Структура юридичної норми

Зміст

 

Вступ. 3

Розділ І Структурні елементи норми права. 8

Розділ ІІ  Види гіпотез, диспозицій та санкцій. 14

Розділ ІІІ Норма права і стаття нормативно – правового акта. 18

Висновки. 21

Список використаної літератури. 23

 


Вступ

         Довгий час в радянській юридичній літературі вважалось, що позитивне право розглядалось, як «заблуждение умов», що веде до порушення правопорядку. З цієї точки зору правом є лише позитивне право, тобто тільки те, що виражене в законодавстві. Природнє право — це право, яке належить людині від народження (право на життя і т.д.). Позитивне право — це та частина соціальних норм, яка виражена в офіційних документах, що виходять від держави і гарантованих державою. I позитивне право не відхиляє природнього права, з точки зору сучасної науки. Спостерігається деякий звязок між ними. Як було зазначено вище, цей звязок добре показав Бабаев В.К.

         Норма права — це правило поведінки, встановлене чи санкціоноване державою, елементарна частина права, що відноситься до нього як частина до цілого (або як одиничне до загального). Було обгрунтовано, що норма права це і не форма, і не зміст всього права, а саме його частина. Вона володіє змістом і формою і в системоутворюючих процесах з іншими нормами складає зміст права в цілому. Нормі права, як частині системи в тій чи іншій мірі притаманні суттєві ознаки, притаманні праву, тому їй можна дати визначення, ідентичне за своїм значенням визначенню права в цілому.

         Норма права — це загальнообовязкове, встановлене чи санкціоноване і таке, що захищається державою правило поведінки, що виражає обумовлену матеріальними умовами життя суспільства волю і інтереси народу, що активно впливає на суспільні відносини в цілях їх впорядкування. Будь-яке державно-організоване суспільство не може обійтись без норм права. Але це одиничний феномен права, тому повне наукове визначення поняття передбачає зясування притаманних нормі права специфічних ознак (властивостей). По-перше, норма права представляє собою відхилення від ознак індивідуалізації і вказує лише на ті характерні риси поведінки, які є суттєвими, тобто розглядають поведінку як вид суспільних відносин. Ці ознаки, включені в текст норми, стають правилами поведінки, обовязковими до реалізації. Наприклад, в процесі купівлі-продажу суттєвим є не те, скільки разів «прицінювався» покупець, вибираючи ту чи іншу річ, скільки часу він на це затратив. Для права важливо встановити ознаки: коли можна визнати договір купівлі-продажу укладеним, коли право власності на річ переходить від продавця до покупця. Або інший приклад: у випадку скоєння вбивства, коли закон особливо чутливий до обставин цього тяжкого злочину, закон відкидає все індивідуальне, що не має відношення до характеристики даної дії як такої. Отже, норми права містять вказівки на суттєві признаки поведінки, властиві кожному з невизначеного числа конкретних індивідуальних відносин (вчинків), які держава має намір піддати правовому регулюванню. По-друге, норма права є владним розпорядженням незалежно від того, який його характер: заборона чи дозвіл. Припис в будь-якому випадку знаходиться під охороною держави; оскільки віно нею встановлений, то передбачені і міри примусу в випадках його порушення. По-третє, норма права являє собою певний метод впливу на відносини, що врегульовуються.

