поняття та характеристика громадянського суспільства

ВСТУП                                                                                                                                                     2

РОЗДІЛ І                                                                                                                                                    

ПОНЯТТЯ “ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА”                                                                   4

РОЗДІЛ ІІ                                                                                                                                                   

ХАРАКТЕРИСТИКА ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА                                                   11

2.1 Ознаки громадянського суспільства                                                                                                                        11

2.2 Формування громадянського суспільства в Україні.                                                                                 14

РОЗДІЛ ІІІ                                                                                                                                                  

ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО І ПРАВОВА ДЕРЖАВА                                                   26

ВИСНОВКИ                                                                                                                                         33

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ                                                                                   34

 

ВСТУП

 

         Дискусія про громадянське суспільство почалась достатньо давно. Ця тема досі актуальна. Цей феномен зацікавив багатьох видатних вчених та мислителів минулого.

         Зараз, в наш час, проблема становлення громадянського суспільства особлива актуальна, тому що саме у другій половині XX ст. – початку ХХІст. вперше в історії людства громадянське суспільство формується в планетарних масштабах. Саме зараз складаються окремі сфери світових суспільних відносин – світові економіка, політика, культура, наука, складаються і посилюються взамозв’язки між окремими одиницями світового співтовариства, зароджується світове суспільне розуміння з центральною ідеєю – прав людини, активізуються суспільні рухи і інститути, автономні по відношенню до держави. Всі ці процеси і стали причиною великого потоку ідей і уявлень, які і малюють образ глобального планетарного суспільства. Цей процес не пройшов стороною і Україну, бо після створення суверенної, демократичної держави України опиналась перед проблемою приведення у відповідність суспільства і держави.

         Метою даної курсової роботи є дослід сутності громадянського суспільства, можливих шляхів його формування, а також, що найбільш актуально, вивчення проблеми і перспектив становлення громадянського суспільства.

         Враховуючи мету, в курсовій роботі ставляться наступні задачі:

  1. Виявити походження поняття “громадянське суспільство”.
  2. Дослідити основні ознаки громадянського суспільства.
  3. Розглянути співвідношення громадянського суспільства і правової держави.
  4. Виявити стан становлення громадянського суспільства в Україні.
  5. Виявити і дослідити причини, які заважають становленню громадянського суспільства в Україні.

         В процесі вивчення матеріалу було досліджене значне коло джерел: філософських, політичних, історичних та юридичних.

         Для того, щоб вивчити шляхи формування громадянського суспільства в ріхних країнах, необхідно звернутися до їх історії. Кожна країна має свої особливості, свою історію, і процес становлення громадянського суспільства в тій чи іншій державі відрізняється. Після вивчення необхідного історичного матеріалу можна говорити про можливі шляхи формування громадянського суспільства в Україні.

         Авжеж, розглядаючи таке унікальне явище, як громадянське суспільство, не можна не поцікавитись думкою великих філософів минулого. В роботі згадуються погляди Канта, Руссо, Локка, Гоббса, Гегеля та інших, які стосуються феномену громадянського суспільства. Однак перш за все заслуговує на увагу концепція Гегеля. Адже саме він зміг відмітити не тількі віддалені риси, а навіть цілісну картину громадянського суспільства.

         Громадянське суспільство розглядається також з політичної точки зору як важна концептуальна категорія політології. В політології громадянське суспільство незмінно супроводжується правовою державою, не досить суттєво відрізняється від неї.

РОЗДІЛ І

ПОНЯТТЯ “ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА”

 

         Ще з першої згадки поняття “громадянське суспільство” у коментарях до “Політики” Аристотеля (XVIст.) воно відрізняється надзвияайною широтою та необнозначністю. Як справедливо вказує І.Кравченко, становлення даної категорії знаменувало перехід від поняття civitas – місто до civilitas – керування, держава, громадянство, політика, цивільність.

         Дж. Локк трактував “громадянське суспільство” як форму державності, яка володіє визначеним соціально-економічним і духовним змістом; Т.Рейн розумів його як область саморегулювання приватних інтересів; Гегель розглядав громадянське суспільство як проміжну форму людської спільноти, що розташована між родиною та державою і забезпечує життєздатність суспільства і реалізацію громадянських прав.

         Громадянське суспільство в інтрепретації Гегеля – це опосередкована працею система потреб, що базується на приватній власності і загальній рівності людей. Гегель аналізує роль праці в системі потреб, соціально-економічні суперечності, полярізацію багатства і злиднів, приватновласницький характер суспільства, роль законодавства, суду і публічної влади в захисті приватної власності.

         Маркс ототожнював явище “громадянського суспільства” з сукупністю соціально-економічних відносин; Токвіль характеризував його як позадержавну сферу соціуму; Фергюсон припускає, що воно співпадає майже з усім суспільством у цілому. Сучасні автори вважають, що “громадянське суспільство” – це чи то політизоване явище (С.Перегудов), чи то навпаки, виключно неполітизоване (А.Миранян). [9;35]

         Відмінності у різноманітних діініціях поняття “громадянське суспільство” передусім зумовлені, певно, неоднозначністю вихідних засад та підходів, на яких ці дифініції грунтуються.

         З XIXст. термін “громадянське суспільство” вживається у різних значеннях. По-перше, воно розглядається як сфера, відмінна від держави. Держава у цьому визначенні розглядається як “політичне тіло”, воно ніби опікується громадянським суспільством. Держава являє собою більш високу ступінь, ніж інститути громадянського суспільства (майже такий підхід у І.Бентама, Ж.Сисмонді, Л.фон Штейна).

         Друга точка зору – підвищення громадянського суспільства над державою (Т.Спенс, Т.Ходпикін, Т.Пейн).

         Обидві позиції – крайнощі, бо вони опускають різні аспекти взаємодії суспільства і держави, бо у реальному житті громадянське суспільство і держава взаємно створювали одне одного. Королівська влада сприяла автономії міст, а громадянське суспільство було одним з головних факторів формування демократичної держави. З іншого боку, не тільки громадянське суспільство сприяло здійсненню діючого контролю над державою, але й держава задовольняла приватні або корпоративні інтереси громадянського суспільства.

         Крім різних значень, існувало вузьке та широке розуміння громадянського суспільства. У вузькому розумінні громадянське суспільство грунтується на цінностях власної незалежності, забезпеченні прав людини, понад усе її власності.

         Відома ідея Ж.-Ж. Руссо – “перший, хто відгородив ділянку землі, вигадав заявити: “Це моє!” і знайшов людей, достатньо лекговірних, щоб цьому повірити, був справжнім засновником громадянського суспільства”. У такому розумінні громадянське суспільство є носієм індивідуального, приватного інтересу, який протистоїть суспільству. Аналогічно оцінював громадянське суспільство Гегель. За його словами, “у громадянському суспільстві кожен для себе ціль, інші суть для нього ніщо”.[4;14]

         Маркс зазначав, що у громадянському суспільстві людина розглядає інших як засіб, себе – як засіб і стає іграшкою чужих сил.

         У Маркса громадянське суспільство зводиться то до сукупності виробничих стосунків, то до організації сім’ї, верств, класів і виступає джерелом відчуження людини від інших людей і від себе самої. Громадянське суспільство у нього – синонім буржуазного суспільства.

         Широке розуміння громадянського суспільства співвідносить його не тільки з індивідуалістичною, ліберальною тенденцією, але ще й з тим, що належить груповим традиціям. Англійський історик і політолог Ентоні Блек демонструє, що становлення громадянського суспільства у Європі відбувалося через різні колективістські структури – вільні міста, гільдії, комуни і корпорації.

