Первісне суспільство

Зміст

Вступ_ 3

Розділ І Економічна основа первісного суспільства_ 6

Розділ ІІ Організація влади та норми поведінки_ 16

Розділ ІІІ Відмінність держави та права від організації влади та норм поведінки первісного суспільства  23

Висновки_ 30

Список використаних джерел та літератури_ 32

Вступ

         Про те, як, у силу яких причин і умов виникло суспільство, у наукових уявленнях минулого і сьогодення немає однозначного рішення. Однак усіма мислителями, як правило, виділяється обов’язкова формальна ознака суспільства — сукупність індивідів, що володіють свідомістю і волею.

         Що ж додає сукупності індивідів характер суспільства? Як підтверджують історична і соціологічна науки, об’єднання індивідів у людське суспільство відбувається лише на основі загального інтересу. Без загальних інтересів суспільство немислиме. Такому твердженню анітрошки не суперечить та обставина, що в тому самому суспільстві можуть бути інтереси не тільки подібні, але і протилежні один одному.

         Усяка людина має свої особисті інтереси, і як би вона ні пристосовувався до суспільного середовища, її індивідуальні інтереси будуть зберігатися. Тому загальні інтереси об’єктивно можуть суперечити інтересам індивідуальним. Головне полягає в тому, які з цих інтересів переважають. Організованість суспільства залежить від гармонічного сполучення загальних і індивідуальних інтересів його членів. Несумісність цих інтересів веде до дестабілізації громадського життя.

         Суспільство створюється на основі взаємних інтересів, що здійснюються в результаті взаємного співробітництва його індивідів. Це дозволяє досягти спільними зусиллями тих цілей, що недосяжні для окремої людини. К. Маркс, наприклад, коротко визначав суспільство як «продукт взаємодії людей».

         Але не всяка сукупність людей, об’єднаних загальними інтересами, є суспільством. Глядачів у театрі поєднує загальний інтерес, але це не суспільство. Сукупність індивідів повинна бути зацікавлена не тільки в чомусь, що знаходиться поза нею, але і повинна усвідомлювати, що ця мета досяжна тільки при спільному прагненні до неї. Це означає, що в сукупності людей повинна бути зацікавленість друг у другу, що дає можливість здійснення інтересів кожного.

         Однак не всяка сукупність взаємодіючих індивідів на базі загальних інтересів утворить суспільство (колектив робітників після виконання робіт з будівництва будинку може розпастися). Суспільством можна назвати тільки таку сукупність людей, у якій індивіди пов’язані між собою інтересами, що мають постійний і об’єктивний характер. Такі суспільні зв’язки забезпечують нормальне функціонування співтовариства людей, його відтворення і саморозвиток.                                                        

         Суспільство не довільне або примусове об’єднання людей, адже поза суспільством, поза соціальними зв’язками людей згодом втрачаються якості істоти, наділеної волею і свідомістю. К. Маркс був безумовно прав, говорячи, що сутність людини складається у всій сукупності її суспільних зв’язків.

         Людина — первинна клітинка суспільства. Але суспільство не є механічний конгломерат індивідів. Це складне соціальне утворення, що складається з різноманітних зв’язків і відносин, що складаються між членами суспільства і їхніх різних об’єднань.

         Для суспільства як об’єднання взаємодіючих індивідів характерний організуючий фактор, що визначає границі людської поведінки в інтересах усього суспільства. Цю функцію виконує саме суспільство через відповідні органи влади і вироблювані ним правила загальнообов’язкової поведінки.

         Для повнішого подальшого розуміння суті і причин виникнення такого важливого правового інституту як держава необхідно з’ясувати питання про організацію та спосіб життєдіяльності первісного суспільства. Адже саме первісне суспільство було основоположником процесів виникнення держави, — це, можна сказати, наша історія переддержавного минулого.

         Проблема зародження перших суспільних утворень в історії людства є надзвичайно складною і віддавна перебуває у полі зору науковців. Вже у стародавній Греції вона була предметом для роздумів мислителів і давала підставу для висування гіпотез і будування теорій. Так, Арістотель вважав, що родина (сім’я) — це первісна природна форма людської організації, вищою формою цієї організації було село (поселення), як зв’язок певної кількості сусідських сімей, і власне об’єднання цих сил (поселень) і утворюють найвищу форму суспільної організації — державу. На протязі останніх двох століть ця проблема й надалі залишається предметом наукового дослідження і наукових дискусій. І на сьогоднішній день існує цілий ряд поглядів і позицій щодо цієї проблеми. Тому в літературі можна зустріти її різний виклад і трактування.

         Метою даної роботи є характеристика первісного суспільства як етапу у формуванні сучасної держави.

         Для досягнення мети поставлені наступні задачі:

  1. визначити економічну основу та особливості ведення господарства у первісному суспільстві;
  2. дослідити організацію влади та норми поведінки у первісному суспільстві;
  3. розглянути відмінність держави та права від організації влади та норм поведінки персвісного суспільства.

         Теоретичну основу курсової роботи складають роботи правознавців Кравчука М.В., Нерсесянца В.С., Алексєєва С.С., Матузова М.І. та інших.

         Структурно курсова робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків та списку використаних джерел та літератури.

 

 

 

 


Розділ І Економічна основа первісного суспільства

         Більш півтора мільйонів років тому, виділившись зі світу тварин, людина жила в умовах первісного суспільства. Це був самий тривалий за часом період існування людства.

         У тих суворих природних і кліматичних умовах індивід міг вижити тільки в колективі. Індивідуально або навіть невеликими групами, використовуючи примітивну зброю, люди не могли убити на полюванні велику тварину, загнати до обриву череду оленів або коней. Подібний спосіб життя був під силу тільки громаді.

         Диференціація — розчленування чого-небудь на окремі, якісно відмінні частини. Первісний устрій не знає суспільної диференціації у межах груп. В них панує рівність. Це, звичайно, зовсім не те саме, що суспільно-політична рівність у сучасному розумінні. За нею не стояла ніяка “ідея”, ніяке оцінювання суспільної та політичної вартості людини, як людини. Це була виключно фактична рівність. Навіть природні відмінності статі не відіграють у первісному суспільстві такої ролі, як пізніше. У період розвинутого родо-племінного устрою починається первісна диференціація. Цей поділ спочатку виникає на основі фізичних, природних відмінностей статі та віку, і, залежно від розвитку умов життя, ці відмінності набувають практичного, а то й вирішального, значення для становища людини у групі.

         У сфері господарського життя наступає поділ діяльності між чоловіками і жінками, а постійний стан війни з сусідніми групами викликав необхідність постійної бойової готовності. Одне і друге у тісному зв’язку між собою перетворили життя групи і розділили її на дві половини, кожна з яких виконує своє завдання і, разом з тим, займає певне становище у групі. Чоловіки об’єднуються в окремі “круги чоловіків”, які перебирають у свої руки право вирішувати, у першу чергу, питання пов’язані з війною, а далі й про всі справи групи. У соціології ці “круги мужчин” названо предтечами парламенту. Аналогічно повстали і “круги жінок”, але вони є явищем значно менш загальним і у груповому житті не відіграли важливої ролі. Далі, знову ж таки у зв’язку з потребами та вимогами війни, відбувається поділ на категорії серед чоловіків. Цей поділ відбувається на основі вікових відмінностей: армія — запас — старі. Відповідно до належності до певної категорії визначається і місце у групі. [1; 143]

         Поза цією диференціацією первісна група являє собою групу гомогенну (однорідну за своїм складом чи походженням). Навіть ті чи інші заняття — гончарство, ковальство тощо — стають заняттям всієї групи, а не окремого її члена. Рід занять первісно не розбиває одноманітності в межах групи.

