Основи права (51 питання)

Основи права.

  1. Поняття та передумови походження держави і права. 4
  2. Ознаки і функції держави та права. Взаємодія правових норм з іншими соціальними нормами. 6
  3. Механізм держави. Форми держав. 9
  4. Галузі та інститути права. Норми права, їх структура. 13
  5. Поняття закону та прийняття законів. Підзаконні нормативні акти. Дія законів у часі, просторі та за колом осіб. 16
  6. Конституційне право України, його джерела. Основні положення Конституції України. 20
  7. Конституційно-правовий статус людини і громадянина в Україні 22
  8. Громадянство в Україні 25
  9. Вибори і референдум в Україні, їх види та умови проведення. 27
  10. Органи державної влади в Україні, їх формування та компетенція (Верховна Рада України, Президент України, Кабінет Міністрів України. 29
  11. Місцеве самоврядування в Україні 35
  12. Судоустрій України. Види судів в Україні, їх компетенція. 37
  13. Адміністративне право України, його предмет, джерела. Поняття правопорушення, його ознаки і склад. 38
  14. Адміністративна відповідальність та адміністративні стягнення. 43
  15. Цивільне право України, його предмет, джерела. Елементи цивільних правовідносин. 46
  16. Суб’єкти цивільних правовідносин. Правоздатність та дієздатність фізичних осіб 47
  17. Поняття, ознаки та види юридичних осіб, їх право – та дієздатність. 50
  18. Представництво, його види. Довіреність (зміст, строки, види та посвідчення) 51
  19. Строки та терміни у цивільному праві. Позовна давність. 54
  20. Поняття власності та права власності. Види власності. Захист права власності 56
  21. Правочини, їх види. Умови дійсності правочинів. Наслідки визнання правочинів недійсними. 58
  22. Зобов’язання, їх види та виконання (строк, обсяг, місце виконання) 60
  23. Забезпечення виконання зобов’язань (неустойка, порука, гарантія, застава, завдаток, притримання). 63
  24. Зобов’язання по відшкодуванню заподіяної шкоди, умови їх виникнення. 65
  25. Цивільно-правові договори: їх зміст та укладання. 69
  26. Особисті немайнові права фізичної особи (загальні положення, види, зміст) 72
  27. Поняття спадкового права. Спадкоємство за законами та за заповітом. 74
  28. Трудовий договір: порядок його укладання. Випробування при прийомі на роботу 83
  29. Робочий час, його види (скорочений, неповний, надурочний робочий час) 86
  30. Час відпочинку, його види і загальна характеристика. 88
  31. Підстави і порядок розірвання трудового договору з ініціативи працівника та з ініціативи власника або уповноваженого органу. 91
  32. Дисциплінарна відповідальність працівників, підстави її застосування та види. Порядок та строки застосування дисциплінарних стягнень. 94
  33. Матеріальна відповідальність працівників за шкоду, заподіяну підприємству, установі або організації, її види (обмежена, повна, підвищена) 96
  34. Письмовий договір про повну матеріальну відповідальність працівників, умови його укладання та порядок відшкодування шкоди (при індивідуальній та колективній відповідальності) 99
  35. Правове регулювання оплати праці 101
  36. Порядок вирішення індивідуальних та колективних трудових спорів. 102
  37. Сімейне право України, його предмет, джерела. 105
  38. Поняття шлюбу, умови його укладання. Недійсність шлюбу. 107
  39. Особисті і майнові права і обов’язки подружжя. Шлюбний договір. 110
  40. Визначення походження дитини. Особисті та майнові права і обов’язки батьків і дітей  112
  41. Опіка та піклування над дитиною.. 113
  42. Правове регулювання усиновлення. Патронат над дітьми. 114
  43. Кримінальне право України, його предмет, джерела. Особливості кримінальних правовідносин. 117
  44. Поняття злочину, його склад. Стадії скоєння злочину. 119
  45. Співучасть у вчиненні злочину. 124
  46. Підстави кримінальної відповідальності. Обставини, що виключають злочинність діяння (необхідна оборона, крайня необхідність та ін..) 125
  47. Поняття, цілі та види кримінального покарання. Обставини, що пом’якшують та обтяжують покарання. 129
  48. Докази в цивільному процесі. Судові витрати. 139
  49. Особливості наказного та окремого проваджень. 141
  50. Позовне провадження. Заочний рогляд справи. 144
  51. Порядок та строки оскарження судових рішень. 146

 

 

1.      

1.     Поняття та передумови походження держави і права

         Держава виникає і розвивається в конкретних умовах життя людей і у зв’язку з певним ступенем розвитку суспільства.

         Безпосередня причина виникнення держави та права – розподіл суспільства на класи з протилежними інтересами. Це дуже тривалий і складний процес.

         У теорії держави і права розглядають такі передумови виникнення держави:

а) три великі розподіли праці;

б) поява надлишкового продукту, патріархальної сім’ї, приватної власності та майнової нерівності;

в) утворення класів як великих груп людей з протилежними інтересами та виникнення міжкласових конфліктів;

г) неспроможність суспільної влади первісного ладу врегулювати класові суперечності й конфлікти.

         Розкриваючи ці передумови, треба наголосити, що економіка первісного ладу прогресувала з подальшим удосконаленням знарядь праці. Щодо розподілу праці, то потрібно мати на увазі виділення скотарства, відокремлення ремесел від землеробства і появу купців, зайнятих лише обміном.

         За нових економічних умов одна сім’я мала змогу не тільки забезпечити себе засобами існування, але й мати надлишковий продукт, який зосереджувався в руках старійшин, військових начальників. Важливу роль відігравали також майнова міжродова, а потім і внутрішньородова нерівність, з’являється приватна власність, класи – групи людей, які займають протилежне місце у суспільному виробництві.

         У цих нових умовах родоплемінна організація існувати не могла. Потрібний був орган, здатний зберегти та забезпечити функціонування суспільства як цілісного організму. Новому органу потрібна була міцна влада з певними установами, особливим загоном людей, які б займалися тільки управлінням і володіли можливістю здійснювати організаційний примус. Таким органом і стала держава.

         Формування держави пройшло через ряд етапів, яким притаманне поєднання рис родоплемінної та державної організації суспільства.

         Закономірності виникнення держави в різних народів мали свою специфіку, зумовлену історичними умовами. Розрізняють три основні форми виникнення держави: афінську, римську й давньогерманську. В Афінах виникнення держави проходило у класичній формі з внутрішніх протиріч. У Стародавньому Римі цей процес був прискорений боротьбою плебеїв (зайшлого населення) проти патриціїв (римської родової знаті), а в давніх германців – завоюванням чужих територій, для панування над якими родова організація була непридатна. У Київській Русі одразу склалася своєрідна ранньофеодальна держава.

         В юридичній науці питання виникнення права відносять до найбільш дискусійних. Вивчення права та його сутності неможливе без виявлення комплексу причин та передумов, що викликали його появу. Вирішення цієї проблеми передбачає використання сучасних даних багатьох інших наук — історії, археології, антропології, етнографії тощо.

         Причини й обставини, що обумовили появу держави, багато в чому аналогічні причинам, що привели до появи права. Якщо при вивченні процесів виникнення держави основна увага приділялася узагальненню історії організаційних форм, що існували в первісному суспільстві, то при вивченні походження права основна увага повинна приділятися його регулятивним началам.

         Чим відрізняються регулятивні системи додержавного і державно оформленого суспільства? Ці питання доводиться вирішувати теорії держави і права, щоб виявити причини виникнення і сутність права.

         Правила поведінки первісного суспільства ґрунтувалися на колективістських принципах. Вони носили характер мононорм, єдиних, нерозділених правил поведінки. В них сполучалися звичаї, традиції, обряди, норми первісної релігії, міфологія, первісна мораль. Це пояснюється тим, що свідомість первісної людини, її життєдіяльність не була достатньо структурованою. Ці мононорми відрізнялися змістом (спрямованим на виживання людей як біологічного виду і їхню подальшу соціалізацію), способами регулювання (табу, зобов’язання, дозволи), формами вираження (міфологія, традиції, звичаї, ритуали, обряди), процедурами (наприклад, розгляд спорів) і санкціями (як реальними, так і “надприродними”).

         Звичаї як основна форма вираження мононорм становили найраціональніші варіанти поводження людей у соціально значущих ситуаціях, які склались стихійно і в результаті багаторазового повторення увійшли у звичку. Звичаї підтримувалися не тільки суспільною думкою, але й авторитетом предків, усілякими табу. Велике значення мали також численні міфи і сказання, що відбивають зразки належного і забороненого поводження. Усі ці норми виражали колективістські начала в первісному суспільстві, в якому окрема особистість узагалі не мислилася у відриві від роду.

         З поступовим переходом від економіки, що привласнює, до відтворюючої підвищується ефективність індивідуальної праці, поступово змінюється вся система суспільних відносин, становище людини в суспільстві. Безроздільна залежність особистості від суспільства втрачає колишнє значення. Їй на зміну приходять відносини взаємної залежності членів суспільства, в яких дуже важливий компроміс.

         Розвиваються товарообмінні відносини, в яких має бути забезпечений еквівалентний обмін. Зіткнення при цьому різних (іноді протилежних) інтересів викликає необхідність їхнього узгодження. Забезпечення компромісу інтересів можливе через наділення сторін взаємопов’язаними правами й обов’язками, що набувають загальнообов’язкового характеру.

         Виникнення юридичного права, тобто такого, що забезпечується державою і походить від неї, — це закономірний наслідок ускладнення суспільних зв’язків, поглиблення соціальних протиріч і конфліктів. У класовому суспільстві звичаї вже не в змозі забезпечити порядок і стабільність у суспільстві й регулювати економіку через те, що вони були недостатньо забезпечені.

Спочатку правителі ранніх держав продовжували забезпечення цих звичаїв, формально закріплюючи їх в письмових джерелах звичаєвого права, але поступово їх зміст переорієнтувався на інтереси панівного класу. У міру посилення публічної влади і відокремлення державного апарату від суспільства основна маса населення усувається від формування змісту правових розпоряджень. Це стає прерогативою осіб, що здійснюють управління суспільством.

На відміну від звичаїв, правові норми фіксуються в письмовій формі, закріплюють чітко визначені дозволи, зобов’язання, обмеження і заборони. Змінюється порядок забезпечення їхньої дії: якщо раніше контроль за їх виконанням покладався на суспільство в цілому, то зараз це покладається на відповідні органи держави. Суперечки вирішує спеціалізований орган — суд. У цілому ж виникнення права — явище позитивне, адже саме право було і є найбільш ефективним регулятором суспільних відносин, засобом розв’язання соціальних конфліктів і протиріч. Отже, виникнення права об’єктивно обумовлене становленням класового суспільства, необхідністю регулювання відтворюючого господарства через наділення суб’єктів правами та обов’язками.

2.     Ознаки і функції держави та права. Взаємодія правових норм з іншими соціальними нормами

         Загальні ознаки держави.

         Держава — єдина політична організація, яка:

         1) охоплює усе населення країни в просторових межах. Територія — матеріальна основа існування держави. Сама територія не породжує держави. Вона лише створює простір, у межах якого держава простирає свою владу на населення, що мешкає тут. Територіальна ознака породжує громадянство — юридичний зв ‘я-зок особи з даною державою, який виражається у взаємних правах і обов’язках. Громадянин держави набуває: а) обов’язок підкорятися державно-владним велінням; б) право на заступництво і захист держави;

         2) має спеціальний апарат управління — систему державних органів, що складаються з особливого розряду осіб, професіоналів з управління;

         3) має у своєму розпорядженні апарат легального примусу: збройні сили, установи і заклади примусового характеру (армія, поліція, тюремні і виправно-трудові установи);

         4) в особі компетентних органів видає загальнообов’язкові юридичні норми, забезпечує їх реалізацію, тобто держава організує громадське життя на правових засадах, виступаючи, таким чином, як арбітр, що узгоджує індивідуальні, групові і суспільні інтереси. Вона забезпечує і захищає права своїх громадян, а також інших людей, що перебувають на її території. Без права, законодавства держава не в змозі ефективно керувати суспільством, забезпечувати здійснення прийнятих нею рішень;

         5) має єдину грошову систему;

         6) має офіційну систему оподаткування і фінансового контролю;

         7) має суверенітет;

         8) має формальні реквізити — офіційні символи: прапор, герб, гімн.

         Слід зважити на те, що держава може бути світською і теократичною.       Більшість держав світу — світські, тобто такі, в яких розмежовані сфери дії церкви і держави (церква відокремлена від держави). У теократичних державах влада належить церковній ієрархії (Монголія до 1921 p., сучасний Ватикан).

         Перед будь-якою державою постає коло завдань, на вирішення яких вона спрямовує свої матеріальні ресурси, ідеологічні та політичні зусилля. З усієї сукупності цих завдань можна виділити такі, що виражають сутність держави. Ці основні напрями діяльності держави називаються її функціями.

         Функціональний підхід, по-перше, допомагає глибше засвоїти саме поняття держави, побачити її історичне призначення і роль у житті суспільства; по-друге, дає можливість науково окреслити зміст діяльності держави в конкретних історичних умовах; по-третє, служить цілям удосконалювання організаційної структури держави й якісного здійснення державного управління.

         Функції держави — це взяті в комплексі головні напрями її внутрішньої і зовнішньої діяльності, що виражають і конкретизують класову і загальнолюдську сутність і призначення держави в суспільстві, цілі й завдання держави по управлінню суспільством у властивих їй формах і властивими їй методами.

          Головні завдання і цілі держави на тій чи іншій стадії розвитку обумовлюються економічними, політичними та соціальними умовами в суспільстві. Здійснення функцій держави має постійний, систематичний характер і відбувається протягом всього часу існування умов, що спричинили появу тих чи інших функцій.

         Усебічне пізнання держави припускає вивчення того, як цей соціальний інститут діє, змінюється, розвивається, як реалізує своє соціальне призначення. Держава тільки тоді функціонує продуктивно, коли її функції повною мірою відповідають об’єктивним потребам суспільства.

         Функції держави відносно суспільства — це основні напрями її діяльності, націлені на вирішення загальних справ суспільства. Необхідність їх вирішення ставить перед державою певні завдання. Пояснити функції держави — значить пояснити завдання, що постають перед нею, і способи їх здійснення. Слід мати на увазі, що і внутрішні, і зовнішні функції здійснюються відносно суспільства, в якому існує держава.

         Все це допомагає виділити наступні найбільш істотні ознаки функцій держави.

          — Функція держави не будь-який, а саме основний, головний напрям її діяльності.

         — У функціях предметно виявляється її класова і загальнолюдська сутність, її соціальне призначення. Функції держави як вираження її соціального призначення показують, у чому знаходить своє виявлення вплив держави на суспільство, її регулююча роль.

          — Виконуючи свої функції, держава тим самим вирішує завдання, що постають перед нею.

          — Функції держави конкретизують цілі державного управління. Виконуючи свої функції, держава вирішує завдання з управління суспільством.

          — Реалізуються функції у певних формах і особливими, характерними для державної влади методами.

          — Функції держави мають об’єктивний, конкретно-історичний характер.

         Праву притаманні ознаки, що характеризують його як специфічну систему регулювання суспільних відносин. Розглянемо їх.

  1. Нормативність. Право має нормативний характер: права й обов’язки, якими володіє кожна людина чи юридична особа, не довільні, а чітко визначені правовими нормами. Нормативність означає, що право представлене нормами — правилами поведінки, що визначають права й обов’язки учасників регульованих відносин, їхню відповідальність. Правила поведінки, закріплені у правових нормах, спрямовані на майбутню поведінку. Право за допомогою юридичних норм кожному громадянину й організації несе інформацію про те, які дії можливі, які заборонені, а які необхідні.
  2. Формальна визначеність. Норми права офіційно закріплюються в нормативних актах та інших письмових джерелах, що підлягають однаковому тлумаченню і виконанню. Держава надає форму правовому змісту.

     Варто помітити, що формальна визначеність певною мірою властива й іншим нормативним системам. Так, корпоративні норми закріплюються у статутах, релігійні норми-заповіді формулюються у священних книгах. Однак у наведених випадках форма відповідних правил надається не державою, а іншими організаціями (суспільними, релігійними). Держава, на відміну від них, надає праву загальнообов’язкового офіційного значення, зводячи право в закон.

  1. Загальнообов’язковість права виявляється в тому, що всі члени суспільства повинні обов’язково виконувати вимоги, які містяться в нормах права. Загальнообов’язковість повинна розповсюджуватись не лише на громадян, їх об’єднання, посадових і службових осіб, але й на державу в цілому: у правовій державі сама держава додержується принципу загальнообов’язковості права. Правові встановлення обов’язкові для усіх, кому вони адресовані.
  2. Забезпеченість можливістю державного примусу. Це специфічна ознака права, що відрізняє його від інших засобів соціального регулювання: моралі, звичаїв, корпоративних норм та ін. Держава, що має монополію на здійснення примусу, являє собою необхідний зовнішній фактор існування і функціонування права. Історично право виникло і розвивалося у взаємодії з державою, спочатку виконуючи головним чином охоронну функцію. Саме держава надає праву його властивості: стабільність, формальну визначеність, загальнообов’язковість.
  3. Свідомо-вольовий характер права. Право — прояв волі та свідомості людей. Інтелектуальна сторона права полягає в тому, що воно є формою відображення соціальних закономірностей і суспільних відносин — предмета правового регулювання. У праві виражаються потреби, інтереси, цілі суспільства, окремих осіб і організацій. Право виражає соціальний компроміс на засадах справедливості й розуму.

Право є прояв не тільки інтелекту, але й волі людей, бо в ньому визначається їхня майбутня поведінка, з його допомогою реалізуються інтереси і потреби, досягаються намічені цілі. Право регулює лише ту поведінку людей, яка має усвідомлений характер і пов’язана з волевиявленням людини.

  1. Системність. Право являє собою складне системне утворення. Норми права являють собою не просту сукупність, суму, а систему, якій притаманні внутрішня погодженість, упорядкованість, взаємозв’язки складових елементів. Первинним елементом системи права є правові норми, що поєднуються у більші утворення — інститути права і правові галузі. Це — традиційний погляд на систему права. Але, крім цього, систему права можна розглядати і як розподіл права на публічне і приватне, міжнародне і національне, об’єктивне і суб’єктивне. Крім того, системність притаманна і окремій нормі права.
  2. Універсальність — право, здатне регулювати різні за природою суспільні відносини, є універсальним суспільним регулятором.

 

 

3.     Механізм держави. Форми держав.

         Механізмом держави, як правило, вважається система органів державної влади (апарат держави) та інших основних інститутів держави. До механізму держави, поряд з органами державної влади, належать також громадянство, територія (територіальний устрій), бюджетна, грошова і банківська системи, Збройні Сили та інші військові формування держави, державні символи тощо.

         Таке розуміння механізму держави взагалі і української держави зокрема не викликає заперечення. Варто лише додатково наголосити на системності підходу до цього явища.

         Механізм держави — це система органів і організацій та інших інститутів держави, які складають її організаційну основу: організаційно-політичну, організаційно-економічну та інші.

         До організаційно-політичної основи держави, тобто до її політичного механізму належать насамперед: органи державної влади, територія держави, Збройні Сили та інші державні військові формування, державні символи, столиця держави.

         До організаційно-економічної основи держави, тобто до її економічного механізму належать передусім: бюджетна, грошова і банківська системи, державна власність та інші організаційно-економічні важелі діяльності держави.

         До соціальної (організаційно-соціальної) основи держави, тобто до її соціального механізму належать переважно: громадянство, а також державні соціальні системи: охорони здоров’я, соціального захисту тощо.

         До організаційно-культурної (духовної) основи держави, тобто до її культурного (духовного) механізму відносяться насамперед: державна мова, державні системи освіти, виховання, науки, культури тощо.

         Пріоритетним елементом (складовою) механізму держави є її політична основа, політичний механізм, зокрема органи державної влади.

         Систему органів державної влади, за Конституцією країни, складають: 1. Орган законодавчої влади. 2. Глава держави. 3. Органи виконавчої влади. 4. Органи судової влади. 5. Інші органи держави.

         Органом законодавчої влади є Верховна Рада України. Верховна Рада є загальнонаціональним, виборним, представницьким, колегіальним, постійно діючим, однопалатним органом законодавчої влади, який складається з 450-ти народних депутатів. Вони обираються на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування терміном на чотири роки (ст. 76).

         Главою держави є Президент України. За Конституцією, він є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності, додержання Конституції, прав і свобод людини і громадянина (ст. 102). Президент обирається громадянами України на основі загального, рівного і прямого виборчого права при таємному голосуванні строком на 5 років. Він призначає Прем’єр-міністра (за згодою Верховної Ради) і членів Кабінету Міністрів за поданням Прем’єр-міністра (ст. 106). Кабінет Міністрів є відповідальним перед Президентом та підконтрольним і підзвітним Верховній Раді.

         Органи виконавчої влади, за Конституцією, — становлять собою певну систему. До неї входять: Кабінет Міністрів, який є вищим органом у системі органів виконавчої влади, міністерства та інші органи центральної виконавчої влади і місцеві державні адміністрації. Ці органи (органи виконавчої влади) є, образно кажучи, «хребтом» держави і державної влади. Якщо уряд є сильним, то, як правило, сильною є і держава.

         Судочинство в Україні здійснюється, відповідно до Конституції, Конституційним Судом та судами загальної юрисдикції (ст. 124).

         До органів судової влади належать також Вища рада юстиції.

         Поряд з цими. органами державної влади є органи, які передбачені Конституцією, але безпосередньо не віднесені до органів певного виду державної влади. Це, зокрема. Центральна виборча комісія, Національна рада України з питань телебачення і радіомовлення тощо.

         Форма держави є безпосереднім виразником і носієм її сутності і змісту (функцій) держави. Це складне суспільне явище, котре включає в себе три взаємопов’язані елементи: форму правління, форму державного устрою і форму державного режиму.

         Форма правління — це спосіб організації державної влади, що включає в себе порядок утворення державних органів і розподіл компетенції між ними. Основними формами правління є монархія і республіка.

         Монархія — це така форма правління, за якої вища державна влада здійснюється одноособово і переходить, як правило, за спадком.-Монархія виникла в умовах рабовласницького суспільства, проте основною формою державної влади стала лише при феодалізмі. В буржуазному суспільстві збереглися здебільшого формальні ознаки монархії.

         Основними ознаками класичної монархічної форми правління є наступне:

— існування одноособового глави держави (монарха);

— глава держави здійснює правління безстроково;

— монарх здійснює керівництво державою на свій розсуд;

— влада глави держави має спадковий характер;

— монарх не несе відповідальності за законами даної держави (юридична безвідповідальність).

         Монархії поділяються на дві групи: необмежені й обмежені. Необмежена монархія — це форма правління, за якої влада монарха не обмежена дією законів чи повноваженнями державних органів. У рамках необмеженої монархії можна виділити такі її різновиди:

— деспотична монархія, за якої влада монарха обожнюється, а він сам офіційно визнаний божеством або напівбоже-ством. Така форма правління характерна для рабовласницьких держав, насамперед стародавнього сходу (Єгипет, Вавилон, Ассірія, Китай);

— абсолютна монархія — це форма правління, за якої влада монарха зумовлюється його приналежністю до правлячої династії, але йому не надаються божественні почесті (Саудівська Аравія). Обмежена монархія — це форма правління, за якої влада монарха обмежена дією законів чи повноваженнями державних органів. Різновидами обмеженої монархії є:

— дуалістична монархія — це така монархія, за якої глава держави не має законодавчої влади, що перейшла до парламенту, але формує склад уряду, яким керує особисто або через призначеного ним прем’єр-міністра;

— парламентська монархія — це така монархія, за якої влада монарха суттєво обмежена у всіх сферах здійснення державної влади, за ним лише формально зберігається статус глави держави, який, як правило, обмежується лише представницькими функціями. Більшість сучасних монархій є парламентськими, їх існування зумовлене національними традиціями (Англія. Японія. Швеція).

         Республіка-не така форма правління, за якої вища державна влада здійснюється виборними органами, котрі обираються наро-лом на певний строк. Основними ознаками республіки є:

— виборність на певний строк глави держави та інших вищих органів державної влади;

— здійснення державної влади не за власним правом, а за дорученням народу;

— юридична відповідальність глави держави у випадках, які передбачені законом;

— загальнообов’язковість рішень верховної державної влади для всіх інших державних органів;

— захист прав та інтересів громадян, взаємна відповідальнісгь особи і держави.

         Сучасні республіки поділяються на парламентські, президентські та змішані. Парламентська республіка ~ це форма правління, за якої вищу державну владу здійснює парламент, який формує повністю відповідальний перед ним уряд (Італія, Австрія, Індія. Греція).

         У парламентській республіці можливе існування поста президента, який обирається парламентом, йому підзвітний і має виключно представницькі функції. Іноді президент не обирається і главою держави стає прем’єр-міністр.

         Президентська республіка — це форма правління, за якої вищу державну владу здійснює президент, котрий поєднує повноваження глави держави і глави уряду (США, Аргентина, Мексика).

         Змішана республіка (президентсько-парламентська або парламентсько-президентська) поєднує в собі ознаки парламентської і президентської республіки. За такої форми правління парламент набуває повноважень контролю президента щодо формування уряду та здійснення ним виконавчої влади (Франція, Україна, Фінляндія).

         Форма державного устрою — це спосіб поділу держави на певні складові частини та розподіл влади між нею та цими складовими. Форма державного устрою розкриває:

— з яких частин складається внутрішня структура держави;

— яке правове положення складових частин держави;

— як здійснюється розподіл повноважень між центральними і місцевими органами.

         Державний устрій може виявлятись у простій або складній формі. Простою формою державного устрою є унітарна держава. Унітарна держава — це форма устрою держави, окремі складові якої не мають суверенітету, усіх ознак державності. Верховна суверенна влада в унітарній державі повністю зосереджена в центрі, а складові держави (воєводства, області, графства) не мають ознак політико-державної самостійності. Деякі унітарні держави (Італія, Україна) включають автономні утворення.

         Складними формами державного устрою є федерація і конфедерація. Федерація — цс держава, до якої входять кілька територіальних утворень, що володіють суверенітетом, або мають певні ознаки державності. Принцип федералізму полягає у розмежуванні сфер компетенції центральної влади та влади суб’єктів федерації. Цей принцип передбачає договірність у прийнятті спільних рішень, рівне представництво в органах центральної влади. Суб’єкт федерації наділяється установчою владою, має право прийняти власну конституцію, мати свою судову систему (США, Російська Федерація).

         Конфедерація — це тимчасовий юридичний союз суверенних держав, який створюється для досягнення спільних цілей. За конфедеративного устрою держави, що стають членами конфедерації, зберігають свій суверенітет у внутрішніх і зовнішніх справах.

         Форма державного режиму — це сукупність методів і способів здійснення державної влади. Характер існуючого у певній державі режиму визначається обсягом повноважень влади, способами і методами її діяльності, ступенем свободи індивідів. Державний режим може бути демократичним і антидемократичним (авторитарним чи тоталітарним).

         Демократичний режим формується у правових державах. Характерні ознаки:

— конституційне проголошення і здійснення соціально-економічних і політичних прав громадян і їх організацій;

дія принципу розподілу влади;

виборність і строковість повноважень центральних і місцевих органів державної влади;

офіційне визнання принципів законності і конституційності;

наявність демократичного законодавства. Антидемократичний режим характеризується:

ліквідацією або значним обмеженням прав і свобод громадян;

— забороною опозиційних партій;

— зосередженням необмеженої влади в руках глави держави чи уряду;

обмеженням ролі виборних органів державної влади і значним розширенням повноважень органів виконавчої влади; верховенством держави над правом.

 

 

4.     Галузі та інститути права. Норми права, їх структура

         Система права — це внутрішня структура права, котра виражається в єдності й погодженості всіх діючих норм права даної держави, а також у їхньому розподілі по галузях і інститутам права.

         Іншими словами, система права — це впорядкована безліч всіх діючих юридичних норм даної держави. Системність масиву всіх діючих норм права проявляється в їхній єдності, взаємоузгодженні, несуперечності. Упорядкованість безлічі всіх діючих норм права проявляється й у їхньому розподілі по галузях і інститутам

         Структура системи права — це об’єктивно існуюча внутрішня будова права даної держави.

         Основні структурні елементи системи права:

а) норми права;

б) інститути права,

в) галузі права.

         Норми права — вихідний компонент, ті «цеглинки», з яких і складається в остаточному підсумку всі «будинок» системи права Норма права завжди є структурним елементом певного інституту права й певної галузі права

         Інститут права- це відособлена частина галузі права, сукупність правових норм, що регулюють певну сторону якісно однорідних суспільних відносин (наприклад, право власності, спадкоємне право — інститути цивільного права).

         Галузь права — це самостійна частина системи права, сукупність правових норм, що регулюють певну сферу якісно однорідних суспільних відносин (наприклад, цивільне право регулює майнові відносини).

         Для досягнення цілей правового регулювання норма права повинна виразити сам зміст правила поведінки, визначити умови, за яких зміст правової норми повинен здійснюватися, установити негативні наслідки порушення правової норми.

         Структура правової норми — ідеальна логічна конструкція, яка виражає взаємозв’язок її складових елементів. Особливості, зміст і призначення більшої частини правових норм тісно пов’язані з їх структурою. Будь-яка така норма встановлює для учасників суспільних відносин взаємні права й обов’язки; передбачає фактичні обставини, за яких ці права й обов’язки вступають у дію; попереджає про наслідки порушення тієї чи іншої норми. Цьому змісту норми права відповідає притаманна тільки їй структура — внутрішня будова, що характеризується єдністю і взаємозв’язком трьох її складових елементів — гіпотези, диспозиції і санкції.

          Гіпотеза вказує на конкретні життєві обставини (умови), при наявності або відсутності яких і реалізується норма. Гіпотеза — передумова практичного функціонування права, його втілення в життя у формі правовідносин. У ній указуються юридичні факти, наявність яких служить основою виникнення, зміни або припинення правовідносин.

          Встановлюючи обставини і сферу дії норми, гіпотеза одночасно окреслює коло суб’єктів відносин, яких диспозиція “пов’язує” взаємними правами й обов’язками. Тим самим за допомогою гіпотези передбачений диспозицією абстрактний варіант поведінки пристосовується до конкретних осіб, до того чи іншого життєвого випадку, події, дії, місця, часу, віку й інших конкретних життєвих обставин.

         Залежно від будови гіпотези поділяються на прості та складні. Проста гіпотеза припускає якусь одну умову, через яку реалізується юридична норма. Якщо гіпотеза пов’язує дію норми з наявністю двох чи більше умов, вона називається складною. Різновидом складної гіпотези є альтернативна гіпотеза. Її подібність до інших складних гіпотез полягає в тому, що вона також передбачає дві чи більше умови здійснення правової норми. Але для вступу норми права в дію досить однієї з наведених у ній фактичних обставин.

          За формою вираження гіпотези поділяються на абстрактні й казуальні (від слова “казус” — випадок). Абстрактна гіпотеза, вказуючи на умови дії норми, акцентує увагу на їх загальних, родових ознаках. Казуальна гіпотеза пов’язує реалізацію юридичної норми з окремими, чітко визначеними певними випадками, які важко або неможливо відобразити за допомогою абстрактної гіпотези.

          Диспозиція містить саме правило поведінки, відповідно до якого повинні діяти учасники правових відносин. Вона є головним елементом, серцевиною юридичної норми. Залежно від форми вираження диспозиції поділяються на ті, що уповноважують, зобов’язують і забороняють.Диспозиції, що уповноважують, надають суб’єктам право на здійснення передбачених у них позитивних дій, визначають той чи інший варіант їхнього можливого, дозволеного поводження. Ці диспозиції містять слова “вправі”, “має право”, “може”.

          Диспозиції, що зобов’язують, покладають на суб’єктів обов’язок здійснення визначених в нормі позитивних дій, наказують здійснити той чи інший варіант належного поводження. Ці диспозиції містять слова “зобов’язаний”, “повинен”, “підлягає”.

