Типологія держави в історії. Ретроспектива та сучасні перспективи

Типологія держави в історії. Ретроспектива та сучасні перспективи

Зміст

Вступ_ 3

Розділ І Загальне поняття типу  держави_ 4

Розділ ІІ Критерії виділення типів держави_ 6

Розділ ІІІ Формаційний підхід до типології держави_ 9

Розділ ІV Цивілізаційний підхід до типології держави_ 14

Висновки_ 20

Список використаних джерел та літератури_ 23

Вступ

         Типологія — це теорія про типи тих чи інших явищ. Коли ми говоримо про типологію держав, то це значить, що йдеться про «поділ» усіх держав, що існували у минулому і існують натепер, на групи, класи — типи. Поділ держав на типи покликаний до­помогти з’ясувати, чиї інтереси виражали і обслуговували дер­жави, об’єднані в даний тип.

         Проблема типології держави довгий час є актуальною в рамках теорії держави і права. Типологія держави нерозривно пов’язана з вченням про форму держави, але не збігається з ним.

         Якщо предметом вивчення форми держави є питання організації і устрою верховної державної влади, територіального устрою державної влади і методи її здійснення, то предмет типології держави складає вчення про народовладдя (демократію) як родову сутність держави. Тому, незважаючи на очевидний взаємозв’язок, форму держави не можна ототожнювати з типом держави, а типізацію держави — із класифікацією її форм.

         Класифікація форми держави — це систематика держави, яка стосується організації і устрою державної влади; типізація держави — суть розподіл (угруповання) держав з урахуванням факторів розвитку народовладдя як родової сутності держави. Форма держави співвідноситься з її типом як форма співвідноситься із сутністю взагалі: вона є зовнішньою організацією держави певного типу.

 


Розділ І Загальне поняття типу  держави

         Як і будь-яке явище соціального життя, держава містить суперечливі сторони і тенденції. Одне з даних протиріч полягає у тому, що держава одночасно виражає і класові і загально соціальні інтереси. Це протиріччя випливає з того, що придушення опору гноблених класів на визначених етапах розвитку держави аж ніяк не єдина задача держави. Будучи офіційним представником усього суспільства, завідуючи його загальними справами, воно виражає і загальнонаціональні інтереси. Тому можна говорити про державу як про носія якоїсь «загальної функції», тобто публічної влади, що належить не пануючому класу, а всьому суспільству і здійснюється з метою його підтримки.

         Інакше кажучи, соціальну природу держави можна охарактеризувати тільки з урахуванням суперечливих задач держави, те, що вона є сполучною силою цивілізованого суспільства, а не тільки машиною пригнобленого класу.

         Дане протиріччя в діяльності держави, що виражає в один і той же час класові і загальносоціальні інтереси, реально існує у вигляді протиріччя між державою і громадянським суспільством. Як політична форма цього суспільства держава є вираження спільності, тоді як громадянське суспільство, навпаки, — вираження розходження. Взаємини між суспільством і державою характеризуються конфліктом між загальним інтересом і приватним, розколом між політичною державою і громадянським суспільством.

         Однак, це не виводить їх за рамки єдності. Тісно переплітаючись, обидві сторони єдності можуть перетворюватися в політичну спільність, у якій державне стає невіддільним від суспільного.  [6; 124]

         Громадянське суспільство і держава знаходяться в стані безперервної протидії, характер якої багато в чому залежить від ступеня розвитку суспільства і його інститутів, від можливості останнього контролювати дії державної влади. В умовах недостатньої розвиненості громадянського суспільства держава може проковтнути його, узурпувавши права і свободи громадян.

         Тому держава як форма повинна відповідати потребам громадянського суспільства. Кант писав: «громадську волю не можна скільки-небудь значно порушити, не завдаючи збитків всім галузям господарства, особливо торгівлі, а тим самим не послабляючи сил держави в зовнішніх справах…».

         Щоб функція держави як вираження спільності сполучилася з її роллю як інструмента класового панування, вона змушено брати на себе місію відомого компромісу між різними суспільними силами і їх інтересами, тобто щораз знаходити форму вирішення всіх протиріч.

         Таким чином, аналіз одного з протиріч держави показує, що вона, будучи формою устрою суспільства, уособлює у своїй особі як загальні інтереси, так і інтереси пануючого класу. У різні історичні періоди різні співвідношення і пріоритетність тих або інших. [3; 137]

         Тип держави — сукупність держав, що мають схожі загальні риси, які проявляються в єдності закономірностей і тенденцій розвитку, ґрунтуванні на однакових економічних (виробничих) відносинах, на однаковому поєднанні загальносоціального і вузькогрупового (класового) аспектів їх сутності, аналогічному рівні культурно-духовного розвитку.

