Вчення А. де Токвіля про демократичний процес

Політичні ідеології

 

План

         Вступ

  1. Дослідження А. Токвіля про   суспільство
  2. Вчення про демократію в дослідженнях Токвіля

         Висновки

         Список використаної літератури

 

Вступ

         До останнього часу ім’я французького Історика, соціолога і політика XIX ст. А. де Токвіля було знайоме лише вузькому колу спеціалістів з історії політичних учень. Ренесанс його творчих ідей приблизно із середини минулого століття пояснюється тим, що французький мислитель був одним із фундаторів політичного лібералізму, суспільно-політичної течії, яка у XX ст. поширилась у всьому світі.

         Своєрідна розробка таких актуальних саме тепер проблем, як демократизація суспільного життя, забезпечення громадянських прав і свобод, соціальної рівності та справедливості, висунула А. де Токвіля в ряд найоригінальніших соціологів свого часу. Основна тема його роздумів і досліджень — історичний злам, що відбувається у XIX ст. в усіх сферах тогочасної людської спільноти. Головні праці вченого «Демократія в Америці» (1835), «Старий порядок і революція» (1856) присвячені осмисленню народження нового суспільства, яке він називає демократичним, протиставляючи його старому аристократичному (феодальному) суспільству.

 

 

  1. Дослідження А. Токвіля про суспільство

         Аналізуючи праці А. де Токвіля, можна дійти однозначного висновку, що об’єктом досліджень для нього є суспільство в цілому. Щоправда, він майже не висловлює думок, що таке суспільство і як слід вивчати його. Проте погляд вченого на цю тему завуальовано наявний в аналізі конкретних суспільств. У цілому його філософсько-соціологічні та політичні погляди близькі до поглядів французького філософа-просвітителя Шарля Луї Монтеск’є (1689—1755). Тому не випадково в наші дні працю А. де Токвіля «Демократія в Америці» часто-густо порівнюють з одним із основоположних творів Монтеск’є «Про дух законів», який просякнутий пафосом заперечення феодальних відносин та ідеєю нового (демократичного) устрою суспільства.

         Токвіль продовжує лінію Монтеск’є, але стосовно конкретно-історичних суспільств ХУШ—XIX ст. — французького та американського. Насамперед він осмислює демократичний досвід СІЛА, систематизуючи величезну кількість фактів з політичного, соціального і культурного життя американського суспільства. Укорінення американської демократії вчений пояснює історичними умовами, юридичними законами і звичаями населення. На його думку, історичні та географічні умови менш значущі для розвитку демократії, ніж юридичні закони. У свою чергу, останні менш важливі, ніж звичаї, мораль і релігія людей. За однакових умов, але за інших звичаїв і законів, зауважує французький мислитель, виникло б інше суспільство.

         У своїх дослідженнях А. де Токвіль поєднує індуктивний і дедуктивний методи. Він уважно придивляється до конкретного суспільства, розкриває його родові риси, загальні тенденції, характер цілісних перетворень. Разом з тим в оцінках суспільної конкретики вчений виходить з певних ціннісних критеріїв, серед яких пріоритетне місце посідають свобода, демократія, рівність, добробут, розвиток культури.

         Французьке суспільство, кризу його, революцію А. де Токвіль розглядає крізь призму уроків американської демократії. Основну причину руйнування минулого (феодального) ладу він вбачає в наявності у французькому суспільстві соціокультурно розмежованих класів і груп, які за відсутності політичної свободи неспроможні були виробити почуття солідарності, таке необхідне для єднання політичного організму.