         В приведених вище прикладах методи регулювання виникаючих відносин цілком несхожі, як і самі відносини, бо використовуються різні способи надання їм визначеності, впорядкованості. В цей метод включаються: обставини, при яких застосовується норма; коло учасників, регулюємих цією нормою відносин; взаємні права і обовязки; санкції за неконання обовязків. По-четверте, норма права загальнообовязкове правило поведінки. Воно має значення не для окремого індивида, а для всіх людей, що входять до складу даної категорії (суспільства в цілому), як можливих (чи реальних) учасників конкретного виду суспільних відносин. Норма права звичайно не вказує персоніфікованих виконавців розпорядження. Iншими словами, вона розрахована на невизначене коло уповноважених і зобовязаних осіб. Це відбувається тому, що норма права як абстрактна модель поведінки передбачає її неодноразову дію, а відповідно, і «захопити» в поле свого притягання вона може потенційно кожного члена суспільства. По-п’яте, абстрактність норми права зовсім не означає невизначеності її змісту. Як раз навпаки, норма права тому і є такою, що містить достатньо конкретне правило поведінки. Таким чином, норма права як загальне правило поведінки регулює вид суспільних відносин, що повторюються, оскільки не вичерпується одноразовою реалізацією, а охоплює всі можливі індивідуальні випадки. Тому норма права загальне і загальнообов’язкове правило поведінки. По-шосте, зміст правової норми визначається об’єктивною природою того виду суспільних відносин, на впорядкування яких вона направлена. Він формується під впливом соціального досвіду регулювання, рівня загальної і правової культури, моральних і політичних установок, орієнтацій держави і інших факторів. Головний зміст норми, в основному визначається змістом відносин, що регулюються. Норма права правова реальність навіть в тому випадку, якщо вона ні разу не застосовувалась для регулювання фактичних відносин. Наприклад, в недавній історії конституційне право союзної республіки на вільний вихід зі складу СРСР. Визнання цього права було передумовою для визначення правового статусу союзної республіки і для державно-політичної практики. Тому можна зробити висновок, що праву відомі норми, які застосовуються безпосередньо і опосередковано через інші норми. Таким чином, норма права це загальне правило, яке вбирає в себе все багатство соціального досвіду суспільства і держави, різноманітність особливого, індивідуального, окремого. Права людини є складовою частиною свободи, яка, на думку більшості — один з найбільш необхідних факторів людської сутності. Однак, наприклад, право індивіда на життя чи власність іншого індивіда означає порушення свободи останнього. Отже, норми права виражають обєктивно зумовлену міру свободи. Вони виступають в якості рівного масштабу, форми, міри свободи всіх учасників суспільних відносин. Правові норми таким чином поєднують в собі надання і одночасно обмеження зовнішньої свободи осіб в їх взаємних відносинах. Таким чином надавально-зобовязуючий характер є одною з характерних рис юридичних норм. Він означає, що в певних випадках права одного індивіда можуть охоронятись шляхом деякого обмеження прав другого індивіда (наприклад, прав на життя чи власність першого). На думку Л.I. Спиридонова, ”право закріплює умови, при яких індивід в стані задовольнити свої потреби, лише задовольнивши потреби іншого“. Дана точка зору виглядає, однак, дещо категоричною. Більш прийнятним виглядає теза про те, що індивід не може задовольнити свої потреби, не давши можливості, тим самим, іншому задовольняти свої. В цілому ж, масове недотримання подібних умов може привести до зруйнування балансу обмінних зв’язків — тієї основи, на якій тримається сучасна соціальна система, і тому норми, що їх закріплюють – загальнообов’язкові, що є однією з найбільш характерних властивостей юридичних норм. Норма права є науковим, об’єктивно обгрунтованим розпорядженням моделлю суспільних відносин, що відображає інтереси суспільства в розвитку даних відносин. Загальний характер норми права не витікає з її власної природи. Загальне в праві в кінцевому результаті є відображенням того реального загального, яке об’єктивно існує в багаточисленних окремих матеріальних відносинах даного виду, які являються виробничими відносинами. В сучасних умовах вдосконалення норм права іде двома основними напрямами: покращення змісту норм, зміцнення їх «істинності»; впорядкування їх структури і системи в цілому. Перший шлях характеризується тенденцією до все більш точного відображення потреб суспільного життя, без чого неможливо забезпечити зростання ефективності дії норм права як регуляторів суспільних відносин. Тому вдосконалення утримання стосується всього комплексу норм зобов’язуючих, уповноважуючих, забороняючих. Зростає значення рекомендаційних норм. В рамках кожного різновиду норм виробляються нові, більш ефективні методи впливу на суспільні відносини за допомогою всіх елементів правової норми.  

         Метою даної роботи є дослідження структури правової норми, видів структурних елементів правових норм, а також співвідношення норм права і статтей нормативно – правових актів.

         З урахуванням цього були поставлені такі основні завдання: 1) визначити структурні елементи правової норми; 2) розглянути види структурних елементів правової норми; 3) розглянути співвідношення правових норм і статтей нормативно – правових актів.

         В процесі написання курсової роботи були дослідженні статті у періодичних видання, нормативно – правова база та монографії, присвячені темі курсової роботи..

         Курсова робота складається з вступу, трьох розділів, висновків та списку використаної літератури.

