Становлення правової держави в Україні

Становлення правової держави в Україні

Зміст

Вступ_ 2

Розділ І Історія становлення теорії правової держави_ 4

Розділ ІІ Поняття правової держави та її основні принципи_ 12

Розділ ІІІ Формування правової держави в Україні 21

Висновки_ 26

Список використаних джерел та літератури_ 28

 

 

Вступ

         Початок третього тисячоліття характеризується ідеологічним і духовним розкріпаченням людства, здійснюваний шляхом утвердження гідності кожної особи, нації, а також політично плюралізму як найвищих суспільних цінностей.

         Останнім часом на різних рівнях і з різних приводів часто вживають терміни “ демократична держава“ і “правова держава“. При цьому одні виходять з бажання підкреслити, що, проголосивши себе суверенною і незалежною, Україна стала й демократичною правовою державою, а інші – з прагнення довести, що побудова такої держави є справою більш віддаленої перспективи.

         Насамперед дамо коротке тлумачення терміна «правова держава».Це поняття з’явилося в 19 столітті, коли внаслідок Великої Французької революції 1789 року монархічний, абсолютистський режим було замінено режимом законності, що стало подією не лише для Франції, а й для усього людства. З цього моменту практично розпочався поділ влади, народилася ідея правової держави. До того ж часу влада правителя над підданими була безмежною. Про це, зокрема, свідчить й відома формула Людовіка 14: «Держава – це я».

         Взагалі ж, як ідея, концепція, теорія, а потім і практика поняття правової держави бере свій початок ще з античних часів. Воно виникло як контрбаланс автократії та свавіллю. Ще Платон зазначав, що він передбачає близьку загибель держави, де закон не має сили і перебуває у чиїсь владі. Панування ж закону над владарями – це шлях рятування держави. Цю ж ідею поділяв і розвинув Аристотель, який зазначав, що там, де немає влади закону, немає місця для жодної форми державного режиму і що закон має панувати над усім.

         З часом подібні ідеї дістали розвиток у працях Ш.Монтеск’є, Дж.Локка, І.Канта та інших філософів. І.Кант сформулював філософські основи теорії правової держави; суть цієї концепції зводиться до кількох основних положень. «Кожний громадянин повинен бути паном сам собі». «Чого народ не може вирішити відносно себе, того і законодавець не може вирішити відносно народу». В цих положеннях йдеться по суті про юридичне закріплення прав і свобод людини. Ш.Монтеск’є обґрунтував в своєму творі «Про дух законів» головний стрижень законності – відому формулу поділу влади. Він вважав, що в державі існують три гілки влади – законодавча, виконавча і юридична. Політична свобода може мати місце лише в тих державах, де ці гілки не сконцентровані в одних руках.

         З 18 століття ідея правової держави становить головну гарантію прав і свобод громадян. Філософська, а потім і юридична доктрина про «Природні і невід’ємні права людини» (як зазначено в статті 2 програмного документа Великої Французької революції – Декларації прав людини і громадянина) являє собою головне джерело принципів правової держави. Особливо стисло обриси останньої були представлені у німецькій доктрині другої половини 19 століття.

 

Розділ І Історія становлення теорії правової держави

         Держава — організація політичної влади в суспільстві, яка виражає інтереси і волю пануючого в ньому частини населення (зокрема, певного класу), здійснює управління суспільними процесами за допомогою загальнообов‘язкових норм (правил) поведінки і механізму їхнього впровадження в життя.

         Магістральним шляхом розвитку держави в сучасних умовах є її трансформація в соціально-демократичну правову державу, яка відображає волю переважної більшості населення і стоїть на сторожі прав людини.

         Правова держава — це держава підпорядкована праву, в якій дії її органів влади і службових осіб здійснюються на засадах конституційності й законності, а також підконтрольні незалежним судам.

         Приоритетна роль в концепції правової держави належить принципу верховенства закону в усіх сферах життєдіяльності держави і суспільства .

         Зміст цього принципу охоплює дві сторони. Перша полягає в тому, що дозволено все, що не заборонено законом. Дія цієї сторони насамперед поширюється на відносини держави з особою , яка стає найвищою цінністю . Ці відносини мають визначатися тенденцією до самообмеження влади держави над особою, пріоритетом її інтересів перед усіма іншими цінностями .

         Друга сторона верховенства закону полягає в тому, що в правовій державі найвищим принципом є безумовне підкорення усього і всіх закону. Логічним продовженням цієї мети стає принцип, згідно з яким держава, її органи і посадові особи зобов’язані діяти у повній відповідності з законом. Відступ від приписів закону має тягнути за собою як визнання нечинними правових рішень або вчинених дій, так і персональну відповідальність винних у цьому, застосування юридичних санкцій.

         Для правової держави характерна кардинальна зміна відносин між нею і особою, громадянином. Зміст цього принципу охоплює такі складові: непорушність прав і свобод людини, широка система їх гарантій, соціально-правова захищеність особи, усіх її цінностей, реальність судового захисту прав та інтересів людини.

         Отже, найголовнішою рисою правової держави є справжнє забезпечення верховенства закону. Ні державний орган, ні офіційна особа, ні організація, ні людина не звільняються від обов’язку підкорятися закону. Громадяни несуть відповідальність перед державою, а державна влада – перед громадянами. Права громадян надійно захищені від будь-якого свавілля влади та її представників. Тільки держава, яка здатна максимальною мірою реалізувати задачу захисту прав людини і зробити це своєю основною функцією, може називатися правовою.          Отже, правова держава – це держава, в якій юридичними засобами реально забезпечується максимальне здійснення, охорона і захист основних прав людини. Саме така держава є одним з найвизначніших загальнолюдських політико-юридичних ідеалів.

         Концепція правової держави спирається також на теоретичне розрізнення права і закону. Існують два типи праворозуміння – позитивістський, або легістський, і непозитивістський, або юридичний. Позитивісти вважають, що правом є будь-які закони, адміністративні акти, судові рішення і взагалі будь-які накази державної влади незалежно від їх змісту. Така позиція називається ототожненням права і закону. Мається на увазі закон в широкому розумінні – будь-який владний акт, виданий компетентним органом влади з дотриманням встановленої процедури, тобто акт, правильний за формою.