         На думку Э. Блека, елементи і цінності громадянського суспільства по суті склалися в Європі вже в XIII столітті. До них відносилися такі уявлення про норми індивідуального існування, як: I) вимога особистої безпеки; 2) свобода від домінації з будь-якої сторони; 3) принцип рівності всіх перед законом; 4) право на приватну власність; 5) право на приватне життя; 6) інститут договірних відносин між індивідами, так само як між індивідом і групою; 7) визнання індивідуальних розходжень, повага до іншої людині.

         Несучими, структуроутворюючими елементами в цьому наборі були два: особистість і власність. Вони відповідали основним інтересам новоєвропейської людини, породжували ряд інших, похідних інтересів. Але механізм реалізації цих інтересів був груповий, комунальний, що не могло не накласти відбиток і на саму систему цінностей. Історично цей механізм формувався в особливих групах — гільдіях.

         Перші гільдії з’являються в Європі близько 1100 р. Основними принципами, їх що скріплювали, були солідарність, взаємодопомога, почуття професійної і групової честі, загальне розуміння справедливості. Приблизно в цей же час, по всій Європі — від Балтики — до Провансу — спостерігається могутній підйом міст. У порівнянні з гільдіями міста формують більш складні самоврядування: у них існують магістрати, ополчення, міліція, суд, стягуються податки. Особливо великі міста чеканять власну монету.

         Разом з цим у наявності загальний этос міста і гільдії.  Не випадково термін «гільдія» часом застосовувався до міста, а деякі міста (Флоренція, Падуя й ін.) реконструювали себе як міста-гільдії. Загальними принципами міста і гільдії були самоврядування, принцип взаємодопомоги, клятва, що поєднувала їхніх членів, визначені правові гарантії. [10;245]

         Подібні форми гуртожитку (міста, професійні об’єднання на зразок гільдій, різного роду корпорації і громади) мали місце й у неєвропейських традиційних суспільствах (Китай, Індія, ісламський світ). Виникає питання: чому ж тільки в Європі (а також у її дочірніх відгалуженнях — в Америці, Австралії й ін.) склалося те, що ми називаємо громадянським суспільством?

         Очевидно, у силу того, що в рамках західного ареалу відбувалася унікальна взаємодія декількох історичних тенденцій і культурних традицій. По-перше, дала про себе знати спадщина античності, що так чи інакше зберігалася у середньовічній  Європі і була знову затребувана в епоху Відродження.

         Досвід античного поліса і римське право з його наріжним поняттям приватної власності створили визначені передумови для виникнення структур громадянського суспільства.

         По-друге, вплив християнства. В ньому у порівнянні з іншими світовими релігіями ідея волі людини, особистості отримала найбільш повне вираження. Людина вільна не тільки тому, що в ній є «частка Божа», але й оскільки вона володіє свободою вибору у своїй самореалізації (що в християнстві є даром Бога). Крім того, християнська церква культивувала різні форми автономних об’єднань віруючих (громади ранніх християн, спільні трапези як прояви «братерства», обрання абатів паствою в ряді приходів ранньосередньовічної Європи й ін.).

         Нарешті, зіграли певну роль деякі традиції німецьких племен інститут народних зборів, виборність вождів, суддів). Накладення цих традицій одна на іншу створювало необхідні передумови для поступового складання елементів громадянського суспільства.

         У цьому контексті мали також велике значення Відродження з його культом вільної людської особистості і, звичайно, Реформація.

         Зрозуміло, це не означало, що процес оформлення громадянського суспільства в Європі йшов увесь час по висхідній, кумулятивно. Так, гільдії періодично демонстрували схильність до монополізму, ставали гальмом розвитку. Нерідко влада в містах (скажемо, в Італії в епоху Відродження) захоплювали всякого роду олігархи.

         Проте є підстави говорити в цілому про безперервність «громадянської» традиції європейських суспільств, коли, незважаючи на тимчасове ослаблення чи навіть знищення тих чи інших форм групової та особистої автономії, останні періодично відроджувалися і знову зміцнювались. Наприклад, Реформація позначила повернення до цінностей груп і соціальних утворень — общин віруючих, міських комун, і не випадково німецькі міста стали головними провідниками ідей.

         Городяни-протестанти виявилися ведучою силою й у ранньобуржуазних революціях. У цих революціях (насамперед в англійській) законодавчо закріплювалися індивідуальні права громадян, принцип верховенства закону і рівності усіх, у тому числі представників державної влади, лише перед ним. Точно так само протестантські общині з їхніми початками виборності і самоврядування багато в чому сприяли становленню форм буржуазної демократії.

Ця наступність політико-правових і культурних традицій в західноєвропейському регіоні і призвела зрештою до кристалізації того, що можна назвати громадянським суспільством. Гільдії, що були, трансформувалися в профспілки, кооперативи, промислові корпорації. Інститути місцевого самоврядування відкрили дорогу сучасним меріям і муніципалітетам. З середньовікового суду, у якому вирок виносився «перами», тобто особами, рівними за своїм суспільним становищем, виростає суд присяжних.

         У результаті громадянське суспільство на Заході склалося як «система незалежних від держави суспільних інститутів і відносин, що покликані забезпечити умови для самореалізації окремих індивідів і колективів, реалізації приватних інтересів и потреб. Ця дефініція громадянського суспільства, дана К. Гаджиєвим, представляється цілком прийнятною. Громадянське суспільство включає різні групи і співтовариства: родину, церкву (там, де вона відділена від держави), політичні партії, профспілки, асоціації за інтересами (бізнес-клуби й ін.), школи (приватні) і т.д. [10;250]

         Але при цьому необхідні щонайменше два пояснення. По-перше, при усіх відмінностях громадянського суспільства від держави, одне с другим тісно зв’язано. Наприклад, політична партія виборах (особливо на «кадровому» рівні), фактично вже переміщається з громадянського суспільства в сферу держави (і навпаки, покидає останню, стаючи опозицією). Громадянське суспільство не стільки відокремлюється від держави, скільки формує її у відповідності зі своїми цінностями й інтересами.

         По-друге так звані зацікавлені групи так чи інакше діють в політичній сфері, тому що громадянське суспільство за своєю природою є носієм політичного початку. Тому навряд чи обґрунтовані концепції «деполітизованості» громадянського суспільства і «політики» як ланки, яка визначає зв’язок цього суспільства і держави. Будь-яка спроба, скажемо, споживчих організацій, екологістів чи подібних змінити закон чи домогтися тих чи інших рішень від державної адміністрації додасть їхнім діям чітко політичний характер, а їх самих робить суб’єктом політичних відносин. А оскільки така взаємодія має місце достатньо регулярно, те можна з повною підставою говорити про політичні ролі даних об’єднань і про політичні аспекти їхньої діяльності. Ще в більшої мірі це відноситься до організацій, що поєднують дрібних і великих підприємців, фінансистів, торговців, фермерів. Що ж стосується профспілок, те їхня політична роль виявляється не тільки в сфері трудового законодавства, але і там, де вони намагаються впливати на вирішення проблем зайнятості та безробіття, оподаткування, соціального страхування, підготовки і перепідготовки робочої сили і т.д. [9;18]

         У сучасній західній літературі існує ще один, більш песимістичний погляд на проблему громадянського суспільства. Його можна зобразити так. Громадянське суспільство у правильному розумінні існувало на Заході лише не ранньофеодальному етапі. Потім особисті інтереси все більше протидіяли суспільним, починали домінувати. Громадянське суспільство звільнило шлях перед “масовим суспільством”, в якому усі зв’язки все більше перетворювалися у формальні. Тому поняття громадянського суспільства на Заході сьогодні лише згадка, яка не відповідає сучасній дійсності. [3;26]

         Складніше, коли мова йде про вживання терміну громадянського суспільства щодо позаєвропейських соціумів. Існує два підходи, але вони взагалі помилкові. Перший у тому, що процес формування громадянського  суспільства у цих країнах цілком залежить від західного впливу. Згідно з іншим підходом, зовсім не має сенсу казати про громадянське суспільство за західним світом, бо воно є унікальним продуктом лише західної цивілізації.

