Право власності, способи його захисту

Зміст

Вступ_ 3

Розділ І Розвиток цивільного законодавства України щодо здійснення права власності та інших речових прав 5

1.1  Поняття речових прав_ 5

1.2 Поняття та особливості права власності 6

Розділ ІІ Віндикаційний позов 10

2.1 Способи захисту речових прав_ 10

2.2 Загальна характеристика віндикаційного позову_ 24

Висновки_ 34

Список використаних джерел та літератури_ 35

 


Вступ

         Нині в Україні триває процес корінних змін у системі відносин власності, заміни командно-адміністративних засад в управлінні економікою на ринкові методи, які покликані забезпечити власність усіх форм власності і господарювання. Відносини власності — основна рушійна сила розвитку економіки у будь-якому суспільстві. Від рівня правової урегульованості відносин власності багато в чому залежить успіх ринкових реформ в Україні.

         Інститут права власності, складовою частиною якого є також норми про захист права власності, — центральний інститут у цивільному праві, що також перебуває в стадії активного формування. Правові засади нового інституту права власності, були започатковані Законом України «Про власність», прийнятим 7 лютого 1991 р., який нині втратив законну силу. Значення цього Закону важко переоцінити, адже його положення стали правовою основою прийняття низки надзвичайно важливих для суспільства законів ринкової орієнтації, зокрема Земельного кодексу України, Господарського кодексу України, Цивільного кодексу України та законів України «Про приватизацію державного житлового фонду», «Про приватизацію державного майна».

         Норми, що регулюють статику відносин власності в їх позитивному стані, звичайно мають визначальне значення в інституті права власності. Однак, без надійних захисних механізмів, без ефективних засобів захисту прав власників взагалі неможливе функціонування інституту права власності та реальне здійснення власниками належного їм суб’єктивного права власності. Права суб’єктів цивільних правовідносин повинні не лише проголошуватися, а й захищатися державою у разі їх порушення. Такою є і вимога Конституції України, яка проголошує принцип захисту прав і свобод громадянина судом (ст. 55).

         Проте, як свідчить аналіз правозастосовної практики, ще існує чимало прогалин у регулюванні відносин у сфері захисту права власності і труднощів у застосуванні чинного законодавства при розгляді справ даної категорії судами загальної юрисдикції та господарськими судами. Конструктивну роль у підвищенні ефективності механізмів захисту права власності має відіграти юридична цивілістична наука. Забезпечення рівних умов захисту прав усіх власників — складова частина правових засад права власності в українській державі. Разом з тим це означає, що такі конституційні положення мають бути враховані в усіх законодавчих та нормативно-правових актах, які тією чи іншою мірою спрямовані на формування системи захисту права власності.

         Не менш важливими для формування інституту права власності та захисту прав власників є положення інших розділів Конституції України. Серед них насамперед такі норми: «Ніхто не може бути протиправне позбавлений права власності» (ст. 41); «Право власності є непорушним» (ст. -11), «Примусове відчуження об’єктів права приватної власності може бути лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості» або «з наступним повним відшкодуванням їх вартості… —лише в умовах воєнного чи надзви­чайного стану» (ст. 41); «Конфіскація може бути застосована виключно за рішенням суду у випадках, обсязі та порядку, встановлених законом» (ст. 41); виключно законами України визначається «правовий режим власності» (ст. 92).

         Метою даної курсової роботи є вивчення цивільно – правових способів захисту прав власності та інших речових прав в Україні.

Для досягнення поставленої мети сформульовані наступні задачі:

  1. розглянути особливості розвитку цивільного законодавства щодо захисту права власності та інших речових прав;
  2. визначити віндикаційний позов як спосіб захисту права власності та інших речових прав.

В процесі виконання курсової використовувались нормативні акти, зокрема Конституція України, Цивільний кодекс України, навчальні посібники з цивільного права.

Курсова  робота складається зі вступу, двох розділів, висновків та списку використаних джерел та літератури.


Розділ І Розвиток цивільного законодавства України щодо здійснення права власності та інших речових прав

1.1  Поняття речових прав

         Радикальні економічні і політичні перетворення в суверенних державах мають на меті побудувати нову модель господарської системи. Її фундамент складають різноманітні форми власності відповідних суб’єктів, їх рівноправність і змагальність. Надзвичайно важливим елементом нового господарського механізму є ринок, який повинен перетворитися в поєднанні з державним регулюванням в активний інструмент, що сприяв би ефективній діяльності учасників суспільного виробництва. Серед основоположних нормативних актів, які складатимуть основу нової господарської системи, що передбачають нову систему видів і форм власності, яка відображає плюралізм відносин власності.

         В основу законодавчих актів, що регулюють товарно — грошові відносини з механізмом вільного ціноутворення при економічній самостійності, рівноправності і конкуренції суб’єктів господарювання, покладено концепції і програми переходу України до ринкової економіки. Законодавчі акти повинні створити рівні правові умови для діяльності товаровиробників незалежно від форм власності, передбачити організаційні форми здійснення ними підприємницької діяльності.

         На відміну від зобов’язальних прав речові права оформлюють і закріплюють приналежність речей (об’єктів матеріального світу, тілесних об’єктів) учасникам цивільних відносин, тобто, статичні відносини майнові відносини. Зобов’язальні права оформлюють перехід речей та інших об’єктів цивільних правовідносин від одних учасників цивільних відносин до інших, тобто відображають динаміку майнових відносин, іншими словами, цивільний обіг).

         Речовим правом визнається право особи на річ, за яким забезпечується задоволення її інтересів шляхом безпосереднього впливу на річ без сприяння інших осіб.

         Ознаки речових прав :

         1)абсолютний характер речових прав — одна із сторін у речовому правовідношенні чітко невизначена, зобов‘язаними щодо суб’єкта речового права є кожен учасник цивільних відносин;

— здійснення речового права забезпечується пасивною поведінкою зобов’язаних осіб, які повинні утриматися від вчинення певних дій;

         2) об’єктами цих прав є лише речі (об’єкти матеріального світу) –   (лише індивідуально визначені речі);

         3) наявність такої властивості як право слідування (з переходом одного речового права на річ не припиняються інші речові права на неї, іншими словами право слідує за річчю – ст. 659 ЦК — обов’язок продавця попередити покупця про права третіх осіб на товар; ст. 769 ЦК — права третіх осіб на річ, передану у найм; ст. 770 ЦК —  правонаступництво у разі зміни власника речі, переданої у найм);

         4) вимоги, що випливають з речових прав, підлягають переважному задоволенню (ст. 112 ЦК — задоволення вимог кредиторів);

         5) захист речових прав здійснюється за допомогою особливих речово-правових способів захисту (віндикація, усунення перешкод у користуванні та розпорядженні майном, визнання права власності та ін.).

         Види речових прав :

— речове право на своє майно (право власності);

— речові права на чуже майно:

         1) право володіння;

         2) право користування (сервітуту);

         3) право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис);

         4) право забудови земельної ділянки (суперфіцій);

         5) законом можуть бути встановлені інші речові права на чуже майно (право застави). [13; 94]

1.2 Поняття та особливості права власності

         В об’єктивному розумінні право власності – це система правових норм, що регулюють відносини щодо набуття, здійснення, припинення та захисту права власності в суб’єктивному розумінні.

         Правом власності в суб’єктивному розумінні є найбільш повне право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб

         Право власності в суб’єктивному розумінні розкривається через повноваження (правомочності) власника, які складають зміст права власності. Відповідно до ст. 317 ЦК України зміст права власності складають три повноваження :

         1) право володіння;

         2) право користування;

         3) право розпоряджання

         На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна.

         Право володіння – забезпечена законом можливість мати у себе певну річ, утримувати її у своєму господарському підпорядкуванні (фактично тримати річ, зараховувати на баланс та ін.)

          Право користування – забезпечена законом можливість вилучати корисні властивості речі в процесі її експлуатації, господарського чи іншого використання.

         Право розпорядження – забезпечена законом можливість визначати юридичну долю речі шляхом зміни її належності, стану чи цільового призначення (передача за договором іншій особі, знищення, переробка тощо).

         Усі перелічені повноваження належать, як правило, лише власникові майна. Однак, вони можуть належати також іншим особам (наприклад, наймачеві (орендареві).

         Однак, ці три повноваження не завжди можуть бути реалізовані власником, їх здійснення може бути тимчасово зупинене (довічне утримання (догляд), накладення арешту на майно, передання майна в заставу ін.).

