Поняття і принципи правової держави

Зміст

Вступ_ 2

І Поняття правової держави_ 4

ІІ Принципи правової держави_ 7

Висновки_ 13

Список використаних джерел та літератури_ 14

 

 

Вступ

         Початок третього тисячоліття характеризується ідеологічним і духовним розкріпаченням людства, здійснюваний шляхом утвердження гідності кожної особи, нації, а також політично плюралізму як найвищих суспільних цінностей.

         Останнім часом на різних рівнях і з різних приводів часто вживають терміни “ демократична держава“ і “правова держава“. При цьому одні виходять з бажання підкреслити, що, проголосивши себе суверенною і незалежною, Україна стала й демократичною правовою державою, а інші – з прагнення довести, що побудова такої держави є справою більш віддаленої перспективи.

         Насамперед дамо коротке тлумачення терміна «правова держава».Це поняття з’явилося в 19 столітті, коли внаслідок Великої Французької революції 1789 року монархічний, абсолютистський режим було замінено режимом законності, що стало подією не лише для Франції, а й для усього людства. З цього моменту практично розпочався поділ влади, народилася ідея правової держави. До того ж часу влада правителя над підданими була безмежною. Про це, зокрема, свідчить й відома формула Людовіка 14: «Держава – це я».

         Взагалі ж, як ідея, концепція, теорія, а потім і практика поняття правової держави бере свій початок ще з античних часів. Воно виникло як контрбаланс автократії та свавіллю. Ще Платон зазначав, що він передбачає близьку загибель держави, де закон не має сили і перебуває у чиїсь владі. Панування ж закону над владарями – це шлях рятування держави. Цю ж ідею поділяв і розвинув Аристотель, який зазначав, що там, де немає влади закону, немає місця для жодної форми державного режиму і що закон має панувати над усім.

         З часом подібні ідеї дістали розвиток у працях Ш.Монтеск’є, Дж.Локка, І.Канта та інших філософів. І.Кант сформулював філософські основи теорії правової держави; суть цієї концепції зводиться до кількох основних положень. «Кожний громадянин повинен бути паном сам собі». «Чого народ не може вирішити відносно себе, того і законодавець не може вирішити відносно народу». В цих положеннях йдеться по суті про юридичне закріплення прав і свобод людини. Ш.Монтеск’є обґрунтував в своєму творі «Про дух законів» головний стрижень законності – відому формулу поділу влади. Він вважав, що в державі існують три гілки влади – законодавча, виконавча і юридична. Політична свобода може мати місце лише в тих державах, де ці гілки не сконцентровані в одних руках.

         З 18 століття ідея правової держави становить головну гарантію прав і свобод громадян. Філософська, а потім і юридична доктрина про «Природні і невід’ємні права людини» (як зазначено в статті 2 програмного документа Великої Французької революції – Декларації прав людини і громадянина) являє собою головне джерело принципів правової держави. Особливо стисло обриси останньої були представлені у німецькій доктрині другої половини 19 століття.

 

 

 

І Поняття правової держави  

         Термін “правова держава” було введено до наукового обігу в Німеччині у XIX ст. (Моль, 1832), але саме поняття виникло набагато раніше. Окремі ідеї правової держави (наприклад, обмеження державної влади законом) є уже в працях Платона й Аристотеля. Однак у своїх базових компонентах це поняття — продукт могутньої течії політичної думки Заходу XVII-XVIII ст. Нове коло вирішення проблем конституціоналізму (Гоббс, Локк, Руссо, Монтеск‘є, Джефферсон, інші «фундатори» США).

         Якісно змінилося розуміння держави у XX ст. У первісному значенні нормативний сенс цього поняття протистояв тогочасній поліцейській державі, в якій домінувала майже необмежена дискреційна влада апарату і чиновництва (вони могли перекласти на плечі громадян будь-що, якщо тільки воно було корисним для держави).

         Головна ідея поліцейської держави — “ціль виправдує засоби”.

