Правове забезпечення розвитку інформаційного суспільства в Україні

 

         Глобальні інформаційні процеси впливають на встановлення нової ієрархії держав, відкривають нові можливості промислового розвитку, обумовлюють створення відповідної правової бази, підвищують рівень обміну культурою та традиціями. Європа усвідомлює важливість глобального співробітництва і необхідність дотримання правил для розвитку інформаційного суспільства, які, перш за все, стосуються права на інтелектуальну власність, недоторканність приватного життя, охорони персональних даних, інформаційної безпеки, використання інформаційного ресурсу, заборони незаконної інформації. Якщо Європа не зможе ефективно адаптуватися до нових умов, вона втратить конкурентоспроможність на світових і регіональних ринках і матиме соціальні проблеми в європейських країнах.

         Аналіз відповідних статей Конституції України дозволяє дійти висновку про намагання вітчизняного законодавця побудувати інформаційну політику на основі демократичних та ліберальних норм та принципів, одночасно забезпечивши їхню адаптацію до українських умов.

         Положення Конституції України розвиваються та конкретизуються у понад 200 документах, які встановлюють правові норми в інформаційній сфері. Серед них базові закони України “Про інформацію”, “Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні”, “Про телебачення та радіомовлення”, “Про інформаційні агентства”, “Про державну таємницю”, “Про зв’язок”, “Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів”, “Про рекламу”, “Про Концепцію національної програми інформатизації”, “Про Національну програму інформатизації”, “Про науково-технічну інформацію”, “Про захист інформації в автоматизованих системах”, “Про електронний підпис”, “Про електронний документообіг” та інші. Аналіз українського інформаційного законодавства, який неодноразово здійснювався протягом останніх років, представниками ОБСЄ, свідчить про те, що законодавча та нормативно-правова база функціонування інформаційної сфери України в цілому відповідає європейським нормам. Проте, якщо формальний бік справи не викликає значного занепокоєння, то існує нагальна проблема недотримання встановлених норм усіма суб’єктами інформаційних відносин, зокрема органами державної влади всіх рівнів. Рівень правової культури громадян України змушує розглядати ситуацію із зовсім іншого боку порівняно з країнами Європейського Союзу. Недостатньо ретельне та чітке дотримання законодавства створює найважливішу проблему правової політики держави, зокрема це стосується й інформаційної сфери. Показовим є намагання певних сил створити новітні зони недоторканості, сформувати потужні системи пільг та переваг, що діють поза законодавством. Забезпечення єдності та невідворотності дії Закону є провідним завданням держави. Важливою проблемою залишається певна несистемність вітчизняної правової політики в інформаційній сфері. Значна кількість законодавчих актів ухвалюється з метою вирішення певних тактичних завдань, задоволення кланових інтересів, часто без урахування стратегічних орієнтирів та реальних 4 українських умов. Показовим з цієї точки зору є спроби перегляду законодавства щодо дозволу рекламування алкоголю та тютюну. У цілому нормативно-правове забезпечення інформаційної сфери в Україні потребує суттєвого удосконалення.

         Одним з напрямків удосконалення системи інформаційного законодавства України може стати розроблення та ухвалення Інформаційного кодексу України, що дозволить розв’язати проблему подолання протиріч у законодавчих та нормативно-правових актах, забезпечити єдність та нефрагментованість нормативно-правового поля. Необхідно лише зауважити, що підготовка Кодексу має здійснюватися не в “пожежному порядку”, а спиратися на ґрунтовну наукову базу. Це той самий випадок, коли варто дещо затягнути, але підготувати якісний документ.

         Значну проблему становить фактична відсутність правового регулювання функціонування в Україні міжнародних інформаційних систем, найяскравішим прикладом яких є Інтернет. Зокрема, відсутність відповідних нормативно-правових актів створює певні проблеми для Інтернет-ЗМІ та сприяє їхньому використанню у деструктивних цілях. Розвиток інформаційної інфраструктури вимагає відповідної законодавчої підтримки. Розв’язання зазначених вище складних проблем можливе лише за умови конструктивної та узгодженої роботи законодавчої та виконавчої гілок влади та інституту суспільства, стане запорукою забезпечення свободи слова в Україні, а через це – реалізації стратегічного курсу на побудову соціальної, правової, демократичної держави.

         Констатуючи перебування інформаційного суспільства (далі – ІС)) лише у стадії “зародку”, актуалізуються тенденції розвитку та приіоритети сьогоднішнього ІС формують основи його майбутнього, визначають напрями за якими суспільство розвиватиметьcя. Через це, розуміння тенденції та пріоритетів розвитку ІС та їх правова оцінка дадуть можливості передбачити певні напрями подальшого розвитку і розрахунку потенційних перетворень у суспільстві, і, відповідно, — своєчасно вжити необхідних заходів для забезпечення позитивного впливу на напрями розвитку – правового забезпечення розвитку ІС.