         Суб’єктами права власності в Україні є український народ та інші учасники цивільних відносин.

         Усі суб’єкти права власності рівні перед законом :

         1) їм забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав (ч.3 ст. 319 ЦК);

         2) їм забезпечується рівний захист права власності (ч.1 ст. 386 ЦК).          Види права власності:

         1) власність Українського народу в особі органів державної влади та органів місцевого самоврядування;

         2) приватна власність:

— фізичних осіб;

— юридичних осіб;

         3) державна власність – власність держави України та інших держав в особі органів державної влади;

         4) комунальна власність — власність територіальних громад;

         5) власність Автономної Республіки Крим в особі органів влади АРК.

         У ст. 319 ЦК встановлена „свобода здійснення права власності”. Відповідно до ч.1 ст. 319 ЦК України власник володіє, користується та розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Він може вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. Держава не втручається у здійснення власником права власності.

         Встановлюючи свободу здійснення права власності законодавець визначив її межі. Відповідно до ч. 4 ст. 319 ЦК власність зобов’язує. Межі здійснення права власності:

         1) при здійснення своїх прав та виконанні обов’язків власник зобов’язаний додержувати моральних засад суспільства;

         2) власник не може використовувати право власності на шкоду правам, свободам та гідності громадян;

         3) власник не може використовувати право власності на шкоду інтересам суспільства;

         4) власник не може погіршувати екологічну ситуацію та природні якості землі;

         5) діяльність власника може бути обмежена чи припинена або власника може бути зобов’язано допустити до користування його майном інших осіб.

         Відповідно до ч.1 ст. 328 ЦК право власності набувається на підставах, що не заборонені законом. [16; 511]

         Способи набуття права власності прийнято поділяти на первісні і похідні. В основу поділу в юридичній літературі покладаються різні критерії:

— за черговістю виникнення (вперше виникає чи вже існувало);

— в залежності від волі попереднього власника (з його волі чи без такої);

— за правонаступництвом (з переходом прав та обов’язків чи без такого).

         До первісних способів набуття права власності належать:

         1) набуття добросовісним набувачем права власності на майно відчужене особою, яка не мала на це права;

         2) набуття права власності на новостворене майно;

         3) набуття права власності на перероблену річ;

         4) привласнення загальнодоступних дарів природи;

         5) набуття права власності на безхазяйну річ;

         6) набуття права власності на рухому річ, від якої власник відмовився;

         7) набуття права власності на знахідку;

         8) набуття права власності на бездоглядну домашню тварину;

         9) набуття права власності на скарб;

         10) набувальна давність.

         До похідних способів належать :

         1) набуття права власності на підставі цивільних   правочинів:

— договір;

— спадкування;

         2) набуття права власності у разі приватизації державного та комунального майна;

         3) інші.

         Підстави набуття права власності для одних учасників цивільних відносин водночас є підставами його припинення для інших.

         Цивільний кодекс України містить спеціальні підстави припинення права власності:

         1) відчуження власником свого майна;

         2) відмова власника від права власності;

         3) припинення права власності на майно, яке за законом не може належати цій особі;

         4) знищення майна;

         5) викуп пам’яток історії та культури;

         6) викуп земельної ділянки у зв’язку із суспільною необхідністю;

         7) викуп нерухомого майна у зв’язку з викупом з метою суспільної необхідності земельної ділянки, на якій воно розміщене;

         8) накладення стягнення на майно за зобов’язаннями власника;

         9) реквізиція;

         10) конфіскація;

         11) припинення юридичної особи чи смерть фізичної особи.

         Право власності може бути припинено в інших випадках, встановлених законом.

 

 

 

 

 


Розділ ІІ Віндикаційний позов

2.1 Способи захисту речових прав

         Кожна цивілізована держава закріплює за своїми громадянами певні права та обов’язки і намагається створити найсприятливіші умови для їх реалізації. Тому одним з найголовніших завдань держави є не лише проголошення, а й захист законних прав громадян. Від створення ефективного механізму захисту соціальних, політичних, економічних прав та свобод громадян багато в чому залежить поступальний рух економіки, примноження національного багатства, а врешті — підвищення матеріального добробуту народу. Отже, цілком виправданим є введення у розділ 1 Конституції України положення про те, що «держава забезпечує захист прав усіх суб’єктів права власності і господарювання». Виступаючи гарантом реалізації законних прав, держава тим самим водночас цією нормою забезпечує виконання громадяна­ми та іншими суб’єктами обов’язків, покладених на них. Оскільки економічні відносини після врегулювання їх нормами права набувають форми правовідносин, то цілком правомірно, що об’­єктом державного захисту виступає саме право власності як юри­дична категорія. І це не випадково, адже — в наступній нормі цієї самої статті Конституції України стверджується, що «усі суб’єкти права власності рівні перед законом». Тобто і в даному випадку йдеться про власність як юридичну категорію.

         Тому, захист права власності як правова категорія має багатоаспектне значення. Так, цивільно-правовий захист можна роз­глядати як правовий інститут цивільного, так і цивільно-процесуального права. Коли ж застосовується термін «право на захист», то, як правило, мається на увазі суб’єктивне право особи вимагати від уповноважених органів примусового застосування засобів реагування до порушників цивільних прав. Захист ци­вільних прав у юридичній літературі, в нормативно-правових ак­тах може застосовуватися в значенні певної системи організацій­но-правових заходів, використовуваних у разі порушення цивіль­них прав. Коли ж йдеться про цивільно-правовий захист права власності, то звичайно не можна не враховувати основоположні засади права власності, яке є первинним, а захист права власнос­ті — вторинним (похідним) правовим явищем. [4; 112]

         Захист цивільних прав (в тому числі права власності) — це заходи чи сукуп­ність заходів (способів), що їх застосовують у разі порушення цих прав, або сукупність передбачених цивільним законодавством засобів, застосовуваних у зв’язку зі здійсненням проти ци­вільних прав порушень і направлених на відновлення або захист майнових інтересів їх володільців. Проте і в цій позиції є враз­ливе місце, оскільки захист цивільних прав тут проявляється ли­ше у стадії реалізації права та ототожнюється із засобами, спря­мованими на відновлення порушеного права (інтересу).

         Поняття «захист права власності» завжди посідало важливе місце в юридичній науці взагалі і в цивілістичній зокрема, адже на захист права власності прямо чи опосередковано спрямовані норми багатьох галузей права (цивільного, кримінального, адміністративного та ін.). При цьому погляди вчених на це поняття виявилися надто неоднорід­ними, що зумовлено відмінністю цивільно-правових засобів за­хисту від інших засобів (кримінально-правових, адміністратив­но-правових тощо), відсутністю однозначності у законодавчому Врегулюванні захисту права власності, наявністю розбіжностей у тлумаченні понять «правовий захист» і «правова охорона» та ін­шими обставинами.

         Цивільно-правовому захистові притаманні свої специфічні методи та засоби, які істотно відмінні від існуючих в інших галузях права. Безперечно, цивільне право, як і інші галузі права, має загальноправову мету виховання громадян і юридичних осіб в дусі поваги до власності інших осіб, утримання від порушень прав власників. Ця мета досягається за допомогою спеціальних цивільно-правових методів та засобів.

         Ці засоби забезпечують захист права власності та інших ци­вільних прав осіб, між якими виникає цивільно-правове зобов’я­зання, тобто між особами, пов’язаними між собою певними пра­вами та обов’язками.

         На відміну від речових засобів захисту права власності, які ґрунтуються на праві власника вимагати від будь-кого утримува­тися від порушення його абсолютного права, зобов’язальні засо­би захисту права власності та інших цивільних прав базуються на можливості застосовувати примусові заходи у правовідноси­нах з конкретно визначеними учасниками відносних правовідно­син, у яких є уповноважена і зобов’язана особа.

         Як відомо, всі зобов’язання поділяються, зокрема, на договірні і позадоговірні. Відповідними особливостями характеризуються засоби захисту прав та інтересів суб’єктів договірних і позадоговірних зобов’язань.

         Так, у договірних зобов’язаннях уповноважена особа (кредитор) може захистити свої цивільні права та інтереси шляхом:

а) примусу боржника виконати обов’язок у натурі, у тому числі передати кредиторові майно у власність;

б) розірвання договору;

в) застосування мір відповідальності;

г) застосування інших заходів, передбачених договором або законом (наприклад, повернення сторонам майна, переданого ними на виконання договору, повернення майна, переданого власником в орендне чи інше тимчасове користування).

