Правове регулювання Інтернет: (аргументи „за” і „проти”; вітчизняний і зарубіжний досвід)

 

         Інформаційний простір, заснований на широкому застосуванні комп’ютерної техніки, інформаційних технологій та Інтернету, об’єднує людей з різних країн і з усіх куточків земної кулі в єдине світове співтовариство без географічних і геополітичних кордонів. Роль Інтернету в такому співтоваристві невблаганно зростає, а інформація, розміщена у всесвітній мережі, є не тільки найважливішим фактором спілкування, володіння новими знаннями, освіти і виховання, але також необхідним засобом супроводження товарів і послуг, укладення угод, підтвердження подій, фактів тощо.

         Різке збільшення суспільно-економічного значення використання міжнародної мережі Інтернет загострило правові проблеми, пов’язані із застосуванням високих комп’ютерних і телекомунікаційних технологій. Необхідно зауважити, що практика в даному випадку випереджає теорію, а законодавство у свою чергу, відстає від практики. Тим часом право є найефективнішим регулятором суспільних відносин. Сьогодні у всесвітній мережі кількість нових послуг і можливостей переросла в якість: завдяки Інтернету виникають нові види суспільних відносин, а вже звичні набувають певної притаманної лише їй специфіки, яка істотно змінює їх. Збільшилася кількість користувачів Інтернету: спочатку від військової, потім академічної мережі Інтернет став загальним, його в тій чи іншій мірі використовують практично всі соціальні, вікові і професійні категорії суспільства. Склалося стале уявлення про Інтернет як про особливе, віртуальне середовище. Інтернет стає відображенням реального життя, в ньому складаються практично всі ті види відносин, які існують поза ним.

         Вступаючи в дискусію про правове регулювання Інтернет-відносин, слід, у першу чергу, дати відповідь на питання: чи є гостра необхідність у спеціальному законі або навіть законодавстві, що регулюватиме такі відносини, або в особливій державній політиці щодо мережі Інтернет, чи достатнім є чинне законодавство, яке потребує лише внесення до нього необхідних змін та заповнення прогалин?    Слід також нагадати, що, оскільки регулювання відносин в Інтернеті зачіпає дуже широке коло осіб та організацій, чинне законодавство, хочемо ми цього чи ні, вже застосовується до цих відносин. Сфера правових відносин, що складаються у мережі Інтернет, поки ще настільки нова, що ця обставина істотно ускладнює правозастосовчу практику. Тим не менше, тепер, коли накопичений певний досвід, з’ясувалося, що чинного законодавства, зокрема, для боротьби з кримінальними злочинами в Інтернеті, цілком достатньо. Але існує нагальна потреба правового регулювання у сфері електронного бізнесу й усіх його видів. Якщо звернутись, наприклад, до тієї сфери, якій науковці приділяють найбільшу увагу, якою є електронна комерція, то у ній досі невирішеним залишається цілий ряд питань, які потребують регулювання. Серед них: а) визначення меж державного регулювання; б) питання поширення комерційної та іншої інформації; в) укладення договорів через Інтернет (саме таких, за якими можна отримати судовий захист у визначеній країні); г) відповідальність за зміст інформації; ґ) питання електронного підпису; д) захист персональних даних; є) захист прав споживачів у мережі. І це не вичерпний перелік питань лише щодо одного з видів електронного бізнесу.

         Головне − зосередити зусилля на тому, щоб удосконалити законодавство і правозастосовчу практику щодо конкретних сфер виникнення й існування правовідносин із використанням мережі Інтернет так, щоб вони не порушували конституційних прав громадян, з одного боку, і забезпечували реалізацію державної політики, зокрема, у сфері інформаційної безпеки – з другого. Перший блок опосередковується правовим регулюванням шляхом встановлення певних рамок, меж і правил поведінки. Однак це настільки специфічне середовище, що не завжди правове регулювання виявляється ефективним. Тому слід не тільки визначити, що вимагає свого правового регулювання, а й вичленувати те, що взагалі піддається правовому регулюванню і контролю над дотриманням встановлених правил. Слід звернутися до проблеми інформаційної безпеки, яка складається з трьох складових частин. Перша − це забезпечення конституційних прав і свобод громадян в інформаційній сфері. Друга − інтеграція України у світовий інформаційний простір, а також створення конкурентоспроможної індустрії інформаційних послуг. Третя − це забезпечення безпеки функціонування інформаційної інфраструктури. Інтернет як дуже важлива складова частина інформаційної інфраструктури зачіпає всі три складові частини інформаційної безпеки. Тому правове регулювання цих відносин має здійснюватися за всіма трьома напрямами. Визначення основ державної політики можна двома шляхами: 1) визначення основ державної політики та затвердження їх нормативним актом; 2) здійснення регулювання тих реальних відносин, які вже існують.