         «Демократія в Америці» — це водночас емпіричний опис функціонування американської демократії, збірка загальних думок про функціонування держави та осмислення державно-правового минулого європейських країн. У цій праці Токвіль сформулював теорію демократії, виклав погляди на такі ключові проблеми, як співвідношення рівності і свободи та існування суперечності між ними. Головна ідея праці — визнання історичної неминучості занепаду аристократії та постійного і неухильного руху у напрямі свободи і демократії. Він стверджує, що поступовий розвиток рівності є факт провіденційний і наявні всі його головні ознаки: він існує у всьому світі, поступово і з кожним днем дедалі більше виходить з-під влади людини, і всі події, як і всі люди, служать цій рівності. Розуміючи рівність як демократію, він зазначає: «Незважаючи на всі недоліки, правління демократії все-таки більш, ніж будь-яке інше здатне сприяти процвітанню… суспільства». Разом з тим Токвіль велику увагу приділяв організації державної влади, що за демократії має особливо велике значення. Зокрема, аналізуючи американську державно-правову систему, він підкреслював важливе значення «системи стримувань та противаг» і теорії розподілу влад, які знайшли закріплення в американській конституції. Автори Конституції США, за словами Токвіля, чітко розуміли потребу в тому, щоб крім народу існувала певна кількість властей, які, не будучи абсолютно від нього незалежними, користувалися б, однак, у своїй сфері досить значним ступенем свободи — так, щоб, підпорядковуючись напряму, який вказує більшість, вони могли боротися з його випадковими бажаннями і не погоджуватися на його небезпечні вимоги. Під цим оглядом він особливо відзначає незалежність судової влади, яка, спираючись на принцип верховенства конституції перед звичайними законами, захищає основи громадянської та політичної свободи від посягань з боку законодавців. Проте Токвіль підкреслює, що недостатньо закріпити ті чи інші положення у конституції, оскільки устрій держави залежить і від інших факторів. Він, зокрема, писав, що Конституція США подібна до тих прекрасних витворів людської мудрості, які дають славу і багатства своїм винахідникам, але залишаються непотрібними в інших руках, і зазначав, що Мексика, наприклад, скопіювала американську конституцію, але постійно переходить то від анархії до воєнної деспотії, то від воєнної деспотії до анархії. Про фактори, що зумовлюють успіх американської демократії, Токвіль пише: «Фізичні причини (географічні умови — Т.А.) мають менший вплив, ніж закони, а закони — набагато менший, ніж звичаї (мораль)». Під останнім він розуміє всю сукупність знань, уявлень, думок та ідей, з яких утворюється звичайний спосіб життя, традиційний та інтелектуальний устрій народу. Демократизм американського суспільного життя і стабільність політичного устрою пояснюються, згідно з Токвілем, демократизмом американських звичаїв (моралі). Коріння свободи і демократизму американських звичаїв мислитель вбачав насамперед у системі громадського самоврядування, що склалася історично в Новій Англії. І саме у традиції громадського самоврядування містяться корені народного суверенітету й утвердження на практиці принципів свободи.

         А проте ні добрі закони, ні інші чинники не врятували Америку від стану, який Токвіль, слідом за Дж.Адамсом та іншими, назвав «тиранією більшості». Він називав «нечестивим і мерзенним» таке правило, коли у справі управління більшість може чинити все, що завгодно. На його думку, існує вищий закон — «справедливість», яким встановлено «межі права кожного народу» і водночас право кожного індивіда апелювати «від верховної влади народу до верховної влади всього людства». Однак, на відміну від своїх попередників, які користувалися поняттям «тиранія більшості» для критики демократичних законів, Токвіль вбачав «тиранічний» прояв американської демократії найперше у пануванні громадської думки. Ця думка у зв’язку з прагненням кожного здобути підтримку інших громадян в умовах демократії неминуче стає думкою мас і тому володіє колосальною примусовою силою, яку неможливо порівняти ні з якими законами. Вчений підкреслював: «Масі нема потреби вдаватися до законів, щоб покарати тих, хто думає інакше; їй достатньо висловити своє несхвалення, і почуття гнітючої самотності і безсилля доведе їх до відчаю». І далі: «Коли люди рівні за своїм становищем, то завжди громадська думка величезною силою тисне на розум кожного індивіда; вона керує ним, охоплює і пригнічує його; це залежить не стільки від політичних законів, скільки від складу самого суспільства». Тому як би не були врівноважені та розподілені влади в демократичному суспільстві та як би юридично не гарантувалися основні громадянські права і свободи, висловлювати думки, які суперечать думці маси, стає надзвичайно важко. Отже, звільнившись від тиранії держави, американці створили у суспільстві свою власну тиранію — тиранію одноманітного мислення і поведінки людей, що не терпить інакодумства.

