Правопорушення, його ознаки та види. Склад правопорушення.
План
Вступ.
- Правова поведінка.
- Правомірна поведінка.
- Правопорушення (протиправна поведінка), його ознаки та види.
- Склад правопорушення.
- Юридична відповідальність.
Висновки.
Список використаної літератури.
Вступ.
Правопорушення, або протиправна поведінка, як вид правової поведінки, є антиподом правомірної поведінки. Насамперед, слід зазначити, що протиправна поведінка здійснюється у сфері права, але, на відміну від правомірної поведінки, вона є не формою свободи, а формою несвободи чи свавілля. Протиправна поведінка, оскільки вона має антиправову природу, входить до механізму правового регулювання тільки як юридичний факт, тобто як конкретна обставина, що є однією з причин виникнення охоронних правовідносин.
- Правова поведінка
Багатозначність поняття «поведінка» в суспільних науках значною мірою позначилася на його тлумаченні у правознавстві. Правова наука і практика правового регулювання відносять до поведінки тільки ту людську активність, яка має певне соціальне значення, а тому певним чином упорядковується (врегульовується) тими чи іншими соціальними нормами.
З цих позицій найбільш широким є поняття нормативної поведінки, під якою розуміють таку поведінку людей, що регулюється будь-якими соціальними нормами — звичаями, релігійними або корпоративними нормами, нормами права та ін. Та нормативна поведінка людей, що регулюється нормами права, називається правовою поведінкою. Оскільки норми права є одним з видів соціальних норм, то правова поведінка є одним з проявів нормативної поведінки, одним з її видів.
З формально-юридичної точки зору соціальна поведінка є правовою, якщо вона регламентується нормами права. Умови й ознаки правової поведінки можуть бути прямо описані в текстах правових документів або в останніх передбачено якісь інші заходи щодо моделювання правової поведінки.
Основними рисами правової поведінки є: а) соціальна значущість б) вираженість зовні у формі діяння (дії чи бездіяльності); в) свідомо-вольовий характер; г) регламентованість правовими нормами; д) здатність викликати правові наслідки.
Соціальна значущість є однією з основних ознак правової поведінки. Вона має дві форми — соціальну корисність і соціальну шкідливість. Сутність соціальної значущості правової поведінки пов’язана з її властивістю впливати на стан суспільних відносин, змінювати зв’язки між суб’єктами, сприяти нормальному процесу взаємодії між людьми чи, навпаки, гальмувати його.
Правова поведінка може впливати на взаємовідносини суб’єктів, стан суспільних відносин тільки за умови її зовнішнього виразу, якщо вона сприймається іншими суб’єктами, викликає певні зміни в соціальному середовищі. Правова поведінка виявляється у формі дій, що впливають на відносини між суб’єктами, чи у формі їх бездіяльності.
Оскільки правова поведінка здійснюється суб’єктами, то вони повинні адекватно усвідомлювати обставини, характер поведінки й мати змогу здійснювати свою волю, скеровувати свої вчинки.
Властивість правової поведінки впливати на стан суспільних відносин пов’язана не тільки з соціальною значущістю, а й з особовим сенсом — реалізацією суб’єктами своїх інтересів, що здійснюється в межах правової поведінки. Тому правова поведінка часто тягне за собою для них певні юридичні наслідки — виникнення, зміну або припинення суб’єктивних прав і юридичних обов’язків. Однією і найважливіших форм правових наслідків є реакція держави на результати правової поведінки у вигляді заохочення, стимулювання, охорони соціально корисних вчинків чи застосування заходів юридичної відповідальності за шкідливі дії.
Правова поведінка є одним із видів юридичних фактів, тих конкретних життєвих обставин, з якими норми права пов’язують виникнення, зміну чи припинення правових відносин. У цьому разі правова поведінка розглядається як підстава зміни стану правовідносин, як конкретні життєві обставини, виникнення яких залежить від волі людей і які визначені в гіпотезах правових норм.
Правова поведінка за своєю внутрішньою структурою складається з діянь — правових вчинків, в яких виявляється ставлення суб’єкта до інших суб’єктів, правових норм. Слід зазначити, що в нормах права здебільшого моделюється не правова поведінка в цілому, а її елементи — правові вчинки. Правовий вчинок — це діяння, що складається з певних елементів, сукупність яких утворює його склад. Елементами складу правового вчинку є: суб’єкт, суб’єктивна сторона, об’єкт, об’єктивна сторона.