         Протилежний тип праворозуміння – юридичний — містить в собі різні напрями правової думки, в яких наводиться розрізнення права і закону, пояснюється пріоритет права над законом. Право істинне не тому, що воно записано в законі і існує в офіційній формі, а через свій зміст. Закони повинні бути правовими, містити правові норми, але насправді закони можуть бути і неправовими. З давніх часів в розумінні людей та в різних теоріях існує представлення про справедливе природне право, яке передує законові. Одні вважають, що природне право іде від Бога або витікає з природи людини, природи речей, інші – що воно міститься в об’єктивних дозаконотворчих і позазаконотворчих суспільних відносинах. Природне право, тобто сукупність дозаконотворчих і позазаконотворчих принципів, норм, потреб і закономірностей, називають по-різному: ідея права, природні права людини і, нарешті, просто право.

         Легісти не признають ніякого природного права і взагалі ніякого права поза законом. Вони визнають закон правом незалежно від того, як оцінюється його зміст з моральної, етичної, релігійної, теоретико-пізнавальної або якоїсь іншої позиції. Але якщо вважати, що право являє собою лише ті норми, які записані в законі, то виходить, що право — це виключно продукт діяльності державного законодавця. Саме він, законодавець, робить норми правовими. Інакше кажучи, право – це те, що хоче законодавець, влада. Але в такому випадку, що таке свавілля і чим воно відрізняється від права?

         Існує лібертарна концепція розрізнення права і закону, яка пояснює, що право – особливий соціальний регулятор, який діє поряд з моральними, етичними, релігійними, політичними та іншими соціальними нормами. За своєю суттю право – історично обумовлена форма, загальна і рівна міра свободи. Правові норми і вимоги описують свободу людей, ступінь, кількість їх свободи. Тому вони повинні формулюватися в законі, закріплюватися його силою, оберігатися державою. Закон повинен служити свободі, праву. Держава і її закони необхідні для права. Але якщо закони не захищають свободи, якщо влада встановлює їх свавільно, то такі закони не є правовими, правом. Сутність права – свобода, а не насилля. Примус в суспільстві необхідний заради захисту прав від порушень, а не для придушення свободи. І закони є правом не тому, що це формально коректні акти, а тому, що вони містять правовий зміст, гарантують свободу людей. Звідси, верховенство, або господство, права передбачає державу, яка дає потрібні гарантії свободи, безпеки і власності, гарантії від свавілля, зокрема, публічно-владного.

         Розмірковування про правову державу неможливі з позиції легістського праворозуміння. Позитивісти не визнають природні і невід’ємні права людини і говорять лише про даровані основні права і свободи громадян. Тому для них поняття правової держави виявляється безглуздним: влада, що дарує права, не може бути обмежена цими правами.

         На думку кандидата юридичних наук, старшого наукового співробітника Інституту держави і права РАН Четверніна В.О. ідеальна правова держава – це держава ліберальна, або «держава – нічний сторож». Її протилежність – авторитарна, або поліцейська, держава.

         В будь-якому ліберальному варіанті розрізняються дві відносно самостійні сфери суспільного життя – держава і громадянське суспільство. Останнє являє собою сферу вільної активності, в якій людина виступає як автономний індивід, що переслідує свої автономні цілі і інтереси. У відносинах суб’єктів громадянського суспільства діє принцип: «що не заборонено правом – дозволено». В ідеалі ліберальна держава може лише мінімально втручатися в сферу громадянського суспільства, наприклад в економіку, — в разі порушення правових заборон.

         Ідеальна поліцейська держава, навпаки, повинна максимально контролювати вільну соціальну активність громадян – регулювати, ліцензувати, квотувати, а також “ допомагати “ громадянському суспільству вирішувати його проблеми. Поліцейська держава обмежує права і свободи людини законами, прийнятими з міркувань спільного блага, економічної доцільності, моралі, соціальної справедливості, боротьби з злочинністю, охорони державної таємниці, державної безпеки тощо.

         Насправді, як зазначає далі Четвернін, не існує ні ідеальної правової (ліберальної), ні ідеальної поліцейської держави (остання перетворилась би в тоталітарну, що знищує всілякі прояви свободи ). Реальні держави або ближче до правової, або до поліцейської.

         Виходячи з усього вище сказаного, зрозуміло, що суттєвою рисою правової демократичної держави, покликаної виконати свою загальнолюдську місію, є безумовність свободи особи. Здається, нарешті людство повністю усвідомило актуальність положень Загальної декларації прав людини про те, що ігнорування і нехтування правами людини призвели до актів варварства, які збуджують людську свідомість, і що визнання гідності, притаманної всім членам людської сім’ї, їх рівних і невід’ємних прав становить основу свободи, справедливості та миру на землі.

         Така зміна позиції відображає мудру переоцінку ролі та місця людини в суспільстві, визнання її права на життя, свободу і пошуки щастя як природного і невід’ємного.

         Важливо, щоб права і свободи людини були не тільки проголошені, а й надійно захищені. Паризька Хартія для нової Європи (1991 рік), визначаючи обов’язки держав і урядів щодо прав людини, встановила, що їх захист і підтримка є найголовнішим обов’язком урядів, додержання цих прав – це істотна гарантія недопущення зловживань владою, основа свободи, справедливості та миру.

         Досвід засвідчив, що демократична правова держава може бути створена на основі принципу відокремлення державної законодавчої влади від виконавчої та судової. З точки зору логіки правової держави перевага має віддаватися законодавчій владі, оскільки саме вона формулює стандарти права та юридичні норми життя держави і суспільства, визначає основні напрями внутрішньої та зовнішньої політики.

         Однак зверхність законодавчої влади не має абсолютного характеру. Законодавець обмежений правовими конституційними принципами, а також правами людини. До того ж він перебуває під контролем народу (демократичні вибори, проведені народом). Правова держава передбачає й суворий контроль за конституційністю законів, здійснюваний спеціальним органом — Конституційним Судом, який має забезпечувати реалізацію принципу поділу влади.

         Вимоги до виконавчої влади добре відомі. Її функціонування має ґрунтуватися на законі й обмежуватись законом. Ця влада не має права присвоювати собі повноваження, не передбачені законом, і вимагати від громадян виконання обов’язків, не закріплених у законі.

