Правопорушення, його ознаки та види. Склад правопорушення.

План

         Вступ.

1. Правова поведінка.
2. Правомірна поведінка.
3. Правопорушення (протиправна поведінка), його ознаки та види.
4. Склад правопорушення.
5. Юридична відповідальність.

         Висновки.

         Список використаної літератури.

Вступ.

         Правопорушення, або протиправна поведінка, як вид правової поведінки, є антиподом правомірної поведінки. Насамперед, слід зазначити, що протиправна поведінка здійснюється у сфері пра­ва, але, на відміну від правомірної поведінки, вона є не формою свободи, а формою несвободи чи свавілля. Протиправна поведін­ка, оскільки вона має антиправову природу, входить до механізму правового регулювання тільки як юридичний факт, тобто як конк­ретна обставина, що є однією з причин виникнення охоронних правовідносин.

1. Правова поведінка

         Багатозначність поняття «поведінка» в суспільних науках значною мірою позначилася на його тлумаченні у право­знавстві. Правова наука і практика правового регулювання відносять до поведінки тільки ту людську активність, яка має певне соціальне значення, а тому певним чином упо­рядковується (врегульовується) тими чи іншими соціальни­ми нормами.

         З цих позицій найбільш широким є поняття норматив­ної поведінки, під якою розуміють таку поведінку людей, що регулюється будь-якими соціальними нормами — звича­ями, релігійними або корпоративними нормами, нормами права та ін. Та нормативна поведінка людей, що регулюєть­ся нормами права, називається правовою поведінкою. Ос­кільки норми права є одним з видів соціальних норм, то правова поведінка є одним з проявів нормативної поведін­ки, одним з її видів.

         З формально-юридичної точки зору соціальна поведінка є правовою, якщо вона регламентується нормами права. Умо­ви й ознаки правової поведінки можуть бути прямо описані в текстах правових документів або в останніх передбачено якісь інші заходи щодо моделювання правової поведінки.

         Основними рисами правової поведінки є: а) соціальна значущість б) вираженість зовні у формі діяння (дії чи бездіяльності); в) свідомо-вольовий характер; г) регламентованість правовими нормами; д) здатність викликати правові наслідки.

         Соціальна значущість є однією з основних ознак правової поведінки. Вона має дві форми — соціальну корисність і соціальну шкідливість. Сутність соціальної значущості правової поведінки пов’язана з її властивістю впливати на стан суспільних відносин, змінювати зв’язки між суб’єктами, сприяти нормальному процесу взаємодії між людьми чи, навпа­ки, гальмувати його.

         Правова поведінка може впливати на взаємовідносини суб’єк­тів, стан суспільних відносин тільки за умови її зовнішнього ви­разу, якщо вона сприймається іншими суб’єктами, викликає певні зміни в соціальному середовищі. Правова поведінка виявляється у формі дій, що впливають на відносини між суб’єктами, чи у формі їх бездіяльності.

         Оскільки правова поведінка здійснюється суб’єктами, то вони повинні адекватно усвідомлювати обставини, характер поведінки й мати змогу здійснювати свою волю, скеровувати свої вчинки.

         Властивість правової поведінки впливати на стан суспільних відносин пов’язана не тільки з соціальною значущістю, а й з осо­бовим сенсом — реалізацією суб’єктами своїх інтересів, що здійснюється в межах правової поведінки. Тому правова поведін­ка часто тягне за собою для них певні юридичні наслідки — ви­никнення, зміну або припинення суб’єктивних прав і юридичних обов’язків. Однією і найважливіших форм правових наслідків є реакція держави на результати правової поведінки у вигляді зао­хочення, стимулювання, охорони соціально корисних вчинків чи застосування заходів юридичної відповідальності за шкідливі дії.

         Правова поведінка є одним із видів юридичних фактів, тих конкретних життєвих обставин, з якими норми права пов’язують виникнення, зміну чи припинення правових відносин. У цьому разі правова поведінка розглядається як підстава зміни стану пра­вовідносин, як конкретні життєві обставини, виникнення яких залежить від волі людей і які визначені в гіпотезах правових норм.