         Тип держави характеризується:

  • елітою (класом, соціальною групою), що перебуває при владі;
  • системою виробничих відносин і форм власності, на яких ця влада ґрунтується;
  • системою методів і засобів, які застосовує ця влада для захисту виробничих відносин і форм власності;
  • реальним (а не декларованим) загальносоціальним змістом політики держави, її справжньою роллю у суспільстві;
  • рівнем культурно-духовного розвитку населення держави в цілому і особи зокрема.


Розділ ІІ Критерії виділення типів держави

         Є два підходи до типології держав:

формаційний

цивілізаційний

 

         Держава виступає не тільки бездушною машиною класового придушення, але й інструментом підтримки суспільного порядку, виконання загальних задач. Звідси прогресуюче в XX столітті зростання регулятивної ролі держави, розростання всієї системи відповідних механізмів, покликаних максимально обмежити сферу класового примусу і насильства. [2; 18]

         Виявлення природи держави припускає розгляд як питання про її співвідношенні із соціально-економічним ладом, так і проблеми типології держави. Рішення того й іншого питання у вітчизняній теорії держави і права раніше традиційно спиралося на марксистське вчення про суспільно-економічні формації, тобто на формаційний підхід.

         Відповідно до марксистських положень про формаційний підхід класова сутність держави визначається економічним фактором, станом виробничих відносин, способом виробництва в цілому, а сама держава є лише надбудовою над економічним базисом. Інакше говорячи, і власне кажучи, і за формою держава обумовлена економічним ладом суспільства. Вона вторинна, а економіка первинна. Економічна структура суспільства, як підкреслював Ф. Енгельс, утворить ту реальну основу, під якою і порозумівається в остаточному підсумку вся надбудова правових і політичних установ. Звідси похідний характер держави від соціально-економічного ладу.

         В даний час, поряд з формаційним підходом широко застосовується і іншої — цивілізаційний підхід.

         Поняття «цивілізація» затвердилося в європейській науці в епоху освіти і з тих пір отримало таку ж багатозначність, як і поняття «культура». З урахуванням цієї багатозначності і розробляється сьогодні цивілізаційний підхід вченими заходу і сходу. У своїх дослідженнях вони спираються на праці найбільших представників філолофсько-соціологічної думки, як О. Шпенглер, А. Тойнбі, М. Вебер, С. Ейзенштадт, П. Сорокін, М. Зингер.

         У самому загальному виді поняття «цивілізація» можна визначити як соціокультурну систему, що забезпечує високий ступінь диференціації життєдіяльності відповідно до потреб складного, розвиненого суспільства і разом з тим підтримуючого його необхідну інтеграцію через створення регульованих духовно-культурних факторів і необхідної ієрархії структур і цінностей. [12; 218]

         Цивілізаційний підхід до рішення питання про співвідношення держави і

соціально-економічного ладу виходить із прагнення покінчити з абсолютизацією матеріально-економічного початку, з погляду на державу з гранично широких позицій визначального впливу на нього духовно-моральних і культурних факторів суспільного розвитку. На відміну від формаційної теорії, що обґрунтовує наявність детермінації держави економічними причинами, цивілізаційна теорія доводить існування детермінації духовними факторами, що можуть блокувати, або заохочувати розвиток держави. Але було б невірним у характеристиці і розумінні держави стояти на позиціях визнання рівноправності двох підходів, або уявлень, що цивілізаційний вплив на розвиток держави здійснюється в рамках формаційного, базисно-надбудовного і соціально-економічного підходу.

         Прихильники цього аргументу аргументують це так: в основі держави лежать економічні фактори, але вплив на них досягається виробленням таких стереотипів поведінки, що або сприяють, або заважають продуктивній праці. А стереотипи поведінки, трудова мораль, менталітет людини формуються саме в тій сфері людської діяльності, що характеризується як культура, або цивілізація. У підсумку цивілізація впливає на соціальну організацію суспільства. Культурно-ідеологічні принципи життя цілком здатні послабити вплив способу виробництва, і тим самим, перервати поступальний формаційний розвиток як виробництва, так і процесу формування і функціонування держави. Приклад – це циклічний розвиток державних форм у країнах арабського світу, Китаї, Америці до XX століття і т.д. І навпаки, соціокультурні, духовні фактори можуть підсилити формаційний прогрес економіки і державно-правової сфери. У Європі протестантська церква є її культом праці і трудової етики зіграла роль каталізатора капіталістичної еволюції регіону і визрівання адекватних їй державно-правових початків.