         Питання про правову природу відносин, що виникають, змінюються і припиняються в галузі використання мережі Інтернет, є найбільш дискусійним та складним. Для початку слід визначити суспільні відносини взагалі і правові відносини зокрема, а також розмежувати інформаційні та Інтернет-відносини. З метою вирішення порушеного питання більш глибокого дослідження потребує вивчення природи Інтернет-відносин, тому що лише з чіткого визначення основних понять має здійснюватися правове регулювання будь-яких суспільних відносин. Суспільні відносини як відносини між людьми з приводу тих чи інших соціальних благ складаються з кількох елементів: суб’єктів, між якими складаються певні відносини (учасників відносин); об’єктів, тобто тих соціальних благ, з приводу яких виникають суспільні відносини; змісту відносин і поведінки суб’єктів. Правовідносинами є індивідуалізований громадський зв’язок між особами, який виникає на основі норм права, характеризується наявністю суб’єктивних юридичних прав і обов’язків і гарантується примусовою силою держави. До загальних ознак правовідносин О. Ф. Скакун відносить те, що ці відносини є: 1) різновидом суспільних відносин та соціального зв’язку; 2) результатом усвідомленої поведінки людей; 3) вольовим відношенням; 4) виникають, змінюються і припиняються на основі норм права у разі настання передбачених підстав; 5) мають двосторонній характер; 6) охороняються державою. Інформаційні ж відносини виникають при виробництві, передачі й поширенні, при здійсненні пошуку, отриманні і споживанні інформації, інформаційних ресурсів, інформаційних продуктів та/або інформаційних послуг.       До основних елементів інформаційних відносин, на думку В. А. Копилова, належать: 1) суб’єкти, які вступають у правовідносини при здійсненні інформаційних процесів; 2) поведінка (дія, бездіяльність) суб’єктів при здійсненні ними інформаційних правовідносин, зокрема, набуття виключних прав, передача майнових прав, купівля-продаж інформаційних об’єктів, тиражування і поширення зазначених об’єктів; 3) об’єкти, у зв’язку з якими суб’єкти вступають в інформаційні правовідносини; 4) права та обов’язки і відповідальність при здійсненні інформаційних процесів. Інтернет, у свою чергу, – це глобальний інформаційний простір, який не визнає державних кордонів, що робить цю систему якісно новим явищем у світовому співтоваристві, він є унікальним за своїми можливостями засобом доступу до інформації щодо будь-яких видів діяльності чи інтересів людини, а також виступає об’єктом розробки й застосування новітніх програмних та інструментальних технологій, що робить його сферою бурхливого розвитку в майбутньому. Виходячи з наведеного, інтернет-відносини – це особливі відносини, що виникають у результаті впливу норм міжнародного та інших галузей права, міжнародних договорів, рішень судів на поведінку людей і організацій (суб’єктів), специфіка яких полягає в тому, що для уповноважених суб’єктів виникають права (тобто відкривається передбачена правовими нормами і забезпечувана різними державами можливість діяти певним чином у віртуальному просторі) і разом з тим на інших суб’єктів покладаються обов’язки, які передбачають необхідну поведінку, зафіксовану в джерелах інтернет-права.

         Інтернет піддається правовому регулюванню, але або воно недостатнє, або несвоєчасне, або не зовсім коректне.

