Права людини і права громадянина: проблеми співвідношення

Права людини і права громадянина: проблеми співвідношення

План

         Вступ

  1. Аналіз філософського праворозуміння “прав і свобод” людини в історії світової цивілізації
  2. Становлення і розвиток політико – правової думки щодо прав особи

         Висновки

         Список використаних джерел та літератури

 

 

 

Вступ

         У загальній шкалі гуманітарних цінностей права людини, як і сама людина, займають центральне місце і домінують над всіма іншими. Їхній пріоритет і значимість незаперечні, роль, призначення очевидні. «Людський вимір» — брусок будь-яких суспільних перетворень, точка відліку в рішенні глобальних і поточних задач, у проведенні всіляких реформ, розробці державних програм. Саме з цих позицій оцінюються сьогодні всі події і процеси , які відбуваються в країні й у світі.

         При будь-якому демократичному ладі права і свободи громадян, а також їхні обов’язки, складають найважливіший соціальний і політико-юридичний інститут, що об’єктивно виступає мірилом досягнень даного суспільства, показником його зрілості, цивілізованості. Він є засобом доступу особистості до духовних і матеріальних благ, механізмів влади, законних форм волевиявлення, реалізації своїх інтересів. У той же час ця неодмінна умова удосконалювання самого індивіда, зміцнення його статусу, гідності.

         Пошук оптимальних моделей взаємин держави й особистості завжди являв собою складну проблему. Ці моделі у вирішальному ступені залежали від характеру суспільства, типу власності, демократії, розвиненості економіки, культури й інших об’єктивних умов. Але багато в чому вони визначалися також владою, законами, керівними класами, тобто суб’єктивними факторами.

         Головні труднощі полягали і полягають у встановленні такої системи і такого порядку, при яких особистість мала би можливість безперешкодно розвивати свій потенціал (здатності, талант, інтелект), а з іншого боку, визнавалися б і шанувалися загальнодержавні цілі — те, що поєднує усіх. Подібний баланс саме й одержує своє вираження в правах, свободах і обов’язках людини.

         Саме тому високорозвинені країни і народи, світове співтовариство розглядають права людини і їхній захист як універсальний ідеал, основи прогресивного розвитку і процвітання, фактора стійкості і стабільності. Увесь сучасний світ рухається по цьому магістральному шляху.

  1. Аналіз філософського праворозуміння “прав і свобод” людини в історії світової цивілізації

         “Генеральна Асамблея проголошує цю Загальну декларацію прав людини з тим, щоб кожна структура суспільства, постійно враховуючи положення цієї Декларації, прагнули шляхом проведення просвітницької та освітньої діяльності сприяти поважанню цих прав і свобод”.

         (Загальна декларація прав людини)

         Питання прав і свобод людини і громадянина на сьогодні є найважливішою проблемою внутрішньої та зовнішньої політики усіх держав світової співдружності.

         Природні права й свободи складають першооснову правового статусу людини і громадянина. Більшість із них мають абсолютний характер, тобто є не тільки невідчужуваними, а й не підлягають обмеженню. Ця група прав і свобод громадян забезпечує недопустимість посягання державних органів, громадських організацій, службових осіб на життя, здоров’я, свободу, честь і гідність людини та недопустимість свавільного позбавлення її життя. “Всі люди народжуються вільними і рівними у своїй гідності та правах (ст.1 Загальної декларації прав людини).

         Людина коли стала усвідомлювати себе мислячою частиною світостворення почала замислюватись над питаннями : “Хто я? Які мої права? Які їх джерела?” Протягом століть ці та інші проблеми, тісно з нею пов’язані, отримали відображення пріоритетно в релігійних, філософських концепціях та трактатах.

         Філософські положення про рівність людей, їх права і свободи порушували ще піфагорійці, Солон, Сократ, Платон, Аристотель, Демосфен та інші видатні філософи Стародавньої Греції, праці яких дійшли до наших часів. Значний вклад у розробку проблеми прав людини та їх захисту внесли просвітники ХУІІІ століття (Вольтер, Монтеск’є, Дідро, Руссо та ін.) і в подальші часи вона залишалася однією з актуальних.