         Сьогодні важкість стратегій правового забезпечення ІС полягає у тому, що недопустимо говорити про нього відносно ІС у статиці, або наявних окремих його благ у контексті декларування державного сприяння саме його розвитку, динаміці. Незважаючи на недостатні поки правове забезпечення, брак належного політичного менеджменту, і, як наслідок, повільний і здебільшого ситуативний розвиток ІС в Україні, є всі підстави вважати, що наша держава має шанс досягнути позитивних результатів на обраному шляху.

         Тому для правильного спрямування правового забезпечення необхідно визначити основні напрями розвитку ІС, адже саме розвиток такого суспільства є предметом забезпечення. Необхідно уникати використання терміну “існування” щодо визначення стану ІС, оскільки суспільство, побудоване на поєднані інформації та ІКТ логічно не може бути статичнимчерез постійну динаміку комунікацій, і тому стан такого суспільства може характеризуватися виключно як динамічний, під позитивною динамікою якого і розуміється розвиток, слід зазначити, що напрями його розвитку слугуватимуть тими “векторами”, шлях до яких має забезпечуватися відповідними нормами права.

         Функція здійснення корисного для суспільства впливу на відносини у ньому покладається на систему загальнообов’язкових соціальних норм – норм права. Відповідно, правове забезпечення, як функція, яка, навіть, лексично, буквально несе зміст захисту безпеки – „забезпечення”, у контексті необхідності здійснення корисного для суспільства впливу на відносини з метою захисту певних суспільних відносин за допомогою норм права, розуміється як правове забезпечення.

         Термін “правове забезпечення”, що широко використовується у науковій літературі, до сьогодні в Україні на доктринальному рівні не має самостійного визначення.

         У той же час, термін „забезпечення” у подвійних конструкціях у доктрині права використовується. Так під забезпеченням виконання зобов’язань розуміються “передбачені законом або договором спеціальні заходи, спрямовані на додаткоае стимулювання належного виконання зобов’язань боржником”; забезпечення доказів – „вжиття судом термінових заходів щодо закріплення у визначеному законодавством процесуальному порядку фактичних даних для використання при розгляді цивільних справ”; забезпечення позову – є „застосування судом, у провадженні якого знаходиться справа, заходів щодо матеріально-правових інтересів позивача, які гарантують за цого позовом реальне виконання позитивного рішення”.

         Враховуючи такі доктринально-правові конструкції з використанням терміну „забезпечення”, автор дозволить собі зробити припущення, що у наведених вище визначеннях під правовим забезпеченням розуміються саме заходи, спрямовані на досягнення певного рівня безпеки [забезпечення] відповідних суспільних відносин.

         Оскільки суспільство впорядковано не може існувати без урегулювання відносини між людьми, а таке регулювання відносин здійснюється за допомогою норм права, яке, як соціальний феномен, що на доктринальному рівні визначається системою соціальних загальнообов’язкових норм, дотримання і виконання яких забезпечується державою”, „складною соціальною системою” – системою правових норм, сутність якої визначається характером суспільно-політичного ладу і політичної структури держави.

         Слід звернути увагу на особливості і роль політичної складової суспільства, адже вона виступає орієнтує інститути державної влади, і тому саме вона на сьогоднішньому етапі формує не лише напрями розвитку національного правового поля, а й приймає рішення щодо участі у певних міжнародних актах, адже учасником міжнародних відносин є саме держава. Недосконала державна влада, що обирає хибну політику здатна зруйнувати найкращі надбання суспільства. З цього приводу М.Тетчер пише: „недосконала політика заподіює шкоди тим, хто її проводить, як, до речі, і тим, від чого ім’я вони діють”.

         Таким чином, стає очевидним, що правове забезпечення у собі має містити не лише суто правові заходи, а політико-правові.

         Якщо під суто правовими заходами у контексті правового забезпечення розуміти заходи щодо розробки, прийняття, запровадження і реалізації безпосередньо норм права направлених на забезпечення певних суспільних відносин, то відповідно до політико-правових заходів слід відносити норми міжнародного та внутрішнього права, які, крізь призму політичних рішень, спрямовують суто правові норми, визначають стратегічні напрями їх запровадження. Очевидно, що у цьому тандемі приматом мають визнаватися політико-правові заходи, які виступають направляючими, „векторами” для запровадження суто правових заходів.

         Відповідно, правове забезпечення, має розумітися як комплекс політико-правових заходів, спрямованих на регулювання певних відносин у відповідному суспільстві, та безпосередньо правових заходів.