         Диспозиції, що забороняють, містять заборону здійснення визначених в нормі протиправних дій (чи бездіяльності). Ця диспозиція містить вимогу утримуватися від певного варіанта негативного поводження, що законом визнається правопорушенням. Як правило, ці диспозиції містять слова “забороняється”, “не вправі”, “не може”, “не допускається”.

         За способом викладення диспозиція може бути прямою (прямо вказує на права й обов’язки), альтернативною і бланкетною. Альтернативна диспозиція дає можливість учасникам правових відносин варіювати свою поведінку в межах, встановлених нормою. Бланкетна диспозиція містить правила поведінки в найзагальнішій формі, відсилаючи суб’єкта реалізації до інших правових норм.

         У разі порушення диспозиції правової норми вступає в дію передбачена даною нормою санкція.

         Санкція юридичної норми — це її третій, заключний елемент, у якому передбачені певні небажані наслідки матеріального, фізичного, психічного і т. п. характеру, які настають для особи, що порушила диспозицію цієї норми.

         Санкції юридичних норм розрізняються насамперед по галузевій приналежності (кримінально-правові, адміністративно-правові, дисциплінарні, цивільно-правові). За характером несприятливих для порушника наслідків санкції підрозділяються на правовідновлюючі й штрафні (каральні).

         Залежно від ступеня визначеності санкції юридичних норм підрозділяються на абсолютно-визначені, відносно-визначені та альтернативні.

          Абсолютно-визначені санкції точно вказують міру покарання, що повинна бути застосована в разі порушення цієї норми.

         Відносно-визначені санкції встановлюють нижчу і вищу чи тільки вищу межі заходу державного впливу на правопорушника. Наприклад, санкції норм Особливої частини Кримінального кодексу виражені формулами: “карається позбавленням волі на строк від… до… років”, “карається позбавленням волі на строк до… років”.

          Альтернативні санкції дозволяють вибрати з двох чи кількох можливих варіантів заходу державного впливу якийсь один — най-відповідніший конкретним обставинам скоєного правопорушення. Наприклад, “карається позбавленням волі на термін до… років, чи виправними роботами на той самий термін, чи зняттям з посади”.

         Таким чином, структура правової норми є логічно узгодженою, її внутрішня будова зумовлена фактичними суспільними відносинами, що характеризується наявністю взаємозалежних і взаємодіючих елементів, реально виражених у нормативно-правових актах. Кожний з названих елементів має у структурі правової норми своє особливе місце і призначення. Структура юридичної норми як логічний зв’язок гіпотези, диспозиції і санкції в узагальненому виді може бути виражена формулою: “якщо — то — інакше”.

         Структура юридичної норми, закріпленої в нормативному акті, похідна від структури відповідних суспільних відносин і виступає як закономірна реальність правової системи конкретного суспільства.

 

 

5.     Поняття закону та прийняття законів. Підзаконні нормативні акти. Дія законів у часі, просторі та за колом осіб

 

                Вищим за юридичною силою нормативно-правовим актом є закон — основна категорія системи законодавства, що ухвалюється тільки вищими представницькими органами державної влади — парламентом країни чи всенародним голосуванням (референдумом). Закон регулює найважливіші суспільні відносини, має вищу юридичну силу у правовій системі країни. Будь-який інший правовий акт, виданий не на підставі і не на виконання закону, а тим більше невідповідний чи суперечний закону, скасовується у встановленому порядку. Закон є нормативно-правовим актом, що встановлює загальні правила поведінки (норми), обов’язкові для всіх громадян, державних органів, громадських організацій, посадових осіб. Закон усталений, стабільний і піддається зміні, доповненню чи скасуванню лише у виняткових випадках, ухвалюється в особливому порядку, передбаченому Конституцією і регламентом парламенту, має певну структуру і вимагає особливого оформлення.

         Конституція теж є законом, але таким, що має найвищу юридичну силу. Всі закони та інші підзаконні акти мають прийматись на основі Конституції. Конституція є основою правової системи. В системі законодавства всі закони приймаються на основі Конституції, а підзаконні нормативно-правові акти — на основі законів та на їх виконаня.

         На сьогодні порядок прийняття законів в Україні регу­люється Конституцією України і Регламентом Верховної Ради України.

         Законодавча діяльність, як і правотворення в цілому, ґрун­тується на принципах верховенства права, демократизму, глас­ності, врахування громадської думки, плановості, системності, на­укової обґрунтованості законодавчих рішень, визнання людини найвищою соціальною цінністю.

         Законодавчий процес складається з самостійних стадій — логічно завершених етапів щодо прийняття законопроекту. Таки­ми стадіями є:

         законодавча ініціатива — звернення суб’єктів, визначених Конституцією України, до Верховної Ради України стосовно прийняття нового закону або зміни чинного закону, яке здій­снюється шляхом подання на розгляд Верховної Ради України законодавчої пропозиції чи проекту закону. Згідно зі ст. 93 Кон­ституції України право законодавчої ініціативи мають Президент України, народні депутати України, Кабінет Міністрів України;

         підготовка проекту закону до розгляду його Верховною Ра­дою України. Основними етапами підготовки є прийняття рішен­ня щодо підготовки проекту, організаційно-технічне та фінансо­ве забезпечення підготовки проекту, розробка концепції законопроекту, підготовка тексту проекту закону та додатків до нього, наукова експертиза проекту закону, подання закону на розгляд Верховної Ради України суб’єктом права законодавчої ініціати­ви. Особливе значення має наукова експертиза законопроекту — діяльність компетентних органів, установ, спеціалізованих екс­пертних організацій, окремих експертів та груп експертів, що включає дослідження і оцінку наукового рівня, юридичних якос­тей проекту закону, його відповідності спеціально встановленим вимогам (економічним, фінансовим, екологічним, національної безпеки тощо). Підготовлені проекти законів можуть бути опри­люднені для обговорення державними органами, науковими установами, громадськістю. Обов’язковим є оприлюднення про­ектів конституційних законів та законопроектів, що виносяться на всеукраїнський референдум. Далі законопроекти за участю суб’єкта права законодавчої ініціативи та розробників проекту проходять попередній розгляд у відповідних комітетах Верховної Ради України;

         розгляд і обговорення проекту закону Верховною Радою України. Законопроекти розглядаються на пленарних засіданнях Верховної Ради України, як правило, в першому, другому, тре­тьому читаннях. За результатами розгляду і обговорення проекту закону приймаються такі рішення: повернути проект закону для доопрацювання із визначенням головних зауважень і терміну до­опрацювання; надіслати проект закону на додаткову експертизу; відхилити проект закону із зазначенням причин відхилення; схва­лити текст закону в цілому і внести його на всенародний рефе­рендум; прийняти закон і визначити порядок введення його в дію;

         прийняття закону Верховною Радою України. Закони прий­маються в цілому, а частина з них і постатейно — за результатами другого і третього читання на відкритому пленарному засіданні шляхом голосування простою або кваліфікованою більшістю го­лосів народних депутатів України залежно від характеру закону. Прийнятий Верховною Радою закон підписує Голова Верховної Ради України;

         введення закону в дію. Одночасно з прийняттям закону Вер­ховна Рада України вирішує питання щодо умов введення його в дію, тобто визначення строку, порядку, умов набрання чинності законом. Введення в дію закону визначається у прикінцевих чи перехідних положеннях закону. Конституційний закон та кодекс вводяться в дію окремими законами.Прийнятий і підписаний Головою Верховної Ради України за­кон направляється на підпис Президентові України. Президент України підписує закон протягом 15 днів після його отримання і офіційно оприлюднює його або в цей же строк застосовує своє право вето щодо прийнятого закону, повертаючи його зі своїми вмотивованими пропозиціями для повторного розгляду Верхов­ною Радою України. Якщо при повторному розгляді закон буде прийнятий у тій же редакції не менш як двома третинами від кон­ституційного складу Верховної Ради, Президент зобов’язаний підписати його протягом 10 днів з дня повторного прийняття.

         Закони України не пізніше як у 15-денний строк після їх прий­няття і підписання підлягають оприлюдненню державною мовою в офіційних друкованих виданнях: «Голосі України», «Офіційно­му віснику України», «Відомостях Верховної Ради України». За­кон набирає чинності через 10 днів з дня його-офіційного опри­люднення, якщо інше на передбачене самим законом, але не раніше дня їх опублікування в офіційних друкованих виданнях.

         Підзаконний нормативно-правовий акт — нормативний акт, виданий на основі закону, відповідно до закону і спрямований на його виконання шляхом конкретизації законодавчих приписів або встановлення первинних норм.

         Ознаки підзаконного нормативно-правового акта:

         1) містить вторинні (похідні) норми, що приймаються на основі закону, відповідають йому;

         2) розвиває, конкретизує, деталізує первинні норми, вміщені в законах з метою їх реалізації, або регулює забезпечувальні чи допоміжні суспільні відносини;

         3) приймається як колегіальним органом держави (уряд), так і уповноваженими особами (Генеральний прокурор);

         4) залежно від виду має свою процедуру прийняття, яка не настільки сувора і деталізована, як при прийнятті законів;

         5) порівняно із законами кількість їх більша, оскільки суб’єктами їх прийняття виступають органи влади як виконавчі (згори донизу), так і представницькі (органи місцевого самоврядування та їх посадові особи тощо).

         Дію нормативного акта у часі характеризують чотири показники:

         момент набуття актом чинності, тобто початку його дії;

         напрям темпоральної дії нормативного акта;

         момент зупинення дії нормативного акта;

         момент припинення (скасування) дії нормативного акта.

         Отже, чинність закону (нормативного акта) у часі починаєть­ся з моменту набрання законом чинності. Набрання законом чинності означає, що з цього моменту всі організації, посадові особи і громадяни повинні керуватися ним, виконувати і дотри­муватись його.

         Відомо, що порядок і терміни набрання законами чинності встановлюються в кожній державі особливими актами. В Україні ці правила сформульовані насамперед у ч. 2 і 3 ст. 57 Конституції України, згідно з якими «закони та інші нормативно-правові ак­ти, що визначають права і обов’язки громадян, мають бути дове­дені до відома населення в порядку, встановленому законом.

         Другою найважливішою характеристикою дії закону в часі є напрям темпоральної дії, що визначається як дія закону стосов­но фактів, які виникли вже після набуття ним чинності (нових фактів), а також тих, які виникли ще до цього (старих фактів) і тривають після набуття актом чинності.

         Дія нормативних актів у просторі характеризується розповсюдженням їх впливу на певну територію:

— державу в цілому;

— відповідний регіон;

— адміністративно-територіальну одиницю;

— відповідне підприємство, установу, організацію.

         Нормативно-правові акти України поширюються на територію всієї країни. Нормативно-правові акти Автономної республіки Крим — на територію Автономної республіки Крим, в межах повноважень, визначених Конституцією України і Конституцією АРК.

         Під територіальною дією нормативно-правових актів розуміється поширення законодавство в межах території держави, до якої відноситься:

— суходільний простір — земна територія;

— водний простір — внутрішні води всередині державних кордонів І територіальні води в межах 12 морських миль;

— повітряний простір над державними межами — на висоті до 110 кілометрів (верхня висотна межа повітряного простору міжнародним правом остаточно не встановлена, проте зазвичай вважається, що висотна межа повітряного простору складає близько 100-110 км від поверхні Землі, тобто найменшу стійку висоту орбіти штучних супутників Землі);

— надра та континентальний шельф.

         Екстериторіальна дія нормативно-правового акта завжди регулюється міжнародними договорами і передбачає поширення законодавства певної держави за межами її території. Вона відома як право екстериторіальності держав — порядок, відповідно до якого установи або фізичні особи, що розташовані або перебувають на території іншої держави, розглядаються як такі, що розташовані або перебувають на власній території і підвладні законам і юрисдикції власної держави, та поширюється на:

— космічні об’єкти під прапором і гербом держави;

— трубопроводи;

— підводні кабелі та нафтові морські вишки;

— повітряні, військові та торговельні судна у відкритому морі, які ходять під державним прапором;

— території дипломатичних представництв і консульств за кордоном.

         Правом екстериторіальності користуються військові кораблі та літаки, що з дозволу певної держави знаходяться на її території, але розглядаються як частина території іншої держави.

         На порядок дії нормативно-правового акта за колом осіб поширюється загальне правило: нормативно-правовий акт діє стосовно всіх осіб, які перебувають на території Його дії і є суб’єктами відносин, на які він розрахований.

         Щодо кола осіб нормативно-правові акти діють на громадян України, осіб без громадянства, іноземних громадян, осіб з подвійним громадянством, на всі внутрішньодержавні, спільні, іноземні, міжнародні організації, які не користуються правом екстериторіальності. Винятком вважаються окремі іноземні громадяни, які мають імунітет від юрисдикції держави перебування. Це окремі дипломатичні та консульські працівники (питання про притягнення їх до юридичної відповідальності вирішується на підставі юридичних угод), а також вищі посадові особи інших держав, які перебувають в Україні з офіційним візитом.

 

 

6.     Конституційне право України, його джерела. Основні положення Конституції України.

 

         Конституційне право як галузь законодавства — це система нормативно-правових актів, які містять конституційні норми та принципи, приймаються спеціально уповноваженими органами або безпосередньо народом за умови дотримання встановленої чинним законодавством процедури, мають найвищу юридичну силу і є підставою для прийняття інших нормативно-правових актів.

         Джерела конституційного права — це зовнішня форма об’єктивізації внутрішнього юридичного змісту, тобто це текстуальні джерела права. Наприклад, візьмемо тезу «Дитиною вважається особа віком до 18 років» — це юридичний зміст, який може бути об’єктивований (розміщений) у конституції, законі, постанові, декларації, розпорядженні, нормативно-правовому договорі, конвенції, пакті та ін. Усі вищеперелічені правові акти є джерелами права. Подібно до того, як вода може зберігатися у відповідних ємкостях (кухлик, відро), так і юридичний зміст повинен знайти належне йому місце у відповідному правовому акті.

         Після проголошення незалежності України на її території продовжувала діяти Конституція УРСР від 20 квітня 1978 p., в яку вносилися зміни та доповнення. В 1990 р. розпочалася діяльність по створенню і прийняттю нової української Конституції, яка була прийнята 28 червня 1996 р.

         Конституція України проголосила, що найвищою соціальною цінністю в Україні є людина і держава відповідає перед людиною за свою діяльність, роботу державних органів та посадових осіб. Встановлено, що суспільне життя в Україні ґрунтується на засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності.

         В Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція окреслила коло питань, які визначаються виключно законами України. Чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надається Верховною Радою, є частиною національного законодавства України. Ст. 21 Конституції встановила, що норми Конституції є нормами прямої дії, тобто людина має право звернутися в суд за захистом своїх прав і свобод, якщо вони порушені, безпосередньо на основі Конституції, не посилаючись на інші закони. Якщо використані всі національні правові засоби захисту прав і свобод, громадяни мають право звертатися до міжнародних інстанцій.

         Державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу і судову. Конституція закріпила, по суті, президентсько-парламентську форму правління в Україні. Єдиним органом законодавчої влади є парламент – Верховна Рада. Главою держави є Президент, а вищим органом виконавчої влади є Кабінет Міністрів.

         Конституція проголосила українську мову державною, але в той же час забезпечується розвиток і збереження мов національних меншин. У Конституції зафіксовано право приватної власності на землю для громадян України. Серед соціальних прав проголошено право на освіту, соціальне забезпечення, охорону здоров’я, житло.

         Конституція України складається з преамбули, 15 розділів, 161 статті, прикінцевих та перехідних положень.

         Преамбула – це вступна частина Конституції, яка містить норми, що проголошують цілі прийняття Конституції, її основні принципи.

         Розділ І. «Загальні засади» містить статті, що визначають основи суспільного ладу, громадянства, положення, що стосуються суверенітету України, соціального захисту громадян, екологічної безпеки, статті, що визначають державну символіку.

         Розділ II. «Права, свободи та обов’язки людини і громадянина» містить норми, що визначають основні особисті, політичні, економічні, соціальні права і свободи громадян, гарантії їх здійснення та конституційні обов’язки людини і громадянина. Це є найбільший за обсягом розділ Конституції.

         Розділ III. «Вибори. Референдум» присвячений регулюванню порядку проведення виборів і референдумів як основних форм волевиявлення.

         Розділ IV. «Верховна Рада України» закріплює порядок утворення та роботи єдиного законодавчого органу України – Верховної Ради, її склад, компетенцію, а також статус народного депутата України.

         Розділ V. «Президент України» містить норми, що регулюють правове становищеПрезидента України, порядок його обрання, компетенцію, умови припинення його повноважень.

         Розділ VI. «Кабінет Міністрів України. Інші органи виконавчої влади» присвячений порядку утворення, діяльності та компетенції українського уряду, місцевих державних адміністрацій, порядку припинення діяльності цих органів.

         Розділ VII. «Прокуратура» закріплює завдання та структуру органів прокуратури.

         Розділ VIII. «Правосуддя» містить норми, що регулюють порядок утворення і функціонування органів правосуддя, визначають статус суддів.

         Розділ IX. «Територіальний устрій України» закріплює принципи та систему адміністративно-територіального устрою України.

         Розділ X. «Автономна Республіка Крим» містить норми, що визначають становище цієї автономії, її компетенцію, основи взаємовідносин між Україною і Автономною Республікою Крим, повноваження органів влади автономії.

         Розділ XI. «Місцеве самоврядування» містить норми, що визначають систему органів місцевого самоврядування», їх склад, статус депутатів, а також повноваження цих органів.

         Розділ XII. «Конституційний Суд України» визначає склад та повноваження Конституційного Суду, встановлює гарантії незалежності та недоторканності суддів.

         Розділ XIII. «Внесення змін до Конституції України» встановлює порядок подання до Верховної Ради України законопроектів про внесення змін і доповнень до Конституції та порядок їх розгляду.

         Розділ XIV. « Прикінцеві положення» вказує, що Конституція набуває чинності з дня її прийняття, а день прийняття Конституції є державним святом – Днем Конституції.

         Розділ XV. «Перехідні положення» закріплює порядок введення в дію тих норм Конституції, які не можуть бути реалізовані негайно, та вирішення інших питань, що виникли у зв’язку з прийняттям нової Конституції.

         Конституція України 1996 р. є основою подальшого розвитку національного законодавства та правової системи України.

 

7.     Конституційно-правовий статус людини і громадянина в Україні

         Конституційно-правовий статус людини і громадянина — це встановлена конституцією та іншими законами система юридичних параметрів, яка визначає фактичне становище людини і громадянина у суспільстві на конкретному етапі суспільно-політичного розвитку держави.

         Єдиної точки зору щодо складових цього поняття немає.

         Однак найоптимальнішим є підхід російського дослідника В. В. Невинського, який до елементів конституційно-правового статусу людини і громадянина відносить:

1) права, свободи і обов’язки як основи конституційного статусу особи;

2) громадянство, правосуб’єктність, юридичні гарантії як умови реалізації прав, свобод та обов’язків;

3) принципи правового статусу особи як вихідні засади, що інтегрують у собі нормативний зміст прав, свобод та обов’язків особи, а також умови їх реалізації1.

         Співвідношення між поняттями «конституційний статус» та «засади правового становища особи» визначається тим, що конституційний статус охоплює лише конституційні норми, тоді як засади статусу, поряд із конституційними, включають і інші норми поточного законодавства

         Індустріальний лад характеризується дуалізмом громадянського і політичного суспільства. Як член громадянського суспільства людина рівноправна з усіма іншими, але як член політичного, тобто державно організованого суспільства, вона рівноправна лише з тими, хто належить до цієї держави, тобто є її громадянином. Отже, права і свободи людини належать кожному індивіду, а права і свободи громадянина — тільки тим особам, які перебувають у громадянстві певної держави. Права і свободи громадянина не слід плутати з громадянськими правами і свободами, котрі, як правило, належать кожній людині.

         У багатьох конституціях розмежування прав людини і прав громадянина закріплено у формулюваннях відповідних статей. Так, для позначення суб’єкта прав людини зазвичай використовують формули: «кожний», «всі», «кожна людина», «ніхто», «жодна людина» або безособистісні формулювання на зразок «визнається право», «гарантується свобода» тощо. Щодо прав громадян, то в статтях конституцій зазначається «громадяни мають право», «громадянин може» тощо.

         Іноді замість вживання слів «громадяни», «громадянин» згадується про приналежність до нації, наприклад, «усі німці», «кожен іспанець» тощо. Однак слід мати на увазі, що в західноєвропейських країнах термін «нація» означає не етнічну, а політико-державну спільність, людський субстрат держави, те, що у вітчизняній системі права позначається поняттям «народ».

         Співвідношення між правами людини і правами громадянина навіть у демократичній державі відрізняється і залежить від суб’єктивного вибору укладачів відповідної конституції. Так, одне і те саме право в конституції однієї держави може бути сформульоване як право людини, а в іншій — як право громадянина. Наприклад, за Конституцією Іспанії свобода пересування формулюється як право громадян Іспанії, тоді як за Конституцією Греції таку свободу визначено як право людини. Хоча є такі права та свободи, до характеристики яких демократичні конституції підходять однаково.

         Конституційно-правовий статус людини і громадянина в Україні грунтується на таких принципах.

  1. Людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека — найвища соціальна цінність (ст. 3 Конституції України).
  2. Конституційний принцип рівноправ’я, який передбачає:

— рівність громадян перед законом (частини 1,2 ст. 24 Конституції України), яка полягає в тому, що стосовно кожної особи закону належить мати однакову силу впливу. Іншими словами, закон не повинен зважати на існуючі індивідуальні відмінності між людьми;

— рівність прав жінки і чоловіка (ч. 3 ст. 24 Конституції України). На розвиток регламентування цього аспекту принципу рівноправ’я було прийнято Закон України «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків» від 08.09.2005 р. (набув чинності з 01.01.2006 р.);

— рівний доступ громадян до публічних посад (ч. 2 ст. 38 Конституції України);

— рівність у галузі політичних прав (статті 38, 71 Конституції України);

— рівність у виборі професії та роду трудової діяльності (ч. 2 ст. 43 Конституції України);

— рівність прав і обов’язків у шлюбі та сім’ї кожного з подружжя (ч. 1 ст. 51 Конституції України) та рівність дітей незалежно від походження, а також незалежно від того, народжені вони у шлюбі чи поза ним (ч. 1 ст. 52 Конституції України);

— рівність перед судом (п. 2 ч. З ст. 129 Конституції України), що означає рівний судовий захист прав та інтересів (причому у країнах з англосаксонською системою права цей принцип обумовлений ще й тим, що суд виступає не тільки правозастосовним, а й правотворчим органом).

  1. Принцип невідчужуваності та непорушності основних прав і свобод (статті 21, 22, ч. 1 ст. 157 Конституції України). У випадках, передбачених Конституцією України, деякі права і свободи людини і громадянина можуть бути обмежені. Обмеження прав і свобод людини і громадянина можуть бути постійно діючими (наприклад, вони передбачені ч. 3 ст. 30, ч. 3 ст. 34, ч. 2 ст. 35, ст. 37 Конституції України) та тимчасовими, обумовленими надзвичайним станом (ст. 64 Конституції України). Перелік тих прав та свобод, які не можуть бути обмежені за жодних умов, встановлено в ст. 64 Конституції України.
  2. Принцип єдності конституційних прав і обов’язків (принцип природного обмеження реалізації прав і свобод людини і громадянина правами та свободами інших осіб (ст. 23 Конституції України). Цей принцип потрібно розуміти так, що виконання людиною і громадянином своїх обов’язків є передумовою нормального існування суспільства і держави та реалізації нею кореспондуючого обов’язку права. Так, наприклад, відповідно до ст. 13 Конституції України, з одного боку, кожний громадянин має право користуватися природними об’єктами права власності народу відповідно до закону. Однак, з іншого боку, власність зобов’язує. Власність не повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству.

         Цей принцип не можна зводити до формулювання проте, що якщо людина не виконує певних обов’язків, вона не має прав, оскільки не можна, наприклад, стверджувати, що якщо людина не виконала загальний військовий обов’язок, то її можна позбавити активного виборчого права, тобто права обирати.

  1. Принцип безпосередньої дії прав і свобод людини і громадянина (ч. 3 ст. 8 Конституції України) означає, що права і свободи людини і громадянина, передбачені Конституцією України, діють незалежно від того, чи конкретизовані вони у відповідних нормативних актах. Однак відсутність такої конкретизації часто значно ускладнює або взагалі унеможливлює реалізацію відповідних прав і свобод. Цей принцип також передбачає можливість звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України.
  2. Принцип невичерпності прав і свобод людини і громадянина, передбачених Конституцією України. Існування цього принципу свідчить про те, що в Україні застосовується так звана змішана система формулювання прав і свобод людини і громадянина, відповідно до якої поєднується письмове закріплення прав і свобод людини і громадянина із визнанням природних прав (тобто таких, якими людина наділена від народження і які є первинними щодо позитив його права та повинні ним гарантуватися). Аналогічна система формулювання прав і свобод людини і громадянина існує і в багатьох інших країнах (наприклад, у США).
  3. Принцип гарантованості прав і свобод людини і громадянина відповідно до загальновизнаних принципів і норм міжнародного права

 

 

 

8.     Громадянство в Україні

 

         Закон України ”Про громадянство України” від 18.01.2001 року визначає громадянство України які ”правовий зв’язок між фізичною особою і Україною, що знаходить свій вияв у їх взаємних правах та обов’язках”. Дане правове визначення дає змогу розкрити істотні ознаки громадянства України.

         Законодавство України виходить з того, що це дво­сторонній зв’язок, який може припинитися тільки у встановленому законом порядку і за наявності від­повідних умов не в однієї, а в обох сторін. Стійкість правового зв’язку — одна з характерних рис грома­дянства України. Тобто цей правовий зв’язок не змінюється й не послаблюється від того, цю громадянин виїжджає за межі своєї держави. Громадянство не змінюється під впливом зовнішніх факторів. Для набуття чи зміни громадянства необхідні дії як певної особи, так і держави.

         У визначенні громадянства України, яке дається в Закону „Про громадянство України”, підкре­слюється правовий характер зв’язку особи й Української держави. Громадянство — правовий, а не фактичний стан. Громадян держави не можна розпадати як сукуп­ність осіб, що проживають на її території, оскільки за цією ознакою останні утворюють населення країни — категорію демографічну. Терміном „населення” охоплю­ються не тільки громадяни певної держави, а й іноземці та особи без громадянства, які проживають в країні. Громадянином держави особа є не в силу того, що про­живає на її території, а внаслідок існування між особою і державою певних правових зв’язків.

         Законодавство України закріплює положення про те, що цей зв’язок правовий і тим самим визначає грома­дянство як правовий інститут. Але визначення грома­дянства, наведене в Законі, не відповідає на питання: є громадянином України? Законодавець на перше місце ставить правовий зв’язок. Наведене в преамбулі Закону визначення показує, чим є громадянство, але не визначає, хто є громадянами, і не дає. відповіді на питання про зміст прав і обов’язків даних суб’єктів конституційного права України.

         На підставі чинного законодавства України і враховуючи наявні в правовій науці погляди, можна визнати громадянство України як невід’ємне право людини суть якого полягає у постійному правовому зв’язку особи з Українською державою, що породжує у них взаємні права та обов’язки, визначає належність особи до Української держави, і в силу якого держава гарантує й захищає конституційні права та свободи своїх громадян як в країні, так і за й межами.

         Термін „громадянство” можна розглядати і як пра­вовий інститут, тобто як сукупність правових норм, що охоплюють специфічну сферу суспільних відносин між особою і державою. За характером та значенням цей інститут має конституційний характер. При вирішенні питання про місце інституту громадянства в системі конституційного права, передусім виходимо із відпо­відних норм і положень Конституції України та чинного законодавства України.

         Належність до громадянства України забезпечує ши­роке коло прав і свобод у різноманітних сферах життя Так, згідно із чинним законодавством України, грома­дяни України мають право брати участь у керівництві державними справами шляхом участі у виборах та у всеукраїнському й місцевих референдумах. Громадяни України наділені також іншими, не менш важливими правами й свободами і мають право вимагати від держави захисту своїх прав. Так, дипломатичні представництва та консульські установи України зобов’язані вживати заходів для забезпечення громадянам України можливості користуватися в повному обсязі правами, наданими їм законодавством країни перебування, міжнародними договорами, учасниками яких є Україна і держава перебування, у встановленому зако­нодавством порядку захищати їхні інтереси, що охороняються законом, а в разі необхідності — вживати за ходів для поновлення порушених прав громадян України.

         Належність до громадянства України є найважливішою передумовою обов’язку держави захищати в повному обсязі права і свободи своїх громадян, які за кріплені в Конституції та Законах України не тільки ш території держави, а й за її межами. Важливими є по­ложення Конституції України і Закону України про громадянство про те, що „громадянин України не може бути вигнаний за межі України або виданий іншій державі”.

         Документами, які підтверджують громадянство України, є паспорт громадянина України, а для осіб віком до 16 років — свідоцтво про народження. Підтвердження громадянства України провадиться в індивідуальному порядку. Перші роки після проголошення незалежності. України у паспортах СРСР проставлялася відмітка проте, що особа належить до громадянства України. Тепер громадянство України підтверджується паспортом громадянина України.

 

 

 

9.     Вибори і референдум в Україні, їх види та умови проведення

         Важливо відмітити, що з 1919 року в Україні діяла мажоритарна система, яка передбачала вибори по одномандатним виборчим округам на основі абсолютної більшості. Вибори відбувалися на безальтернативній основі, тому українське суспільство не могло брати участь у реальних виборчих кампаніях, у світовому їх розумінні досить довгий час.

         Задля визначення шляхів удосконалення існуючої в Україні виборчої системи необхідно проаналізувати її слабкі та сильні сторони, щоб знати, що саме треба змінити.

         Змішана виборча система здебільшого застосовується у тих країнах, де відбувається пошук і становлення виборчих систем або існує необхідність досягнення компромісу між принципом представництва у парламенті різних політичних сил та стабільністю сформованого уряду.

         Взагалі існує кілька видів виборів в залежності від підстав класифікації.

         За територіальною ознакою вибори бувають:

  1. загальнонаціональні (загальнодержавні), які здійснюються на території всієї країни: вибори до Верховної Ради України, вибори Президента України;
  2. місцеві (іноді їх називають локальними, комунальними, адміністративними): вибори до представницьких органів місцевого самоврядування (сільських, селищних, і міських, районних у містах, районних, обласних рад та сільських, селищних, міських голів).

         За об’єктом, що передбачає органи або посади, до яких входять або на які обираються представники народу, вибори можна класифікувати як:

         вибори парламенту — вибори до Верховної Ради України;

         вибори на посаду Президента України;

         вибори представницького органу територіальної автономії — вибори Верховної Ради Автономної Республіки Крим;

         вибори представницьких органів самоврядування міських, сільських, селищних, міських, районних у містах, районних, обласних рад;

          вибори на посади сільських, селищних, міських голів.

         За часом проведення вибори поділяють на:

         чергові, що проводяться в період закінчення строку повноважень (легіслатури), передбаченого Конституцією і законами України для функціонування певною виду виборного органу або посади;

         позачергові або дострокові, що проводяться в разі дострокового припинення строку повноважень, передбаченого Конституцією України і законами України для функціонування певного виду виборчого органу або посади;

          повторні, що проводяться у випадках, коли вибори у виборчому окрузі визнані недійсними або такими, що не відбулися;

         вибори замість депутатів, голів (сільських, селищних, міських рад), які вибули, що проводяться у одномандатних виборчих округах у разі втрата депутатського мандата або дострокового припинення повноважень депутата чи сільського, селищного, міського голови на підставах і в порядку, передбачених Конституцією України і законами України.

          вибори, що проводяться в разі утворення нової адміністративно-територіальної одиниці.

         За кількісною ознакою участі виборців вибори бувають:

         загальними, коли в них за законом мають право брати участь всі виборці держави;

          частковими, коли поповнюється склад Верховної Ради України, місцевих рад в разі дострокового вибуття деяких депутатів, або визнання виборів недійсними.

         З огляду на правові наслідки вибори поділяють на:

         дійсні, проведені у порядку, визначеному Конституцією України і відповідному виборчому законі;

         недійсні, в ході яких мали місце порушення виборчого законодавства, які вплинули на підсумки виборів.