         Цієї одноманітності та стану суспільної недиференційованості не порушують у первісному суспільстві і відмінності економічного характеру. У силу природних обставин, заняття мисливством, землеробством чи скотарством не дають змоги виникненню значних і тривалих відмінностей у майні, за винятком, може, скотарства, з якого, на думку ряду дослідників, бере початок суспільна нерівність, але й ця відмінність не може відігравати суттєвої ролі.

         Основною формою соціальної організації був рід, що відрізнявся послідовним колективізмом у виробництві, управлінні і зрівняльному розподілі благ, що добувалися. Поділ праці обумовлений статевим та віковим характером: створювалися групи чоловіків, жінок, старих і дітей, кожна з яких мала своє поле діяльності, виконувала призначені їй функції.

         На ранніх стадіях існування людства родина була полігамна. Усі чоловіки і жінки (включаючи батьків і дітей) належали один одному. В міру соціалізації суспільства коло осіб, які укладали шлюб, звужувалося. Звичаї поступово забороняли шлюби між батьками і дітьми, потім між братами і сестрами, а пізніше і шлюби усередині роду.

         Родовід вівся по материнській лінії, мати дитини була відома, а достовірний батько — ні. Материнський рід був не територіальною, а кровноспорідненою організацією. Жінка в умовах матріархату займала чільне становище в родині і суспільстві, користувалася загальною повагою. Вона вирішувала життєво важливі питання діяльності роду. Жінки були навіть вождями.

         Чим краще було середовище існування, чим надійніше джерела їжі, тим тісніше первісна громада, тим більше необхідною стає взаємодопомога її членів і колективність у споживанні. Навіть тоді, коли людина полювала або ловила рибу поодинці, її праця розглядалася як складова частина діяльності всього колективу і видобуток поділявся нарівно між усіма членами роду.

         Для координації відносин між індивідами необхідна була влада як відносини між пануючим і підвладним, у яких пануючий підкоряє собі волю підвладного і направляє її поведінку. [2; 235]

         Вищою владою в первісному суспільстві були народні збори всіх дорослих членів роду. Тут вирішувалися питання війни і миру, проводилися релігійні обряди, обиралися проводирі, розглядалися найбільш насущні питання в житті громади. Народні збори виконували функції не тільки органу суспільної влади, але і судового органу, що виносив остаточний «вирок» у справах про зраду, боягузтво, кровозмішення і т.п. Постанови народних зборів були, безумовно, обов’язкові для всіх членів роду.

         Владними повноваженнями наділялися ради старійшин, а також старійшини, вожді, воєначальники, жерці. Рада старійшин збирався епізодично, де попередньо розглядалися питання, що потім виносилися на народні збори.

         Старійшини, воєначальники були першими серед рівних і спочатку не мали які-небудь привілеї. Вирішальне значення для обрання в лідери громади мали особисті якості: фізична сила, організаторські здібності, ораторське мистецтво, трудові навички, знання ритуальних обрядів, обсяг різних пізнань, авторитет серед родичів і т.д.

         Владні повноваження старійшин були невеликі: вони не мали права ні наказувати, ні командувати. Нарівні з іншими людьми лідери брали участь у загальній праці, виконуючи найбільш складні і трудомісткі обов’язки. При ухваленні рішення старійшина завжди намагався домогтися загальної згоди.

         Однак згодом функції влади настільки ускладнилися, що одних тільки особистих якостей для обрання лідером стало недостатньо. Для регулярного устрою бенкетів, організації ритуалів, прояву щедрості у відношенні родичів необхідний був визначений матеріальний статок.

         Крім того, вожді накопичували досвід управління і спеціальні пізнання, що намагалися передати в спадщину. І все-таки ще порівняно довгий час вирішальним мотивом при виборі старійшини або вождя залишалася суспільна думка й особистісні якості претендента.

         Екзогамні відносини між родами припускали існування декількох кровноспоріднених родів, пов’язаних тісними брачно-сімейними узами. Ці дружні громади поєднували свої зусилля для полювання, рибного лову й інших виробничо-військових заходів, що вимагають великої кількості учасників. Такі об’єднання колективів називалися фратріями (братерство).

         Згодом, у міру ускладнення міжродових відносин, систематичного проведення спільних акцій з’являються і більш великі об’єднання родів, керованих єдиними органами влади. Виникають племена і союзи племен.

         Консолідації суспільства в племінні асоціації в значній мірі сприяли і природно-кліматичні умови, що змінилися. У природі теж йшли свої еволюційні процеси. Зникнення до кінця верхнього палеоліту великих тварин викликало розформування великих родових мисливських колективів на невеликі сімейні виробничі групи, що відрізнялися кочовим способом життя, мігруючи разом з чередами дрібних тварин. Це обставина, з одного боку, вела до ослаблення родових зв’язків, а з іншого боку — до об’єднання в складі однієї громади людей з різних родів, що кочують по сусідству.

         Коливання кліматичних умов, посилене високоефективним, але хижацьким полюванням на тварин, привело до такого зменшення їхньої загальної біомаси, що створилася погроза їхньому відтворенню. Люди були змушені розширювати живильний раціон за рахунок рослинної їжі. Цьому сприяла зросла щільність населення, при якій громади вже не могли вільно кочувати, не вступаючи в конфлікти один з одним. Багато племен стали займатися переважно землеробством.

         Крім того, люди стали зауважувати, що в деяких регіонах набагато вигідніше розводити, одомашнювати тварин, ніж полювати на них. Скотарство дозволяло мати не тільки постійний, рясний і досить надійне джерело їжі (тому що полювання не завжди було вдалим), але і давало додаткові блага — молоко, вовну і т.д. [4; 375]

         Глобальне значення для розвитку землеробства і скотарства одержала і широко практикувалася в неоліті вирубка лісів, яка потягла ерозію ґрунтів і розширення ареалів степів, здатних служити пасовищами для тварин і об’єктами землеробства.

         Так відбувся великий суспільний поділ праці. Люди стали спеціалізуватися на виконанні різних видів суспільно-корисної діяльності. Учинився революційний перехід від споживчої економіки до економіки виробляючої, що докорінно змінило всю систему соціальних відносин первісного суспільства.

         Заняття скотарством і землеробством уже не вимагали широкомасштабних колективних зусиль, як колись. Виробничий результат у значній мірі залежав від окремої особистості. Процес праці поступово ускладнювався, вимагав великих фізичних навантажень, у зв’язку з цим основною виробляючою силою спеціалізованого виробництва стала людина. Її праця була більш продуктивною. Вперше в суспільстві з’являється так званий надлишковий продукт, що, не будучи вже життєво необхідним, може вільно відчужуватися.