         До політико-правових заходів слід віднести: вжиття заходів для прийняття міжнародних актів, які потребують ратифікації; вжиття заходів щодо підписання міжнародних актів, їх ратифікації; прийняття на національному рівні нормативно закріплених рішень щодо необхідності правового забезпечення певних категорій суспільних відносин, тощо.

         До суто правових заходів слід віднести: безпосередню нормотворчу діяльність, у т.ч. моніторинг ефективності національного законодавства, його вдосконалення, модернізацію, гармонізацію та уніфікацію його актів та окремих положень таких.

         Правове забезпечення може синтезуватися виключно відповідними компетентними органами влади, на які покладені повноваження здійснення політичної та законотворчої ініціативи у відповідному суспільстві. В умовах розвитку демократичних інститутів громадянського суспільства зазначена теза не втрачає актуальності, адже, як вказувалося вище, структура суспільства представляє собою сукупність усіх соціальних груп і спільнот даного суспільства, що певним чином взаємодіють між собою, а органи влади виконують роль носіїв повноважень, якими їх наділило суспільство – наділяючи представницькими повноваженнями. Внаслідок такої діяльності соціальні групи, спільноти та особи такого суспільства виступають суб’єктами таких норм, оскільки норми прав є загальнообов’язковими.

         Оскільки процес розвитку суспільства триває, а національні держави виступають учасниками міжнародних відносин у глобальному суспільстві, і, при цьому лише інститути державної влади компетентні забезпечувати правове поле у державах, то на відповідні державні інститути і лише на них покладається тягар правового, а з урахуванням питань міжнародної політики, насамперед, політико-правового забезпечення відносин у суспільстві відповідної держави.

         При цьому, на міжнародному рівні можуть визначатися лише напрямки реалізації правового забезпечення на національному рівні – політико-правові заходи, які є обов’язковими лише безумовного прийняття лише для держав-учасниць відповідної організації, у той час, як інші держави, що не є суб’єктами відповідних міжнародних організацій, вправі зробити власний вибір щодо згоди  прийняти на себе тягар забезпечення на рівні національного права відповідних вимог міжнародної спільноти, чи – ні, і, відповідно, приєднатися до міжнародного акту, що вимагає обрання своїми учасниками відповідних напрямків правового забезпечення, чи відмовитись від такої участі.

         Досліджуючи особливості правового забезпечення, слід враховувати одну з доктринальних констант розуміння права: „право істотно впливає на сам характер суспільного розвитку. Рівень такого впливу залежить від ступеня уособлення у праві демократичних ідей справедливості і свободи людини, її природних прав, узгодженості права із соціальним прогресом”. Тобто, існує як прямий, так і зворотній зв’язок між суспільством і правом, який обумовлює з одного боку необхідність правильного встановлення характеру суспільних відносин і обрання курсу правового забезпечення з урахуванням потреб відповідного суспільства, а з іншого — вірного обрання політично-правової стратегії і тактики правового забезпечення відповідного суспільства, яке буде відчувати на собі всі похибки правового регулювання і зазнавати від цього.

         В умовах розвитку ІС, як стадії розвитку суспільства, саме право, на яке покладені функції регулювання відносин між людьми і захист таких відносин, має створювати корисні і безпечні умови саме для розвитку ІС, як блага, на яке направлена увага світу, оскільки таке утворення є глобальним і загальним для сьогоденного світу.

         Окреслюючи перспективи розвитку глобального ІС у світі та політичних орієнтирів його правового забезпечення, слід враховувати той факт, що не всі країни сучасного світу можуть обирати єдиний розвиток своєї економіки: по-перше, цього не дозволяють зробити ресурсні бази кожної окремої держави; по-друге, базовий рівень на початок розвитку того, чи іншого типу економіки не може поставити різні за ступенем розвитку країни в рівні вимоги. І це – лише загальні і ідеальні причини. З урахуванням же глобалізаційних процесів, на можливість поглиблення яких ефективно впливає розвиток ІС, яке не знає кордонів, саме глобалізацію як сталий факт, незалежно від відношення політичної еліти національних держав слід, насамперед, враховувати у контексті правового забезпечення розвитку ІС. Саме тому, велика кількість країн продовжує позиціонуватися як індустріальні, ресурсні або аграрні країни, намагаючись у той же час створити і захистити у своїх межах власні сегменти глобального ІС. Проте, це не перешкоджає здійснювати у таких країнах належне правове забезпечення розвитку ІС з урахуванням як світових процесів інформатизації та глобалізації, так і необхідності забезпечення національного суверенітету, а ці питання належать, насамперед до політико-правової сфери.