Суб’єкти правового вчинку — це ті суб’єкти права, за якими визнається здатність усвідомлювати і скеровувати свої діяння. Суб’єктом правового вчинку може бути фізична чи юридична особа (орган держави, громадське об’єднання тощо), котрі визнані дієздатними та деліктоздатними, тобто здатними здійснювати свої права та обов’язки, нести юридичну відповідальність.
Суб’єктивна сторона правового вчинку відображує внутрішнє ставлення суб’єкта до свого діяння та його наслідків. Інакше кажучи, суб’єктивна сторона є тією частиною правосвідомості суб’єкта, що безпосередньо пов’язана з фізичною формою діяння і складається з цілей, мотивів, правових установок і т. ін.
Об’єкт правового вчинку — це явища навколишнього середовища, на які спрямовані діяння — суспільні відносини, соціальні цінності тощо.
Об’єктивну сторону правового вчинку утворюють ті складові, що характеризують форму його зовнішнього виразу: діяння (дія чи бездіяльність, засоби і т. ін.), суспільно значущі наслідки (корисні чи шкідливі), причинний зв’язок між діянням і його наслідком.
Відтак правова поведінка — це сукупність соціально значущих, виражених зовні у вигляді дій чи бездіяльності вчинків, що здійснюються діє- та деліктоздатними суб’єктами, регламентуються нормами права і викликають правові наслідки.
Однак оцінку поведінки суб’єкта за правовим фактором (слідування нормам права або ні) слід проводити досить обережно. Правова поведінка складається з двох протилежних за своєю спрямованістю видів: правомірної і протиправної поведінки (правопоруг шення). Кожен з цих видів правової поведінки характеризується, крім спільних, своїми особливими рисами. Можливо розглядати кілька варіантів правової поведінки в залежності від рівня солідарності або несолідарності людини з правом: правомірна (солідарна з правом) поведінка; зловживання правом (не солідарна із правом поведінка); протиправна (брутальна щодо права, злочин, правопорушення) поведінка; формальна протиправна поведінка, що спричинює шкоду, але не має ознак порушень права особою (наприклад, особа не є дієздатною).
- Правомірна поведінка.
Правомірна поведінка є видом правової поведінки, яка, на відміну від своєї протилежності — протиправної поведінки, є со* ціально корисною, здійснюється дієздатними суб’єктами, відповідає закріпленим у правових нормах моделям поведінки і має позитивні юридичні наслідки. Цей вид правової поведінки свідчить про дотримання її суб’єктами (фізичними або юридичними особами) норм та принципів права, а також про нормальне сприйняття ними правових приписів, про їх солідарність із правом.
Основною юридичною ознакою правомірної поведінки є її відповідність правовим нормам, а з погляду правової природи -правомірність, під якою розуміється:
а) відповідність поведінки правовим нормам;
б) одиниця виміру, за допомогою якої дається правова оцінка поведінки;
в) здатність права регулювати певну поведінку суб’єктів, а також властивість цієї поведінки бути врегульованою правовими засобами.
Правомірна поведінка має складний характер. Зокрема, вона пов’язана з правовідносинами не тільки як юридичний факт. Якщо під правовідносинами розуміти суспільні відносини, врегульовані нормами права, то правомірна поведінка є їх соціальним змістом, засобом втілення у життя суб’єктивних прав і обов’язків. Це дозволяє деталізувати співвідношення правомірної поведінки і реалізації норм права, правового регулювання в цілому. Правомірна поведінка являє собою загальну форму реалізації суб’єктивних прав і обов’язків, втілення правових настанов у життя, форму перенесення юридичної можливості і необхідності у соціальну дійсність.
Здійснюючи правомірну поведінку, суб’єкт вступає у сферу дії права і виявляє свій вибір між різними варіантами поведінки (правової та позаправової). Вибір правового варіанта забезпечує йому низку переваг: інші суб’єкти зобов’язані сприяти його діям або не втручатися в них; у разі невиконання ними своїх обов’язків держава в правовій формі примусу забезпечує відновлення порушеного права і виконання зобов’язаним суб’єктом відповідних обов’язків. Відтак правомірна поведінка як юридичний факт тягне за собою не просто виникнення правовідносин, а певну дію засобів правового регулювання, спрямовану на гарантування, захист і охорону правової форми реалізації інтересів суб’єкта і суспільства. Ця дія права і держави є лише одним із засобів їх реакції на правомірну поведінку. До інших слід віднести пряме заохочення з боку держави правомірних вчинків. Це стосується як використання суб’єктивних прав, так і виконання обов’язків.