         На противагу цьому правова держава у своїх відносинах з підданими сама мала підпорядкуватися режиму права, а отже, і тим його нормам, які гарантують особистий статус громадян, їхні права і свободи. Втілення у практику країн Заходу цієї концепції забезпечило надійну підпорядкованість діяльності апарату державного управління законові, обмежило “всевладдя” чиновництва у його стосунках з громадянами і поставило ці стосунки під контроль судової влади. Внаслідок цього у суспільній думці склалося досить обмежене уявлення, що держава несе відповідальність лише за зовнішню безпеку громадян, не піклуючись про їхній добробут. Усіх громадян почали розглядати як однаково юридично вільних з формально рівними правами і обов‘язками перед державою. Держава не визнавала жодних привілеїв, жодної власної благодійності щодо своїх громадян. [17; 195]

         Новий етап у розвитку правової держави починається після першої світової війни, коли дедалі більшого визнання набуває необхідність втручання держави в соціально-економічну сферу життя суспільства з метою забезпечення певних життєвих стандартів і прямої державної опіки щодо тих категорій громадян, які реально потребують соціального захисту.

         Старе поняття набуло якісно нового змісту і було конституційно закріплено у державах Заходу (ФРН, Франція, Італія та ін.) «як соціально правова держава». У цьому своєму поняття правова держава охопило і ті права людини, реалізація яких неможлива без активного втручання збоку держави (право на працю, на освіту, соціальне забезпечення та інші так звані позитивні права громадян).

         На відміну від традиційних громадянських і політичних прав, де завжди виявлялася особиста незаінтересованість громадян в “опіці” з боку держави, в реалізації своїх позитивних основних прав громадянин потрапив у пряму залежність від держави, він заінтересований у державному втручанні.

         Все це якісно обновило сенс концепції правової держави. Однак і на першому, і на другому етапі своєї більш як 200 — річної еволюції питання правового обмеження державної влади вирішувалося головним чином у рамках принципу законності. Це породжувало значні теоретичні й практичні труднощі. Якщо дії представників державної адміністрації в стосунках з громадянами реально могли бути обмежені певним законом і це не викликало сумнівів, то як обмежити самого законодавця? І чи може він бути юридичне обмеженим?

         Відповідаючи на це запитання німецькі юристи (Еллінек, Ієрінг, Лабанд та -ін.) ще в 19 ст. розробили теорію «самообмеження держави». Її провідна ідея юридичні обмеження держави у відносинах з громадянами можливі не інакше як в законі й за згодою самої держави.

         Таке становище, однак, не є логічним, так само воно не є достатнім з точки зору прав людини, адже громадянин і держава з юридичної точки зору поставлені у нерівні умови, особливо для громадянина.

         Якісний прорив у вирішенні цієї проблеми стався після другої світової війни. Згідно з теорією » конституційної держави» (Макіавеллі, 1947, Корвін, 1955, Сарторі,1956) повноваження установчі (конституційні) повноваження законодавчі (легіслативні) в державі мають бути юридичне та інституціонально розмежовані. Установчі повноваження юридичне є необмеженими і здійснюються самим народом у формі установчої влади (конвенту, установчих зборів, конституційної асамблеї тощо). Саме ця влада приймає Конституцію і формує «верховне право в державі, в свою чергу «верховне право» є юридичним підґрунтям для вирішення будь-яких питань організації і діяльності державної влади (законодавчої, виконавчої, судової). Ці проблеми для них — проблема дотримання чинного права.

         Установча влада прийняттям Конституції встановлює для державної влади в її стосунках з громадянином відповідні юридичні обмеження структурного і функціонального характеру. Ці обмеження не потребують попередньої згоди державної влади.

         Таким чином, у новій концепції захист прав громадян набув принципово нової ознаки, а традиційний принцип законності було доповнено принципом конституційності, тобто він здобув свої гарантії в інституті конституційної юрисдикції — судового конституційного контролю. — Поняття правової держави набуло якісно нового значення.