         Гальмом на шляху прагнення до зловживань і ексцесів, що часто виявляється виконавчою владою, є безумовне забезпечення права громадян звертатися зі скаргами на її дії до юридичних інстанцій. Інакше зловживання з боку виконавчої влади, залишаючись безкарними, відкриватимуть шлях до тиранії.

         У неухильному забезпеченні вказаного права полягає одне з найвищих призначень третьої, судової влади. А щоб виконати таку місію, судові установи повинні бути незалежними. На цьому постулаті ґрунтується одна з основних гарантій забезпечення прав і свобод громадян – існування правової держави. Необхідність же додержання принципу поділу влади є першочерговою й основною умовою забезпечення незалежності судової влади у правовій державі. Без цього судова інстанція обов’язково буде відчувати тиск з боку інших двох гілок влади. А без її незалежності не може бути й мови про зверхність права.

         Такий зв’язок випливає з ролі арбітра, яку судова інстанція відіграє в суспільстві. Існування такої ролі визначається тим, що судова влада не тільки застосовує закони, а й активно, у різних формах бере участь у їх створенні. До того ж вона часто вдається до їх інтерпретації, ґрунтуючи свої рішення на дусі закону, а не тільки на його букві. Тому незалежність дозволяє судовій владі вирішувати деякі справи, виходячи зі змісту, смислу закону, якщо законодавцем ті або інші правові відносини не врегульовані.

         Однак головне полягає в тому, щоб судова інстанція не перетворилась на інструмент реакції та зловживань.

         Враховуючи все вище сказане можна чітко визначити ознаки правової держави, які, до речі, можна розділити на дві групи: соціально-змістовні і формальні. Причому обидві групи настільки тісно пов’язані між собою, що утворюють певну цілісність, розчленувати яку можна у чистому вигляді лише теоретично, в абстракції.

         Отже, соціально-змістовними ознаками правової держави є:

  • Закріплення в Конституції та інших законах основних прав людини;
  • Верховенство права і правових законів над підзаконними нормативними актами, політичною і фізичною силою держави і її органів;
  • Панування у суспільному і державному житті законів, які виражають волю більшості або всього населення країни, втілюючи при цьому основні загальнолюдські цінності та ідеали;
  • Урегулювання відносин між особою і державою на основі загально-дозволеного підходу, принципу «громадянину дозволено робити все,

що не заборонено законом , а державі і її чиновникам – лише те , що дозволено»;

  • Взаємоповага і взаємовідповідальність особи і держави;
  • Притаманна усім громадянам висока культура права, зокрема їх обізнаність з життєво необхідними юридичними законами, а також уміння і навички їх використання у практичному житті.

         Формальні ознаки правової держави:

  • Чіткий розподіл функціональних повноважень між певними спеціалізованими системами її органів – законодавчої, виконавчої, судової на основі підпорядкуванню саме закону як волевиявленню народу або вищого представницького органу державної влади;
  • Юридичне закріплення основних прав і свобод людини, юридична захищеність особи;
  • Високозначуще становище у суспільстві і державному житті судових органів як, у певному розумінні, вирішальної, найбільш надійної юридичної гарантії прав людини;
  • Неухильне і повсюдне виконання законів і підзаконних актів усіма учасниками суспільного життя, насамперед державними та громадськими органами.

         Наша держава, Україна, теж встала на цей тернистий шлях формування правової демократичної держави. В зв’язку з цим перед нею постає комплекс проблем пов’язаних із необхідністю теоретичної розробки й практичного вирішення невідкладних завдань щодо формування суспільства.

         Важливим критерієм якості теоретичного підґрунтя реформ у політико-правовій галузі є дієвість зв’язку між потребами сьогодення і станом науки, яка має бути здатною не лише механічно відбивати емпіричні реалії, а й робити прогнози і в цьому певною мірою “випереджати “ дійсність. Оскільки програма побудови правової держави розрахована на майбутнє, а майбутнє в основному визначається минулим, то підходи до створення української моделі правової держави, визначення шляхів до її утвердження треба шукати в минулому і сучасному стані національних державно-правових структур і країни в цілому.

         Світовий досвід практичного розв’язання проблем, пов’язаних із державно-правовим будівництвом, показує, що не існує якогось єдиного, усталеного, класичного зразка правової держави. Натомість функціонують її історично посталі – національні чи регіональні – моделі. Але , незважаючи на цю обставину, аналіз умов діяльності та механізму функціонування абстрактної моделі корисний тим, що він подає узагальнену ідеально-типову конструкцію, з якою доцільно зіставляти реалії державного буття, визначаючи відмінність між бажаним та реально досягнутим, причини розбіжностей та шляхи їх усунення. До того ж, порівняльно-юридичний метод відкриває широкі можливості для порівняння на теоретичному рівні реального державно-правового статусу різних країн у межах одного історичного періоду.

 

Розділ ІІ Поняття правової держави та її основні принципи

         Термін “правова держава” було введено до наукового обігу в Німеччині у XIX ст. (Моль, 1832), але саме поняття виникло набагато раніше. Окремі ідеї правової держави (наприклад, обмеження державної влади законом) є уже в працях Платона й Аристотеля. Однак у своїх базових компонентах це поняття — продукт могутньої течії політичної думки Заходу XVII-XVIII ст. Нове коло вирішення проблем конституціоналізму (Гоббс, Локк, Руссо, Монтеск‘є, Джефферсон, інші «фундатори» США).

         Якісно змінилося розуміння держави у XX ст. У первісному значенні нормативний сенс цього поняття протистояв тогочасній поліцейській державі, в якій домінувала майже необмежена дискреційна влада апарату і чиновництва (вони могли перекласти на плечі громадян будь-що, якщо тільки воно було корисним для держави).

         Головна ідея поліцейської держави — “ціль виправдує засоби”.