Як загальна форма реалізації суб’єктивних прав і обов’язків правомірна поведінка, відповідно до характеру норм права, що реалізуються, здійснюється у вигляді їх дотримання, виконання і використання, а також правозастосування, тобто становить єдність юридичного і соціального змісту реалізації норм права.
Правомірна поведінка в елементах механізму правового регулювання виявляється по-різному:
— у нормах права правомірна поведінка виявляється як модель бажаної поведінки суб’єктів — адресатів норми;
— у юридичних фактах — як конкретні життєві обставини, що тягнуть за собою виникнення, зміну або припинення правовідносин;
— у юридичному змісті правовідносин — як суб’єктивні права і обов’язки сторін правовідносин;
— у фактичному змісті правовідносин — як дії сторін правовідносин, спрямованих на реалізацію їх взаємних прав і обов’язків;
— у правопорядку — як його зміст.
Усе це характеризує правомірну поведінку як явище, що об’єднує елементи механізму правового регулювання в єдине ціле.
За різними критеріями правомірна поведінка поділяється на такі види:
1) в аспекті юридичних фактів — на юридичні вчинки та індивідуальні акти або поведінку правоутворюючу, правозмінюючу та правоприпиняючу;
2) в плані реалізації норм права — на діяння, що спрямовані на дотримання, виконання, використання або застосування норм права;
3) як зміст правовідносин — на діяння, що спрямовані на здійснення суб’єктивних прав чи юридичних обов’язків;
4) за зовнішньою формою вираження — на дії та бездіяльність;
5) за причинами виникнення — на активну, зумовлену внутрішніми причинами і потребами, та пасивну, зумовлену зовнішніми обставинами;
6) за способом описання в текстах правових документів — на прямо чи однозначна :формульовану та передбачену опосередковано;
7) за суб’єктами — на індивідуальну, колективну, посадову, професійну та іншу.
Однією з найбільш відомих класифікацій правомірної поведінки за суб’єктивною стороною є її поділ на правову активність, звичайну, конформну та маргінальну поведінку.
Правова активність полягає у добровільності здійснення правових норм, переконаності в їх необхідності і справедливості, знанні права, всебічній участі у правовій діяльності.
Звичайна правомірна поведінка характеризується тим, що необхідність її здійснення стала притаманною суб’єктові властивістю, переросла у звичку і може навіть не усвідомлюватись ним у всіх її аспектах.
Основа конформної поведінки — пасивно-пристосовницьке ставлення до правового середовища за принципом «роби так, як роблять інші». Таким чином, конформна правомірна поведінка базується не на внутрішній переконаності суб’єкта в необхідності неухильного виконання приписів права, а є формою його пристосування до оточуючого соціального середовища. Тому, потрапляючи в середовище осіб, схильних до правопорушень, такий суб’єкт швидко змінює свою правомірну поведінку на протиправну.
Маргінальна правомірна поведінка базується на мотивах страху перед юридичною відповідальністю за вчинене правопорушення. Такий суб’єкт готовий до протиправних дій у разі переконаності в їх безкарності.
- Правопорушення (протиправна поведінка), його ознаки та види.
З точки зору теорії юридичних фактів протиправна поведінка належить до суспільно шкідливих (небезпечних) життєвих обставин, їх шкідливість виявляється у тому, що вони спроможні здійснити такі зміни в функціонуванні суспільних відносин, які не відповідають соціальному прогресу, нормальним умовам існування людини та суспільства. Протиправна поведінка за своєю соціальною сутністю руйнує відносини, що склалися в суспільстві.
Така поведінка завжди суперечить потребам та інтересам суспільного розвитку, тому вона є антисоціальною поведінкою.
На відміну від юридичних фактів-подій, юридичні факти-право-порушення є діяннями, тобто характеризуються свідомо-вольовим характером і здійснюються тільки деліктоздатними суб’єктами.
Шкідливість юридичних фактів-правопорушень визначається кількістю суспільних зв’язків, що ними порушуються, та ступенем можливості їх відновлення. При цьому можливі три варіанти: 1) одне правопорушення негативно впливає на велику кількість зв’язків між людьми; 2) правопорушення вносить незначні зміни у спілкування людей, але загальна кількість подібних фактів, здійснюваних у певний проміжок часу, унеможливлює нормальне функціонування суспільства; 3) правопорушення заподіює невідновлювані збитки суспільству чи людині.
