Поняття та характеристики держави

Зміст

Вступ_ 3

Розділ І Загальне поняття держави_ 5

Розділ ІІ Загальна характеристика ознак держави_ 10

Розділ ІІІ Державна влада (властивості, методи здійснення, механізм обмеження) 14

Розділ IV Державний суверенітет_ 26

Висновки_ 34

Список використаних джерел та літератури_ 36

Вступ

         В сучасних умовах розбудови правової системи України, що базується на зміцненні гарантій прав людини і громадянина, важливим є піднесення на належний рівень правосвідомості і правової культури населення України. Велике значення в реалізації цього процесу належить правовому вихованню і правовій освіті. Без глибоких знань прав, свобод і законних інтересів людини і громадянина, чинного законодавства стає неможливим входження України в Європейську і світову спільноту.

         Підвищення рівня правових знань населення України, його правосвідомості і правової культури можливе лише за умови повсякденного, професійно організованого правового виховання, яке б проводилося з використанням усіх його форм. Однією з таких форм є юридична освіта.

         Особливої актуальності питання вивчення правових знань набуває в зв’язку з прийняттям Верховною Радою України 28 червня 1996 р. нової Конституції України. Прийняттям нової Конституції завершився багаторічний складний напружений конституційний процес в Україні. Але головне в даний час полягає в тому, щоб Конституція увійшла в наше життя як справжній і дійовий Основний Закон держави, який забезпечить правовий фундамент для подальшого розвитку нашого суспільства. Тому сьогодні найбільш важливим є питання якомога швидшого запровадження в усі сфери життя положень нової Конституції України.

         Об’єктом курсового дослідження є наукові теорії та дослідження щодо поняття та ознак держави, поняття державної влади та державного суверенітету.

         Предметом дослідження є літературні джерела, наукові праці і публікації вчених – юристів на тему сутності держави та її основних характеристик.

         Метою даної курсової роботи є розкриття поняття та ознак держави, шляхів здійснення державної влади та поняття державного суверенітету.

         З урахуванням цього були поставлені такі основні завдання: 1) виявити різноманітність підходів до визнання поняття держави; 2) розкрити поняття та основні ознаки держави; 3) дослідити властивості та механізм здійснення державної влади; 4) сформувати поняття державного суверенітету.

         Методологічний інструментарій дослідження базується на загально наукових методах. До того ж використовувався спеціальний правовий метод метод порівняльного аналізу, який дозволяє виявити схожі ознаки у декількох досліджуваних об’єктів, а також встановити розходження між ними.

         В процесі написання курсової роботи були дослідженні статті у періодичних видання та монографії, присвячені темі курсової роботи..

         Курсова робота складається з вступу, чотирьох розділів, висновків та списку використаної літератури.


Розділ І Загальне поняття держави

         Держава — продукт суспільного розвитку. Виникнувши на певному етапі зрілості людського суспільства внаслідок економічних, соціальних, моральних, психологічних і інших закономірностей, держава стає його основною керуючою системою. Державно-організоване суспільство отримало нові (унікальні) можливості для свого існування: розвитку продуктивних сил, соціальних відносин, моральних підвалин, культури, науки, міжнародних зв’язків.

         Держава — явище, яке історично розвивається. З поступальним розвитком суспільства змінюється і держава, її цілі і задачі, керівні структури і функції. Відповідно змінюються і погляди на поняття держави, її роль і призначення в суспільному житті. У різні історичні періоди наукова думка намагалася дати своє визначення держави, використовуючи в основному ті об’єктивні фактори, що мали місце в даний період і відбивали особливості тієї або іншої конкретної держави.

         Наприклад, в античному світі держава охоплювала собою усі без винятку сторони громадського життя, тому в ній людина цілком поглиналася громадянином держави. Аристотель визначає державу як об’єднання багатьох родів і сил заради кращого життя. У стародавніх греків держава вважалася втіленням усіх розумових і моральних інтересів громадян. У Римі ця задача істотно звужується. Цицерон бачить у державі вже не уособлення вищої досконалості людського життя, а союз людей, об’єднаних загальними началами права. [5; 113]

         Німецький юрист Р. Моль у 1872 році писав, що «держава є постійний, єдиний організм таких установлень, що, будучи керовані загальною волею, підтримувані і приводимі в дію загальною силою, мають задачею сприяння досягненню дозволених цілей визначеного на даній території народу, а саме, починаючи від окремої особистості і кінчаючи суспільством, доти, поки ці цілі не будуть задоволені власними силами особистості і поки вони складають предмет загальної необхідності».

         Заслуговує на увагу те, як визначали поняття держави російські юристи. Багато з цих визначень цікаві не тільки з погляду історичної науки. Віддані тривалому забуттю, вони і зараз представляють реальну наукову цінність. Коркунов, наприклад, визначає державу як «суспільний союз, що представляє собою самостійне, визнане примусове володарювання над вільними людьми». Трубецькой вважає, що «держава є союз людей, що панує самостійно і винятково в межах певної території». Як об’єднання людей під одною владою й у межах однієї території трактують державу Шершеневич і Кокошкін. Хвостов писав, що держава — «це союз вільних людей, що живуть на визначеній території і підкоряються примусу і самостійній верховній владі».

         Гумплович визначає державу як «природно виниклу організацію володарювання, призначену для охорони визначеного правопорядку».

         Отже, переважна більшість мислителів минулого розглядали державу в основному із соціологічної точки зору. Разом із соціологічним визначенням поняття держави в навчанні про державу одночасно починалися спроби дати їй юридичне визначення. Так, Еллінек вважав, що держава являє собою особливе суспільне утворення й особливе правове явище. Його навчання відповідно підрозділяється на «соціальне» і «правове». «Через те що право — істотний елемент держави, — пише Еллінек, —пізнання останньої неможливе без вивчення її юридичної природи. Держава, упорядкована правом, повинна займати визначене місце в самому праві, — повинне існувати правове поняття про державу». Державу він визначає як цільову єдність індивідів, наділену якостями юридичного суб’єкта, що володіє волею і є носієм прав. У відомій мірі подібний погляд на державу розділяв і російський державознавець Н. М. Коркунов.

         Гегелівське розуміння держави базується на його загальній філософській системі, що трактує державу як породження особливих духовних початків людського буття: «Держава є дійсність моральної ідеї — моральний дух як очевидна, самої собі ясна, субстанціональна воля, що мислить і знає себе і виконує те, що вона знає й оскільки вона знає». [10; 145]

         Марксистсько-ленінська наука визначає державу виходячи з її незмінної класової природи. Оскільки держава виникає як продукт класового суспільства внаслідок розколу суспільства на непримиренні класи, то «вона за загальним правилом є державою самого могутнього, економічно пануючого класу, що за допомогою держави стає також політично пануючим класом і здобуває в такий спосіб нові засоби для придушення і гноблення експлуатованого класу». Акцентуючи увагу в основному на соціально-економічних факторах, що обумовили виникнення й існування держави, марксизм-ленінізм визначає державу як організацію політичної влади економічно пануючого класу. «Держава, — пише Ленін, — є машина для гноблення одного класу іншим, машина, щоб удержати в покорі одному класу інші підлеглі класи».

         Аналізуючи буржуазну державу середини XIX століття, Маркс і Енгельс відзначає, що вона «є по самій своїй сутності капіталістична машина, держава капіталістів, ідеальний сукупний капіталіст».

         Розвиток марксистсько-ленінського навчання про державу в наступний час було орієнтовано в основному на більш заглиблене розкриття класового характеру держави в будь-яких його проявах, у тому числі і «соціалістичного». У післяжовтневий період філософсько-юридична думка в поглядах на державу залишалася незмінною. «Держава — політична організація економічно пануючого класу, що має своєю метою охороняти існуючий економічний порядок і придушувати опір інших класів».

