Суб’єкти підприємницької діяльності

Правове регулювання діяльності людей

Суб’єкти підприємницької діяльності

План

  1. Види суб’єктів підприємницької діяльності
  2. Юридичні особи як суб’єкти підприємницької діяльності
  3. Громадяни як суб’єкти підприємницької діяльності
  4. Правовий статус підприємців – іноземців

         Список використаної літератури

 

  1. Види суб’єктів підприємницької діяльності

         Правове регулювання створення та діяльності суб’єктів господарювання в Україні здійснюється відповідно до норм Господарського кодексу, Цивільного кодексу і деяких спеціальних законів.

         Згідно зі ст.55 Господарського кодексу України суб’єктами господарювання визнаються учасники господарських відносин, які здійснюють господарську діяльність, реалізуючи господарську компетенцію (сукупність господарських прав та обов’язків), мають відокремлене майно і несуть відповідальність за своїми зобов’язаннями в межах цього майна, крім випадків, передбачених законодавством.

         Суб’єктами господарювання є:

         1) господарські організації — юридичні особи, створені відповідно до Цивільного кодексу України, державні, комунальні та інші підприємства, створені відповідно до Господарського кодексу, а також інші юридичні особи, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані в установленому законом порядку;

         2) громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані відповідно до закону як підприємці;

         Підприємницькою діяльністю в Україні мають право займатися як фізичні особи, що є індивідуальними підприємцями, так і юридичні особи — це, в основному, комерційні юридичні особи, основною метою діяльності яких є одержання прибутку.

 

 

 

 

  1. Юридичні особи як суб’єкти підприємницької діяльності

         Першу групу суб’єктів підприємницької діяльності складають юридичні особи.

         Згідно зі ст.80 ЦК України юридичною особою є організація, створена і зареєстрована у встановленому законом порядку. Юридична особа наділяється цивільною правоздатністю і дієздатністю, може бути позивачем та відповідачем у суді. Юридична особа може бути створена шляхом об’єднання осіб та (або) майна.

         Ст.83 ЦК вказує організаційно-правові форми юридичних осіб. Юридичні особи можуть створюватися у формі товариств, установ та в інших формах, встановлених законом.

         Товариством є організація, створена шляхом об’єднання осіб (учасників), які мають право участі в цьому товаристві. Товариство може бути створено однією особою, якщо інше не встановлено законом.

         Товариства поділяються на підприємницькі та непідприємницькі.

         Установою є організація, створена одним або кількома особами (засновниками), які не беруть участі в управлінні нею, шляхом об’єднання (виділення) їхнього майна для досягнення мети, визначеної засновниками, за рахунок цього майна.

         Товариства, які здійснюють підприємницьку діяльність з метою одержання прибутку та наступного його розподілу між учасниками (підприємницькі товариства), можуть бути створені лише як господарські товариства (повне товариство, командитне товариство, товариство з обмеженою або додатковою відповідальністю, акціонерне товариство) або виробничі кооперативи (ст.84 ЦК).

         Виробничі кооперативи подібним чином визначені в ст.95 Господарського кодексу і ст.163 Цивільного кодексу України. Згідно зі ст.95 ГК виробничим кооперативом визнається добровільне об’єднання громадян на засадах членства з метою спільної виробничої або іншої господарської діяльності, що базується на їх особистій трудовій участі та об’єднання майнових пайових внесків, участі в управлінні підприємством та розподілі доходу між членами кооперативу відповідно до їх участі у його діяльності.

         Згідно зі ст.85 ЦК непідприємницькими товариствами є товариства, які не мають на меті одержання прибутку для його наступного розподілу між учасниками. Непідприємницькі товариства (споживчі кооперативи, об’єднання громадян тощо) та установи можуть поряд зі своєю основною діяльністю здійснювати підприємницьку діяльність, якщо інше не встановлено законом і якщо ця діяльність відповідає меті, для якої вони були створені, та сприяє її досягненню.

         Підприємницькою діяльністю вправі займатися юридичні особи — комерційні та некомерційні організації (за термінологією Цивільного кодексу — підприємницькі та непідприємницькі товариства), причому некомерційні організації здійснюють її в обмежених межах як епізодичні учасники підприємництва.