         Кожна держава стає полем боротьби двох видів впливу на неї: формаційного і цивілізаційного. Який з них переможе, сказати заздалегідь не можна. Саме з цим зв’язана багатоваріантність розвитку в державній і іншій сферах громадського життя. Тому правильне розуміння співвідношення держави із соціально-економічним ладом припускає використання обох підходів. Однак, історичний досвід державності показує, що тверда прив’язка природи тієї або іншої держави до соціально-економічної формації не дає відповіді на багато питань. [9; 28]

         У роботах А. Тойнбі, С. Хантінгтона й інших виділяються ті культурні і цивілізаційні критерії, що дозволяють класифікувати різні типи держав. Наприклад, у С. Хантінгтона виділяються християнські, особливо православні, і мусульманські цивілізації, що, по його прогнозу вже ввійшли в протистояння.

         Такий підхід наповняє конкретним змістом такі категорії, як «Схід-Захід» і «Північ-Південь». Формаційні критерії мало що пояснюють у сучасних державних протиборствах, внутрішньому розвитку конкретної держави.

         Відзначу, що класифікація держав за типами може бути здійснена за іншими критеріями.

         Типи держав за рівнем захисту прав і свобод людини:

         — правові: держави з режимом конституційної законності;

         — неправові: або держави з режимом беззаконня, або держави з режимом революційної законності. Типи держав за способом набуття влади:

         — легітимні (набуття влади визнано законним із боку населення країни і міжнародного співтовариства);

         — нелегітимні, але існуючі де-факто (набуття влади здійснено незаконним шляхом).

 

 


Розділ ІІІ Формаційний підхід до типології держави

         Держава, за твердженням Ф. Енгельса, —  це машина для придушення одного класу іншим. Тієї ж точки зору дотримувався В. І. Ленін. Держава, є орган панування певного класу, який не може бути зразковий зі своїм антиподом.

         Загалом саме з цих положень витікають ознаки держави.

         У формаційному підході визначення типу держави означає визначення і конкретизацію його економічної основи, тобто основи господарства і способу виробництва, класової суті держави, а так само його соціального призначення. Простіше кажучи потрібно дати лише три характеристики держави:

         Якій суспільно-економічній формації належить дана держава.

         Знаряддям якого класу вона є.

         Яке соціальне призначення властиво їй. [13; 193]

         По цих параметрах виділяється чотири типи держав: рабовласницьку, феодальну, капіталістичну і соціалістичну. Причому останній тип держави вже не є державою в загальноприйнятому сенсі цього слова. Це кінцева стадія розвитку держави і суспільства в цілому. Коли держава нарешті стає дійсно представником всього суспільства, тоді вона саму себе робить зайвою. Держава не відміняється, вона відмирає. По марксистському вченню скасування суспільних класів в соціалістичній державі робить саму державу зайвою. Відсутність класів в суспільстві припускає відсутність держави.

         Взагалі формаційний підхід виділяє найбільш істотні ознаки, властиві державам, що належать до однієї суспільно-економічної формації. І само розуміння історії держави зводитися до визначення його економічних формацій і класового складу, які природно змінюють одна одну в історичному процесі. 

         Першим типом держави в теорії формаційного підходу є рабовласницька держава. Це один з типів експлуататорської держави, яка є знаряддям класу рабовласників і призначення якої полягає в захисті їх інтересів і прав.

         У рабовласницькій державі клас рабів, часто – більшість населення, був позбавлений усіляких, навіть загальнолюдських прав і розглядався як знаряддя праці, що «говорить». Класичним прикладом такої держави є Стародавній Рим, де праця рабів складала всю економіку держави. 

         По марксистській теорії право держави визначається її соціальним призначенням і класовою сутністю. Логічно зробити висновок, що право рабовласницької держави захищає інтереси виключно класу рабовласників і їх приватної власності.

         У власності рабовласників знаходилася земля, знаряддя праці і самі раби виступали  в ролі власності рабовласників, тобто були особисто залежні від свого господаря. Вони були зобов’язані працювати на землі, не маючи при цьому навіть права на життя. Господар у будь-який момент міг убити раба.

         Подібні відношення в праві і економіці не давали можливості навіть для самого незначного зростання і розвитку, а тому вимагали корінного перелому  і переходу до феодального типу держави.

