Походження держави, поняття, ознаки, функції та джерела права

Основи теорії держави та права.

Варіант 1.

План.

         1. Поняття, ознаки та історичні умови виникнення держави.

         2. Типи, функції та форми держави.

         3. Основні теорії походження держав.

         4. Поняття, ознаки, функції та джерела права.

         5. Система права, норми права та їх ознаки.

         Список використаної літератури.

1. Поняття, ознаки та історичні умови виникнення держави.

         Держава — продукт суспільного розвитку. Виникнувши на певній ступіні зрілості людського суспільства внаслідок економічних, соціальних, моральних, психологічних і інших закономірностей, держава стає його основною керуючою системою. Державно-організоване суспільство придбало нові унікальні можливості для свого існування: розвитку продуктивних сил, соціальних відносин, моральних підвалин, культури, науки, міжнародних зв’язків.

         Держава — явище, яке історично розвивається. З поступальним розвитком суспільства змінюється і держава, її мета і задачі, структура і функції. Відповідно змінюються і погляди на поняття держави, її ролі і призначення в суспільному житті. У різні історичні періоди наукова думка намагалася дати своє визначення держави, використовуючи в основному ті об’єктивні фактори, що мали місце в даний період і відображали особливості тієї чи іншої конкретної держави.

         Наприклад, в античному світі держава охоплювала собою усі без винятку сторони громадського життя, тому в ньому людина цілком поглиналася громадянином держави. Аристотель визначає державу як поєднання багатьох родів і сіл заради кращого, злагодженого життя. У древніх греків держава вважалася центром усіх розумових і моральних інтересів громадян. Цицерон вже бачив у державі  не уособлення вищої досконалості людського життя, а союз людей, об’єднаних загальними основами права і загальної користі.

         Німецький юрист Р. Моль у 1872 році писав, що «держава є постійним, єдиним організмом таких установлень, що, керовані загальною волею, підтримувані загальною силою, мають своєю задачею сприяння досягненню дозволених цілей певного народу, починаючи від окремої особистості і закінчуючи суспільством, доти, поки ці цілі будуть задоволені власними силами особистості і поки вони становлять предмет загальної необхідності».

         Заслуговує на увагу те, як визначали поняття держави російські юристи. Багато  з цих визначень цікаві не тільки з точки зору історичної науки. Віддані тривалому забуттю, вони і зараз представляють реальну наукову цінність. Коркунов, наприклад, визначає державу як «суспільний союз, який представляє собою самостійне, визнане примусове володарюванням над вільними людьми». Трубецькой вважає, що «держава є союз людей, що панує самостійно і винятково в межах визначеної території». Як з’єднання людей під однією владою й у межах однієї території трактують державу Шершеневич і Кокошкін. Хвостів писав, що держава — «це союз вільних людей, що живуть на визначеній території і підкоряються примусовій і самостійній верховній владі».

         Гумплович визначає державу як «природно виниклу організацію володарювання, призначену для охорони певного правопорядку».

         Отже, переважна більшість мислителів минулого розглядали державу в основному із соціологічної точки зору. Але поряд із соціологічним визначенням поняття держави в навчанні про державу одночасно починалися зі спроби дати йому юридичне визначення. Так, Еллінек вважав, що держава являє собою особливе суспільне утворення й особливе правове явище. Його навчання відповідно підрозділяється на «соціальне» і «правове». «Тому що право — істотний елемент держави, — пише Еллінек, —і те пізнання останнього неможливе без вивчення його юридичної природи. Держава, упорядкована правом, повинна займати визначене місце в самому праві, — повинне існувати правове поняття про державу». Державу він визначає як цільову єдність індивідів, наділену якостями юридичного суб’єкта, що володіє волею і є носієм прав. У відомій мірі подібний погляд на державу поділяв і російський державознавець Коркунов.

         Марксистсько-ленінська наука визначає державу виходячи з її незмінної класової природи. Оскільки держава виникає як продукт класового суспільства внаслідок розколу суспільства на непримиренні класи, те «вона за загальним правилом є державою самого могутнього, економічно пануючого класу, що за допомогою держави стає також політично пануючим класом і здобуває в такий спосіб нові засоби для придушення і гноблення експлуатованого класу».       Акцентуючи увагу в основному на соціально-економічних факторах, що обумовили виникнення й існування держави, марксизм-ленінізм визначає державу як організацію політичної влади економічно пануючого класу. «Держава, — пише Ленін, — є машина для гноблення одного класу іншим, машина, щоб удержати в покорі одному класу інші підлеглі класи».

         Розвиток марксистсько-ленінського навчання про державу в наступний час було орієнтовано в основному на більш поглиблене розкриття класового характеру держави в будь-яких його проявах, у тому числі і «соціалістичного».

         Пізнання закономірних властивостей і ознак держави «узагалі», мабуть, можливе тільки на певну історичну перспективу в силу постійно мінливих економічних, соціальних, духовних, національних, екологічних, релігійних і інших факторів, що визначають зміст і структуру державно-організованого суспільства. Більш того, нерідко поняття про державу дається не в його історичній дійсності, а в ідеальному уявленні. Замість того, щоб визначити, що таке держава, часто лише описують, якою вона повинна бути.

         У науковому плані поняття, що відображає загальні основні ознаки держави, дозволяє насамперед розкрити відмінності будь-якої державної організації суспільства від його недержавних організацій, від інших частин політичної системи суспільства. Такі ознаки являють собою певний, відносно незмінний каркас державної організації людського суспільства, що у міру суспільного розвитку наповняється новим змістом, втрачає віджилі і здобуває нові структури і функції.

         Представники соціологічного визначення поняття держави виділяють три його ознаки: 1) сукупність людей — народ; 2) пануюча над ними влада: 3) територія як межа дії цієї влади. В взаємозв’язку ці ознаки утворять поняття про державу як поєднання людей під однією владою в межах визначеної території. У той же час, відзначають Шершеневич і Кокошкін, кожна з характерних ознак держави сама представляє складне поняття і тому вимагає самостійного дослідження.

         Марксистський погляд на ознаки держави, що відрізняють його від організації суспільної влади в родовому ладі, викладені Енгельсом у роботі «Походження родини, приватної власності і держави». У главі «Варварство і цивілізація» автор виділяє наступні загальні основні ознаки, властиві державно-організованому суспільству:

         1. Поділ  держави по територіальних одиницях.

         2. Встановлення особливої публічної влади, що уже не збігається безпосередньо з населенням.

         3. Стягування податків з населення й одержання від нього позик для утримання апарату державної влади.

         Відволікаючись від змістовного аналізу загальних ознак держави, виділених і обґрунтованих представниками різних наукових напрямків, у цілому можна сказати, що формально вони не суперечать один одному. Передова суспільна думка прийшла до висновку, що держава на відміну від додержавної організації влади характеризується єдиною територією, населенням, що проживає на ній, і владою, що поширюється на населення, що проживає на даній території.

         Одночасно з державою в суспільстві формуються й інші, недержавні політичні організації (партії, союзи, різного роду суспільні рухи), що також значно впливають на картину громадського життя. У цьому зв’язку важливо виявити найбільш характерні ознаки держави, що відрізняють її від недержавних організацій суспільства як у минулому, так і в сьогоденні. Це дозволяє відмежувати державу від інших елементів політичної системи суспільства, типізувати особливості держав різних історичних періодів, вирішити питання про наступність колишніх державних інститутів у сучасних умовах.

