Система стримань і противаг

Політичні інститути і процеси в сучасній Україні

Система стримувань і противаг

План

         Вступ

  1. Світові механізми системи стримувань і противаг
  2. Особливості системи стримувань і противаг в Україні

         Висновки

         Список використаної літератури

 

Вступ

         Основою стабільного функціонування системи державної влади демократичної держави є система стримувань і противаг, яка забезпечує взаємну підконтрольність різних гілок і центрів державної влади та запобігає концентрації влади в одній гілці чи в руках однієї особи.     

         Основними складовими цієї системи у парламентсько-президентській республіці є: подвійність джерел формування виконавчих структур, імпічмент, право розпуску парламенту, право вето, конституційний нагляд. Система конституційного нагляду в Україні, здійснюваного Конституційним Судом, є стандартною, повністю відповідає світовій практиці й не спричиняє серйозних нарікань правового характеру.

         На приналежність України до строкатого списку держав із парламентсько-президентською формою правління, насамперед, однозначно вказує подвійність джерел формування уряду — Кабінету Міністрів. При цьому неозброєним оком видно нерівність впливів на український уряд з боку Президента та Верховної Ради. Участь останньої у процесі формування Кабінету Міністрів обмежується лише затвердженням запропонованої Президентом кандидатури на посаду Прем’єр-міністра, тоді як контроль за розподілом «міністерських портфелів» повністю зосереджено в руках Президента. Більшими є й повноваження Президента у сфері контролю за урядом.

         Ще одним доказом визначального впливу Президента України на виконавчу гілку влади є його контроль за виконавчими структурами на місцях, адже призначає та звільняє з посад голів місцевих державних адміністрацій Президент. Тут спостерігається правовий нонсенс: Конституція України чітко визначає, що «Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої влади».      Отже, можна констатувати, що реальне керівництво виконавчими структурами в Україні здійснює Президент, який при цьому де-юре не є представником чи, тим паче, главою виконавчої влади, а отже, й не відповідальний за її діяльність. Саме це положення є найбільш принциповим недоліком системи стримувань і противаг в Україні й підлягає коригуванню.

  1. Світові механізми системи стримувань і противаг

         Провідною світовою тенденцією кінця ХХ ст. є пріоритет моделі правової держави і панування теорії природного права. Оскільки основною передумовою зміцнення цієї тенденції є сучасні уявлення про демократію й основні принципи її втілення, особливу важливість набуває вивчення основних засад реалізації такої демократії на практиці, передусім «принципу поділу влади» і «системи стримувань і противаг». У політико–правовій практиці сучасних демократичних країн доктрина поділу влади реалізована через формування механізмів стримувань і противаг та балансу владних повноважень гілок влади. Саме ця система механізмів забезпечує демократичний, правовий характер держави та ефективність її функціонування. Реалізація системи стримувань і противаг пов’язується з необхідністю не лише запобігти надмірній концентрації влади, а й забезпечити стабільність і сталість діяльності державних інститутів, слугувати ліпшій їх організації та злагодженості діяльності, подоланню можливого протистояння всередині державного механізму. Генеза виникнення ідей поділу влади, їх розвиток та запровадження в політико–правову практику розглядається М. Н. Марченком, О. Е. Лейстом, В. Д. Попковим, С. А. Комаровим, А. В. Мальком та іншими вченими. Проблема реалізації механізмів стримувань і противаг як реалізації принципу поділу влади за парламентської і змішаних форм правління аналізується в роботах Дж. Сарторі, Л. М.Ентіна. Вплив партійної системи на реалізацію принципу поділу влади розглядається в роботах Ж.-Л. Шабо, М. Дюверже, Г. Кречмера.