         Правова поведінка за своєю внутрішньою структурою скла­дається з діянь — правових вчинків, в яких виявляється ставлення суб’єкта до інших суб’єктів, правових норм. Слід зазначити, що в нормах права здебільшого моделюється не правова поведінка в цілому, а її елементи — правові вчинки. Правовий вчинок — це діян­ня, що складається з певних елементів, сукупність яких утворює його склад. Елементами складу правового вчинку є: суб’єкт, суб’єк­тивна сторона, об’єкт, об’єктивна сторона.

         Суб’єкти правового вчинку — це ті суб’єкти права, за якими визнається здатність усвідомлювати і скеровувати свої діяння. Суб’єктом правового вчинку може бути фізична чи юридична осо­ба (орган держави, громадське об’єднання тощо), котрі визнані дієздатними та деліктоздатними, тобто здатними здійснювати свої права та обов’язки, нести юридичну відповідальність.

         Суб’єктивна сторона правового вчинку відображує внутрішнє ставлення суб’єкта до свого діяння та його наслідків. Інакше кажу­чи, суб’єктивна сторона є тією частиною правосвідомості суб’єкта, що безпосередньо пов’язана з фізичною формою діяння і складаєть­ся з цілей, мотивів, правових установок і т. ін.

         Об’єкт правового вчинку — це явища навколишнього середо­вища, на які спрямовані діяння — суспільні відносини, соціальні цінності тощо.

         Об’єктивну сторону правового вчинку утворюють ті складові, що характеризують форму його зовнішнього виразу: діяння (дія чи бездіяльність, засоби і т. ін.), суспільно значущі наслідки (ко­рисні чи шкідливі), причинний зв’язок між діянням і його на­слідком.

         Відтак правова поведінка — це сукупність соціально значущих, виражених зовні у вигляді дій чи бездіяльності вчинків, що здійснюються діє- та деліктоздатними суб’єктами, регламентують­ся нормами права і викликають правові наслідки.

         Однак оцінку поведінки суб’єкта за правовим фактором (сліду­вання нормам права або ні) слід проводити досить обережно. Пра­вова поведінка складається з двох протилежних за своєю спрямо­ваністю видів: правомірної і протиправної поведінки (правопоруг шення). Кожен з цих видів правової поведінки характеризується, крім спільних, своїми особливими рисами. Можливо розглядати кілька варіантів правової поведінки в залежності від рівня солідарності або несолідарності людини з правом: правомірна (солідар­на з правом) поведінка; зловживання правом (не солідарна із пра­вом поведінка); протиправна (брутальна щодо права, злочин, пра­вопорушення) поведінка; формальна протиправна поведінка, що спричинює шкоду, але не має ознак порушень права особою (на­приклад, особа не є дієздатною).

2. Правомірна поведінка.

         Правомірна поведінка є видом правової поведінки, яка, на відміну від своєї протилежності — протиправної поведінки, є со* ціально корисною, здійснюється дієздатними суб’єктами, відпов­ідає закріпленим у правових нормах моделям поведінки і має позитивні юридичні наслідки. Цей вид правової поведінки свідчить про дотримання її суб’єктами (фізичними або юридичними осо­бами) норм та принципів права, а також про нормальне сприйнят­тя ними правових приписів, про їх солідарність із правом.

         Основною юридичною ознакою правомірної поведінки є її відповідність правовим нормам, а з погляду правової природи -правомірність, під якою розуміється:

а) відповідність поведінки правовим нормам;

б) одиниця виміру, за допомогою якої дається правова оцінка поведінки;

в) здатність права регулювати певну поведінку суб’єктів, а та­кож властивість цієї поведінки бути врегульованою правовими засобами.