         В основному, підприємницькою діяльністю займаються комерційні юридичні особи (підприємницькі товариства), основною метою діяльності яких є одержання прибутку. Отже, будь-яка комерційна організація (підприємницьке товариство) є суб’єктом підприємницької діяльності, у той час як не всякий суб’єкт підприємництва є комерційною організацією (підприємницьким товариством).

         Якщо обраним критерієм розмежування комерційних юридичних осіб є права їхніх засновників (учасників) щодо майна юридичних осіб, то можна розрізняти: а) юридичні особи, учасники яких мають зобов’язальні права щодо них (господарські товариства); б) юридичні особи, щодо майна яких їх засновники (учасники) мають право власності або інше речове право (наприклад, державні підприємства).

         Найбільш розповсюдженою є класифікація комерційних юридичних осіб за організаційно-правовою формою на: господарські товариства (повні і командитні товариства, товариства з обмеженою відповідальністю і додатковою відповідальністю, акціонерні товариства), приватні, державні і комунальні підприємства, а також виробничі кооперативи.

         Організаційно-правова форма — це форма юридичної особи — суб’єкта підприємництва, що характеризує специфіку його створення, майнового статусу, характеру його прав і прав засновників (учасників) на майно, та особливості їхньої відповідальності за зобов’язаннями суб’єкта.

         Здійснення підприємницької діяльності некомерційними організаціями (непідприємницькими товариствами) — споживчими кооперативами, суспільними або релігійними організаціями, установами, благодійними та іншими фондами — у цілому не відповідає цілям їхньої діяльності, оскільки їх основною метою не є одержання прибутку. Вони діють для досягнення соціальних, благодійних, культурних, освітніх, наукових і управлінських цілей, з метою охорони здоров’я громадян, розвитку фізичної культури і спорту, задоволення духовних та інших нематеріальних потреб громадян, захисту прав, законних інтересів громадян і організацій, вирішення спорів і конфліктів, а також в інших цілях, спрямованих на досягнення суспільних благ. Однак це не виключає можливості участі в підприємницькій діяльності некомерційних організацій. Вони можуть здійснювати підприємницьку діяльність, якщо вона служить меті створення некомерційної організації, та одержувати прибуток, необхідний їм для реалізації статутних цілей.

 

 

 

 

  1. Громадяни як суб’єкти підприємницької діяльності

         До другої групи суб’єктів відносяться фізичні особи, які здійснюють підприємницьку діяльність без утворення юридичної особи. Це найбільш проста форма підприємництва, що здійснюється від свого імені, на свій ризик громадянами, які відповідають усім майном, що належить їм на праві приватної власності, за своїми обов’язками у сфері підприємництва (за винятком майна, на яке відповідно до закону не може бути звернене стягнення). Вимоги кредиторів фізичної особи — суб’єкта підприємництва задовольняються за рахунок належного йому майна, на яке може бути звернене стягнення.

         Право громадян на приватну власність і здійснення підприємницької діяльності закріплено в Конституції України та чинному законодавстві. Слід зазначити, що питання про реалізацію як права приватної власності, так і права на здійснення громадянами підприємницької діяльності, були і є предметом наукових дискусій. Так само, як і питання про правовий статус суб’єктів підприємницької діяльності. Ці дискусії, насамперед, пов’язані з необхідністю вдосконалення українського законодавства, яке регламентує різні види підприємницької діяльності. Передусім ідеться про ті законодавчі акти, що були прийняті задовго до введення в дію чинних Цивільного та Господарського кодексів.

         Правовий статус фізичної особи-підприємця в Україні має певні особливості, зумовлені рівнем розвитку громадянського суспільства та цивільно-правових відносин. Він поступово наближається до класичного статусу фізичної особи-підприємця, прийнятого у країнах з розвинутою ринковою економікою. У перші роки незалежності в Україні — через низку суспільно-політичних причин — не відбулося радикального впровадження інституту фізичної особи-підприємця. Адже для такого кроку потрібна була принципово інша соціально-економічна політика, ніж та, яку проводила державна влада — парламент, глава держави та уряд. Згодом цей інститут цивільного права почав набувати все більшої ваги в соціально-економічному житті країни, а відтак вимагав адекватного правового регулювання.