         Держава в реальній дійсності — це держава на певній ступіні суспільного розвитку, що відрізняється від держав, що знаходяться на більш ранніх чи більш пізніх ступінях розвитку. Однак усім державам історії і сучасності притаманні загальні ознаки, що додають даному суспільному явищу якісну визначеність, відокремлюючи його тим самим від інших суспільних утворень. Які ці ознаки?

         По-перше, держава являє собою єдину територіальну організацію політичної влади в масштабі всієї країни. Державна влада поширюється на все населення в межах певної територій. Територіальний поділ населення на відміну від родинних зв’язків між членами суспільства породжує новий соціальний інститут  — громадянство або підданство, іноземців і осіб без громадянства.          Територіальна ознака обумовлює характер формування і діяльність апарату держави з урахуванням його просторового розподілу. Виникають центральні і місцеві органи держави. Здійснення влади за територіальним принципом веде до встановлення його просторових меж — державного кордону, що відокремлює одну державу від іншої. Поняття державної території важливо не тільки для внутрішнього розподілу території, але і для розуміння ряду конкретних задач і функцій. Наприклад, захисту території держави від нападу ззовні чи розширення своєї території за рахунок території інших держав.

         Держава має територіальне верховенство в межах своїх кордонів. Це означає єдність і повноту законодавчої, виконавчої і судової влади держави над населенням, що виключають втручання іноземної влади.

         Територія — не суспільна, а природна умова існування держави. Сама територія не породжує держави. Вона лише утворює простір, у межах якого держава поширює свою владу.

         Таким чином, і населення, і територія є необхідними матеріальними передумовами виникнення й існування держави. Не може бути держави без території, як не може бути держави без населення.

         По-друге, держава — це особлива організація політичної влади, що користується спеціальним апаратом (механізмом) управління суспільством для забезпечення його нормальної життєдіяльності. Механізм держави є матеріальним вираженням державної влади. Через цілу систему своїх органів і установ держава здійснює безпосереднє керівництво суспільством, закріплює і реалізує певний режим політичної влади, захищає недоторканність своїх границь.

         Різноманітні за своєю структурою і задачами частини державного механізму поєднуються загальним призначенням: забезпечувати охорону і відповідне праву функціонування суспільства і його членів. До найважливіших державних органів, що тією чи іншою мірою були притаманні всім історичним типам і різновидам держави, відносяться законодавчі, виконавчі і судові. Особливе місце в механізмі держави завжди займали органи, що здійснюють примусові, у тому числі і каральні функції: армія, поліція, жандармерія, тюремні і виправно-трудові установи.

         Механізм держави не є постійною величиною. На різних етапах суспільного розвитку органи держави змінюються структурно і вирішують різні по своєму конкретному змісту задачі. Однак ці зміни і розходження не виключають загальних елементів, що притаманні механізму всякої держави.

         По-третє, держава організує громадське життя на правових началах. Правові форми організації життя суспільства притаманні саме державі. Без права, законодавства, держава не в змозі ефективно керувати суспільством, забезпечувати безумовну реалізацію прийнятих нею рішень. Серед безлічі політичних організацій тільки держава в особі своїх компетентних органів видає накази, що мають обов’язкову силу для всього населення країни. Будучи офіційним представником усього суспільства, держава в необхідних випадках проводить у життя вимоги  правових норм за допомогою своїх спеціальних органів (судів, адміністрації й інших).

         По-четверте, держава являє собою суверенну організацію влади. Цим вона відрізняється від інших політичних утворень суспільства.

         Суверенітет держави — це така властивість державної влади, що виражається у верховенстві і незалежності даної держави стосовно будь-якої іншої влади усередині країни, а також у сфері міждержавних відносин при суворому дотриманні загальновизнаних норм міжнародного права.

         Суверенітет — збірна ознака держави. Він концентрує в собі усі найбільш істотні риси державної організації суспільства. Незалежність і верховенство державної влади конкретно виражається в наступному:

— в універсальності — тільки рішення державної влади поширюються на все населення і громадські організації даної країни;

— у прерогативі — можливості скасування і визнання незначним будь-якого незаконного прояву іншої суспільної влади;

— у наявності спеціальних засобів впливу, яких не має ніяка інша громадська організація.

Верховенство державної влади зовсім не виключає її взаємодії з недержавними політичними організаціями при вирішенні різноманітних питань державного і громадського життя. У суверенітеті держави знаходить своє політичне і юридичне вираження повновладдя народу, в інтересах якого держава здійснює керівництво суспільством.

         При відомих умовах суверенітет держави збігається із суверенітетом народу. Суверенітет народу означає верховенство народу, його право самому вирішувати свою долю, корінні питання державного і суспільного розвитку, формувати напрямок  політики своєї держави, склад її органів, контролювати діяльність державної влади.

         Поняття державного суверенітету тісно пов’язане з поняттям національного суверенітету. Національний суверенітет означає право націй на самовизначення аж до відділення й утворення самостійної держави. У багатонаціональних державах, утворених шляхом добровільного об’єднання націй, суверенітет, здійснюваний цією складною державою, природно, не може бути суверенітетом однієї лише нації. У залежності від того, яким способом нації, що об’єдналися,  здійснили своє право на самовизначення — шляхом об’єднання в союзну  державу або шляхом федерації на базі автономії або конфедерації, — державний суверенітет, здійснюваний даною багатонаціональною державою, повиний гарантувати суверенітет кожної з націй, що об’єдналися. У певному випадку це досягається шляхом забезпечення суверенних прав суб’єктів союзу, що уступили частину своїх прав багатонаціональній державі (наприклад, охорону загальних державних кордонів, здійснення загальної фінансової, податкової й оборонної політики). В другому випадку суверенітет націй забезпечується шляхом охорони автономії національних держав. Але в обох випадках багатонаціональна держава в особі своїх вищих органів є носієм суверенітету не якої-небудь окремої нації, а суверенітету, що належить саме даній багатонаціональній державі, що виражає як загальні інтереси всіх націй, що об’єдналися, так і специфічні інтереси кожної з них. Головне полягає в тому, щоб багатонаціональна держава в будь-яких її різновидах забезпечувала реальний суверенітет кожної з націй, що входять у її склад.

2. Типи, функції та форми держави.

         Сутність держави як суспільного явища являє собою багатогранний стрижень, що складається з безлічі взаємозалежних внутрішніх і зовнішніх сторін, що додають їй якісну визначеність універсальної керуючої системи. Розкрити сутність держави — значить виявити те головне, визначальне, що обумовлює її об’єктивну необхідність у суспільстві, усвідомити, чому суспільство не може існувати і розвиватися без держави.

         Найбільш важливою, якісно постійною рисою держави є те, що вона у всіх своїх різновидах завжди виступає як єдина організація політичної влади, що керує усім суспільством. У науковому і практичному змісті усяка влада є управління. Державна ж влада — це особливий вид управління, який характеризується тим, що володіє поряд з колосальними організаційними можливостями ще і правом  застосування  примусу для виконання державних велінь.

         Аналіз певних економічних і соціальних закономірностей виникнення і функціонування держави переважно з класових позицій дозволив, як вважали основоположники марксизму-ленінізму, дати «універсальне» визначення сутності держави, що охоплює всі історичні типи держав, у тому числі і сучасні.