         Правомірна поведінка має складний характер. Зокрема, вона пов’язана з правовідносинами не тільки як юридичний факт. Якщо під правовідносинами розуміти суспільні відносини, врегульовані нормами права, то правомірна поведінка є їх соціальним змістом, засобом втілення у життя суб’єктивних прав і обов’язків. Це доз­воляє деталізувати співвідношення правомірної поведінки і реалі­зації норм права, правового регулювання в цілому. Правомірна поведінка являє собою загальну форму реалізації суб’єктивних прав і обов’язків, втілення правових настанов у життя, форму пе­ренесення юридичної можливості і необхідності у соціальну дійсність.

         Здійснюючи правомірну поведінку, суб’єкт вступає у сферу дії права і виявляє свій вибір між різними варіантами поведінки (пра­вової та позаправової).         Вибір правового варіанта забезпечує йому низку переваг: інші суб’єкти зобов’язані сприяти його діям або не втручатися в них; у разі невиконання ними своїх обов’язків дер­жава в правовій формі примусу забезпечує відновлення поруше­ного права і виконання зобов’язаним суб’єктом відповідних обо­в’язків. Відтак правомірна поведінка як юридичний факт тягне за собою не просто виникнення правовідносин, а певну дію засобів правового регулювання, спрямовану на гарантування, захист і охорону правової форми реалізації інтересів суб’єкта і суспіль­ства. Ця дія права і держави є лише одним із засобів їх реакції на правомірну поведінку. До інших слід віднести пряме заохочення з боку держави правомірних вчинків. Це стосується як використан­ня суб’єктивних прав, так і виконання обов’язків.

         Як загальна форма реалізації суб’єктивних прав і обов’язків правомірна поведінка, відповідно до характеру норм права, що реалізуються, здійснюється у вигляді їх дотримання, виконання і використання, а також правозастосування, тобто становить єдність юридичного і соціального змісту реалізації норм права.

         Правомірна поведінка в елементах механізму правового регу­лювання виявляється по-різному:

— у нормах права правомірна поведінка виявляється як модель бажаної поведінки суб’єктів — адресатів норми;

— у юридичних фактах — як конкретні життєві обставини, що тяг­нуть за собою виникнення, зміну або припинення правовідносин;

— у юридичному змісті правовідносин — як суб’єктивні права і обов’язки сторін правовідносин;

— у фактичному змісті правовідносин — як дії сторін правовідно­син, спрямованих на реалізацію їх взаємних прав і обов’язків;

— у правопорядку — як його зміст.

         Усе це характеризує правомірну поведінку як явище, що об’єд­нує елементи механізму правового регулювання в єдине ціле.

         За різними критеріями правомірна поведінка поділяється на такі види:

1) в аспекті юридичних фактів — на юридичні вчинки та інди­відуальні акти або поведінку правоутворюючу, правозмінюючу та правоприпиняючу;

2) в плані реалізації норм права — на діяння, що спрямовані на дотримання, виконання, використання або застосування норм права;

3)  як зміст правовідносин — на діяння, що спрямовані на здійснення суб’єктивних прав чи юридичних обов’язків;

4) за зовнішньою формою вираження — на дії та бездіяльність;

5) за причинами виникнення — на активну, зумовлену внутріш­німи причинами і потребами, та пасивну, зумовлену зовнішніми обставинами;

6)  за способом описання в текстах правових документів — на прямо чи однозначна :формульовану та передбачену опосередко­вано;

7) за суб’єктами — на індивідуальну, колективну, посадову, про­фесійну та іншу.

         Однією з найбільш відомих класифікацій правомірної поведін­ки за суб’єктивною стороною є її поділ на правову активність, звичайну, конформну та маргінальну поведінку.

         Правова активність полягає у добровільності здійснення пра­вових норм, переконаності в їх необхідності і справедливості, знанні права, всебічній    участі у правовій діяльності.

         Звичайна правомірна поведінка характеризується тим, що не­обхідність її здійснення стала притаманною суб’єктові властиві­стю, переросла у звичку і може навіть не усвідомлюватись ним у всіх її аспектах.