         Отже, підкреслимо, що при визначенні правового забезпечення, необхідно враховувати також політичні направляючі такого забезпечення, які виступають, насамперед визначальними для подальшого суть правового забезпечення, оскільки у відкритому суспільстві, завдяки демократичним засадам, саме політична еліта виступає рушійною силою визначень напрямів розвитку права у суспільстві.

         Очевидно, що нормативне забезпечення ІС, у глобальному або сегментарному розумінні, може стосуватися виключно його розвитку, оскільки у іншому випадку, спроба нормативізувати ІС потерпатиме крах, оскільки неможливо врегулювати цивілізацію нормами права, на відміну її розвитку. Тому, слід критично підійти до загальновживаної тези стосовно того, що право – це оболонка, яка, обволікаючи відносини у суспільстві певними критеріями, перетворює їх на правовідносини, а також визначає і регулює підстави виникнення, зміни чи припинення правовідносин у відповідному суспільстві, оскільки воно істинне для держави закритої. Проте, правове забезпечення відкритого ІС не може слугувати оболонкою – „оболонка” не здатна витримати ані комунікаційних потоків нової ери, ані бути ефективною в умовах постійної модернізації ІКТ.

         Визнаючи розвиток ІС таким станом суспільних відносин, який є цінністю у правовому розумінні, з урахуванням того, що ІС є певною стадією розвитку суспільства, звернемо увагу на особливості його правового забезпечення. Питання складності правового регулювання саме розвитку полягає у тому, що розвиток певного стану суспільних відносин полягає у постійній динаміці не лише предмету таких відносин, а й самих відносин, їх механізмів, принципів. Отже, норми, покликані на забезпечення такого розвитку повинні бути такими, які дозволятимуть позитивну динаміку, спрямовуватимуть її, і, у той же час, стримуватимуть розвиток таких відносин у негативних напрямках.

         Правове забезпечення у глобальному суспільстві, покликане забезпечувати його безпечний розвиток, має полягати у: встановленні політико-правових заходів-векторів, якими встановлюватимуться основні напрями розробки суто правових заходів у національних правових системах покликаних забезпечувати розвиток суспільства; розробці, прийнятті і запровадженні суто правових заходів забезпечення відповідних суспільних відносин.

         Тому, під правовим забезпеченням у глобальному суспільстві слід розуміти сукупність міжнародних політико-правових заходів, якими встановлюються загальні направляючі, які є обов’язковими для учасників суб’єктів синтезу таких заходів, а також інших суб’єктів відповідних заходів, національних політико-правових заходів, якими визначаються направляючи динаміки суто правових заходів, та суто правових заходів правового забезпечення, які спрямовані на гарантування, регламентацію та унебезпечення відповідних суспільних відносин.

         Під правовим забезпеченням розвитку ІС необхідно розуміти сукупність політико-правових і суто правових заходів, спрямованих на забезпечення розвитку глобального ІС.

         Сутність правового забезпечення розвитку ІС полягає у поєднанні і реалізації сукупності міжнародних політико-правових заходів забезпечення розвитку глобального ІС, якими встановлюються загальні для всіх учасників направляючі, що є обов’язковими всіх суб’єктів відповідних заходів, національних політично-правових заходів, якими визначаються направляючи динаміки суто правових заходів забезпечення відповідних національних сегментів глобального ІС, та суто правових заходів правового забезпечення розвитку національних сегментів ІС, які спрямовані на гарантування, регламентацію та унебезпечення суспільних відносин у сфері обігу інформації.

 

 

 

Список використаних джерел

  1. Всесвітня зустріч на вищому рівні з питань інформаційного суспільства (Женева, 2003 – Туніс, 2005). Проект Плану дій / Документ WSIS/PC-3/DT-2(Rev.l)-R.
  2. Монашова О. Правове забезпечення інформаційно-комунікаційних технологій (зарубіжний досвід) // Право україни. – 2006. — № 3.
  3. Почепцов Г. Г. Інформаційна політика : навч. посіб. / Г. Г. Почепцов, С. Л. Чукут. – Ч. 1. – К. : УАДУ, 2002. – 96 с.
  4. Тоффлер Э. Шок будущого / Э. Тоффлер. – М.: ACT, 2001. – С. 34.
  5. Тревоги мира. Социальные последствия глобализации мировых процессов. Доклад ЮНРИСД. – М. : НИИ социального развития при ООН, 2004. – С. 2.
  6. Філіпенко Д. О. Формування інституційної бази інформаційної політики ЄС / Д. О. Філіпенко. – К., 2003. – С. 8–87.

 

Соціально-філософський аналіз суспільного розвитку
Кадрова політика і державна служба

Добавить комментарий

Your email address will not be published / Required fields are marked *