         Однак якісні зміни, що об’єктивно відбувалися в житті суспільства, неминуче вели до зміни сутності держави. Виникнення радянської держави, а потім ряду однотипних держав у Європі й Азії після другої світової війни вже не вкладалося в класичне формулювання сутності держави як «організації класового панування». Не відповідало реальної дійсності визначення «соціалістичної держави» як політичної організації власників основних засобів виробництва, оскільки власником цих засобів був не робітничий клас, не селянство, не інтелігенція, а державний партійний апарат, який реально й офіційно уособлював і суспільство, і державу як щось ціле. У такій державі були відсутні позитивні риси, що накопичувалися в міру суспільного розвитку і були притаманні іншим сучасним державам. Воно перетворилося в тоталітарну організацію політичної влади, де примус був основним засобом управління суспільством.

         Держава як історичне явище має двоїсту природу. Будучи організацією політичної влади економічно пануючого класу, вона одночасно є «організатором «загальних справ», що випливають із природи всякого суспільства». Об’єктивність даного висновку не підлягає сумніву. Яке ж з названих властивостей держави є основною? Марксистське навчання про сутність держави однозначно вважає переважними на всіх етапах розвитку держави класові основи.

         Однак реальність людського буття внесла істотні корективи в співвідношення «класових» і «загальних» задач держави.

         Зі зміною умов життя суспільства відбулося, з одного боку, звуження сутності держави як організації класового панування, з іншого боку — розширення і збагачення тих об’єктивних його властивостей, що характеризують державу як організацію всього суспільства. Під впливом процесів прогресивного суспільного розвитку скорочується «відрив» держави від народу, відбувається «наближення» його до корінних інтересів і потреб суспільства й особистості.           Таким чином, з органу, що стоїть над суспільством, держава перетворюється в орган — службовець суспільства.

         У кожній конкретній державі є загальне, характерне для всіх держав, особливе, що виражає ознаки родинної групи держав, і одиничне, властиве тільки даній конкретній державі. На всіх ступінях свого історичного розвитку держава зберігає свої загальні істотні риси й у той же час змінюється у своїй конкретній сутності в силу мінливих умов громадського життя.

         Кожна держава характеризується певною формою, тобто зовнішнім виразом процесу організації і здійснення державної влади.

         Форма держави вбирає в себе три елементи, співвідношення між якими можна зобразити такою схемою:

         1. Форма державного правління — це елемент форми держави, що відображає певний порядок утворення та організації вищих органів влади.

         Цей елемент форми держави характеризує: структуру вищих органів влади; порядок їх утворення; розподіл повноважень між цими органами; принципи взаємодії владних структур у процесі здійснення їх повноважень.

         За формою правління держави поділяють на монархії та республіки.

         Монархія — це форма правління, за якої вища влада в державі належить одній особі — монарху.

         Для неї характерні такі риси: монарх виступає як глава держави у внутрішніх і зовнішніх відносинах; він здійснює одноособове правління, тобто може прийняти до свого розгляду будь-яке питання; влада монарха оголошується священною і поширюється на всі сфери суспільних відносин; він є формально незалежним у здійсненні повноважень і не несе юридичної відповідальності; повноваження монарха є безстроковими, а його влада, як правило, передається у спадок.

         Залежно від рівня конституційного обмеження влади монарха та наявності інших вищих органів влади монархія існує у формі абсолютної та обмеженої.

         Абсолютна монархія — це історичний тип монархії, якій властива належність монарху необмеженої влади. Вона характеризується відсутністю представницьких органів, правом монарха видавати закони та призначати чиновників і повною неконтрольованістю владних повноважень монарха (класичним прикладом є Російська імперія часів Петра І чи Французька монархія часів Людовіка XIV).

         Обмежена монархія — це форма правління, що передбачає чітке визначення повноважень монарха. Цей різновид монархії поділяється на конституційну та дуалістичну.

         Конституційна   монархія   характеризується певним співвідношенням повноважень монарха й парламенту. Влада монарха є законодавче обмеженою; він хоча й призначає уряд, але останній контролюється парламентом; нормативні акти, що видаються монархом, набирають юридичної сили після їх затвердження парламентом (Англія, Данія, Швеція, Японія). У літературі для характеристики цієї форми правління часто вживають синонімічне поняття «парламентарна монархія».

         Дуалістична монархія характеризується особливим процесом призначення та контролювання уряду. Вона передбачає двопалатний парламент, нижня палата якого обирається населенням, а верхня — призначається монархом; уряд призначається монархом і контролюється ним самостійно або через прем’єр-міністра, який призначається монархом; глава держави має право вето щодо актів парламенту (країни Африки та Близького Сходу).

         Республіка — це форма правління, відповідної до якої вища влада належить виборному органу — парламенту. Для неї характерні наявність вищих виборних органів влади; заснованість діяльності держави на принципах демократії та поділу державної влади; чіткий розподіл сфер впливу владних структур і визначення терміну їх повноважень; відповідальність посадових осіб, що реалізується через відклик та відставку.

         Залежно від особливостей повноважень глави держави та їх співвідношення із повноваженнями парламенту республі­ки поділяють на парламентські, президентські та змішані.

         Парламентська республіка характеризується верховен­ством влади парламенту; підзвітністю йому уряду; наявніс­тю посади прем’єр-міністра, якого призначає парламент; обов’язком президента (у разі існування в державі такої посади) діяти лише за згодою уряду; затвердженням парла­ментом нормативних актів президента (Фінляндія, Індія, Туреччина, Італія, Австрія).

         Президентська республіка характеризується наявністю глави держави —президента, який може поєднувати повно­важення глави держави та уряду. Президент призначає уряд, що несе перед ним політичну відповідальність; він може застосувати право вето щодо актів парламенту; президент за певних обставин може розпустити парламент, а останній може ініціювати процес відсторонення президента від влади у разі порушення ним конституції чи скоєння злочину (США, Аргентина, Мексика, Бразилія, Росія).

         Змішана республіка поєднує риси парламентської і президентської республіки. Уряд затверджується парламентом за пропозицією президента; уряд підзвітний президенту та підконтрольний парламенту, президент підписує та обнаро­дує закони, що приймаються парламентом (Україна, Франція). Такі  змішані республіки іменують «напівпрезидентськими» або «парламентсько-президентськими» чи «прези­дентсько-парламентськими» (першим називається той орган, який має більше владних повноважень).

         Форма державного устрою — це елемент форми дер­жави, що відображає спосіб територіального устрою держа­ви, який визначає порядок взаємодії центральної, регіо­нальної та місцевої влад.

         Цей елемент характеризує: принципи поділу території держави на складові частини; можливість врахування інте­ресів національних меншин шляхом надання території, де вони проживають, певних прав щодо територіального са­моврядування; відносини між різними рівнями владних органів (центральних, регіональних, місцевих).

         За формою устрою держави поділяють на прості й складні.

         Простою або унітарною є держава, що характеризується цілковитою політичною єдністю. Остання проявляється в тому, що держава має єдину структуру державного апарату, який поширює свої повноваження на всю територію держави; всі адміністратив­ні одиниці мають рівний юридичний статус стосовно держави; жодна з адміністративних одиниць не має політич­ної самостійності та ознак суверенітету; держава має єдине громадянство, єдину систему права, судову та грошову системи (Франція, Китай, Японія, Єгипет, Україна).