         Основа конформної поведінки — пасивно-пристосовницьке став­лення до правового середовища за принципом «роби так, як роб­лять інші». Таким чином, конформна правомірна поведінка ба­зується не на внутрішній переконаності суб’єкта в необхідності неухильного виконання приписів права, а є формою його присто­сування до оточуючого соціального середовища. Тому, потрапля­ючи в середовище осіб, схильних до правопорушень, такий суб’єкт швидко змінює свою правомірну поведінку на протиправну.

         Маргінальна правомірна поведінка базується на мотивах стра­ху перед юридичною відповідальністю за вчинене правопорушен­ня. Такий суб’єкт готовий до протиправних дій у разі перекона­ності в їх безкарності.

3. Правопорушення (протиправна поведінка), його ознаки та види.

         З точки зору теорії юридичних фактів протиправна поведінка належить до суспільно шкідливих (небезпечних) життєвих обста­вин, їх шкідливість виявляється у тому, що вони спроможні здійснити такі зміни в функціонуванні суспільних відносин, які не відповідають соціальному прогресу, нормальним умовам існу­вання людини та суспільства. Протиправна поведінка за своєю соціальною сутністю руйнує відносини, що склалися в суспільстві.

         Така поведінка завжди суперечить потребам та інтересам суспіль­ного розвитку, тому вона є антисоціальною поведінкою.

         На відміну від юридичних фактів-подій, юридичні факти-право-порушення є діяннями, тобто характеризуються свідомо-вольовим характером і здійснюються тільки деліктоздатними суб’єктами.

         Шкідливість юридичних фактів-правопорушень визначається кількістю суспільних зв’язків, що ними порушуються, та ступе­нем можливості їх відновлення. При цьому можливі три варіан­ти: 1) одне правопорушення негативно впливає на велику кількість зв’язків між людьми; 2) правопорушення вносить незначні зміни у спілкування людей, але загальна кількість подібних фактів, здійснюваних у певний проміжок часу, унеможливлює нормальне функціонування суспільства; 3) правопорушення заподіює не­відновлювані збитки суспільству чи людині.

         Правопорушення (протиправна поведінка) як форма прояву правової поведінки має такі основні ознаки:

         а) правопорушення — це поведінка, що має протиправний харак­тер, тобто суперечить приписам правових норм. Це означає, що відпо­відна діяльність або бездіяльність суб’єкта не відповідає вимогам, сформульованим у конкретній правовій нормі. З формально-юри­дичної точки зору протиправність — це порушення вимог норм пра­ва, невиконання юридичних обов’язків, закріплених у норматив­но-правових документах. З цих позицій правопорушення є свавіл­лям суб’єкта, тобто таким зовнішнім виявленням його волі, що не відповідає закономірностям розвитку суспільства, зазіхає на сво­боду і безпеку інших суб’єктів. Правопорушення характеризується невиконанням забороняючих норм у формі дій чи бездіяльності. Слід зазначити, що не буде протиправним, а тому й не вважатиметься пра­вопорушенням, невикористання суб’єктивного права, тому що доцільність його реалізації залежить від власного розсуду суб’єкта;

         б) правопорушення є суспільно шкідливою або суспільно не­безпечною поведінкою. Протиправна поведінка призводить або може призвести до негативних наслідків як з точки зору суспіль­ства в цілому, так і з точки зору окремих його членів;

— правопорушення знаходить своє вираження у діянні (дії або бездіяльності) суб’єкта. Думки, наміри, переконання, навіть такі, що не відповідають положенням норм права, якщо вони не знай­шли свого зовнішнього вираження у відповідній поведінці (діян­нях) суб’єкта, правопорушеннями не визнаються;

— протиправна поведінка має свідомо-вольовий характер, тоб­то залежить від волі правопорушника, перебуває під контролем його свідомості та волі. Відсутність усвідомлення особи про те, що вона вчиняє правопорушення (вчинення дій душевнохворим), або відсутність власної вольової спрямованості на його вчинення (вчинення дій під впливом безпосередньо застосованого фізич­ного або психічного насилля) приводить до невизнання діяння правопорушенням;