         Отже, поняття «правової держави» означає :

         1) піднесення прав і свобод людини і громадянина до рівня прямого конституційного захисту;

         2) розмежування законодавчої і виконавчої влади і утвердження принципу конституційності в державі і праві;

         3) юридичне обмежене урядування;

         4) судовий конституційний контроль за діями державних структур.

 

 

ІІ Принципи правової держави

         Принципи, на яких ґрунтується правова держава, найбільш повно охарактеризовані в політології. У теоретико — методологічному плані вони являють собою найважливішу частину концепції правової держави. Практичне значення концепції правової держави зумовлюється тим, що вона концентрує, втілює прогресивні здобутки людства у державно-правовій сфері. Концепція правової держави дає відправні гуманістичні орієнтири для вдосконалення і розвитку сучасної демократичної держави; спрямовує відповідним чином основні напрямки діяльності різноманітних державних органів. Цією концепцією можуть послуговуватися громадяни як ідеологічним джерелом своїх очікувань і сподівань стосовно держави, для обґрунтування своїх побажань, рекомендацій, вимог щодо її політики. До поняття і концепції правової держави звертаються і у таких ситуаціях:

  • при організації політичних партій, інших громадських об’єднань, при формулюванні їхніх політичних вимог, розробці програмних документів;
  • при проведенні публічних політичних акцій — виборів, мітингів, демонстрацій, заснуванні друкованих органів тощо;
  • при виданні та застосуванні законів.

         Розглянемо основні принципи правової держави.

  1. Принцип верховенства права.

         Правовою є така суверенна держава, яка функціонує в громадянському суспільстві і в якій юридичними засобами реально забезпечено захист основних прав і свобод людини та громадянина. Вона ґрунтується на певних принципах, найважливішими з яких є верховенство права, поділ влади, реальність прав і свобод людини та громадянина, законність, наявність у громадян високої правової культури.

         Принцип верховенства права визначає умови життєдіяльності усього соціального організму, тобто створення і функціонування державних органів та громадських організацій, ставлення до них, а також стосунки між окремими громадянами. У нашій державі наукове осмислення і аналіз цього принципу розпочалися лише після його закріплення у ст. 8 Конституції України. З урахуванням цього Верховна Рада України повинна приймати закони, що мають відповідати принципам справедливості, гуманізму; забез­печувати права, свободи і законні інтереси громадян; відображати суспільні відносини, які склалися у нашій країні. Причому основною умовою тут повинна бути рівноправність держави та інших суб’єктів права. Це означає, що всі закони, які прийняті державою, повинні в першу чергу розповсюджуватися і на неї. Основний принцип верховенства права – право знаходиться над державою, а не навпаки. На жаль, брак демократичних традиції та звичка державних чиновників, якщо не порушувати, то пристосовувати право до своїх потреб, призвели до того, що держава, яка повинна бути гарантом прав і свобод людини і громадянина, досить часто, навпаки, їх порушує.

         Нині більшість вчених-правознавців вважають, що формування правової держави у нашій країні є складним і тривалим процесом, який зумовлює необхідність кардинального рефор­мування економічної, політичної, правової та інших систем суспільства. Основною проблемою формування принципу верховенства права є не відсутність необхідних правових норм, які б належною мірою забезпечили права та свободи людини і громадянина, а відсутність належного механізму їх реалізації. Таких норм досить багато, це і право кожного на безкоштовну медичну допомогу, і право на працю, і право на безоплатну вищу освіту тощо. Оскільки виконання цих та інших норм Конституції на сьогоднішній день неможливе, з огляду на відсутність нормативно-правових актів, які б закріплювали відповідний механізм, дані положення стають звичайними деклараціями. З огляду на це, декларативного характеру набуває і ст. 1 Конституції України.

  1. Принцип розподілу влади.

         Як відомо, цей принцип як основу функціонування будь-якої правової держави визначив Шарль Монтеск’є. Основним важливим аспектом побудови цього принципу є розуміння того, що не існує декількох незалежних влад, а навпаки, є одна державна влада, яка для забезпечення своєї демократичності розподіляється на три гілки, що є відносно незалежними одна від іншої. Даний розподіл є необхідним для забезпечення так званого механізму «стримань та противаг». Дійсно, Конституція України встановлює достатньо дієві засади для функціонування цього механізму. Гілки влади є незалежними одна від іншої і не можуть нав’язувати свою волю.