         До складних держав належать:

         Федерація — це союзна держава, що складається з тери­торій суб’єктів (складових держави), які мають обмежений суверенітет. Для неї характерна наявність двох рівнів державного апарату, які складають органи федерації та її суб’єктів; наявність двопалатного парламенту, єдиного гро­мадянства (суб’єкти федерації водночас можуть мати своє громадянство) та дворівневої правової системи федерації в цілому та її суб’єктів (США, Мексика, Індія, Росія).

         Конфедерація — це договірний союз держав, кожна з яких зберігає повний суверенітет. Конфедерація характери­зується відсутністю єдиного громадянства; добровільним об’єднанням необхідних для вирішення спільних справ коштів і створенням спільних органів шляхом рівного представництва держав. Ця форма державного устрою нині практично не трапляється і має здебільшого лише історич­ний характер (Північна Америка XVIII ст., Німеччина XIX ст., конфедерації Єгипту та Сирії, Сенегалу та Гамбії).

         Імперія — це складна держава, яка включає суверенну державу-метрополію і підвладні їй несуверенні держави — колонії. Ця форма державного устрою нині вже відійшла в історію.

         У юридичній літературі вживаються також терміни співдружність і співтовариство для позначення міждержав­них об’єднань суверенних держав.

         Співдружність —це організаційне об’єднання держав, що характеризується наявністю спільних ознак економічного, політичного, правового, культурного характеру і певним ступенем однорідності. Основою співдружності є міждер­жавний договір або статут; суб’єкти її зберігають повну незалежність (СНД, Британська Співдружність).

         Співтовариство—це політичне об’єднання, створене на підставі міждержавного договору з метою реалізації еконо­мічних проблем. Як правило, воно створюється для вирів­нювання економічного розвитку держав і спрощення мит­них чи візових бар’єрів (Європейське Економічне Співтова­риство).

         Політичний режим — це елемент форми держави, що визначає методи та прийоми здійснення політичної влади.

         Цей елемент характеризує: способи взаємодії влади з населенням; політичний статус об’єднань громадян; співвід­ношення правових і позаправових способів здійснення влади; рівень ідеологічного тиску в процесі реалізації владних рішень.

         Залежно від наявності демократичних інститутів політич­ні режими поділяють на демократичні та антидемократичні.

         Демократичний режим заснований на визнанні принципу рівності та свободи всіх людей; наявності інститутів безпо­середньої та представницької демократії; конституційному закріпленні та гарантуванні прав і свобод громадян. Управ­ління державними справами здійснюється з волі більшості, з урахуванням інтересів меншості.

         Антидемократичний режим характеризується відсутністю реального здійснення прав та свобод особи; верховенством держави над правом; диктатурою однієї політичної партії; підконтрольністю всіх сфер суспільства державі та мілітари­зацією держави. В юридичній літературі часто вживається термін «авторитарний режим». Він ототожнюється з антиде­мократичним режимом або вважається одним із його різно­видів (поряд з тоталітарним режимом).

      Для характеристики державного ладу іноді також використовують такі поняття: тиранія — це   влада,   що встановлюється або утри­мується шляхом насильства. Характеризується терором та геноцидом, розвинутою системою каральних органів та численними порушеннями прав і свобод особи.

         Деспотія — влада, притаманна монархічній формі прав­ління. Характеризується безмежною владою монарха, від­сутністю правових і моральних принципів управління, нехтуванням прав і свобод особи.

         Тоталітаризм – різновид антидемократичного політич­ного режиму. Характеризується наявністю однієї офіційної ідеології та правлячої партії; зростанням партійного та державного апаратів; монополією держави на інформацію; централізмом управління і повним контролем держави над усіма сферами суспільного життя.

         Авторитаризм — різновид антидемократичного політич­ного режиму. Характеризується пріоритетом інтересів дер­жави над особистістю, відсутністю гарантій щодо інтересів особи, неможливістю існування опозиції та відведення парламентові ролі органу, що затверджує рішення еліти.

         Теократія — форма державного правління, за якої влада перебуває в руках духовенства чи глави церкви. Здійснення влади супроводжується посиленням релігійної регламентації всіх сфер суспільного та особистого життя громадян. Характеризується наданням релігійним святам статусу державних і відправленням судочинства на основі норм церковного права (Папська область в Італії до 1870 р., Ватикан).

         Охлократія — назва форми держави, яка, на думку дея­ких авторів, виникає внаслідок виродження демократії (дослівний переклад з грецької — «влада натовпу»). Це влада суспільно-політичних груп, які, користуючись популістськими гаслами, керують суспільством найпримітивнішими методами. Вирізняється нестабільністю політичного курсу, спрощенням складних суспільних проблем, провока­ціями з метою збудження масових рухів, реалізацією полі­тичних авантюр, що є загрозою для суспільства.

3. Основні теорії походження держав.

         Теорії про походження держави стали виникати разом з останньою, выдображаючи рівень розвитку економічного ладу і суспільної свідомості. Зупинимося на деяких з них.

         Теологічна теорії є однією із самих стародавніх. Її творці вважали, що держава вічна існує в силу божественної волі, а тому кожний зобов’язаний упокорюватися перед цією волею, підкорятися їй у всьому. Так, у законах Хаммурапі (стародавній Вавилон) говорилося про божественне походження влади: «Боги поставили Хаммурапі правити «чорноголовими»; «Людина є тінню бога, раб є тінню людини, а цар дорівнює богу» (тобто богоподібний). У древньому Китаї імператор іменувався сином неба. У більш близькі нам часи ідею боговстановленості державної влади продовжувало розвивати християнство. «Усяка душа так буде покірна вищій владі,— говориться в посланні апостола Павла до римлян, — тому що немає влади не від Бога, що існують влади від Бога встановлені».

         Відповідно до теологічної теорії творець усього сущого на Землі, у тому числі держави, — Бог, проникнути же в таємницю божественного задуму, осягти природу і сутність держави неможливо. Не торкаючись науковості даної, заснованої на агностицизмі посилки, відзначимо, що теологічна теорія не відкидала необхідності створення і функціонування земної держави, забезпечення належного правопорядку. Додаючи державі і державній владі божественний ореол, вона властивими їй засобами піднімала їхній престиж, суворо засуджувала злочинність, сприяла ствердженню в суспільстві взаєморозуміння і розумного порядку.

         У середні віки, обґрунтовуючи існування в Англії абсолютизму, Р. Фільмер у роботі «Патріархія, або захист природного права королів» (1642 р.) з посиланнями на патріархальну теорію доводив, що спочатку Бог дарував королівську владу Адаму, який тому є не тільки батьком людського роду, але і його владарем.

         Патріархальна теорія знайшла сприятливий ґрунт у Росії. Її активно пропагував соціолог, публіцист, теоретик народництва Н. К. Михайлівський. Видний історик М. Н. Покровський також вважав, що найдавніший тип державної влади розвився безпосередньо з влади батьківської.

         Патріархальну теорію критикували багато хто й у різний час. Зокрема, ще Дж. Локк писав, що замість наукового підходу ми знаходимо в її положеннях «дитячі баєчки». Її називали «доктриною прописів», антинауковою біологізацією такого складного явища, як держава.