         Захист права власності чи права на власність у зобов’язальних правовідносинах може мати місце лише тоді, коли їх об’єктом є майно, належне учасникам цих правовідносин на праві власності. Такими є всі договори, що забезпечують перехід права і власності від однієї сторони до іншої (договори купівлі-продажу, поставки, міни, дарування тощо), перехід майна у тимчасове користування, для зберігання (договори майнового найму, схову та ін.), створення нового майна (договори підряду). [11; 125]

         Захист права власності у договірних зобов’язаннях здійснюється, зокрема, шляхом звернення сторони про витребування майна від іншої сторони (наприклад, покупець має право вимагати від продавця передачі придбаного майна, на яке у нього вже виникло право власності; орендодавець має право вимагати по­вернення орендарем майна у зв’язку з закінченням терміну оренди та ін.), про усунення перешкод у користуванні майном другою стороною тощо. Сторона в договорі може також вимагати передачі їй у власність другою стороною майна (наприклад, замовник має право вимагати від підрядника передачі у власність виготовленого предмета підряду).

         Що стосується мір цивільно-правової відповідальності, то вони мають специфіку, оскільки за загальним правилом неодмінною умовою у складі цивільного правопорушення є збитки, які виявляються у зменшенні, втраті чи пошкодженні майна. Тому відшкодування завданих збитків спрямовано на відновлення порушеного майнового права власника-кредитора, а не безпосередньо на захист права власності, яке вже неможливо відновити.

         В практиці може виникнути потреба у застосуванні норм договірного права та норм інституту права власності для захисту права власності. Так, відповідно до ЦК України якщо продавець майна не є його власником, покупець набуває права власності лише в тих випадках, коли власник не має права витребувати у нього майно. Це водночас означає, що за таких обставин договір купівлі-продажу зберігає свою чинність, а покупець має вважатися законним власником. Іншими словами, сам по собі факт продажу майна не власником не є достатньою підставою для визнання договору купівлі-продажу недійсним. і лише тоді, коли є підстави для витребування майна за правилами віндикації (якщо майно вибуло з володіння власника всупереч його волі, коли набувач є недобросовісним), покупець не набуває права власності на таке майно. Однак, на мій погляд, у такому разі обов’язково має визнаватися недійсним договір купівлі-продажу.

         В процесі вирішення спору між сторонами договірного зобов’язання про повернення контрагенту—власнику майна (наприклад, техніки, переданої замовником для виконання робіт підряднику) може виникнути необхідність підтвердження у судовому порядку факту належності цього майна на праві власності замовнику. Для цього у його позові має бути закладена також вимога про визнання права власності на майно, передане за договором, яка має ознаки речево-правового засобу захисту права власності. Тобто, можливе поєднання у позові вимоги про визнання права власності та вимоги про повернення майна, яка ґрунтується на положеннях зобов’язального права.

         Складною може виявитися ситуація у тих випадках, коли після закінчення терміну дії договору чи після його розірвання власнику не було повернуто майно.

         Підставами виникнення зобов’язань можуть слугувати також заподіяння шкоди (делікт) особі або майну громадянина, а також заподіяння шкоди організації, придбання або збереження майна за рахунок коштів іншої особи без достатніх підстав.

         У зобов’язаннях, що виникають внаслідок заподіяння шкоди (статті 1166, 1169-1194 ЦК) визначальну роль у захисті інтересів потерпілих відіграє механізм деліктної відповідальності, для настання, якої необхідно, як правило, встановити склад цивільного правопорушення (шкоду, протиправну поведінку, причинний зв’язок між шкодою і протиправною поведінкою, вину).

         Деліктна відповідальність настає тоді, коли заподіювач шкоди і потерпілий не перебувають у договірних відносинах щодо блага, якому заподіяно шкоду. Основними способами відшкодування шкоди, заподіяної майну особи, слугують: відшкодування її в натурі (надати річ тих самих роду і якості, виправити пошкоджену річ і т. і.) або повне відшкодування заподіяних збитків (ст. 1192 ЦКУ).

         Віндикаційний позов може бути поданий, якщо майно збереглося у натурі. Тому коли, наприклад, поруш­ник зіпсував, спожив, відчужив невідомим особам вкрадену річ власник може захистити порушене право, лише звернувшись з позовом про відшкодування вартості цієї речі (ст.1213 ЦКУ), тобто у таких випадках некоректно говорити про захист права власності, оскільки фактично за такими позовами захищається майнове право власника, який втратив право власності на знищене чи втрачене майно. Якщо ж майно частко­во зіпсоване і власник бажає залишити його собі, то він може ви­магати від незаконних утримувачів витребування зіпсованого майна за правилами віндикації та відшкодування збитків, завданих пошкодженням майна. Тому не можна погодитись з імперативною рекомендацією Інформаційного листа ВГСУ «Про деякі і приписи законодавства, яке регулює питання, пов’язані із здійсненням права власності та його захистом» від 31 січня 2001 р. про те, що якщо майно змінило своє початкове господарське призначення, то підстав для задоволення віндикаційного позову немає і власник має право лише на відшкодування збитків. Така рекомендація ВГСУ є сумнівною, адже власник не може бути позбавлений можливості витребувати з незаконного володіння інших осіб, хоч і пошкоджене, але майно, яке було його власністю. [10; 129]

         Зобов’язання, що виникають внаслідок набуття або збереження майна без достатньої правової підстави, врегульовані главою 83 ЦК України. Зміст цього зобов’язання полягає в тому, що особа, яка одержала майно за рахунок іншої особи без достатньої підстави, встановленої законом або договором, зобов’язана повернути безпідставно набуте майно цій особі. У разі невиконання цього обов’язку безпідставно одержане майно підлягає стягненню у примусовому порядку через суд або арбітражний суд. Ці заходи примусового характеру є цивільно-правовою санкцією, для застосування якої необхідно встановити факт придбання чи збереження майна без достатніх підстав, передбачених законом або договором. Важливою особливістю цього способу захисту є застосування його незалежно від вини зобов’язаної особи.

         В юридичній науці визнається, що цей вид позадоговірних зобов’язань має назву «зобов’язання з безпідставного збагачення». У ЦК УРСР 1922 р. був самостійний розділ XII «Зобов’язання, що виникають внаслідок безпідставного збагачення». У ЦК УРСР 1964 р. законодавець очевидно з ідеологічних міркувань відмовився від такої термінології і запровадив інститут зобов’язань, що виникають внаслідок придбання або збереження майна за рахунок коштів іншої особи без достатніх підстав. Безумовно, нова назва виявилася досить складною для вживання і незручною для застосування у судовій практиці.

         У юридичній літературі визнається, що зобов’язання з безпідставного збагачення сформувалися ще в Стародавньому Римі. Як стверджує відомий український вчений О. А. Підопригора, вони дістали захист засобами кондикційних позовів: а) позов про повернення незаборгованого; б) позов про повернення майнового представлення, мета якого не досягнута; в) позов про по­вернення краденого; г) позов про повернення одержаного несправедливою чи неправильною підставою.

         Звичайно, що такі позови у видозміненому вигляді можуть пред’являтися і в сучасний період з урахуванням правил чинного цивільного законодавства України.

         Зобов’язання з безпідставного збагачення мають складну юридичну природу. На думку І. Красько, вони являють собою цивільні правовідносини, згідно з якими боржник повинен повернути кредиторові майно, яке він одержав без належної підстави еквівалентно реально отриманій вигоді.  Наведене визначення могло б бути більш повним, коли б у ньому автор зазначив, що і доходи боржника є безпідставно отриманими.

         Під належною правовою підставою слід розуміти придбання майна за належною угодою, у порядку спадкування, на підставі адміністративного акта та іншими підставами, не забороненими законом. Це зобов’язання виникає у разі коли з самого початку не було відповідної правової підстави або вона відпала згодом. Правова підстава, за якою придбано майно, може відпасти, наприклад, у разі визнання угоди, за якою набувається майно, судом чи арбітражним судом недійсною; у зв’язку з введенням в дію нової правової норми, якій надається зворотна сила; у разі скасування вищою інстанцією у порядку нагляду рішення суду чи господарського суду, на підставі яких було проведено стягнення на користь позивача.

         Безпідставне придбання може мати місце у разі виконання неіснуючого між сторонами обов’язку або коли такий обов’язок існував, але вже був виконаний. Необґрунтованим придбанням може бути і оплата продукції у більшій сумі, ніж вона коштує.