         У навчальній літературі погляди на державу, її поняття і сутність викладалися у винятково класовій тональності, відкидалися будь-які інші погляди, що не збігаються з таким трактуванням. «Сутність держави полягає в тому, — писали С. А. Голунський і М.С.Строгович, — що панівний клас за допомогою спеціального апарату примусу насильно нав’язує свою волю всьому суспільству: держава завжди є диктатура пануючого класу». А. І. Денісов, спираючись на висновки класиків марксизму-ленінізму, вважав, що «державою називається саме та особлива організація, за допомогою якої клас здійснює своїми не обмежену ніякими законами влада — диктатуру». [11; 89]

         Автори підручника «Теорія держави і права» М. П. Карева, С. Ф. Кечекьян, А. С. Федосєєв, Т. И. Федькін виділяють у державі два класових елементи: внутрішній і зовнішній. Вони дійдуть висновку, що «держава є політична організація економічно пануючого класу, апарат влади, за допомогою якого цей клас здійснює свою диктатуру, тримає у вузді своїх класових супротивників і захищає матеріальні умови свого існування від усяких зазіхань на них з боку ворожих йому сил як усередині країни так і за її межами».

         У роботах 60—70-х років поняття держави розглядається з більш універсальних і не настільки твердих класових позицій. Так, автори багатотомного видання «Марксистсько-ленінська загальна теорія держави і права» вважають, що держава — «це історично минуща, що виділилася із суспільства й обумовлена його економічним ладом класова організація політичної суверенної влади, що забезпечує і захищає загальні інтереси власників основних засобів виробництва». Трохи конкретизує визначення держави підручник «Теорія держави і права» за редакцією професора С. С. Алексєєва. У ньому держава розглядається як «особлива організація політичної влади економічно пануючого класу (трудящих на чолі з робочим класом — у соціалістичному суспільстві), що має спеціальним апаратом примусу і додає своїх велінь обов’язкову силу для населення всієї країни».

         У трохи іншій інтерпретації визначають державу автори підручника, виданого Московським університетом: «Держава — це політична організація класового суспільства, що виражає в концентрованій формі інтереси і волю панівних класів, матеріальним носієм політичної влади яких виступає публічна влада».

         Класовість як найважливіша ознака будь-якої держави визнавалася більшістю радянських юристів. Так, В. С. Петров вважає, що визначення держави взагалі або визначених історичних типів зокрема можливо тільки з урахуванням марксистського діалектичного поняття держави, що розкриває її класову сутність.   Різноманіття поглядів на державу обумовлено в першу чергу тим, що сама держава являє собою надзвичайно складне, багатогранне й історично мінливе явище. Науковість цих поглядів визначається ступенем зрілості людської думки в той чи інший період розвитку суспільства, об’єктивністю методологічних підходів до вивчення держави.

         Пізнання закономірних властивостей і ознак держави «узагалі», видимо, можливо тільки на визначену історичну перспективу в силу постійно мінливих економічних, соціальних, духовних, національних, екологічних, релігійних і інших факторів, що визначають зміст і структуру державно-I організованого суспільства. Більш того, нерідко поняття про державу дається не в її історичній дійсності, а в ідеальному уявленні. Замість того, щоб визначити, що таке держава, часто лише описують, яким воно повинне бути. Методологічна задача при визначенні поняття держави, як відзначає Шершеневич, полягає в тому, щоб дати ознаки того історичного явища, яке зветься «держава». Звідси випливає, що, визначаючи поняття на основі дійсності, ми не повинні вносити в нього чого-небудь у дійсності не існуючого, а з іншого боку, повинні брати всю дійсність даного роду, не допускаючи довільного вибору. Визначення держави повинне відповідати на запитання, що така держава в її історичній дійсності і у всіх її історичних проявах. [8; 164]

 

Розділ ІІ Загальна характеристика ознак держави

         Держава – це організація політичної влади в суспільстві, яка виражає інтереси і волю пануючої в ньому частини населення (зокрема, певного класу), здійснює управління суспільними процесами за допомогою системи загальнообов`язкових норм (правил) поведінки і механізму їхнього впровадження у життя.

         Історія суспільного розвитку знає кілька типів держав, кожний з яких ґрунтується на певному типі виробничих відносин, — рабовласницький, феодальний, капіталістичний, соціалістичний. Магістральним шляхом розвитку держави в сучасних умовах є її трансформація в соціально-демократичну правову державу, яка відображає волю переважної більшості населення і стоїть на сторожі прав людини. Організація і здіснення державної влади виявляються у формах державного правління, державного устрою і політичному режимі.

         Держава є організацією суспільства, але організацією особливою, яка характеризується тим що вона:

         всеохоплююча організація – об`єднує в єдине ціле всіх членів суспільства, забезпечує загальносуспільні інтереси і потреби;

         територіальна організація – об`єднує членів суспільства (громадян) за територіальним принципом, а територія є матеріальною базою держави;

         єдина організація – об`єднує все суспільство як ціле, всі інші соціальні організації (політичні партії, професійні та молодіжні спілки, асоціації підприємців тощо), на відміну від держави, охоплюють лише частини, окремі верстви населення;

         офіційна організація – репрезентує суспільство, виступає від його імені, і в такій якості визнана іншими суспільствами (державами);

         універсальна організація – об`єднує членів суспільства для вирішення питань, що стосуються різних сфер їх суспільного життя;

         верховна організація – є вищим за значенням та силою об`єднанням суспільства, всі інші соціальні організації в сфері загальносуспільних інтересів підпорядковані їй;

         централізована організація – внутрішня побудова держави здійснюється за ієрархією, тобто підпорядкованості нижчих організаційних структур (регіонів, місцевих органів державної влади і управління, державних підприємств і установ) вищим, в кінцевому результаті, — загальнодержавним (парламенту, президенту, міністерствам тощо).

         Держава характеризується як особлива організація суспільства, що відрізняється від суспільства та різних форм державної організації суспільства (недержавних структур) наявністю особливих ознак. Вказані ознаки характеризують особливості держави та поділяються на дві групи:

         Основні ознаки, що безпосередньо характеризують державу і відсутність хоча б однієї з яких не дає можливості характеризувати суспільне утворення як державне.

         Факультативні ознаки, що конкретизують зміст основних і не є обов`язковими.

         Серед основних ознак держави називають:

         наявність політичної публічної влади. Політичний характер влади визначає рівень обов`язковості владних рішень, а публічний характер визначає рівень поширеності державних рішень на населення;

         наявність території, тобто частини земної кулі, в рамках якої населення перетворюється в громадян, і на яку поширюється суверенітет держави. Територія є необхідною умовою визнання держави суб`єктом міжнародних відносин;

         суверенітет, тобто політико-правова характеристика влади, що закріплюється нормативним актом та характеризує державну владу як верховну, незалежну, неподільну та єдину. Існує три різновиди суверенітету:

         національний суверенітет, тобто реальна можливість нації створювати незалежну державу;

         народний суверенітет, тобто реаль участь народу у здісненні влади;

         державний суверенітет, тобто політико-правова властивість державної влади, що виражається в її незалежності від іншої влади в середині країни та в праві держави самостійно вирішувати свої проблеми на основі принципів міжнародного права. Компонентами державного суверенітету, що характеризують його зміст є:

         верховенство влади, тобто можливість існування лише однієї державної влади та можливість визнати незаконними рішення будь-якої іншої соціальної влади;

         незалежність, тобто можливість вирішувати будь-яке питання зовнішнього чи внутрішнього характеру без втручання інших держав на основі принципів національної та міжнародної системи права;

         неподільність, тобто можливість держави самостійно вирішувати питання щодо участі в роботі міжнародних асоціацій, а також визначати статус адміністративно-територіальних одиниць;

         єдність, тобто наявність єдиного змісту влади (державно-політична) та розподіл влади на законодавчу, виконавчу та судову в процесі реалізації владних повноважень;

         наявність системи органів та організацій, що створюються державою для виконання її функцій та завдань і охоплюється поняттям механізм держави.      Частина органів держави, що створюється для реалізації владних повноважень охоплюється поняттям апарат держави;

         наявність можливості розробляти загальнообов`язкові правила поведінки, що визначаються як правові норми. За допомогою права держава визначає зміст прав та обов`язків суб`єктів суспільних відносин, а також забезпечує обов`язковість своїх рішень;

         можливість самостійно визначати види і розміри податків. Податки – це загальнообов`язкові платежі, що стягуються у населення у сумі чи процентному відношенні на загально-соціальні проблеми (освіта, охорона здоров`я, культура, соціальні виплати тощо).