 


Розділ І Структурні елементи норми права

         Структура норми права є формою її внутрішнього змісту. Норма права виконає свою роль регулятора суспільних відносин, якщо буде володіти здатністю реагувати на умови реального життя, в яких вони формуються, враховувати їх суспільні властивості, в гіршому випадку реалізувати цю функцію буде просто неможливо, в нормі повинно бути передбачено і примусове здійснення примусу, інакше вона буде не нормою права, а побажанням. Тому норма права представляє собою єдність елементів — приписів, виконуючих всі вказані вище функції.    Глибокий, різносторонній вплив на структуру норми права має виділення правоохоронних правових приписів. Вивчення історії законодавства показує, що розвиток правових систем неминуче виражається у відокремленні розпоряджень, що регламентують юридичні санкції. Такого відокремлення вимагає диференціація мір державно-примусового впливу, необхідність нормативного закріплення різноманітних фактичних умов – об’єктивних і суб’єктивних. Виділення правоохоронних приписів не тільки відображається на структурі регулятивних норм зі складу яких «виводяться» вказівки на державно-примусові міри забезпечення, але і тягне за собою формування самостійних правоохоронних інститутів, а відповідно, впливає на структуру права більш високих рівнів. Iстотний вплив на структуру права має і відокремлення загальних правових розпоряджень, в яких закріплюються правові поняття, принципи, правове положення суб’єктів, загальні умови здійснення тих чи інших юридичних дій і т. д.

         Будучи складовою частиною більш широкої проблеми, питання про структуру юридичної норми має своє достатньо самостійне значення. Тут (як і при характеристиці видів юридичних норм) перед нами мікроструктура права. В ній, на відміну від макроструктури — поділу права на галузі і інститути (система права) — не так наглядно і рельєфно проглядаються соціально-політичні особливості правового регулювання. В той же час в структурі норми і видах норм проявляються ті специфічні функції, які виконують юридичні норми як первинна ланка структури права, забезпечення конкретизованого, детального, точного і визначеного нормативного регулювання суспільних відносин. А звідси в розглядуваних питаннях більшого значення набувають юридико-технічний бік, конструктивні моменти організації змісту норми, тобто те, що відноситься до догми права. Структурі норми права властива своя типова схема (модель) зв’язків утворюючих її елементів. Головне в цій типовій схемі — нормативна побудова інтелектуально-вольового і юридичного змісту державної волі. Ця нормативна побудова полягає в тому, що зміст норми не тільки виражається за допомогою таких категорій, як права і обов’язки, але і має характер загального правила, особливо в одночасно існуючих нормах-приписах і логічних нормах. Норма-припис втілює державне веління у вигляді цільного нормативного положення, присвяченого конкретному питанню правового регулювання. Логічна ж норма характеризує сутність і зв’язок конкретних розпоряджень, їх державно-примусові, нормативно-регулюючі якості. Внутрішня будова, зв’язок елементів, що утворюють структуру норми, відрізняються інваріантністю, жорсткістю, «незруйнуванням». Причому ці елементи (гіпотеза, диспозиція, санкція) об’єднані не на умовах ієрархічної залежності, як це характерно в основному для зв’язку елементів усередині галузей і інститутів права, а на умовах синтетичної залежності при якій відсутність хоча б одного з необхідних елементів приводить до руйнування даної цілісності — юридичної норми. З зовнішнього боку (тобто з боку зовнішньої форми) норми-приписи і логічні норми одержують мовно-логічний, словесно-документальний виклад в тексті нормативного юридичного акту: його статтях і інших структурних підрозділах акту. Головне, що тут необхідно відмітити, це різницю між нормою права і статтею нормативного акту. Однак співвідношення між нормою і статтею залежить від того, чи розглядається це співвідношення як таке, що можна застосувати до логічної норми чи до норми-припису. [9; 315]

         Логічна норма, покликана виразити в основному зв’язки між спеціалізованими нормативними приписами, їх державно-примусові, нормативно-регулюючі якості, в більшості випадків містяться в декількох статтях нормативного акту чи навіть в статтях різних нормативних актів. Норма-припис, як правило, відповідає первинній структурній частині тексту нормативного акту (статті, пункту, абзацу статті, конкретній фразі тексту). Дроблення норми-припису, розподіл його змісту між різними статтями, пунктами статті і т. д. взагалі неможливий. Норма-припис — це цільне, логічно завершене і формально закріплене державно-владне веління. За своєю словесно-логічною побудовою вона представляє собою нероздільну єдність за формулою «якщо-то». Практика законодавства показує, що виділення частини норми-припису можливе лише шляхом самостійного її формулювання у вигляді особливого загального правила (при цьому якість самостійного правила зберігає і «урізана» норма). Однак при характеристиці співвідношення норми-припису і статті важливо відмітити, що повного співпадіння тут також нема.

