Порівняльна характеристика правової системи України та РФ

Порівняльна характеристика правової системи України та РФ

План

         Вступ

  1. Історіко-правові аспекти взаємного впливу правової системи України і РФ
  2. Загальне та особливе в правових системах України та РФ

         Висновки

         Список використаної літератури

 

Вступ

         Процес інтеграції України з європейськими міждержавними спільностями характеризується подоланням ряду перешкод економічного, політичного, правового (зокрема – ідеолого-доктринального характеру). Важливим при цьому є визначення належності національної правової системи до відповідного типу.

         В юридичній літературі стосовно місця України серед інших правових систем існують різні точки зору. Так, одні стверджують, що Україна (як і інші республіки колишнього Союзу РСР) входить у сім’ю романо-германського права (або у романо-германський тип правової системи) на правах особливого європейського різновиду  або ж наближається до цієї сім’ї; інші автори при обговоренні проблем розвитку постсоціалістичних правових систем називають декілька варіантів: 1) повернення до континентального права; 2) формування загального слов’янського права з переважаючим впливом російської правової ідеології та законодавчих новел (основою цього процесу називаючи культурно-історичну, релігійно-етичну та морально-психологічну спільність народів); 3) поступове формування у постсоціалістичному просторі двох-трьох правових сімей: прибалтійської з наближенням до північної (скандинавської), слов’янської в поєднанні з азіатсько-мусульманською, центральноєвропейської з наближенням до романо-германської.

         Водночас деякі російські вчені відстоюють тенденцію самобутньої правової сім’ї – слов’янської, яка опирається на положення геополітичної доктрини «євразійства». Основою такої правової сім’ї (до якої включають Україну, Росію, Білорусь) її прихильники вважають російську правову систему. До засад такої самобутності вони відносять: 1) зв’язок російського права з державою; 2) опору на колективістські форми господарювання; 3) наявність колективістських елементів у правосвідомості; 4) зв’язок права і держави з православ’ям; 5) спадкування через Візантію законодавчих традицій римського права; а також незмінність цієї самобутності, незважаючи на вплив іноземного права.

         Деякі українські вчені, обґрунтовуючи об’єктивність євразійського шляху розвитку правової системи України, акцентують увагу на ціннісних відмінностях східної та західної цивілізації, типах світогляду, ідеях слов’янської єдності.

         Посилаючись на специфічні ознаки, визначені у положеннях євразійства, ці автори підтримують позицію щодо існування особливої євразійської правової сім’ї, яка у різні періоди свого розвитку називалась як слов’янська правова сім’я (ХХ ст.), російська правова сім’я (середина ХХ ст.), соціалістична правова сім’я (друга половина ХХ ст.), але продовжує існувати, незважаючи на зміну конфігурації її правового простору. Більше того, ці автори не тільки підтримують ідею про існування самостійної, особливої правової сім’ї, включаючи до неї і правову систему України, але й вважають, що стверджування про її існування пов’язане із збереженням національної правової культури України або ж називають її елементом слов’янської правової сім’ї.

         І хоча ці дві позиції різняться між собою і за назвою (слов’янська і євразійська правові сім’ї), і за обсягом, але вони залишаються подібними за своєю сутністю, так як підтверджують властиві для російської правової ідеології позиції. Тобто – на основі пострадянських правових систем утворити специфічний тип правової системи (з провідною роллю російської), який сприяв би розв’язанню російських геополітичних завдань.

         На думку кандидата політологічних наук О.С. Бодрука, серед основних геополітичних пріоритетів Росії є повернення статусу наддержави і формування нового євразійського блоку на терені колишнього СРСР, геополітична декомпозиція України тощо. Особливе місце при цьому відводиться можливостям та механізму СНД.

 

 

  1. Історіко-правові аспекти взаємного впливу правової системи України і РФ

         При визначенні місця правової системи України серед сучасних правових систем світу необхідним є аналіз насамперед історико-правових аспектів, який має бути доповнений типологічною характеристикою.