— протиправна поведінка — це винна поведінка суб’єкта, за якої він у тій чи іншій формі бажає або допускає настання шкідливих або небезпечних наслідків від вчиненого ним діяння. Не всі про­типравні вчинки вважаються правопорушеннями. Для останніх обов’язковою ознакою є наявність вини — внутрішнього негатив­ного ставлення суб’єкта до інтересів людей, суспільства.         Вина відокремлює правопорушення від тих видів протиправної поведін­ки, що суспільно шкідливі, свідомо-вольові, порушують норми права, але не відображують негативного ставлення суб’єкта до вимог правових приписів (наприклад необхідна оборона);

— правопорушення є діянням, що карається, тобто за його вчи­нення передбачається певні вид і міра юридичної відповідальності у вигляді втрат особистого, організаційного чи матеріального ха­рактеру.

         Усі правопорушення поділяють на злочини та провини (про­ступки).

         Злочини — це суспільно небезпечні, протиправні, винні й карні діяння, які вчиняють чи можуть вчинити суттєву шкоду певним суспільним відносинам, що охороняються кримінальним законом.

         Зі злочинами пов’язана найбільша небезпека для суспільства і особи, вони посягають на суспільний лад, власність, економічні, політичні, культурні й особисті права людини. Юридичним вира­женням особливої суспільної небезпеки злочинів є їх заборона кримінальним законом і застосування за їх вчинення криміналь­ного покарання. У кримінальному законодавстві наведено вичерп­ний перелік злочинів. Таким чином, злочинами визнаються лише ті діяння, що порушують заборони, встановлені Кримінальним кодексом.

         Правопорушення, що не настільки небезпечні, як злочини, і відповідальність за які передбачена не кримінальним законодав­ством, а іншими його галузями, називаються провинами.

         Провини — це правопорушення, що порушують приписи інших, крім визначених у Кримінальному кодексі, норм права, і не дося­гають рівня суспільної небезпеки, притаманної злочинам.

         Провини бувають кількох видів:

         Адміністративні провини — правопорушення, які посягають на суспільні відносини, пов’язані із здійсненням державного управ­ління. Це суспільно небезпечні діяння, які посягають на громадсь­кий або державний порядок, суспільні відносини у сфері держав­ного управління, права і законні інтереси громадян, що регулю­ються нормами адміністративного, фінансового, аграрного та інших галузей права.

         Дисциплінарні провини — правопорушення, що здійснюються у сфері трудових, службових відносин, шкодять порядку діяль­ності трудових колективів, порушують трудову дисципліну, а тому утруднюють виконання їх виробничих функцій.

         Цивільно-правові провини — правопорушення, що здійснюють­ся у сфері майнових і певних немайнових відносин. Шкода, ними вчинена, знаходить своє вираження у майнових збитках потерпі­лої сторони. На відміну від злочинів, цивільні провини не мають вичерпного переліку в законодавстві, а їх юридичні наслідки тяг­нуть за собою значною мірою правовідновлюючі заходи.

         Основні причини правопорушень у сучасному суспільстві:

         1) чинники суб’єктивного характеру — низький рівень право­свідомості і правової культури, правовий нігілізм, деформації у ціннісних орієнтаціях людей;

         2) конкретні суперечності, що існують у суспільстві;

         3) недоліки в правовому регулюванні, неефективна діяльність правоохоронних органів тощо.

4. Склад правопорушення.

         Для того щоб те чи інше конкретне діяння було визнано право­порушенням, необхідно, щоб воно відповідало певним вказаним у законі ознакам. Отже, склад правопорушення — це сукупність передбачених законом ознак, при наявності яких діяння визнається правопорушенням.

         Об ‘єкт правопорушення — це ті суспільні відносини, які охо­роняються правом і на які дане правопорушення посягає. Слід підкреслити, що об’єктом правопорушення завжди є саме охоро-нювані правом суспільні відносини, а не якісь речі. Наприклад, при крадіжці особистого майна громадянина, зокрема автомобі­ля, об’єктом правопорушення (злочину) будуть відносини, пов’я­зані із здійсненням права власності громадянина на автомобіль, а сам автомобіль розглядається як предмет правопорушення.