         Теорія договірного походження держави також виникла в глибині століть. У Стародавній Греції деякі софісти вважали, що держава виникла в результаті договірного об’єднання людей з метою забезпечення справедливості. У Епікура уперше зустрічається уявлення про те, що „держава спочиває на взаємному договорі людей…”. Але якщо в поглядах філософів Стародавній Греції ми знаходимо лише зачатки даної теорії, то в працях блискучої плеяди мислителів XVII-XVIII ст.ст. Г. Гроція, Б. Спінози (Голландія), А. Радищева (Росія), Т. Гоббса, Дж. Локка (Англія), Ж.-Ж. Руссо (Франція) і ін. вона одержала повний свій розвиток.

         Прихильники названої теорії виходили з того, що державі передує природний стан, що вони характеризували по-різному. Для Руссо, наприклад, люди в природному стані, мають природжені права і волями, для Гоббса цей стан «війни всіх проти всіх». Потім заради світу і благополуччя полягає суспільний договір між кожним членом суспільства і створюваною державою. За цим договором люди передають частину своїх прав державній влади і беруть зобов’язання підкорятися їй, а держава зобов’язується охороняти невідчужувані права людини, тобто право власності, волю, безпеку. Угода людей, по думці Руссо,— основа законної влади. У результаті кожний договірний підкоряється загальній волі (державі), але в той же час стає одним з учасників цієї волі. Суверенітет належить народу в цілому, а правителі — це уповноважені народу, зобов’язані звітувати перед ним і змінювані по його волі.

         Навчання про державу Гегеля. Своєрідну теорію походження держави і права створив найбільший представник німецької класичної філософії Г. В. Гегель- (1770—1831). Він затверджував, що в основі всіх явищ природи і суспільства, а отже, держави і права, лежить абсолютний духовний і розумний початок — «абсолютна ідея» («світовий розум», «світовий дух»).

         У своєму добутку «Філософія права» Гегель з позицій об’єктивного ідеалізму критикує теорію договірного походження держави. Він визнає заслугу Руссо в тому, що той бачив основу держави в загальній волі, але помилка Руссо, на думку Гегеля, полягає у укладенні загальної волі з волі окремих особистостей, тим часом як воля держави є щось об’єктивне, саме по собі розумний початок, незалежне у своїй підставі від визнання волі окремих осіб.

         Будучи об’єктивним ідеалістом, Гегель виводив державу і право з абсолютної ідеї, з вимог розуму. Він заперечував тезу прихильників договірної теорії про те, що держава створена людьми для забезпечення й охорони свободи особи і власності. По думці Гегеля, держава не страхова установа, вона не служить окремим особам і не може бути їх утвором. Держава є вища форма реалізації моральності. Воно не служить або інтересам, а є абсолютною самоціллю. Інакше кажучи, держава не служить, а панує, вона не засіб, а ціль, ціль у собі, вища з усіх цілей. Держава має вище право у відношенні особистості, а вищий обов’язок останньої — бути гідним членом держави.

         Вчення Гегеля про державу було спрямовано проти теорії договірного походження держави, природних і невідчужуваних прав людини, а в кінцевому рахунку проти ідей і цілей буржуазно-демократичної революції. По суті справи, гегелівська формула «Усе дійсне розумно» виправдувала феодально-абсолютистський лад Прусського держави. Якщо ідеологи революційної буржуазії (Локк, Руссо й ін.) розвивали вільні від релігії погляди на державу, то Гегель у витончено-містичній формі відроджував релігійно-теологічне вчення про нього. У його вченні держава зображується як утілення вищих моральних цінностей, він створює справжній культ держави, підкоряючи йому людини цілком.

         Теорія насильства (завоювання) виникла й одержала поширення наприкінці XIX— початку XX ст. Її основоположники Л. Гумплович, К. Каутський, Е.Дюринг і ін. спиралися на відомі історичні факти (виникнення німецьких і угорських держав). Мати держави, затверджують прихильники теорії насильства,— війна і завоювання. Так, австрійський державознавець Л. Гумплович писав: «Історія не пред’являє нам жодного прикладу, де б держава виникала не за допомогою акту насильства, а як-небудь інакше. Крім того, це завжди було насильством одного племені над іншим, воно виражалося в завоюванні і поневоленні більш сильним чужим плем’ям більш слабкого, вже осілого населення». Гумплович переносить закон життя тварин на людське суспільство, чим біологізує соціальні явища. За його словами, над діями диких орд, суспільств, держав панує складний закон природи. 

         К. Каутський, розвиваючи основні положення теорії насильства, затверджував, що класи і держава з’являються разом як продукти війни і завоювання. «Держава і класи,— писав він,— починають своє існування одночасне. Плем’я переможців підкоряє собі плем’я переможених, привласнює собі всю їхню землю і потім примушує переможене плем’я, систематично працювати на переможців, платити їм данину або податі. Перші класи і держави утворяться з племен, спаяних один з одним актом завоювання».

         Окремі сторони процесу виникнення марксистської державно-правової науки досліджувалися в роботах В. А. Турецького, М. П. Каревої, Л. С. Мамута, В. С. Нерсесянца й ін. Однак у цілому питання це ще недостатньо вивчене.

Виникнення і розвиток поглядів К. Маркса і Ф. Енгельса на державу і право було невід’ємною частиною і важливим етапом створення матеріалістичного світогляду. Державно-правове вчення марксизму складалося в процесі заглибленого пізнання економічної структури суспільства, формування і розвитку діалектико-матеріалістичної філософії, всебічного аналізу явищ політичного життя в минулому і сьогоденні, подолання обмеженості раніше створених доктрин і боротьби з перекрученим розумінням питань держави і права буржуазними і дрібнобуржуазними теоретиками.

Простежуючи формування поглядів К. Маркса і Ф. Енгельса на державу і право, Е. Л. Розин правильно підкреслює, що їхня революційно-демократична спрямованість неминуче повинна була привести до зіткнення з гегелівською філософією. Автор докладно простежує розвиток революційно-демократичних ідей марксизму в опублікованих у «Рейнській газеті» статтях, де розкривався антинародний зміст законодавства прусського держави, що захищали інтереси приватних власників.

4. Поняття, ознаки, функції та джерела права.

         Кожне суспільство має регулювати відносини між людьми, охорону й захист цих відносин. Таке регулювання й охорона суспільних відносин здійснюються за допомогою соціальних норм. У системі названих норм право посідає провідне місце. В юридичній літературі право розглядають як загальносоціальне явище і як волевиявлення держави (юридичне право).

         Як загальносоціальне явище, право характеризується повною свободою і обгрунтованістю поведінки людей, тобто відповідними можливостями суб’єктів суспільного життя, що об’єктивно зумовлені розвитком суспільства, мають бу­ти загальними і рівними для всіх однойменних суб’єкте. і таких позицій право ділять на: а) права людини; б) пра­ва об’єднань, груп, верств; в) права нації, народу; г) права людства.

         Юридичне право — це свобода й обгрунтованість по­ведінки людей відповідно до діючих нормативно-правових актів та інших джерел права.

         Твердження про те, що право відірване від держави, призвело до виникнення різноманітних концепцій праворозуміння: природного права, позитивного права, реалі­стичного, психологічного та інших його концепцій.

         Юридичне (позитивне) право, у свою чергу, ділять на об’єктивне і суб’єктивне. Юридичним об’єктивним правом називають систему всіх правових приписів, що установлені, охороняються, захищаються державою, мають загально­обов’язковий характер і є критерієм правомірної чи непра­вомірної поведінки та існують незалежно від індивідуальної свідомості суб’єкта права.