         З огляду на це в новому Цивільному кодексі України (глава 5), правовий статус фізичної особи-підприємця був повно і детально регламентований та, відповідно, дістав значення самостійного інституту цивільного права.

         Правовий статус фізичної особи-підприємця характеризується такими рисами.

         По-перше, право на здійснення підприємницької діяльності, яку не заборонено законом, має фізична особа з повною цивільною дієздатністю, тобто така, що досягла 18-ти років (повноліття). У разі реєстрації шлюбу неповнолітньою особою, вона набуває повної цивільної дієздатності з моменту реєстрації шлюбу.

         Іншою підставою проголошення неповнолітнього повністю дієздатним є так звана емансипація, тобто коли особа записана матір’ю чи батьком дитини або ж якщо вона досягла 16-ти років і працює за трудовим договором чи бажає займатися підприємницькою діяльністю. В останньому випадку за наявності письмової згоди на це батьків (усиновлювачів), піклувальника або органу опіки і піклування така особа може бути зареєстрована як підприємець. У цьому разі фізична особа набуває повної цивільної дієздатності з моменту державної реєстрації її як підприємця (ч. 3 ст. 35 Цивільного кодексу).

         У тих випадках, коли фізична особа визнана судом недієздатною або обмежено дієздатною і не може самостійно реалізувати своє право на підприємницьку діяльність, відповідно до закону це право здійснюється через опікунів та інших фізичних осіб, які представляють цю особу, захищають і несуть відповідальність за її діяльність.

         Отже, правовий статус фізичних осіб-підприємців повністю ґрунтується на положеннях Цивільного кодексу про правоздатність і дієздатність фізичних осіб.

         У проекті Цивільного кодексу 1996 р. була норма, згідно з якою суд міг за заявою дружини, повнолітніх дітей та батьків обмежити фізичну особу у праві займатися підприємництвом, якщо вона переважно діє як марнотратник. Цей проект також передбачав, що в разі задоволення такої заяви суд може призначити над особою, яка займається підприємництвом, піклувальника. Хоч така норма не увійшла до чинного Цивільного кодексу, але вона має право на існування, і питання про визнання підприємця марнотратником рано чи пізно постане, оскільки практика підтверджує такі випадки.

         По-друге, законом встановлюється перелік посад в органах публічної влади, обіймання яких фізичними особами є перешкодою для заняття підприємництвом. Ідеться про військовослужбовців, посадових осіб органів державної влади, Автономної Республіки Крим та місцевого самоврядування, щодо яких Конституція та чинне законодавство встановили принцип несумісності із заняттям підприємництвом.

         Крім того, закон накладає обмеження щодо заняття фізичними особами-підприємцями певними видами діяльності, зокрема: банківською діяльністю (ст. 6 Закону України «Про банки і банківську діяльність» від 07.12.2000 р.), діяльністю у сфері здійснення операцій з металобрухтом (ст. 4 Закону України «Про металобрухт» від 05.05.1999 р.), концесійною діяльністю щодо будівництва та експлуатації автомобільних доріг (ст. 1 Закону України «Про концесії на будівництво та експлуатацію автомобільних доріг» від 14.12.1999 р.), діяльністю у сфері організації зв’язку (Закон України «Про зв’язок» від 16.05.1995 р.) тощо.

         Також суд може заборонити проваджувати певну діяльність особам до закінчення терміну, встановленого вироком суду, або особам, які мають непогашену судимість за крадіжки, хабарництво та інші корисливі злочини.

         По-третє, фізична особа може займатися підприємництвом за умов державної реєстрації її як підприємця без статусу юридичної особи. Державна реєстрація засвідчує факт набуття або позбавлення статусу підприємця фізичною особою. Саме від моменту державної реєстрації фізична особа набуває дієздатності у сфері підприємницької діяльності. Якщо ж факту реєстрації не відбулося, заняття підприємництвом має протиправний характер і може потягнути за собою той чи той вид юридичної відповідальності.

