків має загальносоціальне, людське походження, а не державне. Воно — продукт нормальної життєдіяльності людини, а не держави. Саме природне право є підставою невід’ємних, природних прав людини (право на життя, право на свободу, право на рівний еквівалент при товарному обміні), які існують незалежно від того, закріплені вони де-небудь чи ні. [6; 113]

         Природні права безпосередньо випливають із природного порядку речей, із самого життя, з існуючих у суспільстві економічних, духовних та інших, у тому числі природних, чинників. Тому природні права ще називають «природженими» суб’єктивними правами. Вони й складають сутність загальносоціального, або безпосередньо-соціального права. З точки зору природно-правової теорії, права людини слід розуміти не як державний дарунок, а як «природжені», дані людині від природи права, які демократична держава закріплює в нормах Конституції, інших законах і в такий спосіб визнає їх «позитивними», «юридичними».

         Юридичне право, у свою чергу, має два значення:

— об’єктивне юридичне право — система діючих у державі правових норм і принципів. Вони встановлені (або визнані) державою як регулятор суспільних відносин, забезпечені нею. Термін «об’єктивне» означає, що вони одержали об’єктивацію в офіційних державних актах і тому є незалежними від індивідуального інтересу (волі) та свідомості суб’єкта права (крім «автора» цих норм). Суб’єкт, вступаючи в громадське життя, уже стикається з «готовими» юридичними нормами, які виникли до нього і незалежно від нього;

— суб’єктивне юридичне право — правові норми і принципи як певні юридичне визнані можливості (свободи) суб’єкта права задовольняти власний інтерес (приміром, можливість задовольнити інтерес особи, яка має пільги щодо податків, полягає в одержанні цих пільг). Термін «суб’єктивне» означає, що наданими можливостями (правами і свободами) суб’єкт на свій розсуд може скористатися або не скористатися, усе залежить від його волі (інтересу) та свідомості. Суб’єктивне юридичне право є похідним від об’єктивного, виникає на його підґрунті та у його межах.

         Між двома значеннями терміна «право» існує тісний взаємозв’язок. Поки норма права є загальною і поширюється на усі випадки конкретної сфери життя та діяльності людини, вона є об’єктивною. Коли норма права стосується певної ситуації і здійснюється в конкретній поведінці суб’єкта, вона є суб’єктивною. Наприклад, громадянин С. може скористатися суб’єктивним правом на пільгу щодо податків у силу того, що така пільга передбачена в нормах податкового права. Об’єктивне право складається з норм, що виражені в законі, норм, що «говорять» про суб’єктивні права взагалі — безвідносно до конкретного суб’єкта.

         Велику частину своїх прав суб’єкт не може здійснювати, якщо він не визнаний державою юридичне правоздатним, дієздатним і не стане носієм суб’єктивного юридичного права. Наділяючи громадян суб’єктивним юридичним правом, держава нібито то відкриває доступ до здійснення основних, невідчужуваних прав людини, даних йому від народження, від природи.

         Це можна зобразити так:

  • природні права людини — норми об’єктивного права —> суб’єктивні юридичні права

         Природні права людини (її безпосередньо-соціальні права) перетворюються на суб’єктивні юридичні права і одержують офіційне визнання за допомогою загальнообов’язкових норм права, встановлених і охоронюваних державою у вигляді об’єктивного права (про суб’єктивне право див. у главі 18 «Правовідносини. Юридичний факт»).

         Подальший конкретний виклад питань полягатиме в розкритті змісту юридичного права (об’єктивного та суб’єктивного).

         У будь-якому історичному суспільстві для підтримання в ньому порядку потрібно регулювання за допомогою соціальних норм, так зване соціальне регулювання. Регулювати — значить спрямовувати поведінку людей, їх груп і всього суспільства, уводити їх діяльність у певні рамки. Розрізняють два види соціального регулювання: індивідуальне (упорядкування поведінки конкретної особи, у конкретному випадку) і нормативне (упорядкування поведінки людей за допомогою загальних правил — зразків, моделей, що поширюються на усіх, на всі подібні випадки). Поява нормативного соціального регулювання послужила якісним поштовхом до становлення (виникнення та розвитку) права.

         У первісному суспільстві нормативним соціальним регулятором були норми-звичаї — правила поведінки, що стали звичкою у результаті багатократного повторення протягом тривалого часу. Звичаєве право — система норм, що спираються на звичай.