         Серед факультативних ознак держави розрізняють:

         наявність конституції;

         наявність державних символів;

         наявність громадянства;

         грошової одиниці;

         збройних сил;

         участь держави у міжнародних органах і організаціях тощо. [9; 98]


Розділ ІІІ Державна влада (властивості, методи здійснення, механізм обмеження)

Державна влада — фундаментальна категорія державознавства і самий важкий для зрозуміння феномен суспільної життєдіяльності людей. У поняттях «державна влада», «владовідносини» переломлюються найважливіші сторони буття людської цивілізації, відбивається сувора логіка боротьби класів, соціальних груп, націй, політичних партій і рухів. Не випадково проблеми влади хвилювали в минулому і хвилюють нині вчених, богословів, політиків, письменників.

         Будучи різновидом соціальної влади, державна влада має всі ознаки останньої. Разом з тим вона має чимало якісних особливостей. Найважливіша особливість державної влади у  її політичній і класовій природі. У науковій і навчальній літературі терміни «державна влада» і «політична влада» звичайно ототожнюються. Таке ототожнення, хоча і не безперечне, але припустимо. У всякому разі державна влада завжди є політичною і містить елемент класовості.

         Основоположники марксизму характеризували державну (політичну) владу як «організоване насильство одного класу для придушення іншого». Для класово-антагоністичного суспільства така характеристика в загальному і цілому вірна. Однак будь-яку державну владу, тим більше демократичну, навряд чи припустимо зводити до «організованого насильства». У противному випадку створюється уявлення, що державна влада — природний ворог усього живого, усякої творчості і творення. Звідси неминуче негативне відношення до органів влади й осіб,  що її уособлюють. Звідси і далеко не необразливий соціальний міф про те, що усяка влада — зло, що суспільство змушене терпіти до пори до часу. Цей міф є одним із джерел різного роду проектів згортання державного управління, спочатку применшення ролі, а потім і знищення держави.

         Тим часом функціонуюча на науковій основі справді народна влада — велика творча сила, що володіє реальною можливістю керувати діями і поведінкою людей, вирішувати соціальні протиріччя, погоджувати індивідуальні або групові інтереси, підкоряти їх єдиній владній волі методами переконання, стимулювання, примусу.

         Особливістю державної влади є і те, що її суб’єкт і об’єкт звичайно не збігаються, що панівні і підвладні найчастіше чітко розділені. У суспільстві з класовими антагонізмами пануючим суб’єктом виступає економічно панівний клас, підвладними — окремі особи, соціальні, національні спільності, класи. У демократичному суспільстві виникає тенденція зближення суб’єкта й об’єкта влади, що веде до їхнього часткового збігу. Діалектика цього збігу полягає в тому, що кожен громадянин є не тільки підвладним; як член демократичного суспільства він вправі бути індивідуальним першоносієм і джерелом влади. Він має право та й повинний активно брати участь у формуванні виборних (представницьких) органів влади, висувати і вибирати кандидатури в ці органи, контролювати їхню діяльність, бути ініціатором їхнього розпуску, реформування. Право і борг громадянина — брати участь у прийнятті державних, регіональних і інших рішень через усі види безпосередньої демократії. Словом, при демократичному режимі немає і бути не повинне тільки пануючих і тільки підвладних. Навіть вищі органи держави і вищі посадові особи мають над собою верховну владу народу, є одночасно об’єктом і суб’єктом влади. [8; 200]

         Разом з тим і в демократичному державно-організованому суспільстві повного збігу суб’єкта й об’єкта немає. Якщо демократичний розвиток призведе до такому (повного) збігу, то державна влада втратить політичний характер, перетвориться в безпосередньо суспільну, без органів держави і державного управління.

         Державна влада реалізується через державне управління — цілеспрямований вплив держави, її органів на суспільство в цілому, ті або інші його сфери (економічну, соціальну, духовну) на основі пізнаних об’єктивних законів для виконання задач, що стоять перед суспільством, і функцій.

         Ще одна найважливіша особливість державної влади полягає в тому, що вона виявляється в діяльності державних органів і установ, що утворюють механізм (апарат) цієї влади. Вона тому і називається державною, що її практично уособлює, пускає в хід, запроваджує в життя насамперед механізм держави. Мабуть, тому державну владу часто ототожнюють з органами держави, особливо вищими. З наукового погляду таке ототожнення неприпустиме. По-перше, державну владу може реалізувати сам пануючий суб’єкт. Наприклад, народ через референдум і інші інститути безпосередньої (прямої) демократії приймає найважливіші державні рішення. По-друге, політична влада споконвічно належить не державі, її органам, а або еліті, або класу, або народу. Пануючий суб’єкт не передає органам держави свою владу, а наділяє їх владними повноваженнями.

         Державна влада може бути слабкою або сильною, але позбавлена організованої сили, вона втрачає якість державної влади, тому що стає нездатною провести волю пануючого суб’єкта в життя, забезпечити законність і правопорядок у суспільстві. Державну владу не без підстав називають централізованою організацією сили. Правда, будь-яка влада має потребу в силі авторитету: чим глибше влада виражає інтереси народу, усіх шарів суспільства, тим більше вона спирається на силу авторитету, на добровільне і свідоме підпорядкування їй. Але поки існує державна влада, будуть у неї і предметно-матеріальні джерела сили — збройні організації людей або силових установ (армія, поліція, органи державної безпеки), а також в’язниці й інші примусові речовинні придатки. Організована сила забезпечує державній владі примусову здатність, є її гарантом. Але вона повинна направлятися розумною і гуманною волею пануючого суб’єкта. Якщо державна влада для рішення внутрішніх проблем спирається тільки на предметно-матеріальну силу, цей вірний доказ її нестабільності і неміцності, відсутності в ній глибоких і міцних коренів у суспільстві. Застосування всієї наявної сили має безумовне виправдання при відображенні агресії ззовні або припиненні злочинності.

         Таким чином, державна влада є концентроване вираження волі і сили, міці держави, втілене в державних органах і установах. Вона забезпечує стабільність і порядок у суспільстві, захищає його громадян від внутрішніх і зовнішніх зазіхань шляхом використання різних методів, у тому числі державного примусу і військової сили.

         Арсенал методів реалізації державної влади досить різноманітний. У сучасних умовах значно зросла роль методів морального й особливо матеріального стимулювання, використовуючи які, державні органи впливають на інтереси людей і тим самим підкоряють їх своїй владній волі.

         До загальних, традиційних методів здійснення державної влади, безсумнівно, відносяться переконання і примус. Ці методи, по-різному сполучаючись, супроводжують державну владу на всьому її історичному шляху.