         Але міркування про те, що незалежність гілок є достатнім чинником для належного функціонування державної влади є помилковим. На цю проблему треба дивитися ширше. Основною запорукою належного функціонування державної влади є узгодженість дій всіх її гілок. Нажаль, особливо останнім часом, цей принцип досить суттєво порушується. Державна влада не може бути ефективною, а держава правовою, якщо судова влада не може знайти спільної мови з виконавчою, а виконавча з законодавчою, про що свідчать останні події.

  1. Принцип реальності прав і свобод людини та громадянина.

         Цей принцип передбачає, що права і свободи мають бути не тільки задекларовані у законодавчих актах, а й забезпечені та гарантовані державою. Цей принцип закріплено у ст. 3 Конституції України, яка встановлює, що людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються у нашій державі найвищою соціальною цінністю. А права та свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави.

         Виходячи із змісту ст. 3 Конституції України, стає зрозуміло, що людина та її права і свободи мають беззаперечний пріоритет над інтересами державними. Обов’язком держави є забезпечення належного існування людини, а не навпаки. На жаль, норми цієї статті є черговими деклараціями, що не виконуються, а з огляду на це, не наближують Україну до правової держави.

  1. Принцип законності.

         Важливим принципом правової держави є принцип законності, який тісно переплітається з принципом верховенства права. Принцип законності означає, що закон є основою правовідносин. Тільки закон, як нормативно-правовий акт, що прийнятий державою, нею гарантується та захищається, може встановлювати, змінювати та припиняти правовідносини. Тільки закон може виражати загальнонародну, а відтак, і державну волю.

         Наслідком належної реалізації принципу законності стає правопорядок, тобто система правовідносин, яка складається в результаті реалізації режиму законності. Ефективним засобом підтримання в суспільстві законності та правопорядку як елементів правової держави є юридична відповідальність та вжиття у межах закону справедливих заходів у разі вчинення того або іншого правопорушення. А будь-яка несправедливість викликає невдоволення людей і може призвести до соціальних конфліктів. Відтак, відповідальність, що є реакцією держави на протиправні дії суб’єктів правовідносин, має на меті не тільки покарання правопорушника у вигляді накладення на нього юридичних санкцій, що виражаються у негативних наслідках для особи та майнового стану правопорушника, а й відновлення принципу справедливості, як складової принципу законності.

         Досить відомим фактом є те, що у кожному суспільстві поняття «справедливість» залежить від загальної моралі цього суспільства. Відомо, що, скажімо, мусульманська мораль відрізняється від християнської або буддистської. Однак релігія не є єдиним чинником у формуванні моралі. На це впливає комплекс чинників, якими характеризується певне суспільство. Так, європейська мораль відрізняється від американської чи, ще більше, від східної. Тому поняття справедливості для населення кожної держави є специфічним і може відрізнятися від тотожного поняття в інших державах.

         Оскільки в будь-якій правовій державі юридичні норми ґрунтуються в першу чергу на принципах моралі, то для цього суспільства вони є справедливими. Справедливі норми забезпечують правопорядок і можуть гарантувати можливості для реалізації своїх прав абсолютно всіма людьми.

         Одним із основних принципів, що визначає поняття і зміст правової держави, є високий рівень правової культури громадян. Правова культура характеризує повагу до права, знання змісту його норм і вміння реалізовувати їх. Соціологічні дослідження, що проводяться в окремих регіонах України, свідчать, що рівень правової культури громадян нашої держави ще далекий від бажаного.

         Низький рівень правової культури громадян нашої держави – це наслідок недоліків у системі правового виховання молоді. Побудова демократичної, правової держави без міцного теоретичного підґрунтя, без глибоких наукових розробок юристів – вчених і практиків – без врахування як вітчизняного, так і зарубіжного досвіду неможлива. Справа ця важка і складна, вона потребує різнобічного наукового аналізу як правової думки, так і практичних діянь по розбудові державного механізму.