         Не вважається безпідставно одержаним і не підлягає витребуванню також майно, передане на виконання зобов’язання до настання строку виконання, адже ст. 531 ЦК України допускає дострокове виконання зобов’язання боржником, якщо інше не випливає із закону, договору чи змісту зобов’язання. Не може вважатись безпідставно придбаним: майно за будь-якого дострокового виконання зобов’язання, адже підставою для його передачі є договір; майно, передане на виконання зобов’язання після закінчення строку позовної давності, якщо таке виконання допускається, адже метою зобов’язання є його виконання, навіть у випадку закінчення строку позовної давності; та інше майно, якщо це встановлено законом.

         Щодо безпідставного збереження, то воно має місце, коли певна особа повинна була витратити частину своїх коштів, але не зробила цього, тим самим зберігши їх завдяки витратам іншої особи. [17; 330]

         Що стосується розрахунків між сторонами, то потрібно відмітити, що їх порядок нагадує порядок відшкодування збитків. У разі неможливості повернути майно в натурі, має бути відшкодована його вартість, яка визначається на момент придбання. Крім того, зобов’язана особа повинна повернути або відшкодувати всі доходи, які вона отримала або могла отримати з того часу, коли дізналася або повинна була дізнатися про безпідставність одержання майна.

         Таким чином, на відміну від позовів про повернення безпідставно придбаного майна, за віндикаційним позовом позивач може витребувати лише ту річ, яка вибула з його володіння.

         Зобов’язання з безпідставного придбання чи збереження майна забезпечують захист майнових прав по-іншому, ніж віндикація майна. Головним критерієм розмежування тут має слугувати факт збереження у боржника майна та наявність у нього ознак індивідуальної визначеності чи родових ознак. Тобто, якщо майно є індивідуально-визначеним і збереглося у боржника в натурі, то власник витребує його за віндикаційним позовом. Якщо ж майно не збереглося в натурі або воно визначено лише родовими ознаками, то потерпілому (власникові) повертається не те саме майно, а лише така сама кількість однорідних речей чи його вартість за позовом про витребування безпідставно придбаного чи збереженого майна, причому не буде мати значення спосіб вибуття майна з володіння власника (за його волею чи всупереч його волі).

         Ефективність засобів захисту інституту безпідставного збагачення може виявитися у разі їх субсидіарного застосування у випадках визнання угод недійсними та неукладеними. За недійсною угодою кожна сторона зобов’язана повернути другій стороні все одержане за угодою, а коли неможливо повернути одержане в натурі — відшкодувати його вартість у грошах, якщо інші наслідки недійсності угоди не передбачені законом. Тобто у даному випадку законодавець не передбачає у застосуванні реституції правових наслідків щодо доходів, одержаних однією чи обома сторонами від використання майна. Вирішити долю цих доходів можна за допомогою позову про повернення безпідставно одержаних доходів. Нерідко сторони не вимагають у суді застосування реституції, покладаючись на добровільне повернення майна, і суд лише визнає угоду недійсною без застосування відповідних правових наслідків. У такому випадку сторони недійсної угоди також можуть забезпечити повернення майна за допомогою механізмів інституту безпідставного збагачення.

         Необхідно також розрізняти позови з безпідставного збагачення і позови з заподіяння шкоди. Першим критерієм для їх розмежування є принцип вини. Так, позов про відшкодування шкоди може бути задоволений, як правило, за наявності вини її заподіювача, в той час як позов про повернення безпідставно придбаного чи збереженого майна — і за її відсутності. Другою ознакою для розмежування зазначених способів захисту є те, що позов про відшкодування шкоди є засобом покладення майнової відповідальності на заподіювача шкоди, а зобов’язання з безпідставного збагачення не є засобом відповідальності, адже воно не е деліктним. Як відомо, в основі зобов’язань із заподіяння шкоди, як правило, є делікт, тобто правопорушення, необхідним елементом якого є вина, за винятками, прямо передбаченими законом. Крім того, тут завжди є конкретна потерпіла особа. В основі ж зобов’язань з безпідставного придбання чи збереження майна лежить факт безоплатного одержання майна за рахунок інших осіб без належної правової підстави, що може бути результатом як правомірних, так і неправомірних дій однієї чи обох сторін. Іноді розмежування цих відносин здійснюють лише за принципом вини.

         Деліктні зобов’язання та зобов’язання з безпідставного придбання чи збереження майна по-різному відновлюють порушену майнову сферу потерпілих. У першому випадку діє принцип повного відшкодування заподіяної шкоди, що є мірою цивільно-правової відповідальності, в другому потерпілому повертаються чи відшкодовуються лише ті втрати, на розмір яких збільшився майновий актив боржника.

         В практиці поширені випадки реалізації краденого майна за нижчою ціною, ніж його дійсна вартість. У юридичній літературі пропонується з практичних міркувань звертатися з позовом про відшкодування шкоди, оскільки звернення з позовом про повернення безпідставно одержаного майна не забезпечить належного захисту інтересів потерпілого. Однак, якщо вартість краденого майна і вартість його реалізації збігатимуться, то, на наш погляд, у кредитора (потерпілого) є можливість на свій розсуд обрати засіб захисту.

         В юридичній літературі було сформульовано такі умови для стягнення безпідставно придбаного майна в дохід держави:

— дії мають бути протиправними, що порушують інтереси держави і суспільства;

— вчинення таких дій має характеризуватися суб’єктивним наміром порушити закон, тобто необхідно встановити вину особи у формі умислу;

— дії не повинні полягати у вчиненні угод;

— дії не повинні підпадати під дію норм адміністративного і кримінального законодавства, що передбачають конфіскацію без­підставно придбаного майна.

         Однак, викладені рекомендації не узгоджуються з розвитком цивільного законодавства. Так, відповідно до ст. 1212 ЦК України, якщо інше не встановлено іншими законами чи правовими актами і не випливає із суті відповідних відносин, правила цієї глави підлягають застосуванню також до вимог:

1) щодо повернення виконаного за недійсним правочином;

2) щодо витребування майна власником з чужого незаконного володіння;

3) однієї сторони у зобов’язанні до іншої щодо повернення виконаного у зв’язку з цим зобов’язанням;

4) відшкодування шкоди особою, яка незаконно набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи.

         Таким чином, складачі ЦК України допускають можливість положень про зобов’язання з безпідставного придбання чи збереження майна (безпідставного збагачення) у поєднанні з переліченими вище вимогами. Тобто можна стверджувати, що правила цього правового інституту можуть мати субсидіарне застосування до вимог, що ґрунтуються на правилах інших інститутів цивільного права. Думається, що такий підхід заслуговує на підтримку, адже в судовій практиці досить рідкісними є випадки застосування правил, які регулюють відносини з безпідставного придбання чи збереження майна, що зумовлювалося відсутністю необхідних чітких рекомендацій щодо дії цих правил.

         Водночас перелік вимог, до яких можуть застосовуватися положення про безпідставне збагачення, можна доповнити іншими вимогами, зокрема вимогами, пов’язаними з визнанням угод неукладеними. Крім того, дещо некоректно сформульовано окремі положення ст. 1212 ЦК України, зокрема щодо вимог про повернення виконаного за недійсним правочином, оскільки створюється враження, що тут не застосовуються загальні положення цивільного законодавства про правові наслідки недійсної угоди. Між тим, у разі визнання недійсною угоди (правочину) насамперед мають застосовуватися правові наслідки, встановлені для недійсних угод, а положення про безпідставне збагачення — лише у разі недостатності положень про недійсність угод.

         Наприклад, можуть виникнути питання, чи повинні розглядатися безпідставно одержаними доходи від незаконної підприємницької діяльності, хабарництва тощо, чи тут мають застосовуватися інші правові механізми. Справа ще в тому, що таке майно не підлягає кримінально-правовій конфіскації, яка поширюється лише на майно, яке є власністю засудженого. На доходи, одержані зазначеним способом право, власності у набувача не виникає.

         Нині інститут зобов’язань з безпідставного придбання чи збереження майна за рахунок іншої особи (безпідставного збагачен­ня) ще не посів свого чільного місця у системі зобов’язального права внаслідок абстрактності багатьох його понять, труднощів у виявленні відносин, які мають підпадати під дію його норм.