         Сучасний каталог прав людини, зафіксований в міжнародно-правових документах та конституціях правових держав, — результат довгого історичного становлення еталонів та стандартів, які стали нормою сучасного демократичного суспільства. Рішучим етапом в розвитку прав людини були буржуазно-демократичні революції 17-18 століть, які висунули не лише широкий набір прав людини, але й принципи свободи та формальної рівності, що стали фундаментом універсальності прав людини, які надали їй дійсно демократичного забарвлення. Щоб з’ясувати поняття “права і свободи” людини спробуємо перелічити, які права необхідні вам, а також вашим родичам, друзям, товаришам для нормального існування в сучасних умовах, щоб вони не викликали заперечень з боку інших людей, їх об’єднань, групувань. Серед них будуть, очевидно, такі, як можливість отримувати необхідні матеріальні блага, цінності, вчитися і працювати, обирати місце проживання, вільно висловлюватися. Усі такі можливості, безперечно, і є прикладом прав людини. Поняття про права і свободи людини включають два аспекти:

         — перший означає, що людина має невід’ємні і невідчужувані права лише тому, що вона людина. Це, зокрема, моральні права, які походять із людської природи кожної особистості, формуючи і підтримуючи в людині почуття власної гідності;

         — другий розкриває юридичну сутність прав людини, що міститься в законодавчих документах, створених у державі та на міжнародному рівні. Основою таких прав є згода тих, на кого вони поширюються, тобто згода суб’єктів права, тоді як основу першої групи прав становить природний порядок.

         Права людини – це цінностний орієнтир який дозволяє застосовувати “людські виміри” не лише до держави, права, закону, законності, правовому порядку, але й до громадянського суспільства, оскільки ступінь зрілості і розвинутості останнього залежить в значній мірі від стану справ з правами людини, від об’єму цих прав та їх реалізації.

         Права – це, по-перше, можливості людини діяти певним чином (або утримуватися від певних вчинків) з тим, щоб забезпечити своє нормальне існування, свій розвиток, задоволення власних потреб. Основні права – це ті можливості, без яких людина не може нормально існувати. Сутність “нормальності” визначається суспільною обґрунтованістю потреб людини, які самі будучи результатом її біологічного і соціального розвитку не є незмінними. У цьому полягає гуманність, людність цих можливостей – прав людини.

         Права людини – це, насамперед, її можливості існувати й розвиватися як особистість.

         По-друге, ці можливості є неодмінною, закономірною “приналежністю” кожної людської істоти. Їх виникненням датується моментом її народження і не потребує “дозволу”, схвалення з боку будь-якого. Жодна людина не може бути позбавлена таких можливостей, адже інакше вона не зможе сформувати розвити, проявити себе, як людина, як особистість, незалежно від місця, часу та умов її існування.

         “Права людини та основні свободи є невід’ємним правом кожної людини даним їй від народження (п.2 ч.II Декларації і Програми дій Всесвітньої конференції з прав людини” Відень, 25 червня 1993 р.

         З цього боку права людини мають бути невідчужуваними, тобто невід’ємними від людини.

         По-третє, ці можливості людини залежать від можливостей усього суспільства, тобто від рівня його економічних, а також соціального, духовного і культурного розвитку. В цьому плані Права людини явище насамперед, соціальне: вони виростають із самого суспільства, зумовлюються біосоціальною сутністю людини.

         Свобода людини – це вихідне поняття проблеми прав людини і громадянина. Розрізняють права людини природні, тобто пов’язані із самим її існуванням і розвитком, і набуті, які в основному характеризують соціально-політичний статус людини і громадянина (інститут громадянства, право на участь у вирішенні державних спорів). Зрозуміло, що за відсутністю у людини свободи вона не може володіти і реально користуватися своїми правами. Саме свобода створює умови для реального набуття прав та їх реалізації. З іншого боку, права людини закріплюють і конкретизують можливість діяти у межах, встановлених її правовим статусом.

         Свободу людини визначають певні ознаки. Слід зазначити, що люди є вільними від народження, ніхто не має права порушити їхні природні права.

         “Кожна сходинка ідеї свободи володіє властивим їй особливим правом, оскільки вона є наявним буттям свободи в одному з її визначень” Г.В.Ф. Гегель.