         Особлива роль у системі народовладдя в Україні належить референдумові, як найбільш органічній і природній формі народовладдя.

         Справді, за своєю суттю референдум, як і інші форми народовладдя – вибори, народне обговорення і опитування, є правом реальної суверенної і верховної волі народу, проте за своїм змістом і формою здійснення тобто за предметом і методом правового регулювання референдум істотно відрізняється від інших форм народовладдя. Волевиявленням народу у вигляді результаті голосування стверджується або ні винесений на референдум закон чи рішення. Це дає підстави характеризувати референдум як нормотворчу форму народовладдя.

         Предметом всеукраїнського референдуму можуть бути будь-які питання за винятком тих, вирішення яких референдумом не допускається Конституцією та законами України, зокрема схвалення нової редакції Конституції України, внесення змін донеї, скасування, втрата чинності чи визнання нечинним закону про внесення змін до Конституції України; чи скасування закону України або внесення змін дочинного закону України; з будь-якого питання за винятком тих, щодо яких референдум не допускається згідно з Конституцією України.
         Всеукраїнський референдум не може призначатися (проголошуватися) чи проводитися в умовах воєнного чи надзвичайного стану.v тексти нової редакції Конституції України та законопроектів, що виносяться на референдум, не повинні скасовувати чи обмежувати зміст та обсяг існуючих прав і свобод людини і громадянина або бути спрямованими на ліквідацію незалежності чи на порушення територіальної цілісності України; v що за народною ініціативою не може бути винесене (ініційоване) питання про зміну території України; vСт. 73 Конституції України – виключно всеукраїнським референдумом вирішується питання про зміну території. Ст. 74 Конституції України – на Всеукраїнський референдум не можуть виноситись питання щодо законопроектів з питань податків, бюджету та амністії Законом також встановлено:

         За народною ініціативою всеукраїнський референдум призначається Президентом України, якщо цього вимагають не менше ніж 3 мільйони громадян України, які мають право голосу, за умови, що підписи щодо призначення референдуму зібрано не менше як у двох третинах областей і не менше як по 100 тисяч підписів у кожній з них. Новий Всеукраїнський референдум з того самого питання може бути проведено не раніше ніж через рік з дня оголошення результатів проведеного референдуму (окрім внесення змін до розділів I, III і XIII Конституції України, реалізація такої ініціативи з одного й того самого питання можлива Верховною Радою України наступного скликання).

 

10.           Органи державної влади в Україні, їх формування та компетенція (Верховна Рада України, Президент України, Кабінет Міністрів України

         В Конституції Верховна Рада України не визначена як представницький орган державної влади, хоча її представницький характер прямо випливає з представницьких мандатів народних депутатів України. При цьому спірним є доктринальне визначення Верховної Ради України як «єдиного представницького органу народу». У першу чергу, виникають сумніви щодо коректності словосполучення «орган народу», адже протягом багатьох років в юридичній літературі широковживаним був лише термін «орган держави». Останній можна сприймати як синонім термінів «орган державної влади» і «державний орган». Спірним є також твердження про унікальність Верховної Ради України як політичного представника українського народу: за змістом положення частини четвертої ст. 103 Конституції («Президент України не може мати іншого представницького мандата») припускається висновок, що відповідне політичне представництво здійснюється і Президентом України. Більш коректним вважається визначення Верховної Ради України як загальнонаціонального і такого, що діє постійно, представницького колегіального органу державної влади, який водночас є єдиним органом законодавчої влади.

         Поняття ж парламентаризму позначає політико-правовий режим організації і діяльності державного механізму, за умов якого наявна особлива і реальна роль у здійсненні владарювання самого парламенту. З іншого боку, парламентаризм можна розглядати як сукупність структурно-організаційних і функціональних характеристик, що супроводжують формування парламенту і здійснення ним державного владарювання.

         Для з’ясування функціональних характеристик парламенту першорядне значення має зміст принципів, за якими побудований державний механізм. До таких принципів віднесений поділ влади, або за усталеною традицією — поділ влад. Поділ влади — це конституційний принцип (принцип Конституції), який, зокрема, фіксує на найбільш загальному рівні статус парламенту як єдиного органу законодавчої влади.

         Для усіх варіантів трактування принципу поділу влади є наявним визнання системи стримувань і противаг між відповідними органами. За умов будь-якої конкретної моделі стримувань і противаг відбувається часткове компетенційне «проникнення» виконавчої влади відносно законодавчої влади. Прикладом такого «проникнення» є право законодавчої ініціативи у Верховній Раді України, здійснюване Кабінетом Міністрів України. Разом з тим не можна вважати таким, що має відповідний характер право вето Президента України. Вето є його правом як глави держави, а не як суб’єкта державного владарювання, функціонально поєднаного з виконавчою владою.

         Сам же сенс поділу влади полягає в тому, що усі три гілки влади, зокрема законодавча і виконавча, є юридичне однопорядковими, рівнозначущими і рівноцінними. З цього не випливає, що вони є рівними, або порівнюваними за змістом. Фактична нерівність «поділених влад» зумовлена особливостями конкретних форм державного правління, іншими об’єктивними і суб’єктивними чинниками. Важливе значення має і те, що відповідні органи покликані реалізовувати різні функції, їх діяльності притаманні різні методи і засоби.

         Аналізуючи проблему поділу влади в контексті встановлення статусу парламенту, необхідно також визначитись щодо співвіднесеності понять законодавчої влади і самого парламенту. Ці поняття є синонімічними, вони значною мірою взаємопроникають. Законодавча влада — це поняття, яке, по-перше, позначає зміст і наслідки волевиявлення народу (виборчого корпусу) на відповідних, законодавчих референдумах; по-друге, відображає сукупність повноважень різних елементів державного механізму (насамперед парламенту), прямо співвіднесених із законотворчістю; по-третє, фіксує одну з головних, «титульну» функцію парламенту; по-четверте, називає сам парламент і позначає його призначення.

         Відповідно до чинної Конституції України Президент України обирається безпосередньо народом, тобто громадя­нами України, які досягли 18 років, на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосуван­ня строком на п’ять років. Конституція України встановлює строки проведення чергових виборів Президента (остання неділя жовтня п’ятого року повноважень Президента) і виборів, які повинні призначатись у разі дострокового при­пинення його повноважень (у період 90 днів з дня припи­нення повноважень). Таке чітке конституційне визначення чергових і позачергових виборів Президента має забезпечи­ти відповідну організованість і максимально скоротити періоди, поки посада Президента може бути вакантною. Новообраний Президент України вступає на посаду не пізніше як через 30 днів, а у разі, коли Президента України обрано на позачергових виборах,— у п’ятиденний строк після офіційного оголошення результатів виборів з моменту складення присяги народові на урочистому засіданні Верховної Ради України, до якої його приводить Голова Конституційного Суду України.

         Конституція України висуває до кандидата у Президенти певні вимоги. Президент має бути громадянином України. Адже непри­пустимо, щоб державу очолювала особа, яка не має з нею сталих правових зв’язків, що встановлюються саме через інститут громадянства.

         Кандидат у Президенти має досягти 35 років. Вважається, що в такому віці людина вже має певний життєвий досвід, достатньо здоров’я та енергії для виконання президентських повноважень. У ряді держав для кандидатів у Президенти встановлено вищий віковий ценз, наприклад, у ФРН, Болгарії, Чехії—40, а в Італії—50 років.

         Кандидат повинен мати право голосу, тобто ним може бути лише особа, яка не обмежена у виборчих правах і володіє активним виборчим правом (згідно зі ст. 70 Консти­туції України не мають права голосу лише такі громадяни, яких визнано судом недієздатними).

         Кандидат у Президенти повинен протягом десяти останніх перед днем виборів років проживати в Україні. Цей строк є необхідним для того, щоб він міг орієнтуватися в особли­востях суспільного життя країни, правильно визначати потреби і шляхи його вдосконалення тощо. Аналогічні норми містяться й у конституціях інших держав (у Росії — 10, у США — 14 років).

         Кандидат у Президенти має володіти державною мовою, якою згідно з ч. І ст. 10 Конституції України є українська.

         Конституція України визначає, що одна й та сама особа не може бути Президентом України більше, ніж два строки підряд. Це важлива гарантія, яка спрямована на те, щоб запобігти тривалому перебуванню при владі однієї особи, оскільки, як свідчить історичний досвід, це часто призво­дить до встановлення антидемократичних державно-право­вих режимів. Водночас зазначена норма допускає можли­вість обрання тієї самої особи на посаду Президента втретє, але вже після того, як цю посаду обіймала інша особа. Конституції інших країн по-різному підходять до встанов­лення можливих строків перебування особи на посаді президента. У Росії та ФРН ця проблема вирішується так само, як і в Україні. Конституція США обмежує президент­ство однієї особи виключно двома строками підряд, а в Італії та Франції можливості переобрання на посаду прези­дента не обмежуються.

         Президент України не може мати іншого представницького мандата, тобто бути членом якихось владних виборних органів, а також обіймати посаду в органах державної влади або в об’єднаннях громадян, займатися іншою оплачуваною або підприємницькою діяльністю чи входити до складу керівно­го органу або наглядової ради підприємства, що має на меті одержання прибутку. Ця заборона має метою забезпечити незалежність Президента України від будь-яких державних і недержавних структур. Аналогічні норми у тих чи інших формулюваннях містяться у конституціях практично всіх країн, де передбачено пост президента.

         Конституція України вста­новлює, що Президент України зобов’язаний виконувати свої повноваження до вступу на пост новообраного Президента України. Проте інколи виникають обставини, які приводять до дострокового припинення президентських повноважень. Конституція України (ст. 108) встановила перелік цих підстав: відставка, неможливість виконувати свої повноваження за станом здоров’я, усунення з поста в порядку імпічменту та в разі його смерті.

         Процедура припинення повноважень Президента Украї­ни у кожному з зазначених вище випадків детально урегу­льована у ст. 109—111 Конституції України. Зокрема Пре­зидент України може бути усунутий з поста Верховною Радою України в порядку імпічменту у разі вчинення ним державної зради або іншого злочину.

         Питання про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту ініціюється більшістю від конституцій­ного складу Верховної Ради України.

         Для проведення розслідування Верховна Рада України створює спеціальну тимчасову слідчу комісію, до складу якої включається спеціальний прокурор і спеціальні слідчі. Висновки і пропозиції тимчасової слідчої комісії розгля­даються на засіданні Верховної Ради України.

         За наявності підстав Верховна Рада України не менш як двома третинами від її конституційного складу приймає рішення про звинувачення Президента України. Рішення про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту приймається Верховною Радою України не менш як трьома четвертими від її конституційного скла­ду після перевірки справи Конституційним Судом України і отримання його висновку щодо додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про імпічмент та отримання висновку Верховного Суду України про те, що діяння, в яких звинувачується Президент України, містять ознаки державної зради або іншого злочину.

         У випадку, коли повноваження Президента України припиняються достроково на період до обрання і вступу на пост нового Президента України, виконання президент­ських обов’язків покладається на Прем’єр-міністра України. Останній у період виконання ним цих обов’язків не може здійснювати деякі повноваження Президента України, які передбачені ст. 106 Конституції. Зокрема, він не може призначати референдум, припиняти повноваження Верховної Ради, скасовувати акти Кабінету Міністрів України та Ради міністрів Автономної Республіки Крим тощо.

         За чинною Конституцією України Президент України є главою держави і виступає від її імені (ст. 102). Це дає під­стави говорити про нього як про уособлення держави і державної влади в цілому, а не якоїсь її гілки, і обумовлює його повноваження і статус у політичному житті суспіль­ства. Як глава держави Президент України наділяється пов­новаженнями виступати від імені держави як у вирішенні внутрішніх проблем країни, так і у міжнародних зносинах.

         Президент України є гарантом державного суверенітету України, додержання Конституції України, прав і свобод людини й громадянина.

         До основних напрямів діяльності Президента України як глави держави належить забезпечення: 1) державного суве­ренітету, тобто неподільності, верховенства, незалежності державної влади в Україні; 2) територіальної цілісності України, тобто недоторканності її кордонів іззовні, а також припинення спроб будь-яких сил всередині країни розчленити територію України або відділити якусь її частину; 3) відповідності внутрішньої і зовнішньої політики держави визначеним у Конституції засадам, чіткого й своєчасного реагування відповідних державних органів на будь-які пору­шення конституційних приписів; 4) прав і свобод людини й громадянина, відповідності міжнародно-правовим актам і реальності правового статусу як особи в цілому, так і окре­мих категорій населення (дітей, жінок, пенсіонерів тощо).

         Конкретні повноваження, які покладаються на Прези­дента України при здійсненні функцій глави держави, за­кріплюються у ст. 106 Конституції України, їх можна поді­лити на кілька груп, серед яких насамперед вирізняються такі: 1) представницькі повноваження, які дістають вияв тоді, коли Президент України представляє нашу державу в між­народних зносинах, приймає вірчі та відкличні грамоти дипломатичних представників інших держав тощо; 2) повно­важення, що стосуються діяльності Верховної Ради України, зокрема припинення її повноважень, якщо протягом 30 днів однієї чергової сесії пленарні засідання не можуть розпочатися; 3) повноваження у сфері законодавства (право підпису законів, право вето щодо прийнятих Верховною Радою України законів із наступним поверненням їх на повторний розгляд Верховної Ради України, право законо­давчої ініціативи, право скасування актів Кабінету Мініс­трів України та актів Ради Міністрів АРК); 4) повноваження, пов ‘язані з призначенням на посади і звільненням з посад чле­нів Кабінету Міністрів та інших посадових осіб; 5) повнова­ження у сфері забезпечення державної незалежності, націо­нальної безпеки та оборони нашої країни (прийняття рішень про загальну або часткову мобілізацію та введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях, керування Радою національної безпеки і оборони України тощо); 6) установчі повноваження (утворення та ліквідація за по­данням Прем’єр-міністра України міністерств та інших цен­тральних органів виконавчої влади; 7) повноваження в галузі правосуддя (утворення судів, здійснення помилування); 8) повноваження, пов’язані з наданням громадянства України та його позбавленням, наданням притулку в Україні.

         Ще раз наголосимо, що ці повноваження нерозривно зв’язані зі статусом Президента України як глави держави, і тому Конституція України встановила, що Президент України не може передавати (делегувати) свої повноважен­ня іншим особам або органам.

         Згідно зі ст. 107 Конституції України при Президенті України і під його головуванням створюється координацій­ний орган — Рада національної безпеки і оборони України. На неї покладено завдання координувати і контролювати діяльність органів виконавчої влади у сфері національної безпеки і оборони нашої держави. Президент України формує персональний склад Ради національної безпеки і оборони. Конституція чітко встановила, що до її складу за посадою входять Прем’єр-міністр України, Міністри оборони, внутрішніх та за­кордонних справ і Голова Служби безпеки України. У засі­данні Ради національної безпеки і оборони України може брати участь Голова Верховної Ради України. Рішення Ради вводяться в дію указами Президента України. Більш деталь­но компетенція та функції Ради визначаються спеціальним законом.

Президент України користується правом недоторканнос­ті на час виконання повноважень. За посягання на честь і гідність Президента України винні особи притягаються до відповідальності на підставі закону.

         Звання Президента України охороняється законом і зберігається за ним довічно, якщо тільки Президент Украї­ни не був усунений з поста в порядку імпічменту.

         Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої влади.

Кабінет Міністрів України відповідальний перед Президентом України і Верховною Радою України, підконтрольний і підзвітний Верховній Раді України у межах, передбачених цією Конституцією.

Кабінет Міністрів України у своїй діяльності керується цією Конституцією та законами України, а також указами Президента України та постановами Верховної Ради України, прийнятими відповідно до Конституції та законів України.

         До складу Кабінету Міністрів України входять Прем’єр-міністр України, Перший віце-прем’єр-міністр, віце-прем’єр-міністри, міністри.

Прем’єр-міністр України призначається Верховною Радою України за поданням Президента України.

Кандидатуру для призначення на посаду Прем’єр-міністра України вносить Президент України за пропозицією коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді України, сформованої відповідно до статті 83 Конституції України, або депутатської фракції, до складу якої входить більшість народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради України.

Міністр оборони України, Міністр закордонних справ України призначаються Верховною Радою України за поданням Президента України, інші члени Кабінету Міністрів України призначаються Верховною Радою України за поданням Прем’єр-міністра України.

Прем’єр-міністр України керує роботою Кабінету Міністрів України, спрямовує її на виконання Програми діяльності Кабінету Міністрів України, схваленої Верховною Радою України.

Кабінет Міністрів України складає повноваження перед новообраною Верховною Радою України.

Прем’єр-міністр України, інші члени Кабінету Міністрів України мають право заявити Верховній Раді України про свою відставку.

Відставка Прем’єр-міністра України, прийняття Верховною Радою України резолюції недовіри Кабінету Міністрів України мають наслідком відставку всього складу Кабінету Міністрів України. У цих випадках Верховна Рада України здійснює формування нового складу Кабінету Міністрів України у строки і в порядку, що визначені цією Конституцією.

Кабінет Міністрів України, який склав повноваження перед новообраною Верховною Радою України або відставку якого прийнято Верховною Радою України, продовжує виконувати свої повноваження до початку роботи новосформованого Кабінету Міністрів України.

 

 

 

11.           Місцеве самоврядування в Україні

         Місцеве самоврядування є правом територіальної громади — жителів села чи добровільного об’єднання в сільську громаду жителів кількох сіл, селища та міста — самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції та законів України. Воно може здійснюватися територіальною громадою як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування; сільські, селищні, міські ради та їхні виконавчі комітети.

         Органами місцевого самоврядування, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ і міст, є районні та обласні ради.

         Сільські, селищні, міські ради можуть дозволяти за ініціативою жителів створювати будинкові, вуличні, квартальні та інші органи самоорганізації населення і наділяти їх частиною власної компетенції, фінансів і майна. До складу цих рад входять депутати, які обираються жителями села, селища, міста на основі загального, рівного, прямого виборчого права таємним голосуванням строком на чотири роки.

         Територіальні громади на підставі вищезгаданих принципів виборчого права обирають також строком на чотири роки відповідно сільського, селищного та міського голову, який очолює виконавчий орган ради та головує на її засіданнях. Голови районної та обласної рад обираються відповідною радою і очолюють її виконавчий комітет.

         Усі передбачені Конституцією та законодавством України органи самоврядування й самоорганізації мають власну матеріальну та фінансову основу, що на неї поширюється їхня компетенція. Так, територіальні громади села, селища, міста безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування управляють майном, що є в комунальній власності; затверджують програми соціально-економічного й культурного розвитку та контролюють їх виконання; затверджують місцеві бюджети і т. ін.

         Обласні й районні ради мають приблизно аналогічну компетенцію, що поширюється на їхні території.

         Органам місцевого самоврядування закон може надавати окремі повноваження органів виконавчої влади, а тому з цих питань вони підпорядковані відповідним органам виконавчої влади.

         Закон України «Про місцеве самоврядування» від 21 травня 1997р. складається з преамбули та 5 розділів (80 статей).

         Розділ І. Загальні положення. — Дається визначення місцевого самоврядування, що доповнює його розуміння згідно з Конституцією України. Так, проголошено, що місцеве самоврядування в Україні — це гарантоване державою право та реальна здатність територіальної громади — жителів села чи добровільного об’єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища, міста — самостійно або під відповідальність органів і посадових осіб місцевого самоврядування вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції та законів України.

         До системи місцевого самоврядування включають: територіальну громаду; сільську, селищну, міську раду; сільського, селищного, міського голову; виконавчі органи сільської, селищної, міської ради; районні та обласні ради, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст; органи самоорганізації населення.

         Розділ II. Організаційно-правова основа місцевого самоврядування. — Формулюється загальна та виключна компетенція сільських, селищних, міських рад; повноваження виконавчих органів сільських, селищних, міських рад; права та обов’язки сільського, селищного, міського голови; повноваження районних та обласних рад.

         Розділ III. Матеріальна та фінансова основа місцевого самоврядування. — Передбачаються порядок і процедура використання комунальної власності, формування й розпорядження місцевим бюджетом і т. д.

         Розділ IV. Гарантії місцевого самоврядування. Відповідальність органів та посадових осіб місцевого самоврядування. — Присвячений проблемам забезпечення фактичного втілення компетенції органів місцевого самоврядування та покладання відповідальності за її порушення.

         Розділ V. Прикінцеві та перехідні положення. — Визначає особливості дії Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні».

 

 

12.           Судоустрій України. Види судів в Україні, їх компетенція

         Відповідно до Конституції України (ст. 126) судові органи виконують свою функцію незалежно від законодавчої і виконавчої влади, в установлених Конституцією межах і згідно з законами України.

         Судова влада є самостійною, незалежною сферою публічної влади й становить сукупність повноважень по здійсненню правосуддя, тлумаченню норм права, з відповідними контрольними повноваженнями спеціальних органів – судів.

         Поняття судової влади містить два основні компоненти:

— цю владу можуть реалізувати тільки спеціально вповноважені органи (суди);

— ці органи наділені тільки їм притаманними повноваженнями.

Судову владу реалізують через:

— здійснення правосуддя;

— конституційний контроль;

— контроль за додержанням законності та обґрунтованості рішень і дій державних органів і посадових осіб;

— формування органів суддівського самоврядування;

— роз’яснення судам загальної юрисдикції актів застосування законодавства;

— утворення державної судової адміністрації.

         Здійснення судової влади за змістом є значно ширшим, ніж відправлення правосуддя. Судову владу реалізують у діях суду, які не пов’язані з розглядом справ. Це організаційні та інформаційно – аналітичні дії (узагальнення судової практики, аналіз судової статистики, вирішення скарг позивачів, відповідачів, обвинувачених, адвокатів, направлення окремих ухвал у державні органи, установи, організації).

         Судову владу можна визначити як самостійну на незалежну гілку державної влади, яка створена для вирішення на основі закону соціальних конфліктів між державою та громадянами, самими громадянами, юридичними особами; контролю за конституційністю законів; захисту прав громадян в їх відношеннях з органами виконавчої влади та посадовими особами, контролем за додержанням прав громадян при розслідуванні злочинів та проведенні оперативно – розшукової діяльності, встановленням найбільш значущих юридичних фактів.

         Судова влада в Україні реалізується шляхом правосуддя в формі цивільного, господарського, адміністративного, кримінального, а також конституційного судочинства. Судочинство здійснюється Конституційним судом та судами загальної юрисдикції. Юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають в державі.

 

 

 

13.           Адміністративне право України, його предмет, джерела. Поняття правопорушення, його ознаки і склад

 

         Адміністративне право — це галузь права (сукупність правових норм), регулююча з метою реалізації завдань і функцій держави суспільні відносини управлінського характеру, які складаються у сфері виконавчої і розпорядливої діяльності органів виконавчої влади, внутрішньоорганізаційної діяльності інших державних органів, а також в процесі здійснення громадськими організаціями, їх органами зовнішніх юридично владних повноважень.

         Адміністративне право є самостійною галуззю права, за допомогою якої держава регулює однорідні суспільні відносини у сфері державного управління, розвиває і укріплює його демократичні основи. Адміністративному праву належить особлива роль в механізмі правового регулювання — воно виступає необхідним і важливим інструментом управління соціальними процесами в суспільстві. Інакше кажучи, адміністративне право — це управлінське право, яке відрізняється від інших галузей права специфікою предмету, методу регулювання і структурними особливостями (системою розміщення нормативного матеріалу).

         Предмет адміністративного права складає широкий комплекс суспільних відносин, що виникають в процесі реалізації функцій державного управління, у зв’язку із здійсненням широкої і різноманітної виконавчої і розпорядливої діяльності.

         У юридичній літературі під джерелом адміністративного права розуміють зовнішню форму вираження його норм. Відомо, що по своєму змісті адміністративно-правова норма відрізняється від норм інших галузей права тим, що регулює відносини управлінського характеру. Нормами адміністративного права визначаються границі належного поводження органів виконавчої влади, їхніх службовців, громадян, а також громадських організацій (їхніх органів) у сфері виконавчо-розпорядницької діяльності держави. За допомогою адміністративно-правових норм органи керування, державні що служать, громадяни, громадські організації наділяються певними повноваженнями. У цих нормах установлюються також гарантії реалізації прав і дотримання обов’язків. Отже, завдяки дії адміністративно-правових норм створюється певний правовий режим управлінської діяльності.

         Адміністративно-правові норми втримуються безпосередньо в Конституції України, законодавчих актах, нормативних наказах, постановах уряду, інших нормативних актах державних органів, рішеннях місцевих рад. До джерел адміністративного права ставляться не тільки самі нормативні акти державних органів, але й затверджені цими актами кодекси, устави, правила й т.п., що регулюють управлінську діяльність.

         Таким чином, джерело адміністративного права — це акт правотворчості органів державної влади, органів виконавчої влади, що складається з адміністративно-правових норм або навіть одного правила поведінки, що регулює виконавчо-розпорядницьку діяльність. Якщо акт охоплює поряд з нормами адміністративного права норми інших галузей права (фінансового, цивільного й ін.), то для адміністративного права він буде джерелом лише в частині, що як би наповнена адміністративно-правовим змістом.

         Адміністративне правопорушення (проступок) – це перш за все діяння, поведінка, вчинок людини, дія чи бездіяльність, це акт зовнішнього виявлення ставлення особи до реальної дійсності, інших людей, держави, суспільства. Закону непідвладні переконання, думки людей, якщо вони не знайшли зовнішнього виявлення. Таке діяння має визнаватися адміністративним проступком за наявності певних ознак, до яких традиційно відносять суспільну шкідливість (небезпечність), протиправність, винність та адміністративну караність.

         Перша ознака означає, що дія чи бездіяльність заподіює або створює загрозу заподіяння певної шкоди (матеріального, морального, організаційного чи іншого характеру) об’єктам адміністративно-правової охорони (“посягає на …”). Цією обставиною і пояснюється необхідність встановлення за її вчинення адміністративної відповідальності. Разом з тим в наш час потребує уточнення перелік об’єктів, які мають охоронятися нормами з адміністративною санкцією. Не викликає сумніву, що такі об’єкти як права і свободи громадян, власність, громадський порядок, які названо в нинішньому КпАП, повинні залишитися також і в майбутньому. А от що стосується державного порядку і встановленого порядку управління, то думається, що це поняття подібні і однорідні і залишити треба одне із них, причому, краще – державний порядок, оскільки в чинному КпАП до правопорушень, які посягають на встановлений порядок управління, віднесено, наприклад, прояв неповаги до суду, невжиття заходів щодо протесту, припису чи подання прокурора тощо, хоча такі відносини не належать до управлінських. В той же час поняття “державний порядок” потрібно розшифрувати – це встановлений порядок діяльності державних органів та установ. Крім того, у визначенні серед основних об’єктів адміністративно-правової охорони слід назвати права і законні інтереси інших суб’єктів, а також громадську безпеку, різновидами якої є санітарна, екологічна безпека тощо.

         Юридичним відбиттям шкідливості адміністративного проступку є його протиправність, яка означає, що дію чи бездіяльність прямо заборонено адміністративно-правовими нормами. Діяння, які визнаються адміністративними правопорушеннями, перераховано в особливій частині розділу ІІ КпАП та в деяких інших нормативних актах. В разі встановлення адміністративної відповідальності за нові діяння або скасування відповідальності, яка існувала раніше, до КпАП вносяться зміни та доповнення. Ознака протиправності означає також неприпустимість застосування аналогії закону, що сприяє зміцненню законності, виключає можливість притягнення до адміністративної відповідальності за діяння, не передбачені законодавством про адміністративні правопорушення.

         Адміністративним проступком може бути тільки винне діяння, тобто свідомий, вольовий акт протиправної поведінки. Вина полягає в психічному ставленні особи до діяння та його шкідливих наслідків і може бути умисною або необережною.

         Адміністративним проступком визнається тільки таке протиправне винне діяння, за яке законодавством передбачено особливий вид державного примусу – адміністративну відповідальність. Реалізація адміністративних стягнень не завжди супроводжує адміністративний проступок, але можливість їх застосування становить його обов’язкову властивість. Винятком із загального правила є адміністративні правопорушення військовослужбовців і працівників органів внутрішніх справ, за більшість яких останні несуть не адміністративну, а дисциплінарну відповідальність, тобто в цьому випадку адміністративна караність проступків відсутня, хоча від цього вони не перестають бути адміністративними.

         До складу адміністративного правопорушення належать ознаки, які характеризують об’єкт, об’єктивну сторону, суб’єктивну сторону і суб’єкта проступку.

         Об’єкт адміністративного правопорушення – це те, на що воно посягає, чому воно завдає шкоди. Адміністративний проступок завдає шкоди або створює загрозу її заподіяння суспільним відносинам, які і становлять об’єкт проступку. Засобами адміністративної відповідальності охороняються суспільні відносини, які регулюються нормами не тільки і не стільки адміністративного права, а й багатьох інших: цивільного, екологічного, трудового, фінансового тощо.

         Об’єктивну сторону адміністративного правопорушення характеризують ознаки, які визначають акт зовнішньої поведінки правопорушника. До них належать діяння (дія чи бездіяльність), його шкідливі наслідки, причинний зв’язок між діянням і наслідками, місце, час, обстановка, спосіб, знаряддя та засоби вчинення проступку.

         Основною і обов’язковою ознакою об’єктивної сторони є протиправне діяння, відсутність її виключає склад будь-якого адміністративного правопорушення. Це може бути як дія (наприклад, розпивання спиртних напоїв у громадських місцях), так і бездіяльність, коли закон вимагає активних дій (ухилення свідка від явки в суд або орган попереднього слідства чи дізнання). Всі інші ознаки мають факультативний характер, тобто вони обов’язкові лише в тих випадках, коли прямо передбачені законом. Так, шкідливі наслідки і причинний зв’язок обов’язкові тільки для так званих матеріальних складів проступків, в результаті яких завжди заподіюється матеріальна шкода (наприклад, дрібне розкрадання, пошкодження телефонів-автоматів, потрава посівів тощо). Більшість же адміністративних правопорушень характеризується недодержанням різних загальнообов’язкових правил, коли діяння становить склад проступку незалежно від настання шкідливих наслідків матеріального характеру (порушення правил охорони праці, торгівлі, дорожнього руху, митних, паспортних, санітарних тощо). Ці склади формулюються в статтях особливої частини розділу ІІ КпАП лише вказівкою на протиправну дію чи бездіяльність («порушення правил», «невиконання правил» тощо). В деяких статтях міститься вказівка лише на шкідливі наслідки («пошкодження», «знищення», «псування» тощо), діяння ж розуміється саме собою.

         Місце, час, обстановка, спосіб, знаряддя та засоби вчинення проступку можуть бути обов’язковими ознаками, якщо їх включено до конкретного складу проступку (наприклад, окремі діяння визнаються адміністративними правопорушеннями лише в разі вчинення їх в громадському місці, часто в КпАП називається спосіб вчинення проступку – грубе, злісне порушення, прихована передача тощо); в інших випадках вони можуть визнаватися обставинами, які пом’якшують або обтяжують відповідальність (наприклад, вчинення правопорушення в умовах стихійного лиха або за інших надзвичайних обставин обтяжує адміністративну відповідальність).

         Окремі статті КпАП передбачають адміністративну відповідальність за незакінчені дії (ст.188 – за спробу передачі заборонених предметів у виправно-трудові установи і ст.209 – за приготування до контрабанди), загальної ж норми про стадії адміністративного правопорушення немає, що цілком виправдано.

         Суб’єктивну сторону адміністративного правопорушення становить пов’язана із його вчиненням психічна діяльність особи. До ознак, які характеризують суб’єктивну сторону, належать вина, мотив і мета вчинення правопорушення.