         Разом з тим Токвіль відзначив низку факторів, які пом’якшують «тиранію більшості» в Сполучених Штатах Америки. Серед них він особливо виділяє той авторитет, яким користуються в цій країні юристи. Хоча в умовах американської демократії вони становлять привілейовану касту і є аристократами за способом мислення, манерами та смаками (зокрема, відчувають інстинктивну любов до порядку та формальностей, неприязнь до дій мас тощо), водночас за інтересами і походженням самі належать до народу і тому користуються його довірою і обираються на всі, більш або менш значні державні посади. В результаті, вплив юридичної професії виходить далеко за межі суддівської або адвокатської діяльності. Як відзначав мислитель, рідко яке-небудь питання, що виникло, рано чи пізно не стає юридичним, внаслідок чого всі сторони змушені вдаватися до ідей та мови, характерних для юридичних процедур, а державні діячі, які також, в основному, є юристами, вносять звичаї та технічні прийоми своєї професії в здійснення суспільних та державних функцій. Мова права, таким чином, певною мірою стає повсякденною мовою, а юридичне мислення все більше проникає у свідомість мас. У цьому аспекті важлива роль належить суду присяжних, коли народ або певна його частина піднімається до рівня суддів.

         Токвілю характерне протиставлення рівності і свободи. Він вважав, що в демократичних республіках рівність є більшою соціальною цінністю, ніж свобода. Тоді як потреба у свободі є життєво важлива для небагатьох, рівність робить щасливим кожного. Тому, хоча демократичні суспільства і прагнуть до свободи, це прагнення підпорядковане більш стійкому і масовому прагненню до рівності, задля якої вони, у кінцевому підсумку, ладні відмовитися від свободи. «Вони хочуть рівності зі свободою, але, якщо це їм недоступне, то хочуть її навіть у рабстві. Вони перенесуть злидні, гноблення, варварство, але не перенесуть аристократії», — підкреслював Токвіль. Проте водночас рівність породжує індивідуалізм, а це є негативне явище, оскільки він веде до таких негативних наслідків, як поступова відмова громадян від участі у суспільному житті. Він підкреслював, що люди в демократичних суспільствах «завжди з великими труднощами відриваються від приватних справ, щоб зайнятися спільними». Це, врешті, приводить до появи прагнення передати турботу про загальний інтерес єдиному видимому та постійному його виразнику — державі, яка, в міру послаблення понять про проміжні влади, незмінно асоціюється у свідомості народу з сильною одноособовою центральною владою. Така одноособова влада, яка стоїть над усіма громадянами, не викликає ні в кого заздрості, оскільки всі стосовно неї перебувають у рівному становищі. Більше того, на думку вченого, у процесі зростання прагнення до рівності народ все з більшою симпатією ставиться до встановлення одноособової диктатури, до концентрації всіх політичних прав у руках будь-якої сильної особистості. Деспотизм, який почуває себе впевнено тільки тоді, коли люди роз’єднані, коли соціальні зв’язки між ними послаблені, виявляється, принаймні на словах, прихильником рівності і, використовуючи егалітаристські прагнення мас, утверджується у суспільстві як єдина політична сила. При цьому тиран, який захопить владу, на думку Токвіля, на певний час забезпечить порядок і навіть зможе задовольнити матеріальні інтереси мас, але, врешті, обов’язково забере у людей головне — свободу. І важливим здобутком Америки є те, що американці зуміли боротися з індивідуалізмом за допомогою вчення правильно зрозумілого інтересу, а такий інтерес привчив їх до кооперації, спільної діяльності в різних асоціаціях, основою яких завжди була необмежена свобода створення асоціацій, у тому числі і з політичними цілями.