         Такі підходи властиві тим, хто трактує громадянське суспільство у вузькому розмінні, тобто виділяє у ньому цінності і інститути правового захисту особи і її приватновласницьких інтересів. Прихильники таких підходів завжди шукають у незахідному світі ці цінності та інтереси і якщо не знаходять їх, зовсім виключають проблему громадянського суспільства для таких держав.

         Але якщо прийняти поняття громадянського суспільства у широкому розумінні, то ми побачимо сході процеси і на Заході, і на Сході, хоч вони і йдуть з різним ступенем інтенсивності і в відмінних формах. [3;28]

 

РОЗДІЛ ІІ

ХАРАКТЕРИСТИКА ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА

 

         2.1 Ознаки громадянського суспільства

 

         Розглянемо кожну з найбільш важливих ознак громадянського суспільства. Серед них можна виділити наступні.

  1. Людина з її потребами та інтересами, правами і свободами є центральним суб’єктом суспільства, Права людини не дозволено порушувати нікому. Вони закріплені у ряді законів, Конституціях держав, до того ж вони не лише декларуються, а реально здійснюються. Людина юридично рівноправна з іншими людьми, суспільство служить кожній окремій людині. Права та свободи людини мають пріоритет перед суспільними та державними інтересами. Створюються умови для прояву творчого потенціалу і інтелекту людини. Свобода людини не можлива без економічного підґрунтя, забезпеченого власністю – на засоби виробництва, результати труда. Тому друга важлива ознака громадянського суспільства це
  2. Більшість людей – власники. Особа, позбавлена власності на засоби виробництва, залежить від власника. Потрібне широке коло незалежних людей для визнання суспільства саме громадянським. Вирішальне слово у суспільстві повинно належати трудівникам – власникам, бо вони – соціальна основа громадянського суспільства. Власність на засоби виробництва повинна належати перш за все трудівникам, які створюють матеріальні, духовні, соціальні блага або надають їх іншим членам суспільства.
  3. Ринкова економіка, соціально орієнтована державою. Вона забезпечує більш високий рівень продуктивності суспільної праці, дозволяє виробляти більшій об’єм національного валового продукту. Створює сприятливі умови для здійснення економічних і соціальних прав людини. Через жорстку конкуренцію вдосконалюється та поновлюється виробництво, забезпечується науково-технічний прогрес, відбувається підвищення продуктивності праці. Авжеж, є і свої мінуси ринкової економіки, такі як можливі ринкові поразки, банкрутство, але переваг все ж таки набагато більше.
  4. Громадянське суспільство – переплетення незалежних асоціацій, об’єднань. Багатопартійна система – одна з умов формування громадянського суспільства. Політичні партії є посередниками між суспільством та державою. Кожна людина має право на індивідуальний політичний вибір, наділяється рівними правами на участь в політичному житті суспільства. [6;28]

         Аналіз громадянського суспільства Гегель засновує на 2 фундаментальних принципах: індивіди керуються тільки своїми приватними інтересами, і між ними виникає суспільний зв’язок, за яким кожний залежить від кожного. В німецькій мові термін “громадянське суспільство” має два значення – громадянин і буржуа. Приватновласницька соціальна структура, система ринкових відносин, в яких необхідність прокладує шлях крізь конкуренцію та інші некеровані адміністративною владою процеси.

         Громадянське суспільство виникло і почало розвиватися на основі неподільного панування приватної власності. Декларація прав людини та громадянини оголосила цю власність священою та недоторканою, а якобінци вважали її непорушною основою нового соціального ладу, який отримує поступово риси громадянського суспільства. Приватна власність пробудила інтерес людини до розвитку виробництва. Вона сприяє утворенню фінансово-економічних умов формування структур громадянського суспільства, автономних по відношенню до державної влади.  [3;34]

         Політична ознака громадянського суспільства: основна – функціонування в цьому суспільстві правової держави. Правова держава, по суті, — політична іпостась громадянського суспільства. Їх взаємодія в принципі складається по законам співвідношення форми і змісту. Вони являють собою цілісність суспільства як такої системи, в якій примі та зворотні зв’язки знаходять нормальний та прогресивний вияв.

         По мірі розвитку громадянське суспільство все більше виявляє плюралізм діючих в ньому політичних сил. Чим більше воно розвинене, тим в більшому ступені здатне на допустити монополізацію політичної влади, дати відсіч будь-яким авторитарним посяганням.

         Громадянське суспільство передбачає збалансовану співпрацю держави і недержавних організацій (рухів). Воно виключає протистояння.

         Громадянське суспільство в духовній сфері характеризує пріоритет загальнолюдських цінностей. Послідовна орієнтація на свободу, рівність всіх перед законом, справедливість, яка виключає будь-які негативні прояви або привілеї, які витікають з соціального походження, посадового статусу, національності, віросповідання, забезпечує рівні стартові можливості для всіх. Один з головних ідеалів громадянського суспільства – створення умов для розкриття творчого потенціалу і інтелекту людини.

         Громадянсько-правовий стан (по Канту) засновується на наступних принципах: свободі кожного члену суспільства як людини, рівності його з кожним іншим як підданого, самостійності кожного члену суспільства як громадянина.

         Багатопартійна система – одна з умов формування громадянського суспільства. Політичні партії як посередники між суспільством і державою грають важливу роль в підлеглості державного апарату суспільству. Авжеж, це посередництво партії часто використовують в своїх корпоративних інтересах, звідси – негативні моменти функціонування будь-якої партійної системи. Однак цивілізація не виробила поки що нічого більш надійного і демократичного, ніж багатопартійна система у справі виявлення та вирішення протиріч досягнення соціального консенсусу, вибору шляхів суспільного розвитку. [9;12]

         Становлення і нормальне функціонування сучасного громадянського суспільства передбачає існування не просто кількох партій, а партійної системи. Складна соціальна структура і багатоваріантність розвитку суспільства утворюють основу, об’єктивну можливість багатопартійності. Але ця можливість перетворюється у дійсність лише при наявності наступних суб’єктивних умов: легалізація ідеологічного і політичного плюралізму, гарантованість політичних прав і свобод особистості, досягнення консенсусу між основними суспільними силами. Партії утворюють систему тільки тоді, коли їх діяльність і взаємовідносини є причиною і наслідком соціального консенсусу. Суб’єктами партійної системи є політичні партії, які оволоділи механізмом політики, які визнають недоторканість основних цінностей та верховенство закону.

         Становлення демократичного громадянського суспільства невідривно пов’язане з підвищенням ролі та відповідальності структур в управлінському процесі, з перебудовою взаємовідносин між державними органами і суспільними формуваннями. В основу цього процесу повинний бути покладений певний перерозподіл прав та повноважень учасників соціально-політичного життя в сторону розширення прав суспільних об’єднань, встановлення відносин політичного партнерства між ними і державними органами, в тому числі на договірних умовах.

         Розвинена система суспільних структур дозволяє виявити весь комплекс багатоманітних інтересів різних соціальних прошарків населення і враховувати їх в процесі виробітки політичного курсу країни. Чим більше розвинене громадянське суспільство, тим більш складна його соціальна структура.

