Соціально-філософський аналіз суспільного розвитку

 

Православна віра як чинник формування східно – православної цивілізації

         Як відомо, державність є суттєвою ознакою будь-якої розвиненої національної політичної системи. Даний термін вживають не тільки коли говорять про історичний розвиток держави, а й коли звертають увагу на характер його ідеології і духовної орієнтації. Крім того, символічними ознаками автономної (незалежної) державності крім мови і емблематики виступають специфічні форми політичної організації суспільства, тобто форми правління, державного ладу, політичних відносин і структури влади. Ухвалення тієї чи іншої релігії також свідчить про специфіку становлення та розвитку національної політичної системи, її ідеології та ціннісних орієнтаціях. Ось чому дослідження проблеми вибору віри має особливу теоретичну і практичну значимість.

         Протягом останніх 5 тисячоліть світової історії дослідник розрізняв близько 20 вищих суспільств, які отримали назву цивілізацій. Нагадаємо, що О. Шпенглер виділяв лише 8 таких спільнот, які звав культурами. Сім цивілізацій А. Тойнбі не мали пращурів – єгипетська, андська, мінойська, шумерська, індська, давньокитайська, майя. П’ять останніх породили дочірні цивілізації: індська – індуїстську, давньокитайська – далекосхідну китайську та далекосхідну корейсько-японську. Мінойська цивілізація породила сирійську та еллінську. Від сирійської походять ісламські іранська та арабська. Еллінська цивілізація була матір’ю західнохристиянської та східнохристиянської, або православної, за А. Тойнбі. Остання складається з двох споріднених цивілізацій – православно-візантійської та православно-руської.

         За А. Тойнбі, найдавніші цивілізації виникли як відгук суспільства на зовнішній виклик природного оточення. Носієм життєвої сили, що породжує успішний відгук суспільства (тобто цивілізацію) є його творча меншість. Спочатку вона надихає і завойовує прихильність пересічної більшості суспільства завдяки чарам свого творчого дару. Саме завдяки ньому формулюється і реалізується успішна модель майбутньої цивілізації. Однак, з часом нетворча більшість відвертається від колишніх натхненників і поводирів суспільства. Стверджуючи своє лідерство, останні все частіше звертаються до сили і перетворюються з творчої на панівну меншість суспільства, що домінує над його більшістю, яку А. Тойнбі називає внутрішнім пролетаріатом цивілізації. [3; 117]

         Так, внаслідок втрати життєвої сили творчою меншістю цивілізації всередині суспільства виникає глибокий розкол, побороти який панівна меншість старається силовими методами. Цивілізація вступає, за А. Тойнбі, в добу лихоліть – період глобальної соціальної, економічної, ідеологічної кризи, яка вибухає численними збройними конфліктами. Втомившись від війн, усі верстви суспільства схиляються до встановлення миру та порядку бодай силовими методами. Мілітарним шляхом цивілізація творить свою світову державу. В її лоні пригноблена більшість (внутрішній пролетаріат) творить світову релігію, яка поширюється за межи світової держави на її варварську периферію (зовнішній пролетаріат), яка, знаходячись під культурним впливом цивілізації, протистоїть її експансії.

         При всіх зовнішніх ознаках величі і блиску цивілізації на стадії світової держави, вона є її бабиним літом, що передвіщає скорий занепад і смерть суспільства. За А. Тойнбі, світова держава створюється панівною меншістю внаслідок її неспроможності побороти внутрішній розкол суспільства і керувати ним органічно, без насильства. Всі ці внутрішні негаразди за кількасот років руйнують світову державу, з якою вмирає і цивілізація. Заключним акордом в її існуванні є навала її зовнішнього пролетаріату (варварських племен) на руїни світової держави. Варвари, за А. Тойнбі, виконують роль стерв’ятників на тілі мертвої цивілізації. Нерідко, успадкувавши її надбання (перш за все її світову релігію), вони започатковують нову, похідну від попередньої дочірню цивілізацію. Дочірні цивілізації зароджувалися в тілі вмираючої материнської, як відгук на внутрішній або зовнішній соціальний виклик.

         Весь цей життєвий цикл цивілізації А. Тойнбі докладно дослідив на прикладі еллінської та похідної від неї (дочірньої) західнохристиянської цивілізацій, екстраполюючи висновки на інші вищі суспільства світової історії.

 

         Один з найважливіших факторів, який обумовлює своєрідність формування східнослов’янської культури — це, безсумнівно, прийняття на Русі східного напрямку християнства — православ’я. Починаючи з часів зародження перших цивілізацій, релігія вважається головним носієм духовних цінностей, це важливий елемент будь-якій цивілізованій культури. Завдяки релігії складалася своєрідна система культурних цінностей, ідей, думок, уявлень про людину і про суспільство в цілому.

         До релігій, що робить істотний вплив на ситуацію в Східній Європі в Х столітті, слід віднести православ’я, католицтво і іслам.