         Розвиток мережі Інтернет в найближчому майбутньому перетворить мережу на стандартний канал соціальних комунікацій, по якому здійснюватиметься переважне число роздрібних торгових операцій, переказ грошових коштів, ви­конуватимуться всі функції зв’язку і віщатимуть засоби масової інформації. Виникнуть нові соціальні групи, нова ідеологія, сформується новий психологічний образ жителя планети XXI століття. Тим самим, природа можливостей, що відкрилися, дозволить успішно дублювати класичні соціальні зв’язки матеріального світу, прив’язаного до гео­графії планети і, в деяких випадках, замінювати їх.

         Інтернет як показник прогресу вже зараз робить захоплю­ючим і зручним життя особливого соціального шару — віртуального суспільства. Мільйони людей вже не бачать себе інакше, як користувачами мережі Інтернет і правомірно вважають себе частиною унікального соціально-інформаційного середовища.

         Вказаний канал соціальних комунікацій зараз можна використовувати і як благо для розвитку, і як засіб для здійснення антисоціальних дій. За відсутності норм, що регулюють дії користувачів, організацій і держав в мережі Інтернет, виникає і зміцнюється в свідомості подвійний стандарт: закони мають дотримуватися, але тільки не в мережі. Причини даної небезпечної тенденції багатогранні і їх можна умовно розділити на технічні, соціально-психо­логічні і правові.

         До перших можна віднести вплив природи інформації на електронних носіях (електронні дані в нашому матеріальному світі виглядають надзвичайно мінливими і нестабільними), колосальні масиви даних і «текучість» інформації в мережі Інтернет, а також незахищеність протоколів обміну інформацією.

         Соціально-психологічними причинами процесу становлення подвійного стандарту є відсутність розуміння місця і ролі мережі Інтернет в людському суспільстві і ефемерний статус автономності особи, що дає можливість насолоджуватися анонімністю і уявною могутністю.

         До правових причин належать відома недостатність правового регулювання, а також концептуальна складність забезпечення доказів в мережі.

         Одна з проблем, яка виникає у зв’язку з розвитком глобальних комп’ютерних мереж – це проблема дотримання авторського права. Наприкінці 1996 р. представники Міжнародної організації по захисту інтелектуальної власності обговорювали у Женеві три нові міжнародні договори про введення авторського права в інтернеті. В проектах передбачені такі умови: електронна копія користується тими ж правами, що й оригінал, і при її копіюванні необхідно виплачувати авторові гонорар; ці правила стосуються і тимчасових файлів (наприклад, музика, що звучить у режимі он-лайн із інтернету, але не зберігається на комп’ютері користувача); забороняються крекі, тобто програми для вилому шифрів дистрибутивів і незаконного копіювання ліцензійного продукту; юридичний захист розповсюджується на бази даних, створення яких вимагало від авторів значних зусиль чи коштів. Така увага міжнародного співтовариства не випадкова.

         Тільки за даними США, щорічні порушення авторських прав в інтернет виражаються у сумі близько 10 млрд. доларів. У Сполучених Штатах зараз активно обговорюється питання, чи мають видавництва газет право розміщувати авторські статті позаштатних кореспондентів в електронних версіях своїх газет. Взагалі, у США ще 1995 р. були вироблені рекомендації до Закону про авторські права у зв’язку з бурхливим розвитком інтернет і переходом суспільства від індустріальної фази розвитку до інформаційної. При цьому відкидалися ті точки зору, що захист авторських прав має бути послаблений в умовах інтернет, бо, з одного боку, новітні технології дозволяють легко їх порушувати, а, з іншого, суспільство вимагає більше вільної інформації, і закон має це відбивати.         Американські юристи вважають, що тільки впевненість авторів у надійному правовому захисті інформації буде сприяти створенню нових висококласних творів, і таким чином цей захист служить інтересам суспільства. Обов’язковою умовою для фіксації авторського права, за американським законодавством, є фіксація інформації на матеріальному носії. Тобто інформація, що записана на жорсткому диску, охороняється згідно з Законом США про авторські права, а от якщо якісь твір просто протрансльований в ефірі без його запису на матеріальному носії, то цього ще недостатньо для визнання авторських прав.