         Переконання — це метод активного впливу на волю і свідомість людини ідейно-моральними засобами для формування в неї поглядів і уявлень, заснованих на глибокому розумінні сутності державної влади, її цілей і функцій. Механізм переконання включає сукупність ідеологічних, соціально-психологічних засобів і форм впливу на індивідуальну або групову свідомість, результатом якого є засвоєння і прийняття індивідом, колективом певних соціальних цінностей.

         Перетворення ідей, поглядів у переконання пов’язане з діяльністю свідомості і почуттями людини. Тільки пройшовши через складний механізм емоцій, через свідомість, ідеї, суспільні інтереси і вимоги влади здобувають особистісне значення. Переконання тим і відрізняються від простого знання, що вони невіддільні від особистості, стають її узами, з яких вона не може вирватися, не заподіявши шкоди своєму світогляду, духовно-моральній орієнтації. По думці Д. И. Писарєва, «готових переконань не можна ні випросити в добрих знайомих, ні купити в книжковій крамниці. Їх треба виробити процесом власного мислення, що неодмінно повинне відбуватися самостійно в нашій власній голові…» Відомий російський публіцист і філософ другої половини XIX в. зовсім не виключав виховного, переконуючого впливу з боку інших людей, він лише наголошував на самовиховання, на власні розумові зусилля людини, на постійний «працю душі» по виробленню міцних переконань. Ідеї швидше перетворюються в переконання, коли вони вистраждані, коли людина самостійно добула і засвоїла знання.

         Метод переконання стимулює ініціативу і почуття відповідальності людей за свої дії і вчинки. Між переконаннями і поведінкою немає проміжних ланок. Знання, ідеї, що не втілюються в поведінці, не можна вважати справжніми переконаннями. Від знання до переконання, від переконання до практичних дій — так функціонує метод переконання. З розвитком цивілізації, зростанням політичної культури роль і значення цього методу здійснення державної влади закономірно зростають. [5; 164]

         Державна влада не може обійтися без особливого, тільки їй властивого виду примусу — державного примусу. Використовуючи його, панівний суб’єкт нав’язує свою волю підвладним. Цим державна влада відрізняється, — зокрема, від авторитету, що теж підкоряє, але в державному примусі не має потреби.

         Державний примус — це психологічний, матеріальний або фізичний (насильницький) вплив повноважних органів і посадових осіб держави на особистість з метою змусити (примусити) її діяти з волі пануючого суб’єкта, в інтересах держави.

         Саме по собі державний примус — гострий і твердий засіб соціального впливу. Він заснований на організованій силі, виражає її і тому здатен забезпечувати безумовне домінування в суспільстві волі пануючого суб’єкта. Державний примус обмежує волю людини, ставить у таке положення, коли в неї немає вибору, крім варіанту, запропонованого (нав’язаного) владою. За допомогою примусу придушуються, гальмуються інтереси і мотиви антисоціальної поведінки, примусово знімаються протиріччя між загальною й індивідуальною волею, стимулюється суспільно корисна поведінка.

         Державний примус буває правовим і неправовим. Останній може обернутися сваволею державних органів, що ставлять особистість у ніким і нічим не захищене положення. Такий примус має місце в державах з антидемократичним, реакційним режимом — тиранічним, деспотичним, тоталітарним.

         Правовим визнається державний примус, вид і міра якого суворо визначені правовими нормами і який застосовується в процесуальних формах (чітких процедурах). Законність, обґрунтованість і справедливість державного правового примусу піддається контролю, він може бути оскаржений в незалежний суд. Рівень правового «насичення» державного примусу обумовлений тим, якою мірою він: «а) підлеглий загальним принципам даної правової системи, б) є по своїх підставах єдиним, загальним на території всієї країни, в) нормативно регламентований по змісту, межам і умовам застосування, г) діє через механізм прав і обов’язків, д) оснащений розвиненими процесуальними формами».

         Чим вище рівень правової організації державного примусу, тим він в більшому ступені виконує функції позитивного фактора розвитку суспільства й у меншій — виражає сваволю і свавілля носіїв державної влади. У правовій і демократичній державі державний примус може бути тільки правовим.

         Форми державного правового примусу досить різноманітні. Це заходи попереджувального впливу — перевірка документів з метою запобігання правопорушень, припинення або обмеження руху транспорту, пішоходів при аваріях і стихійних лихах і ін.; правове припинення — адміністративне затримання, привід, обшук і т.д.; міри захисту — відновлення честі і доброго імені й інші види відновлення порушених прав.

         Державна влада детермінується в кінцевому рахунку владою економічною. У ній у концентрованому вигляді виражаються економічні потреби й інтереси пануючого суб’єкта. Державна влада не тільки спирається на економічний фундамент, але і забезпечує порядок, стійкість економічних відносин, відгороджує їх від сваволі й анархії, охороняє існуючі форми власності.

         Усяка влада по-справжньому стійка і сильна насамперед за рахунок своєї соціальної основи. Державна влада функціонує в суспільстві, розділеному на класи, різні соціальні групи із суперечливими, часто непримиренними інтересами. Без сильної, активно функціонуючої державної влади різнополярні соціальні, національні сили можуть розірвати соціум на частині, увергнути його в безодню «з’ясування» інтересів за допомогою неприборканої охлократичної сили. Для вирішення соціальних протиріч, для організації міжособистісних, міжгрупових, міжкласових і загальнонаціональних відносин, гармонізації різних інтересів державна влада шукає підтримку в суспільстві, домагається довіри до себе в тих або інших шарів соціуму. Вирішити такі задачі здатна тільки демократична влада.

         Віру народу в гуманні цілі і дії влади, довіру до неї прийнято називати соціальною легітимністю влади, найважливішою умовою її стабільності.

         Якою б ні була державна влада, вона завжди прагне створити в суспільстві уявлення про себе як про зразково моральну, навіть якщо це не відповідає дійсності. Ще в Древніх Греції і Римі склалися моральні ідеали, до яких повинна прагнути влада: вона існує тільки для добра, реалізується для загального блага, завжди випливає за справедливістю і т.д. От чому влада, що переслідує цілі і використовує методи, що суперечать моральним ідеалам і цінностям, визнавалася і визнається аморальною, позбавленою морального авторитету.

         Для державної влади, її повноцінності велике значення мають історичні, соціально-культурні, національні традиції. Якщо влада спирається на традиції, то вони укореняють її в суспільстві, роблять більш міцною і стабільною. Не випадково як минулі, так і сучасні держави дбайливо відносилися і відносяться до традицій, своїх історичних, національних, соціально-культурних коренів. Таким чином, державна влада, економічно, соціально і морально детермінована, що спирається на традиції, цінності, прийняті в суспільстві, стає в очах народу авторитетною і шановною. Вона значно рідше використовує метод державного примусу для досягнення своїх цілей.

         Державна влада, що спирається тільки на насильство і примус, неміцна і недовговічна, оскільки породжує в суспільстві зростаючу протидію. Тому вона об’єктивно має потребу в ідеології, тобто системі ідей, тісно пов’язаних з інтересами пануючого суб’єкта. За допомогою ідеології влада пояснює і виправдує свої цілі і задачі, методи і способи їхнього досягнення, виконання. Ідеологія забезпечує владі певний авторитет, доводить тотожність її цілей народним інтересам і цілям. У залежності від того, наскільки збігаються інтереси і цілі пануючих і підвладних, державна ідеологія буває популістською, міфічною і брехливою. [3; 193]

         Існують два головних види і безліч різновидів ідеологій державної влади. Перший вид — це релігійна ідеологія, заснована на релігійних вченнях і міфах. Вона прагне додати владі таємничий, містичний і сакральний характер, уселяє думку про божественне її походження і призначення. Другий вид — світська ідеологія, що спирається на пануючу в суспільстві теорію, вдачі і націлена на досягнення визначених, нерідко міфічних ідеалів. Наприклад, міфи про швидку побудову світлого комуністичного майбутнього або процвітаючого капіталізму американського зразка забезпечували і забезпечують владі підтримку хоча б частини суспільства.