         Православ’я виникло на території Візантійської імперії. Спочатку воно не мало церковного центру, так як церковна влада Візантії була зосереджена в руках чотирьох патріархів: Константинопольського, Олександрійського, Антіохійського, Єрусалимського. У міру розпаду Візантійської імперії кожен з правлячих патріархів очолив самостійну (автокефальну) православну церкву. Згодом автокефальні і автономні церкви виникли і в інших країнах, в основному на Близькому Сході і в Східній Європі.

         Хрещення Русі в 988 році стало якоюсь відправною точкою в процесі національно-історичного розвитку Русі. Завдяки живому зв’язку з греко-слов’янським православним Сходом Російська церква сприйняла багатющу візантійську спадщину і православ’я стало відігравати величезну роль у формуванні Русі як окремої незалежної держави зі своєю культурою, зі своїми традиціями, ідеями та думками. Завдяки новій релігії народ почав розуміти те, як важливо бути єдиним цілим, як важливо підтримувати всередині суспільства ідею єднання, соборності.

         Історична пам’ять пов’язує образ князя Володимира, Хрестителя Русі, ні з його особистими якостями та політичними успіхами, а з діянням більш істотним — вибором віри одухотворити життя народу. Поширивши свою владу на практично всі слов’яно-руські землі, Володимир неминуче повинен був дотримуватися якоїсь, як сказали б сьогодні, «загальнонаціональної» політичної програми, яка, за умовами того часу, виражалася в релігійній формі.

         Прийняття визначеної віри для свого народу автоматично приводило і до орієнтації на цілком певні угруповання всередині країни. Тому майбутньому князю Володимиру «вибір віри» не можна назвати легким. У цієї проблеми також був і певний міжнародний аспект, обумовлений постійними суперечливими контактами.

         У цьому зв’язку необхідно зупинитися на основних передумовах прийняття Давньою Руссю християнства.

         По-перше, це своєрідне геополітичне становище Русі: вона перебувала між Заходом і Сходом, і це було причиною того, що на культуру і релігію виявлялося постійний вплив і тиск з боку двох цивілізацій. По-друге, інтереси Древньої Русі були суто південно-східної спрямованості.

         Тобто, вибір християнства був обумовлений тим, що: Русь орієнтувалася на розвинені в економічному, культурному плані країни. Також визнавалися дуже важливі функції християнства: об’єднання людей, їх згуртування. Уявлення про Бога в християнстві були олюдненими, Бог — така ж людина, як і всі інші, тільки він був здатний творити добро і диво.

         У той же час, необхідно відзначити, що під час, що передував хрещенню Русі, наростали грізні ознаки прийдешнього розколу в доти єдиному християнському світі. Боротьба між католицтвом і православ’ям починала переходити зі сфери теологічних розбіжностей в область політики. [2; 91]

         Самі обставини «вибору віри» Володимиром широко відомі і викладені в «Повісті временних літ». Наскільки реальні ці подробиці, нам не стільки важливо, бо куди важливішим є те, що ж все-таки послужило основними мотивами для прийняття Руссю православ’я. Ці мотиви необхідно сприймати не окремо, а неодмінно в сукупності, тому що всі вони залежать один від одного, складаючи єдине ціле.

         Перший мотив.

         Територія Візантії була близько розташована з територією Русі. Це було дуже важливим фактором історичного розвитку Стародавньої Русі в цілому. Події, що відбувалися у Візантії, не залишалися непоміченими на Русі, а в деяких безпосередню участь брали російські князі, полководці, воїни, торговці і посли.

         Другий мотив.

         Візантія для Русі була не тільки дуже близьким «сусідом», а й певним прикладом для наслідування і об’єктом заздрості. Візантійська імперія була дуже могутньою і багатою імперією в порівнянні з Руссю. Вона сприймалася як ідеал всесвітнього визнання, економічного, духовного і культурного багатства. Тому стратегічним завданням для Стародавньої Русі стало досягнення могутності, багатства і розвитку, як і Візантійська імперія. Русь хотіла бути не під її заступництвом, а стати рівноправним партнером Візантії, її союзником. І таким чином, таке явище, як хрещення стало першим кроком на шляху уподібнення себе цієї імперії.

         Третій мотив.

         Давньоруська народність, єдність людей, їх соборність. Це все є дуже близьким східним традиціям, якщо розглядати їх в етнокультурному контексті. Саме тому хрещення — якась традиція, яка спирається на соціокультурний, роками накопичений досвід.

         Прийняття християнства у 988 р було політичним актом. Військово-політичні слідства вибору віри були дуже великі. Зроблений вибір не тільки надав Володимиру сильного союзника — Візантію, а й примирив його з населенням власної столиці і, можливо, дозволив зберегти Київської Русі свою державність і національну незалежність до XIII століття.

         З прийняттям християнства Православна церква поступово почала поширювати свій благотворний вплив.

         З Хрещенням Русі на Русі з’являється «вчення грамоті» і «вчення книжкове». Переклад з грецької на давньоруську Священного Писання, священних книг, написання історичних, художніх, педагогічних книг, а також узгоджені дії князів і духовної влади по освіті населення забезпечують широке поширення грамотності і більш високого освіти на Русі в домонгольський період, в результаті чого розквітає давньоруська культура .