         В цілому, провідну роль у визначенні факту порушення авторських прав грає доктрина “чесного використання”. Вважається, що обмежене використання авторського твору у розумних межах не може завдати шкоди інтересам автора. Для того, щоб визначити ці розумні межі використовують такі критерії, як мета і характер використання (тобто чи використовується твір з комерційними цілями); характер самого інформаційного продукту (якщо це творчий доробок, то він більш захищений); кількість використаного матеріалу; чи завдало це шкоди розповсюдженню твору. Карне покарання застосовується тільки до тих, хто порушує авторські права з комерційною метою. Самі американці визнають, що цього не досить. Наприклад, так був повністю виправданий один студент, який розповсюджував піратські копії програм по інтернет, бо він не переслідував комерційної мети. Як протилежний зразок можна згадати дві справи, що розглядалися у США в 1996 та 1997 рр. Перша, Атомік Рустер (музикальна група) проти Донна була повязана з тим, що Дж.Донн, мешканець шт. Алабама, розмістив на своїй web-сторінці аудіоархів всіх творів групи. Причому за визначену платню відвідувачі могли скопіювати ці твори на свої комп’ютери. При цьому, своїми прибутками Дж.Донн з музикантами ділитися не збирався і ніякої угоди на використання цих творів у нього не було. Цікаво, що суд прийняв у якості доказів по цієї справі записані на аудіокасету свідчення двох осіб, які переписали з сторінки Дж.Донна деякі пісні Атомік Рустер. Суд вирішив, що цих доказів достатньо і оштрафував Дж.Донна на суму біля 4 тис. доларів. Цікаво, що сам порушник повністю погодився з вироком і навіть не намагався подати апеляцію. Інша справа, Плейбой Інтерпрайзес проти Френи, розглядалася в суді округа Колумбія. Д.Френа, стоматолог, розмістив на своєму сайті, який носив рекламний характер, деякі з фотографій з журналу “Плейбой”. Причому таких фотографій було всього три, і вони були розміщені поруч з чотирма фотографіями, які зробив сам Д.Френа. Основним мотивом звинувачення було те, що на фотографіях не було ніяких посилань на “Плейбой”. У якості доказів виступили роздруковані копії зовнішнього вигляду сайту Д.Френи, а також відеозапис, на якому представники журнала демонстрували, як вони входять на сайт Д.Френи і копіюють фотографії собі на диск. Рішення суду було не дуже жорстоким (бо Д.Френа не торгував фотографіями): зобов’язати провайдера Д.Френи прибрати з сайту фотографії з “Плейбою”, а у випадку, якщо він відмовиться це зробити, оштрафувати його та заборонити підключення до інтернету на п’ять років. Але Д.Френа так і не виконав рішення суду. Після того, як компанія Dakota Web (провайдер Д.Френи) повідомила суд, що його вимоги не виконані, Д.Френа був оштрафований на 7 тис. доларів та позбавлений права користуватися інтернет на п’ять років. Тут цікава не тільки сама практика нагляду за дотриманням авторського права в інтернет, а й ті докази, які приймають американські суди.

         Розглядаються справи з захисту авторських прав у інтернет не тільки в США, а й в інших країнах. Так, у середині серпня 1998 р. Верховний суд Австрії вирішив на користь позивача справу щодо розповсюдження творів швейцарського письменника К.Байєра. Його твори були наведені у каталозі “The Vienna Group”, який був розташований у мережі інтернет, а також продавалися на компакт-дисках. Не дивлячись на те, що письменник помер ще у 1964 р., а за угодою його вдови з видавництвом від 1984 р. до неї переходили права тільки “на відтворення у друкованій формі”, суд вирішив, що передбачити у 1984 р. розвиток комп’ютерних технологій було неможливо, а тому розповсюдження інформації на CD-носіях та комп’ютерних мережах можна вважати відтворенням у друкованій формі.