         На противагу цьому правова держава у своїх відносинах з підданими сама мала підпорядкуватися режиму права, а отже, і тим його нормам, які гарантують особистий статус громадян, їхні права і свободи. Втілення у практику країн Заходу цієї концепції забезпечило надійну підпорядкованість діяльності апарату державного управління законові, обмежило “всевладдя” чиновництва у його стосунках з громадянами і поставило ці стосунки під контроль судової влади. Внаслідок цього у суспільній думці склалося досить обмежене уявлення, що держава несе відповідальність лише за зовнішню безпеку громадян, не піклуючись про їхній добробут. Усіх громадян почали розглядати як однаково юридично вільних з формально рівними правами і обов‘язками перед державою. Держава не визнавала жодних привілеїв, жодної власної благодійності щодо своїх громадян.

         Новий етап у розвитку правової держави починається після першої світової війни, коли дедалі більшого визнання набуває необхідність втручання держави в соціально-економічну сферу життя суспільства з метою забезпечення певних життєвих стандартів і прямої державної опіки щодо тих категорій громадян, які реально потребують соціального захисту.

         Старе поняття набуло якісно нового змісту і було конституційно закріплено у державах Заходу (ФРН, Франція, Італія та ін.) «як соціально правова держава». У цьому своєму поняття правова держава охопило і ті права людини, реалізація яких неможлива без активного втручання збоку держави (право на працю, на освіту, соціальне забезпечення та інші так звані позитивні права громадян).

         На відміну від традиційних громадянських і політичних прав, де завжди виявлялася особиста незаінтересованість громадян в “опіці” з боку держави, в реалізації своїх позитивних основних прав громадянин потрапив у пряму залежність від держави, він заінтересований у державному втручанні.

         Все це якісно обновило сенс концепції правової держави. Однак і на першому, і на другому етапі своєї більш як 200 — річної еволюції питання правового обмеження державної влади вирішувалося головним чином у рамках принципу законності. Це породжувало значні теоретичні й практичні труднощі. Якщо дії представників державної адміністрації в стосунках з громадянами реально могли бути обмежені певним законом і це не викликало сумнівів, то як обмежити самого законодавця? І чи може він бути юридичне обмеженим?

         Відповідаючи на це запитання німецькі юристи (Еллінек, Ієрінг, Лабанд та -ін.) ще в 19 ст. розробили теорію «самообмеження держави». Її провідна ідея юридичні обмеження держави у відносинах з громадянами можливі не інакше як в законі й за згодою самої держави.

         Таке становище, однак, не є логічним, так само воно не є достатнім з точки зору прав людини, адже громадянин і держава з юридичної точки зору поставлені у нерівні умови, особливо для громадянина.

         Якісний прорив у вирішенні цієї проблеми стався після другої світової війни. Згідно з теорією » конституційної держави» (Макіавеллі, 1947, Корвін, 1955, Сарторі,1956) повноваження установчі (конституційні) повноваження законодавчі (легіслативні) в державі мають бути юридичне та інституціонально розмежовані. Установчі повноваження юридичне є необмеженими і здійснюються самим народом у формі установчої влади (конвенту, установчих зборів, конституційної асамблеї тощо). Саме ця влада приймає Конституцію і формує «верховне право в державі, в свою чергу «верховне право» є юридичним підґрунтям для вирішення будь-яких питань організації і діяльності державної влади (законодавчої, виконавчої, судової). Ці проблеми для них — проблема дотримання чинного права.

         Установча влада прийняттям Конституції встановлює для державної влади в її стосунках з громадянином відповідні юридичні обмеження структурного і функціонального характеру. Ці обмеження не потребують попередньої згоди державної влади.

         Таким чином, у новій концепції захист прав громадян набув принципово нової ознаки, а традиційний принцип законності було доповнено принципом конституційності, тобто він здобув свої гарантії в інституті конституційної юрисдикції — судового конституційного контролю. — Поняття правової держави набуло якісно нового значення.

         Отже, поняття «правової держави» означає :

         1) піднесення прав і свобод людини і громадянина до рівня прямого конституційного захисту;

         2) розмежування законодавчої і виконавчої влади і утвердження принципу конституційності в державі і праві;

         3) юридичне обмежене урядування;

         4) судовий конституційний контроль за діями державних структур.

         Принципи, на яких ґрунтується правова держава, найбільш повно охарактеризовані в політології. У теоретико — методологічному плані вони являють собою найважливішу частину концепції правової держави. Практичне значення концепції правової держави зумовлюється тим, що вона концентрує, втілює прогресивні здобутки людства у державно-правовій сфері. Концепція правової держави дає відправні гуманістичні орієнтири для вдосконалення і розвитку сучасної демократичної держави; спрямовує відповідним чином основні напрямки діяльності різноманітних державних органів. Цією концепцією можуть послуговуватися громадяни як ідеологічним джерелом своїх очікувань і сподівань стосовно держави, для обґрунтування своїх побажань, рекомендацій, вимог щодо її політики. До поняття і концепції правової держави звертаються і у таких ситуаціях:

  • при організації політичних партій, інших громадських об’єднань, при формулюванні їхніх політичних вимог, розробці програмних документів;
  • при проведенні публічних політичних акцій — виборів, мітингів, демонстрацій, заснуванні друкованих органів тощо;
  • при виданні та застосуванні законів.

         Розглянемо основні принципи правової держави.

  1. Принцип верховенства права.

         Правовою є така суверенна держава, яка функціонує в громадянському суспільстві і в якій юридичними засобами реально забезпечено захист основних прав і свобод людини та громадянина. Вона ґрунтується на певних принципах, найважливішими з яких є верховенство права, поділ влади, реальність прав і свобод людини та громадянина, законність, наявність у громадян високої правової культури.

         Принцип верховенства права визначає умови життєдіяльності усього соціального організму, тобто створення і функціонування державних органів та громадських організацій, ставлення до них, а також стосунки між окремими громадянами. У нашій державі наукове осмислення і аналіз цього принципу розпочалися лише після його закріплення у ст. 8 Конституції України. З урахуванням цього Верховна Рада України повинна приймати закони, що мають відповідати принципам справедливості, гуманізму; забез­печувати права, свободи і законні інтереси громадян; відображати суспільні відносини, які склалися у нашій країні. Причому основною умовою тут повинна бути рівноправність держави та інших суб’єктів права. Це означає, що всі закони, які прийняті державою, повинні в першу чергу розповсюджуватися і на неї. Основний принцип верховенства права – право знаходиться над державою, а не навпаки. На жаль, брак демократичних традиції та звичка державних чиновників, якщо не порушувати, то пристосовувати право до своїх потреб, призвели до того, що держава, яка повинна бути гарантом прав і свобод людини і громадянина, досить часто, навпаки, їх порушує.