         Юридичне суб’єктивне право — це певні можливості, міра свободи, що належать суб’єктові, який сам вирішує, користуватися ними чи ні.

         Таким чином, право як волевиявлення держави—це система загальнообов’язкових, формально визначених, установлених чи санкціонованих державою, гарантованих і забезпечених нею правил поведінки, що тісно між собою зв’язані і регулюють суспільні відносини між людьми в інте­ресах певної частини (більшої чи меншої) населення в со­ціально неоднорідному суспільстві.

         Соціальні норми — це загальні правила поведінки людей у суспільстві, що зумовлені об’єктивними закономірностями, є результатом свідомо-вольової діяльності певної частини чи всього суспільства і забезпечуються різноманітним ми засобами соціального впливу.

         Залежно від способу їх утворення і забезпечення со­ціальні норми класифікують на: а) юридичні; б) моральні; і в) корпоративні (громадських організацій, політичних партій, інших об’єднань громадян); г) звичаї чи традиції. 

         Залежно від сфери соціальних відносин, що регулюють­ся нормами, їх поділяють на: а) економічні; б) політичні; в) сімейні; г) релігійні; д) етичні й естетичні; є) організа­ційні; ж) соціально-технічні та ін.

         Юридичні (правові) норми — це загальнообов’язкові, формально визначені правила поведінки, що встановлені і санкціоновані державою, охороняються, захищаються і гарантуються нею; вони визначені у нормативно-правових актах.

         Моральні норми — правила поведінки, що грунтуються на моральних поглядах суспільства на добро і зло, справедливе і несправедливе, гуманне і негуманне та інше, що забезпечуються насамперед внутрішньою переконаністю та  силою громадської думки.

         Корпоративні норми — правила поведінки, що встанов­люються та забезпечуються політичними партіями, громадськими організаціями та іншими об’єднаннями людей.

         Звичаї чи традиції — правила поведінки, які історично склались і увійшли (перетворились) у звичку людей.

         Щоб показати, що право є особливим видом соціаль­них норм, слід порівняти ознаки правових та інших соціаль­них норм.

         Так, правові норми: а) виникають разом з виникненням держави; б) встановлюються чи санкціонуються державою; в) виражають волю більшої частини суспільства; г) утво­рюють внутрішньо узгоджену цілісність, єдність (систему права); д) існують у суспільстві як одна система норм; є) формулюють правила поведінки у вигляді прав та обов’язків; ж) виступають правилами поведінки, формально визначеними за змістом; ж) мають певні форми зовнішньо­го вираження; з) точно визначають межі дії; і) забезпе­чуються державним примусом та іншими засобами.

         Інші соціальні норми: а) існують у будь-якому суспільстві; б) встановлюються чи санкціонуються іншими суб’єктами; в) виражають волю різноманітних частин населення; і) можуть існувати і безсистемно, не будучи внутрішньо узгодженими; д) існують здебільшого у вигляді кількох відносно самостійних систем нормативного регулювання; є) виражаються не тільки через права і обов’язки, але й через загальні принципи, цілі, гасла тощо; є) позбавлені, як правило, формальної визначеності; ж) можуть виража­тися у будь-яких, не завжди фіксованих формах; з) не завжди мають точно визначені межі дії; і) забезпечуються звичкою, внутрішнім переконанням, моральним, громадсь­ким впливом та іншими позадержавними засобами.

         Таким чином, норми права відрізняються від соціальних, норм їхнім взаємозв’язком з державою, напрямами їхнього впливу на суспільні відносини.

         Функції права — це основні напрями його впливу на суспільні відносини. Призначення функцій полягає в тому, щоб визначити активну й багатогранну роль права в грома­дянському суспільстві з позицій його впливу на суспільні відносини між людьми.

         Функції права діляться на загальносоціальні і спеціаль­но юридичні.

         До загальносоціальних функцій вплину права на сус­пільні відносини належать:

         а)   гуманістична — право  охороняє  і  захищає  права людства, народу, людини;

         б)  організаторсько-управлінська — право суб’єктів пра­ва на розв’язання певних соціальних проблем;

         в)    інформаційна   (комунікативна) —право   інформує людей про волю законодавця;

         г)  оціночно-орієнтаційна — поведінка людей оцінюється з позицій законів держави, вказує на безконфліктні, со­ціально допустимі шляхи і засоби задоволення потреб лю­дини в межах правомірної поведінки;

         д)  ідеологічно-виховна — право формує у людини пев­ний світогляд, виховує в неї зразки правомірної поведінки;

         є) гносеологічна (пізнавальна) —право само виступає джерелом знань та інші функції.

         До спеціально юридичних функцій права відносять:

         а)  регулятивну (статичну й динамічну);

         б)   охоронну.

         Регулятивна функція спрямована на врегулювання сус­пільних відносин шляхом закріплення бажаної поведінки в тих чи інших галузях чи інститутах права. Регулятивно-статична функція закріплює суспільний порядок в соціаль­но неоднорідному суспільстві. Регулятивно-динамічна— забезпечує динамічний розвиток громадянського суспільства.

         Охоронна функція спрямована на охорону відповідної системи суспільних відносин, на забезпечення їх недоторканості з боку правопорушників, на недопущення право­порушень, зменшення або усунення їх з повсякденного життя.

         Крім внутрішньої, розрізняють також зовнішню форму права, або джерела права. Це способи юридичного виражен­ня права, його організація в належну юридичну оболонку.

         Право завжди повинно мати певну форму, тобто бути формалізованим, а форма повинна бути змістовною, тобто містити певний текст, виражений юридичною мовою і мати певне смислове навантаження. Якщо норма не вміщена в певну форму, то вона залишається нормою поведінки, але не є нормою права.

         До зовнішньої форми (джерел) права відносять:

         а)  нормативний акт;

         б)  правовий звичай;

         в)  судовий чи адміністративний прецедент;

         г)  нормативний договір.

         Правовий звичай — це санкціоноване державою зви­чаєве правило поведінки загального характеру. Правовий (судовий чи адміністративний) прецедент — рішення ком­петентного органу держави, якому надається формальна обов’язковість при розв’язанні всіх наступних аналогіч­них судових чи адміністративних справ.

         Нормативний договір — це об’єктивне формально обо­в’язкове правило поведінки загального характеру, встановлене за домовленістю і згодою двох чи більше суб’єктів і таке, що забезпечується державою (наприклад, договір про утворення федерації, колективний договір та ін.).

         Нормативно-правовий акт — рішення компетентних суб’єктів, що приймається в установленому законом по­рядку, має загальний характер, зовнішній вигляд офіційно­го документа в письмовій формі, забезпечується державою і породжує юридичні наслідки.

         Отже, нормативно-правовий акт є результатом діяль­ності компетентних суб’єктів, яку називають правотворчістю. Це діяльність державних органів і посадових осіб, громадських організацій, уповноважених на те державою, а також усього народу країни, яка спрямована на утворен­ня, зміну чи відміну нормативно-правових актів.

         Правотворча діяльність характеризується певним юри­дичним процесом і ділиться на три етапи.