         Норми-звичаї ґрунтувалися на природно-природній необхідності і мали значення для всіх сторін життя общини, роду, племені, для регламентації господарського життя та побуту, сімейних та інших взаємовідносин членів роду, первісної моралі, релігій­но-ритуальної діяльності. Їх метою була підтримка і збереження кревнородинної сім’ї. Це були «мононорми», тобто нерозчленовані, єдині норми. В них перепліталися, чітко не проступаючи, найрізноманітніші елементи: моралі, релігії, правових засад.

         Мононорми не надавали переваг одному члену роду над іншим, закріплювали «первісну рівність», жорстко регламентуючи їх діяльність в умовах протистояння суворим силам природи, необхідності оборонятися від ворожих племен. У мононормах права членів роду представляли собою зворотний бік обов’язків, були невіддільними від них, оскільки первісний індивід не мав виділеного усвідомленого власного інтересу, відмінного від інтересу роду. Лише з розпадом первісного ладу, появою соціальної неоднорідності усе більш самостійного значення набувають права. Виникнення мононорм було свідченням виходу людини з тваринного світу в людське співтовариство, яке рухається шляхом прогресу.

         В умовах суспільної власності і колективного виробництва, спільного вирішення спільних справ, невідокремлення індивіда від колективу як автономної особи, звичаї не сприймалися людьми як такі, що суперечать їх власним інтересам. Ці неписані правила поведінки додержувалися добровільно, їх виконання забезпечувалося головним чином силою суспільної думки, авторитетом старійшин, воєначальників, дорослих членів роду. У разі необхідності до порушників норм-звичаїв застосовувався примус, що виходив від роду або племені в цілому (страта, вигнання з роду і племені та ін.).

         У первісному суспільстві переважав такий засіб охорони звичаю, як «табу» — обов’язкова і незаперечна заборона (наприклад, заборона під страхом найтяжчих кар кровнородинних шлюбів). Крім заборон (табу), виникли такі способи регулювання, як дозволяння та позитивне зобов’язування (лише в зародковій формі). Дозволяння мали місце у випадках визначення видів тварин і часу полювання на них, видів рослин і строків збирання їх плодів, користування тією чи іншою територією, джерелами води та ін. Позитивне зобов’язування мало на меті організувати необхідну поведінку в процесах приготування їжі, будівництва осель, розпалювання вогнищ, виготовлення Знарядь та ін.

         Нормативні узагальнення (заборони, дозволи, позитивні зобов’язування), які перетворилися на звичайні засоби регулювання первіснообщинного життя — витоки формування права. []

         Можна виділити два шляхи формування права:

— через норми, що виходять від держави;

— через норми, що виходять від суспільства (общин, інших соціальних груп, наприклад, купців, релігійних об’єднань, церкви тощо) і підтримувані державою.

         Спочатку право утворювалося шляхом переростання звичаїв у правові звичаї, які записувалися, об’єднувалися в особливі списки. У результаті цього з’явилося звичаєве право — система норм, що ґрунтується на звичаї, регулює суспільні відносини в державі, у певній місцевості або етнічній чи соціальній групі.

         У різних народів світу позначилися різні провідні елементи соціально-юридичного змісту права: прецедент, релігійна норма, норма-звичай, закон, котрі у ході подальшого розвитку народів і держав призвели до формування відрізнених одна від одної національних правових систем та їхніх типів. Типами (сім’ями) правових систем почали називати правові системи держав, у яких переважали спільні риси, спільні вихідні елементи, у тому числі спільне джерело (форма), права: закон (нормативно-правовий акт), судовий прецедент, релігійна норма, норма-звичай.

         Перші письмові пам’ятки права давнини (Закони Ману, Закони XII таблиць. Кодекс законів царя Хаммурапі та ін.) і середньовіччя («Салічна правда», «Російська правда» та ін.) складалися з норм звичаєвого права, судових прецедентів і прямих законодавчих положень.

         У первісному суспільстві позначилися контури правосудної діяльності, при якій регулювання здійснювалося за схемою: норма (звичай) плюс індивідуальне рішення (рішення родових зборів, старійшин, «судів»). Так поступово формуються судові прецеденти — рішення у конкретних справах, які у процесі повторення ситуацій набували значення зразків, моделей, ставали загальною нормою. Вони стали провісниками прецедентного права — Англії, США, Канаді, Австралійському Союзі (англо-американський тип правової системи).