         Як наслідок, ускладнюється структура і інтересів, ростуть протиріччя і конфлікти між елементами соціальної структури. Якщо враховувати багатонаціональний склад населення, то стає ясно, що не про яку тотожність інтересів не може бути і мови.

         Вирішити протиріччя у громадянському суспільстві можна за допомогою механізму саморегуляції і самокорекції. Своє слово тут можуть сказати різноманітні суспільні об’єднання. [10;270]

         2.2 Формування громадянського суспільства в Україні.

 

         Проблеми взаємозв’язку держави, суспільства, особи, державної влади і демократії є фундаментальними для будь-якого сучасного суспільства. Вони, безумовно, визначають і процес розбудови Української держави, формування суспільних відносин на нових демократичних засадах.

         Аналіз цих проблем безпосередньо пов’язаний з дослідженням суспільства взагалі і громадянського суспільства зокрема. Для того, щоб осягнути співвідношення й механізми зв’язку суспільства, особи і держави, роль суспільства у формуванні державної влади і демократичних інститутів, слід досконально уявляти природу і сутність цього суспільства, його структуру й соціальний організм.

         Певна річ, Україна, яка стала на шлях свого відродження, потребує відпрацювання власної концепції співвідношення особи, суспільства і держави, механізмів формування влади й розвитку демократії. Цьому повинно передувати вивчення відповідного світового наукового і практичного досвіду. Йдеться, зокрема, як про теоретичні дослідження проблем громадянського суспільства, правової держави, прав і свобод людини і громадянина, так і про світову практику їх конституційного і законодавчого інституювання. [6;30]

         Аналізуючи погляди на громадянське суспільство таких видатних мислителів минулих століть, як Г. Гроцій, Т Гоббс, Дж. Локк. Ж.-Ж. Руссо, Монтеск’є, Гумбольдт, Регель, Маркс і Енгельс, а також сучасних дослідників, не можна дійти висновку про їх однозначну правильність чи помилковість. Усі вони, з певних кутів зору висвітлюючи різні аспекти проблеми, у своїй сукупності й складають теорію громадянського суспільства. А тому невиправданим уявляється твердження, згідно з яким існують «західні» теорії громадянського суспільства, на противагу яким потрібно розвивати свою, «східну» теорію цього суспільства. Гадаємо, що якогось особливого, зокрема, французького, поліського чи українського громадянського суспільства як поняття не існує, як не існує якоїсь особливої французької, польської чи української демократії. Громадянське суспільство або є, або його нема, оскільки основні його риси — свобода, демократія, приватна власність, пріоритет прав людини — однакові для всіх цивілізованих країн.

         Інша справа, коли йдеться про певні модифікації громадянського суспільства, які спираються на історичні, національні, політичні особливості тієї чи іншої країни. Але ці особливості не позначаються на самій суті громадянського суспільства, їх можна віднайти лише у реальному співвідношенні громадянського суспільства, конкретної держави і особи, в системі прав і свобод людини та їх гарантіях, у конкретних інститутах громадянського суспільства, тобто в його безпосередніх практичних моделях.

         Усе сказане повною мірою стосується й України. Немає потреби в тому, щоб розробляти якусь особливу українську теорію громадянського суспільства. Але, спираючись на світовий науковий і практичний досвід, запозичивши з нього все краще, належить формувати свої національні інститути громадянського суспільства. При цьому має йтися не про механічне перенесення на наш український ґрунт тих чи інших інститутів громадянського суспільства, які мають достатній ступінь зрілості, а про їх еволюційне запровадження з урахуванням внутрішніх особливостей і можливостей, а також фактору часу.

         Той беззаперечний факт, що в центрі суспільства перебуває людина, яка є його первинною і головною клітинкою й основною дійовою особою, свідчить про те, що громадянське суспільство не за назвою, а за своєю глибинною суттю є людською спільнотою. А тому основні характеристики, що стосуються людини, зокрема, її природного суверенітету, свободи і незалежності, переносяться і на громадянське суспільство, визначаючи і його глибинну суть. Являючи собою добровільну асоціацію (союз) вільних і незалежних індивідів, це суспільство, отже, й саме е суверенним, цільним і відкритим. [6;32]

         Як відомо, в радянській філософській та правничій: літературі домінувала позиція, згідно з якою визнавався пріоритет суспільства над особою, суспільних і державних інтересів над інтересами людини. В апологетичному захваті виправдовування тоталітарного .режиму зведена в абсолют відповідальність перед суспільством і підпорядкованість йому людини обґрунтовувалися тим, що людина — істота суспільна, яки не може жити в суспільстві і бути вільною від цього суспільства. Але ж насправді йдеться про те, що людина має бути вільною у суспільстві, а не від суспільства. Зв’язок між людиною і суспільством має таку природу, яка в принципі виключає будь-які антагонізми між ними. Адже суспільство — це середовище життєдіяльності, яке формується зі спільної діяльності людей і являє собою сукупність їх формалізованих та природних зв’язків і відповідних суспільних інститутів, а тому воно не може бути чужим людині. Іншими словами, в центрі суспільства перебуває конкретна людина, потребам та інтересам якої підпорядковується весь суспільний механізм. У суспільства не може бути іншого інтересу, окрім служіння кожній окремій людині. Не може існувати якогось загального суспільною чи державного інтересу, який би не відбивав інтересів окремої людини. Інакше це інтерес не загальний, а корпоративний. Ось чому постановка питання про пріоритет суспільних чи державних інтересів і тим більше про забезпечення цього пріоритету є небезпечною.

         Якщо ми прагнемо побудувати цивілізоване громадянське суспільство, тобто суспільство, яке є людською спільнотою, то мусимо ні на крок і ні за яких обставин не відступати від головного відправного принципу — пріоритету прав і свобод людини, її інтересів. Причому пріоритету як перед суспільними, гак і перед державними інтересами. Йдеться не про протиставлення цих інтересів, а про їх, так би мовити, субординацію і підпорядкованість, первинність і вторинність.

         Гарантуватись законом і забезпечуватись реально мас пріоритет інтересів саме кожної конкретної людини; в цьому суть і мета як суспільного, так і державного інтересів. Беззастережне втілення в життя головної засади суспільства — «людина понад усе» — завжди виведе в кінцевому підсумку на оптимальне поєднання інтересів людини, суспільства і держави.

         Суспільство, в якому інтереси людини підпорядковуються його власним інтересам, а тим більше інтересам держави, де мету і засоби досягнення цієї мети визначає сама держава, є тюрмою. В цій тюрмі навіть наглядачі — невільники.

         Саме таке суспільство й було побудовано в колишньому Союзі РСР. У цьому суспільстві панувала практика абсолютного знеособлення й зневажання конкретної людини, яка була гвинтиком, допоміжним матеріалом для досягнення абстрактної мети, — словом, «людським фактором». Це й зрозуміло: адже в основі згаданої практики лежала теорія тотального усуспільнення й одержавлення всього людського життя, апологетична теорія пріоритету загальнодержавних інтересів, тобто теорія ГУЛАГу, в якій немає місця для свободи людини.

         У демократичному, відкритому суспільстві людина розкріпачена, вільна у своєму свідомому виборі. Колись К. Маркс з цього приводу слушно зауважував: «…до свободи належить не тільки те, чим я живу, але також і те, як я живу; не тільки той факт, що я здійснюю свободу, але й той факт, то я роблю це вільно»-. На жаль, ці слова цілковито розійшлися із загальною теорією і практикою марксизму, який позбавляє людину основи її свободи — власності, через освячення класової боротьби освячує громадянські війни та соціальні конфлікти.