         Найголовнішою пам’яткою права доби Київської Русі, першою відомою спробою його кодифікації в юридичній літературі визнається «Руська Правда». Дослідники останньої називають три її редакції: Коротку, Розширену та Скорочену, відзначаючи, що вона складалася зі Статуту Ярославовичів, Покону вірного, Статуту мостникам, княжих уроків (які князь видавав особисто), княжих уставів (які приймалися за погодженням з боярською Радою), «Хресного цілування» тощо.

         Важливу роль серед джерел права відігравали княжі договори, зокрема – договори з греками князя Олега – 911 року, князя Святослава – 971 року.

         Досить вагомим в той час було становище судової практики. У разі відсутності звичаєво- та нормативно-правових засобів вирішення справ судді приймали «справедливе», на їх погляд, рішення, яке з часом набувало юридичної форми загального застосування, але не перетворювалося у судовий прецедент.

         На розвиток права Київської держави відчутно вплинуло запровадження християнства, застосування норм канонічного права, зокрема візантійського. Серед найдавніших пам’яток у літературі називаються церковні статути князя Володимира Святославовича про десятини і церковних людей, а також князя Ярослава Володимировича – про церковні суди.

         Джерелами права, які збереглися з доби Галицько-Волинської держави, є князівські грамоти.

         У період національно-визвольної боротьби основними джерелами права залишаються Литовські статути, магдебурзьке та церковне право. У цей період перестали діяти акти, що видавалися королем Польщі, водночас спостерігається відхід до звичаєвої системи права. Найпоширенішою в адміністративній та судовій організації вважалася формула «за попередніми правами та звичаями». Вводиться поняття «козацьке право», тобто сукупність норм звичаєвого права, що виникли у Запорізькій Січі, а згодом були доповнені та розширені гетьманською владою. Основними актами були гетьманські універсали.

         Власна система права в Україні продовжувала діяти ще за Березневими статтями, але поступово все більше застосовується російське законодавство. Проведення Росією кодифікації у XVII ст. мало на меті впорядкувати систему права та пристосувати інші народи (в тому числі й Україну) до російської правової системи. Але не всі результати кодифікаційної роботи відповідали цій меті, й тому такі з них, як «Права, за якими судиться малоросійський народ» (1743), «Суд і розправа в правах малоросійських» (1750) не були офіційно видані (хоча їх норми все ж застосовувалися на практиці).

         Поряд із наведеними джерелами права не можна не згадати Конституцію 1710 року. Остання (яка має також назву «Конституція Пилипа Орлика») базувалась на принципі визнання природних прав народу, проголошувала незалежність України, наділяла вищою владою своєрідний козацький парламент як представницьку установу. Цей документ свідчить про високий рівень розвитку української політичної та правової думки. Американський федеральний суддя Б.Футей, відзначаючи основні демократичні засади Конституції П.Орлика, вказав, що вона майже на 80 років випередила американську».

         Про намагання українського народу мати свою демократичну конституцію писав у своїй праці «Вольний союз» М. Драгоманов (друга половина XIX ст.).

         Спроби становлення української правової системи почалися у період функціонування УНР, створення Української Центральної Ради та проголошених нею універсалів. Утворення УНР вимагало невідкладного вирішення проблеми нового законодавчого регулювання найважливіших суспільних відносин. У цей період було прийнято ряд законодавчих актів: Закон «Про порядок видання законів», «Про вибори», ряд актів, що стосувалися економічних реформ. А 29 квітня 1918р. було прийнято Конституцію УНр.

         За доби Гетьманату та Директорії Українська держава продовжувала формування тих чи інших сторін правової системи. Свій внесок у цей процес було зроблено й ЗУНР, особливо це стосується акта Злуки від 22 січня 1919р.

         Проте вже на початку 1921р. процес формування національної правової системи був надовго перерваний.