         Поділ влади – це політико–правова доктрина і конституційний принцип, що покладено в основу організації влади демократичної держави; важлива і необхідна умова формування правової держави. Ще античні мислителі започаткували розвиток окремих положень концепції системи стримувань і противаг були закладені, які наголошували на необхідності поділу праці між окремими прошарками суспільства, на потребі функціонування різних державних органів, з притаманними їм специфічними завданнями та функціями, зазначали важливість розмежування їх повноважень (Аристотель, Епікур, Полібій). Ідеї античних мислителів набули концептуальної цілісності в творчому доробку філософів-просвітників Ш. Монтеск’є та Дж. Локка. Так, Ш. Монтеск’є писав, що для того, щоб не було можливості зловживати владою, необхідний такий порядок речей, за якого різні гілки влади могли б взаємно стримувати одна одну. Упродовж становлення та розвитку демократичних форм урядування політико-правову доктрину поділу влади, передусім її складову – систему стримувань противаг, було закріплено в конституційно-правових актах та впроваджено в механізмах організації та функціонування органів державної влади. Вперше термін «стримування і противаги» був використаний в конституційній теорії та практиці США. Зокрема один з авторів Конституції США – Дж. Медісон звернув увагу на доцільність такої складової в теорії поділу влади. Метою її створення стала реалізація принципу поділу влади, а головним завданням і призначенням – забезпечення політичної стабільності та безперервності функціонування державної влади, узгодження дій всіх гілок влади, недопущення кризи системи органів державної влади. Неузгодженість дій гілок влади, а почасти пряме протистояння між ними не є чимось новим для країн з демократичною формою правління, але в процесі розвитку демократії в країнах Європи сформувалися певні механізми та інститути конструктивного вирішення конфліктів. Як свідчить досвід країн–членів ЄС, надійним засобом усунення негативних явищ, що виникають у процесі організації та функціонування державної влади, є система стримувань і противаг, що надає необхідної самостійності органам державної влади у виконанні своїх функцій та, як зазначалося, водночас забезпечує їх взаємодію в процесі реалізації напрямів загальнодержавної політики. Сьогодні принцип поділу функцій влади в політико–правовій теорії зазвичай розглядається з позицій структурно–функціональних розмежувань діяльності органів державної влади, що зумовлено поділом владних функцій. Відтак цей принцип передбачає: розподіл повноважень між державними органами, які є носіями єдиної влади; забезпечення відносної самостійності кожного органу влади під час здійснення своїх повноважень; надання контролюючих повноважень кожній гілці влади. Взаємовідносини між вищими органами держави виявляють відмінності між сучасними формами правління, що в конституційно–правовій науці визначаються такими типологічними моделями організації державної влади:

  • «жорсткий» поділ влади (притаманний президентським республікам);
  • «м’який» поділ влади (парламентські республіки та парламентські монархії);
  • «змішаний» поділ влади (республіки зі змішаними формами правління). Виходячи з положень європейської політико — правової доктрини поєднання функцій глави держави та глави виконавчої влади призводить до гіпертрофії влади президента, що може порушити баланс владних повноважень і порушуватиме сам принцип поділу влади. В межах зазначеної доктрини глава держави визначається як посадова особа, яка не належить до жодної гілки влади, але виконує роль «арбітра», забезпечуючи взаємодію у системі органів державної влади загалом. Органи державної влади, що виконують відповідні функції, при цьому мають тісно співпрацювати і взаємодіяти, незважаючи на формальний поділ повноважень. Таке тлумачення принципу поділу функцій влади найбільше відповідає природі парламентських форм правління і є основою «м’якої» моделі поділу влади. Разом з тим класична система поділу з моменту її конституціювання у США суттєво урізноманітнилася під впливом політико — правової практики. Закордонні та вітчизняні науковці зазначають, що світовий розвиток конституціоналізму набуває нових змістовних характеристик, що дозволяє виокремити якісні періоди його розвитку. Останній період, на думку українського вченого В. Шаповала, розпочався після другої світової війни, і однією з ознак новітніх конституцій є те, що «предметом конституційного регулювання стали відносини, що виникають у рамках політичної системи суспільства поза суто державною організацією. Це, передусім, стосується діяльності політичних партій в їх взаємозв’язках із державним механізмом». Тобто нині в процесі практичної реалізації системи стримувань і противаг політичні механізми набувають не меншого значення, ніж правові. Доповнення конституційної системи механізмів стримувань і противаг певними політичними механізмами в країнах з парламентською формою правління призводить до порушення класичної моделі поділу влади. Як зазначає французький науковець Ж.–Л. Шабо, відповідальність уряду перед нижньою палатою парламенту спричинює «інституційний дисбаланс на користь законодавчої влади». Особливості реалізації принципу поділу влади виявляють значно більшу залежність «від партійної системи, ніж від положень, записаних в конституціях», – зазначає французький учений М. Дюверже і додає: – реальний поділ влад є… результатом взаємодії партійної системи і конституційних норм».