         Природний історичний розвиток і подальша, описана Марксом зміна форми експлуататорських відносин перетворювало рабовласницьку державу на феодальну. По класифікації Маркса феодальна держава — це другий ступінь розвитку суспільства. У такій державі вже признаються природні права людини. До людини, нехай навіть і вельми залежної, відносяться саме як до людини, а не як до знаряддя праці, що говорить. Кріпосні селяни якщо і незалежні особисто, то повністю прив’язані до землі, яка належить феодалам. Основна ознака кріпосного права та, що селянство (а тоді селянство представляла більшість. Міське населення було украй слабке розвинено) вважалося прикріпленим до землі, — звідси відбулося поняття кріпосного має рацію. Це визначає економічний і соціальний базис даної держави: особиста незалежність селян, але повна приналежність землі феодалам. Залежність селян приймала форми не тільки в приналежності їх до землі, але селяни так само винні були певну кількість днів  особисто працювати на свого пана. ( У Росії це називалося відробітком панщини.)

У такому суспільстві повноправним класом могли бути тільки люди, які володіли землею – поміщики, феодали, різні дрібні дворяни. Причому об’єм їх прав на ранніх стадіях розвитку феодальних держав визначався кількістю землі. А положення селян в реальності мало відрізнялося від рабського, хоча  звичайно, приймало інші вже людяніші форми. [7; 85]

         На відміну від рабовласницької, феодальна держава могла розвиватися швидшими темпами і плавніше. Певної ваги тут набувають, звичайно не відразу, наука, торгівля, розвиток техніки. Це дуже важливо оскільки саме розвиток торгівлі і техніки визначає багато в чому процес переходу до наступного типу держави.

         У феодальній державі суть класового суспільства залишалася: суспільство трималося на класовій експлуатації. Кріпосне суспільство завжди було складнішим, ніж суспільство рабовласницьке. У ньому був великий елемент розвитку торгівлі, промисловості, що вело ще в той час до капіталізму.

         У правовому відношення феодальні держави ще не могли мати хорошої основи для розвитку. Далі за визнання природних прав справа не пішла. Між рабовласницьким суспільством і феодальним можна провести паралель в тому, що велика частина населення країни мала обмежені права. І при рабстві і при кріпацтві панування невеликої меншини над величезною більшістю їх не може обходитися без примушення.

         Розвиток торгівлі дозволив за достатньо короткий період виділиться новому класу населення – капіталістам. Найбільш активне зростання капіталу мало місце  в Європі після відкриття Америки (1492 р.). Постійний товарообмін, безперервний потік дорогоцінних металів дозволили зосередити велика кількість вільних грошових коштів в руках вузького громадянства, значення сільського господарства поступово падало, вірніше сказати, люди переставали  залежати від землі так, як це було за часів феодалізму. А, отже, значення класу феодалів поступово втрачалося. Головну роль грали вже не земельні ділянки, а фінансові кошти, зосереджені в руках невеликого числа заповзятливих людей.

         Падали економічні показники поміщицького класу, і розвивалася сила нового класу – представників  капіталу. Тепер в основному економіку держави складала власність капіталістів. І призначення держави мінялося, в тому сенсі, що клас буржуазії підпорядкував собі всіх останніх. Перебудова суспільства відбувалася так, щоб всі громадяни стали як би рівними, що відпало колишнє ділення на рабовласників і рабів, щоб всі вважалися рівними перед законом, не залежно від того, хто яким капіталом володіє. Закон однаково охороняє всіх, охороняє власність, у кого вона є, від замахів проти з боку тієї маси, яка, не маючи власності, не маючи нічого, окрім своїх рук, поступово зубожіє, розорюється     і перетворюється на пролетарів. Таке капіталістичне суспільство.

         Проголошена свобода капіталістичного суспільства — це свобода не для всіх, а для тих, хто має власність, яку необхідно охороняти. Свобода капіталістичного суспільства не повноцінна. Суспільство, яке виступило проти кріпацтва, проти самого кріпосного права з гаслом свободи, яке оголошує своїм гаслом свободу всенародну, говорить, що воно виражає волю всього народу, заперечує, що воно класова держава.

         Суть суспільства тут на міняється, адже  власність буржуазії мало чим  відрізняється від власності феодалів. Як писали класики марксизму, будь-яка власність робить який   або клас людей залежні від іншого класу. Капіталістичне   суспільство не виключення з цього правила. Борючись проти кріпосного має рацію, воно оголосило власність вільною і особливо гордилося тим, що ніби держава перестала бути класовим.

         Соціалістична держава – це остання стадія розвитку суспільства по класифікації, прийнятою у формаційному підході. Вона протиставляється трьом іншим типам держави, не будучи саме державою в загальноприйнятому сенсі цього слова. Соціалістична держава – вже не є, на відміну від трьох попередніх, типом експлуататорської держави. Існуючому до цих пір суспільству, яке рухається в класових протилежностях, була необхідна держава, тобто організація експлуататорського класу для підтримки зовнішніх умов виробництва, значить, особливо для насильницького утримання експлуатованого класу у визначуваних даним способом виробництва умовах придушення (рабство, кріпацтво, наймана праця).