         Виникла парна родина виділяється з родового колективу й існує автономно. Поряд з рідною матір’ю з’явився рідний батько, що став главою родини і власником основної маси майна, що потім успадковувалося його дітьми. На зміну матріархату прийшов патріархат і патріархальна родина.

         Спеціалізація суспільно необхідної праці супроводжувалася удосконалюванням знарядь праці, їхньою розмаїтістю. Ремесло виросло в самостійну галузь виробництва, склавши зміст другого великого суспільного поділу праці.

         Заняття скотарством, землеробством і ремеслом жадало від індивідів обміну результатами своєї праці. Якщо раніше мисливці і збирачі плодів обмінювалися сировиною і їжею лише епізодично, час від часу, то населення неоліту змушено було обмінюватися і харчовими, і ремісничими виробами систематично. Процес обміну складав цілу галузь суспільно корисної діяльності, це був третій великий розподіл праці, яким займалася досить значна частина населення — купці.

         Індивідуалізація праці й одержання надлишкового продукту стали основою кардинальних змін у відносинах власності. Вона диференціювалася на приватну (створеною особистою працею) і загальну власність, отриману від предків (земля). Основна маса приватної власності накопичувалася в осіб, що здійснюють владні повноваження, що спочатку зв’язувалося з необхідністю належного виконання управлінських функцій і носило епізодичний характер. Згодом це перетворилося в систему. Крім того, всі особи, наділені публічною владою, придбали різного роду особисті привілеї (на частину військового видобутку, на додатковий наділ і т.д.).

         Поступово, у зв’язку з ускладненням і зростанням обсягу управлінської діяльності, підвищувалася чисельність родоплемінної верхівки. Її лідери воліли самоособисто призначати і навіть готувати спадкоємців, яких вони спеціально навчали. Найчастіше, ними були найближчі родичі. Публічна влада усе більше віддалялася від суспільства. Йшов процес її самоізоляції. Разом з тим розширювалися повноваження влади й управлінські можливості. Вона за своїм розсудом починає розпоряджатися і засобами виробництва, що знаходилися в загальній, колективній власності.

         Громада за допомогою усталених звичаїв і моральних заборон пручалася росту впливу владних органів і майнової диференціації населення. Однак посилення публічної влади і розшарування суспільства на багатих і бідних, гнобителів і пригноблених у системі соціальних зв’язків, що формується, було історично неминучим. Активізації цієї закономірності деякою мірою сприяла зміна в змісті виробничої діяльності. [7; 311]

         Так, збільшення обсягу виробництва в скотарстві і землеробстві постійно вимагало додаткової робочої сили, що поповнювалася за рахунок набігів на інші племена. Якщо раніше бранців просто убивали або приймали у своє середовище, то тепер економічно вигідним стало перетворювати них у рабів, — у самий знедолений, пригноблений клас і витягати з цього користь.     

         Таким чином, три великих суспільних поділи праці, що ознаменували перехід суспільства до «виробляючій» економіці, виникнення приватної власності і класів, стали несумісні з первісно-общинною організацією суспільства. Вони дали поштовх до формування держави як особливого прояву публічної влади, що стоїть над суспільством і регулює минаючі в ньому процеси з позицій різних соціальних груп.

         Первісна доба була найтривалішою в історії людства. За найновітнішими даними науковців, людина з’явилася в теплих сприятливих умовах Євразії та Африки понад 3 млн років тому.

         Людство пройшло шлях від зародження людини як біологічного виду до сучасного фізичного типу, від первісного людського стада до родової та сусідської громад, племен та їхніх союзів, зародження державності, виникнення на рубежі IV — III тис. до н. е. стародавніх цивілізацій.

         Матеріальна культура первісного суспільства поділяється на кам’яний (палеоліт, мезоліт, неоліт), бронзовий і ранній залізний віки.

         Найважливішими рисами первісної доби були перехід від привласнюючого до відтворюючого господарства, існування роду як господарської одиниці, який поділявся на великосімейні виробничі колективи, громади спільної власності на землю.

         Палеоліт, або давній кам’яний вік (3 млн — 10 тис. років тому), був найважчим і найдовшим періодом, який збігся 15   з льодовиковим періодом в історії Землі.

Протягом цього періоду знаряддя праці еволюціонували від палки-копалки і примітивних кам’яних знарядь до мікролітів (невеликих відщепів і пластин), складних знарядь з вкладками, списометалки.

         Поширилось використання кістки і рогу. Кількість типів знарядь досягла 100. Головними заняттями населення були збиральництво, загінне полювання, рибальство. Людина навчилася видобувати та підтримувати вогонь, що було найвизначнішим технічним досягненням. З’явилися постійні житла. Знайдено залишки господарсько-побутових комплексів, що складалися з жител, які нагадують курені, накриті шкурами звірів, ділянок, де обробляли кремінь, кістку, ріг, вогнищ і ям-сховищ. Тогочасна людина полювала на мамонтів, носорогів, коней, зубрів, биків, лосів, оленів, птахів. У мезоліті (середньому кам’яному віці) утвердилися сучасні післяльодовикові природнокліматичні умови. Великі звірі вимерли. Люди були змушені харчуватися дрібними тваринами, птахами. Поряд із збиральництвом і полюванням одним з головних занять було рибальство вудкою.

         Тоді ж були винайдені гарпуни, лук, стріли, рибальські голки, плетені сітки, тенета. Великого значення набуло річкове збиральництво (ловля раків, молюсків). Зроблено перші спроби приручити диких тварин. Виник найдавніший транспорт — водний (колоди, плоти з них, човни, видовбані з стовбурів дерев).

         Для мезоліту характерний високий рівень виготовлення мікролітів. З’явилися макроліти — кам’яні знаряддя для обробки дерева, зокрема сокири.

         Перехідною епохою від мезоліту до неоліту був протонеоліт. Щодо умов ведення господарства цей період характеризувався виснаженням мисливських ресурсів, кризою привласнюючого і зародженням відтворюючого господарства, яке розпочалося з тваринництва.

         Першими прирученими тваринами були собака, бик і свиня. В цей час зародилося землеробство і виникли перші постійні поселення.

Неоліту (новому кам’яному віку) притаманне утвердження різних галузей відтворюючого господарства.

         Цей процес дістав назву «неолітична революція». Складовою частиною цієї епохи був мідний вік, або енеоліт, коли відтворююче господарство стало домінуючим. Ріллю обробляли дерев’яною мотикою з кам’яним чи кістяним наконечником, пізніше — ралом. Зерно на борошно мололи кам’яними зернотерками (жорнами). Збіжжя жали кістяними або крем’яними серпами. Розводили велику і дрібну рогату худобу, коней, свиней. Розвивалося общинне ремесло. Використовувався перший штучний матеріал — кераміка. Збереглося чимало цегляного посуду, випаленого з глини, оздобленого чорним, білим та жовтим орнаментами, жіночі статуетки прародительок.