         Особлива роль у системі цивільно-правових засобів належить позовам про виключення майна з опису (звільнення майна з-під арешту). В ЦК України 1963 р. такий засіб захисту права власності безпосередньо не був передбачений. Між тим, такі позови досить поширені. З ними звернуться особи, які вважають, що до опису майна боржника (під арешт), проведеного уповноваженими законом особами, безпідставно включено належне їм майно. Потреба у поданні такого позову виникає тому, що включення майна до опису та накладення і нього арешту супроводжуються встановленням певних обмежень у його правовому режимі і, нарешті, може призвести до звернення стягнення на нього,

         Позивачами (суб’єктом) заяви про виключення майна з опису (звільнення з-під арешту) є особи, які вважають себе власниками (іншими титульними володільцями) майна, безпідставно включеного до опису (підданого арешту), здійсненого у зв’язку з діями третьої особи — боржника.

         У справах про виключення майна з опису завжди залучається два або більше відповідачів: боржник і особа, в інтересах якої накладено арешт на майно (в необхідних випадках — особа, якій було реалізовано майно). Коли ж опис проводився для забезпечення конфіскації чи стягнення майна на користь держави, відповідачем притягується відповідний фінансовий орган.

         Такі позови можливі як за участю громадян, так і за участю юридичних осіб. Якщо позивачем і відповідачем у спорі є державні підприємства чи установи, то позовна вимога має формулюватися про визнання права повного господарського відання або права оперативного управління.

         З позовом про виключення майна з опису мають право звертатися особи, дії яких не спричинили накладення арешту на майно, але, на думку яких, до опису включено належне їм майно Ними можуть бути члени сім’ї боржника, обвинувачуваного, інші особи. Щодо самого боржника, обвинуваченого, то вони можуть захистити свої інтереси та оспорити законність опису майна під час розгляду справи, порушеної у зв’язку з їх діями.

         Позов про визнання права власності є речово-правовим засобом захисту права власнос­ті. В юридичній літературі існують різні погляди на правову при­роду даного позову. Так, вважається, що позов про визнання пра­ва власності є;

1) позовом, що супроводжує віндикаційний позов;

2) видом негаторного позову;

3) самостійним позовом.

         Висловлені погляди свідчать про неоднозначність правової природи позову про визнання права власності. Проте усі вони можуть бути певною мірою прийнятними, але залежно від конкретних обставин справи. Ця проблема зумовлена відсутністю його безпосереднього законодавчого закріплення серед засобів захисту права власності, предметом вимог позивача та особливістю його застосування в судово-арбітражній практиці. Як уже зазначалося, законодавець передбачив можливість захисту шляхом визнання цивільних прав. Звичайно, що одним із таких суб’єктивних прав є право власності, а відтак може виникати потреба у його юридичному підтвердженні у судовому порядку. І хоч законодавець проголошує принцип правомірності володіння майном, якщо інше не буде встановлено судом, досить часто виникає потреба дану презумпцію не лише підтвердити, а й зафіксувати судовим рішенням власника (іншого титульного володільця) майна.

         Важливо зазначити, що позов про визнання права власності на майно необхідний позивачеві тоді, коли в інших осіб виника­ють сумніви щодо належності йому цього майна, створюється, неможливість реалізації позивачем свого права власності у зв’язку з наявністю таких сумнівів чи втратою належних правовстановлювальних документів на жилий будинок, автомашину тощо. За таких обставин, коли суб’єктивне право власності ще безпосередньо іншими особами не порушено, особа може звернутися до суду з позовом про визнання права власності, який матиме самостійне правове значення і вимагатиме винесення якогось зобов’язуючого рішення для інших осіб, оскільки у цьому випадку навіть відсутня така сторона, як відповідач.

         Водночас можливі позови про визнання права власності, в яких є конкретні відповідачі. Такими можуть бути позови одного з подружжя про визнання права роздільної чи спільної власності на те чи інше майно, позови про визнання права власності на майно, створене відповідно до договорів про сумісну діяльність, якщо це право не визнається співвласником (співвласниками), учасником (учасниками) такого договору.

         Переважна частина цивільно-правових угод опосередковує обіг майна (товарів), яке належить стороні (сторонам) на праві власності. Однак не можуть забезпечити правомірний перехід мінна від однієї особи до іншої ті угоди, які визнаються недійсними. Так, недійсною є та угода, що не відповідає вимогам закону, в тому числі ущемляє особисті або майнові права неповнолітніх дітей.

         Визнання угод недійсними та застосування правових наслідків їх недійсності є одним із засобів захисту багатьох суб’єктивних цивільних прав, який дуже поширений у судово-арбітражній практиці і супроводжується виникненням значних проблем при  огляді справ даної категорії.

         Щоб визначити особливості захисту права власності засобом визнання угод недійсними, який є водночас засобом захисту і інших цивільних прав, необхідно встановити найважливіші елементи такої матеріально-правової вимоги, оформленої у вигляді позову. Звичайно тема обраного дослідження не потребує аналізу всіх питань інституту визнання угод недійсними. За таких обставин доцільно зосередити увагу на тих питаннях, розгляд яких. сприятиме виявленню суб’єктів звернення з такими вимогами предмет цих вимог, умови задоволення позову та особливості ви рішення цієї категорії справ.

         У цивільно-правовій науці усталеною є класифікація недійсних угод за ступенем їх недійсності та відповідний поділ їх на нікчемні (абсолютно недійсні) та заперечні (відносно дійсні). Такий поділ має певне практичне значення, оскільки перша категорія угод є вже недійсною з моменту їх укладення. Однак для констатації цього факту необхідне судове рішення, оскільки чинне законодавство поки що не надає учасникам нікчемної угоди права самостійно визнавати її недійсною і навіть вносити до неї зміни щодо усунення суперечностей закону.

         Відсутність у чинному законодавстві переліку осіб, які можуть звертатися з позовами про визнання угод, віднесених до категорії нікчемних, недійсними звичайно створює для судів певну невизначеність.

         Практично неможливо дати вичерпний перелік конкретних осіб, які мають право звертатися до суду, господарського суду з ви­могами про визнання угод недійсними. Це питання має вирішуватися з урахуванням цивільного, цивільно-процесуального, господарського процесуального законодавства та окремих законодавчих актів.

         Вважаю, що захищати свої цивільні права та права інших осіб, у тому числі право власності, шляхом звернення з позовом про визнання угод недійсними можуть як самі учасники такої угоди, так і інші заінтересовані фізичні та юридичні особи, які вважають свої права та охоронювані законом інтереси порушеними, і якщо є відповідний безпосередній правовий зв’язок між цими особами і учасниками угоди чи її предметом, а також ті особи, які прямо уповноважені звертатися до суду з такими заявами. Ця обставина якраз і підтверджує наявність переваг у застосуванні цього засобу.

         Засоби захисту прав власників у випадках втручання державних органів у здійснення власником його правомочностей та видання державними органами актів, які порушують права власників, застосовують як при неправомірному, так і при правомірному заподіянні державними органами збитків власникам.

         Особливістю цього способу захисту є те, що відповідачами виступають державні органи, наділені владними повноваженнями. Тобто це означає можливість відповідальності держави за прийняття її органами рішень, що порушують право власності, причому незалежно від того, чи законні вони, чи ні.

         Важливою загальною гарантією захисту прав власників є встановлення обов’язку державних органів у разі порушення прав власників відшкодувати заподіяні збитки у повному обсязі відповідно до реальної вартості майна на момент припинення права власності, включаючи неодержанні доходи.

         У разі прийняття Україною законодавчого акта, який припиняє право власності, держава відшкодовує власникові заподіяні збитки у повному розмірі відповідно до реальної вартості майна на момент припинення права власності, включаючи неодержанні доходи. Громадянин не може бути позбавлений права власності на земельну ділянку поза його волею інакше, як на підставі рішення суду. Вилучення земельної ділянки за рішенням суду здійснюється, якщо це необхідно для задоволення державних і громадських потреб. Захист прав власника земельної ділянки у цьому разі відбувається шляхом надання йому іншої рівноцінної за якістю земельної ділянки. Крім того, заподіяні цим вилученням збитки підлягають відшкодуванню на загальних підставах. [9; 52]

         В юридичній літературі заподіяння шкоди виданням акта, визнаного недійсним, розглядається як деліктна відповідальність, настає за ст. 1175 ЦК України.

         Думається, що для застосування власником перелічених засобів захисту своїх майнових прав необов’язковою є наявність висновку державного органу. Головне, щоб був встановлений факт протиправного порушення цивільних прав.

         Власник жилого будинку має право на компенсацію, пов’язану із зниженням цінності будинку, спричиненим діяльністю підприємств, установ, організацій, у тому числі такою, що призвела до зниження рівня шумової та екологічної захищеності території. У цьому разі власник майна має право на компенсацію зниження цінності будинку.