         На підготовчому етапі готують проект нормативно-правового акта. У свою чергу він ділиться на такі стадії: рішення про необхідність підготовки проекту нормативно-правового акта; визначення кола осіб, що готуватимуть проект; безпосередня підготовка названого проекту; обгово­рення тексту проекту; узгодження проекту з усіма заці­кавленими органами і службовими особами; доопрацюван­ня проекту.

         Другий етап — видання нормативно-правового акта — охоплює такі стадії: винесення проекту нормативно-право­вого акта на обговорення правотворчого органу (посадової особи); обговорення проекту, можливість кількох читань; прийняття нормативно-правового акта і процедура його під­писання; можливість права відкладного вето для законів.

         Третій етап — введення нормативно-правового акта в дію — це опублікування чи доведення до виконавців іншим способом.

         Нормативно-правові акти поділяють на закони і підза­конні нормативно-правові акти. Закони — це нормативно-правові акти, що видаються законодавчими органами, миють вищу юридичну силу і регулюють найважливіші суспільні відносини в країні.

         Підзаконні нормативно-правові акти — це результат нормотворчої діяльності компетентних органів держави (їх посадових осіб), уповноважених на те державою громадсь­ких об’єднань по встановленню, впровадженню в дію, зміні і відміні нормативних письмових документів, що розвива­ють чи деталізують окремі положення законів.

         Розрізняють такі види підзаконних нормативно-право­вих актів залежно від суб’єктів, що їх видали: а) норма­тивні акти Президента України; б) акти Верховного Суду, Вищого арбітражного суду, Конституційного Суду, Гене­рального прокурора України, Верховного Суду Автономної Республіки Крим; в) акти Кабінету Міністрів України, Ра­ди Міністрів Автономної Республіки Крим; г) акти мініс­терств, державних комітетів, відомств; д) нормативні акти державних адміністрацій у регіонах; є) акти (норматив­ні) органів регіонального і місцевого самоврядування; є) нормативні акти відділів і управлінь відповідних центральних органів на місцях; ж) нормативні акти керів­ників підприємств, установ, організацій на місцях; з) інші підзаконні нормативні акти.

         Нормативні акти діють у часі, просторі і по колу осіб. При характеристиці дії нормативно-правових актів у часі слід розрізняти: а) введення в дію; б) припинення дії; в) зворотну силу дії.

         У теорії права розглядають такі варіанти введення нормативно-правового акта в дію: а) після 10 днів з момен­ту його опублікування; б) термін установлюється в самому нормативному акті чи спеціально прийнятому акті; в) якщо нормативний акт не публікується, то з моменту його одер­жання виконавцем.

         Припиняють свою дію нормативно-правові акти вна­слідок: а) закінчення терміну давності, на який видавався акт; б) прямої відміни конкретного акта; в) фактичної від­міни акта іншим актом, прийнятим з того самого питання.

         Зворотна дія — це така дія на правовідношення, де при­пускається, що новий нормативний акт існував у момент ви­никнення правовідношення. Загальне правило таке: «Норма права зворотної сили не має». Але винятки, наприклад у кримінальному, адміністративному законодавстві, мають місце. Гик, якщо нормативний акт, прийнятий після скоєн­ня правопорушення, пом’якшує чи звільняє від юридич­ної відповідальності, то акт має зворотну силу, а якщо установлює чи обтяжує — то така норма (чи акт) зворотної сили не має.

         Дія нормативних актів у просторі характеризується певною територією: держави в цілому, відповідного регіону, адміністративно-територіальної одиниці, відповідного підприємства, організації.

         Щодо кола осіб нормативно-правові акти діють на гро­мадян України, осіб без громадянства, іноземних громадян.

                Винятком вважаються окремі іноземні громадяни, які мають імунітет від юрисдикції держави перебування. Це окремі дипломатичні і консульські працівники, питання яких про юридичну відповідальність вирішується на підставі міжнародних угод.

5. Система права, норми права та їх ознаки.

         Під системою права розуміється певна внутрішня його структура (будівля, організація), що складається об’єктивно як відображення реальне існуючих і суспільних відносин, що розвиваються. Вона не результат довільного розсуду законодавця, а свого роду зліпок з дійсності. Фактичний соціальний лад суспільства, держави визначає в кінцевому рахунку ту чи іншу систему права, його галузі, інститути, інші підрозділи. Система права показує, з яких частин, елементів складається право і як вони співвідносяться між собою.

         Системність — загальна властивість усіх типів права, у той час як систематика або систематизація правових норм не є такою. Кожному історичному типу права притаманна своя система, що відображає особливості цього типу і всієї суспільної формації. Структура права — це юридичне вираження структури даного суспільства.

         У цьому є об’єктивна соціальна обумовленість системи права, її детермінація економічними, культурними, національними й іншими факторами. Наприклад, рабовласницьке, феодальне і сучасне право відрізняються друг від друга не тільки своїми сутностями, але і зовнішніми ознаками, тобто формальними атрибутами, в тому числі системного характеру, на яких лежить печатка часу.

         При цьому не слід змішувати поняття «система права» і «правова система». У першому випадку мова йде, як зазначено вище, про внутрішню побудову права, узяту як окреме явище, а в другому — про правову організацію всього суспільства, сукупності всіх юридичних засобів, інститутів, установ, що існують і функціонують у державі. Система права виступає лише однією з додатків правової системи.

         Право є сукупність створюваних і охоронюваних державою норм. Але це не випадкове і не хаотичне їхнє накопичення, не механічна маса, а строго погоджена і взаємозалежна цілісна система, у якій норми вибудовуються, групуються у визначеному порядку. Перед нами — складне системне ієрархічне утворення, що пронизується процесами інтеграції і диференціації. У будь-якому типі права між конкретними його нормами завжди присутні елементи загального й одиничного, подібності і відмінності; самостійності і залежності.

         Система права характеризується такими рисами, як єдність, розходження, взаємодія, здатність до поділу, об’єктивність, погодженість, матеріальна обумовленість. Єдність юридичних норм, що утворюють право, визначається: по-перше, єдністю вираженої в них державної волі; по-друге, єдністю правової системи, у рамках якої вони існують і діють; по-третє, єдністю механізму правового регулювання, його вихідних принципів; по-четверте, єдністю кінцевих цілей і задач.

         У той же час норми права розрізняються по своєму конкретному змісту, характеру розпоряджень, сферам дії, формам вираження, предмету і методам регулювання, санкціям і т.д. Тому вони поділяються на окремі частини — галузі, інститути. В основі такого відокремлення лежать зазначені вище особливості, і насамперед розмаїтість, специфіка самих суспільних відносин.

         У величезній безлічі юридичних норм можуть виникати окремі колізії, розбіжності, часом дуже гострі, але в цілому вони являють собою єдину монолітну правову реальність, що підкоряється визначеним внутрішнім закономірностям.

         Ф. Енгельс писав: «У сучасній державі право повинне не тільки відповідати загальному економічному становищу, не тільки бути його вираженням, але також бути внутрішньо погодженим вираженням, що не спростовувало б саме себе в силу внутрішніх протиріч». Ця думка вказує, по-перше, на об’єктивний характер явища, по-друге, на причинно-наслідковий зв’язок його з зовнішніми факторами.

         Однак об’єктивна природа системи права не означає, що законодавець тут абсолютно безвладний. Він може вносити в систему права відомі корективи, зміни (наприклад, виділити, усвідомивши потребу в цьому, ту чи іншу галузь права, або навпаки, об’єднати їх, установити той чи інший інститут, прийняти ті чи інші норми, акти і т.д.), але в принципі система права від нього не залежить, не можна її заново створити, скасувати, «перешикувати».