         Норма-припис — це правило, веління, нормативно-владне судження, тоді як стаття представляє собою лише підрозділ тексту нормативного юридичного акту. Отже, в даному випадку можна говорити тільки про відповідність норми права і статті чи іншої частини тексту акту, а не про їх рівність. Чим вищий рівень спеціалізації права, тим більш спрощуються правові приписи, кожний з яких стає самостійним нормативним узагальненням, присвяченим окремій операції в процесі правового регулювання. При цьому нерідко стаття нормативного акту містить декілька тісно взаємопов’язаних правових приписів.

         Структура логічної норми виражається в жорсткому, інваріантному зв’язку таких елементів, які в своїй єдності забезпечують державно-владне регулювання суспільних відносин. Набір елементів логічної норми такий, що він дозволяє їй бути «автономним», відносно відокремленим регулятором, акумулюючим все те, що необхідно для юридичного опосередкування суспільних відносин. У відповідності з цим логічна норма включає до свого складу три основні елементи: гіпотезу, диспозицію, санкцію. а) гіпотеза — зазначення конкретних фактичних життєвих обставин (події, дії людей, сукупність дій, тобто фактичні склади), при яких дана норма вступає в дію. Гіпотеза (припущення) — це елемент правової норми, в якому вказується, при яких умовах слід керуватись даним правилом. В гіпотезі викладаються ті фактичні обставини, при наявності яких в осіб виникають юридичні права і обов’язки. Візьмемо в якості прикладу норму цивільного права, яка визначає обов’язок наймодавця по утриманню зданого в найм майна. Гіпотезою в даній нормі є здача в найм майна. При такій умові у однієї особи (наймодавця) виникає обов’язок утримувати здане в найм майно, а у другої (наймача) — право вимагати виконання цього обов’язку. б) диспозиція — «серцевина» норми права, тобто вказівка на правило (правила) поведінки, яким повинні підпорядковуватись суб’єкти, якщо вони виявились причетними до умов, перерахованих в гіпотезі. Диспозиція розкриває саме правило поведінки, зміст юридичних прав и обов’язків осіб. В приведеному вище прикладі диспозиція приписує, що наймодавець зобов’язаний проводити за свій рахунок капітальний ремонт зданого в найм майна, якщо інше не передбачене законом чи договором, а наймач у випадку невиконання наймодавцем цього обов’язку має право або провести капітальний ремонт і стягнути з наймодавця вартість ремонту чи зарахувати її в рахунок найомної плати або розірвати договір і стягнути збитки, нанесені його невиконанням. в) санкція — вид і міра можливого покарання (кари), якщо суб’єкти не виконують приписи диспозиції, чи заохочення за здійснення рекомендованих дій. Тому санкції призначають, щоб спонукати суб’єктів діяти у відповідності з розпорядженнями норми права.

         Санкція називає заохочувальні чи каральні міри (позитивні чи негативні наслідки), що наступають у випадку додержання чи, навпаки, порушення правила, зазначеного в диспозиції норми. Iнколи в статті закону формується тільки частина норми, а інші її частини слід шукати в інших статтях чи в іншому нормативному акті. Звідси слідує необхідність розрізняти норму права і статтю закону. Це очевидно ще й тому, що в одній статті нормативного акту наприклад кримінально-правові, спеціалізуются на вираженні санкцій, що обслуговують норми інших галузей права. Норма права не виконала б своєї регулятивної ролі, якщо б в ній був відсутнім який-небудь з названих структурних елементів. Тому законодавець при формулюванні норм зобов’язаний виписати кожну частину чи дати відповідне посилання, а той, хто реалізує норму, повинен мати на увазі всі звязки єлементів норми, для того щоб юридично грамотно побудувати свої дії.

         Cтруктура норми – припису – це структура первинних частин правової матерії, які знаходять пряме вираження в тексті нормативного акту. Норми-приписи як клітини єдиного організму виконують всередині нього різноманітні задачі, різні операції. Тому трьохчленна схема, яка має суттєве значення для характеристики логічних норм, не відповідає структурі реальних норм-приписів. Структурна побудова норм-приписів відображає головне, що властиве первинній ланці нормативної системи, — забезпечення конкретизованого, детального, точного і визначеного нормування поведінки людей. З врахуванням спеціалізації права для юридичної норми-припису характерна типова структурна побудова, що виражає жорсткий закон організації її змісту і яка складається з двох основних елементів: а) гіпотези — частини норми, що вказує на ті умови, тобто фактичні обставини, при настанні чи ненастанні яких норма вступає в дію; б) диспозиції чи санкції — частини норми, що вказує на ті юридичні наслідки, які наступають при наявності передбачених нормами умов. [11; 196]