         Формування уявлень і понять про права людини почалося з найдавніших часів людської історії, з витоків людської цивілізації. Серед перших письмових свідчень цього тривалого процесу можна назвати, зокрема, давньоєврейські священні книги Танах (грецькою вони мали назву “Біблія”). У деяких з-поміж 24 книг, які створювалися протягом століть, містяться ідеї про цінність і недоторканість людського життя, про рівність людей (Бутте, Псалми, Левіт, Вихід, Второзаконня, Ієремія).

         Згодом, у VI – V ст. до н.е. ідеї рівності усіх людей обстоювалися давньогрецькими філософами-софістами (Лікофрон, Антифон, Алкідам). Вони доводили, що всі люди від народження мають однакові, зумовлені природою права, оскільки створені Космосом і над усім “рівно тяжіє доля” (Сенека, наприклад, вважав, що всі люди є співтоварищами, як раби долі). Аналогічні ідеї з’явилися і на Сході. Так, китайський мислитель Мо-Цзи (V ст. до н.е.) доводив, що всі люди рівні перед небом і держава ж є результатом їх угоди. “Рівність права не в тому, що всі ними користуються, а в тому, що вони всіма надані” (Сенека).

         Фундаментальний внесок у поширення уявлень, з яких згодом формувалася концепція прав людини, зробило християнство. Розвинувши та збагативши ідеї свого “першоджерела” тієї Біблії, яка відтепер дістала назву “Старий Заповіт”, християнська релігія сформулювала у “Новому Заповіті” чимало гуманістичних принципів і нормативів загальнолюдського характеру. Вона інтегрувала уявлення щодо прав людини з релігійно-моральними цінностями, підсиливши їх вплив посиланням на Бога: вимагалося поважати кожну людину як творіння Бога за його образом і подобою. Таке походження людей зумовлювало, згідно з християнським вченням, принципову рівність і свободу кожного у духовному вимірі – перед Богом (проте ще не поміж собою!).

         Виникнення поняття “права людини”, а саме усвідомлення цієї проблеми як наукової, нерозривно пов’язане з виникненням та розповсюдженням ідей природного права. Ще у V – IV ст. до н.е. древньогрецькі мислителі (Ликофрон, Антифон) затверджували, що всі люди рівні від народження та мають однакові природні права. Аристотель вважав право на приватну власність, яка відтворює природу самої людини, його любові до самого себе. В період феодалізму деякі природньо — правові ідеї втілювались в релігійну оболонку. Пізніше вони отримали відбитки та подальший свій розвиток в працях Лонка, Монтеск’є, Руссо, Канта, Бентама та інших мислителів. З розвитком суспільних відносин права людини з ідеальної категорії поступово перетворювалися в реальну дійсність, закріплювались в державно-правових та міжнародно-правових документах, виступали критерієм демократичності тієї чи іншої системи правового та державного устрою.

         Безперечно, і з часів рабовласництва та феодалізму існувало чимало мислителів і діячів, котрі отстоювали й розвивали ідеї прав лише тих людей, які належали до панівних класів, станів, прошарків і тому вважалися людьми “вільними” (скажімо, в античній Греції – погляди Аристотеля, Платона). Такі уявлення відображалися у філософських трактах, у релігійних канонічних текстах, запроваджувалися у державні закони, інші юридичні акти того часу (наприклад, забезпечувалася рівність політичних прав усіх громадян чоловіків у давньогрецьких містах-полісах за часів рабовласництва).

         У ХУІІ – ХУІІІ ст. у працях видатних мислителів лібералізму й просвітництва – Дж.,Локка , Ш.-Л.Монтеск’є, Ж.-Ж.Руссо, І.Канта, Т.Джеферсона, Дж.- Ст.Мілля, І.Бентама було закладено основи сучасного розуміння прав людини (на життя, свободу власність тощо) як священих імперативів і норм взаємовідносин особи і влади.

         Природність прав означала їх приналежність до тих живих істот які утворюють рід людський. Невідчужуваність прав розумілися як їх невідривність, невід’ємність від людини, оскільки без них вона не зможе проявити себе як істота людська-взагалі, незалежно від місця й часу її існування. Погляди Дж.Локка і Ш.-Л.Монтеск’є, насамперед про розподіл влади і забезпечення прав і свобод громадян, справили політичний вплив не тільки на наступні наукові концепції, але й на ранньобуржуазне конституційне законодавство та державно-правову практику.