         По-четверте, фізична особа-підприємець відповідає за зобов’язаннями, пов’язаними з підприємницькою діяльністю, усім своїм майном, крім майна, на яке згідно із законом не може бути звернено стягнення. Якщо ця особа перебуває у шлюбі, то вона відповідає за такими зобов’язаннями всім своїм особистим майном і часткою у спільній сумісній власності подружжя, яке належатиме їй у разі поділу цього майна.

         Фізична особа, яка не спроможна задовольнити кредиторських вимог, що пов’язані із здійсненням підприємницької діяльності, може бути визнана судом банкрутом у порядку, встановленому законом. Колишній банкрут має право повторно зареєструватися як підприємець у загальному порядку.

         По-п’яте, якщо фізична особа-підприємець визнана за законом безвісно відсутньою, недієздатною чи її цивільна дієздатність обмежена або якщо власником майна, яке використовувалося у підприємництві, стала неповнолітня чи малолітня особа, орган опіки та піклування може призначити управителя цього майна, уклавши з ним договір про управління цим майном, а також здійснювати контроль за діяльністю управителя майном відповідно до правил про контроль за діяльністю опікуна і піклувальника.

         По-шосте, до підприємницької діяльності фізичних осіб застосовуються нормативно-правові акти, що регулюють підприємницьку діяльність юридичних осіб, якщо інше не встановлено законом або не випливає із суті правовідносин.

         Таким чином, Цивільний кодекс формує основи правового статусу фізичної особи-підприємця, що має велике практичне значення для цієї категорії суб’єктів цивільного права. З іншого боку, виділення в окрему главу Кодексу положень про фізичну особу-підприємця вказує на те, що цим суб’єктам цивільного права відводиться особлива роль для розвитку цивільно-правових відносин. Адже мова йде про представників малого і середнього підприємництва (МСП), які повинні стати соціальним опертям ринкової економіки та основою середнього класу.

         Підприємництво є безпосередньою самостій­ною, систематичною, на власний ризик діяльністю по виробництву продукції, виконанню робіт, наданню послуг з метою отримання прибутку, яка здійснюється фізичними та юридичними особами, зареєстрованими як суб’єкти підприємницької діяльності у по­рядку, встановленому законодавством.

         Створення (заснування) суб’єкта підприємницької діяльності юридичної особи, а також володіння корпоративними правами не є підприємницькою діяльністю, крім випадків, передбачених за­конодавством.

         Матеріальну основу підприємницької діяльності становить власність. Власність як економічна категорія — це відносини між людьми з приводу речей, які полягають у присвоєнні або в на­лежності матеріальних благ одним особам і відповідно у відчу­женні цих благ від усіх інших осіб.

         Власник має право використовувати належне йому майно (будівлі, споруди, засоби виробництва, вироблену продукцію, транспортні засоби, грошові кошти, цінні папери тощо) для під­приємницької діяльності. Власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав.

         Власність не повинна використовуватися на шкоду людині й суспільству.

         Згідно з ч. 4 ст. 13 Конституції України держава забезпечує захист прав усіх суб’єктів права власності та господарювання, соціальну спрямованість економіки. Всі суб’єкти права власності рівні перед законом.

 

 

 

 

  1. Правовий статус підприємців – іноземців

         Відповідно до ст. 5 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» від 11.12.2003 р. № 1382-IV законними підставами перебування на території України для іноземців є реєстрація на території України паспортного документа або наявність посвідки на постійне або тимчасове проживання в Україні.

         Відповідно до п. 16 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» від 22.09.2011 р. № 3773-VI (далі – Закон № 3773-VI) паспортний документ – це документ, виданий уповноваженим органом іноземної держави або статутною організацією ООН, що підтверджує громадянство іноземця, посвідчує особу іноземця або особу без громадянства, надає право на в’їзд або виїзд з держави і визнається Україною.

         Згідно з п. 17 ч. 1 ст. 1 Закону № 3773-VI посвідка на постійне проживання – це документ, що посвідчує особу іноземця або особу без громадянства та підтверджує право на постійне проживання в Україні.

         Згідно з п. 18 ч. 1 ст. 1 Закону № 3773-VI, посвідка на тимчасове проживання – це документ, що посвідчує особу іноземця або особу без громадянства та підтверджує законні підстави для тимчасового проживання в Україні.