  1. Принцип ефективної діяльності органів влади.

         Наступний принцип, що характерний для правової держави, це принцип ефективної діяльності органів влади. Особливо, це стосується законодавчої влади, оскільки від того, наскільки якісно розроблена законодавча база, залежить можливість подальшого ефективного функціонування держави. Звідси, ефективна законотворча діяльність парламенту – необхідна передумова правової держави.

         Труднощі розбудови правової держави в Україні полягають не лише у відсутності належної законодавчої бази, але й викликаються існуючим правовим нігілізмом, що дістався у спадок від старого устрою, не досить високим рівнем політичної і правової культури депутатського корпусу.

         Зупинившись на складних завдан­нях, які має вирішувати Верховна Рада як законотворча гілка влади, важливою запорукою успішного виконання її діяльності має бути наукове забез­печення законотворчого процесу. Йдеться, насамперед, про більш широке залу­чення науковців з наукових закладів – Інституту держави і права НАН України ім. В.М. Корецького, Академії правових наук, Інституту законодавства Вер­ховної Ради України, правових кафедр та юридичних ВУЗів до законотворчого процесу (підготовки законопроектів).

         Проблемним є й питання про ефективність реалізації чинного законодавства, що негативно позначається на процесі формування правової держави. Для виправлення такого становища необхідним є посилення впливу виконавчої влади на процеси правозастосування, більш тісне співробітництво законодавчої і виконавчої гілок влади щодо вдосконалення правового регулювання суспільних відносин. Нагальною є також потреба дійового судового контролю за реалізацією чинного законодавства.

         Треба наголосити на тому, що основою створення і функціонування правової держави є громадянське суспільство, тобто об’єднання вільних і рівноправних людей, кожному з яких держава забезпечує юридичні можливості бути власником та брати активну участь у політич­ному житті. Між державою і суспільством має бути певна дистанція, яка і забезпечує демократію, відповідний рівень свободи суб’єктів громадянського суспільства. Якщо держава повністю узурпує суспільство, вона знищує людину як вільну особистість. Не держава визначає грома­дянське суспільство, а останнє створює і контролює державу. Саме у такий спосіб забезпечу­ється відносно самостійне існування демократичного громадянського суспільства і правової держави.

         Отже, громадянське суспільство – це суспільство демократії, яке надає кожній людині можливість жити на гідному рівні; суспільство, де відсутнє відчуження людини від засобів виробництва і знарядь праці, насамперед – від приватної власності. Дане суспільство має пріоритет щодо держави, яка становить його складову частину. Складовими громадянського суспільства є: власність і підприємництво; національна та екологічна безпека; сім’я; наука і культура; об’єднання громадян; засоби масової інформації; пряме народовладдя (референдуми, вибори, місцеве самоврядування) та інші форми демократії. Для побудови громадянського суспільства в Україні необхідно забезпечити компроміс між різними політичними партіями, спрямувати зусилля політиків та економістів на об’єднання суспільства для пошуку шляхів виходу з економічної кризи, вирішити проблему міжнаціона­льних (у нашій державі проживають 14 млн. громадян інших національностей) і міжконфесійних відносин, енергійніше проводити реформування національного законодавства з урахуванням вимог міжнародного права.

         В даний час Україна продовжує перебувати в економічній та політичній кризах, які пов’язані, в тому числі, з низьким рівнем правосвідомості. Водночас, побудова правової держави передбачає, навпаки, наявність високого рівня правосвідомості населення. Тому основною передумовою для належної реалізації є саме високий рівень правосвідомості і громадян, і представників державної влади.