         Для щоденного вжитку використовували миски, немальовані горщики сірого кольору. Зародилося прядіння і ткацтво, з’явився ткацький верстат. У неоліті остаточно завершилося формування техніки обробки каменю (шліфування, пиляння, свердління), вдосконалилися лук і стріли, з’явилися кам’яні сокири. Виник наземний транспорт — лижі, віз, сани, волокуша. Худобу використовували як тяглову силу. Наслідком неолітичної революції стала досить розвинена система обміну. За мідним віком настав бронзовий, який охопив III— II тис. до н. е. на Стародавньому Сході, а в Європі — II тис. до н. е. Визначальними рисами цього періоду були існування відтворюючого господарства, швидкий розвиток тваринництва і орного землеробства, виділення скотарських племен.

         Високим був рівень громадського ремесла, насамперед гончарного та бронзо-ливарного. Виникли місцеві центри металургії та обробки бронзи. Обмін набув постійного та регіонального характеру. Обмінювалися мідь, бронза, золото, бурштин, фаянс, сіль. [6; 172]

         Перехід до виробництва заліза на межі ІІ—І тис. до н.е. став визначальним моментом початку раннього залізного віку. У Західній Європі він поділявся на два періоди: гальштадський (900—500 pp. до н. е.) і латенський (500 p. до н. е. 17   — початок нашої ери). Для гальштадської культури характерними були співіснування бронзових і залізних знарядь праці, перехід від мотики до сохи та плуга. У латенський період з’явилися залізні серпи, плужні лемеші, розвивалися ремесла, особливо ковальство, ювелірна справа, гончарство.

         На початку нашої ери на території, завойованій Римом, латенську культуру змінила так звана провінційна римська культура. Основними ремісничими професіями були ковалі, зброярі, гончарі, будівельники.

         Зразки їхніх виробів знайдено у великій кількості як в розкопаних поселеннях, так і в могильниках. Виявлено чимало ремісничих майстерень, у тому числі ковальських, гончарських, ювелірних. Серед знайдених виробів найчастіше зустрічаються залізні сокири, серпи, ножі, рибальські гачки, наконечники списів, стріл, бронзові пряжки, браслети, шпильки, посуд, античні прикраси, кераміка, намиста, амфори. Удосконалення знарядь праці, розширення виробництва їх з металу, поділ виробничої сфери на сільське господарство і ремесло, виробництво додаткового продукту створили економічні умови для виникнення держав.

         Перші з них утворилися на Стародавньому Сході (Єгипет, Індія, Месопотамія) на зламі неоліту і бронзової доби. Отже, на ранній стадії господарства первісної доби переважало полювання, рибальство, збирання плодів. Згодом у зв’язку з удосконаленням знарядь праці (гарпуни, скребки, луки, сокири, човни, молоти, серпи, списи) почалась обробка шкур, глиняного посуду, виникло образотворче мистецтво, будівництво наземних споруд.

         Протягом бронзового та залізного віків відбулись великі зрушення в розвитку продуктивних сил. Появився ткацький верстат, розвинулося скотарство, а особливо землеробство. Між ними виник перший поділ праці, налагодився економічний обмін між окремими родами, общинами, племенами.

         Проте незважаючи на позитивну організацію соціального життя в суспільстві, первісний лад не був ідеальним, оскільки; праця людей базувалася на примітивних засобах виробництва, давала мізерні результати і не задовольняла всіх потреб членів роду. Виробнича діяльність людей зводилася до здобуття їжі та одягу, спорудження примітивних жител, виготовлення деяких знарядь праці тощо; роди і племена активно не спілкувалися між собою, не налагоджували взаємних доброзичливих відносин, що часто призводило до збройних сутичок і навіть війн;

         численні забобони, відсутність освіти й писемності породжували жорстокість людей у ставленні одне до одного;

         відсутність нормальних умов життя робила людину беззахисною перед явищами природи і стихією, що зменшувало тривалість життя.

         Необхідними були подальший розвиток суспільного виробництва, пошук способів удосконалення знаряддя виробництва, засобів праці. Отже, первісні люди від привласнювального господарства, що базувалося на мисливстві, збиранні коріння, ягід, іншої їжі рослинного світу, рибальстві, поступово почали переходити до виробництва. Розвивалися (або відокремлювалися) скотарство, обробіток землі, вирощування злаків, ремесло й торгівля.

 

 

 

 

 


Розділ ІІ Організація влади та норми поведінки

         Утворення суспільства передує державної організації його життя. Були часи, коли суспільство існувало, а держави не було. Це об’єктивно підтверджується даними антропології, археології, історичними і соціологічними дослідженнями.

         Життя суспільства на ранніх ступінях його розвитку будувалася на засадах природного самоврядування, що відповідало рівню розвитку самої людини як істоти суспільного. Але раз виникнувши, держава стає основним інструментом цивілізованої організації громадського життя і її прогресу.

         Що ж передує державно-організованому суспільству? Історія людського суспільства починається з утворення первіснообщинного ладу, при якому знаряддя виробництва були недосконалі (ціпок, сокира), а продуктивність праці, природно, низька, що не завжди відповідає навіть мінімальному прожитковому рівню первісної людини. Щоб забезпечити своє природне існування, люди повинні були поєднувати засоби виробництва і свою праця. Тому в основі життя суспільства лежала суспільна власність на засоби виробництва, а розподіл продуктів праці здійснювалося на засадах рівності. Усі члени суспільства однаковою мірою трудилися й одержували однакову частину суспільного продукту.

         Основою організації первісного суспільства була громада — рід, плем’я, їхнього об’єднання. Рід (родова громада) — це об’єднання людей, засноване на кровному спорідненні, а також на спільності майна і праці. Рід формується в період появи більш організованих сімейних відносин, коли на зміну безладним статевим зв’язкам приходить родина, заснована на колективному шлюбі. Кожен рід виступає як господарська одиниця, власник засобів виробництва, організатор загальної праці.

         Рід — це особистий, а не територіальний союз. Люди в ньому поєднувалися не по ознаці території, а по родинних зв’язках, у яких концентрувалися їх економічні, моральні, релігійні й інші інтереси. Роди могли переміщатися з однієї території на іншу, але їхня організація при цьому зберігалася.

         Влада носила сугубо суспільний характер. Вона виходила від роду, що безпосередньо формував органи самоврядування. Владні функції здійснювали всі дорослі члени роду. Органами суспільної влади при первіснообщинному ладі були родові збори старійшин (вождів), що обиралися з найбільше авторитетних та шановних членів роду; воєначальники, що виконували функції влади під час війни. Релігійні функції влади здійснювали жерці. Усі ці посадові особи могли бути зміщені зборами роду і здійснювали покладені на них повноваження під його контролем. Спеціального апарата, який би займався тільки керуванням суспільними справами, у родовій організації не було. Всі основні питання життя і діяльності роду вирішувалися народними зборами.

         Роди входили в більш великі об’єднання. Вищою формою об’єднання родів було плем’я, а іноді і союз племен. Загальними справами племені керувала рада, що складалася зі старійшин і воєначальників родів. [5; 415]

         Вищим органом суспільної влади в роду було зібрання всіх дорослих членів суспільства – чоловіків і жінок. Зібрання – настільки ж древнє поняття як і сам рід. Воно вирішувало всі основні питання його життєдіяльності. Тут вибирались провідники (старійшини, вожді) на строк чи для виконання певних справ, дозволялись суперечки між окремими особами і т.ін.