         Нині більшість вчених-правознавців вважають, що формування правової держави у нашій країні є складним і тривалим процесом, який зумовлює необхідність кардинального рефор­мування економічної, політичної, правової та інших систем суспільства. Основною проблемою формування принципу верховенства права є не відсутність необхідних правових норм, які б належною мірою забезпечили права та свободи людини і громадянина, а відсутність належного механізму їх реалізації. Таких норм досить багато, це і право кожного на безкоштовну медичну допомогу, і право на працю, і право на безоплатну вищу освіту тощо. Оскільки виконання цих та інших норм Конституції на сьогоднішній день неможливе, з огляду на відсутність нормативно-правових актів, які б закріплювали відповідний механізм, дані положення стають звичайними деклараціями. З огляду на це, декларативного характеру набуває і ст. 1 Конституції України.

  1. Принцип розподілу влади.

         Як відомо, цей принцип як основу функціонування будь-якої правової держави визначив Шарль Монтеск’є. Основним важливим аспектом побудови цього принципу є розуміння того, що не існує декількох незалежних влад, а навпаки, є одна державна влада, яка для забезпечення своєї демократичності розподіляється на три гілки, що є відносно незалежними одна від іншої. Даний розподіл є необхідним для забезпечення так званого механізму «стримань та противаг». Дійсно, Конституція України встановлює достатньо дієві засади для функціонування цього механізму. Гілки влади є незалежними одна від іншої і не можуть нав’язувати свою волю.

         Але міркування про те, що незалежність гілок є достатнім чинником для належного функціонування державної влади є помилковим. На цю проблему треба дивитися ширше. Основною запорукою належного функціонування державної влади є узгодженість дій всіх її гілок. Нажаль, особливо останнім часом, цей принцип досить суттєво порушується. Державна влада не може бути ефективною, а держава правовою, якщо судова влада не може знайти спільної мови з виконавчою, а виконавча з законодавчою, про що свідчать останні події.

  1. Принцип реальності прав і свобод людини та громадянина.

         Цей принцип передбачає, що права і свободи мають бути не тільки задекларовані у законодавчих актах, а й забезпечені та гарантовані державою. Цей принцип закріплено у ст. 3 Конституції України, яка встановлює, що людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються у нашій державі найвищою соціальною цінністю. А права та свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави.

         Виходячи із змісту ст. 3 Конституції України, стає зрозуміло, що людина та її права і свободи мають беззаперечний пріоритет над інтересами державними. Обов’язком держави є забезпечення належного існування людини, а не навпаки. На жаль, норми цієї статті є черговими деклараціями, що не виконуються, а з огляду на це, не наближують Україну до правової держави.

  1. Принцип законності.

         Важливим принципом правової держави є принцип законності, який тісно переплітається з принципом верховенства права. Принцип законності означає, що закон є основою правовідносин. Тільки закон, як нормативно-правовий акт, що прийнятий державою, нею гарантується та захищається, може встановлювати, змінювати та припиняти правовідносини. Тільки закон може виражати загальнонародну, а відтак, і державну волю.

         Наслідком належної реалізації принципу законності стає правопорядок, тобто система правовідносин, яка складається в результаті реалізації режиму законності. Ефективним засобом підтримання в суспільстві законності та правопорядку як елементів правової держави є юридична відповідальність та вжиття у межах закону справедливих заходів у разі вчинення того або іншого правопорушення. А будь-яка несправедливість викликає невдоволення людей і може призвести до соціальних конфліктів. Відтак, відповідальність, що є реакцією держави на протиправні дії суб’єктів правовідносин, має на меті не тільки покарання правопорушника у вигляді накладення на нього юридичних санкцій, що виражаються у негативних наслідках для особи та майнового стану правопорушника, а й відновлення принципу справедливості, як складової принципу законності.

         Досить відомим фактом є те, що у кожному суспільстві поняття «справедливість» залежить від загальної моралі цього суспільства. Відомо, що, скажімо, мусульманська мораль відрізняється від християнської або буддистської. Однак релігія не є єдиним чинником у формуванні моралі. На це впливає комплекс чинників, якими характеризується певне суспільство. Так, європейська мораль відрізняється від американської чи, ще більше, від східної. Тому поняття справедливості для населення кожної держави є специфічним і може відрізнятися від тотожного поняття в інших державах.

         Оскільки в будь-якій правовій державі юридичні норми ґрунтуються в першу чергу на принципах моралі, то для цього суспільства вони є справедливими. Справедливі норми забезпечують правопорядок і можуть гарантувати можливості для реалізації своїх прав абсолютно всіма людьми.

         Одним із основних принципів, що визначає поняття і зміст правової держави, є високий рівень правової культури громадян. Правова культура характеризує повагу до права, знання змісту його норм і вміння реалізовувати їх. Соціологічні дослідження, що проводяться в окремих регіонах України, свідчать, що рівень правової культури громадян нашої держави ще далекий від бажаного.

         Низький рівень правової культури громадян нашої держави – це наслідок недоліків у системі правового виховання молоді. Побудова демократичної, правової держави без міцного теоретичного підґрунтя, без глибоких наукових розробок юристів – вчених і практиків – без врахування як вітчизняного, так і зарубіжного досвіду неможлива. Справа ця важка і складна, вона потребує різнобічного наукового аналізу як правової думки, так і практичних діянь по розбудові державного механізму.

  1. Принцип ефективної діяльності органів влади.

         Наступний принцип, що характерний для правової держави, це принцип ефективної діяльності органів влади. Особливо, це стосується законодавчої влади, оскільки від того, наскільки якісно розроблена законодавча база, залежить можливість подальшого ефективного функціонування держави. Звідси, ефективна законотворча діяльність парламенту – необхідна передумова правової держави.

         Труднощі розбудови правової держави в Україні полягають не лише у відсутності належної законодавчої бази, але й викликаються існуючим правовим нігілізмом, що дістався у спадок від старого устрою, не досить високим рівнем політичної і правової культури депутатського корпусу.