         Вина – основна і обов’язкова ознака суб’єктивної сторони будь-якого адміністративного проступку. Це психічне ставлення особи до вчиненого нею суспільно шкідливого діяння і його наслідків, яке виявляється у формі умислу або необережності. Поняття цих форм вини розкривається в ст.ст.10 і 11 КпАП.    Адміністративне правопорушення визнається вчиненим умисно, коли особа, яка його вчинила, усвідомлювала протиправний характер своєї дії чи бездіяльності, передбачала її шкідливі наслідки і бажала їх або свідомо допускала настання цих наслідків. Вчиненим з необережності правопорушення визнається тоді, коли особа передбачала можливість настання шкідливих наслідків своєї дії чи бездіяльності, але легковажно розраховувала на їх відвернення або не передбачала можливості настання таких наслідків, хоча повинна була і могла їх передбачити.

         Визначення форм вини в чинному КпАП сформульовано, на нашу думку, не зовсім вдало. Передусім це стосується визначення необережності, оскільки в ньому в основу покладено ставлення порушника до шкідливих наслідків свого діяння. Однак, зміст переважної більшості адміністративних проступків полягає в порушенні тих чи інших загальнообов’язкових правил, незалежно від того, чи настали внаслідок цього якісь конкретні шкідливі наслідки (це так звані “формальні склади”). Тому для визначення форм вини за основу має братися ставлення порушника до діяння та усвідомлення ним його протиправності.

         Мотив і мета вчинення адміністративного правопорушення – факультативні ознаки суб’єктивної сторони складу проступку. Під мотивом розуміється усвідомлене особою внутрішнє спонукання, яким вона керувалася під час вчинення проступку. Мета – це протиправний результат, наслідок, якого прагне досягти особа вчиненням адміністративного правопорушення. Мотив і мета частіш за все до складу проступку не входять, хоча в деяких випадках лише вчинення діяння з певним мотивом або метою становить склад адміністративного правопорушення (наприклад, ст.103-1 КпАП передбачає відповідальність за самовільне використання з корисливою метою електричної чи теплової енергії або газу, ст.132 – за самовільне використання з корисливою метою транспортних засобів чи інших машин, що належать організаціям, тощо). Окремі статті КпАП передбачають відповідальність за вчинення діяння в разі відсутності певної мети: ст.44 – за незаконне придбання або зберігання наркотичних засобів без мети збуту і ст.176 – за виготовлення або зберігання без тієї ж мети самогону чи інших міцних спиртних напоїв домашнього вироблення або апаратів для їх виготовлення. В деяких статтях КпАП мотив і мета проступку не називаються, але маються на увазі (наприклад, дрібне розкрадання, азартні ігри, проституція завжди мають корисливі мотив і мету).

         Суб’єктом адміністративного правопорушення чинний КпАП визнає фізичну осудну особу, яка досягла на момент вчинення проступку віку, з якого настає адміністративна відповідальність. Ознаки, які характеризують суб’єкта проступку, поділяють на загальні і спеціальні. Перші властиві будь-якому суб’єктові. Суб’єктом проступку може бути, по-перше, лише фізична особа, людина (громадянин України, іноземець, особа без громадянства). По-друге, суб’єктом адміністративного проступку може бути не будь-яка особа, а лише осудна. В законодавстві про адміністративні правопорушення не розкривається поняття осудності, воно випливає з визначення неосудності. В ст.20 КпАП під неосудністю розуміється стан, в якому особа не могла усвідомлювати свої дії або керувати ними внаслідок хронічної душевної хвороби, тимчасового розладу душевної діяльності, слабоумства чи іншого хворобливого стану. Виходячи з цього, можна зробити висновок, що осудність – це здатність особи усвідомлювати свої дії і керувати ними, а значить і нести за них відповідальність. По-третє, суб’єктом проступку може бути особа, яка досягла на момент вчинення адміністративного правопорушення шістнадцятирічного віку.

 

 

 

14.           Адміністративна відповідальність та адміністративні стягнення

 

         Адміністративній відповідальності властивий ряд специфічних рис, які відрізняють її від інших видів юридичної відповідальності. Так, вона настає, як правило, за особливий вид правопорушень – адміністративні. В окремих випадках її заходи можуть застосовуватися також при звільненні від кримінальної відповідальності, тобто за діяння, що містять ознаки злочинів, які не становлять великої суспільної небезпеки. Адміністративна відповідальність виявляється в накладенні на порушників певних видів адміністративних стягнень, специфічних за змістом і відмінних від заходів кримінального покарання, дисциплінарного впливу та майнової відповідальності. Адміністративні стягнення накладаються багатьма органами та посадовими особами, яким таке право надано законодавчими актами. Їх повний перелік наведено в спеціальному розділі КпАП. Незважаючи на те, що в деяких випадках адміністративні стягнення застосовуються районними (міськими) судами (суддями), адміністративна відповідальність є позасудовим видом правової відповідальності. Між органами (посадовими особами), які накладають адміністративні стягнення, і правопорушниками відсутні службові відносини. Порядок притягнення до адміністративної відповідальності особливий, він суттєво відрізняється від кримінального і цивільного процесів та дисциплінарного провадження. Нарешті, адміністративну відповідальність врегульовано нормами адміністративного права, які містять вичерпні переліки адміністративних проступків, адміністративних стягнень та органів, уповноважених їх застосовувати, детально регулюють цей вид провадження і в сукупності становлять її нормативну основу.

         Отже, адміністративна відповідальність – це застосування до осіб, які вчинили адміністративні проступки, адміністративних стягнень, що тягнуть для цих осіб обтяжливі наслідки майнового, морального, особистістного чи іншого характеру і накладаються уповноваженими на те органами чи посадовими особами на підставах і у порядку, встановлених нормами адміністративного права.

         Адміністративна відповідальність ґрунтується на ряді принципів, основними з яких є законність, відповідальність лише за вчинення протиправного діяння, відповідальність лише за наявності вини, невідворотності відповідальності, індивідуалізації відповідальності.

         Принцип законності адміністративної відповідальності означає, що ніхто не може бути підданий заходу впливу у зв’язку з адміністративним правопорушенням інакше як на підставах і у порядку, встановлених законодавством. Застосування уповноваженими на те органами і посадовими особами заходів адміністративного впливу провадиться в межах їх компетенції, у точній відповідності з законодавством. Дотримання вимог законності при притягненні до адміністративної відповідальності забезпечується систематичним контролем з боку вищестоящих органів і посадових осіб, прокурорським наглядом та іншими встановленими законодавством способами.

         Принцип відповідальності лише за вчинення протиправного шкідливого діяння передбачає, що тільки діяння, вчинок людини може тягти застосування заходів адміністративного впливу. Адміністративним правопорушенням визнається тільки протиправне діяння (дія чи бездіяльність) особи, а не склад її думок або навіть висловлений намір вчинити правопорушення. Крім цього, адміністративна відповідальність настає не за будь-яке діяння, що завдає шкоди суспільним відносинам, а лише за те, яке передбачене в законодавстві як адміністративний проступок.

         Принцип відповідальності лише за наявності вини означає, що адміністративній відповідальності підлягає тільки особа, винна у вчиненні правопорушення, тобто яка умисно або з необережності вчинила протиправне шкідливе діяння.

         Невідворотність адміністративної відповідальності як принцип полягає в тому, що особа, яка вчинила адміністративне правопорушення, повинна бути піддана адміністративному стягненню. Із цього принципу можливі деякі винятки. Маються на увазі випадки відповідальності за адміністративні правопорушення неповнолітніх та осіб, на яких поширюється дія дисциплінарних статутів. До зазначених осіб за більшість проступків застосовуються не адміністративні стягнення, а інші заходи впливу.

         До винятків із принципу невідворотності відповідальності слід зарахувати також випадки звільнення від адміністративної відповідальності. Чинний КпАП передбачає чотири види звільнення. Перш за все, йдеться про звільнення відповідно до статей 21 і 22 – з передачею матеріалів на розгляд товариського суду, громадської організації чи трудового колективу або із оголошенням усного зауваження. Для першого виду звільнення підставою є переконання відповідного органу чи посадової особи, яке ґрунтується на всебічній оцінці характеру правопорушення та особи порушника, про доцільність застосування до останнього заходу громадського впливу. Звільнити порушника від адміністративної відповідальності з оголошенням усного зауваження можна лише тоді, коли вчинене ним правопорушення є малозначним. Крім цього є ще два види звільнення, про які в літературі частіш за все не згадується. Це звільнення від адміністративної відповідальності неповнолітніх віком від 16-ти до 18-ти років із застосуванням до них заходів виховного впливу, а також передача матеріалів для застосування заходів дисциплінарного впливу до осіб, на яких поширюється дія дисциплінарних статутів, в тих випадках, коли і ті, й інші підлягають адміністративній відповідальності на загальних підставах. Мова йде саме про звільнення від адміністративної відповідальності, оскільки орган чи посадова особа, який вирішує справу, може і реально застосувати адміністративне стягнення, тобто закон наділяє правом прийняття рішення саме його. В усіх зазначених випадках звільнення від адміністративної відповідальності – право, а не обов’язок органу (посадової особи), який розглядає справу.

         Адміністративне стягнення є мірою відповідальності, правовим наслідком адміністративного правопорушення. Воно застосовується з метою виховання особи, яка вчинила адміністративне правопорушення, в дусі додержання законів, поваги до правил співжиття, а також запобігання вчиненню нових правопорушень як самим правопорушником, так і іншими особами (ст.23 КпАП).

         Головна мета адміністративного стягнення – виховання порушника, тобто формування у нього звички законослухняної поведінки. Виховний вплив на порушника справляє як сам факт накладення на нього адміністративного стягнення, так і спеціальні виховні заходи, які застосовуються до нього під час виконання деяких стягнень. Так, наприклад, під час відбування виправних робіт здійснюється трудове виховання порушника; з особами, підданими адміністративному арешту, проводяться різні бесіди тощо.

         Мета запобігання вчиненню нових правопорушень з боку правопорушника та інших осіб досягається головним чином завдяки настрашці, яка утримує нестійких осіб від вчинення адміністративних проступків.

         Адміністративні стягнення є каральними, «штрафними» санкціями, вони, як правило, полягають в позбавленні або обмеженні певних прав, благ. Цим досягається мета покарання порушника. За вчинений проступок громадянин або позбавляється якогось суб’єктивного права (права керування транспортним засобом), або обмежується його правосуб’єктність (адміністративний арешт), або на нього покладаються спеціальні «штрафні» обов’язки. Крім втрат та обмежень адміністративне стягнення тягне для порушника ще й стан так званої «адміністративної покараності» (аналогічної судимості в кримінальному праві), який існує протягом одного року з дня закінчення виконання стягнення. Правове значення зазначеного стану полягає в тому, що вчинення до закінчення цього строку нового правопорушення тягне підвищену відповідальність, а інколи змінюється навіть його характер – воно визнається злочином.

         В ст.24 КпАП, в якій закріплено систему адміністративних стягнень, їх перераховано з врахуванням зростання суворості: 1) попередження; 2) штраф; 3) оплатне вилучення предмета, який став знаряддям вчинення або безпосереднім об’єктом адміністративного правопорушення; 4) конфіскація такого предмета або грошей, отриманих внаслідок вчинення адміністративного правопорушення; 5) позбавлення спеціального права, наданого даному громадянинові; 6) виправні роботи; 7) адміністративний арешт. Крім цих стягнень до іноземних громадян і осіб без громадянства може застосовуватися адміністративне видворення за межі України в разі грубого порушення ними правопорядку. Нарешті, ч.3 ст.24 КпАП передбачає можливість доповнення законодавчими актами існуючої системи адміністративних стягнень новими видами.

 

 

 

15.           Цивільне право України, його предмет, джерела. Елементи цивільних правовідносин

         Цивільне право — одна з провідних галузей національного права України, яка регулює певну групу правових відносин за участю фізичних і юридичних осіб та держави в цілому.

         Цивільне право України, як будь-яка інша галузь права, характеризується предметом і методом правового регулювання.

         Предмет правового регулювання цивільного права складають правові відносини, що регулюються цивільно-правовими нормами. Це, зокрема, такі групи відносин: майнові відносини; особисті немайнові відносини.

         Майновими відносинами є правові відносини, що пов’язані з належністю, набуттям, володінням, користуванням і розпорядженням майном. При цьому вони зумовлені використанням товарно-грошової форми.

         Особисті немайнові відносини індивідуалізують особу, оскільки виникають завдяки здійсненню нею своїх особистих прав і свобод (наприклад, право особи на життя, здоров’я, честь, гідність, ім’я та авторство), що поділяються на дві групи:

— особисті права, пов’язані з майновими (скажімо, права авторів на результати інтелектуальної праці в царині науки, літератури, мистецтва тощо);

— особисті права, не пов’язані з майновими (приміром, права особи на честь, гідність, ім’я, листування тощо).

         Сторони цих відносин виступають як юридичне рівні між собою, автономні та незалежні одна від одної, що є однією з характерних рис цивільно-правового методу. Учасниками цивільно-правових відносин можуть бути фізичні особи (громадяни, іноземці, особи без громадянства), юридичні особи та держава як у цілому, так і окремі соціальні утворення (адміністративно-територіальні одиниці, в тому числі автономні утворення). З виникненням цивільно-правових відносин їхні учасники не можуть нав’язувати свою волю один одному, а тому їхні стосунки повинні базуватися на основі досягнутої згоди (наприклад, в основу реалізації договору купівлі-продажу сторони мають покласти досягнення спільної згоди відносно кількості, якості й ціни товару).

         Цивільно-правовий метод характеризується такими ознаками:

— юридичною рівністю сторін;

— диспозитивністю сторін, на підставі чого сторонам надається право визначати свої взаємовідносини на свій розсуд повністю або частково у межах, передбачених чинним законодавством;

— особливим способом вирішення майнових спорів між учасниками цивільних правовідносин (через загальний суд, арбітражний чи третейський суд);

— наявністю майнової відповідальності сторін.

         Отже, цивільне право як галузь права являє собою сукупність норм права, які регулюють майнові та особисті немайнові відносини, що складаються в суспільстві між фізичними і юридичними особами та іншими соціальними утвореннями на засадах юридичної рівності сторін.

 

16.           Суб’єкти цивільних правовідносин. Правоздатність та дієздатність фізичних осіб

         Фізичною особою вважається людина як учасник цивільних правовідносин.

         У цивільних правовідносинах можуть брати участь громадяни України, іноземні громадяни та особи без громадянства. При цьому іноземці та особи без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов’язки, як і громадяни України, — за винятками, встановленими Конституцією України, законами чи міжнародними договорами України.

         Однак для того, щоб людина могла виступати суб’єктом цивільних правовідносин, вона має бути наділена цивільною правоздатністю і цивільною дієздатністю.

         Цивільна правоздатність — це здатність мати цивільні права та обов’язки. Вона притаманна усім фізичним особам незалежно від віку, стану здоров’я тощо.

         За загальним правилом цивільна правоздатність фізичної особи виникає в момент її народження. Проте у випадках, встановлених законом, охороняються інтереси зачатої, але ще не народженої дитини. Крім того, законодавець може встановити, що здатність мати окремі цивільні права та обов’язки пов’язана з досягненням фізичною особою відповідного віку.

         Припиняється цивільна правоздатність фізичної особи в момент її смерті.

         Позбавити фізичну особу цивільної правоздатності неможна ні за яких умов. А ось обмеження такої здатності в певних випадках допускається.

         Обмеження цивільної правоздатності може бути добровільним (коди особа самостійно і за власним бажанням обмежує себе у здатності мати певні цивільні права та обов’язки, зокрема відмовляється від права власності на якесь майно) і примусовим (допускається тільки у виняткових, передбачених законом випадках, наприклад, у разі позбавлення особи волі за вироком суду).

         Цивільна дієздатність фізичної особи — це її здатність своїми діями набувати для себе цивільних прав і самостійно їх здійснювати, а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов’язки, самостійно їх виконувати та нести відповідальність у разі їх невиконання.

         Цивільну дієздатність мають тільки фізичні особи, які усвідомлюють значення своїх дій та можуть ними керувати.

         Розрізняють три види цивільної дієздатності залежно від її обсягу:

         1) часткову, що мають фізичні особи, які не досягли чотирнадцяти років (малолітні особи).

         Вони наділені правом: самостійно вчиняти дрібні побутові правочини (тобто ті, що задовольняють побутові потреби особи, відповідають її фізичному, духовному чи соціальному розвитку та стосуються предмета, який має невисоку вартість); здійснювати особисті немайнові права на результати інтелектуальної, творчої діяльності, що охороняються законом.

         Малолітня особа не несе відповідальності за завдану нею шкоду;

         2) неповну. Нею наділені фізичні особи у віці від чотирнадцяти до вісімнадцяти років (неповнолітні особи).

         Ці особи мають право: самостійно вчиняти дрібні побутові правочини, розпоряджатися своїм заробітком, стипендією або іншими доходами; самостійно здійснювати права на результати інтелектуальної, творчої діяльності, що охороняються законом; бути учасником (засновником) юридичних осіб, якщо це не заборонено заковом або установчими документами юридичної особи; самостійно укладати договір банківського вкладу (рахунку) та розпоряджатися вкладом, внесеним ними на своє ім’я (грошовими коштами на рахунку).

         Неповнолітні особи мають право вчиняти й інші правочини, але лише при отриманні на це згоди їх батьків (усиновлювачів) або піклувальників.

За завдану шкоду неповнолітня особа несе відповідальність особисто. Однак у випадках, установлених законом, якщо в цієї особи недостатньо майна для відшкодування збитків, додаткову відповідальність несуть її батьки (усиновлювачі) або піклувальник;

         3) повну, що мають фізичні особи, які досягли вісімнадцяти років (повноліття).

         Такі особи мають право набувати для себе будь-які цивільні права і самостійно їх здійснювати. Вони здатні створювати своїми діями для себе будь-які цивільні обов’язки, самостійно їх виконувати та нести відповідальність за їх невиконання.

         У визначених законодавцем випадках фізичні особи можуть набути повну цивільну дієздатність і до досягнення ними вісімнадцятирічного віку. Крім того, у передбачених законом випадках їм можуть таку здатність надати орган опіки та піклування чи суд.

         Так, у разі реєстрації шлюбу фізичної особи, яка не досягла повноліття, вона набуває повної цивільної дієздатності з моменту реєстрації шлюбу.

         Повна цивільна дієздатність може бути надана: — фізичній особі, яка досягла шістнадцяти років і працює за трудовим договором;

— неповнолітній фізичній особі, яка записана матір’ю або батьком дитини;

— фізичній особі, яка досягла шістнадцяти років і яка бажає займатися підприємницькою діяльністю.

         Повна цивільна дієздатність, надана фізичній особі, поширюється на всі цивільні права та обов’язки.

         Якщо припинено шлюб до досягнення фізичною особою повноліття, визнано його недійсним із підстав, не пов’язаних із протиправною поведінкою неповнолітньої особи, набута нею повна цивільна дієздатність зберігається. Також зберігається повна цивільна дієздатність, надана фізичній особі, у разі припинення трудового договору, укладеного з нею, припинення її підприємницької діяльності.

         Законодавець допускає можливість обмеження цивільної дієздатності фізичної особи, але тільки в судовому порядку.

         Юридичною особою є організація, створена і зареєстрована у встановленому законом порядку, наділена цивільною правоздатністю та дієздатністю, яка може бути позивачем і відповідачем у суді.

         Характерними ознаками юридичної особи є такі:

         1) організаційна єдність, тобто юридична особа має свою власну ієрархічну побудову, окремі складові якої взаємодіють одне з одним, доповнюють одне одного, утворюючи єдине ціле;

         2) майнова відокремленість. Юридична особа повинна мати своє особисте майно, відокремлене від майна інших осіб, зокрема її засновників, учасників та ін.;

         3) участь у цивільному обороті від власного імені. Кожна юридична особа повинна мати своє найменування, яке б містило інформацію про її організаційно-правову форму і характер її діяльності. Саме від власного імені юридична особа має право вступати в цивільні правовідносини;

         4) здатність вести майнову відповідальність. Юридична особа самостійно відповідає за своїми зобов’язаннями всім належним їй майном.

 

 

17.           Поняття, ознаки та види юридичних осіб, їх право – та дієздатність

 

         Природним суб’єктом права є фізична особа. Водночас в цивільних відносинах беруть участь і організації, учасниками яких виступають фізичні особи.

         Для того, щоб та чи інша організація могла бути учасником цивільного обігу, тобто могла набувати цивільних прав та обов’язків, захищати свої права, вона повинна бути визнана суб’єктом цивільного права — юридичною особою.

         Інститут юридичної особи — це сукупність правових норм, які визначають правоздатність юридичної особи, її організаційно-правові форми, порядок здійснення діяльності, процедуру утворення та порядок реорганізації та припинення.

         Інститут юридичної особи з’явився як форма задоволення громадських потреб в централізації капіталу для реалізації значних господарських проектів, а також з метою захисту різних корпоративних інтересів.

         Організація, яка не відповідає певним, встановленим ознакам, прав юридичної особи не набуває, а отже, не є суб’єктом цивільного права.

         Цивілістична наука традиційно виокремлює такі ознаки юридичної особи:

— організаційна єдність. Для того, щоб бути юридичною особою, організація повинна виступати як єдине ціле з визначеною структурою. Завдяки цьому воля окремих її членів перетворюється на єдину волю юридичної особи, яка і виступає як єдиний суб’єкт права, що уособлює наміри осіб, які належать до її складу;

— майнова відокремленість (економічна ознака), тобто наявність відокремленого майна, яке є необхідною передумовою участі в цивільному обігу. Кожна юридична особа має своє майно, яке може належати їй на праві власності (наприклад, господарські товариства) або на праві господарського відання чи оперативного управління (наприклад, державні унітарні підприємства) і відокремлене від майна її членів та не залежить від їх долі;

— можливість виступати в цивільному обігу від свого імені (матеріально-правова ознака). Кожна юридична особа повинна мати індивідуальне найменування, яке б містило вказівку на її організаційно-правову форму та характер її діяльності. Юридична особа може діяти лише від свого імені, набувати та здійснювати майнові й особисті немайнові права, виконувати обов’язки та нести самостійно майнову відповідальність за своїми зобов’язаннями. Конкретне місцезнаходження юридичної особи полегшує застосування до неї актів органів місцевого самоврядування, звернення з позовом до суду, виконання зобов’язань тощо;

— здатність бути позивачем або відповідачем у суді, господарському чи третейському суді (процесуально-правова ознака).

         Порядок розгляду цивільно-правових спорів за участю юридичних осіб регулюється цивільним процесуальним правом.

         Всі перелічені ознаки юридичної особи тісно пов’язані між собою.

         Отже, юридична особа — це організація, яка має відокремлене майно, може від свого імені набувати майнових та немайнових прав, нести цивільну відповідальність і виступати позивачем та відповідачем в суді.

         Цивільна правосуб’єктність юридичної особи складається з цивільної правоздатності та цивільної дієздатності. В доктрині радянського цивільного права традиційно вважалося, що юридична особа має спеціальну правоздатність, тобто кожна юридична особа може здійснювати лише таку діяльність, яка передбачена її статутом чи відповідним положенням. У вітчизняному цивільному законодавстві відповідно до сучасної тенденції розвитку концепції цивільного права України як права приватного декларується принцип універсальної правоздатності юридичної особи, тобто юридична особа може мати такі ж цивільні права та обов’язки, як і фізична особа, крім тих, які за своєю природою можуть належати лише людині (ст. 91 ЦК). Водночас окремі види діяльності юридична особа може здійснювати лише за наявності спеціального дозволу (ліцензії) — займатися медичною практикою, капітальним будівництвом, наданням охоронних послуг та ін.

         Дієздатність юридичної особи виникає одночасно з правоздатністю і здійснюється її органами.

         Залежно від підстав класифікації розрізняють такі органи юридичної особи:

  • одноособові (директор, ректор, начальник) та колегіальні (правління, рада, колегія);
  • ті, що обираються, та ті, що призначаються;
  • керівні та структурні, залежно від повноважень.

 

18.           Представництво, його види. Довіреність (зміст, строки, види та посвідчення)

 

                Представництво — це правовідношення, відповідно до якого одна сторона (представник) на підставі набутих нею повноважень виступає і діє від імені іншої особи, яку представляє, створюючи, змінюючи чи припиняючи безпосередньо для неї цивільні права та обов’язки.

         Завдяки представництву стає можливою реалізація цивільних прав недієздатними особами, малолітніми. Необхідність представництва зумовлена також тим, що інколи громадянин внаслідок тривалої відсутності, хвороби, браку часу чи кваліфікації не має можливості особисто отримати заробітну плату, пенсію, поштовий переказ, керувати транспортним засобом, продати чи купити квартиру, кваліфіковано виступити в суді. В цих випадках допомогу йому надає представник.

         Юридичні особи завдяки представництву мають можливість оперативно і кваліфіковано укладати договори, захищати свої інтереси в суді за допомогою кваліфікованих юристів чи інших фахівців.

         Представництво характеризується такими ознаками:

— цивільні права та обов’язки належать одній особі, а здійснюються безпосередньо іншою;

— представник вчиняє певні юридичні дії (вчинення виключно фактичних (не юридичних) дій представництвом не охоплюється);

— представник діє не від свого імені, а від імені іншої особи;

— представник діє виключно в межах наданих йому повноважень;

— правові наслідки настають не для представника, а для особи, яку він представляє. Якщо укладений представником правочин спричинив для контрагента збитки, то зобов’язаною стороною буде не представник, а та особа, яка надала йому повноваження для вчинення цього правочину.

         В широкому розумінні термін «представництво» охоплює відносини, які існують між особами, коли одна з них діє за іншу або під її контролем. Тому нерідко цим терміном користуються і тоді, коли йдеться про комісію, торгове представництво, відносини з брокерами, маклерами, адвокатами.

         Дії представника особи спричиняють певні правові наслідки для інших лише в тому разі, коли представництво є належним і здійснюється в межах наданих повноважень.

         Повноваження — це право однієї особи виступати представником іншої особи. Підставами виникнення повноважень, тобто тими юридичними фактами, з наявністю яких закон пов’язує виникнення повноважень, є:

— волевиявлення особи, яка бажає мати представника, виражене у встановленій законом формі. Це волевиявлення може бути виражене або в договорі доручення, або найчастіше у вигляді довіреності;

— призначення або обрання особи на посаду, виконання обов’язків якої вимагає певних юридичних дій від імені іншої особи:

— призначення або обрання керівником підприємства;

— призначення на певну посаду на підприємстві чи в установі, яка надає послуги населенню шляхом укладання договорів (касир, продавець, приймальник, гардеробник). Повноваження цих осіб відображені у відповідних відомчих положеннях, інструкціях. Довіреність їм не потрібна, оскільки вони виконують обов’язки за посадою у службовий час, а обсяг їхніх повноважень випливає із обстановки, в якій вони працюють. Водночас коли, наприклад, продавцеві доручається укласти договір охорони, то звичайно, при цьому вже вимагається довіреність, оскільки ця особа припиняє бути представником за посадою, а мусить набути повноважень представника за довіреністю;

— призначення опікуном;

— наявність адміністративного акта, що дозволяє особі вчиняти певні дії як представникові іншої особи. Наприклад, дозвіл органів опіки та піклування, який надано опікунові для укладення конкретної угоди, що виходить за межі побутової);

— відносини материнства, батьківства, усиновлення, удочеріння, які відповідним порядком оформлені;

— спільне ведення фермерського господарства, оскільки інтереси такого господарства представляє голова господарства;

— членство в кооперативі, спілці, об’єднанні, за статутом якого інтереси цього об’єднання представляє голова.

         Отже, залежно від того, на чому будуються повноваження представника, можна розрізняти представництво за законом (або законне, обов’язкове) і представництво за договором (або договірне, добровільне).

         Представництво за законом має місце тоді, коли особа представника, коло її повноважень і самі випадки такого представництва визначаються певними нормативними актами (ЦК, СК тощо). До призначення представника той, кого представляють, у таких випадках ніякого відношення не має.

         Різновидом такого представництва є так зване статутне представництво, коли відповідно до статуту чи положення керівний працівник (директор, ректор, начальник, голова) наділений повноваженнями виступати у цивільному обігу від імені юридичної особи.

         Представництво за договором — це таке представництво, яке виникає в результаті правочину між представником та особою, яку він представляє. Для здійснення такого представництва потрібно отримати довіреність, яку той, кого представляють, видає представникові як доказ наданих йому повноважень.

         Представництво в цивільному праві відрізняється від представництва суміжних правових інститутів, наприклад, від представництва судового або процесуального. Процесуальне представництво має місце як в цивільному, так і у кримінальному процесах. Метою представництва в цивільному праві є здійснення представником від імені і за рахунок того, кого представляють, певних юридичних дій (укладення договорів тощо), метою судового представництва є захист представником у суді інтересів тієї чи іншої сторони.

         Якщо в цивільному праві при укладенні договору представник завжди замінює того, кого він представляє, то в судовому представництві поруч із представником може діяти й особа, інтереси якої представляються.

         Нарешті, якщо коло повноважень представника в цивільному праві повністю визначається довірителем, то при судовому представництві загальні права представника передбачені в законі, і тільки деякі права можуть бути застережені в довіреності.

         Довіреністю визнається письмове повноваження, яке видає одна особа (довіритель) іншій особі (довіреному) для представництва перед третіми особами. Довіреність — це односторонній правочин, який фіксує межі повноважень представника, який, діючи на підставі довіреності, створює права та обов’язки безпосередньо для довірителя.

         Особа, яка видає довіреність, називається довірителем, а особа, яка отримує повноваження за довіреністю — довіреним. Подібна термінологія використовується і в договорі доручення, за яким одна сторона зобов’язується від імені і за рахунок іншої сторони виконати певні юридичні дії. Проте довіреність не тотожна договору доручення.

         Співвідношення між ними таке: договір доручення є підставою для видачі довіреності. В основі довіреності може бути і договір експедиції, і трудовий договір. Наприклад, матеріально відповідальній особі може бути видана довіреність для вчинення дій, пов’язаних безпосередньо з виконанням нею трудових обов’язків.

         Якщо доручення є договором про представництво, який визначає внутрішні взаємовідносини між представником і тим, кого він представляє, і сторони своїми підписами підтверджують, які саме дії і яким саме чином повинен виконати довірений, який розмір винагороди його чекає (якщо це передбачено договором), то довіреність як документ підписує лише довіритель. Довіреність адресована насамперед третім особам і має на меті довести до їх відома те, що між представником і тим, кого він представляє, існує домовленість, згідно з якою виконання всіх угод, що буде укладати представник у межах довіреності, бере на себе той, хто представляє.

         Юридична сила довіреності не залежить від згоди представника на її видачу, як і обсяг повноважень, якими довіритель наділяє довірену особу, також з нею не погоджується. А ось здійснення повноважень цілком залежить від волі довіреної особи.

         За обсягом повноважень розрізняють такі види довіреностей:

— разова — на виконання однієї конкретної дії (наприклад, продати чи купити будинок);

 — спеціальна — на виконання якихось однорідних дій (наприклад, довіреність на отримання авторського гонорару протягом року);

— генеральна (або загальна) — на загальне управління майном довірителя.

19.           Строки та терміни у цивільному праві. Позовна давність

 

         Під строком у цивільному праві розуміють проміжок часу, зі спливом якого пов’язана певна дія чи подія, яка має юридичні наслідки.

         Термін — це певний момент в часі, з настанням якого пов’язана дія чи подія, яка має юридичне значення. Так, наприклад, із досягненням 18 років фізична особа стає повністю дієздатною, через рік, якщо невідомо місце перебування особи, заінтересовані особи можуть вимагати визнання її безвісно відсутньою; по закінченні визначеного строку припиняється дія довіреності тощо.

         За правовими наслідками строки поділяються на:

— правовстановлювальні або правостворювальні. Це строки, з якими пов’язане виникнення правовідносин або окремих прав та обов’язків;

— правоприпиняючі. Це строки, з перебігом яких законодавець пов’язує припинення певних правовідносин, окремих прав та обов’язків. Так, по закінченні певного часу кредитор втрачає право звернутися з претензією до поручителя;

— правозмінювальні. По закінченні цих строків припиняються одні права та обов’язки і виникають інші. Так, якщо особа загубила річ, то по закінченні визначеного строку вона перестає бути власником речі, і право власності на цю річ може виникнути у іншої особи.