Правопорушення (протиправна поведінка) як форма прояву правової поведінки має такі основні ознаки:
а) правопорушення — це поведінка, що має протиправний характер, тобто суперечить приписам правових норм. Це означає, що відповідна діяльність або бездіяльність суб’єкта не відповідає вимогам, сформульованим у конкретній правовій нормі. З формально-юридичної точки зору протиправність — це порушення вимог норм права, невиконання юридичних обов’язків, закріплених у нормативно-правових документах. З цих позицій правопорушення є свавіллям суб’єкта, тобто таким зовнішнім виявленням його волі, що не відповідає закономірностям розвитку суспільства, зазіхає на свободу і безпеку інших суб’єктів. Правопорушення характеризується невиконанням забороняючих норм у формі дій чи бездіяльності. Слід зазначити, що не буде протиправним, а тому й не вважатиметься правопорушенням, невикористання суб’єктивного права, тому що доцільність його реалізації залежить від власного розсуду суб’єкта;
б) правопорушення є суспільно шкідливою або суспільно небезпечною поведінкою. Протиправна поведінка призводить або може призвести до негативних наслідків як з точки зору суспільства в цілому, так і з точки зору окремих його членів;
— правопорушення знаходить своє вираження у діянні (дії або бездіяльності) суб’єкта. Думки, наміри, переконання, навіть такі, що не відповідають положенням норм права, якщо вони не знайшли свого зовнішнього вираження у відповідній поведінці (діяннях) суб’єкта, правопорушеннями не визнаються;
— протиправна поведінка має свідомо-вольовий характер, тобто залежить від волі правопорушника, перебуває під контролем його свідомості та волі. Відсутність усвідомлення особи про те, що вона вчиняє правопорушення (вчинення дій душевнохворим), або відсутність власної вольової спрямованості на його вчинення (вчинення дій під впливом безпосередньо застосованого фізичного або психічного насилля) приводить до невизнання діяння правопорушенням;
— протиправна поведінка — це винна поведінка суб’єкта, за якої він у тій чи іншій формі бажає або допускає настання шкідливих або небезпечних наслідків від вчиненого ним діяння. Не всі протиправні вчинки вважаються правопорушеннями. Для останніх обов’язковою ознакою є наявність вини — внутрішнього негативного ставлення суб’єкта до інтересів людей, суспільства. Вина відокремлює правопорушення від тих видів протиправної поведінки, що суспільно шкідливі, свідомо-вольові, порушують норми права, але не відображують негативного ставлення суб’єкта до вимог правових приписів (наприклад необхідна оборона);
— правопорушення є діянням, що карається, тобто за його вчинення передбачається певні вид і міра юридичної відповідальності у вигляді втрат особистого, організаційного чи матеріального характеру.
Усі правопорушення поділяють на злочини та провини (проступки).
Злочини — це суспільно небезпечні, протиправні, винні й карні діяння, які вчиняють чи можуть вчинити суттєву шкоду певним суспільним відносинам, що охороняються кримінальним законом.
Зі злочинами пов’язана найбільша небезпека для суспільства і особи, вони посягають на суспільний лад, власність, економічні, політичні, культурні й особисті права людини. Юридичним вираженням особливої суспільної небезпеки злочинів є їх заборона кримінальним законом і застосування за їх вчинення кримінального покарання. У кримінальному законодавстві наведено вичерпний перелік злочинів. Таким чином, злочинами визнаються лише ті діяння, що порушують заборони, встановлені Кримінальним кодексом.
Правопорушення, що не настільки небезпечні, як злочини, і відповідальність за які передбачена не кримінальним законодавством, а іншими його галузями, називаються провинами.
Провини — це правопорушення, що порушують приписи інших, крім визначених у Кримінальному кодексі, норм права, і не досягають рівня суспільної небезпеки, притаманної злочинам.
Провини бувають кількох видів:
Адміністративні провини — правопорушення, які посягають на суспільні відносини, пов’язані із здійсненням державного управління. Це суспільно небезпечні діяння, які посягають на громадський або державний порядок, суспільні відносини у сфері державного управління, права і законні інтереси громадян, що регулюються нормами адміністративного, фінансового, аграрного та інших галузей права.