         До X століття на Русі складається ситуація, коли необхідним є запровадження обов’язкового елементарного освіти. Причини цього історики вбачають у тому, що до цього часу був складений слов’янський алфавіт, а етнографічну єдність слов’янських племен допомогло поширенню писемності.

         Нова віра, яка була обрана Володимиром, повинна була бути прийнята всім народом. Тому перші училища на Русі були відкриті князем Володимиром за порадою митрополита Михайла. На доказ цих фактів можна навести літописні свідчення, де йдеться про те, що перші училища були не тільки навчальними, але й виховними закладами. Використовуючи літопису, які характеризують життя Новгорода, можна зробити висновок про те, що грамотність стала невід’ємною частиною російських міст.

         Д.С.Лихачев у своїх роботах доводить високий рівень розвитку культури, літератури і освіти на Русі. Основною причиною, що спричинила культурний переворот, він вважає введення єдиної писемності. Писемність потрібна була для розвитку державного апарату, торгівлі, для приватного листування. Християнство, на відміну від язичництва, було релігією з високорозвиненою писемністю, тому його введення спричинило культурний переворот. [4; 142]

         Таким чином, на цьому етапі розвитку держави і освіти роль Православної церкви можна вважати основоположною для розвитку і становлення перших навчальних закладів.

         Хрещення Русі також принесло зміни і в інститут сім’ї. Першим, найбільш яскравим досвідом конструювання і реалізації «сімейної політики» з’явилася діяльність російської держави і церкви після прийняття християнства на Русі, метою якої була реорганізація всіх сфер життєдіяльності язичницької родини, починаючи з майнових відносин і закінчуючи сексуальною поведінкою подружжя. Умовно початком процесу «реформування» сімейно-шлюбних відносин можна вважати кінець X століття. У цілому ж цей процес зайняв не одне століття. У результаті реорганізації язичницької родини сформувалася основа для майбутнього розвитку східнослов’янської класичної патріархальної сім’ї, яка протягом наступних століть визначала менталітет білоруського, російського та українського народів, їхнє ставлення до повсякденних суспільним і економічним проблемам життєдіяльності.

         Основний нормою нового типу сімейно-шлюбного поведінки стала моногамна сім’я. Фундаментом такої сім’ї був християнський шлюб, який у православній церкві є одним з семи таїнств. У свідомість людини поступово формувалося розуміння того, що сімейний союз повинен бути освячений церквою в таїнстві вінчання.

         Таким чином, православ’я змінило саму сутність сімейно-шлюбних відносин, стверджуючи, що мета шлюбу в тому, щоб подружжя допомагали один одному і доповнювали один одного. А так як головна мета людського життя це порятунок душі, то подружжя повинні заохочувати один одного до християнського способу життя.

         Важливим виявилося і те, що православ’я не проповідувало ідеї приречення. І тому відповідальність за гріхи, творені з власної волі, лягала на грішника. Це було зрозуміло і типово для язичників. Ухвалення християнських норм моралі не було психологічним насильством для новонавернених, які звикли до елементарного протиставлення Добра і Зла.

         Не можна переоцінити значення православ’я в історичному розвитку Русі. Можна сказати, що ця подія стала принциповим моментом культурно-історичного вибору давньоруської держави, який визначив подальший розвиток політичних, економічних, культурних процесів.

         Східнослов’янські народи пройшли загальний, тривалий шлях розвитку і при всій своїй несхожості, вони дуже близькі. В умовах сучасної глобалізації, ми не можемо залишатися осторонь від загальносвітових процесів. Але, на мій погляд, не потрібно прагнути бути в історичному плані Європою, тим більше що це і не вийде, тому що все було так, як було і змінити минуле не можна. Досить удосконалювати і переймати досвід інших країн у сферах економічних і політичних, і пристосовувати його до своїх реалій. Хоча й не слід забувати про цивілізаційні особливості східно-європейського слов’янського населення, вони є живильним джерелом їх єднання в складних сучасних умовах.

Список використаної літератури

  1. Михальченко М. І. Українська регіональна цивілізація // Політичний менеджмент, 2012. – № 3.
  2. Павленко Ю. В. Історія світу: цивілізаційний і соціокультурний розвиток людства. — 3-тє вид, стереотипне. – К.: Либідь, 2001. – 360 с.
  3. Тойнбі А. Дж. Дослідження історії: в 2 т. / А. Дж. Тойнбі. — K. : Основи, 1995. — Т. 2. — Скорочена версія томів VII-XII Д. Ч. Сомервелла. — 406 c
  4. Читая Д.С.Лихачева. Семь уроков из жизни и книг академика Дмитрия Сергеевича Лихачева: учебно-методическое пособие для учителей и учащихся гимназий, лицеев и средних школ / Православная гимназия во имя Преподобного Сергия Радонежского. Новосибирск: Издательство НИПКИПРО, 2006.

 

Політика європейської інтеграції
Правове забезпечення розвитку інформаційного суспільства в Україні

Добавить комментарий

Your email address will not be published / Required fields are marked *