         За підставами встановлення розрізняють строки:

— законні (тобто строки, встановлені законом чи підзаконним актом, наприклад, законодавець встановлює шестимісячний строк для прийняття спадщини);

— судові. Це строки, тривалість яких визначається судом залежно від обставин конкретної справи і з урахуванням змісту дій, які повинні виконати сторони;

— договірні. Це строки, які визначаються сторонами самостійно з урахуванням індивідуальних особливостей конкретних правовідносин. Наприклад, строк дії довіреності, договору оренди, договору позики тощо.

         За ступенем самостійності сторін у встановленні строків вони поділяються на:

— імперативні, тобто такі, що не можна змінити за домовленістю;

— диспозитивні, тобто такі, які хоч і передбачені законом, але можуть бути змінені за погодженням сторін.

         За призначенням розрізняють:

— строки здійснення цивільних прав, тобто строки, протягом яких власник суб’єктивного права може реалізувати можливості, закладені в суб’єктивному праві;

— строки виконання зобов’язань;

— строки захисту цивільних прав, тобто строки, протягом яких сторона може розраховувати на захист свого права в разі порушення і отримати цей захист.

         За способом визначення їх поділяють на строки, визначені:

— календарною датою (строк повернення боргу);

— певним періодом часу (поставка продукції — поквартальна, щомісячна);

— вказівкою на подію, яка неодмінно має настати (початок навігації).

         За ступенем визначеності строки класифікуються на:

— визначені;

— невизначені, якщо це пов’язано з певною подією, яка обов’язково настане, або бажанням кредитора (наприклад, строк повернення боргу «за першою вимогою»).

         Позовна давність — це строк, протягом якого особа може звернутися до суду за захистом своїх прав.

         Значення позовної давності полягає в тому, що цей інститут забезпечує визначеність та стабільність цивільних правовідносин. Він дисциплінує учасників цивільного обігу, стимулює їх до активності в здійсненні належних їм прав, зміцнює договірну дисципліну, сталість господарських відносин.

         Наявність чітко визначеного строку, протягом якого заінтересована сторона може звернутися за захистом в суд, змушує оперативно реагувати на порушення свого права, значно полегшує розгляд спору. З плином часу докази втрачаються (свідки забувають чи плутають факти, змінюють місце проживання, помирають, документи втрачаються, знищуються) і встановити істину у справі стає дедалі важче.

         Позовна давність поширюється на всі вимоги, за винятком випадків, прямо передбачених в законодавстві, а саме:

 — на вимоги, що випливають з порушення особистих немайнових прав, крім випадків, встановлених законом;

 — на вимоги вкладника про видачу вкладу;

 — на вимоги про відшкодування школи, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю:

 — на вимоги страхувальника (застрахованої особи) до страховика про виплату страхової суми та ін.

          У цивільному праві застосовуються два види строків позовної давності: а) загальні; б) спеціальні.

          Загальні строки позовної давності поширюються на всі цивільні правовідносини, за винятком тих, щодо яких законом встановлений інший строк або які взагалі виведені з-під дії строків позовної давності. Загальний строк позовної давності встановлений у три роки.

          Спеціальні строки позовної давності встановлені для окремих вимог, визначених законом, і ці строки порівняно із загальними можуть бути або скороченими, або подовженими.

          Скорочені строки позовної давності тривалістю в один рік застосовуються зокрема до вимог:

 — про стягнення неустойки, штрафу, пені;

 — пов’язаних з недоліками проданого товару;

 — про розірвання договору дарування;

 — про спростування недостовірної інформації в засобах масової інформації;

 Подовжені строки. Позовна давність у п’ять років застосовується до вимог про визнання недійсним правочину, вчиненого під впливом насильства або обману.

          Позовна давність у десять років застосовується до вимог про застосування наслідків нікчемного правочину. За домовленістю сторін строк позовної давності може бути збільшений.

 

 

20.           Поняття власності та права власності. Види власності. Захист права власності

         Суспільство не може існувати без наявності відносин власності, але такі відносини необхідно регулювати. Зазначене, зокрема, зумовило виникнення права власності.

         Правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

         Зміст права власності складають правомочності володіння, користування і розпорядження речами.

         Право володіння — це право фактичного відання річчю. Воно полягає в можливості особи безпосередньо тримати належну їй річ у себе.

Правом користування є право на здобуття з речі її корисних властивостей.

         Право розпорядження — це право визначати юридичну долю речі (знищити, переробити, подарувати, продати тощо).

         На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна.

         Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Він має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, що не суперечать закону. Проте при здійсненні своїх прав та виконанні обов’язків власник зобов’язаний додержуватися моральних засад суспільства. Також він не може використовувати право власності на шкоду правам, свободам і гідності громадян, інтересам суспільства, не має права погіршувати екологічну ситуацію та природні якості землі.

         Суб’єктами права власності є Український народ та інші учасники цивільних відносин (фізичні та юридичні особи, держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб’єкти публічного права). При цьому всі суб’єкти права власності є рівними перед законом.

         Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно (тобто крім як у випадках, встановлених законом) позбавлений нього права чи обмежений у його здійсненні.

         Відповідно до положень Конституції України та ЦК України існує три форми права власності:

         1) право приватної власності, суб’єктами якого є фізичні та юридичні особи;

         2) право державної власності. У державній власності перебуває майно, у тому числі грошові кошти, яке належить державі Україна;

         3) право комунальної власності. У комунальній власності знаходиться майно, у тому числі грошові кошти, що належить територіальній громаді.

         Залежно від того, у праві власності скількох суб’єктів перебуває майно, можна виокремити два види права власності}

         1) право одноособової власності, якщо майно належить на праві власності тільки одній особі;

         2) право спільної власності, коли майно є у власності двох або більше осіб (співвласників). Це право у свою чергу поділяється на:

— право спільної сумісної власності, яким є спільна власність двох або більше осіб без визначення часток кожного з них у праві власності, тобто якщо право кожного зі співвласників поширюється на все майно;

— право спільної часткової власності — це власність двох чи більше осіб із визначенням конкретних часток кожного з них у праві власності на певне майно.

         Захист права власності — це сукупність передбачених законом засобів, що застосовуються з метою поновлення порушеного права власності, усунення перешкод, які заважають власнику вільно реалізовувати своє право власності, а також із метою відшкодування збитків, завданих порушенням, оспоренням чи невизнанням права власності.

         Усі засоби захисту права власності прийнято поділяти на речово-правові та зобов’язально-правові.

         До речово-правових засобів захисту права власності належать:

— віндикаційний позов — вимоги неволодіючого майном власника до його фактичного набувача про витребування індивідуально-визначеного майна з чужого незаконного володіння (тобто володіння без правових на те підстав);

— негаторний позов — вимоги про усунення перешкод у здійсненні власником права користування та розпоряджання своїм майном;

— позов про визнання права власності.

         Зобов’язально-правовими засобами захисту права власності є, зокрема позови про:

— відшкодування завданої власнику шкоди;

— повернення речей, наданих у користування;

— визнання правочину недійсним тощо.

         Іншими речовими правами є речові права на чуже майно, під якими розуміють визначену договором із власником або законом міру можливої поведінки управомоченої особи по здійсненню обмежених за обсягом (порівняно з правом власності) правомочностей речового характеру (володіння, користування і розпорядження) стосовно речей, які їй не належать.

         У законі визначено такі види речових прав на чуже майно:

         1) право володіння чужим майном. Володільцем чужого майна є особа, яка фактично тримає це майно в себе. Право володіння виникає на підставі договору із власником або особою, якій майно було передане власником, а також на інших підставах, встановлених законом;

         2) право користування чужим майном (сервітут), яке може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом;

         3) право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис). Воно встановлюється договором між власником земельної ділянки і особою, яка виявила бажання користуватися цією земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб;

         4) право забудови земельної ділянки (суперфіцій). Власник земельної ділянки має право надати її в користування іншій особі для будівництва промислових, побутових, соціально-культурних, житлових та інших споруд і будівель. Таке право виникає на підставі договору або заповіту.

 

 

21.           Правочини, їх види. Умови дійсності правочинів. Наслідки визнання правочинів недійсними

         Найрозповсюдженішими юридичними фактами, що стають підставою виникнення, зміни та припинення цивільних правовідносин, є укладення суб’єктами різноманітних правочинів.

         Правочин — це дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків.

         В юридичній літературі виділяють багато різних підстав класифікації правочинів, але ми зупинимося тільки на кількох із них. Отже, правочини:

         1) залежно від кількості сторін, виявлення волі яких є необхідним для вчинення правочинів, вони бувають:

— односторонні. Одностороннім правочином є дія однієї сторони, яка може бути представлена однією або кількома особами (наприклад, вчинення заповіту).

         За загальним правилом такий правочин створює обов’язки лише для особи, яка його вчинила. Хоча односторонній правочин може створювати обов’язки і для інших осіб, проте тільки у випадках, встановлених законом, або за домовленістю з цими особами;

— двосторонні. Двосторонній правочин — це погоджена дія двох сторін (укладення договорів купівлі-продажу, доручення тощо);

— багатосторонні. При багатосторонньому правочині дії мають погодити більше двох сторін (наприклад, укладення кількома сторонами договору про спільну діяльність).

         Дво- і багатосторонні правочини є договорами;

         2) за характером правовідносин, що виникають на підставі правочинів, вони поділяються на:

— відплатні, коли наявне зустрічне майнове задоволення сторін правочину у вигляді грошей, майна, робіт, послуг (зокрема, договори найму (оренди), страхування);

— безвідплатні, якщо не передбачається зустрічного майнового задоволення (договори дарування, позички тощо);

         3) залежно від моменту, з якого правочини вважаються вчиненими, тобто в сторін виникають відповідні права та обов’язки, вони є: — консенсуальними. Для вчинення цих правочинів достатньо, щоб сторони досягли згоди за всіма істотними умовами (наприклад, договір поставки);

-реальними. Вони вважаються вчиненими тільки тоді, коли відбудеться передача речі (договори зберігання, позики тощо).

         Для того, щоб правочин був дійсним, він має відповідати певним умовам, а саме:

         1) зміст правочину не може суперечити закону, а також моральним засадам суспільства;

         2) особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності;

         3) волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі;

         4) правочин повинен вчинятися у формі, встановленій законом (усно або в письмовій формі);

         б) правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним;

         6) правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

         Якщо не дотримано хоча б одну з перерахованих умов, правочин е недійсним.

         Недійсні правочини — це дії осіб, які хоч і спрямовані на встановлення, зміну чи припинення цивільних прав та обов’язків, але не створюють цих наслідків через невідповідність вчинених дій вимогам закону.

         Такими є, наприклад, правочини:

— які порушують публічний порядок;

— вчинені малолітніми, неповнолітніми особами, особами, цивільна дієздатність яких обмежена, за межами їх цивільної дієздатності;

— вчинені недієздатними особами;

— укладені юридичною особою, якщо вона не мала права їх вчиняти;

— вчинені під впливом помилки, обману, насильства.

         Недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов’язані з його недійсністю. Так, у разі недійсності правочину кожна зі сторін зобов’язана повернути іншій стороні в натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема, тоді, коли одержане полягає в користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, — відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

         Якщо ж у зв’язку із вчиненням недійсного правочину іншій стороні або третій особі завдано збитків та моральної шкоди, вони підлягають відшкодуванню винною стороною.

Проте недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших Його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини.

 

 

 

22.           Зобов’язання, їх види та виконання (строк, обсяг, місце виконання)

         Зобов’язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов’язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов’язку (ст. 509 ЦК).

          Як і будь-яке цивільне правовідношення, зобов’язання має такі елементи: суб’єкт, об’єкт, зміст.

          Суб’єктами в зобов’язанні виступають його учасники — кредитор і боржник. Це можуть бути як фізичні, так і юридичні особи.

          Об’єкт зобов’язання — це те, на що спрямовані права та обов’язки суб’єктів, тобто певні дії щодо речей, грошей, послуг. Ці дії можуть полягати у:

 а) передачі речей у власність чи користування;

 б) виконанні певної роботи;

 в) наданні певних послуг;

 г) сплаті грошей (відшкодування збитків) тощо.

          Зміст зобов’язання — це сукупність суб’єктивних прав та обов’язків його учасників. Оскільки зобов’язання є правовідносинами майнового характеру, то і зміст їх становлять суб’єктивні права та обов’язки також майнового характеру.

          За підставами виникнення розрізняють зобов’язання:

 а) договірні;

 б) недоговірні;

 в) односторонньо-вольові, які виникають із односторонніх правочинів.

 За співвідношенням прав і обов’язків зобов’язання поділяють на:

 а) односторонні;

 б) взаємні.

          Виокремлюють також зобов’язання, де боржник повинен вчинити певні дії; зобов’язання, де за умови неможливості виконати певні дії боржник має право замінити їх виконанням інших визначених в договорі дій (факультативні зобов’язання), і альтернативні зобов’язання.

          Альтернативне зобов’язання — це зобов’язання, змістом якого є право вимоги і відповідний йому обов’язок здійснити одну з кількох дій на вибір. Виконанням зобов’язання при цьому вважається здійснення однієї з кількох дій. Право вибору, якщо інше не випливає із закону чи тексту договору або із суті договору, належить боржнику.

          Розрізняють також головні і додаткові (акцесорні) зобов’язання.

          Додатковим є зобов’язання, мета якого — забезпечити виконання головного зобов’язання. Так, угода про заставу забезпечує виконання основного договору — позики. Додаткові зобов’язання тісно пов’язані з головним, припинення головного зобов’язання відповідно припиняє і додаткове.

          У більшості випадків особа боржника чи кредитора не впливає на виникнення, зміну чи припинення цивільних правовідносин. Але окремі зобов’язання настільки тісно пов’язані з особою боржника чи кредитора, що виконати їх в іншому суб’єктному складі неможливо. Такі зобов’язання називаються особистими. Так, смерть автора припиняє дію видавничого договору.

          За економічними і юридичними ознаками зобов’язання в літературі традиційно поділяють на:

 1) зобов’язання з оплатної реалізації майна (купівля-продаж, поставка, контрактація, міна, довічне утримання, постачання енергетичними та іншими ресурсами через приєднану мережу);

 2) зобов’язання з оплатної передачі майна в користування (майновий найм, найм житлового приміщення, оренда, лізинг);

 3) зобов’язання з безоплатної передачі майна у власність або користування (дарування, пожертва, позичка);

 4) зобов’язання з виконання робіт (підряд, підряд на капітальне будівництво, виконання науково-дослідних або дослідно-конструкторських та технологічних робіт);

 5) зобов’язання з надання послуг (доручення, комісія, зберігання, охорона, експедиція);

 6) зобов’язання з перевезень (залізничних, морських, річкових, повітряних, автомобільних, морським та річковим буксируванням);

 7) зобов’язання з кредитних розрахунків (позика, банківське кредитування, розрахунковий та поточний рахунок, розрахункові правовідносини, чек, вексель);

 8) зобов’язання страхування (майнове та особисте страхування, страхування відповідальності);

 9) зобов’язання за спільною діяльністю (спільна діяльність громадян, спільна діяльність організацій);

 10) зобов’язання, що виникають з односторонніх правомірних дій (публічна обіцянка винагороди, ведення чужих справ без доручення);

 11) охоронні зобов’язання (зобов’язання, які виникають внаслідок заподіяння шкоди, рятування майна, безпідставного придбання або збереження майна без достатніх правових підстав).

         Підставами виникнення зобов’язань є юридичні факти. Сам закон не є підставою виникнення зобов’язань, він лише зазначає, з яких юридичних фактів вони виникають. Зобов’язання можуть виникати на підставі одного юридичного факту або кількох. Наприклад, вказаний у заповіті спадкоємець може стати власником спадкового майна за наявності таких юридичних фактів, що розвиваються у певній послідовності: складання заповіту спадкодавцем; відкриття спадщини; прийняття спадщини спадкоємцем. Юридичні факти не лише породжують ті чи інші зобов’язання, а й є підставою їх зміни чи припинення.

 З норм чинного законодавства випливають такі підстави виникнення зобов’язань:

 1) правочини (у тому числі договори) як передбачені, так і не передбачені законом, але такі, що не суперечать йому;

 2) створення літературних, художніх творів, винаходів та інших результатів інтелектуальної, творчої діяльності;

 3) заподіяння шкоди іншій особі, а також придбання або збереження майна за рахунок іншої особи без достатніх підстав;

 4) адміністративні акти (наприклад, видача ордера держадміністрацією, внаслідок чого виникає зобов’язання укласти договір найму житла);

 5) інші дії громадян та організацій (наприклад, вчинення дій в майнових інтересах іншої особи без її доручення);

 6 ) події, з якими закон пов’язує настання цивільно-правових наслідків;

 

 7) судове рішення (наприклад, щодо переддоговірного спору).

          Серед підстав виникнення зобов’язань чільне місце належить договору. Не випадково поняття «договір» і «зобов’язання» інколи ототожнюють. Але це не зовсім вірно. Очевидно, що ці поняття співвідносяться між собою як частина і ціле. Зобов’язання є ширшим поняттям. Договори — це лише частина зобов’язань.

         Виконання зобов’язання полягає у вчиненні його сторонами певних дій, які становлять зміст їх прав та обов’язків.

         У більшості випадків виконання зобов’язання полягає саме у вчиненні активних дій, хоча виконання зобов’язання може полягати в діях пасивних — утриманні від вчинення певних дій (наприклад, автор не повинен передавати рукопис в інше видавництво).

         В недоговірних зобов’язаннях виконання боржником своїх обов’язків полягає у відшкодуванні шкоди потерпілому, поверненні набутого без достатньої правової підстави майна тощо.

          Виконання зобов’язання має здійснюватися за загальними правилами або принципами виконання зобов’язання.

          До принципів виконання зобов’язання традиційно належать:

 — принцип належного виконання зобов’язання;

 — принцип реального виконання зобов’язання.

          Принцип належного виконання зобов’язання полягає в тому, що зобов’язання повинно виконуватися боржником відповідно до умов договору та вимог закону, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог — відповідно до звичаїв ділового обігу або інших вимог, що зазвичай ставляться.

          Вимоги і умови, які характеризують належне виконання зобов’язання, закріплюються в ЦК, інших нормативних актах, договором сторін. Найважливішими з таких вимог і умов є ті, які висуваються до суб’єктів, предмета, способу, строку і місця виконання зобов’язання.

          Принцип реального виконання зобов’язання полягає в тому, що боржник повинен виконати зобов’язання саме в натурі (тобто передати річ, виконати роботу, надати послугу тощо), а не замінити його виконання сплатою грошової компенсації.

          Принцип реального виконання зобов’язання знайшов своє закріплення в ст. 622 ЦК, ч. 1 якої передбачає, що боржник, який сплатив неустойку і відшкодував збитки, завдані порушенням зобов’язання, не звільняється від обов’язку виконати зобов’язання в натурі, якщо інше не встановлено договором або законом.

 

 

23.            

23.           Забезпечення виконання зобов’язань (неустойка, порука, гарантія, застава, завдаток, притримання).

 

         Римські юристи зазначали: Pacta sunt servanda — договори повинні виконуватися. В більшості випадків контрагенти добросовісно виконують взяті на себе за договором зобов’язання.

          Досить часто ми можемо бачити об’яву: «Візьму кредит. Гарантії: великі проценти, нотаріальне посвідчення договору». На жаль, ні «великі проценти», ні «нотаріальне посвідчення договору» не гарантують повернення кредитору грошей, в чому вже пересвідчилося багато наших співвітчизників.

          Водночас цивільне законодавство передбачає певні правові важелі, що дозволяють впливати на несправного боржника, який не виконує своїх зобов’язань, і отримати задоволення, незважаючи на його заперечення.

          Види (способи) забезпечення виконання зобов’язань — це сукупність заходів, за допомогою яких сторони цивільно-правових відносин впливають одна на одну з метою належного виконання передбаченого договором економічного завдання під загрозою вчинення певних дій, які зумовлять настання негативних наслідків майнового характеру для боржника незалежно від того, чи понесе кредитор збитки фактично.

          На види забезпечення виконання зобов’язання покладаються такі завдання:
 1) попередити потенційного правопорушника про негативні наслідки, які можуть настати у разі невиконання чи неналежного виконання договірного зобов’язання;

 2) створити кредитору можливості для задоволення його інтересів у випадку невиконання зобов’язання;

 3) усунути негативні наслідки, як можуть настати для кредитора у зв’язку з невиконанням зобов’язання.

          ЦК передбачає такі види забезпечення виконання зобов’язань: а) неустойка (штраф, пеня); б) застава; в) порука; г) завдаток; д) гарантія; є) притримання.

          Наведені вище способи забезпечення виконання зобов’язань мають спільну мету — надати кредитору додаткову можливість отримати належне йому за зобов’язанням. Кожен із встановлених законом видів зумовлює виникнення поряд з основним зобов’язанням нового зобов’язання, яке є додатковим до основного, тобто має акцесорний характер.

          Способи, які забезпечують виконання зобов’язань, встановлюються в інтересах кредитора. Тому в разі відступлення вимоги до нового кредитора переходять усі права, які забезпечують виконання зобов’язання. Водночас при переведенні боргу діють лише ті способи забезпечення зобов’язань, які стосуються зобов’язань між кредитором і боржником (неустойка, завдаток), а не між ними і третіми особами (порука, гарантія).

          Способи забезпечення виконання зобов’язань класифікуються за такими підставами:

 1) за кількістю учасників:

 а) двосторонні (кредитор, боржник);

 б) багатосторонні (кредитор, боржник, третя особа — гарант, поручитель);

 2) за підставами встановлення:

 а) встановлені як законом, так і договором (неустойка, застава, завдаток, утримання);

 б) встановлені виключно договором (порука, гарантія);

 3) за формою:

 а) проста письмова (неустойка, порука, застава, гарантія);

 б) нотаріальна (застава нерухомості, транспортних засобів);

 4) за процедурою задоволення інтересів кредитора:

 а) стягнення проводиться з майна боржника, яке перебуває у кредитора (застава, утримання);

 б) проводяться грошові стягнення (неустойка);

 в) до відповідальності притягаються треті особи (поручитель, гарант).

         Вибір способу забезпечення виконання в багатьох випадках залежить від суті зобов’язання або може передбачатися імперативною нормою закону. Так, для зобов’язань, які виникають з договору позики чи кредитного договору, характерними способами забезпечення є застава, гарантія, порука. Зобов’язання щодо виконання робіт чи надання послуг зазвичай забезпечуються неустойкою, зобов’язання за участю громадян, що виникають із договорів відчуження майна — завдатком.

 

24.           Зобов’язання по відшкодуванню заподіяної шкоди, умови їх виникнення.

 

         За зобов’язанням із відшкодування шкоди особа, яка завдала шкоди неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також майну фізичної або юридичної особи, зобов’язана її відшкодувати, а потерпілий має право на відшкодування завданої шкоди в повному обсязі.

         Зобов’язання із відшкодування шкоди завдячують своїм походженням римській юриспруденції, тому їх традиційно називають деліктними і відповідно відповідальність за завдану шкоду — деліктною.

         Правове регулювання зобов’язання здійснюється главою 82 ЦК та іншими актами.

         Деліктні зобов’язання, як і інші цивільно-правові зобов’язання, виникають за наявності юридичних фактів, пов’язаних із завданням шкоди, тобто деліктом. Оскільки деліктні зобов’язання містять відповідальність за завдану шкоду, то підстави виникнення деліктного зобов’язання збігаються з підставами деліктної відповідальності.

         Визначаючи заходи деліктної відповідальності, законодавець виходить із принципу генерального делікту, згідно з яким завдання шкоди однією особою іншій є підставою виникнення обов’язку відшкодувати завдану шкоду. Відповідальність за завдану шкоду може наставати лише за наявності підстав, до яких законодавець у ст. 1166 ЦК відносить: а) наявність шкоди; б) протиправну поведінку заподіювача шкоди; в) причинний зв’язок між шкодою та протиправною поведінкою заподіювача; г) вину. Перераховані підстави визнають загальними, оскільки їх наявність необхідна для всіх випадків відшкодування шкоди, якщо інше не передбачено законом. Якщо закон змінює, обмежує або розширює коло підстав, необхідних для покладення відповідальності за завдану шкоду, то йдеться про спеціальні підстави відповідальності, що характеризують особливості тих чи інших правопорушень. Наприклад, завдання шкоди джерелом підвищеної небезпеки, володілець якого відповідає незалежно від наявності вини (ст. 1187 ЦК).

         За загальним правилом ч. 1 ст. 1166 ЦК, шкода підлягає відшкодуванню: а) в повному обсязі — тобто відшкодовується як реальна шкода, тобто втрачене або пошкоджене майно в результаті протиправної поведінки правопорушника, так і упущена вигода (у разі завдання шкоди особою, яка є суб’єктом підприємницької діяльності); б) особою, яка безпосередньо завдала шкоду.

         На відміну від загального правила, у випадках, визначених законом:

— обов’язок відшкодувати завдану шкоду може бути покладено на особу, яка не є її заподіювачем, наприклад, шкоду, завдану малолітньою особою, відшкодовують її батьки (усиновителі) або опікун чи інша фізична особа, яка на правових підставах здійснює виховання малолітнього (ст. 1178 ЦК);

— розмір відшкодування може бути зменшено, наприклад, у разі завдання шкоди фізичною особою, залежно від її матеріального становища, крім випадків, коли шкоди завдано вчиненням злочину (ч. 4 ст. 1193 ЦК);

— розмір відшкодування може бути збільшено, наприклад, при завданні шкоди каліцтвом або іншим ушкодженням здоров’я (ст. 1203, 1208 ЦК).

         У ч. 1 ст. 1166 ЦК міститься пряма вказівка на протиправність поведінки заподіювача шкоди як обов’язкову підставу деліктної відповідальності.

Законом визначено такі випадки, коли шкоди завдано правомірними діями:

1) під час виконання фізичною особою своїх обов’язків;

2) під час здійснення фізичною особою права на самозахист;

3) у разі прийняття закону про припинення права власності на певне майно;

4) у стані крайньої необхідності;

5) за згоди потерпілого, але за умови дотримання правових норм.

         У розглянутих вище випадках немає протиправності, тож не виникає деліктного зобов’язання і, відповідно, відповідальність за завдану шкоду. Однак законодавець передбачив два виняткові випадки, коли допускається відшкодування шкоди, завданої правомірними діями. Йдеться про завдання шкоди власникові майна у разі прийняття закону, що припиняє його право власності, та у стані крайньої необхідності.

         Обов’язковою підставою деліктної відповідальності є також причинно-наслідковий зв’язок між протиправною поведінкою і шкодою. У деяких випадках він має складний характер, наприклад, у разі завдання каліцтва чи іншого ушкодження здоров’я фізичній особі необхідно встановити причинно-наслідковий зв’язок між протиправною поведінкою і каліцтвом, а також між каліцтвом і втратою професійної чи загальної працездатності (ст. 1195 ЦК).

         Суб’єктивною підставою деліктної відповідальності є вина. Відповідно до ч. 2 ст. 1166 ЦК характерними ознаками вини у цивільному праві є: а) вина заподіювача шкоди припускається, тобто обов’язок довести відсутність вини заподіювача покладається на нього самого; до цього часу він вважається винним; б) обсяг відшкодування не залежить від завдання шкоди умисно чи необережно, тобто береться до уваги тільки наявність вини, а не її форма. Особливістю деліктних зобов’язань також є можливість у випадках, передбачених законом, покласти обов’язок відшкодувати завдану шкоду й незалежно від вини її заподіювача, наприклад, якщо шкоду завдано джерелом підвищеної відповідальності (ст. 1187 ЦК).

         До підстав звільнення від деліктної відповідальності заподіювача шкоди законодавець відносить казус (випадок), непереборну силу та умисел потерпілого.

         Казус (випадок) — це завдання шкоди без умислу та необережності, тобто якщо особа не знала, не могла і не повинна була знати про можливість настання шкідливого результату.

         Непереборна сила — це надзвичайна і невідворотна зовнішня подія, яка повністю звільняє від відповідальності заподіювача шкоди за умови, що останній не міг її передбачити або передбачив, але не міг її відвернути, і, здійснюючи вплив на його діяльність, спричинила настання шкоди.

         Після того, як ми визначилися з поняттям непереборної сили, слід порівняти непереборну силу та випадок (казус), щоб докладніше з’ясувати зміст цих понять:

         1) непереборна сила — це об’єктивно невідворотна подія за певних умов не тільки для заподіювача шкоди, й для інших осіб за досягнутого рівня розвитку науки і техніки, а випадок — об’єктивно відворотній, але його не може попередити певна особа;

     2) непереборна сила — це надзвичайна подія, яку не може передбачити заподіювач шкоди, а за випадку — останньому надано можливість передбачити завдання шкоди;

         3) непереборна сила — це завжди зовнішня подія щодо діяльності заподіювача шкоди, а випадок, як правило — внутрішня обставина.

         Щодо умислу потерпілого, то він не є безумовною підставою звільнення від деліктної відповідальності. Згідно з ч. 3 ст. 1193 ЦК, вина потерпілого не враховується у разі: а) відшкодуванні додаткових витрат при відшкодуванні шкоди, завданої каліцтвом або іншим ушкодженням здоров’я (зумовлених потребою посиленого харчування, санаторно-курортного лікування, придбання ліків, протезування, стороннього догляду тощо) (ч. 1 ст. 1195 ЦК); б) відшкодування шкоди, завданої смертю годувальника (ст. 1200 ЦК); в) відшкодування витрат на поховання (ст. 1201 ЦК); г) якщо потерпілим є малолітня або недієздатна особа.

         Суб’єктами деліктного зобов’язання, як і будь-якого іншого цивільно-правового зобов’язання, є боржник і кредитор. Боржник — це особа, яка зобов’язана відшкодувати завдану шкоду, а кредитор — потерпілий.

         Фізичну особу може бути визнано суб’єктом деліктного зобов’язання, відповідальним за завдану шкоду, за умови, що вона здатна відповідати за свої дії (вчинки) — деліктоздатна. Трапляються випадки, коли суб’єктом відповідальності за завдану шкоду в деліктних правовідносинах є не фізична особа — безпосередній заподіювач шкоди, а інша особа. Обов’язок відшкодувати завдану шкоду за таких умов покладено на осіб, указаних в законі, які й є суб’єктами з її відшкодування (ст.ст. 1178, 1184 і 1186 ЦК).

         Суб’єктами деліктної відповідальності можуть бути й юридичні особи незалежно від їх виду. Особливість їх участі у цьому виді цивільних правовідносин полягає в тому, що вони несуть відповідальність за шкоду, завдану їх працівниками у зв’язку із виконанням останніми їхніх трудових функцій (ст. 1172 ЦК України).

         Обов’язок відшкодувати шкоду може бути покладено й на державу Україна, АРК, орган місцевого самоврядування у разі її завдання відповідними органами влади або їх посадовими (службовими) особами (ст.ст. 1173, 1174, 1175, 1176 ЦК).

         Другою стороною деліктного зобов’язання — кредитором — є потерпілий, тобто особа, якій діями (бездіяльністю) заподіювача шкоди завдано шкоди. Потерпілими можуть бути будь-які суб’єкти цивільного права. Наприклад, фізична особа є потерпілим незалежно від її віку, стану здоров’я та інших обставин. У разі смерті потерпілого стороною деліктного зобов’язання є непрацездатні утриманці померлого або особи, які мали на день його смерті право на одержання від нього утримання, а також дитина потерпілого, народжена після його смерті (ст. 1200 ЦК).

         Об’єктом деліктного зобов’язання є дії божника з відшкодування завданої шкоди у повному розмірі.

         Трапляються випадки завдання шкоди спільними діями або бездіяльністю двох або більше осіб, що спричинило настання несприятливих наслідків як неподільного результату. Відповідно до ст. 543 ЦК, особи, спільними діями або бездіяльністю яких було завдано шкоди, несуть солідарну відповідальність.