Дисциплінарні провини — правопорушення, що здійснюються у сфері трудових, службових відносин, шкодять порядку діяльності трудових колективів, порушують трудову дисципліну, а тому утруднюють виконання їх виробничих функцій.
Цивільно-правові провини — правопорушення, що здійснюються у сфері майнових і певних немайнових відносин. Шкода, ними вчинена, знаходить своє вираження у майнових збитках потерпілої сторони. На відміну від злочинів, цивільні провини не мають вичерпного переліку в законодавстві, а їх юридичні наслідки тягнуть за собою значною мірою правовідновлюючі заходи.
Основні причини правопорушень у сучасному суспільстві:
1) чинники суб’єктивного характеру — низький рівень правосвідомості і правової культури, правовий нігілізм, деформації у ціннісних орієнтаціях людей;
2) конкретні суперечності, що існують у суспільстві;
3) недоліки в правовому регулюванні, неефективна діяльність правоохоронних органів тощо.
- Склад правопорушення.
Для того щоб те чи інше конкретне діяння було визнано правопорушенням, необхідно, щоб воно відповідало певним вказаним у законі ознакам. Отже, склад правопорушення — це сукупність передбачених законом ознак, при наявності яких діяння визнається правопорушенням.
Об ‘єкт правопорушення — це ті суспільні відносини, які охороняються правом і на які дане правопорушення посягає. Слід підкреслити, що об’єктом правопорушення завжди є саме охоро-нювані правом суспільні відносини, а не якісь речі. Наприклад, при крадіжці особистого майна громадянина, зокрема автомобіля, об’єктом правопорушення (злочину) будуть відносини, пов’язані із здійсненням права власності громадянина на автомобіль, а сам автомобіль розглядається як предмет правопорушення.
Суб’єкт правопорушення — це особа, яка вчинила правопорушення.
Необхідною умовою визнання особи суб’єктом правопорушення є наявність у неї деліктоздатності, тобто закріпленої у законі здатності нести юридичну відповідальність за вчинене правопорушення. Так, повністю неделіктоздатними є душевнохворі особи, частково — неповнолітні і т. п. Рівень деліктоздатності залежить від віку особи, стану її фізичного та психічного здоров’я, посади та інших обставин.
Слід зазначити, що суб’єктами ряду видів правопорушень можуть бути не тільки фізичні особи (люди), а й державні та громадські органи, організації, але вони не можуть бути суб’єктами злочинів.
Об’єктивна сторона правопорушення — це зовнішнє вираження протиправного діяння, те, як воно виявилось у реальній дійсності. Об’єктивно правопорушення може здійснюватись як в активній (вчинення заборонених правом дій), так і в пасивній (невиконання правових обов’язків) поведінці суб’єктів правопорушення. Елементами об’єктивної сторони правопорушення є місце, час, спосіб його вчинення, а також причинний зв’язок між скоєним діянням і шкідливими наслідками — результатом цього діяння. Об’єктивна сторона правопорушення відповідає на запитання, яким саме чином скоєне правопорушення, якою була діяльність (бездіяльність) суб’єкта правопорушення, у чому саме поведінка правопорушника відрізняється за результатом (суспільно шкідливий результат правопорушення) від правомірної поведінки.
Суб’єктивна сторона правопорушення характеризує внутрішнє психологічне ставлення суб’єкта до вчиненого протиправного діяння та його наслідків. Це ставлення знаходить свій вияв у понятті
вини, яка може виявлятись у формах умислу та необережності: прямого та непрямого умислу, протиправної самонадіяності та протиправної недбалості. При умислі суб’єкт усвідомлює проти-правність свого вчинку, передбачає і бажає настання його негативних наслідків (прямий умисел) чи свідомо допускає їх (непрямий умисел); при необережності особа передбачала можливість негативних наслідків вчинку, але легковажно розраховувала їх відвернути (самовпевненість) чи не передбачала можливості настання цих наслідків, хоча могла і повинна була це зробити (недбалість).
- Юридична відповідальність.
У сучасному правознавстві розрізняють перспективну та ретроспективну юридичну відповідальність.
Перспективна (або позитивна) юридична відповідальність — це сумлінне (відповідальне) виконання суб’єктом усіх правових приписів.
Ретроспективна (або негативна) юридична відповідальність полягає в закріпленому у законі обов’язку правопорушника зазнати з боку держави певних негативних наслідків (санкцій) за вчинене ним правопорушення. Саме цей вид юридичної відповідальності детально регламентується правом і мається на увазі, коли без відповідних застережень застосовується термін «юридична відповідальність», і саме про нього йтиметься далі.