         Істотна відмінність соціалістичного держава від решти всіх типів держав і полягає у відсутності цих умов придушення. Тут відсутні класи, а отже, немає ні експлуататорів, ні експлуатованих. У соціалістичній державі немає того апарату насильства, який властивий державі, можна сказати, що держава як така відсутня, немає тих чинників, які підтримували державу будь вона рабовласницькою, феодальною або капіталістичною. Більше немає класів і встановленого апарату підпорядкування. Коли держава стає дійсно представником всього суспільства вона саму себе робить зайвою. Коли немає класів, немає держави, немає ніякого апарату насильства, кого пригнічувати, держава поступово відмирає. На підставі цього слід оцінювати фразу про «вільну народну державу» як науково  необгрунтовану.

         Держава, яка втратила деякі зі свої властивостей не може мати ті ж функції, що і раніше. Форми власності стають іншими. Люди вже не відносяться до речей як до своїх або чужих, тепер все загальне. У захисті і примноженні загальної  соціалістичної власності і полягає функція такої держави. Саме суспільна власність і є економічним базисом  держави.


Розділ ІV Цивілізаційний підхід до типології держави

         Відповідно до цивілізаційного підходу соціальна природа держави визначається духовними і культурними факторами. Тойнбі пише: «культурний елемент являє собою душу, кров, лімфу, сутність цивілізації; у порівнянні з ним економічний і тим більше політичний плани здаються штучними, пересічними створеннями природи і рушійних сил цивілізації.»

         Цивілізаційний підхід – це дослідження стану і розвитку суспільства, закономірностей зміни історичних типів держав із точки зору якісних змін у соціокультурній середовищу суспільства, у духовної культурі народу, його релігії і вдачах. [11; 286]

         Цивілізаційний підхід виділяє три принципи співвідношення держави і духовно-культурного життя суспільства:

  1. Природа держави визначається не тільки реальним співвідношенням сил, але і накопиченими в ході історичного процесу представленнями про світ, цінностями, зразками поведінки.

         Розглядаючи державу, треба враховувати не тільки соціальні інтереси і діючі сили, але і стійкі, нормативні зразки поведінки, весь історичний досвід минулого.

  1. Державна влада як центральне явище світу політики може розглядатися в той же час як частина світу культури. Це дозволяє уникнути схематизації держави й особливо проведеної їм політики як результату відверненої гри сил і, навпаки, розкрити зв’язок державної влади і престижу, моралі й ін.
  2. Різнорідність культур – у часі і просторі – дозволяє зрозуміти, чому деякі типи держав, що відповідають одним умовам, зупинялися в розвитку в інших умовах. У сфері державного життя особливе значення надається розходженням, що випливає зі своєрідності національних культур і чорт національного характеру.

         Історичний процес привів до складання понад два десятки цивілізацій, що відрізняються друг від друга не що тільки затвердилися в них системами цінностей, що панує культурою, але і характерним для них типом держави.

         У розвитку цивілізації проходять кілька етапів.

         Перший етап – це локальні цивілізації, кожна з яких має сукупність взаємозалежних соціальних інститутів, включаючи державу (давньоєгипетська, китайська, західноєвропейська, інкська, егейська й ін.).

         Другий етап – це особливі цивілізації (індійська, китайська, західно-європейська, східно-європейська, ісламська й ін.) з відповідними типами держав.

         Третій етап – це сучасна цивілізація з її державністю, яка в даний час тільки складається і для якої характерно спільне існування традиційних і сучасних соціально-політичних структур. [14; 311]

         Існують різні підстави для типологізації цивілізацій і їхній державності. Такі як, хронологічні, генетичні, просторові, релігійні, за рівнем організації й ін. Можна виділити три групи відносин, що визначають цивілізаційні характеристики держави і лежать в основі її цивілізаційної типології. У понятті цивілізаційного типу держави виражаються обумовлені рівнем розвитку товарного виробництва й обміну культурні особливості держав, що виявляються:

         1) у відносинах між суспільством (державою) і природою;

         2) у міждержавних відносинах;

         3) у їхніх взаєминах із суспільством;

         Для типології держав з погляду цивілізаційного підходу найбільший інтерес представляє класифікація цивілізацій за рівнем їхній організації. Цивілізації діляться на первинні і вторинні. Держави в первинних і вторинних цивілізаціях різко відрізняються друг від друга по своєму місцю в суспільстві, виконуваній ролі і соціальній природі.