         Відображаючи відповідні конкретно-історичні умови, такі уявлення об’єктивно слугували ідеологічним випровадженням нерівноцінності, нерівності усіх членів суспільства, пригнічення й експлуатації більшості людей. Однак, саме завдяки таким ідеям поступово накопичувався інтелектуальний матеріал для формування у майбутньому, за інших історичних обставин, концепції прав людини.

         Отже, філософсько-правове розуміння “прав і свобод” людини в історії світової цивілізації почалося з найдавніших часів людської історії, з витоків людської цивілізації. Великий внесок щодо цієї проблеми належить працям Локка, Монтеск’є, Руссо, Канта, Бентама та інших мислителів.

 

 

  1. Становлення і розвиток політико – правової думки щодо прав особи

         Ідея про права людини має давню історію, її сучасне розуміння зумовлено рівнем та особливостями світової цивілізації й водночас спирається на попередній досвід людства, втілює релігійні, філософські, політичні, економічні, правові погляди багатьох народів різних епох. Протягом усієї історії людство вело боротьбу за свої права та їх юридичне закріплення в законах і кодексах, що є дуже важливим для захисту прав людини.

         Давньогрецькі філософи-софісти проголосили ідею рівності всіх людей від народження, тобто те, що люди мають однакові обумовлені природою права, які мусять гарантуватися законом. Цей принцип знаходив підтвердження та доповнення на кожному етапі розвитку людства. Проте за доби рабовласництва й феодалізму йшлося про боротьбу за права лише панівного прошарку суспільства. Першим досягненням на цьому шляху стала англійська Велика хартія вольностей 1215 р. Вона обмежувала права монарха, захищала права на приватну власність, недоторканність та свободу особистості від абсолютизму. Згодом Реформація, пік якої прийшовся на XVI ст., принесла ідеї віротерпимості і свободи віросповідання, які дістали закріплення у законодавстві ряду європейських країн.

         Наступним етапом формування законодавства у сфері прав людини вважаються досягнення «Славної революції» в Англії. Англійський філософ Т. Гоббс проголосив право людини на життя, а англійський парламент прийняв «Білль про права» (1688), який закріпив досягнення буржуазної революції, обмежив владу короля й заклав основи демократичного парламентаризму.

         У XVII ст. дістає визнання лібералізм і притаманна йому теорія природних прав людини. В працях Дж. Локка, Ж.-Ж. Руссо, Т. Джефферсона, Дж.-Ст. Мілля, І. Бентама знайшли відображення фундаментальні права людини: на життя, безпеку, свободу, власність. Ці права проголошувалися природними, невід’ємними й священними, існуючими незалежно від держави.

         Особливе місце в історії посідає XVIII ст., час буржуазних революцій та заснування США, законодавчого закріплення багатьох гуманістичних ідей. В американській Декларації незалежності 1776 р. проголошувалися невід’ємні природні права людини — «право на життя, на свободу і на прагнення до щастя». А в Конституції США 1787 р. уже було чітко сформульовано й зафіксовано природні громадянські права. Згодом перші дванадцять поправок до Конституції США обмежили владу федерального уряду на користь громадян. Американські документи проголошують рівність усіх людей, невід’ємність природних прав людини та позбавлення повноважень уряду, що порушив права народу. Особливість цієї Конституції полягала ще й у тому, що вона гарантувала права всіх і кожного (крім рабів-нефів).

         Та головним досягненням цієї епохи справедливо вважається французька Декларація прав людини і громадянина (1789). У ній сформульовано головні принципи ставлення держави до людини: людина становить самостійну цінність, природно вона обдарована обумовленими правами, які не можуть бути обмежені; держава ж покликана служити знаряддям захисту невід’ємних прав людини.

         У XIX ст. політичні та громадянські (особисті) права були доповнені соціально-економічними, покликаними гарантувати кожному достатній життєвий рівень. Вони були сформульовані в різних соціальних доктринах і ґрунтувалися на філософському вченні, згідно з яким права не зводяться тільки до «свободи» від втручання держави; у них передбачалося, що саме держава має реалізувати їх своєю позитивною діяльністю. Ці права можуть бути забезпечені лише за допомогою держави.