         До спеціальних видів ЦК України відносить: зобов’язання із відшкодування юридичною або фізичною особою шкоди, завданої їхнім працівником чи іншою особою; відшкодування шкоди, завданої органом державної влади АРК або органом місцевого самоврядування; відшкодування шкоди, завданої незаконними діями чи бездіяльністю органу дізнання, попереднього (досудового) слідства, прокуратури або суду; відшкодування шкоди, завданої малолітньою і неповнолітньою особою; відшкодування шкоди, завданої недієздатною і обмежено дієздатною особою, а також особою, яка не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними; відшкодування шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки; відшкодування ядерної шкоди; відшкодування шкоди, завданої спільно кількома особами; відшкодування шкоди особою, яка застрахувала свою цивільну відповідальність; відшкодування шкоди, завданої каліцтвом або іншим ушкодженням здоров’я; відшкодування шкоди, завданої внаслідок недоліків товарів, робіт (послуг); відшкодування моральної шкоди.

 

 

 

25.           Цивільно-правові договори: їх зміст та укладання

         Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на виникнення, зміну чи припинення цивільних прав та обов’язків.

           Сукупність погоджених між сторонами умов і становить зміст договору.

           Традиційно в літературі розрізняють істотні, звичайні й випадкові умови договору.

           Істотними умовами договору є ті умови, без погодження яких договір взагалі не вважається укладеним. Істотні умови договору визначаються в законі, водночас ними можуть стати будь-які умови, на погодженні яких наполягає та чи інша сторона.

           Істотні умови договору відображають природу договору, відсутність будь-якої з них не дає змоги сторонам виконати обов’язки, які покладаються на них за договором.

           Отже, істотні умови договору — це:

  — умови, які безпосередньо зазначені в законі;

  — умови, які необхідно погодити саме для цього виду договору;

  — умови, на погодженні яких наполягає одна із сторін.

           Звичайні умови — це умови, які традиційно, за звичаєм включаються в договір. Вони можуть бути і відсутні безпосередньо в договорі, але зрозуміло, що вони підлягають виконанню. Наприклад, уклавши договір майнового найму, сторони обійшли мовчанкою питання щодо розподілу обов’язків із проведення капітального і поточного ремонту. Але згідно з чинним законодавством за загальним правилом капітальний ремонт виконує наймодавець, а поточний — наймач, якщо інше не передбачене договором. Тобто в цьому випадку, незважаючи на відсутність у договорі звичайної умови, на зміст договору її відсутність не впливає.

           Випадкові умови — це умови, які, як правило, не передбачаються певним видом договору, але можуть бути встановлені за погодженням сторін, або це умови, які за погодженням сторін встановлюються у відступ від положень диспозитивної сторони. Наприклад, за загальним правилом повірений за договором доручення має право на винагороду, якщо інше не встановлено законом чи договором, якщо, укладаючи конкретний договір, сторони передбачили його безоплатний характер.

           Якщо випадкові умови за погодженням сторін мають місце в договорі, вони набувають ознак істотних умов.

           У багатьох випадках зміст договору визначається шляхом типізації договірних умов. Серед джерел регулювання договірних відносин певне місце посідають типові договори, тобто своєрідні нормативно-правові акти, які затверджені у встановленому порядку компетентними органами. На умовах, передбачених типовим договором, сторони і повинні укласти договір, оскільки, як правило, норми, що містяться у типовому договорі, мають імперативний характер.

           Завдяки типовим договорам досягається ефективне використання договірної форми, детальна регламентація прав та обов’язків сторін, що сприяє належному виконанню зобов’язань і захисту прав та інтересів контрагентів за договором.

         Договір вважається укладеним, якщо сторони в належній формі погодили між собою його істотні умови. Погодження цих умов відбувається в процесі переговорів, які передують укладанню договору.

           Загальний порядок укладання договорів регулюється статтями 638—650 ЦК. Переговори починаються з пропозиції укласти договір, яку одна сторона робить іншій. Така пропозиція, що знаходить своє вираження у запропонованому проекті договору, називається офертою, а особа, яка з нею звертається — оферентом. Ініціатором оферти є, як правило, сторона, яка надає послуги, речі (продавець, постачальник, підрядник). Щоб пропозиція укласти договір вважалася офертою, вона має відповідати певним умовам:

  — в ній повинні міститися всі істотні умови майбутнього договору, щоб сторона, яка отримала пропозицію, зрозуміла, про що йдеться. Якщо пропозиція таких умов не містить, то вона є не офертою, а лише викликом на оферту, який ні до чого не зобов’язує;

  — оферта має бути адресована конкретній особі. Тому різні об’яви, реклами, прайс-листи не можуть визнаватися офертою, це лише пропозиції невизначеному колу осіб зробити оферту.

           Для укладення договору однієї оферти замало, необхідно, щоб особа, якій була адресована оферта, дала згоду прийняти пропозицію. Відповідь про прийняття пропозиції має назву акцепт. Акцептантом може бути лише та особа, якій була адресована оферта. Якщо згоду укласти договір дає інша особа, це є нова оферта, з якою ця особа звертається до колишнього оферента, який у разі позитивної відповіді стане акцептантом.

           Акцепт має бути повним і безумовним. Якщо сторона погоджується в цілому з пропозицією, але бажає внести в умови договору деякі корективи, скажімо, зазначає, що поставку продукції бажано здійснювати автомобільним транспортом, не поквартально, а помісячно, то така відповідь є не акцептом, а новою офертою.

           Якщо пропозиція укласти договір була направлена із зазначенням строку для відповіді, то договір вважається укладеним, якщо позитивна відповідь була надана протягом зазначеного строку. В тому випадку, коли строк на відповідь не зазначався, договір вважається укладеним, якщо згода укласти його дана негайно або протягом звичайного нормального часу для відповіді.

           Якщо особа, яка отримала пропозицію укласти договір, у межах строку для відповіді вчинила дію відповідно до вказаних у пропозиції умов договору (відвантажила товари, надала послуги, виконала роботу, сплатила відповідну суму грошей тощо), що засвідчує її бажання укласти договір, ця дія є прийняттям пропозиції, якщо інше не вказано в пропозиції укласти договір або не встановлено законом.

           Відповідь, одержана із запізненням, є новою пропозицією. Особливості укладення договору на торгах визначаються відповідними нормативними актами, правилами їх проведення, локальними нормативними актами.

           Торги можуть проводитися у вигляді аукціону чи конкурсу. Торги на аукціоні виграє особа, яка запропонувала найбільшу ціну (на аукціоні може бути названа найвища ціна, яка потім поступово зменшується. Відповідно аукціон виграє особа, яка перша погодиться на зменшену ціну. За умовами аукціону може бути передбачено, що всі учасники пропонують свою ціну в запечатаному конверті, а після відкриття конверту перемагає той, хто запропонував найбільшу). На конкурсі перемагає особа, яка за висновком конкурсної комісії, заздалегідь призначеної організаторами торгів, запропонувала найкращі умови.

           Договір може бути укладеним в будь-якій формі, якщо вимоги щодо форми договору не встановлені законом. Договір, який підлягає нотаріальному посвідченню або державній реєстрації, вважається укладеним з моменту його нотаріального посвідчення або державної реєстрації, а в разі необхідності і нотаріального посвідчення, і державної реєстрації — з моменту державної реєстрації.

 

 

26.           Особисті немайнові права фізичної особи (загальні положення, види, зміст)

         Цивільне право регулює два види суспільних відносин — майнові та немайнові. Якщо майнові пов’язані із власністю, то немайнові позбавлені економічного змісту.

           В будь-якій сучасній цивілізованій демократичній країні права людини посідають найважливіше місце. Загальна декларація прав людини 1948 p., Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права 1966 р. проголошують право кожної людини на життя, свободу, особисту недоторканність тощо. Положення міжнародних правових актів знайшли своє відображення в Конституції та в Книзі другій ЦК України «Особисті немайнові права фізичної особи», яка складається з трьох глав та 47 статей (статті 269—315).

           Характерними ознаками особистих немайнових прав є такі:

           — вони мають нематеріальний характер;

           — за своїм характером вони є абсолютними правами;

           — ці права належать кожній без винятку фізичній особі та спрямовані на її розвиток;

           — їх виникнення та припинення пов’язане, як правило, із народженням та смертю фізичної особи і більшості з них вона не може бути позбавлена.

           Необхідність класифікації особистих немайнових благ зумовлена необхідністю з’ясувати їх спільні риси та особливості, для того, щоб можна було не лише належним чином реалізовувати ці права, а й гарантувати та захищати їх.

           В ЦК особисті немайнові права поділено на два види:

           — особисті немайнові права, що забезпечують природне існування фізичної особи;

           — особисті немайнові права, що забезпечують соціальне буття фізичної особи.

           До особистих немайнових прав, що забезпечують природне існування фізичної особи (статті 281—293 ЦК), законодавець відносить: право на життя; право на усунення небезпеки, яка загрожує життю та здоров’ю; право на охорону здоров’я; право на медичну допомогу та на інформацію про стан свого здоров’я; право на таємницю про стан здоров’я; права особи, яка перебуває на стаціонарному лікуванні; право на свободу та особисту недоторканність; право на донорство; право на сім’ю, опіку або піклування; право на безпечне для життя і здоров’я довкілля.

           Головним фундаментальним правом людини є право на життя. Фізична особа не може бути позбавлена життя і має право захищати його від протиправних посягань будь-якими засобами, не забороненими законом.

           Право на життя складається із двох повноважень: право на збереження життя і право на розпорядження життям.

         До складу суб’єктивного цивільного права на життя належать і повноваження майбутніх батьків на штучне запліднення, повноваження вагітної жінки на штучне переривання вагітності, повноваження на стерилізацію.

           Право на охорону здоров’я. Право на охорону здоров’я тісно пов’язане з правом на життя. Відповідно до Статуту (Конституції) Світової організації охорони здоров’я 1946 р. — це стан повного фізичного, душевного та соціального благополуччя, а не тільки відсутність хвороб та фізичних дефектів.

           Складовими права на охорону здоров’я є право на медичну допомогу; право на інформацію про стан свого здоров’я; право на таємницю про стан свого здоров’я; право на медичне страхування.

           Право на безпечне для життя і здоров’я довкілля. Кожна фізична особа має право на достовірну інформацію про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту, а також право на її збирання і поширення.

           Право на свободу та особисту недоторканність — це особисте немайнове право, яке складається з двох взаємопов’язаних складових: права на свободу та права на особисту недоторканність.

           Право на свободу включає заборону будь-якої форми психічного тиску на фізичну особу, втягування її до вживання спиртних напоїв, наркотичних та психотропних засобів, вчинення інших дій, що порушують це право.

           Право на особисту недоторканність — передбачена законом заборона фізичного, психічного чи будь-якого іншого посягання на особу з боку іншої особи (фізична особа не може бути піддана катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує її гідність, поводженню чи покаранню). Зміст права на особисту недоторканність включає і право фізичної особи (на випадок смерті) розпорядитися своїми органами та анатомічними матеріалами, тілом, кістяком, наприклад, передати їх науковим, медичним або навчальним закладам.

          Право на сім’ю, опіку або піклування. Фізична особа, яка досягла шлюбного віку, незалежно від стану здоров’я має право на сім’ю. Право на сім’ю охоплює: право на створення сім’ї; право на підтримання зв’язків із членами своєї родини; заборона розлучення з сім’єю проти волі фізичної особи; заборона на втручання в сімейне життя фізичної особи.

         Особистими немайновими правами, що забезпечують буття фізичної особи (статті 294—315 ЦК) є такі: право на ім’я; право на повагу до гідності, честі та ділової репутації; право на індивідуальність; право на особисте життя та його таємницю; право на інформацію; право на особисті папери та таємницю кореспонденції; право на недоторканність житла; право на місце проживання; право на свободу пересування; право на свободу літературної, художньої і технічної творчості та ін.

 

 

27.           Поняття спадкового права. Спадкоємство за законами та за заповітом

         Спадкове право як підгалузь цивільного права становить собою сукупність встановлених державою правових норм, які регламентують порядок та умови переходу майнових прав та обов’язків померлого громадянина до інших осіб.

           Право спадкування тісно пов’язане з правом власності, оскільки спадкування є одним із найпоширеніших засобів набуття права власності і слугує охороні цього права.

           Спадкове правонаступництво виникає після смерті особи, яку називають спадкодавцем, і встановлюється на користь спадкоємця.

           Спадкоємці — це особи, які набувають право на спадщину, тобто фізичні особи, які є живими на час відкриття спадщини, а також особи, які були зачаті за життя спадкодавця і народилися після відкриття спадщини. Спадкоємцями можуть виступати юридичні особи, держава.

           Спадкування становить універсальну правонаступність. Саме в спадкуванні яскраво виявляється така особливість універсального правонаступництва, як одночасність переходу до правонаступника всіх прав та обов’язків, які належали правопопереднику.

           Спадкування здійснюється на певних засадах. Серед принципів спадкового права слід назвати такі:

  1) свобода волевиявлення спадкодавця і спадкоємця;

  2) універсальність спадкового правонаступництва;

  3) родинно-сімейний характер спадкування;

  4) послідовність закликання до спадщини при спадкуванні за законом;

  5) рівність спадкових часток при спадкуванні за законом;

  6) державно-правовий захист непрацездатних родичів та членів сім’ї спадкодавця;

           Спадщина — це майно, яке переходить в порядку спадкування. Спадщина складається із сукупності майнових прав та обов’язків померлого громадянина, які згідно з чинним законодавством можуть переходити у порядку спадкування до іншої особи. Іноді спадщину називають спадковою масою або спадковим майном.

           До складу спадщини не належать:

  — особисті немайнові права (честь, гідність, ділова репутація, право на участь у товариствах; членство в об’єднаннях тощо);

  — права та обов’язки, нерозривно пов’язані із особою (обов’язок підрядника виконати роботу, право на отримання аліментів);

  — права та обов’язки, спадкування яких не дозволяється законом (речі, на які поширюється особливий правовий режим, наприклад, морські кортики, які підлягають здачі в військ-комісаріати).

           Спадщина складається, як правило, із права приватної власності померлого громадянина на різне майно (будинок, земельну ділянку, транспортні засоби, домашні речі).

           Крім права приватної власності, до складу спадщини можуть належати й інші права померлого громадянина:

  — право на одержання сум заробітної плати, пенсії, стипендії, аліментів, інших соціальних виплат, які належали спадкодавцеві, але не були отримані ним за життя;
  — право на одержання страхових виплат, якщо в договорі страхування не був визначений вигодонабувач;

  — право на відшкодування збитків, завданих спадкодавцю в договірних відносинах;

  — право на стягнення неустойки та на відшкодування моральної шкоди, які були присуджені спадкодавцю за життя, та ін.

           До спадкоємців переходять не лише права, а й обов’язки померлого: відшкодувати шкоду, яка була завдана спадкодавцем іншій особі; відшкодувати моральну шкоду, яка була присуджена за життя спадкодавця; повернути борги тощо.

         Законодавець встановлює два способи (види) визначення спадкоємців та поділу спадкового майна:

  — спадкування за заповітом;

  — спадкування за законом.

           Законодавець надає громадянину право призначити спадкоємців особисто шляхом складання заповіту.

           Заповіт — це особисте розпорядження фізичної особи на випадок її смерті. Як односторонній правочин заповіт характеризується рядом специфічних ознак:

  — це — односторонній правочин, він вважається дійсним після того, як заповідач у встановленому порядку і в належній формі виявить свою волю. Про складення заповіту заповідач може сповістити своїх спадкоємців чи інших заінтересованих осіб, а може і не знайомити їх із своєю останньою волею, це ніяк не впливає на дійсність заповіту;

  — особливість заповіту полягає в тому, що цей правочин настільки тісно пов’язаний з особою заповідача, що виключає qого складання за допомогою представника;

  — заповідач може наділити своїх спадкоємців лише тими правами та обов’язками, які йому належать або будуть належати на день смерті, оскільки в іншому випадку його волю виконати неможливо;

  — оскільки заповіт становить собою розпорядження заповідача на випадок смерті, то правові наслідки настануть лише за неодмінної умови — смерті заповідача. Заінтересовані особи не можуть оспорити заповіт, навіть якщо їм став відомий його зміст, оскільки заповіт вступає в силу лише після смерті заповідача.

           Водночас заповіт не є умовним правочином. Та обставина, що він вступає в силу лише за наявності певного складу юридичних фактів, є основним положенням такого правочину, а не додатковою обставиною, від якої він буде залежати. Умовою є певна обставина, яка може настати, а може і не настати. Смерть людини неминуча, невідомий лише момент смерті.

           В заповіті зазначаються місце і час його укладення, він підписується особисто заповідачем. Якщо громадянин внаслідок фізичної вади, хвороби або з інших поважних причин не може власноручно підписати заповіт, за його дорученням і в його присутності та в присутності нотаріуса заповіт може бути підписаний іншим громадянином.

           Головне в будь-якому заповіті — призначення спадкоємців. Спадкоємцями за заповітом можуть бути призначені як найближчі родичі, так і будь-які фізичні та юридичні особи, а також держава чи територіальна громада.

           Так, Національна картинна галерея імені І. Айвазовского була започаткована саме завдяки заповіту відомого художника-мариніста: «…Моє щире бажання, щоб приміщення моєї картинної галереї, з усіма в ній картинами, статуями та іншими художніми творами, стало цілковитою власністю Феодосії, а на пам’ять про мене, Айвазовського, заповідаю галерею Феодосії, моєму рідному місту…». Підпризначення спадкоємця (субінституція) — це призначення заповідачем додаткового спадкоємця на той випадок, коли основний спадкоємець, який вказаний у заповіті, помре раніше заповідача, відмовиться від спадщини або не прийме її. Для закликання до спадщини підпризначеного спадкоємця необхідна наявність двох умов:

  1) підпризначений спадкоємець повинен пережити момент відкриття спадщини;

  2) підпризначений спадкоємець повинен пережити момент, коли від спадкування «відпаде» основний спадкоємець за заповітом.

           Якщо призначений в заповіті основний спадкоємець помре після відкриття спадщини і не залишить спадкоємців ні за заповітом, ні за законом, то підпризначений в цьому випадку спадкоємець до спадщини не закликається, і спадщина вважається відумерлою, тобто переходить у власність територіальної громади відповідно до ст. 1277 ЦК.

           Не можна не згадати хрестоматійно відому спадкову справу, яка розглядалася в Римі ще в 93 р. до н.е. Якийсь Курій був підпризначений спадкоємцем ще ненародженого спадкоємця на випадок, якщо той помре, не досягнувши повноліття. Але призначений в заповіті спадкоємець взагалі не народився. Серед заінтересованих родичів виник спір: чи має право Курій як підпризначений спадкоємець отримати спадщину, чи, виходячи з буквального тлумачення заповіту, який дає йому змогу набути спадщину лише за умови смерті основного спадкоємця, слід розподілити спадщину за законом так, ніби заповіт не був складений. Перемогла думка тих юристів, які вважали, що у заповіті малося на увазі підпризначення і у випадку, коли основний спадкоємець не народиться.

 

 

28.           Трудове право України, його предмет і джерела. Суб’єкти трудових правовідносин

 

         Трудове право — провідна галузь українського права, яка е системою правових норм, що регулюють сукупність трудових відносин працівників із роботодавцями, а також інші відносини, що випливають із трудових або тісно пов’язані з ними і встановлюють права й обов’язки в галузі праці на підприємствах, в установах, організаціях незалежно від форм власності та відповідальність у разі їх порушення.

         Предмет трудового права — це основа, база, з огляду на яку постає потреба з’ясувати взаємозв’язок працівників із роботодавцями із приводу праці, причому не всякої праці, а лише тієї, що пов’язана з її суспільною організацією або випливає з неї, створюючи відповідний комплекс, де трудові відносини є головними. Інакше кажучи, предмет трудового права відповідає на питання, що є об’єктом його регулювання, які відносини він охоплює. Саме це й обумовлює значення, роль і місце трудового права в загальній системі національного права України.

         В теорії права під правовими відносинами розуміють врегульовані нормами права вольові суспільні відносини, що виражаються в конкретному зв’язку між правомочними і зобов’язаними суб’єктами – носіями суб’єктивних юридичних прав і обов’язків – і забезпечуються державою. Виходячи з цього трудові правовідносини можна визначити як врегульовані трудовим законодавством трудові та тісно пов’язані з ними відносини працівників у галузі праці.

         Трудові правовідносини – це двосторонні відносини працівника з роботодавцем по виконанню за винагороду роботи за обумовленою спеціальністю, кваліфікацією або посадою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядку, що виступають формою закріплення суб’єктивних трудових прав і обов’язків учасників цих відносин.

         В юридичній літературі термін «джерело права» застосовується у двох значеннях — у значенні матеріального джерела права (джерела права у матеріальному сенсі) і у значенні формального джерела права (джерела права у формальному сенсі). Під матеріальним джерелом права розуміють причини утворення права, тобто все те, що згідно з відповідним підходом породжує (формує) позитивне право: ті чи інші матеріальні або духовні фактори, суспільні відносини, природа людини, природа речей, божественний або людський розум тощо. У матеріальному аспекті джерелом правових норм виступають реальні суспільні відносини. Сучасні економічні умови здійснюють суттєвий вплив на формування права. Фактично ми спостерігаємо створення нової загальної моделі правового регулювання трудових відносин. Змінюються не лише межі правового регулювання, але й внутрішня структура трудового права, про що йшлося при висвітленні питання про систему трудового права.

         Під формальним джерелом права мається на увазі форма зовнішнього вираження положень (змісту) чинного права.

         Джерела трудового права у формальному значенні слід визначати як результати діяльності правотворчих органів, а також сумісної нормотворчості працівників і роботодавців у сфері застосування найманої праці.

         Джерела трудового права можна класифікувати за різними підставами. За характером прийняття джерела трудового права поділяються на такі, що приймаються державними органами (закони, укази, постанови тощо); що приймаються за угодою між працівниками і роботодавцями (колективні угоди, колективні договори тощо); що приймаються органами міжнародно-правового регулювання праці (пакти про права людини, конвенції і рекомендацій МОП).

         За юридичною силою джерела трудового права поділяються на Конституцію України, акти міжнародного регулювання праці (ратифіковані Україною), закони, підзаконні нормативно-правові акти, акти соціального партнерства, акти місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, локальні нормативно-правові акти.

         Залежно від ступеня узагальненості розрізняють кодифіковані, комплексні та поточні нормативно-правові акти як джерела трудового права.

         В юридичній літературі під суб’єктами права розуміють учасників суспільних відносин, які на основі чинного законодавства визнаються володільцями суб’єктивних прав і відповідних обов’язків. Під суб’єктами трудового права розуміють учасників індивідуальних і колективних трудових відносин, які на основі чинного законодавства мають трудові права і відповідні обов’язки. Основними суб’єктами трудового права є працівник і власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа — роботодавець як сторони трудових відносин.

         Суб’єкти трудового права — більш широке поняття, ніж суб’єкти трудового правовідношення. Як зазначає професор М.І. Матузов, поняття «суб’єкти права» і «суб’єкти правовідносин» в принципі рівнозначні, хоча в літературі з цього приводу робляться певні застереження. По-перше, конкретний громадянин як постійний суб’єкт права не може бути одночасно учасником усіх правовідносин; по-друге, новонароджені, малолітні діти, душевнохворі особи, будучи суб’єктами права, не є суб’єктами більшості правовідносин; по-третє, правовідносини — не єдина форма реалізації права. Суб’єктами трудового права є: підприємство, установа, організація; трудовий колектив; профспілковий орган підприємства, установи, організації або інший уповноважений на представництво трудовим колективом орган; соціальні партнери на державному, галузевому, регіональному рівнях в особі представників відповідних об’єднань профспілок або інших представницьких організацій трудящих і об’єднань власників або уповноважених ними органів; державні органи; місцеві органи виконавчої влади і органи місцевого самоврядування.

          В загальній теорії держави і права суб’єкти права розподіляються, перш за все, на індивідуальні й колективні. Залежно від видів суспільних відносин, які є предметом трудового права, суб’єктів даної галузі права можна класифікувати на: 1) суб’єкти індивідуальних трудових відносин (індивідуальні суб’єкти трудового права); 2) суб’єкти колективних трудових відносин (колективні суб’єкти трудового права); 3) інші суб’єкти трудового права.

         Якщо суб’єктами індивідуальних трудових відносин є роботодавець і найманий працівник, то суб’єктний склад колективних трудових відносин інший — це роботодавці, організації роботодавців і їхні об’єднання (Український союз промисловців і підприємців, Союз орендарів та промисловців України, Союз малих, середніх і приватизованих підприємств України, Асоціація роботодавців торгівлі та комерційної сфери економіки України та ін.). Разом з п’ятьома іншими об’єднаннями ці об’єднання 5 листопада 1998 року утворили Конфедерацію роботодавців України; трудові колективи, профспілки та їхні об’єднання; виборні органи профспілкових організацій, інші уповноважені на представництво трудовим колективом органи; органи соціального партнерства (Національна рада соціального партнерства, Національна служба посередництва і примирення); примирні органи з вирішення трудових спорів та ін. У цей час законодавче не визначений статус таких суб’єктів, як організації роботодавців та їхні об’єднання. Ще не створено законодавчу основу для функціонування сторін соціального партнерства, їхньої взаємодії.

         Суб’єктів трудового права наділено правовим статусом, до змісту якого входять такі основні елементи:

  • трудова правосуб’єктність;
  • основні (статутні) трудові права й обов’язки;
  • юридичні гарантії цих прав і обов’язків;
  • відповідальність за порушення трудових обов’язків.

 

 

29.           Колективний договір (зміст, укладання, реєстрація).

         Перехід України до ринкової економіки, використання різних форм власності потребують створення механізму соціального захисту прав та інтересів працівників.

         Колективний договір як одна з важливих форм демократичного самоврядування сприяє визначенню взаємовідносин власника або вповноваженого ним органу із трудовим колективом у галузі праці, економіки та соціального розвитку підприємства.

         Легального визначення поняття колективного договору не дається ні в Законі України «Про колективні договори і угоди» від 1 липня 1993 р.» ні в КЗпП України. Тому в юридичній літературі існують різні визначення цього поняття. Аналізуючи чинні норми трудового права, доходимо висновку, що колективний договір — це письмова угода між власником або уповноваженим ним органом (особою) з однієї сторони і первинним профспілковим органом, який діє на підприємстві, установі, організації, а в разі його відсутності, представником, вільно обраним на загальних зборах трудового колективу, з іншої сторони. Цією угодою визначаються взаємні зобов’язання сторін у галузі трудових і соціально-економічних відносин.

         За правовим значенням колективні договори можуть бути двох видів:

— колективний договір підприємства, установи, організації;

— колективний договір структурного підрозділу підприємства в межах його компетенції.

         Основна вимога колективного договору полягає в тому, що його умови можуть лише покращувати становище працівників порівняно з чинним законодавством, а умови, що погіршують умови праці працівників, визнаються Законом недійсними (ст. 5 Закону)

         Важливою специфікою трудового законодавства є визначення сфер дії і поширення колективного договору. Положення колективного договору поширюються на всіх працівників незалежно від того, чи є вони членами профспілки, і обов’язкові як для власника або уповноваженого ним органу, так і для всіх працівників підприємства (ст. 9 Закону, ст. 18 КЗпП України). За сферою дії колективний договір набирає чинності із дня його підписання представниками сторін або із дня, зазначеного в колективному договорі, і діє протягом усього періоду, на який сторони уклали його (рік, два чи більше), — це визначається сторонами при укладенні договору.

         Укладенню колективного договору, угоди передують колективні переговори, які можуть розпочатися за пропозицією будь-якої з двох сторін не раніше ніж за 3 місяці до закінчення терміну дії колективного договору. Інша сторона протягом 7 днів зобов’язана почати переговори.

         Процедура ведення колективних переговорів, механізм вирішення розбіжностей, що виникають у ході переговорів, регламентуються статтями 10, 11 Закону України «Про колективні договори і угоди». Право на ведення колективних переговорів уперше закріплено Законом від 1 липня 1993 р. і відповідно до норм Міжнародної Організації Праці (Конвенція МОП №154 про сприяння колективним переговорам, рат. 1981 р.). Це правило є однією з найважливіших гарантій забезпечення соціального партнерства. Потрібно відмітити, що в законодавстві України відсутня норма, якою б покладався обов’язок почати переговори на яку-небудь із сторін. На практиці це привело до того, що на державних підприємствах робота з підготовки колективного договору часто запізнюється, а на приватних підприємствах колективні договори, як правило, не укладаються. На останніх часто відсутня профспілкова організація, а працівники в умовах зростаючого безробіття, цінуючи своє робоче місце, не порушують питання про укладення колективного договору. Власник же по суті, будьмо відверті, не зацікавлений в укладенні колективного договору. Все це в результаті веде до обмеження прав працівників. Офіційно встановлено перевірками, що непоодинокі випадки, коли профспілкові комітети не ініціюють укладення нових договорів і не пролонгують раніше укладені. Виходить так, що на папері договори нібито є, а насправді від них ніякої користі.

         У зарубіжних країнах, де діяльність профспілок активна і законодавче оформлена, можливо і немає необхідності в законодавчому закріпленні обов’язку про початок переговорів. В Україні ринкові відносини перебувають лише в стадії становлення, тому доцільно встановити таку норму. Незважаючи на те, що із значення захисної і представницької функції профспілок логічно випливає, що саме профспілка повинна виступити ініціатором переговорів, обов’язок почати переговори, думається, повинен бути покладений на власника (роботодавця). Роботодавець відповідає за організацію праці на підприємстві, тому саме він повинен нести відповідальність за належне нормативне забезпечення трудового процесу. У такому разі роботодавця можна притягнути до відповідальності за порушення цієї норми. Сторони колективних переговорів зобов’язані надавати робочій комісії, яка створюється сторонами для підготовки проекту колективного договору, всю інформацію, необхідну для визначення змісту колективного договору. Учасники переговорів підписують зобов’язання про нерозголошування даних, що становлять державну або комерційну таємницю.

         Закон передбачає примирні процедури для урегулювання розбіжностей: складання протоколу розбіжностей, створення примирної комісії, право звернення до посередника за вибором сторін. У разі недосягнення угоди і після таких заходів, допускається організація і проведення страйків у порядку, що не суперечить законодавству України. Для підтримки своїх вимог профспілки можуть провести у встановленому порядку збори, мітинги, пікетування, демонстрації.

         Для сприяння врегулюванню колективних трудових суперечок (конфліктів) створено спеціальний орган — Національну службу посередництва і примирення, яка вивчає висунуті працівниками вимоги і здійснює оцінку їх обґрунтування, консультує сторони, сприяє встановленню контактів між сторонами, звертається до суду із заявою про вирішення трудового спору.

          Проект колективного договору обговорюється в трудовому колективі й виноситься на розгляд загальних зборів (конференції) трудового колективу. У випадку, якщо збори (конференція) трудового колективу відхиляють проект колективного договору або окремі його положення, сторони поновлюють переговори для пошуку необхідного рішення. Термін переговорів не повинен перевищувати 10 днів. Після цього проект загалом виноситься на розгляд зборів (конференції) трудового колективу.

         Після схвалення проекту колективного договору загальними зборами (конференцією) він підписується уповноваженими представниками сторін не пізніше ніж через 5 днів з моменту його схвалення, якщо інше не встановлене зборами (конференцією) трудового колективу. Угода (Генеральна, галузева, регіональна) підписується уповноваженими представниками сторін не пізніше ніж через 10 днів після завершення колективних переговорів.

         Колективний договір, угода набирають чинності з дня підписання їх представниками сторін або з дня, вказаного в колективному договорі, угоді. Після закінчення терміну дії колективний договір продовжує діяти до того часу, поки сторони не укладуть новий або не переглянуть діючий, якщо інше не передбачене договором. У ст. 9 Закону не вказується термін на який укладається колективний договір. Цей термін визначається угодою сторін. На практиці колективні договори укладаються терміном на 1-3 роки.

 

30.           Трудовий договір: порядок його укладання. Випробування при прийомі на роботу

         Чинне законодавство України визначає трудовий договір як угоду між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов’язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов’язується виплачувати працівникові заробітну платню і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін. До речі, одним із важливих інститутів трудового права є колективний договір, що укладається між власником (уповноваженим ним органом) і профспілковими чи іншими органами, уповноваженими на представництво трудовим колективом.