         Небезпека деспотичного переродження демократії особливо велика у тих країнах, де відсутні традиції політичної свободи. «Коли рівність запроваджується серед народу, який ніколи не знав або вже давно не знає свободи, як це спостерігається на європейському континенті, — писав Токвіль, — то старі національні звички одразу ж і немов би шляхом природного тяжіння поєднуються зі звичками і поглядами, які породжує новий суспільний устрій, при цьому всі влади немов би самі собою прагнуть до центру, зосереджуючись в ньому з дивною швидкістю, і держава одразу ж досягає крайніх меж своєї сили, тоді як приватні особи так само швидко доходять до останньої межі безсилля».

         Важливим у поглядах Токвіля є його ставлення до державного устрою або, точніше, до проблеми централізації та децентралізації. У праці «Давній устрій та революція» він підкреслював, що централізація є фактор, що паралізує все громадське життя. І тому як у період абсолютизму, так і після революції головною перешкодою для утвердження свободи і демократії була саме централізація, зосередження всіх питань суспільного життя у компетенції центральної влади.

         Як прихильник демократії та свободи, мислитель був переконаний, що вони є цінністю самі по собі. Люди, які бачать у свободі виключно засіб досягнення матеріальних благ, ніколи не можуть утримати її надовго. Згідно з Токвілем, прагнення свободи — це властивість далеко не всіх народів, а тільки тих, які створені для неї, ненавидять, як зло, саму залежність, люблять у свободі не тільки матеріальні блага, які вона їм дає, але бачать в ній самій таке дорогоцінне і необхідне благо, втрачаючи яке нічим не можна втішитись, і володіння яким є найвищою нагородою. Справжня любов до свободи притаманна небагатьом — це властивість людей особливої, великої душі, які знаходять вищу насолоду, за словами Токвіля, у праві говорити, діяти, дихати без утисків, підпорядковуючись тільки Богові та закону.

 

 

  1. Вчення про демократію в дослідженнях Токвіля

         Феномен демократії є лейтмотивом роздумів та досліджень А. де Токвіля. На його думку, демократія зрівнює умови соціального існування. Демократичне суспільство — це егалітарне суспільство, в якому повалено старий неегалітарний лад, скасовано феодальні привілеї, панує рівноправність. Тут є лише індивідуальні відмінності поміж людьми, пов’язані з їхніми неоднаковими здібностями, освітою, добробутом. В історичному розвитку А, де Токвіль вбачає реалізацію двох основних законів. По-перше, всі конкретні суспільства, незалежно від історичних особливостей і етапів розвитку, рухаються в напрямі демократії. До того ж цей процес пов’язується не тільки із заможними соціальними класами і групами, він зачіпає усі верстви суспільства. По-друге, демократичний устрій тісно пов’язується з розвитком звичаїв, культури, науки, цивілізації в цілому. Новий час, за А. де Токвілем, несе в собі демократію, свободу, рівність, процвітання в усіх суспільних сферах.

         У демократичному суспільстві, вважає французький мислитель, свобода не може ґрунтуватися на нерівності, лише рівність є умовою існування, а тому охороняється різноманітними політичними та соціальними інститутами, в тому числі демократичним законодавством, свободою громадян створювати політичні об’єднання та організації, свободою преси, волелюбними звичаями і віруваннями людей. У свободі та рівності А. де Токвіль вбачає потужні фактори руйнування старого аристократичного суспільства. При цьому свободу він витлумачує як відсутність у суспільстві сваволі й супутніх їй аристократичних привілеїв, обмежень і перепон.

         Разом з тим, зауважує А. де Токвіль, любов людей до свободи і їх прихильність до рівності в реальному житті — зовсім різні речі. Вони перетинаються і збігаються лише у крайньому, ідеальному випадку. Насправді свобода і рівність нерідко суперечать одна одній. Так, розширення політичних та економічних свобод може супроводжуватися активним соціальним розшаруванням, тобто зростанням нерівності в суспільстві. І навпаки, досягнення рівності може бути пов’язане з усуненням певних політичних і економічних свобод. Отже, гармонізація відносин між свободою і рівністю є актуальним питанням суспільного життя. Принципове вирішення дилеми свободи і рівності вчений вбачає у широкому розгортанні в суспільстві індивідуальних свобод та укоріненні стабільної політичної демократії. На його думку, тільки демократична держава у змозі організувати суспільство так, що воно й надалі зберігатиме свободу і рівність як основні принципи розвитку.