         Після Другої світової війни формується група прав, яку складають колективні права, що належать як кожній людині, так і кожному народові. Це право на мир, право на розвиток, право на володіння загальнолюдською спадщиною тощо. Для їх реалізації, необхідні зусилля як на національному, так і на міжнаціональному рівнях.

         В історичному розвитку прав і свобод виокремлюються три покоління. Перше сходить до джерел конституціоналізму. У конституційних актах епохи зародження цього правового явища фіксувалися, як правило, дві групи прав і свобод, обумовлені дуалізмом громадянського і політичного суспільства. Це особисті (тобто цивільні) свободи та політичні права. До особистих прав належать ті, яких індивід набуває завдяки факту свого народження і які забезпечують людську гідність (право на життя, на ім’я, на фізичну цілісність особи, на недоторканність особи і житла, свобода пересування, свобода думки й слова, свобода світогляду й віросповідання, право на правосуддя, звернення до державних органів, процесуальні гарантії тощо). До особистих прав можна також віднести ті права, які виражають рівноправність людей, тобто забороняють у державній політиці й у суспільному житті дискримінацію або надання переваги за якою-небудь ознакою. Політичні права забезпечують у результаті реалізацію можливості брати участь в управлінні державою, у вирішенні найважливіших питань суспільного життя. До них належать виборче право, свобода слова, свобода зборів і свобода друку. Ця група прав формувалася з кінця XVIII ст. до Першої світової війни.

         До другого покоління можна віднести соціально-економічні права і свободи, що гарантують інтереси людини в суспільстві й державі (право на власність, право на працю, право на сприятливі умови праці, право на відпочинок, право на охорону здоров’я й медичну допомогу, право на освіту1, право на вільний вибір сфери діяльності), а також права соціально-культурного характеру. Останні забезпечують можливість особи користуватися досягненнями вітчизняної і світової культури для особистого розвитку і творчості. Ця група прав була зафіксована в різних національних і міжнародних документах протягом XX ст. Не у всіх державах світу вона набула однакового значення. Найбільшу увагу їй приділяла влада країн тоталітарного соціалізму. Нині вона продовжує розвиватися. Слід зазначити, що держави, які приєдналися до міжнародних договорів і конвенцій про права людини, автоматично беруть на себе обов’язок привести національне законодавство у відповідність до світових стандартів Ці стандарти виходять із положення, що внутрішнє законодавство не може суперечити загальнолюдським цінностям, які були офіційно закріплені. Однак фіксування того чи іншого положення в статті конституції або законі не означає гарантію його дотримання.

         До третього покоління належать права і свободи, що забезпечують якість життя. Маються на увазі право на сприятливе навколишнє середовище і свобода інформації (можливість збирати, зберігати й поширювати будь-яким доступним способом будь-яку інформацію, що не становить таємниці). Ці права стали одним із правових інструментів боротьби людства із глобальними проблемами – екологічною небезпекою й інформатизацією життя – у період переходу до постіндустріального суспільства.

         Наявний підхід до прав і свобод особи передбачає, що розвиток законодавства не може вести до їхнього звуження. Таким чином, правові норми, визначаючи конкретний зміст прав і свобод індивіда, не дають їхнього вичерпного переліку. Передбачається, що обсяг прав і свобод може й повинен розширюватися. Із цього випливає можливість зміни прав і свобод тільки у бік їхнього розширення, вони є невідчужуваними і непорушними, їхній розвиток ґрунтується на принципі верховенства права.

         Головним принципом тут є розуміння свободи. Воно бере початок від визначення вчених епохи Просвітництва і остаточно формується в період Великої французької революції. Відповідно до цього визначення під свободою розуміється можливість кожного здійснювати безперешкодний розвиток особистості, не порушуючи прав, свобод і законних інтересів інших і виконуючи запропоновані законом обов’язки.

         Проте абсолютної свободи бути не може. З одного боку, можливі обмеження прав і свобод, але тільки на підставі закону, на певний час і лише якщо це викликано необхідністю захисту інтересів суспільства в цілому. У кожному конкретному випадку це може бути продиктовано, наприклад, необхідністю збереження громадського порядку, публічної моралі та здоров’я населення. З іншого боку, неприйнятним уважається зловживання правами, тобто їхнє використання для завдання шкоди інтересам інших осіб.