         Проте історично революційна теорія класової боротьби як рушійної сили суспільного поступу була приречена на провал. Адже насильницькі форми і методи розвитку суспільства, які вона виправдовувала і освячувала, не мають нічого спільного з природноісторичним процесом і, власне, людською природою. Певна річ, людська цивілізація за віки своєї історії пережила чимало. [2;45]

         Саме так було І грудня 1991 року, коли український народ у результаті всенародного референдуму утворив нову державу Україну. І хоч незалежна Україна поки що не має всіх ознак правової держави, так само як і українське суспільство не перетворилося відразу на громадянське, — а проте народ, голосуючи за свою незалежність, поза всяким сумнівом, мав па увазі саме таку державу, яка стоятиме на сторожі інтересів усіх і кожного, а не якоїсь частини суспільства. Саме таке демократичне громадянське суспільство з відповідною йому демократичною правовою державою нам і належить будувати.

         Отже, вихідна методологічна позиція у дослідженні проблеми співвідношення людини, суспільства і держави полягає в тому, що сутність і природу держави зумовлює й визначає сутність і природа самого суспільства, а в основі того й другого лежить позитивне людське начало, несумісне з класовим підходом. Більше того, держави, які відповідно до марксистсько-ленінського вчення довгі роки таврувалися як експлуататорські, нині постали зовсім в іншій подобі. Обсяг соціальних функцій них держав, рівень життя суспільства, прав і свобод його членів годі й порівнювати з відповідними характеристиками колишніх соціалістичних держав, ідеологи яких нехтували теорією громадянського суспільства.

         Якщо класова теорія прирікає суспільство і державу на одвічне взаємне протистояння, то природноісторичний процес передбачає їх гармонійне співіснування й розвиток як органічних частин одного цілого. Не випадково давні мислителі, які започаткували теорію громадянського суспільства, фактично ототожнювали державу з громадянським суспільством або принаймні не проводили між ними різкої межі. В державі вони вбачали виконавця не насильницьких, а насамперед загальносоціальних функцій. Зокрема, Дж. Локк використовував поняття громадянського суспільства і держави як взаємозамінювані. Як синоніми вони вживаються також у І. Канта, не кажучи вже про Ж.-Ж.Руссо, засновника ідеї народного суверенітету, який майже не розрізняв цих понять. Саме завдяки працям згаданих та інших мислителів світова думка, на щастя, не збочила на манівці теорії насильницького розвитку суспільства, залишаючись у руслі природноісторичного процесу.

         Отже, об’єктивна потреба в державно-політичному устрої суспільства зумовлена не розколом останнього на класи й потребою захисту інтересів одного з них, а необхідністю узгодження суспільних інтересів з індивідуальними, захисту як тих, так і інших, управління суспільством, координації його життєдіяльності. З цього погляду держава виступає як політична організація суспільства, втілена в системі політичних відносин, у яких реалізується влада. Тому проблема взаємозв’язку держави, особи і суспільства безпосередньо стосується саме політичної організації суспільства, питання про місце і роль у ній держави. !

         У цьому зв’язку погляд на політичну організацію суспільства як на результат взаємодії (боротьби, співробітництва, компромісів) його основних політичних сил дає змогу найбільш свідомо визначити роль і місце держави в системі політичної організації суспільства. Це також дає можливість з’ясувати характер її взаємин із суспільством і як результат цих взаємин — характер відносин, які складаються між громадянами і державою. [6;31]

         В широкому розумінні політична організація суспільства виступає як його політична система, в якій державі належить роль ядра. Навколо нього розташовується комплекс недержавних політичних організацій та інститутів (національних, професійних, релігійних тощо). Через цю структуру політичної системи суспільства й відповідні відносини відбувається оформлення політичної волі народу; політична система є механізмом, за допомогою якого народ здійснює свою установчу функцію з формування державної влади та законодавчу — з ухвалення законів.

         Становлення громадянського суспільства в Україні розпочалося із здобуттям нею державної незалежності, в надзвичайно складних умовах посттоталітарного періоду. За таких обставин налагоджувати демократичний процес — справа дуже непроста. Проблема полягає не лише в подоланні кризових явищ, які охопили політичну й особливо економічну сфери, а в необхідності — і це, мабуть, найголовніше і найважче — зміни суспільної та індивідуальної свідомості, що формувалася десятиліттями під згубним впливом тоталітарного режиму. Одним із стереотипів, що їх належить подолати передусім, є патерналістське уявлення про державу, ставлення до неї як до дарувальниці прав і свобод, матеріальних та інших благ.

         Враховуючи ці особливості перехідного періоду, слід виробити таку концепцію співвідношення особи, суспільства і держави, яка б дала змогу не лише змінити сьогоднішній менталітет людини, але й сприяла формуванню вільної особи з високою політичною, економічною і правовою культурою, свідомої своєї цінності й гідності. Згадана концепція має виходити з того, що серцевиною громадянською суспільства є людина, її права, свободи та інтереси.

         Це означає, що всі інститути громадянського суспільства і держави утворюються постільки, оскільки існує необхідність створити умови для нормальної життєдіяльності людини, захисту її прав і свобод. Причому державні інститути мають нести подвійне навантаження. Вони покликані законодавчо забезпечити, по-перше, однакові для всіх людей умови і можливості, а по-друге — нормальне функціонування громадянською суспільства в цілому.

         Отже, на конституційному рінні має бути закладена якісно нова модель правової організації життя людини і суспільства, відповідно до якої весь державний і суспільний механізм спрямовується на здійснення й захист прав і свобод людини. Всі політичні, економічні, соціальні та культурні права мають дістати своє відображення у відповідних інститутах громадянського суспільства, таких, як власність, підприємництво, сім’я, освіта, наука і культура, громадські об’єднання, свобода інформації тощо. Ці інститути повинні стати надійним матеріальним фундаментом прав і свобод людини.

         У громадянському суспільстві люди самостійно організуються в асоціації — чи то громадські, чи то виробничі, тим самим формуючи й розвиваючи відповідні суспільні відносини. У такому суспільстві утверджується атмосфера свободи, яка. у свою чергу, формує вільну людину. Залишаючись вільними, громадяни такого суспільства шанують закони, усвідомлюючи, що вони йдуть від них самих, від їхнього суспільства, відбивають і захищають їх права, свободи та інтереси. Як тут не згадати Гегеля, який писав, то громадянське суспільство — це сфера дії приватних інтересів у рамках правового порядку. І справді, поза приватними інтересами немає громадянського суспільства; вони являють собою його сутність і джерело розвитку. Але ж громадянського суспільства немає і поза рамками правового порядку, згідно з яким здійснення особою своїх прав і свобод не повинно порушувати прав і свобод інших членів громадянського суспільства. [10;267]

         Зрілість громадянського суспільства залежить від багатьох чинників — соціально-економічних, політичних, ідеологічних. Кожен з них справляє безпосередній вплив як на відповідні інститути цього суспільства, так і на суспільну ти індивідуальну свідомість. Чим різноманітніші й розвинутіші інститути громадянського суспільства, чим більше воно структуроване, тим помітніший його вплив на формування політичної влади, багатші можливості контролю за її діяльністю.

         На сучасному етані природно історичного процесу чітко простежується тенденція до персоніфікування й оновлення громадянського суспільства, переходу його на вищий ступінь зрілості. Це перетворення відбувається на базі науково-технічного прогресу, який створює можливості для розширення соціальних функцій як держави, так і самого суспільства.