         Таким чином, визначивши законність перебування іноземця в Україні, можна проводити його державну реєстрацію підприємцем. Законодавство України, а точніше Закон України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців» від 15.05.2003 р. № 755-IV (далі – Закон № 755-IV), не встановлює особливого порядку реєстрації іноземця фізичною особою – підприємцем.

         Відповідно до ст. 42 Закону № 755-IV для проведення державної реєстрації фізична особа, яка має намір стати підприємцем та має реєстраційний номер облікової картки платника податків, повинна подати державному реєстратору за місцем проживання такі документи:

заповнену реєстраційну картку на проведення державної реєстрації фізичної особи – підприємця;

копію документа, що засвідчує реєстрацію у Державному реєстрі фізичних осіб – платників податків;

документ, що підтверджує внесення реєстраційного збору за проведення державної реєстрації фізичної особи – підприємця.

         Тут необхідно звернути увагу на два аспекти:

1) підтвердження місця проживання іноземця;

2) володіння реєстраційним номером облікової картки платника податків – документ, що засвідчує реєстрацію у Державному реєстрі фізичних осіб – платників податків.

         Щодо першого з них, то необхідно звернути увагу на ч. 1 ст. 6 Закону № 1382-IV, відповідно до якої іноземець чи особа без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах, зобов’язані протягом десяти днів після прибуття до нового місця проживання зареєструвати місце проживання. Не зареєструвавши свого місця проживання, іноземець не зможе звернутися до відповідного державного реєстратора з документами, передбаченими ст. 42 Закону № 755-IV для реєстрації підприємцем. У свою чергу, відповідно до ст. 3 Закону № 1382-IV місце проживання – це адміністративно-територіальна одиниця, на території якої особа проживає строком понад шість місяців на рік.

         Щодо другого з них, то такий реєстраційний номер іноземець повинен отримати в органах державної податкової служби обласного рівня. Відповідно до ст. 70 ПКУ центральний орган ДПС формує та веде Державний реєстр фізичних осіб – платників податків.

         До Держреєстру вноситься інформація про громадян України а також про осіб, які є:

– іноземцями та особами без громадянства, які постійно проживають в Україні;

– іноземцями та особами без громадянства, які не мають постійного місця проживання в Україні, але відповідно до законодавства зобов’язані сплачувати податки в Україні або є засновниками юридичних осіб, створених на території України.

         Відповідно до Положення про реєстрацію фізичних осіб у Державному реєстрі фізичних осіб – платників податків, затвердженого наказом ДПАУ від 17.12.2010 р. № 954, яке розроблено у тому числі на виконання ст. 70 ПКУ, фізичні особи – іноземці та особи без громадянства подають облікову картку до органів ДПС в АРК, областях, містах Києві та Севастополі. Для реєстрації іноземців та осіб без громадянства додатково подається засвідчений у встановленому законодавством порядку переклад українською мовою паспортного документа іноземця чи особи без громадянства.

         Отже, для реєстрації підприємцем іноземець повинен:

 на законних підставах перебувати на території України;

 зареєструвати своє місце проживання протягом 10 днів після прибуття до такого місця проживання;

 перебувати у зареєстрованому місці проживання протягом 6 місяців з дня реєстрації;

 отримати реєстраційний номер облікової картки платника податків;

 подати держреєстратору документи за своїм місцем проживання відповідно до ст. 42 Закону № 755-IV.

         Ставши підприємцем, іноземець реєструється платником єдиного податку у такому ж порядку, що й фізична особа – підприємець – громадянин України.

 

 

Список використаної літератури

  1. Господарський кодекс України від 16 січня 2003 року.
  2. Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 року.
  3. Закон України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» від 22.09.2011 р.
  4. Закон України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців» від 15.05.2003 р.
  5. Закон України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» від 11.12.2003 р.
  6. Мілаш В. С. Господарське право: курс лекцій у двох частинах. Частина перша. — Харків: Право, 2008. — 496 с.
  7. Цивільне право України: Загальна частина: Підручник. Затверджено МОН / За ред. В.Г. Фазикоша. — К., 2010. — 631 с.
Правова держава — шляхи становлення і розвитку
Права людини і права громадянина: проблеми співвідношення

Добавить комментарий

Your email address will not be published / Required fields are marked *