         До специфіки структурних елементів Інтернет-відносин у частині суб’єкта можна віднести: – складність ідентифікації учасників правовідносин у мережі; – неможливість чіткого визначення дієздатності особи – учасника відносин; – велика кількість наявних віртуальних організацій; – використання програм-роботів, які надають можливість вступати у відносини автоматично; – неможливість визначити місцезнаходження сторін (суб’єктів), що обумовлює можливі проблеми з вибором права, яке необхідно застосовувати, а також із реальним виконанням обов’язків; – залежність відносин між безпосереднім власником інформації та її споживачем (користувачем) від відносин із провайдером інтернет-послуг; – електронний характер документообігу в мережі, що обумовлює необхідність застосування суб’єктами спеціального програмного і матеріально-технічного забезпечення. Однією із прогалин законодавства сьогодення є відсутність обов’язку особи, яка має намір створити веб-сайт, надати свої персональні дані (як для фізичних, так і для юридичних осіб) для ідентифікації її як власника цього сайту. Звісно, що у мережі вже розроблено низку заходів для ідентифікації таких осіб за допомогою сервісу «whois», що використовується для направлення запитів з приводу отримання інформації про реєстрацію доменного імені до фактичного делегування веб-адреси клієнту, але це не вирішує проблему ідентифікації, тому що, як зазначалося раніше, власником доменного імені і власником інформації, розташованій на веб-сайті, можуть виступати різні особи. Нагальної потреби законодавчого закріплення набуває порядок реєстрації доменних імен, що передбачає припинення спроб захоплення доменних імен, які збігаються з торговими марками. У ньому повинно бути чітко розписано, як караються спроби привласнення товарного знака або доменного імені. Так, до речі, вже намагаються зробити в Сполучених Штатах Америки. Також слід звернути увагу на складність застосування територіальних критеріїв, яка полягає у тому, що суб’єкт, який здійснює комерційну діяльність в Інтернеті, може не мати ні торгового приміщення, ні офісу, ні складу, ні персоналу, і єдиними його ознаками, які зможуть виступати ідентифікаторами його територіальної належності, будуть адреса інтернет-сайту та веб-сервера, що є ознаками провайдерів першого рівня: ua, ru тощо. Але можлива ситуація, коли певний веб-ресурс знаходиться у доменній зоні «ru», що робить умовну прив’язку до території Російської Федерації, а сам сервер, що обслуговує цей ресурс, розташований в Україні, тим самим породжуючи проблему територіальної ідентифікації суб’єкта правовідносин. Виходячи із особливої структури Інтернет-відносин, проблеми з неможливістю саморегулювання цієї сфери можна розподілити на дві складові: проблеми провайдерів і проблеми контенту.

         Щодо проблем провайдерів, найбільш дискусійним є питання прирівнювання Інтернету до засобу масової інформації, що потребує, у свою чергу, використання особливих засобів правового регулювання, зокрема ліцензування. При розв’язанні цього питання слід звернутися до історії створення Інтернету. Мережа − це насамперед засіб спілкування, який виник більше 30 років тому й об’єднує зараз багато мільйонів людей. Інтернет став однією зі складових глобальної інформатизації, інструментом формування того, що ми називаємо інформаційним суспільством. Таким чином, сама мережа Інтернет не може бути предметом ліцензування, а відносини, які в ній виникають, слід розподіляти за галузями економіки, наприклад, електронна комерція належить до сфери регулювання господарським правом, а саме щодо відносин торгівлі, але зі своїми притаманними їй особливостями.

         Таким чином, Інтернет-правовідносини існують у віртуальному просторі, регулюються нормами різних галузей права, але залежні від наявних кордонів та особливостей національних законодавств суб’єктів таких відносин, від особливостей правового режиму доступу до інформації про їх учасників.

 

 

Список використаної літератури

  1. Захист прав інтелектуальної власності: досвід Сполучених Штатів Америки: Зб. документів, матеріалів, статей // За заг. ред. О. Святоцького. – К.: Видавничий Дім «Ін Юре», 2003. – 368 с.
  2. Копылов В. А. Информационнное право / В. А. Копылов. – М. : Юристъ, 2003. – С. 131–132.
  3. Федотов М. Киберпространство как среда обитания права // Право и закон. – 2002. – № 4.
  4. Шурупова К. В. Перспективи удосконалення правового регулювання доступу і розповсюдження інформації за допомогою мережі Інтернет / К. В. Шурупова // Ученые зап. Таврич. нац. ун-та им. В. И. Вернадского. Серия: Юрид. науки. – 2012. – Т. 25(64). – №2. – С. 166–174.

 

Бурдье П. Социология политики (Политические позиции и культурный капитал: Спрос и предложение общественного мнения.)
Поняття і принципи правової держави

Добавить комментарий

Your email address will not be published / Required fields are marked *