         конецформыначалоформыРішення зібрання були обов’язковими для всіх так як і вказівки вождя. Хоча суспільна влада не мала спеціальних примусових установ, вона була досить реальною, здатною до ефективного притягнення за порушення існуючих правил поведінки. Покарання невблаганно слідувало за здійсненням проступку, і воно могло бути досить жорстоким – смертна кара, вигнання з роду і племені. Але в більшості випадків було достатньо звичайного докору чи зауваження. Так як ніхто не мав привілеїв, то нікому не вдавалося уникнути покарання. Зате весь рід як один ставали на захист співродича і ніхто не міг уникнути кровної помсти: ні винуватець, ні його родичі.

         З розвитком родових общин змінювалася і організація влади, переважно в напрямку ієрархізації органів влади. Замість зібрань усіх членів роду все частіше проводилися збори тільки чоловіків. Велике значення надавалося єдності суджень, а не рішенням більшості. Запроваджується принцип представництва: голови господарств входять в родові общинні ради, а їх голови – в ради фратрій і племен. Кожному рівню влади властива своя сфера компетенції, коло питань, що ним вирішується. Орган вищого рівня мав певні повноваження щодо нижчого. Відбувався поділ влади на світську, військову, релігійну.

         Поряд зі старійшинами, військовими вождями, жерцями, з’являються інші лідери – так звані “великі люди”. Це чоловіки, які за рахунок своїх особистих якостей та багатства, що почало з’являтися внаслідок виникнення надлишкового продукту, набували авторитету серед співродичів, користувалися їх підтримкою. Багатство, знання та вміння передавалися прямим нащадкам, які також здебільшого ставали багатими.

        На певному етапі розвитку у суспільстві виникають проблеми взаємовідносин між новостворюваними прошарками населення, його верствами і між окремими особами. Тим самим виникає потреба у вирішенні цих питань і як наслідок зароджується нова специфічна окрема організація суспільства, яку в подальшому ми назвемо державою. Втрачаючи соціальну неоднорідність, суспільство розділяється на частини, які відрізняються місцем і роллю в системі суспільного виробництва і розподілу матеріальних благ, способом життя, духовною культурою, соціальним і майновим станом тощо.

         У кожній з таких суспільних груп звичайно з’являються не тільки спільні загальні інтереси, а й окремі для кожного прошарку – специфічні. Ці індивідуальні інтереси носять настільки різноманітний характер, що виникає потреба в їх узгодженні і координуванні, потреба у регулюванні відносин між різними частинами суспільства. Саме ця потреба і вимагає утворення специфічної організації, основним призначенням якої є забезпечення відносної цілісності суспільства. Такою організацією є держава.

         Тобто держава виступає формою організації суспільного життя, системою соціального управління, що забезпечує цілісність суспільства, його нормальне, стабільне функціонування.

         Виявлення причин виникнення держави багато в чому залежить від того, який соціальний інститут тлумачать як державність, його сутність та призначення. І, хоча необхідність виникнення держави здебільшого пов’язується із виникненням у суспільстві нерівності серед його членів, його диференціацією на певні соціальні верстви, зміною форми і характеру зв’язків між ними та суспільством, якісними змінами у суспільному виробництві, свідомості людей тощо, проблема виникнення держави, як, до речі, і права, залишається і , мабуть, довший час залишатиметься в науці дискусійною.

         По-перше, в основі цієї складної проблеми лежать складні різні ідейні, філософські погляди і течії. По-друге, історичні і етнографічні науки дають все нові знання про причини походження держави і права.

         Сучасна матеріалістична наука пов’язує процес виникнення держави безпосередньо з виникненням права. А, взагалі, зародження державного ладу є одночасним до розвитку виробництва, переходу, як ми назвали вище, від привласнюючої до виробничої економіки.

         В результаті еволюційного розвитку людина для задоволення своїх потреб поступово перейшла від привласнення готових тваринних і рослинних форм до справжньої трудової діяльності, направленої на перетворення природи і виробництво знарядь праці, їжі і інше. Саме перехід до виробничої економіки послужив поштовхом до трьох великих розділень суспільної праці – відділення скотарства від землеробства, розділенню ремесла і шару людей, які зайняті в сфері обміну – торгівлі (купців).

         Такі великі події в суспільному житті мають такі ж великі багаточисленні наслідки. В змінених умовах зросла роль чоловічої праці, яка стала явно пріоритетною в порівнянні з жіночою домашньою. В зв’язку з цим матріархальний рід поступився місцем патріархальному, де рід вже ведеться по батьківській, а не материнській лінії. Але, що більш важливо, родова община починає розпадатися на патріархальні сім’ї (землеробів, скотарів, ремісників), інтереси яких вже не повністю співпадають з інтересами роду. З виникненням сім’ї почався розклад родової общини. Нарешті наступила черга, неминучої при розділенні праці, спеціалізації, підвищення її продуктивності. Додатковий продукт, як наслідок росту продуктивності праці зумовив появу економічної можливості для товарообміну і привласнення результатів чужої праці, виникнення приватної власності, соціального розшарування первісного суспільства, утворення класів, зародження держави.

         І все ж таки причини зародження держави беруть своє коріння не тільки в матеріальному виробництві, але і в відтворенні самої людини. Зокрема заборона інцесту (кровозмішання) не тільки сприяла виживанню і укріпленню роду людського, але й створила багатопланову дію на розвиток суспільства, структуру його внутрішніх і зовнішніх відносин, культуру. Адже зрозуміти, що кровозмішання веде до виродження, ставить рід на межу загибелі – можна сказати ще лише пів справи. Набагато складніше було викорінити його, для цього потрібні були суворі міри, направлені проти відступлень від табу, які обов’язково мали місце. Тому є основи думати, що родові органи, які підтримують заборону інцесту і насильне його викорінення всередині роду, розвиток взаємозв’язків з іншими родами в цілях взаємообоміну жінками, були найдавнішими елементами зародження державності.

         Родова організація суспільства трансформувалась в державу еволюційно, проходячи перехідні стадії. Одною з таких перехідних форм, — за думкою Л.Моргана, — “військова демократія”, де органи родового суспільного самоуправління ще зберігаються, але поступово набирають силу нові переддержавні структури в особі воєнначальника і його війська.

         Тут з’явились зачатки військово-насильницького примусу і подавлення, тому що традиційна родова організація самоуправління уже не в стані була вирішити виникаючі протиріччя, які все більше розвалювали вікові порядки.

         Таким чином, причинами виникнення держави є:

         необхідність удосконалення управління суспільством, пов´язана з його ускладненням у результаті розвитку виробництва, поділу праці, зміни умов розподілу продуктів, зростанням чисельності населення і розшаруванням суспільства на соціально неоднорідні групи (класи);

         необхідність підтримання в суспільстві порядку, який забезпечує його соціальну усталеність, що досягається за допомогою загальнообов´язкових соціальних ( насамперед юридичних) норм;

         необхідність придушення опору експлуатованих мас, які виникли в результаті розшарування суспільства на соціально неоднорідні групи (класи);

         необхідність захисту території та ведення війн, як оборонних, так і загарбницьких;

         необхідність організації значних суспільних робіт, об´єднання з цією метою великих груп людей ( у ряді країн Азії й Африки).