         З моменту входження України до складу Союзу РСР значний вплив на її правову систему здійснило радянське право. Ідеологія СРСР фактично включалася у право, а тому знижувалася роль правових цінностей (зокрема, це стосується переваги інтересів держави, колективу над інтересами індивіду). Розподіл влади на законодавчу, виконавчу та судову заперечувався як теоретично, так і практично. За фізичною особою визнавалися, в основному, соціально-економічні права при відсутності реальних політичних прав, не гарантувалися право на життя, приватну власність тощо. Часто приписи мали суто декларативний характер. Управління справами суспільства здійснювалося через партійний апарат. Партійні рішення (ЦК КПРС, Політбюро), а пізніше – партійно-державні розцінювалися правозастосовчими органами як надзаконні.

         За радянський період (в т.ч. досоюзний) в Україні було прийнято чотири Конституції (1919р., 1929р., 1937р., 1978р.). Вони забезпечували панування державної (загальнонародної) власності, партійну монополію та цензуру в ідеології суспільства, адміністративно-командну систему управління тощо, водночас не визнавались право на заняття підприємництвом, міжнародні стандарти прав людини та гарантії їх реалізації. В законодавчих актах часто були відсутні механізми реалізації норм, а тому вони залишались формальними деклараціями. Існування звичаєвого та судового нормотворення обмежувалося.

         Існування великої кількості підзаконних актів не тільки негативно впливало на ефективність їх застосування, але і знижувало авторитет закону, дозволяло широко трактувати поняття «законодавтсво». Головна роль правоохоронних органів зводилась до карально-звинувачувальної діяльності, а їх залежність від партійного апарату та місцевих органів влади вела до втрати охоронних функцій. Відсутні були й органи конституційного правосуддя. Водночас досить високим рівнем розвитку характеризувалася юридична техніка та систематизація нормативно-правових актів, які спиралися на традиції романо-германського типу правової системи, хоча остання була недостатньою (так кодифікація здійснювалася у три етапи: 1918-1919; 1922-1930; 1958-1970). І хоча досить злагодженою була система судових та правоохоронних органів, вони виконували не властиві їм функції, партійно-державна еліта часто підміняла правосуддя своїм індивідуальним розсудом. Система юстиції не відповідала світовим стандартам демократичної юстиції.

         Якщо відкинути ідеологічні нашарування у правовій науці того періоду, то можна говорити про високий рівень наукової доктрини, що створила юридичні поняття, методи, якими може користуватися український законодавець і сьогодні, хоча значну їх кількість потрібно переосмислювати з позицій сучасної зарубіжної та вітчизняної юридичної науки.

         Таким чином, радянська правова система у 80-х роках вже знаходилася у стані хронічної кризи, що була викликана: зацентралізованістю правотворчості; невідповідністю юридичних норм потребам розвитку; відірваністю юридичної практики від законодавчих приписів та науки. Все це призвело до розпаду радянської правової системи і утворення національних правових систем у правовому просторі колишнього Союзу РСР, «спадком» яких стало наступне: 1) соціалістичне право, яке реально виражало інтереси партійно-бюрократичної еліти, хоча формально загальнонародні інтереси; 2) право було механізмом державної влади; 3) воно забезпечувало в основному державну власність; 4) не визнавалися пріоритетними права людини; 5) авторитет партійно-адміністративних рішень знижував роль і значення закону; 6) судовий захист прав юридичних та фізичних осіб повністю не забезпечувався. Закон розглядався як спосіб творення права, що ототожнювалося з волею правлячих; протиставлявся правовому звичаю і прецеденту (роль яких у радянській системі була малозначимою або заперечувалась взагалі).

         Сучасна правова система України почала своє формування саме з прийняття Декларації про державний суверенітет та Акта проголошення незалежності України. Деякі автори пропонують поділити процес формування правової системи України на два етапи: попередній – до прийняття Конституції (1990-1996) і сучасний – після 28 червня 1996р.

         Попередній етап характеризувався визначенням основних засад формування правової системи України, ліквідацією деформацій радянського періоду, прийняттям значної кількості законодавчих актів, пов’язаних, насамперед, з реформуванням економіки та демократизацією життя суспільства.