         Політичні процеси в повоєнній Європі продемонстрували пряму залежність ефективного функціонування парламентських форм правління з «м’якою» моделлю поділу влади від типу партійної системи та типу політичної культури в країні. Як зазначає Ж.–Л. Шабо, «Британський парламентський режим спирається рівною, якщо не більшою, мірою на двопартійну систему, ніж на писані і неписані конституційні норми». У разі функціонування в країні партійної системи атомізованого або поляризованого типу несформованість ефективної системи стримувань і противаг спричинює постійну парламентсько–урядову нестабільність та неефективне функціонування системи державної влади. Однак політико–правова практика запропонувала нові підходи до реалізації принципу поділу функцій влади, насамперед у межах концепції «раціоналізованого парламентаризму». «…Раціоналізація парламентського режиму має на меті забезпечити зчеплення в парламентських механізмах шляхом конституційного регулювання за неможливості досягти цього на ґрунті логіки партійної системи», – зазначає Ж.–Л. Шабо. Практичним вираженням цієї концепції є організація системи стримувань і противаг у змішаних республіках, що поєднує елементи парламентської і президентської форм правління. Йдеться про подвійну відповідальність уряду перед парламентом і президентом. Іншою, найважливішою особливістю організації влади у змішаній республіці є її потенційна спроможність наближатися до режиму сильної президентської влади (режим президенціалізму встановлюється у разі партійно- ідеологічної близькості парламентської більшості та президента країни) чи, навпаки, режиму парламентаризму (встановлюється, коли президент країни та парламентська більшість належать до опозиційних одна одній політичних сил). Змішана форма правління є досить гнучкою і залежно від розстановки політичних сил у парламенті набуває ознак або парламентсько–президентської, або президентсько–парламентської.

         Серед характерних ознак системи стримувань і противаг, притаманних парламентським республікам, виокремлюють такі:

  • здійснення повноважень глави держави (президента) і глави уряду різними особами (в усіх країнах–членах ЄС);
  • обмеженість повноважень глави держави і водночас віднесеність реальної компетенції у сфері виконавчої влади до уряду та його глави (наприклад, ФРН, Італія, Австрія, Чехія, Словаччина, Угорщина);
  • формування уряду парламентом за участі глави держави, яка є переважно майже номінальною (практикується парламентський та позапарламентський способи. Наприклад, в Італійській Республіці, Чеській Республіці, Словацькій Республіці Президент призначає главу уряду і членів уряду за пропозицією глави уряду з подальшою процедурою інвеститури в парламенті. В Угорській республіці за пропозицією президента країни призначається голова уряду та схвалюється програма урядової діяльності, після чого за пропозицією глави уряду президент країни призначає членів уряду. У ФРН за результатами консультацій у бундестазі президент країни вносить кандидатуру федерального канцлера і після позитивного голосування більшістю формально призначає главу уряду. В Естонській Республіці право висувати главу уряду належить президенту республіки з подальшою інвеститурою урядової програми. Після позитивного голосування за урядову програму в парламенті президент призначає членів уряду за пропозицією глави уряду);
  • формальна політична відповідальність уряду (колективна та індивідуальна) перед парламентом (усі країни з парламентською формою правління);
  • право глави держави розпустити парламент, яке, як правило, ефективно контролює уряд (ФРН);
  • фактичним центром здійснення державної влади завжди є не представницький орган, а уряд. Аналіз системи стримувань і противаг в європейських країнах з парламентською формою правління дозволяє дійти висновку, що всі важелі реальної влади знаходяться у керівників політичних партій, яким належить більшість місць у парламенті. Парламент при цьому виконує роль механізму правового оформлення політики правлячої партії або коаліції. Ще однією з форм державного правління, встановленою в деяких країнах ЄС, наприклад, у Французькій Республіці, Португальській Республіці, Республіці Польща, а також в Україні, є змішана форма, якій притаманні такі риси:
  • обрання президента та парламенту на загальних виборах;
  • право президента розпустити національний парламент (лише нижню палату – у Франції);
  • широке коло спільних повноважень президента та парламенту країни, передусім установчих (формування уряду, судової гілки влади), контрольних (подвійна відповідальність уряду – і перед президентом, і перед парламентом);
  • вкрай обмежені можливості відправити президента країни у відставку (досить складна процедура імпічменту);
  • право відкладального вето президента країни;
  • контрасигнування актів президента країни главою уряду або профільним міністром.