         Конституція встановлює гарантії від примусового вилучення майна у власників, зокрема громадян. Конфіскація може бути застосована лише за рішенням суду у випадках, обсязі та порядку, встановлених законом. Водночас Конституція України допускає можливість примусового сплатного вилучення майна. Так, це можливо щодо об’єктів права приватної власності лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості, а також в умовах воєнного чи надзвичайного стану з наступним повним відшкодуванням вартості примусово відчужених об’єктів [1; 13].

2.2 Загальна характеристика віндикаційного позову

         Найважливішим цивільно-правовим засобом захисту права власності є віндикація — витребування власником майна з чужого незаконного володіння. Воно здійснюється пред’явленням позову в суд чи арбітраж. Такий позов називається віндикаційним. Отже, віндикаційний позов — це позов власника про витребування майна з чужого незаконного володіння.

         Позивачем за віндикаційним позовом може бути неволодіючий власник (фізичні і юридичні особи, держава і територіальні громади в особі уповноважених ними органів). Водночас законо­давство надає право звертатися з вимогами про витребування майна з чужого незаконного володіння не лише власникам, а й іншим особам, у яких майно власника перебувало у законному володінні за відповідною правовою підставою («титулом»).

         Титульними володільцями вважаються особи, які володіють майном за цивільно-правовими договорами (майнового найму, підряду, зберігання, застави та ін.), особи, які володіють майном на праві повного господарського відання, оперативного управлін­ня або на іншій підставі, передбаченій законом. Зрозуміло, що позивач має підтверди­ли своє право власності на витребувану річ або інше титульне право на річ, посилаючись на ті чи інші докази (свідоцтво про право власності, свідоцтво про право на спадщину, технічний паспорт на автомашину, довіреність на розпорядження майном, поговір тощо). Не є безспірним доказом належності майна юридичній особі на праві власності, на праві повного господарського відання чи праві оперативного управління перебування майна на балансі, оскільки останній є формою ведення бухгалтерського обліку, а не правовстановлювальним документом, що безпосередньо засвідчує право власності. Однак факт перебування майна на балансі підприємства (організації) суди можуть розглядати один з доказових засобів з урахуванням правової підстави врахування його на баланс, особливостей майна та інших обставин.

         Відповідачем за віндикаційним позовом має бути незаконний володілець майна власника, який може і не знати про неправомірність свого володіння та утримання такого майна, тобто особа, яка володіє майном позивача без правових підстав. При цьому незаконними володільцями вважаються як особи, які безпосеред­ньо неправомірно заволоділи чужим майном, так і особи, як придбали майно не у власника, тобто у особи, яка не мала прав ним розпоряджатися.

         Віндикаційний позов має ґрунтуватися не лише на нормах матеріального права. Він повинен відповідати також вимогам процесуального права.

         Юридична наука виділяє два основні елементи, що визначають сутність будь-якого позову: предмет і підставу. Предметом позову є матеріально-правова вимога позивача до відповідача, підставою посилання на належне йому право, юридичні факти що призвели до порушення цього права, та правове обґрунтування необхідності його захисту.

         Таким чином, предметом віндикаційного позову є вимога не володіючого майном власника до незаконно володіючого цим майном невласника про повернення індивідуально-визначеного майна з чужого незаконного володіння.

         Підставою віндикаційного позову є обставини, які підтверджують правомірність вимог позивача про повернення йому май на з чужого незаконного володіння (це факти, що підтверджують право власності на витребуване майно, вибуття його з володінь позивача, перебування його в натурі у відповідача та ін.). З пози цій процесуального права ці та інші обставини становлять пред мет доказування.

         Важливою умовою звернення з віндикаційним позовом є від сутність між позивачем і відповідачем зобов’язально-правових відносин щодо спірного майна, що однак не завжди враховується в судовій практиці.

         Власник має право витребувати своє майно з чужого незаконного володіння. Таким чином, якщо якась річ вибула з володіння власника, останній може витребувати її в особи, що нею володіє. Але витребувати річ він тільки може у незаконного володільця, тобто від такого, який володіє річчю без законних підстав. Підставою може бути, наприклад, договір або адміністративний акт.

         Отже, якщо власник передав свою річ у тимчасове користування за договором майнового найму наймачеві, останній не може бути відповідачем по віндикаційному позову, оскільки користується річчю на законній підставі — на підставі укладеного з власником договору майнового найму. [14; 213]

         Незаконним володільцем буде особа, що вкрала річ або купила її не у власника ( наприклад, у громадянина, до якого річ перейшла за договором майнового найму, договором схову тощо), оскільки продавець за договором купівлі-продажу не міг передати покупцеві те, чого не мав сам — права власності на продану річ.

         За віндикаційним позовом власник може витребувати свою річ у натурі. Тому віндикаційний позов не може бути задоволений, коли у відповідача речі вже немає. Наприклад, коли річ вкрадено і встановлено, хто це зробив, віндикаційний позов може мати місце тоді, коли особа, що вкрала річ, ще володіє нею. Якщо ж річ уже передано невідомо кому або знищено, не можна одержати задоволення й по віндикаційному позову, бо за цим позовом можна вимагати саме майно, що належить власникові.

         Коли в особи, що вкрала річ, речі немає, до неї теж можна пред’явити вимоги, про те тут йтиметься не про повернення речі, а про відшкодування заподіяної шкоди. Отже, буде мати місце не віндикаційний позов, а позов зобов’язального характеру — про відшкодування заподіяної шкоди, і суд буде керуватися ст. 1166 ЦК України.

         Не може бути витребувана річ і у випадку, коли незаконний її володілець настільки її змінив, що, по суті, вона вже перетворилася на зовсім іншу річ.

         Отже, коли речі немає, не можна вимагати її повернення від особи, що нею володіла. Проте виникає запитання — чи завжди власник, дізнавшись, що його річчю незаконно володіє якась особа, має пред’явити саме віндикаційний позов, тобто позов витребування її у натурі з чужого незаконного володіння, чи він може якось інакше захистити свої інтереси?

         Коли майно належить кооперативній або громадській організації чи громадянинові, то кожний з цих власників за своїм бажанням може пред’явити або віндикаційний позов, або позов про відшкодування збитків.

         Відносно державних організацій вирішення цього питання безпосередньо пов’язано з їхніми правами щодо розпорядження закріпленим за ним майном. Якщо згідно із законом державна організація не може самостійно розпоряджатися майном даного виду, то у разі перебування такого майна у незаконного володільця ( наприклад, у кооперативної організації громадянина ) вона повинна пред’явити саме віндикаційний позов.

         Предметом віндикаційного позову може бути витребування індивідуально визначеної речі, що визначається кількістю, мірою, вагою (наприклад, цукор, борошно, картопля тощо, тобто речі, що визначаються родовими ознаками) за умови, що вони якось індивідуалізовані ( наприклад, картопля у мішку, який має штамп, напис тощо). В зв’язку з тим, що власник за віндикаційним позовом може вимагати повернення саме своєї речі, вона мусить бути індивідуально визначеною. Відносно родових речей не можна встановити, чи це саме ті речі, що належали власникові, чи якісь інші.

         Власник відповідно до ст. 390 ЦК України має право вимагати не тільки повернення свого майна, а й повернення або відшкодування всіх доходів, які незаконний володілець дістав чи повинен був дістати від користування майном. Причому вирішення питання про те, з якого часу доходи мають бути повернені власникові, залежить від того, чи був володілець добросовісним чи недобросовісним.

         Відповідно до ст.. 388 ЦК України, набувач визнається добросовісним, якщо він не знав, що особа, у якої він придбав річ, не мала права її відчужувати. Отже, набувач є добросовісним, якщо він не знав і не повинен був знати про незаконність свого володіння.

         Навпаки, набувач визнається недобросовісним, коли він знав чи повинен був знати, що особа, в якої він набув річ, не мала права її відчужувати, тобто коли знав чи повинен був знати про неправомірність свого володіння (ст. 390 ЦК України). Зрозуміло, що набувач є недобросовісним, якщо річ набута ним злочинним шляхом.

         Незаконний набувач вважається добросовісним, поки не буде доведене протилежне.

         Відповідно до ст. 390 ЦК України власник вправі вимагати від недобросовісного володільця повернення або відшкодування доходів, які він здобув або повинен був здобути за весь час володіння; від добросовісного володільця — всіх доходів, що він здобув і повинен був здобути з часу, коли дізнався або повинен був дізнатись про неправомірність володіння або одержав повістку за позовом власника про повернення майна.