         В регулятивних (правоустановчих) нормах ця частина норми називається диспозицією; вона утворює зміст самого правила поведінки, вказує на права і обов’язки, якими наділяються учасники відносин, що регулюються. Вказані дві частини норми-припису є її обов’язковими елементами. Правове веління обов’язково повинно містити вказівки на його суть, тобто на юридичні наслідки, і на умови їх настання. Отже, норм-приписів без гіпотез існувати не може. В будь-яких, самих спеціалізованих правових приписах так чи інакше вказуються умови, при яких вони діють. Важливо звернути увагу на те, що регулятивні норми-приписи неодмінно, за логікою юридичного регулювання, внутрішньо, а інколи і текстуально пов’язані, функціонують в єдності з охоронними приписами, які їх забезпечують, охороняють. Так що в кінцевому результаті регулятивні і охоронні норми-приписи виражаються у вигляді логічних норм, де є всі три елементи — гіпотеза, диспозиція, санкція. При цьому нерідко з кількома регулятивними нормами-приписами скоординовано одне охоронне нормативне положення, яке виступає у вигляді самостійного припису, а в рамках логічних норм приєднeється то до одного, то до другого регулятивного припису.


Розділ ІІ  Види гіпотез, диспозицій та санкцій

         Дамо деякі пояснення структурним елементам логічної норми права і наведемо їх класифікацію.

         За ступенем визначеності змісту гіпотези, диспозиції, санкції можуть бути:

  • абсолютно-визначені,
  • відносно-визначені,
  • альтернативні.

         Гіпотеза надає рух юридичній нормі. За допомогою гіпотези абстрактний варіант поведінки «прив’язується» до конкретного життєвого випадку, до конкретної людини, часу і місця. Призначення гіпотези — визначити сферу і межі регулятивного дії диспозиції і правової норми.

         Наприклад, у відповідності з законодавством про шлюб і сім’ю для одруження необхідна взаємна згода осіб, що одружуються, і досягнення ними шлюбного віку. Лише за наявності зазначених обставин (позитивна гіпотеза) норми діятимуть. Але дія норми, що розглядається, зв’язується і з іншими обставинами: відсутністю вже зареєстрованого шлюбу, а також визнаної судом недієздатності внаслідок душевної хвороби або слабоумства (негативна гіпотеза).

         В абсолютно-визначеній гіпотезі вичерпно визначаються обставини, з наявністю або відсутністю яких пов’язується чинність юридичної норми. Наприклад, кримінально-процесуальне законодавство встановлює вичерпний перелік обставин (умов), за яких вирок суду повинний бути безумовно скасований: якщо вирок винесено незаконним складом суду, або порушена таємниця наради судів, або вирок не підписаний будь-ким із суддів та ін. Тут — абсолютно-визначена гіпотеза. [4; 275]

         Відносно-визначена гіпотеза не містить достатньо повних даних про обставини дії норми, обмежує умови застосування норми певним колом формальних вимог.

         Альтернативна гіпотеза ставить дію юридичної норми в залежність від одного або кількох фактичних обставин (умов). Наприклад, норма, що регламентує припинення шлюбу, встановлює, що шлюб припиняється через смерть одного з подружжя, оголошення його або її померлим (померлою) у встановленому порядку, а за життя подружжя — розлученням за заявою одного з них або обох. Достатньо однієї з фактичних обставин, щоб наступили передбачені нормою правові наслідки — припинення шлюбу.

         Диспозиція — серцевина юридичної норми, яка вказує дозволену поведінку суб’єкта, обов’язкову (необхідну) або заборонену (неприпустиму). Диспозиція — основний елемент норми права, у якому формується модель самого правила поведінки, тобто міститься розпорядження про те, як слід діяти в ситуації, в умовах, передбачених у гіпотезі даної норми.

         Абсолютно-визначена диспозиція — диспозиція, яка чітко визначає права і обов’язки учасників відносин, точно називає варіант поведінки. Наприклад, у кримінально-процесуальному праві абсолютно визначеною диспозицією є розпорядження суду видаляти з залу судового засідання усіх свідків, що прийшли до початку їх допиту.

         Відносно-визначена диспозиція — диспозиція, яка не містить істотних ознак поведінки учасників відносин, достатньо повних відомостей про їх права і обов’язки.

         Альтернативна диспозиція — диспозиція, яка характеризується тим, що вказує на кілька правових наслідків, але припускає настання лише одного з них.