         Окремо необхідно зазначити, що попри суперечливий характер оцінок ефективності запровадження принципу бікамералізму в унітарних державах, питання доцільності запровадження верхньої палати парламенту, що вважається одним з механізмів у системі стримувань і противаг, є актуальним. Наприклад, Дж. Сарторі вважає, що необхідність існування другої палати парламенту в унітарній державі полягає в тому, що вона є «запобіжним клапаном, і концентрація всієї законодавчої влади тільки в одній палаті не тільки небезпечна, а й також нерозсудлива: оскільки два ока краще, ніж одне, і розсудливість вимагає, щоб будь–який процес ухвалення рішень був керований і корегований гальмами». Перевагами бікамералізму парламентів називають такі:

  • друга палата дозволяє уникнути поспіху під час ухвалення парламентом державних рішень;
  • запобігання верхньою палатою ухваленню політизованих рішень нижньої палати, яка зазвичай виражає інтереси правлячих партій;
  • убезпечення від зміни політичного статус-кво;
  • забезпечення стабільнішої роботи уряду.

         Бікамералізм національних парламентів широко запроваджуваний і в унітарних державах Європейського Союзу. Наприклад, в таких унітарних державах, як Великобританія, Ірландія, Іспанія, Італія, Нідерланди, Франція, Польща та ін., співставних з Україною за розміром території, кількістю населення, регіональною різноманітністю, діють двопалатні парламенти. Питання двопалатності парламенту лишається актуальним і в Україні, зокрема в контексті реалізації адміністративно–територіальної реформи, і як механізму забезпечення представництва інтересів територіальних громад, і як одного з механізмів у системі стримувань і противаг.

 

 

  1. Особливості системи стримувань і противаг в Україні

         Тривалий час проблема застосування системи стримувань і противаг як реалізації принципу розподілу державної влади у вітчизняній науці комплексно не розглядалась, а досліджувалися лише її окремі аспекти. Обумовлено це тим, що значний період часу (радянської доби) наука була заідеологізованою і принцип розподілу влади, а отже, система стримувань і противаг взагалі всіляко заперечувались. Але з отриманням незалежності нашої держави та прийняттям низки законів, а згодом і Конституції України в 1996 р. було закріплено фундаментальні принципи розподілу державної влади на законодавчу, виконавчу та судову (ст. 6 Конституції України).

         Головним завданням і призначенням цієї системи є забезпечення політичної стабільності та безперервність функціонування державної влади, узгодження дій усіх гілок влади та недопущення кризи в діяльності державного механізму. В Україні з моменту проголошення її незалежності принципи зв’язку між законодавчою, виконавчою та судовою владою майже не були чітко прописані, а лише давали маніпуляції повноваженнями одна до одної із гілок влади. Тому і чіткої взаємодії між найвищими органами державної влади не відбувалося, а довгий час спостерігалася тільки неузгодженість дій гілок влади, а інколи пряма конфронтація та протистояння з “перетягування канатів” між гілками влади.