         Первинні цивілізації приймають державно-становий, хоча нерідко і імперський характер. Звичайно до них зараховують давньоєгипетську, шумерську, ассиро-вавилонську, іранську, бірманську, сіамську, кхмерську, в’єтнамську, японську й ін. Їхній аналіз показує величезну роль держави як об’єднуючої й організуючої сили, не обумовленої, а визначальної соціальні й економічні структури. Відмінною рисою цих суспільств було об’єднання держави з релігією в політико-релігійному комплексі, де держава – більш ніж держава. Релігія ж прямо містить у собі обожненого правителя, тобто держава в культі вождя, фараона, раджі, мікадо і т.д. У первинних східних цивілізаціях держава була складовою частиною не тільки політичної надбудови, але і базису, що було пов’язано з забезпеченням їм як політичного, так і господарського соціального функціонування суспільства.

         Вторинні цивілізації – це західноєвропейська, східноєвропейська, північноамериканська, латиноамериканська, буддійська й ін. У них проявилося

виразне розходження між державною владою і культурно-релігійним комплексом. Влада виявлялася вже не такий всемогутньої і все проникаючої силоміць, який вона була в первинних цивілізаціях. Але й у них, з цивілізаційної точки зору, держава було компонентом, багато в чому підлеглому культурно-релігійній системі. [9; 30]

         У вторинних цивілізаціях положення правителя було двоїстим. З однієї сторони, він – це засіб твердження сакральних принципів і завітів і в якості такого гідний усілякої покори. А з іншого боку – він сам не вправі порушувати ці завіти, інакше його влада незаконна. Його влада – це служіння, що повинне додержуватися ідеалу, і тому вторинно.

         Сучасне розуміння прогресу державності висуває на перший план якість життя, положення особистості, що забезпечує держава.

         Свобода особи, сприятливі матеріальні умови, можливість творчого самоствердження, наявність прав – ці й інші складові «людського виміру» перетворюють його в основний критерій оцінок прогресу держави. Як відомо, положення про те, що «людина – міра усіх речей» висунув філософ Протагор. Його зміст: оцінку діяльності держави можна давати тільки в зіставленні з якістю життя окремої людини.

          «Людський вимір» – це цілком конкретний напрямок у визначенні прогресу державності, вимірюване набором і якістю прав і воль, іншими умовами життя людини. Крім того, людина – це не абстракція, а цілком реальна особистість, більш конкретна, ніж ті «класи» з їхнім відношенням до засобів виробництва, до власності, що населяють формаційну теорію.

         У сучасній теорії держави виявляється конкретний критерій прогресу державності. Боротьба за якість життя наповняє реальним змістом існування багатьох колективних утворень, конкретних особистостей.

         Поряд з економікою, факторами, що визначають розвиток державності, існують характер ідеології, соціокультурні параметри суспільства, рівень духовності народу, його традиції, національний характер, географічне середовище, міжнародне оточення і т.д. Саме з цього виходить цивілізаційний підхід до виникнення і розвитку держави узагалі.

         Формаційний підхід трактує соціальну історію як процес розгортання логічного в історичному, таким чином, визначаючи для нього єдина підстава – спосіб виробництва матеріальних і духовних цінностей. З цієї точки зору, цивілізаційний підхід представляється процесуальним.

         Представляючи собою збірне поняття, він означає ряд пов’язаних між собою і разом з тим щодо самостійних організаційних парадигм. Так, з позицій загальнотеоретичної парадигми, цивілізація представляється як особливий вид конкретного суспільства, основними ознаками якого виступає наявність державності і цивільного стану.

         Філолофсько-антропологічна концепція, що є ядром цивілізаційного підходу, дозволяє найбільше наочно представити принципове розходження формаційних і цивілізаційних досліджень дійсності. Якщо формаційний підхід виходить з пізнавальної моделі зведення індивідуального до соціального і його особливістю виступає дослідження суспільних структур, то цивілізаційне бачення припускає іншу модель – зведення соціального до індивідуального і його імперативом є орієнтація на дослідження людини, його внутрішнього світу і системи цінностей. [8; 318]

         Характеристики двох основних дослідницьких позицій опису історичного процесу дають представлення про деяких його сутнісний рисах. Принципове розходження досліджуваних процесів робить висновки двох концепцій уразливими.

         Навіть якщо представити весь процес розвитку людства у виді цивілізаційних хвиль, то усе-таки встане питання про те, у яку хвилю ввійде вся цивілізаційна тріада, яка має місце в сучасній науці? Вона ввійде в поле дії двох дотичних хвиль: біологічного рівня розвитку і поля розуму. Якщо їхній вплив можна прийняти за нульовий, то весь проміжок між імпульсами їхнього впливу стане перед дослідником як перехід від першого до другого.