         Трудовий договір відрізняється від колективного, по-перше, сторонами, що його укладають, порядком укладання, здійсненням контролю за його виконанням, а по-друге — метою і змістом. Необхідно зважати й на те, що трудовий договір регулює трудові відносини окремого працівника і власника (уповноваженого ним органу), тобто має більш локальний (обмежений) характер, тоді як колективний договір регулює не лише трудові, а й інші правовідносини, тісно пов’язані з трудовими, себто має ширшу дію.

         Укладати трудовий договір працівник може на одному або водночас на декількох підприємствах, в установах, організаціях (якщо нема відповідних обмежень, передбачених законодавством, колективним договором або угодою сторін).

         Особливою формою трудового договору є контракт, у якому строк його дії, права, обов’язки й відповідальність сторін (у тому числі матеріальна, моральна), умови матеріального забезпечення та організації праці працівника, умови розірвання договору, в тому числі дострокового, можуть установлюватися угодою сторін. Сфера застосування контракту визначається законодавством.

         Отже, з огляду на означене поняття трудового договору, учасником (або стороною) трудових правовідносин передовсім можуть бути фізичні особи (громадяни, іноземці, особи без громадянства). В законодавстві вони визначаються поняттям «працівник». Іншою стороною виступає власник підприємства, установи, організації, уповноважений ним орган чи фізична особа.

         Рівночасно слід узяти до уваги, що нормами трудового права регулюються не всі види трудової діяльності фізичних осіб. Це пов’язано з особливостями правового статусу деякої частини працівників — військовослужбовців, членів кооперативів, осіб, які виконують певну роботу за договорами цивільно-правового характеру (підряду тощо). Можливість фізичних осіб брати участь у професійній трудовій діяльності визначається їхньою правосуб’єктністю, себто здатністю мати й набувати певні права та нести юридичні зобов’язання. Визначальним для виникнення правосуб’єктності фізичних осіб є вік. За загальним правилом, учасником трудових правовідносин може бути особа, яка досягла 16-річного віку. Як виняток, за певних умов дозволяється працювати особам із 15-річного та учням із 14-річного віку (на особливостях праці неповнолітніх ми зупинимося окремо). Укладаючи трудовий договір, сторони визначають свої права та обов’язки, тобто зміст трудового договору.

         Сукупність умов, що визначають взаємні права й обов’язки сторін, складає зміст трудового договору. У зміст входять умови, встановлені як самими сторонами, так і нормативно-правовими актами про працю.

         Трудова функція — головна умова трудового договору і вона не може бути змінена в односторонньому порядку. У той же час як при укладенні трудового договору, так і в процесі роботи може бути обумовлене суміщення професій (посад), розширення зони обслуговування або зменшення об’єму роботи, виконання нарівні з основною роботою обов’язків тимчасово відсутнього працівника. У трудовому договорі може бути обумовлено навчання працівника, як попереднє, так і протягом трудової діяльності. У такому випадку матиме місце так званий учнівський до говір, який після закінчення навчання автоматично трансформується у звичайний трудовий договір.

         Важливою умовою трудового договору є угода про винагороду за працю. Оплата праці найманих працівників регулюється Законом України «Про оплату праці», КЗпП й іншими нормативно-правовими актами, а також актами соціального партнерства — Генеральною угодою, галузевими, регіональними угодами, колективним і трудовим договорами. Існування такої складної правової моделі вироблено світовою практикою і значення її визначається, з одного боку, державним регулюванням певних положень, які не можуть бути змінені угодою сторін, з іншого — встановленням певних мінімальних стандартів, норм і гарантій, які можуть бути лише поліпшені на рівні трудового договору, але не погіршені. Більш детально ці питання будуть розглянуті в розділі «Оплата праці».

         Обов’язковою є також умова трудового договору про його строк. Сстроковий трудовий договір укладається у випадках, коли трудові відносини не можуть бути встановлені на невизначений строк з урахуванням характеру наступної роботи або умов її виконання, або інтересів працівника та в інших випадках, передбачених законодавчими актами. Таким чином, законодавець чітко сформулював прихильність звичайному трудовому договору, що укладається на невизначений строк. Умова про строк трудового договору повинна бути вказана у наказі про прийняття на роботу, з яким працівник повинен бути ознайомлений під розписку.

         При укладанні трудового договору угодою сторін може бути обумовлено випробування з метою перевірки відповід­ності працівника роботі, яка йому доручається.

         Умови випробування мають бути зазначені в наказі (розпо­рядженні) про прийняття на роботу (ст. 26 КЗпП України).

         Ініціатива про встановлення випробування звичайно вихо­дить від власника або уповноваженого ним органу. Однак остаточне рішення про включення цієї умови до трудового до­говору залежить від погодження сторін, тому що законодавс­твом обумовлено встановлення випробування тільки за погодженням сторін.

         У період випробування на працівників поширюється зако­нодавство про працю. Випробування не встановлюється при прийнятті на роботу осіб, які не досягли 18 років, молодих робітників після закінчення професійно-технічних і техніч­них училищ, молодих спеціалістів після закінчення вищих і середніх спеціальних навчальних закладів, звільнених у за­пас із військової або альтернативної служби, інвалідів, на­правлених на роботу відповідно до рекомендацій медико-соціальної експертизи.

         Випробування не встановлюється також при прийнятті на роботу в іншу місцевість і при переведенні на роботу на інше підприємство, в установу, організацію, а також в інших ви­падках, якщо це передбачено законодавством (ст. 26 КЗпП України).

         У ст. 27 КЗпП України встановлено терміни випробування при прийнятті на роботу в межах:

— 1 місяця — для робітників;

— З місяців, а в окремих випадках за погодженням із профспілковим органом — 6 місяців для інших категорій пра­цівників.

         Якщо працівник у період випробування був відсутнім на роботі у зв’язку з тимчасовою непрацездатністю або з інших поважних причин, то термін випробування може бути про­довжено на відповідну кількість днів, протягом яких праців­ник був відсутнім.

         Місячний термін випробування закінчується відповідного числа наступного місяця. Так, термін, що почався 15 квітня, закінчується 15 травня. Якщо відповідного числа в наступно­му місяці немає (наприклад, 29 лютого або 31 квітня), то тер­мін випробування закінчується в останній день наступного місяця (відповідно 28 лютого і ЗО квітня). Якщо закінчення терміну випробування припадає на неробочий день, то остан­нім днем цього терміну вважається перший після цього робо­чий день. Такий порядок обчислення діє і для інших термінів випробування.

         Встановлені законодавством граничні терміни випробу­вання не можуть бути збільшені чи продовжені ні власником, ні уповноваженим ним органом, ні самим працівником.

         Якщо термін випробування закінчився, а працівник пра­цює і далі, то він вважається таким, що витримав випробу­вання, і розірвання трудового договору допускається тільки на загальних підставах.

         Видання в такому разі спеціального наказу (розпоряджен­ня) про прийняття на роботу особи, яка витримала випробу­вання, не потрібно (за винятком державних службовців).

         У разі незадовільного результату випробування, тобто при встановленні невідповідності працівника роботі, на яку його приймали, звільнення здійснюється власником або уповнова­женим ним органом (без згоди на це профспілкового органу) за ст. 28 КЗпП України.

 

 

31.            Робочий час, його види (скорочений, неповний, надурочний робочий час)

         Турбота про здоров’я людини, її культурний і фізичний розвиток є важливою функцією нашої держави. Частково вона реалізується з допомогою норм трудового права, обмеженням робочого часу, встановленням часу відпочинку, нормативів щодо охорони праці тощо. Визначувана трудовим законодавством регламентація норм робочого часу має важливе значення для його раціонального використання. Законодавство передбачає такі види робочого часу: нормальна і скорочена тривалість робочого часу; неповний робочий час, ненормований робочий день.

         Тривалість робочого часу за нормального робочого тижня не може перевищувати 40 годин. Це є загальна норма, яка не залежить від кількості робочих днів на тиждень.

         Отож, за п’яти- або шестиденного робочого тижня загальна кількість годин не повинна перевищувати 40. Звідси щоденна робота за п’ятиденного робочого тижня не повинна перевищувати 8, за шестиденного — 7 годин.

         Підприємства та організації, укладаючи колективний договір, можуть установлювати меншу норму тривалості робочого часу. Деякі категорії працівників мають скорочені (неповні) обсяги робочого часу. До них, зокрема, належать неповнолітні: працівникам віком од 16 до 18 років установлюється 36 годин на тиждень; для осіб віком од 15 до 16 років (учні віком од 14 до 15 років, які працюють у період канікул) — 24 години на тиждень. Тривалість робочого часу учнів, які працюють протягом навчального року у вільний від навчання час, не може перевищувати половини максимальної тривалості вказаного вище робочого часу (для осіб відповідного віку); працівників, зайнятих на роботах із шкідливими умовами праці, — не більш як 36 годин на тиждень; учителям у середньому встановлено шестигодинний робочий день; лікарям, наприклад, стоматологам, лікарям поліклінік, станцій, кабінетів установлено 5,5-годинний робочий день; лікарям лікарень, середньому медичному персоналові лікарень, інших стаціонарних лікарських закладів, спеціалізованих санаторіїв, лікарям ясел та деяким іншим установлено 6,5-годинний робочий день.

         Скорочена тривалість робочого часу може встановлюватися за рахунок власних коштів на підприємствах і в організаціях для жінок, які мають дітей віком до 14 років або дитину-інваліда.

         До того ж працівники можуть мати неповний робочий час. Чим відрізняється він од скороченого робочого часу? По-перше, для вирішення питання про встановлення неповного робочого часу працівникові зазвичай необхідно отримати згоду власника (уповноваженого ним органу), а за скороченого робочого часу цього не потрібно. По-друге, оплата праці за неповного робочого часу здійснюється пропорційно до відпрацьованого часу або залежно від виробітку, а за скороченого — в повному розмірі ставки (окладу) працівника. По-третє, за неповного робочого часу можливе зменшення тривалості як робочого дня, так і днів робочого тижня. Можливість працювати неповний робочий час здебільшого використовується особами за певних життєвих обставин, скажімо, за необхідності догляду за дітьми, хворими членами сім’ї, у зв’язку з навчанням, станом здоров’я і т. ін. Неповний робочий час установлюється обов’язково на прохання вагітної жінки, жінки, яка має дитину віком до 14 років або дитину-інваліда, в тому числі таку, що знаходиться під її опікуванням, або здійснює догляд за хворим членом сім’ї відповідно до медичного висновку.

         З огляду на специфіку й характер трудової діяльності певної частини населення (державних службовців, осіб адміністративного, управлінського, технічного, господарського персоналу: директорів, начальників, бухгалтерів, економістів, юристів, програмістів, інженерів і т. д.) законодавством передбачено можливість роботи понад установлену нормальну тривалість робочого часу. Списки професій, посад і робіт, за якими дозволяється застосування ненормованого робочого дня, розробляються власником (уповноваженим ним органом), а також профспілкою (іншим органом, уповноваженим на представництво трудового колективу) і включаються в колективний договір.

         Випробування — це додаткова умова трудового договору. На практиці ініціювати встановлення випробування може як роботодавець, так і працівник, проте обумовлювати його в трудовому договорі законодавством дозволено тільки за угодою сторін.

         При цьому слід зазначити, що, з одного боку, одностороннє встановлення роботодавцем умови про випробування є неприпустимим і, виходячи зі змісту статті 26 КЗпП, така умова не має юридичної сили. З другого боку, небажання працівника укласти трудовий договір з установленням випробування може бути підставою для відмови йому в прийнятті на роботу.

         Роботодавець має також враховувати, що, згідно з частиною другою статті 26 КЗпП, випробування при прийнятті на роботу не встановлюється:

         особам, які не досягли вісімнадцяти років;

         молодим робітникам після закінчення професійних навчально-виховних закладів;

         молодим спеціалістам після закінчення вищих навчальних закладів;

         особам, звільненим у запас із військової чи альтернативної (невійськової) служби;

         інвалідам, направленим на роботу відповідно до рекомендацій медико-соціальної експертизи.

         Випробування не встановлюється також при прийнятті на роботу в іншу місцевість і при переведенні на роботу на інше підприємство, в установу, організацію, а також в інших випадках, якщо це передбачено законодавством (наприклад, тимчасовим і сезонним працівникам).

         Не можна вважати обгрунтованим встановлення випробування при переведенні працівника на іншу посаду, в інший структурний підрозділ у межах одного підприємства, установи, організації.

         Якщо випробування було встановлено особам, яким згідно із законодавством воно не може бути встановлене, умова про випробування вважається недійсною (ст. 9 КЗпП). Крім того, невиконання зазначених положень може призвести до таких наслідків, як неможливість звільнення працівника як такого, що не витримав випробування.

 

 

 

32.           Час відпочинку, його види і загальна характеристика

         Велике значення для відновлення здоров’я, фізичних, розумових здібностей працівників має час відпочинку — час, вільний од виконання трудових обов’язків, використовуваний працівником на власний розсуд. Як і робочий час, час відпочинку має декілька видів. Це — перерви в робочому дні для відпочинку і харчування, щоденний відпочинок після роботи, щотижневі дні відпочинку (переважно субота й неділя), святкові й неробочі дні, щорічні й додаткові відпустки.

         За загальним правилом, перерви впродовж робочого дня надаються через 4 години після початку роботи і тривають від 30 хвилин до 2 годин. Така перерва не включається в робочий час. Працівники на час перерви можуть відлучатися з місця роботи. Законодавством передбачено й додаткові перерви, надавані через короткий відтинок часу, як-от: під час роботи на вільному повітрі в холодний період року будівельникам для обігріву; на вантажно-розвантажувальних роботах; секретарям-машиністкам, операторам ЕОМ — після кожних 45-50 хвилин 10-15 хвилин відпочинку; в інших випадках.

         Відносно святкових і неробочих днів чинне законодавство визначає 8 святкових і 3 неробочі дні.

         До святкових віднесено: 1 січня — Новий рік; 7 січня — Різдво Христове; 8 березня — Міжнародний жіночий день; 1 і 2 травня — День міжнародної солідарності трудящих; 9 травня — День Перемоги; 28 червня — День Конституції України; 24 серпня,- День незалежності України.

         До неробочих днів належать дні релігійних свят:

7 січня — Різдво Христове; один день (неділя) — Пасха (Великдень); один день (неділя) — Трійця.

         Найтривалішим часом відпочинку є відпустка. Вона також має декілька видів:

  1. Щорічні: основна; додаткова за роботу зі шкідливими й тяжкими умовами праці; за особливий характер роботи; інші, передбачені чинним законодавством.
  2. Додаткові у зв’язку з навчанням (для тих, хто навчається без відриву від виробництва).
  3. Творча (надається працівникам для закінчення дисертаційних робіт, написання підручників тощо).
  4. Соціальна: у зв’язку з вагітністю й пологами; з догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку; працівникам, які мають дітей.
  5. Відпустки без збереження заробітної платні (надаються на різні строки у випадках, передбачених Законом України «Про відпустки» без згоди власника або уповноваженого ним органу: ветеранам війни; особам, які мають особливі заслуги перед Батьківщиною; особам, які мають особливі трудові заслуги перед Батьківщиною; пенсіонерам за віком; інвалідам; особам, які одружуються; працівникам у разі смерті рідних — чоловіка (дружини), батьків (вітчима, мачухи), дитини (пасинка, падчерки), братів, сестер тощо. За ‘ згодою сторін трудового договору відпустка надається до 15 календарних днів на рік і може поділятися на частини, але загалом не більше 15 календарних днів.

         Відпустка без збереження заробітної платні (або з частковим її збереженням) може надаватись і в разі простою підприємства (строк і порядок надання визначається колективним договором).

         Крім того, законодавством передбачається можливість надання інших відпусток за умови, що вони встановлюються колективним договором або трудовим договором, скажімо, за тривалий стаж роботи на підприємстві, в установі, організації.

         Всі відпустки визначаються в календарних днях. При цьому святкові й неробочі дні під час визначення тривалості відпустки не враховуються і не оплачуються.

         Найбільш поширеною є щорічна основна відпустка. Її тривалість не повинна бути меншою ніж 24 календарні дні за відпрацьований робочий рік, визначення якого здійснюється від дня укладення трудового договору (контракту). Але з цього загального правила є винятки. Насамперед вони стосуються неповнолітніх (надається 31 календарний день); інвалідів І та II груп (30 днів), III групи (26 днів); керівним, педагогічним, науково-педагогічним працівникам освіти, науковим працівникам (56 днів) та іншим категоріям працівників, перелік яких установлено ст. 6 Закону України «Про відпустки», а також іншими законодавчими актами (наприклад. Законами України «Про міліцію», «Про військовий обов’язок та військову службу», «Про прокуратуру», «Про статус суддів», «Про статус народного депутата України», «Про державну службу», «Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів» та ін.).

         Сезонним, а також тимчасовим працівникам відпустка надається пропорційно до відпрацьованого ними часу. Наприклад, працівник, який має право на відпустку тривалістю 24 календарні дні, на сезонних роботах відпрацював 3 місяці, тобто 1/4 року; строк його відпустки складатиме 6 календарних днів.

         Тривалість щорічної додаткової відпустки визначається колективним договором або трудовим договором (контрактом). Щорічно додаткова відпустка надається тривалістю до: 35 календарних днів працівникам, зайнятим на роботах, що пов’язані з негативним впливом на здоров’я шкідливих виробничих чинників; працівникам, робота яких пов’язана з підвищеним нервово-емоційним та інтелектуальним навантаженням або виконується в особливих природних географічних і геологічних умовах та в умовах підвищеного ризику для здоров’я, за Списком виробництв, цехів, професій і посад, затвердженим Кабінетом Міністрів України; 7 календарних днів працівникам із ненормованим робочим днем згідно зі списками посад, робіт і професій, визначених колективним договором, трудовою угодою.

         Загальна тривалість щорічних основної та додаткових відпусток не може перевищувати 59 календарних днів, а для працівників, зайнятих на підземних гірничих роботах, — 60 календарних днів.

         Дуже важливим в ознайомленні з питанням про відпустку є питання її надання. Відпустка здебільшого надається за затвердженим графіком в порядку черги. Перенесення відпустки дозволяється як виняток, із забороною не надавати відпустку повної тривалості протягом двох років поспіль.

         Право на щорічну відпустку повної тривалості у перший рік роботи на підприємстві, в установі, організації настає після закінчення шести місяців неперервної роботи на цьому підприємстві (в установі, організації).

         Звернімо увагу на те, що це право працівника на відпустку, а не як було раніше — обов’язок підприємства надати працівникові відпустку після закінчення 11 місяців неперервної роботи. Себто, якщо працівник не бажає йти у відпустку після закінчення шести місяців роботи в перший рік роботи і його не включено у графік відпусток, він має право піти у відпустку перегодом. До закінчення шестимісячного терміну роботи в перший рік роботи на підприємстві, а також у наступні роки за бажанням працівника у зручний для нього час відпустка надається: неповнолітнім (до 18 років); інвалідам; жінкам перед відпусткою у зв’язку з вагітністю та пологами або після них; жінкам, які мають двох та більше дітей віком до 5 років або дитину-інваліда; іншим працівникам.

         Забороняється не надавати відпустку протягом робочого року особам до 18 років і працівникам, які мають право на щорічні додаткові відпустки за роботу зі шкідливими й тяжкими умовами чи з особливим характером праці.

         У вирішенні питань надання відпусток чинне законодавство встановлює деякі обмеження. Скажімо, права на відпустку позбавлено:

         а) осіб, засуджених до виправних робіт без позбавлення волі з їх відбуванням за місцем роботи на весь строк покарання;

         б) осіб, яких звільняють за порушення трудової дисципліни.

         Насамкінець уявляється вкрай важливим зупинитися детальніше на питаннях працевлаштування і праці осіб, які не досягли 18-річного віку. Тим паче, що багато хто з вас вже зараз мають намір і можливість працювати.

 

 

33.           Підстави і порядок розірвання трудового договору з ініціативи працівника та з ініціативи власника або уповноваженого органу

         Відповідно до чинного законодавства громадянин вступає в трудові відносини як працівник на підставі трудового дого­вору.

         Підставами припинення трудового договору є:

— угода сторін;

— закінчення терміну (п. 2 і 3 ст. 23 КЗпП України), крім випадків, коли трудові відносини фактично продовжуються і жодна зі сторін не висунула вимоги про припинення їх;

— призов або вступ працівника на військову службу, на­правлення на альтернативну (невійськову) службу;

— розірвання трудового договору з ініціативи працівника (ст. 38, 39 КЗпП України), власника або уповноваженого ним органу (ст. 40, 41 КЗпП України), а також на вимогу проф­спілкового або іншого уповноваженого на представництво трудовим колективом органу (ст. 45 КЗпП України);

— переведення працівника з його згоди на інше підприємс­тво, в установу, організацію або перехід на виборну посаду;

— відмова працівника від переведення на роботу в іншу місцевість разом із підприємством, установою, організацією, а також відмова від продовження роботи у зв’язку зі зміною істотних умов праці;

— набуття законної чинності вироку суду, яким працівни­ка засуджено (крім випадків умовного засудження і відстроч­ки виконання вироку) до позбавлення волі, виправних робіт не за місцем роботи або до іншого покарання, що виключає можливість продовження даної роботи;

— підстави, передбачені контрактом (ст. 36 КЗпП України);

— направлення працівника відповідно до постанови суду в лікувально-трудовий профілакторій (ст. 37 КЗпП України).

         Зміна підпорядкованості підприємства, установи, органі­зації не перериває дії трудового договору. У разі зміни влас­ника підприємства, реорганізації підприємства, установи, організації (злиття, приєднання, поділи, виділення, перетво­рення) дія трудового договору продовжується (ст. 36 КЗпП України).

         Припинення трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу можливе тільки в разі скорочен­ня чисельності або штату працівників (п. 1 ст. 40 КЗпП Укра­їни).

         Угода сторін — це самостійна підстава для припинення трудового договору, що відрізняється від розірвання трудово­го договору з ініціативи сторін тим, що для припинення тру­дових відносин необхідне спільне волевиявлення сторін.

         При домовленості між працівником і власником підпри­ємства, установи, організації або уповноваженим ним орга­ном про припинення трудового договору за п. 1 ст. 36 КЗпП України (за згодою сторін) договір припиняється в термін, визначений сторонами. Анулювання такої домовленості може бути тільки за взаємної згоди на це власника або упов­новаженого ним органу і працівника.

         Сама по собі згода власника або уповноваженого ним орга­ну задовольнити бажання працівника про звільнення до за­кінчення терміну попередження не означає, що трудовий до­говір припинено за п. 1 ст. 36 КЗпП України, якщо не було домовленості сторін про цю підставу розірвання трудового до­говору. У цьому разі звільнення вважається здійсненим з ініціативи працівника (ст. 38 КЗпП України).

         Припинити трудовий договір за згодою сторін можна та­кож у разі, якщо розірвання трудового договору в односторон­ньому порядку (наприклад, за власним бажанням) неможли­ве. Так, за згодою сторін може бути припинено трудовий до­говір з молодим спеціалістом до закінчення терміну обов’яз­кового відпрацювання.

         Таким самим чином може бути достроково припинено і трудовий договір, укладений на певний строк. Строковий тру­довий договір втрачає силу із закінченням його терміну, крім випадків, коли трудові відносини фактично тривають і жодна зі сторін не зажадала припинити їх. Закінчення терміну дії договору є самостійною підставою для його припинення і не потребує звільнення з ініціативи адміністрації, тому згоди профспілкового комітету для цього не потрібно. Призов або вступ працівника на військову службу, направлення на аль­тернативну (невійськову службу) є безумовною підставою для припинення трудового договору.

         За військовослужбовцями строкової служби і курсантами військових навчальних закладів, звільненими (відраховани­ми) з військової служби (навчального закладу) за станом здоров’я або за сімейними обставинами, зберігається право на попереднє місце роботи (на посаду) протягом 3 місяців з дня призову або зарахування на військову службу, не враховуючи часу проїзду до місця постійного проживання (ст. 26 Закону України «Про загальний військовий обов’язок і військову службу»). За військовослужбовцями строкової служби, які працювали до призову на підприємствах, в установах, органі­заціях, незалежно від форм власності, зберігається при звіль­ненні з військової служби право на працевлаштування в 3-місячний термін на те саме підприємство, в установу, організа­цію або на підприємства, в установи й організацїї-правонаступники на посаду, не нижчу тієї, яку вони обіймали до призову на військову службу.

         Працівники з числа колишніх військовослужбовців стро­кової служби й особи, які проходили альтернативну (невійсь­кову) службу, користуються за інших рівних умов переваж­ним правом на залишення на роботі при скороченні чисель­ності або штату працівників у зв’язку зі змінами в організації виробництва і праці протягом 2 років з дня звільнення їх зі служби (ст. 8 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та їхніх сімей», ст. З Закону Украї­ни «Про альтернативну (невійськову) службу»).

         Час перебування громадян України на військовій або аль­тернативній (невійськовій) службі зараховується до їхнього загального і безперервного виробничого стажу, а також до стажу роботи за спеціальністю (до безперервного — за умови, що вони не пізніше 3-місячного терміну з дня звільнення зі служби влаштувалися на роботу).

         Переведення працівника на роботу в іншу місцевість, на­віть разом із підприємством, установою, організацією, може здійснюватися тільки за його згодою. Відмова працівника від такого переведення без поважних причин є самостійною під­ставою для припинення трудового договору. Відмова праців­ника від переведення на роботу в іншу місцевість, якщо під­приємство, установа, організація в цю місцевість не переїж­джає, не може бути підставою для його звільнення.

         Розірвання трудового договору в разі відмови працівника від продовження роботи зі зміненими істотними умовами пра­ці може бути визнано обґрунтованим, якщо зміну істотних умов праці при продовженні роботи за тією самою спеціаль­ністю, кваліфікацією, на тій самій посаді викликано змінами в організації виробництва і праці (раціоналізація робочих місць, введення нових форм організації праці, впровадження передових методів, технологій та ін.) (ст. 32 КЗпП України).

         Судовий вирок, який набрав чинності, є підставою для розірвання трудового договору тільки в тому разі, якщо пра­цівника засуджено до покарання, що виключає можливість продовження роботи.

         Відмова працівника укласти контракт може бути підста­вою для розірвання трудового договору за п. 8 ст. 36 КЗпП України в разі, якщо відповідно до законодавства така форма трудового договору для працівника була обов’язковою.

 

 

 

34.           Дисциплінарна відповідальність працівників, підстави її застосування та види. Порядок та строки застосування дисциплінарних стягнень

         Трудова дисципліна виступає необхідною умовою для належної організації будь-якої колективної праці та являє собою сукупність не лише певних правил поведінки працівників, а й питань, пов’язаних із необхідністю дотримання встановленого порядку, методів його забезпечення.

         Трудову дисципліну характеризують такі чинники: чесна й сумлінна праця; своєчасне й точне виконання розпоряджень власника (уповноваженого ним органу); підвищення продуктивності праці; поліпшення якості продукції; виконання технологічної дисципліни; додержання вимог охорони праці; дотримання техніки безпеки та виробничої санітарії; збереження та зміцнення власності підприємств, установ, організацій.

         Трудова дисципліна спирається на свідоме ставлення працівників до праці, що забезпечується методами переконання, заохочення, а часом примусу. Головним є, безперечно, метод переконання, спрямований на виховання відповідних якостей працівників, а також метод заохочення, тобто морального й матеріального стимулювання. Заохочення працівника є визнанням його професіоналізму та вираженням з боку власника поваги. Тому такий метод застосовується в разі досягнення високих трудових показників, поліпшення якості продукції, творчого підходу до трудової діяльності.

         Надзвичайно важливе місце в забезпеченні дисципліни праці належить оцінці праці. За результатами позитивної оцінки до працівника може застосовуватися заохочення. У правових нормах різного рівня (від централізованих до локальних) встановлена система стимулювання праці: види заохочень, підстави для заохочення і порядок їх застосування.

         Заохочення за видами поділяються на моральні й матеріальні, на індивідуальні та колективні. До моральних відносяться такі заохочення, які не пов’язані з виплатою грошей, наданням послуг, продукції, подарунків. Моральне заохочення працівників можна визначити як закріплені нормами трудового права засоби морального визнання працівників та трудових колективів за досягнення високих результатів праці. У відповідності до ст. 143 КЗпП до працівників підприємств, установ, організацій можуть застосовуватися будь-які заохочення, які містяться в затверджених трудовими колективами правилах внутрішнього трудового розпорядку. Тобто питання заохочення цілком віднесені до сфери локального правового регулювання. У правилах внутрішнього трудового розпорядку підприємства встановлюються певні види морального та матеріального заохочення, в інших локальних актах — положеннях про преміювання передбачаються показники (підстави), досягнення яких дає право на відповідний вид матеріального або морального заохочення, умови позбавлення заохочення.

         Загальна дисциплінарна відповідальність наступає за КЗпП України (ст. 147-152). Підставою дисциплінарної відповідальності є дисциплінарний проступок, склад якого традиційно включає суб’єкт, суб’єктивну сторону, об’єкт і об’єктивну сторону.

         Ст. 147 КЗпП передбачає два дисциплінарних стягнення: догану і звільнення. Дисциплінарне звільнення допускається у визначених законом, випадках: за систематичне порушення трудової дисципліни (п. З ст. 40) за прогул без поважних причин (п. 4 ст. 40), за появу на роботі у стані наркотичного, токсичного або алкогольного сп’яніння (п. 7 ст. 40), за крадіжку речей власника (п. 8 ст. 40), за однократне грубе порушення трудової дисципліни керівними та деякими іншими працівниками (п. 1 ст. 41). За порушення трудової дисципліни до працівника може бути застосоване тільки одне дисциплінарне стягнення.

         Дисциплінарне стягнення застосовується власником або уповноваженим ним органом безпосередньо за виявленням проступку, але не пізніше 1 місяця з дня його виявлення, не рахуючи часу звільнення працівника від роботи у зв’язку з тимчасовою непрацездатністю або перебуванням його у відпустці. Дисциплінарне стягнення не може бути накладене пізніше 6 місяців з дня вчинення проступку. До застосування дисциплінарного стягнення власник зобов’язаний вимагати від працівника письмових пояснень.

 

 

 

35.           Матеріальна відповідальність працівників за шкоду, заподіяну підприємству, установі або організації, її види (обмежена, повна, підвищена)

         Працівник, який завдав матеріальної шкоди підприємству, організації, установі, несе матеріальну відповідальність незалежно від того, чи був він притягнутий до дисциплінарної відповідальності за діяння, якими спричинено цю шкоду.

         Підставою для застосування матеріальної відповідальності до працівника є наявність матеріальної шкоди, спричиненої втратою, пошкодженням, знищенням майна підприємства, установи, організації внаслідок протиправних діянь працівника, з яким укладено трудовий договір. Отже, ознаками шкоди, заподіяної підприємству, установі, організації, є:

         а) пряма шкода; б) протиправність поведінки працівника; в) причинний зв’язок між протиправними діями та заподіяною шкодою; г) вина працівника.

         Чинне законодавство встановлює два види матеріальної відповідальності: обмежену, яка не перевищує середнього заробітку працівника, і повну. Остання настає в таких випадках:

         за наявності між працівником і підприємством, установою, організацією письмового договору про взяття на себе працівником повної матеріальної відповідальності (такі договори можуть бути укладені тільки з працівниками, які досягли 18-річного віку та обіймають посади чи виконують роботи, безпосередньо пов’язані зі сховом, продажем, переробкою, перевезенням матеріальних цінностей, наприклад, касирами, комірниками, експедиторами);

         коли майно та інші цінності були одержані працівником під звіт за разовою довіреністю або за іншими разовими документами (отримання працівником майна в такий спосіб можливе лише за наявності згоди працівника);

         якщо шкоди завдано діями працівника, які мають ознаки злочину;

         якщо шкоди завдано працівником, який був у нетверезому стані (стан працівника необхідно довести, наприклад, актом медичного обстеження);

         коли шкоди завдано недостачею, умисним знищенням або умисним зіпсуттям матеріалів, інструментів, вимірювальних приладів, спеціального одягу та інших предметів, виданих підприємством, установою, організацією працівникові в користування;

         якщо на працівника законодавством покладено повну матеріальну відповідальність;

         у разі завдання шкоди не під час виконання трудових обов’язків;

         якщо службова особа є винною в незаконному звільненні або переведенні працівника на іншу роботу.