         Сучасний етап почався з прийняттям Конституції України, в якій знайшли відображення зміни соціального характеру, структури та змісту правової системи України, положення, які засновані на юридичних поняттях романо-германського типу правової системи.

 

 

  1. Загальне та особливе в правових системах України та РФ

         Розпад СРСР був об’єктивно закономірним. Накопичений за роки радянської влади державно-правовий матеріал для його розпаду виражався насамперед у запереченні (де-факто) ряду загальнолюдських цінностей, що випливають із природи людини і природи права. У надрах соціалістичної системи було створено живильне середовище як для того, щоб їх заперечувати, так і для того, щоб розвивати в нових, демократичних умовах. Механізми і приводні паси радянського права з високим ступенем ефективності забезпечували єдність правових систем усіх суб’єктів радянської федерації. Руйнування СРСР цілком природно призвело до руйнування правового простору, що поєднував усі його республіки, і до становлення самостійних правових систем кожної з них.

         Умови для створення незалежної правової системи України склалися тільки після проголошення Декларації про державний суверенітет 16 липня 1990 р. і Акта про незалежність України від 24 серпня 1991 р., схваленого народом України 1 грудня 1991 р. Як відзначає Л. Д. Кучма. «СРСР доконав саме Акт проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 року» .

         Цей процес супроводжувався не тільки виходом українського правового простору із загальносоюзного, але і його якісними змінами. Насамперед йдеться про зміну самого типу правової системи України, про перехід від правової системи соціалістичного права до європейсько-континентального, тобто про повернення до сім’ї романо-германських правових систем, капіталізації комплексу суспільних відносиш у тому числі і правових.

         Процес формування правової системи України характеризувався ознаками відкритості, не лінійності, неврівноваженості і відбувався в два етапи:

1) від дня проголошення незалежності України до прийняття Конституції 1996 р., тобто 1991-1996 рр.;

2) після прийняття Конституції 1996 р., яка не тільки орієнтувала народ України на побудову незалежної, демократичної, соціальної, правової держави, а й зафіксувала основні правові засади її подальшого економічного, політичного та соціально-культурного розвитку, намітила шляхи реформування.

         Нині наступає третій етап, що пов’язаний з конституційним реформуванням, переходом від президентсько-парламентської до парламентсько-президентської форми правління і повинен супроводжуватися повним демонтажем адміністративно-командно-номенклатурного режиму.

         На першому етапі правова система України складалася як самостійна на нових засадах: вона звільнялася від псевдо-соціалістичної (радянської) сутності і повинна була заповнити цю порожнечу результативним гуманістичним орієнтиром. Оскільки мирний характер національної революції не супроводжувався адекватним оновленням структур влади, важким видався період вибору об’єктивних шляхів розвитку, закладення таких підвалин механізму самоорганізації соціальної системи, які сприяли б досягненню рівноваги усіх її підсистем (економічної, правової, політичної та ін.) і, зокрема, забезпечували вимоги до формування правової системи — зовнішньо незалежної та внутрішньо узгодженої.

         Визначальним було те, що враховувався принцип правонаступництва. При прийнятті найважливіших правових актів держави робилися посилання на Декларацію про державний суверенітет. Був прийнятий Закон «Про правонаступництво України» (12.09.1991), ст. 2—3 якого встановлювали, що «до ухвалення нової Конституції України на території України діють Конституція (Основний Закон) Української РСР», а також «закони Української РСР та інші акти, ухвалені Верховною Радою Української РСР, оскільки вони не суперечать законам України, ухваленим після проголошення незалежності України».

         Формуванню правової системи сприяла реалізація принципу розподілу державної влади на законодавчу, виконавчу, судову; обрання першого законодавчого органу — Верховної Ради (обрана весною 1990 р.); схвалення основного процедурного документа Верховної Ради — Регламенту (1994 р.). Були внесені доповнення і зміни до чинної Конституції УРСР.