         У відзначених границях, можливо, виділити три градації. Перша система відліку будується на етнологічних підходах, де домінантою є крива етногенезу; на другому рівні переважає соціальна діагностика, тому щойого границями може бути описана вся соціальна історія. Цивілізація як основа нової форми існування вже єдиного людства, узятого в єдності матеріального і духовного, являє собою одягнене в соціальні форми русло етнічної ріки, джерела якої спочивають у біології, а устя – вхід у «царство розуму» — Ноосферу. Це і є третім рівнем.

         В даний час говорять про інформаційний підхід до вивчення типів держав, сформованого на основі теорії Юнга про типи особистостей.

         Виникла гіпотеза, відповідно до якої типологія країн може описуватися поняттями типології Юнга. Однак нечіткість типологічного опису через його психоаналітичної орієнтації не дозволяла адекватно описувати типи націй або етносів і їхньої особливості. Ситуація різко змінилася з розвитком соціоніки і її моделюючого апарата. Так виникла етносоціоніка.

         Усі процеси, що відбуваються в суспільстві, можна представити у вигляді виробництва, циркуляції, обробки і розподіли інформації. При цьому формула К. Маркса, що говорить, що епоха характеризується способом виробництва, заміняється наступної: епоха або соціально-економічна формація або стадія розвитку суспільства, цивілізації характеризується способами і формою одержання і циркуляції інформації в суспільстві. При цьому інформаційна структура суспільства знаходиться у взаємооднозначній відповідності з методами одержання цієї інформації, її специфічної (речовинної) формою і характером циркуляції в суспільстві як структурованої психоінформаціоної системі. З цієї, кібернетичної, точки зору, усі суспільства або живі системи подібні. Розходження полягає лише:

         — у характеристиках речовинних носіїв інформації і відповідних інформаційних систем суспільства. Це — структура економічної формації.

         — в інваріантах або структурах систем переробки інформації. Це — інформаційна структура власне етносу.

         Таким чином, інформаційний підхід поєднує економічні і етнокультурні, соціально-політичні структури в єдине ціле — структуру етносу або держави, що описуються моделями інтегральної соціоніки. Така точка зору дає можливість пояснити, чому розвиток суспільства з ростом інформації в ньому рухається до більш інформаційних технологій і промислове суспільство поступається місцем інформаційному.

         Кількість інформації росте з посиленням точності і ступеня диференційованості регулювання і керування технологічними і енергетичними процесами.

 

 


Висновки

         У курсовій були  вивчені типи держав, відповідно до двох підходів – формаційного і цивілізаційного.

         Як пояснює формаційний підхід, будь-яке суспільство знаходиться в рамках визначеної суспільно-економічної формації і включає два основних і нерівнозначних по характеру компонента. Перший — економічний базис, що складається із системи виробничих відносин і, насамперед, відносин власності. Другий — надбудова, куди відносяться суспільну свідомість, мораль, право, держава, релігія і наука. У суспільно-економічної формації діють закони визначальної ролі базису стосовно надбудові і необхідності відповідності надбудови базису. Послідовний розвиток продуктивних сил суспільства (знарядь праці, трудових навичок людини) приводить до зміни форми виробничих відносин. Власниками основних засобів виробництва стають нові більш прогресивні класи (спочатку рабовласники, потім феодали і буржуазія, нарешті, що трудяться класи). Зі зміною виробничих відносин, міняються і надбудовні елементи. У міру того, як вони стають відповідними новому економічному базису, відбувається перехід до більш високого типу суспільно-економічної формації.

         Перший історичний тип держави – рабовласницька держава, яка виникла в результаті розкладання первіснообщинного ладу і представляє собою політичну організацію економічно пануючого класу рабовласників. Другий тип держави – феодальна. Третій – буржуазна, що припускає приватну власність на засоби виробництва. Четвертий тип – соціалістична держава, де панує суспільна власність і влада трудящих. Ще один тип держави по теорії Маркса – перехідна держава, тобто різновид держави в рамках того самого історичного типу, де панують відразу трохи класів.

         У нашій країні довгий час домінувала формаційна теорія. Більш того, наша держава вважалася соціалістичною, і одне її існування гарантувало громадянам «світле майбутнє» – комунізм. Але цього не відбулося, і цей факт говорить про наявність недоліків і недоробок у даній теорії.