         В аспекті зародження політичної організації суспільства найважливішим є питання про сутність тих сил, які об’єднують первісне суспільство. З огляду на це, треба пам’ятати, що тривалий період часу людські гуртування не відрізнялися принципово від “об’єднань тваринного світу”. Первісна людина — це людина інстинктів. Власне інстинкти є тією основою, на якій будується найстаріша з форм суспільного об’єднання — сім’я. Ті ж почуття об’єднують і більші групи — роди та племена. Власне тому, факт фізичного походження і кровного зв’язку є визначальним у її приналежності до певної групи, абсолютно незалежно від її волі. Пов’язаність первісної людини з її групою може дивувати нас своєю силою і повнотою. Первісна людина становила, у повному розумінні слова, частину групи і вона існувала соціально тільки, як частина групи. Протиставлення особи і групи було немислиме у первісні часи. Група поглинає кожного індивіда психологічно і соціально і творить одну спільність, індивідуальність. Первісна група не тільки охоплює соціально індивіда, вона охоплює всі сфери його життя: господарську, статеву, релігійну. Справи культу — це справи групи, й індивід не приймає ніяких рішень у цих питаннях. Врешті, все первісне право пов’язане не з індивідом, а з групою, головно зі сім’єю та родом. Всередині родини індивід зовсім безправний, у зовнішньому правовому житті бере участь група, а не він. [3; 184]

         Нескладні відносини первісного суспільства регулювалися звичаями – правилами поведінки, які історично склалися, ввійшли в звичку в результаті виховання і багатократного повторення одних і тих самих дій і поступків. Вже на ранньому етапі розвитку суспільства набувають значення звичаїв навики колективної трудової діяльності, мисливства і ін. В найбільш важливих випадках трудовий процес супроводжувався ритуальними діями. Наприклад, тренування мисливців наповнювалось містичним змістом, проймалось таємничими обрядами. Звичаї додержавного суспільства мали характер узагальнених “мононорм”, були одночасно і нормами організації суспільного життя, і нормами первісної моралі, й ритуальними і обрядовими правилами. Так, звичайний розподіл функцій в трудовому процесі між чоловіком і жінкою, дорослим і дитиною розглядалось одночасно і як виробничий звичай, і як норма моралі, і як воля релігії. Мононорми спочатку були продиктовані “природною” основою привласнюючого суспільства, в якому і людина є частиною природи. В них права і обов’язки ніби зливались воєдино. Правда, особливе місце займав такий засіб забезпечення звичаїв як табу (заборона). Виникнувши на початку історії людського суспільства, табу відіграло величезну роль у впорядкування статевих відносин, строго забороняло шлюб з кровними родичами (інцест). Завдяки табу первісне суспільство підтримувало необхідну дисципліну, яка забезпечувала добування і відтворення життєвих благ. Табу захищало мисливські угіддя, місця гніздування птахів і лігвища звірів від надмірного знищення, забезпечувало умови колективного існування людей.

         В державному суспільстві звичаї, як правило, дотримувались в силу авторитету і звички, але коли звичай потребував підкріплення шляхом прямого примусу, суспільство виступало в ролі колективного носія сили, яка зобов’язувала, виганяла і, навіть приводила до смерті порушника.

         У разі порушення звичаїв суспільний примус застосовувався у вигляді лайки, фізичного покарання, вигнання з роду. Міра покарання визначалася старійшинами і виконувалася ними чи співродичами.

         Для первісних людей звичай пов’язаний з міфічною побудовою світу. Додержання звичаїв означало повагу до пращурів, дух яких постійно спостерігає за життям на землі. Всяке порушення звичаїв могло призвести до негативної реакції духів землі та накликати небезпеку для етнічної групи чи навіть окремої людини.
         Отже, первісні люди виконували соціальні норми добровільно, без спеціального примусу, що притаманний державі.

         Таким чином, суспільна влада і норми поведінки в епоху додержавного суспільства відповідали рівню його економічного, соціального, інтелектуального, культурного і духовного розвитку, зрілості самої людини.

 

Розділ ІІІ Відмінність держави та права від організації влади та норм поведінки первісного суспільства

         Перехід від племінної організації суспільства до держави є результатом тривалого, багатовікового процесу розвитку людської цивілізації. Попри все епохальне значення державної організації у справі культурного й економічного розвитку людського суспільства, сам факт виникнення держави обумовлений тими численними змінами, які відбуваються в людському суспільстві і обумовлюють зміну додержавних племінних форм організації суспільства державними.

         Межі цього переходу від племені до держави не легко встановити. На певному етапі плем’я, яке осіло на даній території, закріпило цю територію за собою, стає організацією державного типу. Воно набуває основних складових держави: територію, населення, що постійно проживає на цій території, та владу, якій в межах цієї території підпорядковується населення. В даному випадку можна говорити про племінну державу. Всі основні ознаки державної організації такий розвинутий, сталий і постійний племінний союз вже має. Певним критерієм державної організації, як форми, що приходить на зміну племінному союзу, є те, що держава має справу вже не з населенням, об’єднаним за племінними зв’язками, а з певним народом.

         Це означає, що в державній організації зникає поділ населення на окремі роди, які вели свій початок від спільних предків, населення держави перестає бути об’єднаним на основі спільного племінного походження. Основною ознакою приналежності до держави стає постійне перебування на території даної держави, незалежно від походження чи приналежності до племені, яке перше заселило цю територію.

         Замість старих родових і племінних ознак, які скріплювали колишню племінну організацію, в державній організації об’єднуючим фактором стає влада, єдина для всього населення, яке заселяє певну територію, на яку вона розповсюджується. Для цієї влади, на відміну від влади в додержавному суспільстві, характерне:

         1) створення спеціальних органів, які для виконання завдань держави підпорядковують або контролюють органи місцевого самоуправління (рада племені, роду тощо);

         2) ускладнення функцій, які виконують ці державні органи, у порівнянні з додержавними органами управління. [8; 174]

         Населення держави під впливом державної влади, для якої характерна однаковість вимог до всього населення на всій території, поволі переборює свої племінні відмінності. Зберігаючись на перших стадіях розвитку держави, вони поступово зникають, поступаючись місцем новому поняттю спільної приналежності до спільної суспільної організації. Так відбувається процес виникнення народу чи постання й народження нації. Спільна мова, принаймні письмових творів, спільні культурні риси, спільна історична традиція, яка базується на досвіді попередніх етапів у розвитку даної держави, об’єднують нащадків колишніх окремих племен у спільне ціле. При цьому, момент свідомості належності до цього спільного цілого, народжуючись на певному етапі розвитку даного суспільства, далі стає могутнім фактором, який об’єднує це суспільство і підтримує стабільність його існування. Це почуття спільності може переживати саму державну організацію даного народу. Під впливом певних факторів, здебільшого зовнішніх, ця державна організація може припинити своє існування. Але витворене на попередніх етапах державного існування почуття спільності, народної єдності оберігає даний народ від його зникнення, розчинення в інших державних організаціях, які захопили його територію. Ця свідомість народної єдності може тривати віками, при найбільш несприятливих обставинах протистоячи всім спробам її знищення чи ігнорування. І на певних етапах вона виявляє себе у вигляді могутнього національного руху за створення нової, спільної і єдиної для всього народу державної організації. [9; 95]

         Народна єдність населення держави скріплюється також елементами релігійними, при цьому характерним є процес зникнення племінних і родових культів та богів і поява спільного для всього населення, для всієї держави релігійного культу.