         Відбувалося кількісне нагромадження нормативно-правових актів по тих сферах суспільних відносин, що не були урегульовані законодавством — прийняті закони: «Про вибори Президента України» (1991), «Про вибори народних депутатів» (1993) та інші. Проте відчутною була недосконалість в організації і функціонуванні державної влади.

         Знакову роль у закладенні основ національної правової системи відіграв Конституційний договір між Верховною Радою України і Президентом України, прийнятий 8 червня 1995 р. (на рік).

         Конституція України 1996 р. стала основою процесу формування правової системи; вона орієнтувала громадян на сприйняття загальнолюдських цінностей: верховенство права, політичний плюралізм, ринкові відносини, громадянське суспільство, демократичну соціальну правову державу. В ній був зафіксований правовий статус вищих органів державної влади — парламенту, президента, уряду.

         Було звернуто увагу на правове становище Криму в складі незалежної України. Кримська Автономна Радянська Соціалістична Республіка (КАРСР), що утворена 12.02.1991 р.. була перейменована на Автономну Республіку Крим (24.04.1992 р.). Конституцію АРК, яка прийнята Верховною Радою АРК 6.05.1992 р. і діяла із змінами і доповненнями понад шість років, було замінено новою 23.12.1998 р. після схвалення її Верховною Радою України. Визначено, що нормативно-правові акти парламенту та рішення уряду АРК не можуть суперечити Конституції і законам України та приймаються відповідно до Конституції України, законів України, актів Президента і Кабінету Міністрів України та на їх виконання.

         Відбулася децентралізація правового регулювання, яка була обумовлена роздержавленням власності, відмовленням від монополії в галузі ідеології, реальним створенням багатопартійної системи. Поширилося правове регулювання на раніше не регламентовані правом сфери публічного життя, наприклад на банківсько-фінансову сферу; затребували юридичної ідентифікації нові явища в правовій реальності суспільства (нові види злочинів у кримінальному праві); розширилися сфери застосування традиційних правових інститутів; відбулася диференціація ряду галузей права; виділилися певні галузі права (фінансове, земельне, господарське, податкове) та виникли нові інститути права (інститут президентства, інститут кредитних спілок, інститут земельного сервітуту, інститут податкового права, інститут неподаткових доходів бюджету, інститут доходів державних централізованих позабюджетних фондів та ін.). Сформувалися і розвинулися такі галузі публічного права: конституційне, адміністративне, кримінальне, фінансове, кримінально-процесуальне, цивільно-процесуальне, виправно-трудове, митне право, міжнародне приватне право та ін. Певний імпульс для розвитку здобуло соціальне право.

         Постало питання про проведення державно-правової реформи відповідно до норм Конституції та норм європейських документів, які були схвалені Верховною Радою України. Недосконала структура виконавчої влади, що постійно перебудовувалася (зливалися, ліквідовувалися, утворювалися виконавчі органи), потребувала концептуально виваженого адміністративного реформування. Загальна концепція державно-правової реформи, що розроблена Інститутом законодавства Верховної Ради України (19.06.1997 р.), так і не була схвалена Верховною Радою, а ряд положень щодо цього проекту знайшли відображення в Концепції адміністративної реформи в Україні (1998 р.). Указом Президента України «Про першочергові заходи з проведення в Україні адміністративної, реформи» був передбачений комплекс організаційно-правових заходів: реструктуризація апарату Кабінету Міністрів України, наукове обґрунтування критеріїв визначення оптимальної структури і чисельності працівників апаратів міністерств та комітетів та інші. Введені посади Державного секретаря Кабінету Міністрів України та державних секретарів міністерств (29.05.2001 р.), які незабаром були відмінені. Тільки протягом 1994—1999 рр. прийнято понад 100 указів Президента і 300 постанов Кабінету Міністрів щодо реорганізації органів державної влади, в результаті чого кількість органів і чисельність працівників збільшилася, а питома вага видатків на утримання цих органів зросла (за 1996—1999 роки від 1,5 % до 3,8 %).