         На думку багатьох вітчизняних учених, які наголошували на тому, що впродовж двох десятків років незалежності нашої молодої держави були відсутні глибокі теоретичні та практичні розробки побудови української державності, шляхів, методів і засобів її розбудови на демократичних принципах з утіленням чіткого розмежування повноважень міх гілками влади. З часу виникнення демократії як форми суспільного врядування існує загальна згода стосовно того, що структура державних органів має будуватися на принципі розподілу гілок влади. У Конституції України він закріплений як один з основних принципів організації і функціонування державної влади. Його значення полягає у збалансуванні державно-владних повноважень між органами державної влади, запобіганні зосередження всієї повноти влади у віданні одного з них (законодавчо-представницького, виконавчо-розпорядчого, судового) і забезпечення тим самим дієвої системи стримувань і противаг.

         Суб’єктами системи стримувань і противаг за Конституцією України є три гілки влади: законодавча (Верховна Рада України), виконавча (Кабінет Міністрів України), судова (Конституційний Суд України і Верховний Суд України та інші суди), а також Президент України, який є головою держави та виступає від її імені. Президент України є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності, дотриманням прав та свобод громадян і Конституції України, Верховним Головнокомандувачем Збройних Сил України у разі військових дій та має вплив на підконтрольний йому орган – Адміністрацію Президента України, що є постійно діючим органом, утвореним для здійснення повноважень глави держави.

         Серед основних завдань, які покладені на Адміністрацію Президента України, є організаційне, правове, консультативне, інформаційне, протокольне, експертно — аналітичне та інше забезпечення діяльності Президента України.      Cистема стримувань і противаг у розподілі гілок влади в Україні виражається через повноваження органів державної влади, що, у свою чергу, включають суворо визначені на законодавчому рівні взаємні обмеження. Конституція України передбачає такі інститути системи “стримувань і противаг” в державі:

– право “вето” Президента на законопроект, прийнятий Верховною Радою;

– імпічмент Президента з боку Верховної Ради, що призводить до його усунення з поста;

– прийняття Верховною Радою резолюції недовіри Кабінету Міністрів, яка має наслідком його відставку;

– участь Верховної Ради у формуванні Конституційного Суду (призначення третини складу);

– контроль Конституційного Суду за відповідністю Конституції законів та інших правових актів Верховної Ради, Президента, Кабінету Міністрів, Верховної Ради Автономної Республіки Крим;

– парламентський контроль Уповноваженим Верховної Ради з прав людини (омбудсманом) за дотриманням конституційних прав і свобод людини та ін.

         У політико-правовій практиці сучасних демократичних країн світу доктрина поділу влади реалізована через формування механізмів стримувань і противаг та балансу владних повноважень гілок влади. Саме ця система механізмів забезпечує демократичний принцип та правовий характер держави і є запорукою ефективність її функціонування. Принцип реалізації системи стримувань і противаг пов’язується з необхідністю не лише запобігти надмірній концентрації влади, а й забезпечити стабільність і сталість діяльності державних інститутів, слугувати ліпшій їх організації та злагодженості діяльності, подоланню можливого протистояння всередині державного механізму. Основою стабільного функціонування системи державної влади в демократичній державі є система стримувань і противаг, яка забезпечує взаємну підконтрольність різних гілок і центрів державної влади та запобігає концентрації влади в одній гілці чи в руках однієї особи.

         Система стримувань і противаг передбачає конкуренцію різних органів влади, наявність засобів для взаємного стримування й підтримки відносної рівноваги сил. Система стримування і противаг, може, з одного боку, сприяти співробітництву і взаємному пристосуванню органів державної влади, а з іншого – створювати потенціал для конфліктів, які найчастіше вирішуються шляхом переговорів, угод та компромісів між політичними силами та вітчизняними елітами. Більше того, за незбалансованої системи стримувань і противаг жорсткий поділ влади може спричинити напругу в суспільстві та протистояння гілок влади в державі.