         Зупинившись на складних завдан­нях, які має вирішувати Верховна Рада як законотворча гілка влади, важливою запорукою успішного виконання її діяльності має бути наукове забез­печення законотворчого процесу. Йдеться, насамперед, про більш широке залу­чення науковців з наукових закладів – Інституту держави і права НАН України ім. В.М. Корецького, Академії правових наук, Інституту законодавства Вер­ховної Ради України, правових кафедр та юридичних ВУЗів до законотворчого процесу (підготовки законопроектів).

         Проблемним є й питання про ефективність реалізації чинного законодавства, що негативно позначається на процесі формування правової держави. Для виправлення такого становища необхідним є посилення впливу виконавчої влади на процеси правозастосування, більш тісне співробітництво законодавчої і виконавчої гілок влади щодо вдосконалення правового регулювання суспільних відносин. Нагальною є також потреба дійового судового контролю за реалізацією чинного законодавства.

         Треба наголосити на тому, що основою створення і функціонування правової держави є громадянське суспільство, тобто об’єднання вільних і рівноправних людей, кожному з яких держава забезпечує юридичні можливості бути власником та брати активну участь у політич­ному житті. Між державою і суспільством має бути певна дистанція, яка і забезпечує демократію, відповідний рівень свободи суб’єктів громадянського суспільства. Якщо держава повністю узурпує суспільство, вона знищує людину як вільну особистість. Не держава визначає грома­дянське суспільство, а останнє створює і контролює державу. Саме у такий спосіб забезпечу­ється відносно самостійне існування демократичного громадянського суспільства і правової держави.

         Отже, громадянське суспільство – це суспільство демократії, яке надає кожній людині можливість жити на гідному рівні; суспільство, де відсутнє відчуження людини від засобів виробництва і знарядь праці, насамперед – від приватної власності. Дане суспільство має пріоритет щодо держави, яка становить його складову частину. Складовими громадянського суспільства є: власність і підприємництво; національна та екологічна безпека; сім’я; наука і культура; об’єднання громадян; засоби масової інформації; пряме народовладдя (референдуми, вибори, місцеве самоврядування) та інші форми демократії. Для побудови громадянського суспільства в Україні необхідно забезпечити компроміс між різними політичними партіями, спрямувати зусилля політиків та економістів на об’єднання суспільства для пошуку шляхів виходу з економічної кризи, вирішити проблему міжнаціона­льних (у нашій державі проживають 14 млн. громадян інших національностей) і міжконфесійних відносин, енергійніше проводити реформування національного законодавства з урахуванням вимог міжнародного права.

         В даний час Україна продовжує перебувати в економічній та політичній кризах, які пов’язані, в тому числі, з низьким рівнем правосвідомості. Водночас, побудова правової держави передбачає, навпаки, наявність високого рівня правосвідомості населення. Тому основною передумовою для належної реалізації є саме високий рівень правосвідомості і громадян, і представників державної влади.

 

 

Розділ ІІІ Формування правової держави в Україні

         Для формування правової держави в державі необхідною передумовою є формування громадянського суспільства. Громадянське суспільство є основою держави. Його становлення відбувається в тісному зв’язку з становленням її як правової, соціальної, демократичної. Громадянське суспільство – це суспільство зрілих громадян із високим рівнем економічної, соціальної, духовної, політичної культури, яке спільно з державою утворює розвинені правові відносини. Громадянське суспільство – це суспільство вільних громадян. Воно вільне від держави, але взаємодіє з нею заради загального блага. Сутність громадянського суспільства полягає у забезпеченні законних прав людини. Особа в ньому здобуває гарантоване право вільного вибору тих чи інших форм економічного і політичного буття, ідеології, світогляду, а також можливість вільно висловлювати свої думки, погляди. На межі ХХ і ХХІ століть така ідея в методологічному контексті стає панівною.

         Що стосується України, то автор бачить кілька сценаріїв розвитку в ній громадянського суспільства.

І. Згортання громадянського суспільства і реставрація в якомусь вигляді тоталітарного режиму.

ІІ. Консервація на тривалий час існуючого стану речей і, відповідно, авторитарних методів управління.

ІІІ. Поступовий, еволюційний розвиток і зміцнення громадянського суспільства.

         Останній сценарій вчений вважає найвірогіднішим. Хоча й не виключає можливості двох інших.

         Поступ громадянського суспільства в нашій країні залежить від розв’язання чималої кількості непростих проблем. Одна з них – удосконалення відносин між державою і суспільством, владою і громадянами. За роки незалежності в Україні не вдалося створити умов, за яких більшість громадян відчувала б себе активними суб’єктами політики. Влада, говорить доповідач, є однією з фундаментальних засад суспільства. Але до владних структур знахабніло лізе кримінальна і напівкримінальна корумпована буржуазія. Люди, працьовиті, енергійні, високої культури та інтелекту, які переймаються честю і благом країни, залишилися без правової підтримки і належної винагороди за сумлінну працю. У принизливому становищі опинилися інтелігенція, робітники, сільські трудівники. Це негативно позначається на довірі громадян до органів влади.

         Головним ресурсом демократичної влади є не нагромадження речей, грошей, земель, а високорозвинене матеріальне і духовне виробництво. Пекуча проблема – формування ефективних соціальних відносин, які б забезпечували економічну свободу особистості і зростання потужного середнього класу – основи громадянського суспільства.

         За таких умов роль держави в розвитку громадянського суспільства зростає. Самі його інститути потребують сильної державної влади, яка б створювала правові, політичні, організаційні умови для їх існування, виступила гарантом їх функціонування. Простежується тенденція взаємозближення і взаємопроникнення громадянського суспільства і владних структур: держава невпинно поширює свої повноваження в соціальній сфері, а громадянське суспільство активно впливає на функціонування політичної системи.     У дослідженнях соціально-правової держави основний каркас категорій і понять визначені: держава, влада, соціальна держава, правова держава, конституціоналізм, парламент, уряд, президент, закон, декларація, об’єкт і суб’єкт політики тощо. З громадянським суспільством ситуація складніша. Це поняття не завжди окреслює предмет дослідження. Політологи різних країн дають сутнісно різні його визначення.