         Нажаль у правовій системі України відсутня чітка і детальна законодавча і конституційна регламентація виробництва щодо справ про адміністративні правопорушення та порядок оскарження постанов і рішень у справах про адміністративні правопорушення. Недостатня ефективність формування правової системи України дала підставу для російських вчених визначити, що за «темпами правових реформ Україна стабільно займає останнє місце на території колишнього СРСР».

         Нині правова система України знаходиться ще в стадії перехідного періоду і зберігає певний «наліт» попередньої, соціалістичної системи, з якої вийшла. Правосвідомість українського народу сформувалася в соціалістичному середовищі; властивий їй так званий «соціалістичний синдром» ще буде знаходити прояв у власній правовій еволюції і впливати на розвиток інших правових систем. Проте, на переломі XX і XXI сторіч він став значно меншим, чим був до 1996 року, тобто до прийняття Конституції держави. Вже можна говорити про створення фундаменту незалежної правової системи України, значною мірою очищеної від партійно-догматичних нашарувань попереднього попереднього періоду, від його «рідних плям». Українська посттоталітарна правосвідомість звільняється від комуністичного правового нігілізму, але в правотворчій і правозастосувальній діяльності ще має місце ототожнення права і закону, хоч таке ототожнення суперечить Конституції України 1996 р.

         Правова інтенція Конституції України свідчить про перелом, що відбувається у пострадянській правосвідомості. Принципи народовладдя і прав людини конституційно визнані фундаментальними цінностями правової системи, що формується. Природні права людини постулюються як критерій правового характеру законів. Конституція прямо потребує підкоряти правам людини діяльність усіх органів влади, забороняє видавати і застосовувати закони, що порушують право. На пріоритетне місце принципу верховенства закону прийшов принцип верховенства права. Цей принцип є першоосновою української правової системи, він передує і вирішує матеріальну сутність Конституції. Його забезпечення стало імперативом національної правової системи. Нормам Конституції України надана пряма дія.

         Сучасне трактування ефективності законодавства пов’язують із середовищем дії права, під яким розуміють взаємодію багатьох складових – стану економіки, політичного режиму, якості законодавства, ефективності роботи правових установ. Якщо ці чинники плідно взаємодіють, то формується певне середовище, що визначає правомірність дій суспільства, держави та індивіда.

         Правові системи України та Росії мають багато схожих рис.

         За темпами правових перетворень Росія займає середнє місце серед інших колишніх радянських республік. До 2003 р. прийняті нові Арбітражний процесуальний (2002), Бюджетний (1998), Водний (1995), Повітряний (1997), Містобудівний (1998), Цивільний (три частини відповідно в 1994, 1995 і 2001 рр..), Цивільно-процесуальний ( 2002), Земельний (2001) кодекси, Кодекс РФ про адміністративні правопорушення (2001), Лісовий (1997), Податковий (перша частина в 1998 р., друга частина в 2000 р.), Сімейний (1995), Митний (1993), Торгового мореплавання (1999), Трудовий (2001), Кримінально-виконавчий (1997), Кримінально-процесуальний (2001) та Кримінальний (1996) кодекси.

         Таким чином, зі старих радянських кодексів до початку 2003 р. залишався в силі тільки Житловий кодекс Української РСР (1983).

         Кофікаційні роботи проводяться також на рівні суб’єктів РФ. У ряді з них у 1990-і рр.. прийнято власні житлові (Башкортостан, Комі), водні (Башкортостан), земельні (Башкортостан, Татарстан, Карелія), лісові (Татарстан, Саратовська область), містобудівні (Томська та Мурманська області) кодексів.

         Правова система Росії залишається взірцем для деяких держав СНД (Білорусі, Казахстану, республік Середньої Азії). Робляться спроби збереження елементів єдиного правового простору. Зокрема, ряд найбільш важливих кодексів, прийнятих у вищезгаданих республіках (Цивільний, Кримінальний, Кримінально-процесуальний) грунтуються на модельному законодавстві, схваленому Міжпарламентською Асамблеєю держав — учасників СНД.