         Наша держава належить до списку країн із президентсько-парламентською формою правління, що, у свою чергу, вказує на подвійність джерел формування уряду – Кабінету Міністрів. При цьому вкрай помітна нерівність впливів на український уряд з боку Президента та Верховної Ради. Участь останньої у процесі формування Кабінету Міністрів обмежується лише затвердженням запропонованої Президентом кандидатури на посаду Прем’єр-міністра, тоді як контроль за розподілом “міністерських портфелів” повністю зосереджено в руках Президента. Більшими є й повноваження Президента у сфері контролю за урядом. Адже, по-перше, у Президента, на відміну від Верховної Ради, яка може висловлювати недовіру лише до всього уряду, є право звільняти з посад певних міністрів, що є значно гнучкішим і більш дієвим важелем впливу на Кабінет Міністрів; по-друге, у разі затвердження Верховною Радою Програми діяльності Кабінету Міністрів, він стає на рік “недоторканним” для парламенту, тоді як аналогічної “страховки” від глави держави уряд не має.

         Ще одним доказом визначального впливу Президента України на виконавчу гілку влади є його контроль за виконавчими структурами на місцях, адже призначає та звільняє з посад голів місцевих державних адміністрацій, губернаторів областей, Генерального прокурора, Голову Служби безпеки України, Главу Адміністрації Президента України. Тут спостерігається правовий нонсенс: Конституція України чітко визначає, що “Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої влади”. Отже, можна констатувати, що реальне керівництво виконавчими структурами в Україні здійснює Президент, який при цьому де-юре не є представником чи, тим паче, главою виконавчої влади, а отже, й не відповідальний за її діяльність. Тому саме це положення є найбільш принциповим недоліком системи стримувань і противаг в Україні та підлягає в подальшому правового коригування.

         Іншим недоліком складової системи стримувань і противаг в Україні є процедура усунення Президента з поста Верховною Радою в порядку імпічменту. Таку процедуру передбачено і чітко виписано в Конституції України (ст. 111). Проте ця процедура є доволі складною та багатоступеневою, бо рішення про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту приймається Верховною Радою України не менш як трьома четвертями від її конституційного складу після перевірки справи Конституційним Судом України і отримання його висновку щодо додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про імпічмент та отримання висновку Верховного Суду України про те, що діяння, в яких звинувачується Президент України, містять ознаки державної зради або іншого злочину.

         По суті, це робить реалізацію ідеї імпічменту практично неможливою. Водночас наявність у Президента широких повноважень як глави держави і де-факто як керівника виконавчої владної вертикалі потребує реального механізму відповідальності, а отже, спрощення процедури імпічменту. Як і імпічмент, практично не працює в Україні інститут розпуску парламенту. Цей інститут є доволі стандартним атрибутом правового статусу для глави президентсько-парламентської держави. Проте Конституція України передбачає лише один випадок, за якого Президент припиняє повноваження Верховної Ради: якщо протягом тридцяти днів однієї чергової сесії пленарні засідання не можуть розпочатися. Але цей параграф основного закону має радше “регламентаційний” характер ніж дієву силу.

         Ще однією складовою системи стримувань і противаг в Україні є інститут президентського вето. Президент України має право класичного, відкладального вето. Таке вето долається парламентом більшістю у дві третини голосів. Проте в Україні процедуру подолання вето виписано в найжорсткішій формі: дві третини від конституційного складу Верховної Ради. Ураховуючи те, що парламент практично ніколи не буває “заповненим” на сто відсотків (депутати вибувають, переходять на інше місце праці, переходять в інші політичні партії, помирають), голоси відсутніх де-юре депутатів практично зараховуються як такі, що подані проти цього законопроекту. Полегшує процедуру подолання президентського вето прийнята в багатьох країнах світу вимога подолання вето двома третинами від кількості обраних депутатів. Водночас у деяких країнах, наприклад у США, для подолання вето достатньо голосів двох третин присутніх депутатів, що спрощує процедуру ще дужче.

         Отже, виписана в Конституції України процедура подолання президентського вето значно ускладнює законодавчу діяльність Верховної Ради, хоча принципово і не заважає їй. Інакше – з вимогою, що зобов’язує Президента підписати закон у разі виконання Верховною Радою всіх умов щодо подолання вето. З одного боку, ця вимога дає можливість Президенту блокувати набуття законом чинності, відмовляючись його підписати (адже процедура імпічменту в Україні, як відомо, є майже нездійсненною). З іншого – підписуючи закон, Президент бере на себе персональну відповідальність за нього, що, в цьому випадку, є дещо некоректним через те, що, наклавши вето, Президент уже висловив своє ставлення до цього закону. Тому повністю виправданим було б “запозичити” конституційну норму США: ухвалення законопроекту двома третинами Конгресу (в обох палатах) означає його автоматичне перетворення на закон – підпису Президента в таких випадках не передбачено. Неозброєним оком видно, що позиції Президента України є значно міцнішими за повноваження інших “колег по політичному цеху”.