         Сьогодні основними шляхами побудови громадянського суспільства в Україні є:

— розширення соціальної бази влади, підвищення політичної культури населення, створення нових можливостей участі громадян в управлінні державними і суспільними справами;

— активізація процесу роздержавлення усіх сфер суспільного життя, формування справжніх інститутів громадянського суспільства як ринкового, так і неринкового характеру (благодійні фонди, споживчі товариства, клуби за інтересами, асоціації тощо), розвиток різних форм громадського самоврядування і самодіяльності. До речі, у США існують сотні тисяч центральних, штатних, регіональних і місцевих асоціацій (політичних, економічних, культурних, релігійних, військово-патріотичних і т. ін.), які охоплюють дві третини населення США. Вони і являють собою соціальну базу громадянського суспільства;

— постійне удосконалення контрольних механізмів, тобто механізмів зворотного зв’язку від суспільства до держави;

— максимальне розширення сфери судового захисту прав і свобод людини, формування поваги до права і закону;

— виховання природного почуття патріотизму на основі поваги до національної історико-культурної спадщини;

— зміцнення свободи інформації і гласності, відкритості суспільства на основі щонайширших зв’язків із зарубіжним світом;

— піднесення рівня суспільної свідомості, подолання явищ соціальної пасивності. Адже справа не лише в наявності демократичних установ і процедур, поінформованості населення, але й в умінні жити в умовах демократії і користуватися її благами, в готовності до постійного удосконалення політичної системи відповідно до конкретно-історичних умов.

         Іншими словами, має відбутися максимальне роздержавлення усіх сфер суспільною життя. Проте це роздержавлення зовсім не означає цілковитої відмови від державного — в межах закону — регулювання соціальних процесів. У зв’язку з цим постає проблема визначення меж допустимого втручання держави й закону у суспільне та приватне життя. [5;32]

         Визначальним у цій проблемі є те, що члени суспільства, утворюючи державу для регулювання спільних інтересів, наділяють її відповідними владними повноваженнями. Інакше кажучи, вони делегують їй частку своєї суверенної влади, тим самим добровільно обмежуючи власну свободу. Суспільство делегує державі стільки влади, скільки цього потребують самі ж суспільні інтереси. Йдеться про оптимальну межу державного впливу в економічній, соціальній, культурній, приватній га інших сферах громадянського суспільства.

         Суспільство через закон делегує державі свою владу й встановлює межі державного регулювання суспільного життя, виходячи щоразу з конкретних історичних, соціально-економічних і політичних умов. Від обсягу делегованих державі функцій з управління суспільством залежить обсяг сфери самоорганізації, саморегулювання і самодіяльності самого суспільства. Чим більш розвинуті демократичні інститути громадянського суспільства, тим меншою є потреба державного втручання у його життєдіяльність.

         Певною мірою проблема розв’язується у руслі загальноправових положень, закріплених у Конституції України. Відповідно до них особа діє за принципом «дозволено все, що не заборонено законом», а державні органи, органи місцевого самоврядування, посадові особи здійснюють свої повноваження за принципом «дозволено лише те, що визначено законом». Щодо громадян це означає максимум свободи дій, вільного вибору, ініціативи тощо. Щодо державних органів га інших органів влади, посадових осіб — жорстке обмеження їх діяльності законом.

         У Конституції України зроблено спробу визначити межі необхідного регулюючого впливу, «втручання» держави та її структур у життєдіяльність громадянського суспільства в політичній та інших сферах. Таке «втручання» може мати місце лише в рамках і на підставі закону. І, головне, в кінцевому підсумку воно має бути спрямоване на нормальне функціонування самого ж громадянською суспільства, забезпечення прав і свобод людини, а значить, і самої демократії.

         Роздержавлення суспільства, згідно з Конституцією України, передбачається здійснювати за такими напрямами:

— у галузі політичній: «кріплення багатопартійності, створення державою на основі закону однакових умов для діяльності політичних партій, інших громадських об’єднані.; заборона будь-якій політичній партії чи організації присвоювати право здійснювати державну владу; проведення виборів на багатопартійній основі;

— у галузі економічній: приватизація державних і комунальних підприємств на основі приватної власності (індивідуальної та колективної); невтручання держави та її структур у безпосередню господарську діяльність підприємств незалежно під форм їх власності; свобода підприємництва і договорів;

— у галузі ідеологічній: жодна ідеологія не може підводитись у ранг державної й закріплюватись у законі, не кажучи про закріплення на конституційному рівні, як це було в попередніх радянських конституціях; відокремлення церкви під держави, невтручання держави у справи релігії; роздержавлення й деідеологізація освіти, науки і культури, всієї духовної сфери суспільства на основі конституційного гарантованого права на свободу думки, совісті і релігії.

         І, нарешті, децентралізація державної влади, роздержавлення місцевих представницьких органів державної влади й створення на їх основі органів місцевого самоврядування, зняття надмірної державної опіки над територіями.

Ми виходимо з того, що Україна стала на шлях будівництва демократичної правової держави. А це означає, що держава не повинна протистояти суспільству, а суспільство — державі. [14; 41]

         Слід усвідомлювати, що цей процес не буде легким. Адже самоуправління (самоорганізація) є такою формою управління, яка найбільш повно відповідає ринковій економіці й політичному плюралізму, тобто тим ознакам, які визначають громадянське суспільство і правову державу. В кінцевому підсумку держава має стати офіційним представником громадянського суспільства, не на словах, а на ділі служачи всьому народові в цілому і кожному громадянину зокрема. Це висуває нагальну потребу створення ефектніших механізмів волевиявлення людей.

         У цьому зв’язку надзвичайно важливим є удосконалення виборчої системи як основного засобу реалізації народом своєї установчої функції з формування органів державної влади. Від виборчої системи вирішальною мірою залежить розвиток політичної системи суспільства, його структуризація, без чого практично неможлива й структуризація законодавчого органу. Політична система суспільства має сприяти визначенню конкретної політичної партії чи їх блоків, які беруть на себе відповідальність за стан справ у держані й суспільстві, — чого ми сьогодні не бачимо в Україні.

         Дуже важливою формою безпосереднього народовладдя є референдуми, які за умови правильного їх застосування здатні відігравати роль консолідуючого фактора громадянського суспільства. Відомо, що Ленін з великим упередженням ставився до проведення загальнонародних референдумів. Простіше кажучи, більшовики боялися цих народних голосувань, маючи досвід розгону Установчих зборів, обраних демократичним шляхом. Ленін вбачав у народному голосуванні небезпеку того, що, проводячи референдум «старого зразка», але вже за нових умов, довелося б «рахуватись і торгуватись» з існуючим капіталістичним укладом, свідомо йти на об’єднання в законі, затвердженому референдумом, волі всієї нації — повалених експлуататорів і експлуатованих, що здобули владу. Іншими словами, референдум не вкладався у рамки теорії класової боротьби. Лише з досягненням загальної сумлінності й ліквідацією панівного класу, за Леніним, можливе «рішення голосуванням до кінця», «рішення за більшістю». Коментарі, гадаємо, зайві.

         Наголошуючи на винятковій ролі референдуму як форми безпосереднього народовладдя, слід водночас мати на увазі, то вкрай небезпечно виносній на всенародне голосування окремі питання державного будівництва (якою має бути національна символіка, державна мова тощо), оскільки це може розколоти суспільство.