         Особливо велика роль ідеології там, де державна влада реалізується через антидемократичні тоталітарні, диктаторські режими. Тут брехлива ідеологія звичайно спрямована на вихваляння ролі «вождя», диктатора, на виправдання будь-яких рішень і дій. Під впливом такої ідеології створюються і підтримуються культи особистості — сліпе, бездумне преклоніння перед міфічними суперособистостями, їхнє обожнювання. Культова ідеологія неминуче відчужує, відриває народ від влади.

         У широкому змісті легітимність — це прийняття влади населенням країни, визнання її права керувати соціальними процесами, готовність їй підкорятися. У вузькому змісті легітимною визнається законна влада, утворена відповідно до процедури, передбаченої правовими нормами.

         Варто відрізняти легітимність першоджерела влади і легітимність органів державної влади. Легітимність першоджерела влади (пануючого суб’єкта) знаходить висвітлення і юридичне закріплення в конституції країни.

         Державні органи здобувають властивість легітимності по-різному. Представницькі органи стають легітимними на основі проведення передбачених і регламентованих законом виборів. Ці органи одержують владні повноваження безпосередньо від першоджерела влади. Органи управління здобувають легітимність шляхом конкурсного добору, призначення їх найчастіше представницькими органами й у порядку, передбаченому законом.

         Легітимними повинні бути і здійснювані органами держави владні повноваження, методи діяльності, особливо метод державного примусу.

         Нелегітимна влада визнається узурпаторською. У вузькому змісті слова узурпація — насильницьке протизаконне захоплення влади якою-небудь особою або групою осіб, а також присвоєння собі чужих владних повноважень. Узурпацією визнається, наприклад, порушення правових процедур при проведенні виборів або їхня фальсифікація. Узурпувати можна і легитимно утворену владу, якщо нею зловживати, тобто використовувати в протизаконних цілях у зло суспільству і державі, перевищувати владні повноваження, і т.д.     Юридичним вираженням легітимності влади служить її легальність, тобто нормативність, здатність втілюватися в нормах права, обмежуватися законом, функціонувати в рамках законності. У суспільстві можлива і нелегальна, наприклад мафіозно-злочинна влада, що тяжіє до твердих форм примусу, насильства. Якщо легальна влада спирається на офіційно визнані, документально закріплені і відомі суспільству норми, то злочинному, нелегальному — на неписані, відомі лише визначеному колу людей правила поведінки. Легальна влада прагне стабілізувати суспільство, затвердити в ньому порядок, нелегальна ж подібна раковим кліткам, що уражають і знищує здорову тканину соціуму.

         Вирішуючи задачі, що стоять перед нею, державна влада безупинно впливає на суспільні процеси і сама виражається в особливому вигляді відносин — владовідносинах, що утворять своєрідну політико-правову тканину суспільства.

         Як і будь-які відносини, владовідносини мають структуру. Сторонами даних відносин виступають суб’єкт державної влади й об’єкт влади (підвладні), а зміст утворять єдність передачі або нав’язування волі пануючого підвладним і підпорядкування (добровільній або примусове) останніх цій волі.

         Суб’єктом державної влади, як уже відзначалося, можуть бути соціальні і національні спільності, класи, народ, від імені якого діють органи держави. Об’єктом влади є індивіди, їхні об’єднання, шари і спільності, класи, суспільство.

         Суть владовідносин полягає в тому, що одна сторона — пануюча — нав’язує свою волю, звичайно зведену в закон і юридично обов’язкову, інший стороні — підвладній, направляє їхню поведінку і дії в руслі, визначеному правовими нормами.

         Методи, що забезпечують домінування волі пануючого суб’єкта, залежать від інтересів і вольової позиції сторін. Якщо інтереси і воля пануючого суб’єкта і підвладних збігаються, що можливо в демократичних державах, то владовідносини реалізуються безперешкодно, без зовнішнього впливу. Якщо ж інтереси і воля сторін у чомусь розходяться, то доречні й ефективні методи переконання, стимулювання, узгодження (компроміси). У тих же випадках, коли позиції пануючих і підвладних протилежні і непримиренні, використовується метод державного примусу.

         Терміни «поєднання» і «поділ» влади позначають принципи організації і механізм реалізації державної влади. Остання по своїй суті єдина і дробитися на частині не може. У неї єдине першоджерело — спільність, клас, народ. А от організується і здійснюється державна влада по-різному. Історично першою була така організація державної влади, при якій уся її повнота зосереджувалася в руках одного органу, звичайно монарха. Правда, повновладними можуть бути і виборні органи (такими, наприклад, вважалися Ради народних депутатів СРСР).

         Принцип поєднання законодавчої, виконавчої і почасти судової влади виявився досить живучим, оскільки подібне поєднання володіє рядом достоїнств:    а) забезпечує оперативне рішення будь-яких питань; б) виключає можливість перекладати відповідальність і провину за помилки на інші органи; в) «звільняє» від боротьби з іншими органами за обсяг владних повноважень і т.д. Цей принцип знаходив підтримку у провідних мислителів. Гегель, наприклад, писав: «Державна влада повинна бути зосереджена в одному центрі, що приймає необхідні рішення і як уряд стежить за проведенням їхній у життя».

         І все-таки зосередження всієї повноти влади в одному органі чревате непереборними недоліками і пороками. Всевладні органи стають зовсім безконтрольними, вони можуть вийти і з-під контролю пануючого суб’єкта (першоджерела влади). При такій організації державної влади відкривається простір для встановлення і функціонування диктаторських і тиранічних режимів.

         Принцип поділу влади — це раціональна організація державної влади в демократичній державі, при якій здійснюються гнучкий взаємоконтроль і взаємодія вищих органів держави як частин єдиної влади через систему стримань і противаг. [7; 314]

         Влада псує людей, безконтрольна ж влада псує подвійно. Мабуть, саме важке запитання полягає в тому, як забезпечити контроль за діяльністю вищих органів держави, тому що над ними неможливо заснувати якусь контролюючу інстанцію, не ущемивши їхнього статуту і престижу. У противному випадку вони автоматично втратять якість вищих, перетворяться в підконтрольні органи. Відповідь на це питання дав принцип поділу влади, над розробкою якого трудилися багато вчених, але особлива заслуга тут належить Ш. Монтеск’є.

         Суть даного принципу полягає в тому, що єдина державна влада організаційно і інституціональна підрозділяється на три відносно самостійні галузі — законодавчу, виконавчу і судову. Відповідно до цього і створюються вищі органи держави, що взаємодіють на засадах стримань і противаг, здійснюючи постійно діючий контроль друг за другом. Як писав Ш. Монтеск’є, «щоб не було можливості зловживати владою, необхідний такий порядок речей, при якому різні влади могли б взаємно стримувати один одного»

         Вищі органи держави, що діють на основі зазначеного принципу, мають самостійність. Але серед них усе-таки повинний бути  орган — лідер, інакше між ними виникає боротьба за лідерство, що може послабити кожну з галузей влади і державну владу в цілому. Творці вчення про поділ влади думали, що лідируюча роль повинна належати законодавчим (представницьким) органам.

         Виконавча влада, що уособлюється президентом і урядом, повинна бути підзаконною. Її головне призначення — виконання законів, їхня реалізація. У підпорядкуванні виконавчої влади знаходиться велика сила — чиновницький апарат, «силові» міністерства і відомства. Усе це складає об’єктивну основу для можливої узурпації всієї повноти державної влади саме органами виконавчої влади.