         Важливим фактором у становленні і розвитку держави є право. Право в державі знаходить нові форми свого виявлення. Замість норм звичаєвого права, яке неподільно панує на попередніх етапах суспільного розвитку, в державній організації народжуються нові форми правових норм, перш за все ті, які містить писане законодавство. Це писане законодавство, яке видається органами центральної державної влади, поступово витісняє звичаєве право, норми якого сягають родового та племінного устроїв. Роль законодавства полягає не тільки у зміцненні держави, воно також відіграє велику роль у зміцненні й об’єднанні населення держави в єдиний народ.

         Визначаючи державу, як об’єднання людей, які населяють певну територію і підлягають єдиній верховній владі, ми виділяємо три основні складові державної організації: 1) територія, 2) населення, 3) влада. Ці складники є неодмінними при виникненні й існуванні державної організації суспільства. Не існує держава без території, бо якщо населення не займає певної території, хоч і підпорядковується якійсь верховній владі, то це кочова орда, а не держава. Так само не може бути державою незаселена територія, наприклад Арктика чи Антарктида. Врешті, не являє собою держави і населення, яке населяє певну територію, але не підпорядковується верховній державній владі. Така, некерована центральною владою, людність буде перебувати або на додержавному ступені розвитку, або буде у стадії цілковитої анархії, що можливо більш теоретично, ніж практично.

         Коли ми говоримо про державну організацію, як останню і найвищу досі форму суспільних об’єднань, необхідно пам’ятати, що ця державна організація протягом тривалого історичного періоду проходить певний процес у своєму розвитку. Держава, як така, зазнає у своєму устрої, своїх засадах і у своєму реальному змісті суттєвих і кардинальних змін. Проте, на відміну від розвитку людського суспільства, про яке ми вже говорили, що воно поступово ускладнюється, проходячи шлях від простіших організацій до організацій складніших, з державою відбувається не зовсім так. В усякому разі, якщо підходити чисто хронологічно, це зовсім не так. Наприклад, така держава, як Римська імперія, існувала раніше, ніж державні організації середньовічної Європи. Проте, перша була дуже складною суспільною організацією, яка мала за собою тривалий процес розвитку, держави ж середньовічної Європи являли собою примітивні молоді суспільні побудови. Не маючи можливості стверджувати наявність постійного прогресу в розвитку держави, можна, у той же час, спостерігати наявність певних періодів у розвитку державних організацій. Власне наявність таких періодів дає можливість пояснити появу, розквіт та занепад великих культур і створених на їхній основі держав далекого минулого. Зникли, як могутні державні сили і як могутні державні комплекси, великі організації стародавнього Єгипту, Вавілону, стародавньої Греції і Риму. Після них постають прості суспільні організації у вигляді тих же феодальних держав європейських варварів, які стали спадкоємцями спадщини Великої Римської імперії. Пройшовши певний період свого розвитку і досягнувши певного рівня розвитку, ці держави також впали, і на зміну їм приходить інший тип держав. У цьому процесі можна визначити наявність певної спадковості і використання здобутків попереднього етапу на наступному етапі, проте форми цього використання і його межі завжди мають свою специфіку.

         Розглядаючи історичний процес розвитку держави, можна, базуючись на європейському досвіді, виділити наступні періоди в їхньому розвитку:

         1 період — зародження держави — племінна держава. Саме на цьому етапі появляються основні її складові — територія, населення, влада;

         2 період — держави античного світу. Це, перш за все, держави Греції та Римська імперія. Для цих держав характерним є наявність досить високого правового статусу у вільних громадян і, у той же час, наявність великої кількості людей, які є тільки об’єктами права, — рабів. Саме на них опирається суспільне виробництво цього циклу;

         3 період — держави феодального середньовіччя. Організація цих держав спочатку була нескладна, відбиваючи простоту існуючих суспільних відносин. Існування міждержавних та внутрішньодержавних зв’язків мінімальне. Населення таких державних груп розбите на ряд різних соціальних груп, з різним правовим статусом.

         4 період — станова монархія. Наявність чіткої структуралізації суспільства з практично виключеною можливістю переходу з одного стану в інший. Принципово різний правовий статус представників різних груп.

         5 період — сучасна держава.

         Таким чином, в розвитку держави, базуючись на правовому статусі особи у той чи інший історичний період, можна виділити п’ять періодів: зародження держави, антична держава, держава раннього середньовіччя, станова держава і сучасна держава.

         Антична держава характеризується тим, що в ній існує значна частина людей, які взагалі не визнаються суб’єктами права і, відповідно, не мають жодних прав і свобод, тобто раби. При цьому, людина могла бути рабом від народження, стати ним у результаті захоплення у полон чи в силу економічних чинників (боргове рабство). Наявність такої групи абсолютно безправних людей є характерним явищем для всіх держав античності: від Єгипту і Вавілону до Греції та Риму. У той же час, уже в античних державах, хоча і різною мірою і в різних формах, проявляється принцип правової рівності, який, звичайно, поширюється тільки на вільних громадян.

         Держава раннього середньовіччя, як правило, має значно нижчий рівень розвитку законодавства, механізмів правового регулювання суспільних відносин, сама є доволі слабкою. У такій державі визначальна роль у правовому регулюванні належить звичаєвому праву, втручання держави в життя людей є мінімальним і часто обмежується тільки сплатою податку (данини) та участю у захисті держави від зовнішніх посягань. У такій державі, якщо й продовжує існувати рабство, то в значно менших масштабах, ніж на попередньому етапі. Можна стверджувати, що в державі раннього середньовіччя практично нема людей, які б не визнавалися суб’єктами права. Правовий статус особи значною мірою залежить від неї самої і визначається її суспільною діяльністю. Можлива зміна місця проживання чи роду і характеру занять, нема жорстких правових обмежень. Разом з тим, ідея правової рівності і в законодавстві, і в реальному суспільно-політичному житті практично відсутня.

         Станова держава характеризується тим, що правовий статус особи визначається її походженням. Суспільство поділене на певні стани, між якими існують чіткі межі, перехід з одного стану в інший утруднений або й не можливий. Всі люди визнаються суб’єктами права, проте між правовим статусом різних станів колосальна відмінність — від селян-кріпаків, які мало чим відрізняються від рабів, будучи особисто залежними, до представників шляхти, дворянства, які мають надзвичайно широкі права і свободи, які в багатьох випадках можуть бути реально забезпеченими та захищеними. Питання про правову рівність може мати місце тільки в рамках окремого стану. [9; 351]

         Сучасна держава базується на визнанні принципу правової рівності всіх громадян, незалежно від їхнього походження, майнового стану, роду та характеру занять та інших обставин. По суті, у сучасній державі правовий статус особи визначається нею самою, залежно від того, чим вона займається, її інтелектуальних та інших здібностей. Існування різних соціальних груп у суспільстві визначається розвитком суспільства, а не якимись правовими приписами. Перехід з однієї соціальної групи в іншу не має жодних правових обмежень, хоча може бути утрудненим або й неможливим в силу інших обставин (фінанси, інтелект тощо). Приналежність особи до певної соціальної групи не впливає на її правову рівність з іншими людьми. У сучасній державі людина, її права і свободи є пріоритетними соціальними цінностями. Напрямок розвитку сучасної держави — це все більш повне і всестороннє закріплення і забезпечення прав і свобод людини. При цьому, можливі певні тенденції до перебільшення значення або ігнорування тих чи інших прав і свобод, що проявляється у тоталітарних чи авторитарних режимах у сучасних державах. Заперечення принципу правової рівності, виходячи з тих чи інших засад (класових, національних, релігійних), має, як правило, тимчасовий, перехідний характер. Основною, визначальною характеристикою сучасної держави все ж таки залишається рівність всіх перед законом, обмеження державної влади правами та свободами людини.