         Основним джерелом права в Росії є закони та інші нормативні правові акти. Як і в більшості федеративних держав, російське законодавство ділиться на федеральне і законодавство суб’єктів РФ. Розмежування предметів законодавчого регулювання встановлено в Конституції РФ (ст.71-73).

         У винятковому віданні Російської Федерації, у зокрема, знаходяться: регулювання прав і свобод людини і громадянина; формування федеральних органів державної влади; установлення правових основ єдиного ринку; фінансове, валютне, кредитне, митне регулювання, федеральні податки і збори; зовнішня політика, міжнародні та зовнішньоекономічні стосунки Російської Федерації; оборона і безпека; судоустрій; прокуратура; кримінальну, кримінально-процесуальне та кримінально-виконавче законодавство; амністія та помилування; цивільне, цивільно-процесуальне та арбітражно-процесуальне законодавство; правове регулювання інтелектуальної власності; федеральне колізійне право.

         До спільного ведення Російської Федерації і суб’єктів РФ в числі іншого віднесені: загальні питання виховання, освіти, науки, культури, фізичної культури і спорту; координація питань охорони здоров’я; соціальний захист, включаючи соціальне забезпечення; адміністративне, адміністративно-процесуальне, трудове, сімейне, житлове, земельне, водне, лісове законодавство, законодавство про надра, про охорону навколишнього середовища; кадри судових та правоохоронних органів; адвокатура, нотаріат; встановлення загальних принципів організації системи органів державної влади та місцевого самоврядування.

         На чолі ієрархії федеральних (і взагалі російських) актів стоїть Конституція РФ; далі йдуть федеральні конституційні закони, інші федеральні закони, укази Президента РФ, постанови Уряду РФ, підзаконні нормативні акти галузевих федеральних органів виконавчої влади. Особливе місце займають регламенти та інші нормовстановлюючі постанови палат Федеральних Зборів РФ. На відміну від багатьох закордонних країн в Росії відсутній інститут делегованого та надзвичайного законодавства. Укази Президента не мають суперечити Конституції і федеральним законам.

         Ієрархію правових нормативних актів суб’єктів РФ утворюють конституції (статути) суб’єктів РФ, закони суб’єктів РФ, укази президентів республік у складі РФ, укази, постанови та розпорядження губернаторів та інших глав адміністрацій суб’єктів РФ, постанови урядів суб’єктів РФ, підзаконні нормативні акти галузевих органів виконавчої влади суб’єктів РФ, регламенти та інші акти нормативного характеру законодавчих органів суб’єктів РФ.

         Нижчий рівень в ієрархії нормативно-правових актів органів утворюють нормативні акти місцевого самоврядування. Види, порядок прийняття і вступу в силу нормативно-правових актів органів місцевого самоврядування визначаються статутом муніципального утворення.

         Судовий прецедент, як і в інших країнах романо-германської родини, у РФ джерелом права не визнається. Однак практика судова  офіційно узагальнюється та направляється в керівних роз’ясненнях Пленуму Верховного Суду РФ, грає винятково важливу роль у застосуванні законодавства, будуючи де-факто особливу нормативну систему. Близьке до судових прецедентів місце в системі джерел права займають висновки Конституційного Суду України. У суб’єктах РФ аналогічну роль відіграють рішення місцевих конституційних і статутних судів.

         Досить обмежене застосування як джерело права в Росії має правовий звичай. Так, у Цивільному кодексі України містяться посилання на звичаї ділового обороту (ст.6), національний звичай (ст.19) і місцевий звичай (ст.221, 309, 311, 312, 314-316, 406, 421). Згідно ст.14 ФЗ «Про гарантії прав корінних нечисленних народів Російської Федерації» від 30 квітня 1999 при розгляді в судах справ, в яких особи, що відносяться до нечисленних народів, виступають в якості позивачів, відповідачів, потерпілих або обвинувачених, можуть прийматися до уваги традиції та звичаї цих народів, які не суперечать федеральним законам та законами суб’єктів РФ.