         Отже, одержане добросовісним набувачем до того, як він дізнався або повинен був дізнатися про неправомірність свого володіння, належить йому, він стає власником доходів, здобутих під час володіння. Недобросовісний володілець повинен повернути доходи, які він дістав чи повинен був дістати за весь час володіння.

         Як зазначено у ст. 390 ЦК України, незаконний володілець повинен повернути чи відшкодувати не тільки доходи, які він одержав, а й ті, які повинен був одержати. Коли незаконний набувач не одержав доходів з власної вини, він несе всі невигідні наслідки цього — мусить повернути доходи, які міг одержати. Наприклад, хтось незаконно володів садом, але не знімав плодів, не одержував доходів. Він нестиме всі невигідні наслідки своєї бездіяльності — повинен відшкодувати втрачені ним доходи, бо у ст. 390 ЦК України законодавець зазначає, що власник має право вимагати повернення або відшкодування доходів, які незаконний володілець «здобув і повинен був здобути».

         Відповідно до ст. 390 ЦК України “володілець як добросовісний, так і не добросовісний, у свою чергу, має право вимагати від власника відшкодування зроблених ним необхідних затрат на майно з часу, з якого власникові належать доходи від майна”

         Отже, недобросовісний володілець має право вимагати від власника відшкодування зроблених ним необхідних витрат на майно за весь час володіння, бо він повинен повернути одержані прибутки за цей проміжок часу. Добросовісний володілець має право вимагати від власника відшкодування необхідних затрат тільки з часу, коли він дізнався або повинен був дізнатися про неправомірність володіння або одержав повістку за позовом власника про повернення майна, бо саме з цього часу власникові належать прибутки з майна.

         Аналогічна норма містилася у ст. 59 ЦК УРСР 1922р. Аналізуючи її, деякі радянські юристи (Б.Б. Черепахін, Ю.К. Толстой) справедливо, на мою думку, відзначали, що коли виходити з буквального смислу ст. 59 (відповідно ст. 390 ЦК України), то в деяких випадках недобросовісний володілець може опинитися у кращому становищі, ніж добросовісний. Зокрема, таке може статися у випадку, коли необхідні витрати на майно перевищують прибутки, які воно дає, або у випадку, коли майно не дає прибутків, але потребує витрат на утримання. [17; 326]

         Тому доцільно доповнена ст. 390 ЦК України (як свого часу пропонував Б.Б. Черепахін відносно ст. 59 ЦК УРСР 1922р.) правилом, згідно з яким добросовісний володілець має право вимагати від власника відшкодування необхідних витрат на майно на весь час володіння, коли ці витрати перевищують доходи. Це посилює б виховне значення ЦК України.

         Іноді витрати незаконного володільця виходять за межі необхідних витрат по поточному утриманню майна. Незаконний володілець може зробити певні поліпшення у майні, у зв’язку з чим може збільшитись вартість останнього.

         Виникає питання, яка ж доля цих поліпшень у майні у випадку витребування його власником від незаконного володільця? Добросовісний володілець, зазначається в ст. 390 ЦК України, має право залишити за собою зроблені ним поліпшення, якщо вони можуть бути відділені без пошкодження речі. Наприклад, коли він поставив новий мотор на човні замість старого, то при витребуванні у цього човна він може новий мотор забрати собі, замінивши його старим.

         Але й може бути й так, що поліпшення у майні не можливо відділити. Наприклад, незаконний володілець зробив капітальний ремонт будинку чи відремонтував якусь іншу річ. Як правило, у цих випадках поліпшення не можуть бути відділені від речі. Яка доля поліпшень такого характеру? Відповідно до ст. 390 ЦК України, “якщо поліпшення не можуть бути відокремлені від майна, добросовісний набувач (володілець) має право на відшкодування здійснених витрат у сумі. На яку збільшилася його вартість”.

         Таким чином, добросовісний володілець може вимагати відшкодування тільки тих витрат на поліпшення речі, які призвели до збільшення її вартості. Незаконний володілець може витратити багато коштів і зусиль для того, щоб поліпшити ту чи іншу річ і при цьому домогтися мізерного результату. При визначенні розміру відшкодування має враховуватися саме корисний результат, який проявився у збільшенні вартості речі.

         Як випливає із змісту ЦК України, право залишити за собою зроблені поліпшення або вимагати відшкодування зроблених на поліпшення затрат (у разі, коли їх не можна відділити) має лише добросовісний володілець.

         Добросовісність володіння, набуття майна створюють ще одну важливу перевагу для незаконного володільця речі. Коли від недобросовісного набувача майно може бути витребуване в усіх випадках, то від добросовісного законного набувача — не завжди.

         Відповідно до ст. 388 ЦК України, якщо майно за плату придбане добросовісним набувачем у особи, яка не мала права його відчужувати, власник вправі витребувати це майно від набувача лише у разі, коли майно загублене власником або особою, якій майно було передано власником у володіння, або викрадене у того чи іншого, або вибуло з їхнього володіння іншим шляхом поза їхньою волею.

         Якщо річ було продано особою, яка її одержала від власника за договором (наприклад, договором схову, майнового найму тощо), добросовісному набувачеві, то від останнього власник не може витребувати свою річ, бо у даному випадку річ вибула як з володіння власника, так і з володіння його контрагента по договору, з їх власної волі. Отже, у цьому випадку право власника на витребування своєї речі з незаконного володіння обмежується в інтересах добросовісного набувача.

         Якщо майно набуте безплатно (навіть і добросовісним набувачем) від особи, яка не мала права його відчужувати, власник вправі витребувати майно в усіх випадках ( ст. 388 ЦК України). Так, коли власник добровільно, за договором (наприклад, за договором схову) передасть комусь річ, а контрагент за договором замість того, щоб повернути власнику, подарує її іншій особі, власник може витребувати свою річ у даного добросовісного набувача, (незважаючи на те, що річ не була ні загублена, ні вкрадена), оскільки вона була безплатно набута добросовісним набувачем.

         Слід звернути увагу на те, що відповідно до ст. 388 ЦК України власник може витребувати своє майно у добросовісного набувача не тільки у випадку, коли воно вкрадене, але взагалі у всіх випадках, коли майно вибуло з володіння власника або його контрагента по договору “поза його волею”.

         Отже, громадянин — власник якогось майна — не може витребувати його з незаконного володіння іншої особи при наявності сукупності трьох умов:

а) набувач має бути добросовісним набувачем — він не повинен знати, що купує майно не у власника;

б) майно має бути придбане набувачем на гроші, тобто повинно бути саме купленим;

в) власник має втратити володіння цим майном з власної волі, а саме, майно має бути передане власником за договором (схову майнового найму) іншій особі, яка б продала його добросовісному набувачеві.

         Виникає питання, чому законодавець стає на захист інтересів добросовісного набувача у випадку, коли майно вибуло з володіння власника та його контрагента з їхньої власної волі. Законодавець виходить з тих міркувань, що власник припускає певну необачність, довірившись особі, яка на це не заслуговувала, про що свідчить весь розвиток подій: замість того, щоб повернути власнику одержану від нього за договором річ, особа, продає її комусь, а тому власник повинен нести не вигідні наслідки своєї необачності. Ці міркування, звичайно, відпадають, коли річ вибула з володіння власника та його контрагента поза їхньою волею.

         Все зазначене вище повною мірою відноситься до віндикації власності громадян, щодо віндикації державного і громадського майна діють особливі правила. [15; 196]

         Відповідно до ч. 2 ст. 388 ЦК України витребування майна з підстав, зазначених у ч. 1 цієї статті, не допускається, якщо майно було продано в порядку, встановленому для виконання судових рішень.

         Отже, коли майно боржника буде передане судовим виконавцем для реалізації торговельній організації і там воно буде придбане тією чи іншою особою, то від останньої майно не може бути витребуване власником на тій підставі, що він загубив це майно або воно було у нього викрадене, а потім потрапило до рук боржника, відносно якого було поставлене судове рішення. Аналогічно вирішується питання у випадку, коли особа набула будинок з прилюдних торгів, проведених для виконання судового рішення.

         Коли майно за сплату придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не повинен був знати ( добросовісний набувач), то власник вправі витребувати це майно від набувача у випадку, коли майно загублене власником або особою, якій майно було передане власником у володіння або викрадено у того чи іншого, або вибуло з володіння іншим шляхом поза їх волею.