         Наприклад, у Кримінально-процесуальному кодексі є норма, яка передбачає, що в результаті розгляду справи в касаційному порядку суд приймає одне з таких рішень: (1) залишає вирок без зміни; (2) скасовує вирок і направляє справу для нового розслідування або нового розгляду; (3) скасовує вирок і припиняє справу; (4) змінює вирок.

         Санкція — частина правової норми, яка забезпечує здійснення її диспозиції. У санкції виражається несхвальне ставлення суспільства, держави, особистості до порушників правової норми (охоронна санкція). У санкції може виражатися схвальне ставлення у вигляді заохочення — премії, підвищення в посаді до осіб, що виконують диспозицію (корисні варіанти поведінки) на рівні, що перевищує загальні вимоги (заохочувальна санкція). Ми говоримо про санкції охоронного характеру.

         Абсолютно-визначена санкція — санкція, у якій точно зазначені вид і міра юридичної відповідальності за порушення норми права. Санкції норм про майнову відповідальність у переважній більшості є абсолютно визначеними. Абсолютно визначеними можуть бути санкції та інших норм, наприклад, адміністративних — штраф у 20-кратному розмірі за безквитковий проїзд у трамваї.

         Відносно-визначена санкція — санкція, у котрої межі юридичної відповідальності за порушення норми права зазначені від мінімальної до максимальної або лише до максимальної. Правозастосовним органам надається можливість вирішувати справу, зважаючи на конкретні обставини. Відносно-визначений характер має більшість санкцій кримінального права, які встановлюють нижчі та вищі межі покарання (наприклад, позбавлення волі від 1 до 5 років).

         Альтернативна санкція — санкція, у якій названі або перелічені через з’єднально-роз’єднувальний сполучник «чи» («або») кілька видів юридичної відповідальності, із яких правозастосовник обирає лише один — найдоцільніший для випадку, що вирішується. Наприклад, пошкодження полезахисних та інших насаджень караються виправними роботами на строк до одного року або штрафом, або покладенням обов’язку відшкодувати заподіяну шкоду.

         За характером наслідків для правопорушника розрізняють санкції:

  • штрафні (або каральні) — передбачають позбавлення волі, штраф, догану, стягнення матеріального збитку та ін. Основна задача каральних санкцій — загальна і приватна превенція (запобігання) правопорушення, виправлення і перевиховання правопорушників.

         Штрафні санкції характерні для заборонних норм;

  • відновлювальні (компенсаційні) — передбачають усунення завданої людині шкоди і відновлення її прав: відновлення на старому місці роботи незаконно звільненого; стягнення аліментів та ін. їх основне завдання — відновлення порушеного права.

         Відновлювальні санкції характерні для дозвільних норм. За складом гіпотези, диспозиції санкції можуть бути:

 

                    прості                     |                     складні                    

 

         Проста гіпотеза — гіпотеза, що ставить дію юридичної норми у залежність від якоїсь однієї умови, однієї фактичної обставини.

         Складна гіпотеза — гіпотеза, що ставить дію юридичної норми у залежність від певної сукупності умов, сукупності фактів (тобто передбачає фактичний юридичний склад).

         Проста диспозиція — диспозиція, що передбачає один конкретний правовий наслідок, який настає за наявності певних фактичних обставин.

         Складна диспозиція — диспозиція, що передбачає кілька правових наслідків, які одночасно настають за наявності певних фактичних обставин.

         Проста санкція — санкція, що визначає одну міру державного стягнення до порушника правил, передбачених диспозицією.

         Складна санкція — санкція, що визначає одночасно два (і більше) заходи державного стягнення з порушника правил, передбачених диспозицією.

Розділ ІІІ Норма права і стаття нормативно – правового акта

         Реальна дія правових норм безпосередньо пов’язана з їхнім зовнішнім вираженням, закріпленням в офіційних документах. Найважливішим і найбільш розповсюдженим з них є нормативний правовий акт. Його характеризують наступні ознаки: а) видається компетентними органами держави або відповідно до конституції приймається безпосередньо населенням шляхом референдуму; б) містить норми права, установлює, скасовує або змінює їх; в) має юридичну силу, охороняється і забезпечується державою; г) має вигляд письмового, документа з установленою структурою і необхідними атрибутами; д) носить легітимний характер.