         Сьогоднішня криза її Україні спричинена не стільки складностями перехідного періоду, скільки кризою влади, її нездатністю використати могутній економічний та інтелектуальний потенціал країни, а також корумпованістю державного апарату. Криза влади, у свою чергу, пояснюється незрілістю самого громадянського суспільства, яке тільки зароджується, недосконалістю його інститутів, особливо контрольних, тобто відсутністю ефективних механізмів зворотного зв’язку від суспільства до держави. Склалася ситуація, коли суспільство паралізоване й роз’єднане державною владою, і допомогою якої у всіх на очах відбувається пограбування народу, його національних багатств. [6;33]

 

РОЗДІЛ ІІІ

ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО І ПРАВОВА ДЕРЖАВА

 

         Для того, щоб відобразити співвідношення громадянського суспільства і правової держави, необхідно спочатку розглянути основні риси правової держави.

         В.Н. Хропанюк розрізняє економічну, соціальну і моральну основу правової держави. Економічною основою правової держави є виробничі відносини, що базуються на багатоукладності, на різних формах власності (державній, колективній, орендній, приватній, акціонерній, кооперативній та ін.) як рівноправних і однаковою мірою захищених юридично. У правовій державі власником повинний бути виробник і споживач матеріальних благ. Правовий початок же державності реалізується тільки при наявності волі і самостійності власності, що забезпечує право.

         Соціальну основу правової держави складає саморегулююче громадянське суспільство, що поєднує вільних громадян. У центрі уваги знаходиться людина, його права, волі й інтереси. Правова держава — це і соціальна держава. (Але далеко не обов’язково і не завжди).

         Моральна основа правової держави полягає в загальнолюдських принципах гуманізму, справедливості, рівності і свободи особи, її честі і гідності. Правова держава відрізняється від не правової якістю законів: вони повинні бути гуманними, закріплювати невід’ємні права кожної людини, справедливими. «Правова держава — це суверенна держава, що концентрує в собі суверенітет народу, націй і народностей, що населяють його територію.»

         Політична природа держави найбільше чітко виявляється в його суверенітеті. Суверенність держави виражається в тому, що йому належить право офіційне представляти все суспільство в цілому, видавати закони й інші нормативні акти, обов’язкові до виконання всіма членами цього суспільства, і, нарешті, здійснювати правосуддя.

         Розглянемо тепер основні ознаки правової держави:

  1. Верховенство закону у всіх сферах громадського життя. Вищою формою вираження і захисту прав і воль людей у системі правових цінностей є закон. Якщо вдуматися в словосполучення «правова держава», то можна зрозуміти, що на першому місці в такій державі — право. Це й означає верховенство права в суспільстві, у всіх його сферах.

         Непорушність його закріплюється в Конституції (основному законі країни) і поширюється на інші закони і нормативні акти. На стражі неухильного дотримання конституційних розпоряджень стоїть Конституційний Суд і вся система судів правової держави. тому правова держава — це і конституційна держава.

         Верховенство права (закону) у суспільстві як головний принцип правової держави визначає інші його принципи, зокрема підпорядкування закону і самій державі, і його органів, і посадових осіб.

  1. Реальність прав особистості, забезпечення її вільного розвитку.

         У соціально-політичному житті воля людини виступає як його право. У правах людини виражаються можливості його дій у різних сферах життєдіяльності: економічної, політичної, соціально-культурної, особистої. Ніж ширше ці права, чим більше вони гарантовані, тим вільніше особистість. Якщо ж природні права людини защемлені, то він почуває себе непевно, принижено, утрачає здатність до творчості, обмежуючи в такий спосіб власний розвиток і розвиток суспільства. Наприклад, коли в США була поширена практика підслуховування урядовими агентами телефонних розмов, унаслідок чого порушувалися права громадянина. Багато американців, знаючи про підслуховування, стали замкнутими, дратівливими, постійно відчували страх. » А жити з очима, повними страху, — справедливо помітив колишній міністр юстиції в адміністрації президента Джонсона, — означає жити в нещасливій країні.»

         Правова держава проголошує і конституційно закріплює волю людей і їхня рівність у правах як природжені якості кожної людини.

  1. Взаємна відповідальність держави й особистості. Самообмеження держави правом, що закріплює свободу особи, не є однобічним привілеєм особистості. Остання, у свою чергу теж погоджуються не певні обмеження і зобов’язується підкорятися загальним установленням держави. Правовий характер взаємної відповідальності держави й особистості — це важлива складова частина об’єктивно складається в суспільстві права, а не продукт волевиявлення держави. Отже, у правовій державі встановлюється принцип взаємної відповідальності держави й особистості.

         Основним принципом організації і діяльності правової держави є поділ влади. Це принцип поділу влади між законодавчими, виконавчими і судовими органами держави. Даний принцип означає, що жодному з державних органів не належить уся державна влада в повному обсязі. Кожний з них здійснює тільки свою, властиву йому функцію і не має права підмінювати діяльність іншого органу. Таке розмежування спрямоване на те, щоб удержати владу від можливих зловживань і не допустити виникнення тоталітарного керування держави, не зв’язаного правом — разом з тим, якщо одна з трьох галузей (галузей державної влади) не вийде на перше місце, те державний механізм буде уражений постійною боротьбою між ними за фактичне верховенство і перетвориться в силу не руху і розвитку, а гальмування. Тому верховне становище займає законодавча влада, оскільки саме вона наділяє в закон основні напрямки внутрішньої і зовнішньої політики, забезпечує верховенство закону в суспільстві. Виконавча влада в особі своїх органів займається безпосередньою реалізацією правових норм, прийнятих законодавцем. Судова ж влада покликана охороняти право, правові підвалини державного і громадського життя від будь-яких порушень, хто б їх не робив.

         Правосуддя в правовій державі здійснюється тільки судовими органами.

         Такі основні характеристики правової держави. У них концентруються загальнолюдські цінності, сформовані в процесі тривалого розвитку державно-організованого суспільства. природний прогрес людського життя вносить і буде вносити нові елементи в теорію і практику будівництва правової держави. [15;154]

         Хоча деякі сутнісні характеристики громадянського суспільства і держави збігаються, а їх інститути тісно переплетені й органічно пов’язані, однак ці поняття не тотожні. Громадянське суспільство є ширшим і глибшим поняттям, воно характеризується сукупністю більш різноманітних ознак і власних інститутів. Можна твердити, що держава, яка має реальні ознаки правової, також являє собою інститут громадянського суспільства, яке її утворює для реалізації й захисту індивідуальних та суспільних інтересів, і

         Інколи кажуть, що держава і громадянське суспільство — це дві половини одного цілого. Але з таким уявленням неможливо погодитись, оскільки в ролі цього цілого власне й виступає громадянське суспільство. Отже, держава є невід’ємною частиною суспільства, хоч і з автономними механізмами функціонування.

         Як держана немислима без відповідного їй суспільства, так і суспільство немислиме без відповідної йому держави, Громадянське суспільство — це соціальний фундамент держави й водночас соціальне середовище, в якому вона функціонує. Зв’язки між ними зворотні, але визначальним є зворотний зв’язок від суспільства. Саме воно формує державу, її інститути, і спрямовує і контролює її діяльність. [1;140]

         Характеристики взаємозв’язку громадянського суспільства і держави можуть бути різнопланові й різноаспектні з погляду їх суті й форми, співвідношення державних і суспільних інститутів. З одного боку, держава — це форма, яка організує суспільство, є його зовнішньою політико-правовою оболонкою. Суспільство, у свою чергу, є соціальним середовищем, у якому функціонує держава; тобто оболонкою, але вже соціальною, по відношенню до держави виступає уже саме суспільство. Громадянське суспільство може характеризуватись і як соціальний фундамент, з якого виростає державна надбудова. Оскільки суспільство створює державу, формує її владні інститути, то вона стає органічною частиною цього суспільства. З іншого боку, будь-яке суспільство функціонує в межах конкретної держави, яка за своєю назвою охоплює і саме суспільство. Коли називається певна держана, то з нею асоціюється й відповідне суспільство, тобто наявний момент злиття держави і суспільства.