         Відокремити можна тільки те, що об’єктивно відокремлюється, іншими словами, держава, влада можуть у відомих межах впливати на сформовану систему права, сприяти її вдосконаленню, розвитку, але не більш того. Вони не можуть за своїм «бажанням» заснувати, увести декретом потрібну, бажану систему права.

         Об’єктивність — найважливіша властивість системи права на відміну від систематизації права, що носить суб’єктивний характер, тобто залежний від державної волі. Там, де є право, завжди є і визначена його система, у той час до систематизації може і не бути (наприклад, в Англії право систематизоване).

         Систематизація — це свідомо проведене упорядкування діючих правових норм із метою зручності користування ними на практиці. Але будь-яке право має свою систему, навіть якщо воно не систематизовано. Система показує, з яких частин, елементів складається право і як вони співвідносяться між собою.

 

         Структурними елементами системи права є: а) норма права; б) галузь права; в) підгалузь права; г) інститут права; д) субінститут. Саме вони утворюють юридичну тканину розглянутого явища.

         Правова норма — первинний елемент системи права. Це вихідне від держави загальнообов’язкове правило поведінки владного характеру. Правові норми регулюють не всі, а лише визначені види і різновиди суспільних відносин, що об’єктивно існують у такому опосередкуванні. Інші відносини регулюються іншими соціальними нормами.

         Галузь права являє собою сукупність, що відокремилася усередині даної системи, однорідних правових норм, що регулюють певну область (сферу) суспільних відносин. Об’єктивна необхідність вирішує виділення галузі права. Законодавець лише усвідомлює й оформляє («протоколює») цю потребу.

         Для утворення самостійної галузі права мають значення наступні умови: а) ступінь своєрідності тих чи інших відносин; б) їхня питома вага; в) неможливість врегулювати виниклі відносини за допомогою норм інших галузей; г) необхідність застосування особливого методу регулювання.

         Якісна однорідність тієї чи іншої сфери суспільних відносин викликає до життя відповідну підгалузь права. І, навпроти, наявність або відсутність тієї чи іншої галузі права залежить від наявності або відсутності відповідних галузей суспільних відносин, що потребують правового регулювання. Галузь не «придумується», а народжується із соціальних і практичних потреб.

         Хоча всі галузі права взаємозалежні і перейняті органічною єдністю, вони не рівнозначні за своїм значенням, обсягом, роллю в процесі впливу на суспільні відносини. Таке положення порозумівається тим, що різні сфери цих відносин далеко не однакові по широті і складу.

         Тому в рамках найбільш великих правових галузей виділяються підгалузі. Наприклад, у цивільному праві — авторське право, патентне, житлове, спадкоємне; у державному — виборче право; у трудовому — пенсійне; у земельному — гірське, водяне, лісове і т.д. Вони регулюють окремі масиви суспільних відносин, що характеризуються своєю специфікою і відомою родовою відособленістю.

         Інститут права — це порівняно невелика, стійка група правових норм, що регулюють певний різновид суспільних відносин. Якщо юридична норма — «вихідний елемент, «жива» клітинка правової матерії, то правовий інститут являє собою первинну правову спільність».

         Правові інститути покликані регламентувати окремі ділянки, фрагменти, сторони громадського життя. Інститут — складова частина, блок, ланка галузі. У кожній галузі їх безліч. Вони мають відносну автономію, тому що стосуються у відомій мері самостійних питань.

         Приклади правових інститутів: у кримінальному праві — інститут необхідної оборони, інститут крайньої необхідності, неосудності; у цивільному праві — інститут позовної давності, інститут дарування, угоди, купівлі-продажу; у державному праві — інститут громадянства; в адміністративному — інститут посадової особи; у сімейному праві — інститут шлюбу і т.д. Всі інститути функціонують у тісному взаємозв’язку один з одним — як усередині даної галузі, так і поза нею.

         Насамперед інститути поділяються по галузях права на цивільні, кримінальні, адміністративні, фінансові і т.д. Скільки галузей — стільки відповідних груп інститутів. Галузева приналежність правових інститутів — найбільш загальний критерій їхньої диференціації. По цій же ознаці вони підрозділяються на матеріальні і процесуальні. Далі інститути класифікуються на галузеві і міжгалузеві (чи змішані), прості і складні (чи комплексні), регулятивні, охоронні й установчі.

         Внутрішньогалузевий інститут складається з норм однієї галузі права, а міжгалузевий — з норм двох і більш галузей. Наприклад, інститут державної власності, інститут опіки і піклування.

         Простий інститут, як правило, невеликий і не містить у собі ніяких інших підрозділів. Складний чи комплексний, будучи відносно великим, має у своєму складі більш дрібні самостійні утворення, які називаються субінститутами. Наприклад, інститут постачання і цивільному праві містить у собі інститут штрафу, неустойки, відповідальності.

         Регулятивні інститути спрямовані на регулювання відповідних відносин, охоронні — на їхню охорону, захист (типові для карного права), установчі — закріплюють, засновують, визначають положення (статус) тих чи інших органів, організацій, посадових осіб, а також громадян (характерні для державного й адміністративного права).

         Таким чином, система права являє собою складне, поліструктурне динамічне утворення, у якому чітко виділяються чотири ступіні: 1) структура окремого нормативного розпорядження; 2) структура правового інституту; 3) структура правової галузі; 4) структура права в цілому’. Усі ці рівні субординовані, логічно і функціонально припускають один одного. Разом узяті, вони утворять досить складну конструкцію.

         У правовій науці всі юридичні норми підрозділяються на матеріальні і процесуальні. Перші — регулюють відносини, які реально складаються між людьми і їхніми об’єднаннями, позв’язані з володінням, користуванням і розпорядженням майном, його купівлею-продажем, формами власності, трудовою і політичною діяльністю, державним управлінням, реалізацією суб’єктами прав і обов’язків, вступом у шлюб і т.д.

         Другі — визначають порядок вирішення спорів, конфліктів, розслідування і судового розгляду злочинів і інших правопорушень, тобто регламентують чисто процедурні або організаційні питання, що мають, однак, важливе, принципове значення.

         Відповідно до Конституції в нас визнано п’ять видів процесів: цивільний, кримінальний, адміністративний, господарський і конституційний. Вони відповідно відображають форми і методи здійснення матеріальних норм, що містяться у всіх непроцесуальних галузях. Природно, що обидві групи юридичних розпоряджень в однаковій мірі обов’язкові до дотримання.

         У підсумку систему права можна коротко визначити як сукупність взаємозалежних між собою юридичних норм, інститутів і галузей, що характеризуються внутрішньою єдністю і розходженням відповідно до особливостей регульованих суспільних відносин.

 

 

 

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

         1. Алексеев С.С. Теория государства и права. – М., 1998.

         2. Колодій А.М. Основи держави і права. – К., 1999.

         3. Нерсесянц В.С. Общая теорія государства и права. М., 2001.

         4. Теория государства и права. Под ред. Матузова Н.И., Малько А.В. – М., 1999.

         5. Хропанюк В.Н. Теория государства и права. – М., 2001.

 

Головні моменти, що розглядаються у психологічній культурі
Політика європейської інтеграції

Добавить комментарий

Your email address will not be published / Required fields are marked *