         Можливі і інші класифікації та періодизації історичного розвитку держави.

         Відмінність держави від додержавної організації суспільства виражається в наступному:

  1. В додержавній формі організації суспільства влада виражає недиференційовані інтереси всієї групи; в державі інтереси диференціюються на інтереси загалу, панівної групи, правителя;
  2. В додержавній формі влада існує окремо у кожній групі (племені, роді), невіддільно від неї; в державі влада єдина, відособлена, для її забезпечення на всій території держави створюються спеціальні органи;
  3. В додержавній формі організації суспільства регулятором відносин є норми звичаєвого права, окремі і специфічні для кожної групи; в державі твориться єдина система правових норм — законодавство.

         Існує також ряд інших, менш важливих, відмінностей, наприклад у державі встановлюються податки, відбувається поділ влади за певними функціями тощо.


Висновки

         Найдавніші первісні людські об’єднання — це об’єднання, які виникнули на грунті кровного зв’язку, і першою формою суспільної організації можна вважати родину (сім’ю). Це така людська група, яка об’єднує батьків та їхнє потомство. Її об’єм та форми можуть бути різними. Вона може охоплювати батьків та їхніх дітей — так звана мала родина — або також і потомство дітей — так звана велика родина. Батьки — це або визначена пара людей, тобто моногамна сім’я, або чоловік та кілька жінок — полігамія, або, навпаки, кілька чоловіків та одна жінка — поліандрія, або, врешті, кілька чоловіків і кілька жінок — гуртове (групове) подружжя. Чи ці форми існують одночасно, чи приходять на зміну одна одній, однозначно сказати важко. Але щодо проблем держави це питання не має принципового значення. Однозначно тільки те, що саме сім’я є першою найнижчою формою суспільного об’єднання. І тому скрізь, де забезпечення життєвих потреб, у першу чергу забезпечення харчування, не вимагає більшої групи людей, де, навпаки, кількість харчування обмежена і надмірне збільшення її здобувачів небажане, там суспільне об’єднання не вийде за межі сім’ї. Прикладом може бути життя мисливців.

         Рід — це ширше об’єднання. Він об’єднує собою вже не тільки батьків і потомство, але й певну кількість сімей. Чинником, що зв’язує рід, є не фізичне існування спільних батьків, але пам’ять, традиція спільного походження від спільного предка чи предків.

         Аналогічно і в наступному, ширшому, ніж рід об’єднанні — племінному. У племені присутнє почуття кровної спорідненості, приналежності. При тому, що воно у племені відіграє ще більшу роль, ніж у роді, тут не завжди можна пов’язати його з означеним хоча б символом родоначальником. Але саме кровна спорідненість є основою для розуміння “свій” і “чужий”, тобто такий, що не пов’язаний з племенем кровним зв’язком.

         У первісному соціальне однорідному суспільстві норми поведінки відображали інтереси і волю всіх членів роду і племені, виникали в свідомості членів цього суспільства, були одночасно правами та обов’язками (себто право та обов’язок не розмежовувалися), забезпечувалися внутрішнім переконанням людей, їхніми звичками, схваленням чи осудом родичів.

         На відміну від соціальних норм поведінки в первісному суспільстві, норми юридичного права виражають волю певних класів, інших верств соціальнонеоднорідного суспільства. Вони зовнішньо об’єктивовані, загальнообов’язкові і формально визначені в нормативних актах, правових звичаях, нормативних договорах, судових та адміністративних прецедентах, що встановлюються чи санкціонуються державою (її органами). У нормах права чітко розмежовуються права та обов’язки. Це означає, що кожне суб’єктивне право одного суб’єкта забезпечене обов’язком іншого суб’єкта. Норми права забезпечуються всіма засобами переконання і державного примусу.

         Отож, на відміну від соціальних норм первісного суспільства норми юридичного права в умовах державності є засобом, що його держава використовує для управління населення. Вони виражають волю економічно і політичне панівних верств населення, встановлюються чи санкціонуються державою у вигляді суб’єктивних прав і юридичних обов’язків. Реалізацію норм юридичного права забезпечує держава.

         Держава, як особлива організація політичної влади, відрізняється від родоплемінної організації тим, що:

— замість кровноспоріднених зв’язків, що існували в первісному суспільстві, населення в державі поділяється за територіальною ознакою (селища, села, міста, райони, округи, області та інші територіальні одиниці);

— для держави характерна особлива публічна влада, відмінна від населення (особливий механізм управління людьми);

— утримання публічної влади, відокремленої від основної маси населення, потребує значних витрат і здійснюється за рахунок коштів, що надходять від збору податків;

— головним знаряддям у руках держави для управління людьми є закон — нормативний акт, установлений чи санкціонований державою (або інше джерело права).

 

 

Список використаних джерел та літератури

  1. Кравчук М. В. Теорія держави і права. Проблеми теорії держави і права: Навчальний посібник. — 3-тє вид., змін, й доп. — Тернопіль: Карт-бланш, 2002.- 247 с.
  2. Нерсесянц В.С. Общая теория права и государства. Учебник для юридических вузов и факультетов. — М.: Издательская группа НОРМА—ИНФРА. М, 1999. — 552 с.
  3. Проблемы теории государства и права: Учебник / Под ред. С.С.Алексеева. — М.: Юрид. лит., 1987. — 448 с.
  4. Скакун О.Ф. Теорія держави і права: Підручник / Пер. з рос. — Харків: Консум, 2001. — 656 с.
  5. Теория государства и права. Учебник для юридических вузов и факультетов. Под ред. В. М. Корельского и В.Д. Перевалова — М.: Издательская группа ИНФРА. М—НОРМА, 1997. — 570 с.
  6. Теория права и государства. Под ред. проф. Н. Манова. Учебник для вузов. — М.: Издательство БЁК, 1995. — 336 с.
  7. Теория государства и права. Под ред. Матузова Н.И., Малько А.В. – М., 1999. — М.: Издательство БЁК, 1995. — 564 с.
  8. Теорія держави і права (под ред. В.В.Копейчикова). Київ: Юрінком. — 1997.
  9. Хропанюк В. Теория государства и права. – М.: 1994. с. 450.

 

 

Механізм держави
Структура юридичної норми

Добавить комментарий

Your email address will not be published / Required fields are marked *