         Суб’єкт правопорушення — це особа, яка вчинила правопору­шення.

         Необхідною умовою визнання особи суб’єктом правопорушен­ня є наявність у неї деліктоздатності, тобто закріпленої у законі здатності нести юридичну відповідальність за вчинене правопо­рушення. Так, повністю неделіктоздатними є душевнохворі осо­би, частково — неповнолітні і т. п. Рівень деліктоздатності зале­жить від віку особи, стану її фізичного та психічного здоров’я, посади та інших обставин.

         Слід зазначити, що суб’єктами ряду видів правопорушень мо­жуть бути не тільки фізичні особи (люди), а й державні та гро­мадські органи, організації, але вони не можуть бути суб’єктами злочинів.

         Об’єктивна сторона правопорушення — це зовнішнє виражен­ня протиправного діяння, те, як воно виявилось у реальній дійсності. Об’єктивно правопорушення може здійснюватись як в активній (вчинення заборонених правом дій), так і в пасивній (не­виконання правових обов’язків) поведінці суб’єктів правопору­шення. Елементами об’єктивної сторони правопорушення є місце, час, спосіб його вчинення, а також причинний зв’язок між скоє­ним діянням і шкідливими наслідками — результатом цього діян­ня. Об’єктивна сторона правопорушення відповідає на запитан­ня, яким саме чином скоєне правопорушення, якою була діяльність (бездіяльність) суб’єкта правопорушення, у чому саме поведінка правопорушника відрізняється за результатом (суспільно шкідли­вий результат правопорушення) від правомірної поведінки.

         Суб’єктивна сторона правопорушення характеризує внутрішнє психологічне ставлення суб’єкта до вчиненого протиправного діян­ня та його наслідків. Це ставлення знаходить свій вияв у понятті

вини, яка може виявлятись у формах умислу та необережності: прямого та непрямого умислу, протиправної самонадіяності та протиправної недбалості. При умислі суб’єкт усвідомлює проти-правність свого вчинку, передбачає і бажає настання його негатив­них наслідків (прямий умисел) чи свідомо допускає їх (непрямий умисел); при необережності особа передбачала можливість нега­тивних наслідків вчинку, але легковажно розраховувала їх відвер­нути (самовпевненість) чи не передбачала можливості настання цих наслідків, хоча могла і повинна була це зробити (недбалість).

5. Юридична відповідальність.

         У сучасному правознавстві розрізняють перспективну та рет­роспективну юридичну відповідальність.

         Перспективна (або позитивна) юридична відповідальність — це сумлінне (відповідальне) виконання суб’єктом усіх правових приписів.

         Ретроспективна (або негативна) юридична відповідальність полягає в закріпленому у законі обов’язку правопорушника заз­нати з боку держави певних негативних наслідків (санкцій) за вчинене ним правопорушення. Саме цей вид юридичної відпові­дальності детально регламентується правом і мається на увазі, коли без відповідних застережень застосовується термін «юридична відповідальність», і саме про нього йтиметься далі.

         Основними ознаками ретроспективної юридичної відповідаль­ності є те, що вона:

— за своєю сутністю є негативною реакцією держави на скоєне правопорушення;

— забезпечується до застосування державним примусом;

— застосовується лише до суб’єктів, які винні у вчиненні конк­ретного правопорушення;

— тягне застосування до правопорушника певних санкцій май­нового, особистого чи організаційного характеру.

         Залежно від особливостей складу конкретного правопорушення перед юридичною відповідальністю можуть стояти різні цілі, а саме:

         1) компенсація потерпілому (в тому числі фізичним і юридич­ним особам, державі або іншим суб’єктам) матеріальної і мораль­ної шкоди, яка йому заподіяна правопорушенням;

         2) запобігання (профілактика) правопорушенням, яке полягає у такому впливі на свідомість осіб, схильних до вчинення право­порушень, який утримує їх від правопорушень у майбутньому;

         3) покарання (відплата) за вчинене правопорушення.