         Найвищим ступенем незалежності покликана володіти судова влада (органи правосуддя). Особлива роль суду обумовлена тим, що він — арбітр у суперечках про право.

         Принцип поділу влади тією чи іншою мірою проводиться в життя у всіх демократичних країнах. Його плодотворність визначається багатьма факторами. По-перше, реалізація цього принципу обов’язково приводить до поділу праці між органами держави, у результаті чого забезпечується підвищення ефективності їхньої діяльності (оскільки кожний орган спеціалізується на «своїй» роботі), створюються умови для росту професіоналізму їхніх працівників. По-друге, даний принцип дозволяє вирішити складну проблему — створити безупинно діючий конституційний взаємоконтроль вищих органів держави, чим попереджається зосередження влади в руках одного з органів і встановлення диктатури. Нарешті, по-третє, уміле використання принципу поділу влади взаємно посилює вищі органи держави і підвищує їхній авторитет у суспільстві.

         Разом з тим розглянутий принцип відкриває чималі можливості для негативних наслідків. Нерідко законодавчі і виконавчі органи прагнуть перекласти один на одного відповідальність за невдачі і помилки в роботі, між ними виникають гострі протиріччя й ін.

         Проблема співвідношення державної влади і держави відноситься до числа мало досліджених. Державна влада і держава знаходяться в складній діалектичній єдності, а тому до питання про співвідношення між ними можна підходити з різних точок зору. Якщо під державою розуміти політико-територіальну організаційну форму суспільства, то державна влада виступає найважливішою ознакою держави, корені якої ідуть глибоко в суспільство. Якщо під державою мається на увазі особливим образом організований механізм (апарат) політичної (державної) влади, то вони співвідносяться як зміст і форма. Причому характер державної влади визначає особливості держави, її механізму. Так, приналежність влади експлуататорській меншості (пануючої олігархії), необхідність нав’язувати волю пануючої меншості підвладній більшості висувають у механізмі держави на перший план примусові, каральні органи. Навпаки, у демократичних країнах держава, її органи служать суспільству, а в механізмі держави найважливішими стають органи, що здійснюють загальсоціальні функції.

         За загальним правилом, панівний суб’єкт визначає, у якому обсязі й у якій формі той або інший орган держави буде виражати і проводити в життя його владну волю, установлює для державних органів юридичні межі, у границях яких їхня діяльність визнається правомірною. Разом з тим держава, її органи значною мірою визначають і ефективність цієї влади. Іноді вищі органи держави здобувають надзвичайну самостійність, піднімаються над суспільством, одержавлюють його, але це доля диктаторських держав.

 

 

 


Розділ IV Державний суверенітет

         Перш ніж розкривати поняття державного суверенітету, необхідно зясувати поняття суверенітету взагалі, звідки походить це поняття, які його основні властивості, що воно означає. Термін “суверенітет” в перекладі з французької означає верховна влада. В державно-правовому смислі дане поняття вперше застосоване у ХVІ ст. французьким вченим Ж.Боденом. Він вважав суверенітет невідємною властивістю держави.

         Суверенітет володіє такими основними властивостями:

         1) Суверенітет єдиний і неподільний, він не може бути розділений.

         2) Суверенна влада постійна — її не можна передати на деякий період кому-небудь.

         3) Суверенна влада необмежена і надзаконна — жоден людський закон не може обмежувати суверенітет.

         4) Суверенна влада підкоряється тільки божественним і природним законам, але не релігійним догмам. Спробуємо зрозуміти, що означає кожна із цих тез.

         1) В залежності від того, кому належить суверенітет, держава може бути класифікована як монархія (абсолютна) чи демократія (республіка). Монархія — держава, у якій суверенітетом володіє одна людина — монарх. У цьому випадку воля однієї людини є непорушним законом для всіх громадян цієї держави. Неподільність суверенітету передбачає збереження форми керування державою в будь-яких умовах. Неподільність повинна бути одночасно тимчасовою і просторовою. Просторова неподільність означає, що якщо суверенітет належить монарху, то, наприклад, мер будь-якого містечка повинний підкорятися саме монарху, і нікому іншому, і у всякому разі не учиняти сваволю. Зрозуміло, що мер не завжди може підкорятися монарху безпосередньо. Тоді він повинний підкорятися відповідному органу, що у свою чергу прямим чи непрямим шляхом буде підкорятися монарху. Такі органи, а також і сам мер є представниками суверенітету. Це, зрозуміло, не виходить, що мер повинний по будь-якому питанню звертатися до монарха чи його представника. Але монарх, визначивши що рішення мера не відповідає його думці по цьому питанню, може скасувати це рішення. Однак, і монарх не може влаштовувати сваволю в державі. Взагалі, монарх може скасувати будь-які рішення свого представника. Очевидно, принцип показності дає можливість створити процедуру оскарження рішення суду у вищій інстанції. Передбачається, що чим тісніше зв’язок між сувереном і його представником, тим точніше цей представник зможе виразити волю суверена.

         Особливо цікава взаємодія монарха з якими-небудь впливовими структурами, що існують у державі. Теоретично монарх ні якою мірою не повинний залежати ні від кого. Забезпечити цю незалежність повинен закон. Здавалося б, випадок демократії більш складний. Насправді це не вірно. Замість монарха можна підставити який-небудь колегіальний орган. При цьому можна собі представити як постійно діючий, так і тимчасовий орган. Демократичне правління відбувається звичайно за допомогою референдуму. Зробленої демократії бути не може, тому що неможливо все населення залучити в керуванню державою. Тому парламент і президент є органами представницької демократії. Тимчасова неподільність суверенітету означає, що суверен ні на мить не може втрачати правління. Якщо це демократична держава, то народ завжди повинний контролювати діяльність президента чи парламенту, якщо це монархія, то монарх не повинний цілком покладатися на тимчасових правителів, але, навпроти, завжди могти скасувати невірне з його погляду рішення і не тільки могти, але і робити це.

         2). Суверенітет не можна передавати на якийсь термін іншій людині. Наприклад, у демократичній республіці народ не повинний передавати право безконтрольного керування країною одній людині чи групі людей.

         3). Цей пункт дозволяє суверену змінювати закони так, як він хоче чи вважає за потрібне. Якби не існувало божественних і природних законів, то в демократичній республіці (приклад демократичної республіки узятий для того, щоб показати, що суверенна влада незалежна від форми суверена, її здійснюючого), народ міг би домовитися і раз у рік страчувати по тисячі чоловік “просто так”. У реальності це значить, що суверен може змінювати будь-які закони крім тих, котрі входять у природні і божественні права, заборонені концепцією суверенітету. Наприклад, оскільки суверенна влада нескінченна, остільки суверен не може призначати собі правонаступника. 4) Сказавши про необмеженість суверенної влади не можна забувати, що маються на увазі тільки людські закони, а не природні і божественні. Серед таких можна назвати право на життя, на приватну власність, на волю слова і пересування і тому подібні. Незважаючи на абсолютний характер влади, не всі питання входять у його компетенцію. Так, приватна власність ні в якому разі не повинна підкорятися державі. Наслідок наявності приватної власності — майнова нерівність. Воно необхідно для існування країни, але не повинно виявлятися у перекручених формах. Але в компетенцію держави входить загальна власність. Держава не може накладати податки довільно. Держава не повинна обмежувати волю совісті і віросповідання. Усі ці волі і є божественними і природними. Якщо держава зазіхає на ці права, то її варто вважати тиранією. Головними задачами держави є збереження світу і згоди в суспільстві. Але досягнення матеріального благополуччя — задача самого народу, а не держави, що лише повинне не перешкоджати збагаченню законними шляхами. Нині поняття суверенітету означає верховенство і незалежність влади. Таким чином, термін “незалежність” є складовою поняття “суверенітет”. [7; 326]