         Що стосується цивілізаційного підходу, то відповідно до нього, що соціокультурні фактори, що є визначальними у розвитку держави, включають духовну сферу життя суспільства, ідеологію, моральність, релігію. Саме вони головним чином визначають особливості розвитку даної суспільної системи і характерні риси її державної влади.

         У розвитку цивілізації проходять кілька етапів. Перший – локальні цивілізації, кожна з яких має сукупність взаємозалежних соціальних інститутів, включаючи державу. Другий – особливі цивілізації (індійська, китайська, західно-європейська, східно-європейська) з відповідними типами держав. І, нарешті, третій етап – сучасна цивілізація з її державністю, що у даний час тільки складається і для якої характерно спільне існування традиційних і сучасних соціально-політичних структур.

         Сучасне розуміння прогресу державності висуває на перший план якість життя, положення особистості, що забезпечує держава.

         Крім того, є ще один підхід до вивчення держави – інформаційний, який поєднує економічні і етнокультурні, соціально-політичні структури в єдине ціле.

         Ще не так давно формаційний підхід до дослідження типології держави вважався в наший країні єдиним вірним. Признавався тільки аналіз суспільного життя, її політичної і правової сторони, тільки як складовій частині класової суспільно-економічної формації. Маркс і Енгельс говорили, що ними створена абсолютно нова наука про суспільство. Свій перший твір вони присвятили боротьбі з ідеологією взагалі і буржуазною ідеологією зокрема.

         Навпаки. учення цивілізаційного підходу більше спираються на своєрідність культури, релігії, етнічну самосвідомість, економіку, але не зводячи її в ранг єдино можливого підходу до даного питання.

         Потрібно сказати, що в двадцятому столітті більше розповсюдження мав цивілізаційний підхід. Принаймні на заході марксистське учення не було єдиним   дозволеним, а було лише одній з теорій в розуміння типу держави. Та і більшість учених, за достатньо рідкісним виключенням не схильні протиставляти два підходи, не дивлячись на їх суперечності.

         А всі гучні заяви про те, що теорії цивілізаційного підходу повинна кинути виклик марксистському ученню або просто дурість, або мода на зіставлення сучасної науки догматизму комунізму. Як і скрізь, необхідне розумне поєднання.

 


Список використаних джерел та літератури

  1. Венгеров А.В. – Теорія держави і права, М.: Юриспруденція, 1999.
  2. Вехорев Ю.А. – Типологія держав. Цивілізаційні типи держав// Вісник Нижегородського Університету, 1999.
  3. Графський В.Г. – Загальна історія права і держави, Підручник, М.: НОРМА – ИНФРА-М, 2000.
  4. Загальна теорія держави і права — Підручник, под. ред. Лазарєва С.Н.,

М.: Юрист, 1996.

  1. Історія політичних і правових навчань – Підручник, под. ред. Нерсесянца Р.В., М.: НОРМА – ИНФРА-М, 1999.
  2. Кравчук М. В. Теорія держави і права. Проблеми теорії держави і права: Навчальний посібник. — 3-тє вид., змін, й доп. — Тернопіль: Карт-бланш, 2002.- 247 с.
  3. Карасев В.И. – Суспільство, держава, цивілізація: до теорії становлення соціумів, М.: МПСИ, 2000.
  4. Нерсесянц В.С. Общая теория права и государства. Учебник для юридических вузов и факультетов. — М.: Издательская группа НОРМА—ИНФРА. М, 1999. — 552 с.
  5. Плетников Ю. Цивілізаційна і формаційна тріади // Вільна думка, 1999, № 3.
  6. Проблемы теории государства и права: Учебник / Под ред. С.С.Алексеева. — М.: Юрид. лит., 1987. — 448 с.
  7. Скакун О.Ф. Теорія держави і права: Підручник / Пер. з рос. — Харків: Консум, 2001. — 656 с.
  8. Теория государства и права. Учебник для юридических вузов и факультетов. Под ред. В. М. Корельского и В.Д. Перевалова — М.: Издательская группа ИНФРА. М—НОРМА, 1997. — 570 с.
  9. Теория права и государства. Под ред. проф. Н. Манова. Учебник для вузов. — М.: Издательство БЁК, 1995. — 336 с.
  10. Теория государства и права. Под ред. Матузова Н.И., Малько А.В. – М., 1999. — М.: Издательство БЁК, 1995. — 564 с.
  11. Теорія держави і права (под ред. В.В.Копейчикова). Київ: Юрінком. — 1997.
  12. Хропанюк В. Теория государства и права. – М.: 1994. с. 450.

 

 

 

 

Порівняльна характеристика правової системи України та РФ
Біоетика та естетика

Добавить комментарий

Your email address will not be published / Required fields are marked *