         В останні п’ятнадцять років науковці широко обговорюють питання, якою повинна бути сучасна держава і яким має бути громадянське суспільство. Дехто вважає, що держава має бути слабкою, а громадянське суспільство – сильним. Популярні також тези, що держава має бути сильною, особливо в перехідний період, а громадянське суспільство нехай поволі еволюціонує. Останнім часом все більш підтримується положення, що держава і громадянське суспільство не повинні бути ні слабкими, ні сильними, а ефективними.

         Щоб держава існувала як ефективна соціальна організація, в суспільстві має діяти система домовленостей різних соціальних верств, груп, сил (частково закріплених у конституції і законах) щодо спільних соціальних цілей, здійснення окремих соціальних функцій. І тут виникає проблема розмежування цих функцій і цілей між державою, громадянським суспільством і особою (громадянином). Кожен із суб’єктів спільного соціального організму – суспільства повинен ретельно дотримуватися своїх прав і обов’язків та виконувати свої соціальні функції. Цей процес спонукає різні соціальні (економічні, політичні, ідеологічні) структури пристосовуватися одна до одної, враховувати різницю у поглядах. Взаємне пристосування – необхідний елемент ефективно діючої соціальної організації. Внутрішньополітичні ідеологічні орієнтації соціальних сил і лідерів, якщо вони домовляються з кардинальних проблем, можуть стати стабілізаторами держави і гармонізувати її взаємодію з інститутами громадянського суспільства.

         В Україні  побутує кілька підходів до визначення громадянського суспільства: а) недержавний сектор економіки, сфери політичного і духовного життя; б) сукупність громадських об’єднань і організацій; в) опозиційні, напівопозиційні та нейтральні до влади соціальні сили. В усіх цих визначеннях є сильні й слабкі сторони.

         Громадянські суспільства найчастіше узагальнено поділяють на два типи – американо-англійський та континентально-європейський. В Україні  використовується переважно континентально-європейська модель. Така ж тенденція простежується і в інших постсоціалістичних країнах Європи. Вона уявляється досить ефективним інструментом стримування держави в нестабільній ситуації.

         Вирішення проблем модернізації суспільства і держави, зокрема в соціально-правовій і гуманістичній сферах, у сферах економіки і політики, заявив доповідач, неможливе без розробки й реалізації концепції взаємовідносин держави і громадянина, держави та інститутів громадянського суспільства.

         Основною формою виявлення суспільних настроїв і важливим чинником впливу на суспільне життя є громадська думка. Вона дістає виявлення через такі інститути безпосередньої демократії, як всенародні обговорення, колективні та індивідуальні звернення громадян, народні ініціативи, петиції тощо. Однак у нас і досі не всі ці інститути дістали правове закріплення. А тому одним з найважливіших напрямків розвитку українського законодавства є прийняття відповідних законів та інших нормативних актів, які сприяли б адекватній та якомога повнішій інституціоналізації громадської думки, а відтак і розширенню сфери громадянського суспільства.

         Кожна країна, що розвивається демократичним шляхом, виробляє власну форму демократії, яка відповідає її особливостям і задовольняє її потреби. Проте очевидно, що уточнювати і розвивати демократичні принципи можна лише в режимі реальної демократичної практики. Але в Україні така практика „трапляється лише епізодично, анклавно і не виходить на національний рівень. Україна ще не готова безпосередньо долучитися до захисту і розвитку демократії. Більше того, їй ще належить витримати екзамен на здатність утвердити демократію. При цьому звернення до наробок світової, передусім європейської цивілізації є неминучим”.

         Попри всі суперечності трансформаційного періоду, в Україні формування громадянського суспільства спостерігається в усіх сферах життя. Політико-правову його основу створює політичний плюралізм, демократичне законодавство. З прийняттям 1996 року Конституції розпочався якісно новий період у розвитку суспільства й держави. В Основному Законі закладено підвалини не тільки нинішніх, але й майбутніх перетворень. Становлення громадянського суспільства проявляється у формуванні його інститутів – політичних партій, громадських організацій, груп інтересів, органів місцевого самоврядування, недержавних ЗМІ тощо. Однак на сьогодні ці інститути ще не стали фундаментом для проведення назрілих змін, бо не набули достатнього досвіду роботи в умовах демократії, а значна частина їх учасників ще не позбулася тоталітарної свідомості. Такі обставини пригальмовують трансформаційні процеси.

         Наша специфіка така: 1) проблема формування громадянського суспільства постала перед Україною тоді, як на Заході такі суспільства давно сформувалися й успішно діють; 2) формування інститутів громадянського суспільства набуває характеру „відвойовування” громадськими організаціями і політичними партіями певних сфер компетенції у держави; 3) Україна активно залучається до процесів глобалізації, а в цих умовах роль держави як арбітра об’єктивно зростає; 4) в країні посилюється соціальна диференціація, відтак виникає необхідність державного регулювання суспільно-політичних та економічних процесів. Отже, „наше суспільство має виконати завдання, які ніби суперечать одне одному: відвоювати численні повноваження у держави, щоб набути рис громадянського, зберігаючи при цьому регуляторні повноваження держави”.

         Такі складні завдання виконати непросто – насамперед тому, що у нас „кволі” політичні партії та громадські організації, хоч їх налічується дуже багато. Так, членами партій є тільки два відсотки населення. Причому партчленство часто формальне. Психологічно, за своїми інтересами та орієнтаціями, насиченістю життя політичними контактами партійці мало чим відрізняються від пасивної частини населення. Спостерігається свідоме відсторонення громадян від політичних дій. Вони не відчувають власної причетності чи можливості контролю за рішеннями владних органів. Відтак громадянське суспільство стає категорією віртуальною.

         І все ж  ситуація не безнадійна. Політичне відчуження подолати можна. Для цього слід використати, зокрема, ресурси інституційної та процедурної адаптації. Процес формування громадянського суспільства та інтеракції держави має відбуватися синхронно. В ідеалі громадянське суспільство ніхто не будує, воно розвивається самостійно. Однак у перехідних суспільств немає ні часу, ні засобів, аби чекати, що все станеться самоплином. Якщо в Україні цей процес набуде характеру реалізації науково виваженої і обґрунтованої політики, а не звичайного компромісу політичних сил, досить часто спрямованого на задоволення корпоративних інтересів, тоді спостерігатимемо формування механізмів суспільного саморозвитку.