Основними ознаками ретроспективної юридичної відповідальності є те, що вона:
— за своєю сутністю є негативною реакцією держави на скоєне правопорушення;
— забезпечується до застосування державним примусом;
— застосовується лише до суб’єктів, які винні у вчиненні конкретного правопорушення;
— тягне застосування до правопорушника певних санкцій майнового, особистого чи організаційного характеру.
Залежно від особливостей складу конкретного правопорушення перед юридичною відповідальністю можуть стояти різні цілі, а саме:
1) компенсація потерпілому (в тому числі фізичним і юридичним особам, державі або іншим суб’єктам) матеріальної і моральної шкоди, яка йому заподіяна правопорушенням;
2) запобігання (профілактика) правопорушенням, яке полягає у такому впливі на свідомість осіб, схильних до вчинення правопорушень, який утримує їх від правопорушень у майбутньому;
3) покарання (відплата) за вчинене правопорушення.
Слід мати на увазі, що будь-яка конкретна міра юридичної відповідальності не може мати своєю метою приниження людської гідності винного чи заподіяння йому фізичних страждань.
При застосуванні юридичної відповідальності виходять з ряду принципів, найголовніші з яких полягають у такому:
а) притягнення суб’єкта до юридичної відповідальності можливе тільки за певне діяння, а не виявлення наміру його вчинити. Це означає, що думки і слова про бажання суб’єкта здійснити правопорушення, не підкріплені відповідними діями з його боку, не можуть бути підставою для притягнення до юридичної відповідальності. Винятком є правопорушення, які згідно із законом можуть вчинятись у словесній формі, наприклад образа, наклеп;
б) процедури притягнення до юридичної відповідальності, її накладання і виконання повинні бути детально врегульовані у законі. Це повинно забезпечити неможливість безпідставного притягнення до юридичної відповідальності;
в) юридична відповідальність повинна бути невідворотною. Це означає, що будь-яке, навіть незначне правопорушення повинно тягти за собою відповідну міру відповідальності.
Слід зазначити, що Конституція України містить ряд принципових положень щодо юридичної відповідальності особи. Стаття 61 Основного Закону забороняє двічі притягати до відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення (не можна двічі накладати штраф за один перехід вулиці на червоне світло світлофора). Але за одне правопорушення особа може бути притягнута до кількох різних видів юридичної відповідальності. Так, за вчинену у громадському місці бійку винний може бути позбавлений волі (кримінальна відповідальність) і буде змушений відшкодовувати потерпілому вартість пошкодженого під час бійки одягу (цивільно-правова відповідальність).
У цій же статті Конституції вказується, що юридична відповідальність має індивідуальний характер. Згідно з цим приписом особа може притягатися до юридичної відповідальності лише за свою власну поведінку, а за дії інших осіб вона відповідати не може. Однак слід зазначити, що за протиправну поведінку неповнолітніх до деяких видів юридичної відповідальності можуть притягуватись їх батьки чи опікуни.
Конституція України (ст. 62) закріплює принцип презумпції невинуватості. Відповідно до нього особа вважається невинуватою у вчиненні злочину, а тому й не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину в цьому не буде доведено у встановленому законом порядку перед судом, який і винесе цій особі обвинувальний вирок. При цьому особа не зобов’язана доводити свою невинуватість, хоча й має на це право. Обов’язок доводити вину особи покладається на державні органи, і, якщо вони не довели суду вину особи у вчиненні злочину, вона вважається невинуватою, не зважаючи на всі підозри та сумніви щодо цього. Обвинувачення не може будуватися на припущеннях, і всі сумніви, які слідство або суд не у змозі однозначно й аргументовано розв’язати, повинні тлумачитися на користь обвинуваченого.
Держава зобов’язана відшкодовувати матеріальну й моральну шкоду особам, які засуджуються безпідставно, що підтверджується скасуванням вироку суду щодо них як безпідставного.
Конституція України (ст. 63) встановлює, що особа не буде нести відповідальності, якщо відмовиться давати свідчення (пояснення) щодо себе, своїх близьких родичів або членів сім’ї. Це положення підкреслює пріоритет загальнолюдських цінностей над інтересом розкриття конкретного правопорушення.