 

 

Висновки

         Створення правової держави, відпрацювання і вдосконалення її принципів — результат діяльності не одного покоління, не однієї держави, а досягнення всього людського співтовариства. Узагальнюючи досвід виникнення і розвитку різноманітних правових держав, можна виділити їх загальні ознаки. По-перше, для правової держави характерна наявність розвиненого громадянського суспільства. По-друге — обмеження сфери діяльності держави охороною прав і свобод особистості, суспільного порядку, створення сприятливих правових умов для господарської діяльності, відповідальність кожного за власний добробут. По-третє — правова рівність всіх громадян, пріоритет прав людини над правами держави. По-четверте — всезагальність права, його розповсюдження на всіх громадян, організації і установи, в тому числі органи державної влади. Суверенітет народу — конституційно-правова регламентація державного суверенітету. Це означає, що саме народ є джерелом влади, державний суверенітет носить представницький характер. По-п’яте, правовій державі притаманний розподіл законодавчої, виконавчої та судової влад держави, що не виключає єдності їх дій на основі норм конституції, а також певного верховенства законодавчої влади, конституційні рішення якої — обов’язкові для всіх. Пріоритетність в державному регулюванні громадянських відносин засобу дозволу над засобом заборони. Це означає, що в правовій державі діє принцип: дозволено все те, що не заборонено законом. Засіб дозволу застосовується лише у ставленні до самої держави, що зобов’язана діяти в межах дозволеного, повноважень, які зафіксовані формально. Свобода і права інших людей — єдиний обмежувач свободи індивіда. Правова держава не означає абсолютної свободи особи. Свобода кожного закінчується там, де порушується свобода інших.

 

Список використаних джерел та літератури

  1. Конституція України від 28 червня 1996 року.// rada.gov.ua.
  2. Алексеев С.С. Государство и право. М. 1994.
  3. Артамонов С.Д. Правовое государство: Монтескье до наших дней // Вестник СССР. — 1990.
  4. Богуцький П. Поняття правової держави та методологічний підхід до проблем й формування. Київ: Право України. — 1996. — №4.
  5. Кравчук М. В. Теорія держави і права. Проблеми теорії держави і права: Навчальний посібник. — 3-тє вид., змін, й доп.- Тернопіль: Карт-бланш, 2002.- 247с.
  6. Основи загальної теорії права та держави, П.М. Рабінович, — Бородянка, 1993.
  7. Основи держави і права: Навч. посібник / С.Д. Гусарєв, Р.А. Калюжний, А.М. Колодій та ін.; За ред. А.М. Колодія і А.Ю. Олійника. – К.: Либідь, 1997.
  8. Опришко В. Державно-правовова реформа в Україні: основні напрямки. Київ: Право України. — 1998. — №1.
  9. Медведчук В. Сучасна українська національна ідея і питання державотворення. Київ: Україна. -1997.
  10. Нерсесянц В.С. Общая теория права и государства. Учебник для юридических вузов и факультетов. — М.: Издательская группа НОРМА—ИНФРА. М, 1999. — 552 с.
  11. Правознавство / За ред. Михайла Настюка. – 2-ге вид. – Львів: Світ, 1995.
  12. Скакун О.Ф. Теорія держави і права: Підручник / Пер. з рос. — Харків: Консум, 2001. — 656 с.
  13. Теорія держави і права, за заг. ред. В.В. Копєйчикова – дісного члена АПН України, д.ю.н., професора, — Київ, “Юрінформ”, 1995.
  14. Теория государства и права, под ред. д.ю.н., профессора А.Б. Венгерова, — Москва, “Юристъ”, 1995.
  15. Теория государства и права. Учебник для юридических вузов и факультетов. Под ред. В. М. Корельского и В.Д. Перевалова — М.: Издательская группа ИНФРА. М—НОРМА, 1997. — 570 с.
  16. Теория права и государства. Под ред. проф. Н. Манова.Учебник для вузов. — М.: Издательство БЁК, 1995. — 336 с.
  17. Хропанюк В.Н. Теория государства и права. М.:1995.
  18. Шемшученко Ю. Проблеми розбудови української державності. Київ: Право України. — 1997. — №1.

 

 

 

Правове регулювання Інтернет: (аргументи „за” і „проти”; вітчизняний і зарубіжний досвід)
Смертная казнь

Добавить комментарий

Your email address will not be published / Required fields are marked *