         У 1990-і рр.. у ряді суб’єктів РФ (Інгушетія, Чечня) робляться або робилися спроби узаконити дію на їх території мусульманського права, нерідко має глибоке коріння в культурі відповідних титульних національностей.

         Досить специфічним джерелом російського права є договори про розмежування предметів ведення і повноважень між федеральними органами державної влади Російської Федерації і органами державної влади суб’єктів РФ. Можливість укладання таких договорів передбачено п.3 ст.11 Конституції РФ.

         Важливим джерелом права є міжнародно-правові акти і доктрина. Відповідно до Конституції (п.4 ст.15) загальновизнані принципи і норми міжнародного права і міжнародні договори України є складовою частиною її правової системи. Якщо міжнародним договором України встановлено інші правила, ніж передбачені законом, то застосовуються норми міжнародного договору.

         Наукові дослідження в галузі права в РФ ведуться в Інституті держави і права РАН, Інституті законодавства та порівняльного правознавства при Уряді РФ, НДІ проблем зміцнення законності та правопорядку при Генеральній прокуратурі РФ, юридичних академіях, інститутах та юридичних факультетах університетів (у країні їх налічується кілька десятків ).

 

 

Висновки

         Інтеграція України з Європою сьогодні є не тільки можливим, але і найбільш бажаним варіантом вирішення цілої низки проблем. Україна була і залишається частиною Європи і європейської культурної традиції, а тому інтеграційні процеси з європейськими структурами є об’єктивно історично обумовлені як її національним та культурним розвитком, так і правовим. В умовах національного відродження, зростаючого усвідомлення народом України своєї європейської ідентичності, своїх базових національних інтересів така інтеграція є об’єктивним процесом, який можна уповільнити, але не припинити. Інтеграція України з Європою помітно вплине на всю геополітичну структуру світу, що визнають провідні західні фахівці. Так, колишній Генеральний секретар НАТО Х.Солана в своїй доповіді в Королівському інституті міжнародних відносин (Лондон) відзначав: «Україна посідає визначальне місце в Європі. Незалежна, стабільна і демократична Україна стратегічно важлива для розвитку Європи як цілого».

         Україна повинна враховувати це у своїй геополітичній стратегії, і зробити єдино розумний геополітичний вибір для українського народу на користь входження у європейський цивілізаційний простір. Водночас відносини з Росією розглядати як багатовимірний комплекс, що має сфери кооперації, співробітництва і сфери конкуренції.

         Нормативне забезпечення цих процесів покладається на правову систему України, яка повинна створити належний механізм інтеграції з правовими системами Ради Європи, Європейського Союзу та інших європейських структур, а також взаємодії з іншими правовими системами, в тому числі і Росії.

         Міжнародне співтовариство зацікавлене у тому, щоб Україна перетворилася у демократичну за своїм характером і змістом державу, стала б стабілізуючим фактором на Сході і в Центрі Європи. А тому правова система України має бути сформована таким чином, щоб бути спроможною діяти у межах загальновизнаних стандартів міжнародного співтовариства. Міжнародних престиж України буде залежати від оцінки правової системи України світовим співтовариством як надійсної опори правопорядку, а також від відповідності критеріям політико-правового та економічного розвитку, яким буде відповідати Україна і від того обсягу реальних правових зобов’язань, які вона зможе взяти на себе.

 

 

 

Список використаної літератури

  1. Проблемы общей теории права и государства / Под общ. ред. В.С.Нерсесянца – М.: Норма-Инфра-М, 1999. – С.29.
  2. Скакун О.Ф. Теория государства и права: Учебник. – Харьков: Консум, 2000. – С.569.
  3. Синюков В.Н. Российская правовая система. – Саратов, 1994. – С.171-177.
  4. Тихомиров Ю.А. Курс сравнительного правоведения. – М.: Норма, 1996. – С.128-129.

 

Основні положення конституції України, Закону України та Концепція по цивільній обороні.
Типологія держави в історії. Ретроспектива та сучасні перспективи

Добавить комментарий

Your email address will not be published / Required fields are marked *