 

Висновки

         Таким чином, об’єктивно між теоретичною моделлю правової держави і реально діючими державно-правовими механізмами існують певні суттєві відмінності. Важливим корелятом між теоретичною моделлю та її реальним прототипом є людський чинник у багатьох його вимірах (притаманна кожному соціуму ментальність, рівень правосвідомості, історичні традиції тощо).

         Поряд із національно-історичними особливостями, змінами темпів розвитку не в останню чергу при створенні правової держави в Україні має враховуватися й одна загально-соціологічна закономірність, визначена І.С. Нарським: «сукупні результати діяльності людей не збігаються, і при тому суттєво, по-перше, з їх сподіваннями і, по-друге, з деякими «вищими цілями» історичного процесу або взагалі магістральною лінією розвитку історії». Згодом ідея невідповідності отриманих результатів поставленим цілям, ідеалам була розвинута Гегелем у цілісну історіософську концепцію, головна теза якої полягає в тому, що «в загальній історії дії людей призводять певною мірою взагалі не до тих наслідків, яких вони прагнули і на які вони розраховували, а до результатів несподіваних і небажаних».

         У практиці соціалістичного будівництва в СРСР ця думка здобула блискуче підтвердження, проявившись у кричущій невідповідності цілей, проголошених Будівничими нового суспільства, і засобів, обраних ними для досягнення цих цілей. Тенденцію ціннісного розходження мети і засобів її досягнення у практиці більшовизму помітив один із перших послідовних критиків марксистської теорії М.Бердяєв, який вважав неприпустимим нехтування правами і свободами людини як одного із принципів правової держави в ім’я примарного «світлого майбутнього».

         Щоб уникнути повторення пройденого, слід дотримуватися щонайменше двох важливих засад:

  • визначення мети, ідеалу суспільного і державно-правового розвитку, його деталізація мають бути виваженими і вільними від утопічної творчості;
  • узгодження та досягнення гармонії феноменологічної й конструктивної парадигм державно-правового розвитку.

         Для розробки стратегії виходу з кризи і повноцінного розвитку дуже важливо також правильно оцінювати свій і чужий досвід виживання і поступу. Одні пропонують нам забути про свій досвід і цілком покладатися на досвід інших країн. Інші наголошують на досвіді розвитку нашої країни. Треті пропонують взагалі відкинути наше минуле і сміливо експериментувати із сучасним і майбутнім. Кожна з цих позицій має свої плюси і мінуси. Останнім часом висловлювалися численні і багато в чому слушні зауваження з приводу того, що в наших умовах західні моделі не діють. Справді, механічна трансплантація будь-якої теорії не непідготовлений для цього грунт в якісно інші соціально-історичні умови неминуче призводить, як засвідчує історія, або до органічного відтворенням суспільством чужої для нього теорії, або до насильницького її впровадження «згори».

         З огляду на це побудова правової держави в Україні повинна визначатися в першу чергу тенденціями її власного поступу, рівнем «готовності» як суспільства, так і кожного громадянина до цих змін. Варті пильної уваги слова К.Маркса про те, що теорія втілюється в кожному народові лише настільки, наскільки вона є здійсненням його потреб. Отже, задля втілення якоїсь теорії необхідно, щоб її ідеями перейнялися широкі кола громадськості. Щоб правова держава стала дійсністю в Україні, варто цілеспрямовано й наполегливо працювати над правовою освітою, розвитком правової культури населення, не забувати власні здобутки в цій галузі й ознайомитися із зарубіжним досвідом, прищеплюючи все корисне й повновартісне.

 

Список використаних джерел та літератури

  1. Конституція України від 28 червня 1996 року.// rada.gov.ua.
  2. Алексеев С.С. Государство и право. М. 1994.
  3. Артамонов С.Д. Правовое государство: Монтескье до наших дней // Вестник СССР. — 1990.
  4. Богуцький П. Поняття правової держави та методологічний підхід до проблем й формування. Київ: Право України. — 1996. — №4.
  5. Кравчук М. В. Теорія держави і права. Проблеми теорії держави і права: Навчальний посібник. — 3-тє вид., змін, й доп.- Тернопіль: Карт-бланш, 2002.- 247с.
  6. Основи загальної теорії права та держави, П.М. Рабінович, — Бородянка, 1993.
  7. Основи держави і права: Навч. посібник / С.Д. Гусарєв, Р.А. Калюжний, А.М. Колодій та ін.; За ред. А.М. Колодія і А.Ю. Олійника. – К.: Либідь, 1997.
  8. Опришко В. Державно-правовова реформа в Україні: основні напрямки. Київ: Право України. — 1998. — №1.
  9. Медведчук В. Сучасна українська національна ідея і питання державотворення. Київ: Україна. -1997.
  10. Нерсесянц В.С. Общая теория права и государства. Учебник для юридических вузов и факультетов. — М.: Издательская группа НОРМА—ИНФРА. М, 1999. — 552 с.
  11. Правознавство / За ред. Михайла Настюка. – 2-ге вид. – Львів: Світ, 1995.
  12. Скакун О.Ф. Теорія держави і права: Підручник / Пер. з рос. — Харків: Консум, 2001. — 656 с.
  13. Теорія держави і права, за заг. ред. В.В. Копєйчикова – дісного члена АПН України, д.ю.н., професора, — Київ, “Юрінформ”, 1995.
  14. Теория государства и права, под ред. д.ю.н., профессора А.Б. Венгерова, — Москва, “Юристъ”, 1995.
  15. Теория государства и права. Учебник для юридических вузов и факультетов. Под ред. В. М. Корельского и В.Д. Перевалова — М.: Издательская группа ИНФРА. М—НОРМА, 1997. — 570 с.
  16. Теория права и государства. Под ред. проф. Н. Манова.Учебник для вузов. — М.: Издательство БЁК, 1995. — 336 с.
  17. Хропанюк В.Н. Теория государства и права. М.:1995.
  18. Шемшученко Ю. Проблеми розбудови української державності. Київ: Право України. — 1997. — №1.

 

 

 

Государственный суверенитет
Методологія юридичної науки

Добавить комментарий

Your email address will not be published / Required fields are marked *