         Індивідуалізм А. де Токвіль називав стрижневою ознакою демократичного етосу. Суттєвими тут є два аспекти. З одного боку, індивідуалізм — це уособлення людей, люди схильні замикатися у вузькому сімейному і дружньому колі. Цей аспект має демократичне походження і з вирівнюванням умов існування людей підсилюватиметься. Однак, з іншого боку, індивідуалізм свідчить про зближення людей, чому сприяє й те, що вони рівні між собою. За умов демократії люди позбавляються слухняності, довіри до зовнішніх авторитетів, вони більше апелюють до власного розуму, і хоча зв’язки між ними послаблюються, вони поважають права одне одного, цінують взаємодопомогу і співпрацю.

         Перехід до демократичного суспільства супроводжується, за А. де Токвілем, руйнуванням попереднього політичного режиму, але аж ніяк не централізованої державної влади. Остання тут ще більше посилюється, що погрожує встановленням нового, демократичного деспотизму. Уособлені індивіди, залишившись один на один з державою, легко підкоряються їй. Проголошення рівності ще не дає гарантій свободи. Щоб користуватися плодами демократії, людям слід навчитися нею керувати. Небезпека нового деспотизму, надмірної централізації державної влади запобігається розвитком самоврядування, укріпленням общини, створенням великої кількості добровільних асоціацій. Необхідним гарантом свободи є поширення в суспільстві релігійних вірувань і звичаїв.

 

 

Висновки

         Явище політичної модернізації науково-теоретичну розробку та практичне втілення у державотворчих процесах здобуло лише у другій половині ХХ ст. Однак деякі аспекти цієї проблеми сягають корінням у творчу спадщину видатних мислителів минулого, зокрема у праці Алексіса де Токвіля (1805-1859). Твори філософа є невичерпним джерелом ідей, теоретичних положень та методологічних підходів, з якого сучасні дослідники можуть запозичувати  власні підходи для аналізу сучасних політичних процесів. За глибиною узагальнень та передбачень А. де Токвіль по праву може вважатися одним з провідних футурологів. Ідеї Токвіля актуалізуються в зв’язку з тим, що після здобуття незалежності Україна переживає болісний процес вторинної політичної модернізації.

         А. де Токвіль — теоретик демократичного устрою суспільства, один із родоначальників політичного лібералізму. Індивід є для нього абсолютною цінністю, він заперечує диктат одного індивіда над іншим, як і держави над індивідом. Останній розглядається як носій невід’ємних прав захисту політичних і громадянських свобод від сваволі державної влади. Політичний лібералізм проголошує свободу вибору, свободу висловлення думок, свободу дії. Разом з тим він передбачає широку участь громадян у політичному житті, політичну відповідальність, політичний плюралізм, що розуміється як залежність політичного центру від суспільства. У контексті історії соціологічної думки значення праць А. де Токвіля полягає передусім у конкретно-історичному аналізі проблеми демократії.

 

 

 

 

 

 

Список використаної літератури

  1. Історія вчень про право і державу : Навчальний посібник / Демиденко Г. Г. — Харків: Консум, 2004.- 432 c.
  2. Каграманов Ю. М. Фуга о свободе (историософия Пьера Шоню)// Вопросы философии. — 1993 . — №4 . — с. 166 — 179 .
  3. Панарин А. С. Политология на рубеже культур // Вопросы философии . — 1993 . — №8 . — с. 15 – 32.
  4. Токвиль Алексис де . Демократия в Америке : Пер. с франц.- М.: Прогресс, 1992.- 554 с.
  5. Токвиль А. де. Старый порядок и революция: Пер. с франц.- М.: Изд-во И. Баландина, 1905.- 253 с.
  6. Харц Л. Либеральная традиция в Америке: Пер. с англ.- М.: Прогресс, 1993.- 400 с.

 

Контроль і ревізія.
Бурдье П. Социология политики (Политические позиции и культурный капитал: Спрос и предложение общественного мнения.)

Добавить комментарий

Your email address will not be published / Required fields are marked *