         Слід мати на увазі, що будь-яка конкретна міра юридичної відповідальності не може мати своєю метою приниження людсь­кої гідності винного чи заподіяння йому фізичних страждань.

         При застосуванні юридичної відповідальності виходять з ряду принципів, найголовніші з яких полягають у такому:

         а) притягнення суб’єкта до юридичної відповідальності мож­ливе тільки за певне діяння, а не виявлення наміру його вчинити. Це означає, що думки і слова про бажання суб’єкта здійснити пра­вопорушення, не підкріплені відповідними діями з його боку, не можуть бути підставою для притягнення до юридичної відпові­дальності. Винятком є правопорушення, які згідно із законом мо­жуть вчинятись у словесній формі, наприклад образа, наклеп;

         б) процедури притягнення до юридичної відповідальності, її накладання і виконання повинні бути детально врегульовані у за­коні. Це повинно забезпечити неможливість безпідставного при­тягнення до юридичної відповідальності;

         в) юридична відповідальність повинна бути невідворотною. Це означає, що будь-яке, навіть незначне правопорушення повинно тягти за собою відповідну міру відповідальності.

         Слід зазначити, що Конституція України містить ряд принци­пових положень щодо юридичної відповідальності особи. Стаття 61 Основного Закону забороняє двічі притягати до відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення (не можна двічі накладати штраф за один перехід вулиці на червоне світло світло­фора). Але за одне правопорушення особа може бути притягнута до кількох різних видів юридичної відповідальності. Так, за вчи­нену у громадському місці бійку винний може бути позбавлений волі (кримінальна відповідальність) і буде змушений відшкодовувати потерпілому вартість пошкодженого під час бійки одягу (ци­вільно-правова відповідальність).

         У цій же статті Конституції вказується, що юридична відпові­дальність має індивідуальний характер. Згідно з цим приписом особа може притягатися до юридичної відповідальності лише за свою власну поведінку, а за дії інших осіб вона відповідати не може. Однак слід зазначити, що за протиправну поведінку непов­нолітніх до деяких видів юридичної відповідальності можуть при­тягуватись їх батьки чи опікуни.

         Конституція України (ст. 62) закріплює принцип презумпції не­винуватості. Відповідно до нього особа вважається невинуватою у вчиненні злочину, а тому й не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину в цьому не буде доведено у встановленому законом порядку перед судом, який і винесе цій особі обвинуваль­ний вирок. При цьому особа не зобов’язана доводити свою невину­ватість, хоча й має на це право. Обов’язок доводити вину особи покладається на державні органи, і, якщо вони не довели суду вину особи у вчиненні злочину, вона вважається невинуватою, не зважа­ючи на всі підозри та сумніви щодо цього. Обвинувачення не може будуватися на припущеннях, і всі сумніви, які слідство або суд не у змозі однозначно й аргументовано розв’язати, повинні тлумачити­ся на користь обвинуваченого.

         Держава зобов’язана відшкодовувати матеріальну й моральну шкоду особам, які засуджуються безпідставно, що підтверджується скасуванням вироку суду щодо них як безпідставного.

         Конституція України (ст. 63) встановлює, що особа не буде нести відповідальності, якщо відмовиться давати свідчення (по­яснення) щодо себе, своїх близьких родичів або членів сім’ї. Це положення підкреслює пріоритет загальнолюдських цінностей над інтересом розкриття конкретного правопорушення.

         Відповідно до ст. 58 Конституції України, ніхто не може нести відповідальність за конкретну дію чи бездіяльність, які в момент їх вчинення не були передбачені тим чи іншим законом як право­порушення.

         Крім вказаних, Конституція містить ще ряд положень (статті 29, 30,41, 63), які регламентують порядок вирішення конкретних питань, пов’язаних з юридичною відповідальністю.