 

Висновки

         “Ми, народи Об’єднаних націй, повні рішучості… знову утвердити віру в основні права людини, в достоїнство і цінність людської особистості, в рівність прав чоловіків та жінок і в рівність прав великих і малих націй” — Преамбула Статуту Організації Об’єднаних Націй, створеної в 1945 році.

         Концепція прав людини включає у себе два поняття цієї ідеї, дві групи прав. Перше полягає у тому, що невід’ємні і невідчужувані права належать людині тому, що вона людина. Це моральні, або природні права, які випливають з самої людської природи кожного індивіда, і призначення їхнє у тому, щоб підтримувати в людині почуття власної гідності. До другого поняття належать юридичні права, які встановлюються відповідно до нормотворчих процесів, які відбуваються як на національному, так і на міжнародному рівні. Основою подібних прав є згода тих, на кого вони розповсюджуються, тобто згода суб’єктів права, у той час, як основу першої групи прав складає природний порядок.

         Права людини — це невідчужувані свободи і права особи, які індивід отримує в силу свого народження, основне поняття природного і, взагалі, будь-якого права в цілому. Права людини охоплюють громадянські права і політичні свободи, економічні, соціальні і культурні права, а також права спільнот, тобто дітей, жінок, національних меншин, народів тощо. До певної міри, можна говорити і про права людства. При розповсюдженні прав людини на спільноти вони не відчужуються від індивіда, вихідним залишається визнання самоцінності всіх індивідів, що складають ту чи іншу спільноту.

         Відповідно до ст.9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

         Україною ратифіковані такі важливі акти в галузі міжнародного гарантування та захисту основних прав як Конвенція про захист прав і основних свобод людини 1950 року; Європейська конвенція про запобігання тортурам та нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню та інші.  

         Історичний досвід свідчить, що правова захищеність громадянина забезпечується в тому випадку, якщо держава здатна надійно гарантувати його основні конституційні права і свободи.

         За роки незалежності в Україні досягнуто значного прогресу в забезпеченні громадянських і політичних прав особистості. З’явилася можливість вільно висловлювати свою думку, брати участь у найважливіших суспільних процесах і справах — виборах, референдумах, маніфестаціях, мітингах і страйках, вибирати громадянство і місце проживання, реалізовувати своє право на свободу совісті і віросповідання.

         Рівень інформованості суспільства щодо життя у світі та країні істотно зріс. Проте на етапі переходу до ринкових відносин спостерігаємо значні соціальні втрати: зниження доходів населення, зростання безробіття, різке соціальне розшарування. Під удар було поставлено цілу низку життєво важливих прав громадян: право на працю і своєчасну винагороду за неї, вільний вибір професії, здобуття освіти і право на медичне обслуговування.

         Безсумнівно, як соціальне благополуччя неможливе в умовах громадянського і політичного безправ’я, так і повноцінна реалізація політичних свобод і громадянських прав — в умовах соціальної незахищеності. Тому найважливішим своїм завданням є забезпечення реальних гарантій конституційних прав і свобод громадян і, насамперед, відновлення системи державних гарантій соціальних прав. Досягненню цього завдання має бути підпорядковане проведення соціальних реформ — системи освіти, охорони здоров’я, пенсійної та інших реформ, спрямованих на захист інтересів людини, особистості, громадянина.

 


Список використаних джерел та літератури

  1. Конституція України від 28.06.1996 р.
  2. Всеобщая декларация прав человека (от 10 декабря 1948 г.) // Международные акты о правах человека. – М.: НОРМА, 1998. – 45 с.
  3. Права человека: деякі проблеми загальної теорії. Юридична Україна, 2003. №5.
  4. Права человека. Под ред. Лукашевой Е.А. — М., 2002.
  5. Потапенко В.П. Запровадження й застосування в Україні Конвенції про захист прав людини та основних свобод. Вісник Верховного Суду України, 2002. №2.
  6. Рабінович П. Європейські стандарти прав людини: ентологічні, гносеологічні та праксеологічні аспекти. Вісник Академії правових наук України, 2006. №2-3.

 

 

 

 

Суб’єкти підприємницької діяльності
Методологія юридичної науки: сучасний стан та перспективи розвитку

Добавить комментарий

Your email address will not be published / Required fields are marked *