         Народ як єдине джерело державної влади через відповідні суспільні інститути формує державу, роблячи тим самим і її інститутом громадянського суспільства. Цей інститут підпорядковується служінню насамперед людині, а через служіння людині — іншим інститутам громадянського суспільства і суспільству в цілому. Тому, як ми вже згадували, в принципі невиправданим є протиставлення держави громадянському суспільству. Може йтися не про їх протиставлення, а про певні суперечності об’єктивного і суб’єктивного характеру. Держава протистоїть суспільству тоді, коли вона, як це було в недавні часи нашої історії, стає над людиною і суспільством, узурпує й монополізує невластиві їй функції; коли її апарат задля власних інтересів експлуатує народ, чинить свавілля й безправ’я. Такій державі протистоїть не громадянське суспільство, а суспільство невільників, пригноблених людей. І, у свою чергу, такому суспільству, як правило, протистоять фашистські та іншого роду тоталітарні держави.

         У таких випадках конфлікт між суспільством і державою об’єктивно не може не розв’язатися на певному етапі на користь суспільства. Тоді суспільство, як це сьогодні відбувається в Україні, заново починає утворювати свою державу, яка відповідає новому ступеню його зрілості. Тоталітарна державна система, побудована на одержавленні всього суспільного життя та втручанні держави у сферу приватних відносин, небезпечна й для самої себе. Адже вона спричинює омертвіння тих життєдайних джерел, економічних і духовних, без яких існування будь-якого суспільства неможливе. Як свідчить історія, крах тоталітарних систем неминучий, вони падають під власною вагою. Перемагають закони об’єктивного розвитку суспільства. [6;28]

         Отже, громадянському суспільству відповідає не просто держана, а держава демократична, правова. Але це не виключає, як зазначалося, певних колізій між ними, що можуть виникати через недостатню зрілість суспільних інститутів, недосконалість законодавства, практики його застосування. Причиною таких колізій здатні, зокрема, виступати невідповідність між реальними суспільними процесами і чинним законодавством, збої в механізмах зворотного зв’язку між суспільством і державою тощо. Усе це за певних обставин може призвести до надмірного втручання держави у життя суспільства, особливо в економічній сфері і, що найбільш небезпечно, у сфері приватних відносин. Однак у громадянському суспільстві такі колізії розв’язуються ненасильницькими методами й засобами через включення механізмів зворотного зв’язку між суспільством і держаною.

         Іншими словами, якщо на якомусь етапі держава починає монополізувати невластиві їй функції, а її апарат — перетворюватися на відірвану від суспільства корпорацію, тоді має спрацьовувати певний суспільний механізм, який би нейтралізував і попереджав антигромадську діяльність держави, повертаючи її у належне русло. Йдеться саме про механізми зворотного зв’язку, зокрема про суспільний контроль над діяльністю держави та її органів. Такий механізм мас бути законодавче визначений і закріплений, у тому числі й на конституційному рівні.

         Одним із головних завдань держави у громадянському суспільстві є створення однакових стартових умов для всіх членів в економічній і політичній сферах, забезпечення рівності усіх перед законом. Іншими словами, демократичний принцип організації суспільства полягає у створенні таких умов, за яких кожний громадянин міг би вільно обирати сферу своєї діяльності, безперешкодно брати участь в обговоренні законів держави ми безпосередньо їх стверджувати шляхом референдуму, вільно висувати своїх представників до органів влади і контролювати діяльність. [10;167]

         Основні засади громадянського суспільства, його визначальні характеристики ґрунтуються на загальнолюдських цінностях. Утвердження цих цінностей і має стати першорядним завданням конституційного будівництва в нашій державі.

         Ті чинники, що визначають суть і зміст громадянського суспільства, лежать водночас в основі правової держави, яку ми збираємося побудувати. Конституція і весь державно-правовий механізм, що закріплюється нею, мають бути спрямовані на зміцнення загальної злагоди, нормальне функціонування саме громадянського суспільства, подолання колізій і конфліктів цивілізованими засобами. У реальному житті поняття громадянського суспільства і правової держави нероздільні. Головні їх ознаки переплітаються між собою, логічно й об’єктивно створюючи одне ціле, загальнолюдські цінності об’єднують громадянське суспільство і правову державу в єдиний суспільний організм.

         Отже, лише на ґрунті громадянського суспільства можлива правова держава. І чим більш зрілим є громадянське суспільство, тим досконаліша й сама держава.

 

ВИСНОВКИ

 

         Термін “громадянське суспільство” вже з самого його появлення трактувався по-різному. Дехто пов’язував його з природними правами людини, дехто не розрізняв його з державою, треті особи бачили державу саме як мету для подальшого формування громадянського суспільства.

         На певному етапі суспільного розвитку стає очевидною необхідність громадянського суспільства, так як воно повинно служити інтересам громадян, створювати оптимальні умови для їх діяльності і існування.

         Якщо вести мову про взаємовідносини держави і громадянського суспільства, можна виділити 2 крайніх положення. І – держава стоїть над громадянським суспільством, піклується про нього. ІІ – громадянське суспільство стоїть над державою. Однак можна впевнено говорити про те, що громадянське суспільство і держава взаємно створювали один одного, знаходяться у тісному зв’язку і не можна одне ставити вище за інше, тому що вони взаємно впливають і підкоряються одне одному.

         Якщо говорити про шляхи формування громадянського суспільства, і конкретно формування його в Україні, слід відмітити, що ця мета повинна бути досягнена у будь-якому разі, але на цьому шляху ще буде багато труднощів і негараздів, знадобиться ще багато часу та зусиль, щоб українці колись могли впевнено сказати: “Ми живемо у громадянському суспільстві і правовій державі!”

 

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

 

  1. С.С. Алексеев. Теория государства и права. М., 2001.
  2. Вишневський О. Громадянське суспільство і соціальна справедливість. //Учитель. 1998, №4-5.
  3. Кумскова С.Н. Концепция гражданского общества в философии права Гегеля. //Россия на пороге ХХІ в. Формирование гражданского общества. Кемерово, 1995.
  4. Лейст Майнн. Громадянське суспільство і сучасна держава. //Вісник МГЧс Право. 1995, №4.
  5. Малинкович В. Что мешает формированию гражданского общества в Украине. //Віче. 1999.№9.
  6. Мацюк А. Громадянське суспільство – соціальна основа держави, влади і демократії. //Українське право. 1995, №1(2).
  7. Павленко Р. Динаміка громадянського суспільства в Україні. //Нова політика. 1996. №5.
  8. Перегудов С.П. Новітні тенденції у вивченні відносин громадянського суспільства і держави. //Поліс. 1998, №1.
  9. Перегудов С. Громадянське суспільство в політичному вимірі.//МЕ та МВ. 1995, №12.
  10. Правовое государство и гражданское общество. //Под ред. Пиголкина А.С. М., 1996.
  11. Рябов С.Г. Політологічна теорія держави. К., 1996.
  12. Тацій В.Я. Правова наука та її завдання щодо забезпечення розвитку громадянського суспільства в Україні. //Наука та наукознавство. 1999. №1.
  13. Теория государства и права. /Под ред. Матузова Н.И., Малько А.В.М., 1999.
  14. Тодика Ю. Роль Конституції України в становленні громадянського суспільства.// Вісник Академії правових наук України. 1999, №2.
  15. В.И. Хропанюк. Теория государства и права. М., 1999.
Шаблоны документов
Государственный суверенитет

Добавить комментарий

Your email address will not be published / Required fields are marked *