         Наведене правило (аналогічне за змістом правило міститься в ст. 388 ЦК України) розповсюджується на віндикацію всіх форм власності. Отже, жодна з форм власності не користується правом необмеженої віндикації. Суть цього права була розкрита в ст. 1212 ЦК України. Державне майно, а також майно кооперативних та інших громадських організацій, неправомірно відчужене яким би то не було способом, могло бути витребуване відповідними організаціями від будь якого набувача: “витребування майна власником із чужого незаконного володіння”.

         Таким чином, зазначене майно могло бути витребувано від всякого набувача: і недобросовісного і добросовісного. Важливо, щоб набувач був незаконним, а чи знав він (або повинен був знати) про незаконність свого володіння — це немало ніякого значення.

         Не мало значення для вирішення питання про віндикацію зазначеного майна і те, яким способом воно вибуло з володіння відповідної організації: чи воно викрадене, чи загублене, чи добровільно за договором передане іншій організації або громадянину, а потім потрапило до рук незаконного набувача.

         Так якщо громадянин брав на прокат в державній організації якусь річ, а згодом замість того, щоб повернути, продав її іншому громадянину, то ця річ могла бути витребувана у останнього прокатною організацією.

         Віндикація державного майна, крім вищезазначеного, мала ще й таку особливість: до вимог державних організацій про повернення державного майна з незаконного володіння кооперативних, громадських організацій або громадян не застосовувались загальні правила дії позовної давності (ст. 268 ЦК України). Правда, це стосувалося лише державної власності. Щодо віндикації власність кооперативних та громадських організацій, а також власності громадян діяли загальні правила про позовну давність, встановлені гл. 18 ЦК України.

         Все це свідчить про те, що вищезгадані форми власності і особливо державна власність користувалися перевагами в питаннях віндикації в порівнянні з особистою власністю.

         Уніфікація правового режиму віндикації майна забезпечує рівноправність і змагальність зазначених форм власності, сприяє їх розвитку.

         Аналіз ст. 388 ЦК України свідчить про те, що при наявності певних умов майно може бути витребуване і у добросовісного набувача. Це стосується всякого майна, всіх видів речей (незалежно від форми власності), за виключенням грошей та цінних паперів на пред’явника.

         Порядок віндикації грошей та цінних паперів регламентуються ст. 389 ЦК України.

         Особливістю віндикації грошей та цінних паперів на пред’явника є те, що вони ні в якому випадку не можуть бути витребувані від добросовісного незаконного набувача.

         Так, не можуть бути витребувані гроші та цінні папери на пред’явника від добросовісного набувача на тій підставі, що вони були загублені власником чи вкрадені у нього.

         Гроші та цінні папери на пред’явника не можуть бути витребувані у добросовісного набувача навіть тоді, коли вони належали державній чи кооперативній або громадській організації і були незаконно відчужені будь-яким способом. Так, у вищенаведеному прикладі, коли б облігації були викрадені не у громадянина, а в ощадному банку і згодом добросовісно набуті громадянином, вони не можуть бути витребувані у нього на тій підставі, що на державне майно поширювався принцип необмеженої віндикації, оскільки цей принцип, що був закріплений у ст. 146 ЦК УРСР, стосувався всякого майна, за винятком грошей та цінних паперів на пред’явника.

         Отже, гроші та цінні папери на пред’явника не можуть бути витребуванні власником від добросовісного набувача.

         Від незаконного недобросовісного незаконного набувача гроші, а також цінні папери на пред’явника (як і всяке інше майно) можуть бути витребувані у всіх випадках.

         Особливий порядок віндикації грошей та цінних паперів на пред’явника встановлено з метою зміцнення та розвитку цивільного обороту. Кожний його учасник, одержуючи гроші та цінні папери на пред’явника, повинен бути певен, що вони не можуть бути витребувані від нього, що добросовісність їх набуття гарантує його від усяких випадковостей.

 

 


Висновки

         Захисту права власності та інших речових прав наш законодавець завжди приділяв велику увагу, оскільки власність громадян, колективна та державна власність є основою розвитку Української держави. Отже, коли здійснюється захист зазначених форм власності, йдеться, по суті, про захист основ нашого суспільства, Необхідність всебічного захисту власності громадян зумовлюється ще й тим, що вона безпосередньо має задовольняти їхні матеріальні та культурні потреби.

         Переважна більшість громадян виконують свої конституційні обов’язки: берегти і зміцнювати колективну та державну власність, поважати права та інтереси інших громадян, у тому числі їх право власності. Однак є ще багато осіб, які порушують зазначені обов’язки. До них застосовуються не тільки засоби виховного характеру, а й примусу.

         Слід підкреслити, що на захист права власності спрямовані норми не тільки цивільного, а й інших галузей права, зокрема кримінального, адміністративного, трудового тощо.

         Цивільно-правовий захист права власності здійснюється своїми особливими методами відмінними від кримінально — та адміністративно-правових. Цивільно-правовий захист крім загальної мети для всіх методів захисту права власності — виховання громадян у дусі дбайливого ставлення до власності — переслідує ще й особливі цілі, властиві саме цивільно-правовим методам захисту. Такою специфічною метою є прагнення відновити порушені права, попередній майновий стан особи, права якої порушено.

         Якщо у власника вкрадено річ, він може пред’явити позов про її витребування. Коли хтось заважає власнику користуватися своєю річчю, він може пред’явити позов про усунення перешкод у користуванні нею. Якщо власник не може витребувати з якихось причин річ, що вийшла з його володіння, він може при наявності певних умов вимагати відшкодування завданих йому збитків і таким чином відновити свій попередній майновий стан. Отже, в усіх цих випадках йдеться про відновлення попереднього майнового стану особи, права якої порушено.

         У цій галузі права розглянуті лише позови «речового» характеру, спрямовання на захист права власності, які на відміну від зобов’язально — правових характеризуються перед усім тим, що власник не перебуває з порушником його прав у зобов’язальних правовідносинах.

Список використаних джерел та літератури

  1. Конституція України. Прийнята Верховною Радою України 28 червня 1996 року. // rada.gov.ua.
  2. Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 року. // rada.gov.ua.
  3. Калмиков Ю.Х. Вопросы применения гражданско-правовых норм. — Саратов., 1976.
  4. Бірюков І.А., Заіка Ю.О., Співак В.М. Цивільне право України: навч. посібник – К.:Наук.думка,2000
  5. Бойко М.Д., Співак В.М., Хазін М.А. Цивільно – правові документи. – К.: Наук.думка,2000.
  6. Гражданское и семейное право Украины: Учеб.-практич. Справочник / под ред. Е.А. Харитонова. – Х.: Одисей,2000.
  7. Гражданское право Украины. Под ред. А.А. Пушкина; В.М. Самійленко. — Х. 1996.
  8. Иоффе О. С. Обязательственное право. — М., 1975.
  9. Єрьоменко Г. В. Цивільно-правові засоби захисту прав осіб від неправо­мірних актів органів влади і управління: Автореф. дис. канд. юр. наук. — Харків, 1994.
  10. Підопригора О. А. Цивільне право України: Підручник. — У 2-х кн.- Кн. 1.-К.,2002.
  11. Скворцов О. Ю. Вещные иски в судебно-арбитражной практике. -М., 1998.
  12. Харитонов Е.О., Саниахметова Н.А. Гражданское право: Учеб. Пособие. — К.: А.С.К., 2001, с. 832 с.
  13. Цивільне право України: Академічний курс: Підруч.: У двох томах / За заг. ред. Я.М. Шевченко. — Т. 1. Загальна частина. — К.: Концерн „Видавничій дім „Ін Юре», 2003.
  14. Цивільне право України: Навчальний посібник / Ю.В. Білоусов, С.В. Лозінська, С.Д. Русу та інші; За редакцією Р.О. Стефанчука. — К.: Наукова думка; Прецедент, 2006. — 449 с.
  15. Цивільне право України: Навчальний посібник / М.І. Панченко. — К.: Знання, 2006. — 583 с.
  16. Цивільний кодекс України: Коментар. — Х.: ТОВ «Одіссей», 2005. — 856 с.
  17. Цивільне право України: Підручник: У 2-х книгах / О.В Дзера (керівник авторського колективу), Д.В. Боброва, А.С. Довгерт та інші; За редакцією О.В Дзери, Н.С. Кузнєцової. — К.: Юрінком Інтер, 2005. – Книга 1. — 642 с.
Законність, правопорядок і дисципліна
Понятие и виды источников права

Добавить комментарий

Your email address will not be published / Required fields are marked *