Відповідно до ст. 58 Конституції України, ніхто не може нести відповідальність за конкретну дію чи бездіяльність, які в момент їх вчинення не були передбачені тим чи іншим законом як правопорушення.
Крім вказаних, Конституція містить ще ряд положень (статті 29, 30,41, 63), які регламентують порядок вирішення конкретних питань, пов’язаних з юридичною відповідальністю.
Юридична відповідальність як вид соціальної відповідальності характеризується: а) зовнішнім характером; б) застосуванням лише за здійснені правопорушення; в) зв’язком з державним примусом у формах каральних і правовідновлюючих заходів; г) визначеністю у нормах права. Основною рисою юридичної відповідальності є її тісний зв’язок з правом і державним примусом. Тому її можна розглядати як правовідносини, в яких держава має право застосувати певні заходи примусу до суб’єктів, що скоїли правопорушення і зобов’язані зазнавати втрат чи обмежень, передбачених санкціями норм права. Юридична відповідальність не зводиться до державного примусу, як і останній — до першої.
Державний примус — це державно-авторитарний вплив відповідних державних органів і посадових осіб на поведінку людей. Він має різні форми, які можуть бути і не пов’язані з юридичною відповідальністю за правопорушення. Наприклад, примусовий медичний огляд, проведення карантинних заходів чи реквізицій.
Соціальне призначення юридичної відповідальності — охорона суспільних відносин — реалізується в її правоохоронній і виховній функціях. Правоохоронна функція юридичної відповідальності, у свою чергу, поділяється на правовідновлюючу та каральну, а виховна — на функції спеціальної і загальної превенцій.
Держава здійснює своє право щодо застосування заходів юридичної відповідальності у три етапи: а) заборона суспільно небезпечних вчинків і передбачення відповідних заходів у санкціях правових норм; б) індивідуалізація санкцій та їх застосування щодо конкретних правопорушників; в) забезпечення відшкодування правопорушниками відповідних втрат.
Процеси реалізації юридичної відповідальності суворо регламентуються законом і здійснюються на засадах законності, обгрунтованості, доцільності, невідворотності, справедливості.
За характеристиками видів правопорушень розрізняють і види юридичної відповідальності.
Кримінальна відповідальність настає за вчинення злочинів і передбачає найбільш жорсткі заходи (втрату фізичної свободи, виправні роботи тощо). Вона передбачається Кримінальним кодексом і застосовується тільки в судовому порядку.
Адміністративна відповідальність накладається за адміністративні правопорушення і передбачає штрафи, втрати спеціальних прав, попередження і т. ін. Застосовується органами державного управління до осіб, які не підпорядковані їм по службі, а також і в судовому порядку.
Цивільна відповідальність має місце за порушення обов’язків, що зазначені у договорах, інших умовах, а також у разі заподіяння шкоди здоров’ю чи майну особи (відшкодування майнових втрат, відміна незаконних угод, штрафи та інші заходи). Питання притягнення до цивільної відповідальності вирішується судом, арбітражем або адміністративними органами держави.
Дисциплінарна відповідальність здійснюється у формі накладення адміністрацією підприємств і установ, інших організацій дисциплінарних стягнень внаслідок порушення правил внутрішнього розпорядку. Вона накладається у порядку підлеглості згідно з нормами трудового законодавства.
Притягнення до юридичної відповідальності здійснюється на основі акта застосування норми права, в якому індивідуалізуються заходи юридичної відповідальності до конкретного правопорушника.
Висновки.
Отже, правопорушення — це суспільно шкідливе, винне, протиправне, каране діяння, здійснення якого передбачає юридичну відповідальність.
Елементами складу правопорушення є об’єкт, суб’єкт, об’єктивна та суб’єктивна сторони правопорушення.
Здійснення правопорушень тягне за собою юридичну відповідальність у вигляді застосування до правопорушників заходів державного примусу каральної спрямованості, які приводять до понесення ними втрат особистого, організаційного чи матеріального характеру. У результаті правопорушень виникають охоронні правовідносини, за яких держава має право вживати карних та відновлюючих заходів до правопорушників. Останні зобов’язані нести визначені втрати та відшкодувати потерпілому завдані йому збитки.
Список використаної літератури.
- Хропанюк В.Н. Теория государства и права. – М., 1997.
- Основи держави та права. Під ред.Колодія А.М., Олійника А.Ю. — .К., 1997.
- Теория государства и права. Под ред. Матузова Н.И., Малько А.В. – М., 1999.