         Таким чином, у цілому в ключових конституційних питаннях розподілу влади в Україні порушено владний паритет на користь інституту президента навіть у порівнянні з іншими президентськими та президентсько-парламентськими республіками. У подальшому це може стати однією з причин політичних криз, політичного протистояння президента та парламенту, падіння іміджу держави на світовій арені. На сьогодні не викликає сумнівів у необхідності виправлення конституційних помилок шляхом унесення змін до Конституції України та проведення більш чіткого розмежування повноважень міх гілками влади, що могло б спонукати політиків до пошуків того оптимального механізму державної влади, який би забезпечував добробут в України, залишивши в історії різноманітні політичні кризи та протистояння.

 

 

 

 

Висновки

         Як свідчить   аналіз системи стримувань і противаг в Україні, формально-юридично вона відповідає усталеній європейській традиції. Конституція України також закріпила найбільш загальні теоретичні положення, на яких ґрунтується механізм стримувань і противаг. Водночас перманентне загострення парламентсько-урядової кризи впродовж 2006–2008 років, що наприкінці 2008 р. переросла у системну політичну кризу, засвідчує, що дієвий механізм функціонування згаданої системи не сформовано. Посилення складової парламентаризму в організації системи державної влади в Україні не ґрунтується на політично структурованому суспільстві, розвиненій партійній системі та демократичній політичній культурі, як це відбувається в європейських країнах. Варто наголосити, що проблема забезпечення реального поділу влади та узгодженого співробітництва між головними суб’єктами політичного процесу в умовах розширення повноважень українського парламенту полягає не стільки в забезпеченні формальної інституціоналізації такого поділу (її правовій регламентації), скільки в досягненні конструктивної взаємодії між гілками влади. Забезпечення такої взаємодії значною мірою унеможливлюється низьким рівнем розвитку партійної системи України. Політико–правова практика поступово формує нові інституційно–правові та інституційно- політичні складові у системі стримувань і противаг, що зумовлює актуальність подальших досліджень у цьому напрямі.

         Отже, на сьогодні державотворчий і конституційний процес в Україні не закінчений, і в подальшому політичні сили та вітчизняні еліти повинні повернутися до необхідності внесення змін до основного закону, а можливо, і повернення до Конституції 2004 р. із внесеними змінами, поправками і доповненнями та переходу до парламентсько-президентської республіки. Це може стати перехідним періодом  до більш чіткого визначення розподілу гілок влади і створення ефективного балансу стримувань і противаг гілок влади.

 

 

Список використаної літератури

  1. Конституція України від 28 червня 1996 року.//rada.gov.ua.
  2. Латигіна Н. Основні критерії, принципи та рівні здійснення демократії / Н. Латигіна // Політичний менеджмент. – 2009. – № 3. – С. 81–91.
  3. Система стримувань і противаг у сфері державно-управлінських відносин : наук.-метод. рек. / В. А. Ребкало, В. А. Шахов, Е. А. Афонін та ін. ; за заг. ред. В. А. Ребкала, М. М. Логунової, В. А. Шахова. – К. : НАДУ, 2008. – 72 с.
  4. Шаповал, В. Сутнісні характеристики конституції як основного закону держави / В. Шаповал // Право України. – 2008. – № 10. – С. 4–12.
  5. Шемшученко, Ю. С. Проблеми українського парламентаризму у світлі конституційної реформи в Україні / Ю. С. Шемшученко // Стратегічні пріоритети. – 2008. – № 2(7). – С. 99–104.

 

Праворозуміння: різні підходи
Ідеальна держава в політико-правовій думці

Добавить комментарий

Your email address will not be published / Required fields are marked *