         Водночас “незалежність” має самостійне політико-правове навантаження — поглиблення і розвиток суверенітету, включення будь-якої підлеглості і залежності. Україна спочатку проголосила державний суверенітет (16 липня 1990р.), а потім незалежність (24 серпня 91 р.). В наш час дуже важливо є правильне наукове тлумачення суверенітету, в тому числі співвідношення державного, народного та національного суверенітету. Конституція України відносить такі принципи, властивості та якості державної влади, як державний суверенітет, розподіл влади, вимога функціонування державних структур до компетенції Конституції та законів. Держава є офіційним представником народу, покликана виражати волю своїх громадян, забезпечувати їх права та свободи, законні інтереси. Саме державна влада володіє правом видання обовязкових до виконання наказів громадянами. Звідси випливають її значні можливості як щодо сприяння реалізації прав та свобод громадян, так і щодо порушення цих прав. Суверенітет є якісною ознакою держави, його невідємною властивістю, обовязковою умовою його міжнародної правосубєктності. Суверенітет Української держави випливає із суверенітету народу, оскільки народ є творцем та носієм державного суверенітету, волевиявлення народу породжує державну владу. В той же час народ виступає як своєрідний гарант державного суверенітету, так як будь-який утиск незалежності держави, зменшення верховенства влади означає порушення корінних інтересів народу, стає джерелами внутрішніх або міжнародних конфліктів. Суверенітет невідємний атрибут держави, основа ефективної реалізації своїх багатогранних функцій. Із суверенітету України випливає її незалежність, самостійність органів державної влади у вирішенні зовнішніх і внутрішніх проблем. Державний суверенітет і незалежність основоположні ознаки держави. Тепер слід розкрити поняття державного суверенітету, але необхідно відмітити, що, крім державного суверенітету існує ще два види суверенітету, а саме: національний і народний. Суверенітет держави це властивість держави, яка визначає її верховенство, самостійність, та незалежність при виконанні внутрішніх та зовнішніх функцій, незалежність держави від інших політичних і соціальних влад всередині суспільства та від іноземних держав і організацій у вирішенні питань внутрішньої і зовнішньої політики. Суверенітет не може бути основою для антиправових дій, для сваволі. Суверенітет має економічну, політичну і юридичну сторони. За цією ознакою держава відрізняється від колоній та напівколоній. Суверенітет це право самостійно вирішувати економічну, державну, соціальну та міжнародну політику, визначати завдання і функції держави. Суверенітет має абсолютно-відносний характер, він не повинен шкодити самій державі, народу і іншим державам. Аналіз правового статусу України дає підстави вважати, що Україна відповідає всім ознакам суверенної держави. Цьому слугує і міжнародне визнання України у світі, розширення її двосторонніх та багатосторонніх звязків. Національний суверенітет — повновладдя нації, її політична свобода, реальна можливість визначити характер свого національного життя. Для колишнього Союзу РСР, який обєднував 53 національно-територіальні державні утворення, даний суверенітет набув особливого значення. Важливим він є також для України, де проживає 110 національностей. Народний суверенітет — повновладдя народу, володіння ним соціально-економічними і політичними засобами, які забезпечують участь громадян в управлінні суспільством і державою. Народ України реалізує суверенітет через обрані демократичним шляхом ради народних депутатів, президента, а також безпосередньо через референдуми. Здійснюється він й через різні громадські організації та формування. Головним виразником суверенітету народу є держава, яка поставила за мету формування правового, демократичного суспільства.
         Існує декілька підходів щодо визначення видів суверенітету. За першим із них розрізняють внутрішню та зовнішню сторони суверенітету. Внутрішня сторона виражає верховенство та повноту державної влади по відношенню до всіх інших організацій в політичній системі суспільства, її монопольне право на законодавство, управління та юрисдикцію внутрі країни в межах всієї державної території. Зовнішня сторона виражає незалежність та рівноправя держави як субєкта міжнародного права у взаємозвязку із іншими державами, неприпустимість втручання у внутрішні справи держави. Також державний суверенітет поділяється на потенційний і реальний. Потенційний суверенітет це такий суверенітет, який належить будь-якому народу, незалежно від того, утворює даний народ державу чи ні, визнають їх інші держави чи ні. Реальний суверенітет це втілення в життя суверенних прав народу, які виражають найважливіші інтереси і вважаються найкращими для даного народу.

         В Декларації про державний суверенітет від 16 липня 1990 року Україна проголосила державний суверенітет, який характеризується як верховенство, самостійність, повнота і неподільність влади у межах національної території, незалежність і рівноправність у зовнішніх відносинах. Джерелом такого суверенітету і незалежності є воля народу, виражена населенням на референдумі 1 грудня 1991 року. 24 серпня 1991 року відкрилася позачергова сесія Верховна Рада України, на якій було розглянуто питання про політичну ситуацію в республіці та прийнято низку надзвичайно важливих документів. Серед них — постанова та Акт проголошення незалежності України, затверджені конституційною більшістю (Постанова: за — 321, Акт: за — 346). У результаті Україна стала незалежною демократичною державою з неподільною та недоторканою територією, на якій чинними є лише власні Конституція, закони та постанови уряду. За незалежність проголосували — 90,32 відсотки голосуючих (близько 29 млн. чол.). На урочистому засіданні 5 грудня 1991 року Верховна Рада України прийняла звернення “До парламентаріїв і народів світу”, в якому наголошувалося, що договір 1922 року про утворення СРСР вважає стосовно себе недійсним і недіючим. Заявлялось, що Україна будує демократичну правову державу, першочерговою метою якої є забезпечення прав і свобод людини. Підтверджувалися положення Декларації прав національностей України від 1 листопада 1991 року щодо гарантування усім народам і громадянам республіки рівних політичних, громадянських, економічних, соціальних та культурних прав. Проголошувався перехід до ринкової економіки, визнавалася рівноправність усіх форм власності, висловлювалася готовність до активізації міжнародного співробітництва на засадах рівноправності, суверенності, невтручання у внутрішні справи один одного, визнання територіальної цілісності і непорушності існуючих кордонів. Неподільною і недоторканою Україна оголосила і власну територію, водночас не маючи територіальних претензій до будь-якої держави. Задекларовано також було безядерний статус республіки, оборонний характер її військової доктрини, формування Збройних Сил на засадах мінімальної достатності. Суверенітет полягає у ефективному функціонуванні органів держави — законодавчих, виконавчих, судових, а також у правовій системі. Реалізуючи суверенні права, Україна зміцнює триєдину владу. В цьому плані слід розглядати введення поста президента і обрання цієї вищої службової особи шляхом всенародного голосування. Важливе значення має також введення посад і призначення представників президента України, формування місцевої державної адміністрації. Вироблена концепція судово-правової реформи, яка реалізується вже у законодавчих актах і на практиці. Здобувши незалежність, народ України розпочав активну діяльність по створенню своєї демократичної правової держави. Ця розбудова розпочиналась в дуже складних умовах. Необхідно було перш за все здійснити перехід від статусу союзної республіки з обмеженим суверенітетом до статусу самостійної держави. Тому законом Верховної Ради УРСР від 17 вересня 1991 року до Конституції були внесені зміни і доповнення, які мали на меті зміцнити державний суверенітет республіки. У тексті Конституції слова “Українська Радянська Соціалістична Республіка” і “Українська РСР” були змінені на споконвічну назву нашої держави “Україна”. В розділі Конституції про зовнішньополітичну діяльність і захист Вітчизни розвивалися положення про підвищення ролі України як рівноправного учасника міжнародних відносин. Міжнародне співтовариство з розумінням поставилося до виникнення нової незалежної держави. Україну визнали понад 130 країн світу. Незалежність України відкрила широкі можливості для створення власного демократичного державного апарату, без втручання в цей процес сторонніх сил, з усуненням залишків командно-адміністративної системи управління. Доцільно розглянути окремі правові принципи, закріплені у Декларації та Акті і розвинуті в інших законодавчих актах. У Декларації, зокрема, визначається необхідність побудови правової держави. Називатись правовою може тільки та держава, яка точно додержується принципів: Ш верховенство закону щодо інших правових актів і у суспільному житті; Ш звязок законом самої держави, всіх її органів, громадських організацій, службових осіб і громадян; Ш непорушність свободи особи, її прав та законних інтересів, честі і гідності, їх охорона і гарантування ; Ш взаємна відповідальність держави і особи ; Ш ефективність контролю за здійсненням законів та інших нормативних актів. Підготовлена і продовжує напрацьовуватись нормативна база для здійснення принципів правової держави. У Декларації проголошено, що Україна забезпечує верховенство її Конституції і законів на своїй території, закріплюється один з основоположних принципів правової держави, за яким Конституція та інші закони мають верховенство щодо інших правових актів. При розбіжності відомчих актів, у тому числі указів президента, постанов і розпоряджень уряду, із законом — діє останній. Для правового забезпечення суверенітету і незалежності України було зроблено чимало, але найважливішим кроком було прийняття нової конституції України — Основного закону України. Після проголошення суверенітету почався процес створення нормативної бази, без якої Україна як держава не могла існувати. Декларація про державний суверенітет України проголосила принцип поділу влади в республіці на законодавчу, виконавчу і судову До 1996 року розбудова державного апарату першу стадію практично пройшла. ЇЇ можна умовно визначити такими подіями: проголошенням незалежності України 24 серпня 1991 р., підписанням 8 червня 1995 р. Президентом України Л.Кучмою і головою Верховної Ради України О.Морозом Конституційного договору, покликаного усунути кризовий стан влади в країні. На першій стадії створення нового державного апарату України одним з важливих моментів стало прийняття Закону від 14 лютого 1992 року, про внесення змін і доповнень у Конституцію України. Було зроблено спробу більш чітко розмежувати повноваження між законодавчою, виконавчою і судовою владою. Були також затверджені символи України як незалежної держави: Державний герб, Державний прапор і Державний гімн.