         У країнах континентальної Європи з розвитком писемності поряд зі звичаєвим правом виникають норми права, встановлені актами короля, князя, їх чиновників, які йменуються законами (законодавче право) — у Франції, Іспанії, Австрії, ФРН (романо-германський тип правових систем).

         У країнах азіатського континенту (Іран, Ірак) важливу роль у формуванні права, поряд із звичаями, відіграли і дотепер відіграють норми релігії в релігійно-доктринальній інтерпретації (релігійно-традиційні правові системи).

         У ряді держав Африки, Латинської Америки право формувалася на підґрунті норм-звичаїв і традицій общинного побуту (традиційно-общинне право) — традиційно-общинні правові системи. [8; 230]

         Нині розрізняють два класичних типи правових систем. Один — романо-германський, або континентальний (Франція, ФРН, Італія, Іспанія та ін.) — у якому переважає нормативно-правовий акт Тут право виступає переважно у формі закону. Другий — англо-американський, або загальне право (Англія, США та ін.). Тут превага віддається судовому прецеденту, тобто судовому рішенню, присвяченому конкретній справі, яке стає зразком, прикладом для схожих життєвих випадків. Крім того, відрізняють змішаний (скандинавські та латиноамериканські групи правових систем) і традиційно-релігійний типи правових систем. Останній тип поділяється на підтипи: далекосхідно-традиційний (основні групи — китайська, японська), релігійно-общинний (мусульманські, індуські, іудейські, християнська групи), звичаєво-общин­ний (африканська група).

         Корені українського права просліджуються у романо-германському типі правової системи.

 


Висновки

         Держава — це об’єднання людей, що підкорюються законам права. Причинами вимкнення та формування держави є:

         1) Виділення з мисливських та землеробських племен тваринницьких, розподіл праці.

         2) Ремесло відокремлюється від землеробства.

         3) Поява торгівельного обміну — спершу всередині племені, згодом за його межами, торгівля.

         4) Поява надлишкового продукту, який зосереджувався в руках вождів. Патріархальна родина, рабська праця. Приватна власність та майнова нерівність.

         5) Поява класів (в результаті розкладу родового суспільства) як великих груп людей із протилежними інтересами, виникнення міжкласових конфліктів.

         6) Неспроможність суспільної влади первіснообщинного ладу врегулювати класові суперечності та конфлікти призвели до виникнення держави як політичної організації публічної влади зі своєю системою спеціальних органів (армія, суд, органи управління).

         Виникнення держави обумовлено потребою суспільства зберегти свою цілісність за його розшарування на нерівні за соціальним становищем верстви, в здійсненні ефективного соціального управління за умов збільшення населення, заміни безпосередніх родоплемінних зв’язків на опосередковані продуктами виробництва, що є проявом ускладнення суспільного життя. Розвиток держави як самостійної ідеологічної сили суспільства привів до відділення права у формі письмових законів від безпосередньо матеріального життя, перетворення звичаєвого права у загальнообов’язкове, здійснення якого забезпечувалося методами фізичного та економічного примусу.

 

 

 


Список використаних джерел та літератури

  1. Бобылев А.И. Источники (формы) права. – Право и политика. – 2003, №8.
  2. Гайворонський В. Джерела права. – Вісник академії правових наук України. – 2001, №3.
  3. Марченко М.Н. Теория государства и права. М., 1996.
  4. Общая теория права. Под ред. Пиголкина А.С. М., 1995.
  5. Основи держави і права. За ред. Колодія А.М., Олійника А.Ю. К., 1997.
  6. Проблемы теории государства и права: Учебник / Под ред. С.С.Алексеева. — М.: Юрид. лит., 1987. — 448 с.
  7. Скакун О.Ф. Теорія держави і права: Підручник / Пер. з рос. — Харків: Консум, 2001. — 656 с.
  8. Теория государства и права. Учебник для юридических вузов и факультетов. Под ред. В. М. Корельского и В.Д. Перевалова — М.: Издательская группа ИНФРА. М—НОРМА, 1997. — 570 с.
  9. Теория права и государства. Под ред. проф. Н. Манова. Учебник для вузов. — М.: Издательство БЁК, 1995. — 336 с.
  10. Теория государства и права. Под ред. Матузова Н.И., Малько А.В. М., 1999.
  11. Хропанюк В. Теория государства и права. – М.: 1994. с. 450.

 

 

 

 

Забезпечення виконання зобов’язань
Законність, правопорядок і дисципліна

Добавить комментарий

Your email address will not be published / Required fields are marked *