         Юридична відповідальність як вид соціальної відповідальності характеризується: а) зовнішнім характером; б) застосуванням лише за здійснені правопорушення; в) зв’язком з державним примусом у формах каральних і правовідновлюючих заходів; г) визначені­стю у нормах права. Основною рисою юридичної відповідальності є її тісний зв’язок з правом і державним примусом. Тому її можна розглядати як правовідносини, в яких держава має право застосувати певні заходи примусу до суб’єктів, що скоїли правопорушен­ня і зобов’язані зазнавати втрат чи обмежень, передбачених санк­ціями норм права. Юридична відповідальність не зводиться до державного примусу, як і останній — до першої.

         Державний примус — це державно-авторитарний вплив відпо­відних державних органів і посадових осіб на поведінку людей. Він має різні форми, які можуть бути і не пов’язані з юридичною відповідальністю за правопорушення. Наприклад, примусовий медичний огляд, проведення карантинних заходів чи реквізицій.

         Соціальне призначення юридичної відповідальності — охоро­на суспільних відносин — реалізується в її правоохоронній і ви­ховній функціях. Правоохоронна функція юридичної відповідаль­ності, у свою чергу, поділяється на правовідновлюючу та караль­ну, а виховна — на функції спеціальної і загальної превенцій.

         Держава здійснює своє право щодо застосування заходів юри­дичної відповідальності у три етапи: а) заборона суспільно небез­печних вчинків і передбачення відповідних заходів у санкціях правових норм; б) індивідуалізація санкцій та їх застосування щодо конкретних правопорушників; в) забезпечення відшкодування правопорушниками відповідних втрат.

         Процеси реалізації юридичної відповідальності суворо регла­ментуються законом і здійснюються на засадах законності, обгрун­тованості, доцільності, невідворотності, справедливості.

         За характеристиками видів правопорушень розрізняють і види юридичної відповідальності.

         Кримінальна відповідальність настає за вчинення злочинів і передбачає найбільш жорсткі заходи (втрату фізичної свободи, виправні роботи тощо). Вона передбачається Кримінальним ко­дексом і застосовується тільки в судовому порядку.

         Адміністративна відповідальність накладається за адміністра­тивні правопорушення і передбачає штрафи, втрати спеціальних прав, попередження і т. ін. Застосовується органами державного управління до осіб, які не підпорядковані їм по службі, а також і в судовому порядку.

         Цивільна відповідальність має місце за порушення обов’язків, що зазначені у договорах, інших умовах, а також у разі заподіян­ня шкоди здоров’ю чи майну особи (відшкодування майнових втрат, відміна незаконних угод, штрафи та інші заходи). Питання притягнення до цивільної відповідальності вирішується судом, арбітражем або адміністративними органами держави.

         Дисциплінарна відповідальність здійснюється у формі накла­дення адміністрацією підприємств і установ, інших організацій дисциплінарних стягнень внаслідок порушення правил внутріш­нього розпорядку. Вона накладається у порядку підлеглості згідно з нормами трудового законодавства.

         Притягнення до юридичної відповідальності здійснюється на основі акта застосування норми права, в якому індивідуалізують­ся заходи юридичної відповідальності до конкретного правопо­рушника.

Висновки.

         Отже, правопорушення — це суспільно шкідливе, винне, про­типравне, каране діяння, здійснення якого передбачає юридичну відповідальність.

         Елементами складу правопорушення є об’єкт, суб’єкт, об’єктив­на та суб’єктивна сторони правопорушення.

         Здійснення правопорушень тягне за собою юридичну відпові­дальність у вигляді застосування до правопорушників заходів дер­жавного примусу каральної спрямованості, які приводять до понесення ними втрат особистого, організаційного чи матеріально­го характеру. У результаті правопорушень виникають охоронні правовідносини, за яких держава має право вживати карних та віднов­люючих заходів до правопорушників. Останні зобов’язані нести визначені втрати та відшкодувати потерпілому завдані йому збитки.

Список використаної літератури.

1. Хропанюк В.Н. Теория государства и права. – М., 1997.
2. Основи держави та права. Під ред.Колодія А.М., Олійника А.Ю. — .К., 1997.
3. Теория государства и права. Под ред. Матузова Н.И., Малько А.В. – М., 1999.