         Нормативний правовий акт виступає необхідною формою взаємозв’язку між законодавцем і виконавцем, між абстрактними моделями правового регулювання і конкретних суб’єктів права. Письмова форма, чіткість викладу роблять його доступних і зрозумілим для громадян, легітимність і стабільність створюють основу для забезпечення законності і правопорядку в країні. [6; 85]

         Нормативні правові акти підрозділяються по суб’єктах правотворчості на акти органів представницької влади (закони, постанови, рішення) і органів виконавчої влади (укази, постанови, накази); по юридичній чинності — на законодавчому і підзаконні; по ступеню систематизації — на простій і кодифіковані; по сфері дії — на федеральні, акти суб’єктів федерації, акти органів місцевого самоврядування, локальні нормативні акти; по часу — на постійні і тимчасові.

         Нормативні акти як зовнішня форма вираження правових норм також мають структуру (розділи, глави, статті, параграфи, пункти). Основним структурним елементом нормативного акта є стаття. Співвідношення норми права і статті закону поліваріантно, залежить, як уже відзначалося, від структури фактичних суспільних відносин, рівня розвитку галузі, інституту або всієї правової системи, задуму законодавця, ступеня розвиненості юридичної техніки і технології.

         У першому  варіанті норма права і стаття закону збігаються. З огляду на єдність потенційної і реальної структури правової норми, ми знаходимо в статті або всі три елементи (гіпотезу, диспозицію і санкцію), або тільки один (два), а інші необхідно виявити логічним шляхом. Але так чи інакше по обсягу і змісту державно-владне веління (норма) і нормативне розпорядження (стаття акту) збігаються. Таке співвідношення норми права і статті закону типове, і до цього повинний постійно прагнути законодавець.

         Другий варіант — включення декількох норм в одну статтю закону.

         Стаття — це частина нормативно-правового акту, яка представляє собою державно-владне веління і містить одну норму права, декілька норм права чи частину норми права. Структурна відокремленість виражається в тому, що в кодифікованих нормативно правових актах стаття має заголовок чи порядковый номер. З поняттям статті можна ототожнювати поняття пункту, параграфа. Стаття є формою окремих норм права, організацією тексту окремих норм права, відповідно, саме перше співвідношення статті і норми, як форми і змісту. В одній статті може міститись дві чи більше норми розпорядження. Норми права за ступенем узагальнення конкретних показників можуть бути викладені абстрактним методом, тобто таким методом формулювання, при якому фактичні дані охоплюються родовими признаками.

         Абстрактний спосіб викладу відповідає більш високому рівню культури і розвитку юридичної техніки. Він дозволяє в коротких формулюваннях охопити всі факти даного роду. Казуїстичний чи казуальний спосіб — це такий спосіб формулювання норм в статтях нормативно правового акту, коли фактичні дані вказуються з-за допомогою індивідуальних ознак. За прийомами (способами) викладу елементів норми права, вони можуть бути викладені прямим способом — це значить, що законодавець прямо формулює, перечислює всі елементи норм права в даній статті. Таке співпадання в реальному житті зустрічається не завжди, однак особи, що застосовують норму права, в кінцевому результаті змогли б виявити всі три необходні її елемента в статтях одного нормативного акту чи актів. Тільки при їх наявності дана норма може забезпечити державно-владне регулювання суспільних відносин. Також норми права можуть бути викладені посилальним способом, при якому окремі елементи норми не формулюються в даній статті нормативно-правового акту; в ній робиться посилання до інших норм, де містяться потрібні розпорядження. Цей прийом застосовується для встановлення зв’язку між частинами норм і для уникання повторень.

 


 Висновки

         Норма права — це загальнообов’язкове, певне формально-визначене правило поведінки (зразок, масштаб, еталон), установлене чи санкціоноване державою як регулятор суспільних відносин, що офіційно закріплює міру волі і справедливості відповідно до суспільними, груповими й індивідуальною інтересами (волею) населення країни, забезпечується всіма заходами державного впливу, аж до примуса.

         Можна зробити висновки, що норма права є мірою волі і справедливості; є результатом владної діяльності держави, що складає в узагальненні і систематизації типових конкретних правовідносин, що виникають у цивільному суспільстві; має завжди загальний характер, тобто це таке розпорядження, що адресоване до необмеженого числа індивідуально невизначених суб’єктів і розраховано на багаторазовість застосування при визначених життєвих обставинах.

         Правові норми в сучасному світі дуже різноманітні, оскільки вони відбивають весь строкатий спектр суспільних відносин, всю розмаїтість типових життєвих ситуацій. Для виявлення характерних рис конкретних правових норм, їхнього місця і функціональної ролі в системі права їх класифікують. Підстави таких класифікацій усілякі.