Висновки

         У соціальне неоднорідному суспільстві виникає і таке нове явище, як політика. Політика це насамперед відносини між різними частинами такого суспільства. Тому держава, яка регулює ці відносини, є організацією політичною, її влада це влада політична.

         Можливості різних частин суспільства (етнічних спільностей, соціально-економічних класів, соціальних груп) впливати на політику держави неоднакові. Як свідчить історія людства і сучасна соціальна практика, визначальним був і залишається вплив домінуючої частини суспільства, тобто такої, у розпорядженні якої перебувають відповідні економічні, технічні, збройні, духовно-ідеологічні засоби, важелі для впливу на ті чи інші організації, насамперед на державу. Тому і держава, виконуючи об’єднуючу, інтегруючу, стабілізуючу місію у суспільстві, робить це в інтересах насамперед цієї домінуючої частини населення. Отже, тепер можна сформулювати визначення поняття держави.

         Держава — це організація політичної влади домінуючої частини населення у соціальна неоднорідному суспільстві, з допомогою якої забезпечується його цілісність і безпека та здійснюється керівництво суспільством в інтересах цієї його частини, а також управління загальносуспільними справами.

         Державна влада відрізняється від влади первісного соціальне однорідного суспільства такими ознаками:

         у первісному суспільстві соціальна влада виражає і захищає інтереси всіх членів суспільства; у соціальне неоднорідному інтереси домінуючої його частини або соціальної групи;

         у первісному суспільстві носії влади не відокремлюються за соціальним статусом чи професійно від інших членів суспільства, а у соціальне неоднорідному суспільстві носії влади в організаційному відношенні відокремлені у певні структури, «загони»;

         у первісному суспільстві населення не оподатковується;

         у соціальне неоднорідному для утримання державної влади встановлюються податки;

         у первісному суспільстві органи влади не поділяються за окремими функціями на певні види, а у соціальне неоднорідному суспільстві функції влади розподіляються між окремими органами, виникає специфічна структура влади;

         у первісному суспільстві влада поширюється на всіх членів роду, племені, на якій території вони б не перебували; а в державі влада поширюється на всіх людей, що перебувають на певній, належній їй території;

         у державі складається система особливих загальнообов’язкових правил поведінки юридичних норм, яких не знало первісне суспільство. Поняття про такі норми стало позначатися з певних причин терміном право.

         Держава відрізняється від інших організацій за такими ознаками:

         у кожній країні із соціальне неоднорідним суспільством може існувати лише одна держава, а організацій багато;

         тільки держава виступає офіційним представником усього суспільства; всі інші організації репрезентують лише його частину;

         тільки держава може вирішувати загальносуспільні справи, інші ж організації вирішують справи, що стосуються, як правило, лише частини суспільства;

         держава має у своєму розпорядженні специфічний апарат, який наділений владними повноваженнями і має матеріальні засоби для реалізації цих повноважень, для виконання своїх завдань та функцій;

         тільки держава може встановлювати загальнообов’язкові для всього населення правила поведінки юридичні норми;

         тільки державна влада характеризується суверенітетом. Його ознаки: верховенство влади, повнота влади, самостійність і формальна незалежність влади від будь-якої іншої організації (або особи) як у певній країні, так і за її межами.


Список використаних джерел та літератури

  1. Алексеев С.С. Государство и право. М. 1994.
  2. Основи загальної теорії права та держави, П.М. Рабінович, — Бородянка, 1993.
  3. Основи держави і права: Навч. посібник / С.Д. Гусарєв, Р.А. Калюжний, А.М. Колодій та ін.; За ред. А.М. Колодія і А.Ю. Олійника. – К.: Либідь, 1997.
  4. Кравчук М. В. Теорія держави і права. Проблеми теорії держави і права: Навчальний посібник. — 3-тє вид., змін, й доп.- Тернопіль: Карт-бланш, 2002.- 247с.
  5. Нерсесянц В.С. Общая теория права и государства. Учебник для юридических вузов и факультетов. — М.: Издательская группа НОРМА—ИНФРА. М, 1999. — 552 с.
  6. Правознавство / За ред. Михайла Настюка. – 2-ге вид. – Львів: Світ, 1995.
  7. Скакун О.Ф. Теорія держави і права: Підручник / Пер. з рос. — Харків: Консум, 2001. — 656 с.
  8. Теорія держави і права, за заг. ред. В.В. Копєйчикова – дісного члена АПН України, д.ю.н., професора, — Київ, “Юрінформ”, 1995.
  9. Теория государства и права, под ред. д.ю.н., профессора А.Б. Венгерова, — Москва, “Юристъ”, 1995.
  10. Теория государства и права. Учебник для юридических вузов и факультетов. Под ред. В. М. Корельского и В.Д. Перевалова — М.: Издательская группа ИНФРА. М—НОРМА, 1997. — 570 с.
  11. Теория права и государства. Под ред. проф. Н. Манова.Учебник для вузов. — М.: Издательство БЁК, 1995. — 336 с.
  12. Хропанюк В.Н. Теория государства и права. М.:1995.

 

 

 

 

Понятие и виды источников права
Кримінальна злочинність  і безпека людини

Добавить комментарий

Your email address will not be published / Required fields are marked *