         Нормативно-правовий акт — офіційний акт-волевиявлення (рішення) уповноважених суб’єктів права, що встановлює (скасовує) правові норми з метою регулювання суспільних відносин. Чи інакше: акт правотворчості, що містить юридичні норми.

         Суспільні відносини регулюються нормами, що забезпечують найбільш доцільне і гармонійне функціонування суспільства у відповідності з потребами його розвитку. Загальні правила поведінки, що зумовлені об’єктивними закономірностями, мають загальний характер і забезпечуються різноманітними засобами соціального впливу, називають соціальними нормами. Виділяють такі види соціальних норм: норми права, моральні норми, корпоративні норми, звичаєві норми, релігійні норми та ін.

         Норма права (правова норма) це формальнообоаіазновеііра-вило поведінки загального характеру, яке встановлюється або санкціонується державою з метою|регудювання суслільнихьвідпосиіі і забезпечується її організаційною, виховною та примусовою діяльністю.

         Ознаки норми права:

— норма права встановлюється або санкціонується державою і закріплюється в офіційних державних актах;

— реалізація правової норми в необхідних випадках забезпечується заходами державного примусу;

— норма права є державним регулятором суспільних відносин;

— норма права є формально визначеною, в ній однозначно закріплюються права і обов’язки учасників суспільних відносин, а також санкції, що застосовуються у випадку її порушення;

— норма права має загальний характер: адресована невизна-ченому колу суб’єктів, регулює групу кількісно невизначе-них суспільних відносин.

         Структура правової норми — це її внутрішня організація, яка виражається у поділі норми права на складові частини: гіпотезу, диспозицію і санкцію.
Гіпотеза (припущення) — це частина норми права, що визначає умови, за наявності яких суб’єкти права мають здійснювати свої права та обов’язки, зазначені в диспозиції цієї норми.

         Диспозиція (розпорядження) — це частина норми права, що визначає саме правило поведінки, згідно з яким дозволяється, забороняється або рекомендується вчинення певних дій. Диспозиція розподіляє між учасниками правових відносин права та обов’язки.

         Санкція (стягнення) — це частина норми, у якій вказано заходи державного примусу в разі невиконання її диспозиції.

         Основний структурний елемент нормативно-правового акта — стаття. Співвідношення норми права і статті залежить від рівня розвитку галузі, задуму законодавця, розвиненості юридичної техніки. Змістом будь-якої статті є припис законодавця. Стаття нормативно-правового акта може виступати зовнішньою формою як юридичної норми, так і юридично-нормативного припису, за допомогою якого ця норма «організовується», будується.


Список використаної літератури

  1. Конституція України від 28.06.1996 р. № 254к/96-вр // rada.gov.ua
  2. Енгибарян Р.В., Краснов Ю.К. Теория государства и права: Учебное пособие. — М.: Юрист. — 1999. — 272 с.
  3. Луць Л. Трансформація нормативної частини сучасної правової системи України — вимога часу // Право України 2003 рік, №3, 2003, с. 32-34.
  4. Нерсесянц В.С. Общая теория права и государства. Учебник для юридических вузов и факультетов. — М.: Норма. — 2000. — 552 с.
  5. Погорілко В. — Правова система України — стан та перспективи розвитку./ Віче, — 1993 р., вересень, ст. — 21.
  6. Рабінович П.М. Основи загальної теорії права та держави. Видання 5-те, зі змінами. Навчальний посібник. — К.: Атіка. — 2001. — 176 с.
  7. Стрегович В., — Правова система України: загальна характеристика сучасного етапу формування./ Право України, — 1998 р., № 2 — ст. 3 — 6.
  8. Селіванов В. — Правовий прогрес України. Методологічні проблеми дослідження./ Віче, — 1998 р., №1 ст. 40 — 61.
  9. Скакун О.Ф. Теория государства и права: Учебник. — Харьков: Консум; Ун-т внутр. дел, 2000. — 704 с.
  10. Теория государства и права. Учебник для юридических вузов и факультетов. Под ред. В. М. Корельского и В.Д. Перевалова — М.: Издательская группа ИНФРА. М—НОРМА, 1997. — 570 с.
  11. Теория права и государства. Под ред. проф. Н. Манова. Учебник для вузов. — М.: Издательство БЁК, 1995. — 336 с.
  12. Хропанюк В. Теория государства и права. – М.: 1994. с. 450.

 

Первісне суспільство
Судебная психиатрия и судебная медицина

Добавить комментарий

Your email address will not be published / Required fields are marked *