         Шкода, розмір якої перевищує середній заробіток працівника, може бути відшкодована працівником добровільно, а в разі відмови відшкодувати заподіяну шкоду питання відшкодування вирішується судом, який, до речі, також розглядає трудові спори.

         Досить часто трапляються випадки, коли фактична шкода в разі нестачі чи зіпсуття цінностей значно перевищує їх номінальну вартість. Тому ст. 135 КЗпП передбачається підвищена матеріальна відповідальність робітників і службовців за шкоду, заподіяну майну підприємства, коли фактичний розмір шкоди перевищує її номінальний розмір.

         Така відповідальність встановлена Законом України від 6 червня 1995 р. за шкоду, заподіяну підприємству працівниками, які виконують операції, пов’язані із закупівлею, продажем, перевезенням, доставкою, пересиланням, зберіганням, сортуванням, пакуванням, обробкою або використанням у процесі виробництва дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння, ювелірних, побутових і промислових виробів та матеріалів, виготовлених з використанням дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння, відходів та брухту, що містять дорогоцінні метали і дорогоцінне каміння, а також валютні операції, і які є винними у розкраданні, знищенні (псуванні), недостачі або наднормативних їх витратах (крім витрат, що сталися у зв’язку з непередбаченими порушеннями технологічного процесу, якщо вони допущені внаслідок недбалості у роботі, порушення спеціальних правил, інструкцій).

         При нестачі дорогоцінних металів: золота, срібла, платини та інших металів платинової групи (родій, іридій, осмій, рутеній, паладій) відповідальність настає у подвійному розмірі вартості цих металів у чистому вигляді за відпускними цінами, що діють на день виявлення завданих збитків.

         При нестачі дорогоцінного каміння: природних алмазів, смарагдів, рубінів, сапфірів, а також органогенних утворень (перли і бурштин), необроблених та оброблених (крім огранованих), відповідальність настає у подвійному розмірі їх вартості за відпускними цінами, що діють на день виявлення завданих збитків.

         При нестачі огранованого дорогоцінного каміння, ювелірних та побутових виробів, виготовлених з використанням дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння, відповідальність настає у потрійному розмірі їх вартості за відпускними цінами, що діють на день виявлення завданих збитків.

         При нестачі алмазних інструментів і алмазних порошків з природних алмазів матеріальна відповідальність настає у подвійному розмірі їх вартості за відпускними цінами, що діють на день виявлення завданих збитків.

         Нестача музейних експонатів, що містять дорогоцінні метали і дорогоцінне каміння, може викликати матеріальну відповідальність за оцінкою, проведеною експертами з урахуванням історико-художньої цінності експонату і розміру відшкодування збитків, визначених відповідно у подвійному розмірі їх вартості.

Нестача іноземної валюти, а також платіжних документів та інших цінних паперів в іноземній валюті викликає матеріальну відповідальність у сумі, еквівалентній потрійній сумі (вартості) зазначених валютних цінностей, перерахованій у валюту України за обмінним курсом Національного банку України на день виявлення завданих збитків.

         Заборгованість працівників підприємства у разі неповернення у встановлений термін авансу, виданого в іноземній валюті на службове відрядження або господарські потреби, та в інших випадках нездачі іноземної валюти, одержаної у підзвіт, викликає матеріальну відповідальність у сумі, еквівалентній потрійній сумі (вартості) зазначених валютних цінностей, перерахованій на день погашення заборгованості.

         Доказом того, що матеріальна відповідальність у зазначених вище випадках є підвищеною, може бути ст. 3 Закону України від 6 червня 1995 p., якою передбачено, що стягнені з працівників суми спрямовуються на відшкодування збитків, завданих підприємству. Решта суми перераховується до Державного бюджету України. Це ж передбачено і постановою Кабінету Міністрів України від 20 січня 1997 р. № 34.

         Постановою Кабінету Міністрів України від 22 січня 1996 р. № 116 встановлено, що вартість вузлів, деталей, напівфабрикатів та іншої продукції, що виготовляється підприємствами для внутрішньовиробничих потреб, а також вартість продукції, виробництво якої не закінчено, визначається виходячи із собівартості її виробництва з нарахуванням середньої по підприємству норми прибутку на цю продукцію із застосуванням коефіцієнта 2.

         Вартість спирту етилового питного, спирту етилового ректифікованого, спирту етилового сирцю, спирту, що використовується для виготовлення вин, шампанського, коньяків оброблених, спирту коньячного, соків спиртових, зброджено-спиртових настоїв визначається виходячи з оптової ціни підприємства-виробника з урахуванням акцизного збору (за встановленими ставками) та податку на додану вартість. До визначеної таким чином ціни застосовується коефіцієнт 3.

         Вартість плодово-ягідних соків, консервованих з використанням сірчаного ангідриду або бензокислого натрію, визначається виходячи з оптових цін підприємства-виробника і податку на додану вартість із застосуванням коефіцієнта 2.

         У разі розкрадання чи загибелі тварин сума збитків визначається за закупівельними цінами, які склалися на момент відшкодування збитків, із застосуванням коефіцієнта 1,5.

         Продовольчі товари, роздрібні ціни на які дотуються, оцінюються з додаванням до роздрібних цін суми дотацій.

         Розмір збитків від розкрадання, нестачі, знищення (псування) бланків цінних паперів та документів суворого обліку обчислюється із застосуванням коефіцієнта:

5 — до номінальної вартості, зазначеної на бланках цінних паперів та документів суворого обліку, або вартості документів суворого обліку, встановленої законодавством;

50 — до вартості придбання (виготовлення) бланків цінних паперів та документів суворого обліку, на яких не зазначена номінальна вартість або вартість яких не встановлена.

         У разі розкрадання, нестачі, знищення (псування) матеріальних цінностей, що підлягають списанню на видатки у міру відпуску їх у виробництво або експлуатацію (в установах, які утримуються за рахунок бюджетних коштів, — у міру їх придбання) та обліковуються лише у кількісному виразі, розмір збитків визначається виходячи з ринкових цін на аналогічні матеріальні цінності, зменшених пропорційно фактичному зносу, але не нижче ніж на 50 відсотків ринкової ціни.

 

 

 

36.           Письмовий договір про повну матеріальну відповідальність працівників, умови його укладання та порядок відшкодування шкоди (при індивідуальній та колективній відповідальності)

 

         Письмовий договір про повну матеріальну відповідальність укладається на додаток до трудового договору з метою конкре­тизації обов’язків роботодавця та працівника щодо забезпечення збереження цінностей.

         Такий договір може бути укладений лише за наявності всіх умов, передбачених КЗпП, а саме:

         1) якщо виконувана працівником робота безпосередньо пов’язана зі зберіганням, обробкою, продажем, перевезенням чи застосуванням в процесі виробництва цінностей;

         2) якщо цінності були передані працівнику;

         3) якщо виконувана працівником робота передбачена спе­ціальним переліком, затв. постановою Держкомпраці СРСР і ВЦРПС від 28 грудня 1977 р. № 447/24;

         4) якщо працівник на момент укладення такого договору досяг 18-річного віку.

         Недотримання однієї з вказаних умов має наслідком недій­сність умов договору про повну матеріальну відповідальність працівника.

         Перелік посад і робіт, які заміщуються чи виконуються працівниками, з якими підприємством, установою, організацією можуть укладатися письмові договори про повну матеріальну відповідальність за незабезпечення збереження цінностей, пере­даних їм на збереження, обробку, продаж (відпуск), перевезення або застосування в процесі виробництва, складається з 2 частин. В першій зазначені посади працівників, з якими можуть уклада­тись договори про повну матеріальну відповідальність (на­приклад, завідуючі касами, завідуючі магазинами тощо). В другій наводяться роботи, на виконання яких може укладатись договір про повну матеріальну відповідальність (наприклад, роботи з прийому від населення всіх видів платежів і видачі грошей через касу тощо). Якщо ні посада, ні роботи, виконувані працівником, не передбачені переліком, укладений про повну матеріальну відповідальність договір не має жодного юридич­ного значення.

         Матеріально відповідальний працівник не несе відповідаль­ності за п. 1 ст. 134 КЗпП, якщо шкода завдана не з його вини.

         Якщо працівником, з яким укладено договір про повну матеріальну відповідальність, завдано шкоду роботодавцю діяннями, які виходять за межі договору, він нестиме матеріальну відповідальність (обмежену чи повну) на загальних підставах.

         У разі, якщо виконання обов’язків з обслуговування мате­ріальних цінностей становить основну трудову функцію пра­цівника (про таку істотну умову працівник попереджається при укладенні трудового договору), та відповідно до законодавства з ним повинен укладатись договір про повну матеріальну від­повідальність, відмова від укладення такого договору має наслід­ком припинення трудового договору за п. 1 ст. 40 КЗпП, якщо працівник відмовився від переведення на інше робоче місце або ж якщо такого місця на підприємстві немає.

         Найважливіше практичне значення має повна матеріальна відповідальність працівника відповідно до письмового договору про повну (індивідуальну чи колективу) матеріальну відповідальність за незабезпечення цілості майна та інших цінностей, переданих працівникові на зберігання або для інших цілей. Слід звернути увагу на ту обставину, що на основі договору повна матеріальна відповідальність можлива тільки за збереження майна та інших цінностей, переданих працівникові. За інші види прямої дійсної шкоди працівник, який підписав договір про повну матеріальну відповідальність, може нести повну матеріальну відповідальність лише у випадках, передбачених законодавством.

         Проілюструємо це на прикладі. Завідувач складу, з яким укладено договір про повну матеріальну відповідальність, припустився помилки при внутрітарному прийманні товарів від постачальника відповідно до Інструкції про порядок приймання продукції виробничо-технічного призначення і товарів народного споживання за кількістю. Допущена помилка не дозволила стягнути з постачальника вартість товарів, яких не вистачає. Допущене завідувачем складу порушення не може бути кваліфіковане як незабезпечення цілості майна, переданого для зберігання. За це порушення завідувач складу може нести тільки обмежену матеріальну відповідальність відповідно до ст. 132 КЗпП.

         Інший приклад: у комерційному банку були укладені індивідуальні договори про повну матеріальну відповідальність з контролерами, які нараховували проценти за депозитними вкладами. Договори є незаконними, оскільки п. 1 ст. 134 КЗпП допускає укладення договору про повну матеріальну відповідальність тільки за схоронність цінностей, переданих працівникові. Контролерам у наведеному прикладі гроші для збереження або інших цілей не передавалися.

         Третій приклад: із працівником, зайнятим роботою, пов’язаною із застосуванням у процесі виробництва дорогоцінних металів, укладено договір про повну матеріальну відповідальність. У процесі роботи він допустив брак. Відповідальність за заподіяну цим дійсну шкоду працівник буде нести на підставі п. 1 ст. 133 КЗпП, а не на основі п. 1 ст. 134 КЗпП.

 

 

 

37.           Правове регулювання оплати праці

         Заробітна плата — це винагорода (обчислена, як правило, у грошовому вираженні), яку за трудовим договором власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу (ст. 1 Закону України «Про оплату праці»). Важливими положеннями цього Закону є те» що він містить визначення додаткової та основної заробітної плати, а також інших заохочувальних та компенсаційних виплат і чітко визначає основні правові принципи організації винагороди за працю.

         На відміну від загального поняття заробітної плати основна заробітна плата — це винагорода за виконану роботу відповідно до встановлених норм праці (норми часу, виробітку, обслуговування) і посадових обов’язків, тобто у вигляді тарифної ставки (окладу), відрядних розцінок для робітників чи посадових окладів для службовців.

         Додаткова заробітна плата — винагорода за працю понад установлені норми, за трудові успіхи та винахідливість і за особливі умови праці (доплати, надбавки, гарантійні та компенсаційні виплати тощо). Інші заохочувальні та компенсаційні виплати включають винагороду за підсумками роботи за рік, премії за спеціальними системами чи положеннями тощо. Саме основна, додаткова заробітні плати та інші заохочувальні виплати й становлять структуру заробітної плати.

         До основних принципів правової організації винагороди за працю належать:

а) заборона дискримінації в оплаті;

б) визначення державного мінімального розміру оплати праці;

в) визначення винагороди за працю з урахуванням особливостей умов праці, її складності, шкідливості, значення для народного господарства та інших чинників;

г) оплата праці конкретного працівника, що встановлюється за угодою з роботодавцем;

ґ) конкретні форми, системи й тарифи оплати праці, що визначаються колективними договорами та угодами.

Головні відмінності винагороди за працю за трудовим договором від оплати за працю за цивільним договором полягають у тому, що виплата за трудовим договором:

— здійснюється систематично за виконану роботу (за цивільним договором — одноразово);

— поділяється на основну та додаткову частини (надбавки, доплати, премії тощо);

— має встановлений державою мінімальний розмір.

 

 

 

38.           Порядок вирішення індивідуальних та колективних трудових спорів.

         Індивідуальні трудові спори — непорозуміння між працівником і власником (уповноваженим ним органом), що виникли в трудових правовідносинах. Чинне трудове законодавство передбачає два органи, які мають право розглядати трудові спори. Це комісії з трудових спорів (КТС) і районні (міські) суди.

         КТС обирається загальними зборами (конференцією) трудового колективу підприємства, установи, організації з числом працюючих не менш як 15 осіб.

         Порядок обрання, чисельність, склад і строк повноважень комісії визначаються загальними зборами (конференцією) трудового колективу підприємства, установи, організації. Кількість робітників у складі комісії з трудових спорів підприємства не може бути меншою від половини її складу.

         Чинним трудовим законодавством установлено перелік спорів, що можуть розглядатися в КТС і що розглядаються в судах. Наприклад, відповідно до ст. 224 Кодексу законів про працю України КТС є обов’язковим первинним органом із розгляду трудових спорів, за винятком спорів, що безпосередньо розглядаються в судах, або спорів деякої категорії працівників.

         Відповідно до КЗпП України в районних (міських) судах розглядаються трудові спори за заявами:

         1) працівника чи власника або уповноваженого ним органу, коли вони незгодні з рішенням КТС;

         2) прокурора, якщо він уважає, що рішення КТС суперечить чинному законодавству;

         3) працівника підприємства, установи, організації, де комісії з трудових спорів не обираються;

         4) працівника про поновлення на роботі незалежно від підстав припинення трудового договору, зміну дати й формулювання причини звільнення, оплату за час вимушеного прогулу або виконання роботи з меншою оплатою;

         5) керівника, головного бухгалтера підприємства, установи, організації (філіалу, представництва, відділу та іншого відокремленого підрозділу), їхніх заступників, а також службових осіб митних органів, державних податкових адміністрацій, яким присвоєно персональні звання, і службових осіб державної контрольно-ревізійної служби та органів державного контролю за цінами; керівних працівників, які обираються, затверджуються або призначаються на посади державними органами, органами місцевого та регіонального самоврядування, а також громадськими організаціями та іншими об’єднаннями громадян, з питань звільнення, зміни дати і формулювання причини звільнення, переведення на іншу роботу, оплати за час вимушеного прогулу і накладення дисциплінарних стягнень;

         6) власника (уповноваженого ним органу) про відшкодування працівниками матеріальної шкоди, заподіяної підприємству, установі, організації;

         7) працівників у питанні застосування законодавства про працю, яке відповідно до чинного законодавства попередньо було вирішено власником або уповноваженим ним органом і профспілковим органом підприємства, установи, організації (підрозділу) в межах наданих їм прав;

         8) працівників, запрошених на роботу в порядку переведення з іншого підприємства, установи, організації;

         9) молодих спеціалістів, які закінчили вищий навчальний заклад і в установленому порядку направлені на роботу на дане підприємство, в установу, організацію;

         10) вагітних жінок, жінок, які мають дітей віком до трьох років або дитину-інваліда, а одиноких матерів — за наявності дитини віком до 14 років;

         11) виборних працівників після закінчення строку повноважень;

         12) працівників, яким надано право поворотного прийняття на роботу;

         13) інших осіб, з якими власник або уповноважений ним орган відповідно до чинного законодавства зобов’язаний укласти трудовий договір.

         Щоправда, за Конституцією України будь-який працівник може звертатися до суду для вирішення трудового спору без урахування наведеного вище порядку, тобто звернення до КТС за вирішенням трудового спору не є обов’язковою умовою для подальшого звернення до суду.

         Працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного (міського) суду в тримісячний строк од дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а в справах про звільнення — в місячний строк од дня вручення копії наказу про звільнення або від дня видачі трудової книжки.

         Для звернення власника або уповноваженого ним органу до суду в питаннях стягнення з працівника матеріальної шкоди, заподіяної підприємству, установі, організації, встановлюється строк в один рік од дня виявлення заподіяної працівником шкоди.

         Колективні спори, на відміну від індивідуальних, — це спори між найманими працівниками, трудовим колективом (профспілкою) і власником чи уповноваженим ним органом із питань: встановлення нових або змін чинних соціально-економічних умов праці і виробничого побуту; укладення або зміни колективного договору; виконання колективного договору або його окремих положень; невиконання вимог законодавства про працю.

         Колективні спори вирішуються веденням переговорів із використанням спеціальних процедур і засобів. Якщо сторони спору не дійшли згоди в переговорах, вони формують спеціальну комісію для вироблення практичних рекомендацій по суті спору і проводять консультації. Така комісія має назву примирювальної і являє собою орган, який призначено для напрацювання рішення, котре може задовольнити сторони спору. Залежно від рівня спору (виробничий, територіальний, національний) комісія розглядає спір протягом, відповідно, п’яти, десяти і п’ятнадцяти днів. За погодженням сторін ці строки можуть збільшуватися.

         У разі неприйняття комісією рішення по спору, яке задовольняє сторони конфлікту, створюється трудовий арбітраж — орган, який складається із залучених сторонами спеціалістів, експертів, інших осіб. Трудовий арбітраж приймає рішення протягом 10 днів з дня його утворення (за рішенням більшості членів трудового арбітражу цей строк може бути продовжено до 20 днів).

         При вирішенні колективних трудових спорів жодна із сторін не може ухилитися від участі в процедурі примирення. Сторони конфлікту, примирювальна комісія, трудовий арбітраж зобов’язані використати для врегулювання колективного спору всі можливості, не заборонені законодавством. Для вирішення колективного спору, отримання підтримки своїх вимог трудовий колектив має право організовувати і проводити страйк, збори, мітинги, пікетування, демонстрації у порядку і формах, передбачених чинним законодавством. Страйк застосовується як крайній захід вирішення конфлікту, коли всі інші можливості вже використано. Страйк проявляється у тимчасовому колективному добровільному припиненні роботи працівниками (наприклад, не вихід на роботу, невиконання своїх трудових обов’язків) з метою вирішення колективного трудового спору. А втім, деякі категорії працівників не мають права на такі заходи (приміром, працівники органів прокуратури, суду, державної влади, правоохоронних органів).

 

 

39.           Сімейне право України, його предмет, джерела.

         Серед різноманітних суспільних відносин, урегульованих правом, виокремлюють сферу досить складних людських стосунків, які засновані на родинних зв’язках або спрямовані на їх створення та водночас можуть містити елементи економічного характеру. Це — сімейні правовідносини. Вони виникають на основі ук­ладеного шлюбу, народження дітей чи іншого родства, усиновлення дітей, прийняття дітей на виховання. Ці стосунки за своїм змістом дуже близькі до цивільних і по суті є такими. Однак вони мають особливості, які дають підстави виділити їх в окрему сферу, а норми, що їх регулюють, — в окрему галузь права — сімейне право.

         Таким чином, сімейне право — це сукупність правових норм, які регулюють особисті немайнові та такі, що ґрунтуються на них, майнові відносини людей, які виникають на основі шлюбу, сім’ї, родства, усиновлення, прийняття дітей на виховання.

         Сімейні правовідносини — це насамперед особисті немайнові відносини. Так, шлюбні відносини — це подружні стосунки взаємної поваги, любові, моральної підтримки, на основі яких виникають майнові права і обов’язки подружжя. Або батьківство — це передусім кровний і духовний зв’язок батька з дитиною, його піклування про неї, виховання тощо, а на їх основі виникає обов’язок щодо утримання цієї дитини до досягнення повноліття.

         Сімейні відносини виникають лише між громадянами на підставі конкретних юридичних фактів. Юридичні ж особи взагалі не є суб’єктами сімейного права. Ці відносини регулюються спеціальними нормативно-правовими актами, основним з яких є Сімейний кодекс України. Істотний вплив на них мають норми етики, моралі, звичаї та традиції.

         Сімейне право регулює особисті немайнові та майнові відносини між подружжям, між батьками та дітьми, усиновлювачами та усиновленими, між матір’ю та батьком дитини щодо її виховання, розвитку та утримання, між бабою, дідом, прабабою, прадідом та внуками, правнуками, рідними братами та сестрами, мачухою, вітчимом та падчеркою, пасинком, а також деякі майнові відносини між іншими членами сім’ї. Але сімейне право не регулює сімейні відносини між двоюрідними братами та сестрами, тіткою, дядьком та племінницею, племінником та між іншими родичами за походженням.

         Сімейні правовідносини — це передусім стосунки між членами сім’ї. Поняття сім’ї розглядається багатьма науками: філософією, соціологією, психологією та ін. Щодо права, то єдиного визначення сім’ї для всієї правової системи України раніше не існувало, оскільки воно не визначалося на законодавчому рівні.

         У Сімейному кодексі України зазначено, що сім’ю складають особи, які спільно проживають, пов’язані спільним побутом, мають взаємні права та обов’язки.

         Сім’я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства. Права члена сім’ї має й одинока особа. Право на створення сім’ї має особа, яка досягла шлюбного віку. Сім’ю може створити особа, яка народила дитину, незалежно від віку. Подружжя вважаються сім’єю і тоді, коли вони у зв’язку з навчанням, роботою, лікуванням, необхідністю догляду за батьками, дітьми та з інших поважних причин не проживають спільно. Дитина належить до сім’ї своїх батьків і тоді, коли спільно з ними не проживає.

         Джерелами сімейного права є офіційні форми вираження правових норм, які у сукупності складають сімейне право. Основними джерелами сімейного права України є Конституція України, що визначає основні засади всієї правової системи держави, та Сімейний кодекс України, прийнятий Верховною Радою України 10.01.02. До його прийняття упродовж 30 років діяв Кодекс про шлюб та сім’ю (1970 р.).

         Сімейний кодекс України (2002 р.) визначає засади шлюбу, особисті та майнові права і обов’язки подружжя, підстави виникнення, зміст особистих і майнових прав та обов’язків батьків і дітей, усиновлювачів та усиновлених, інших членів сім’ї та родичів тощо. Він регулює сімейні відносини з метою зміцнення сім’ї як соціального інституту і як союзу конкретних осіб, утвердження почуття обов’язку перед батьками, дітьми та іншими членами сім’ї, побудови сімейних стосунків на паритетних засадах, почуттях взаємної любові та поваги, взаємодопомоги і підтримки, забезпечення кожної дитини сімейним вихованням, можливістю духовного та фізичного розвитку.

         Кодекс складається із Загальної та Особливої частин. Загальна частина містить норми, що поширюються на всі сімейні правовідносини. Це — норми про предмет, законодавство, мету і завдання, принципи, суб’єкти сімейних правовідносин тощо. Особлива частина регулює визначені різновиди сімейних відносин: порядок укладення і припинення шлюбу, особисті і майнові відносини подружжя, особисті і майнові правовідносини батьків і дітей, усиновлення, опіку та піклування над дітьми і т. ін.

         До джерел сімейного права України слід віднести ряд законів і підзаконних нормативно-правових актів, які повністю або частково регулюють сімейні відносини: Цивільний кодекс України, Закони України: «Про органи реєстрації актів громадянського стану» від 24.12.94, «Про державну допомогу сім’ям з дітьми» від 21.11.92, «Про охорону дитинства» від 26.04.01, «Про попередження насильства в сім’ї» від 15.11.01. Джерелами сімейного права є також міжнародно-правові акти: Загальна декларація прав людини, Міжнарод­ний пакт про громадянські і політичні права, Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права, Конвенції ООН про права дитини, про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок, Конвенція країн СНД про правову допомогу і правові відносини в цивільних, сімейних та кримінальних справах від 22.01.93 та ін.

         Відповідно до положень нового Сімейного кодексу джерелом сімейного права може бути і звичай. При вирішенні сімейного спору суд за заявою заінтересованої сторони може врахувати місцевий звичай, а також звичай національної меншини, до якої належать сторони або одна з них. Звичай не повинен суперечити вимогам Сімейного кодексу України, інших законів чи моральним засадам суспільства.

 

 

40.           Поняття шлюбу, умови його укладання. Недійсність шлюбу

 

         Відповідно до ст. 21 СК України шлюб — це сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у державному органі реєстрації актів цивільного стану. Ознаками шлюбу є:

         1) добровільність, тобто наявність добровільної згоди обох з подружжя (ст. 24 СК);

         2) досягнення шлюбного віку жінкою та чоловіком, що вступають в шлюб (ст. 22 СК);

         3) реєстрація шлюбу у встановленому законом порядку органом, визначеним Сімейним кодексом;

         4) спрямованість на утворення особистого сімейного союзу .чоловіка і жінки.

         Інша справа — шлюбний договір, яким особи, що вступають в шлюб, чи подружжя в період шлюбу врегульовують відповідні майнові відносини на час шлюбу. У даному разі шлюбному договору притаманні майже усі ознаки цивільно-правового договору.

         Поняття сім’ї вживається в соціологічному та правовому значеннях. Такий поділ обумовлений тим, що регулювання сімейних відносин здійснюється не лише юридичною наукою, а й соціологією, етикою, психологією та ін.

         Сім’я в соціологічному значенні — це заснована на шлюбі чи кровному спорідненні невелика група людей, члени якої пов’язані спільністю побуту, взаємною моральною відповідальністю та взаємодопомогою. Хоча сім’я має специфічні біологічні функції відтворення людського роду, вона водночас є формою соціальної спільності людей, характер якої визначається економічним базисом суспільства і змінюється з історичним розвитком людства.

         Стосовно визначення сім’ї в юридичному значенні, то у новому Сімейному кодексі воно відсутнє, у ст. 3 лише зазначається, що сім’я є первинним та основним осередком суспільства. У ст. 3 СК дається також визначення складу сім’ї, до якої належать особи, які спільно проживають, пов’язані спільним побутом, мають взаємні права та обов’язки. У наступних нормах цієї статті розкривається суб’єктний склад сім’ї та визначаються підстави її виникнення.

         Новий Сімейний кодекс, як і Кодекс про шлюб та сім’ю України, не визнає шлюб, не зареєстрований в органах РАЦСу, а також церковний шлюб. Однак у ст. 21 СК зазначається, що релігійний обряд шлюбу є підставою для виникнення у жінки та чоловіка прав та обов’язків подружжя у тому разі, коли релігійний обряд шлюбу відбувся до створення або відновлення державних органів реєстрації актів цивільного стану.

         Відповідно до нового Сімейного кодексу умовами вступу в шлюб є:

         1) взаємна вільна згода жінки та чоловіка на укладення шлюбу, тобто шлюб має бути добровільним;

         2) досягнення особами, що бажають вступити в шлюб, на день реєстрації шлюбу шлюбного віку.

         Для жінки шлюбний вік становить 17 років, для чоловіка — 18 років. При цьому СК встановлює можливість вступу в шлюб особи, що досягла 14 років, для чого їй (йому) необхідно отримати рішення суду про надання права на шлюб, якщо судом буде встановлено, що це відповідає її інтересам.

         Перешкодами для укладення шлюбу є:

         1) перебування в іншому шлюбі. Українське сімейне законодавство не допускає багатошлюбності, тобто для укладення шлюбу необхідно або припинити шлюб, або не перебувати у шлюбі;

         2) наявність між особами, що бажають одружитися, родинних зв’язків прямої лінії споріднення. Відповідно до ст. 26 СК не можуть перебувати у шлюбі між собою рідні брати, сестри — як повнорідні, так і неповнорідні, двоюрідні брати та сестри, а також рідні тітка, дядько та племінник, племінниця;

         3) наявність між особами, що бажають укласти шлюб, відносин усиновлення. Не можуть перебувати у шлюбі між собою особи, пов’язані відносинами усиновлення. При цьому п. 5 ст. 26 СК допускає можливість укладення шлюбу між усиновлювачем та усиновленою ним дитиною лише у разі скасування усиновлення. Стосовно укладення шлюбу між рідною дитиною усиновлювача та усиновленою ним дитиною, також між дітьми, які були усиновлені ним, — то право на укладення такого шлюбу може бути надане лише за рішенням суду;

         4) недієздатність осіб (або особи), які бажають укласти шлюб. У разі укладення шлюбу з особою, яка визнана у встановленому законом порядку недієздатною, такий шлюб визнається недійсним (п. З ст. 39 СК). Це обумовлено тим, що, по-перше, недієздатна особа не може повністю усвідомити значення своїх дій та відповідно не може надати усвідомленої згоди на шлюб; по-друге, в більшості випадків захворювання, що є підставами для визнання особи недієздатною, передаються спадково, тобто становлять загрозу для майбутніх нащадків.

         СК містить вичерпний перелік обставин, які слугують під: ставами для визнання шлюбу недійсним. Аналіз їх дозволяє дійти висновку, що недійсним визнається шлюб, зареєстрований в державному органі РАЦС за відсутності хоча б однієї з позитивних умов його укладення, або, навпаки, за наявності хоча б однієї з негативних умов укладення. Таким чином, недійсність шлюбу пов’язується з порушенням умов укладення шлюбу. Причому одні правники вважають, що визнання шлюбу недійсним — це санкція за порушення сімейного законодавства, яке допускають особи, що укладають шлюб (або одна з осіб), саме при укладенні шлюбу, інші ж — що це вид сімейно-правової відповідальності.

         Вважаємо, що визнання шлюбу недійсним становить сімейно-правову санкцію, що належить до засобів захисту, оскільки, на відміну від відповідальності, вона не містить додаткових обтяжень особистого та майнового характеру.

         Якщо ж при укладанні шлюбу один із подружжя діяв недобросовісно, то це тягне застосування до нього сімейно-правової відповідальності, а саме покладання обов’язку із утримання добросо: вісного подружжя та застосування в інтересах останнього до майна, набутого до визнання шлюбу недійсним, правового режиму спільного майна подружжя.

         Отже, недійсність шлюбу — це форма відмови держави від визнання укладеного шлюбу як юридично значущого акту, виражена в рішенні суду, винесеному в порядку цивільного судочинства у зв ‘язку з порушенням встановлених законом умов укладання шлюбу, що є за своєю суттю заходом захисту.

         До підстав визнання шлюбу недійсним належать: порушення умов укладення шлюбу, передбачених статтями 22, 24—26 СК; наявність при укладенні шлюбу обставин, що перешкоджають його реєстрації; реєстрація фіктивного шлюбу.

         Причому, залежно від того, які вимоги закону були порушені при укладенні шлюбу, останні поділяються на: абсолютно недійсні; шлюби, які визнаються недійсними за рішенням суду; шлюби, які можуть бути визнані недійсними судом.

         Абсолютно недійсними вважаються шлюби, які укладені всупереч встановленим законом перешкодам до їх укладення, а саме, шлюб:

—  зареєстрований з особою, яка одночасно перебуває в іншому зареєстрованому шлюбі (ч. 1 ст. 39 СК), тобто укладенням такого шлюбу порушено основний принцип сімейного права — одношлюбність. У цьому випадку недійсним визнається останній шлюб, оскільки на момент його укладення особа вже перебувала в іншому зареєстрованому шлюбі;

— зареєстрований між особами, які є родичами прямої лінії споріднення, а також між рідними братом і сестрою (ч. 2 ст. 39 СК), тобто порушено такий основний принцип сімейного права, як відсутність кровного споріднення;

— зареєстрований з особою, яка визнана недієздатною (ч. 3 ст. 39 СК). Між тим, якщо один із подружжя внаслідок психічного розладу буде визнаний судом недієздатним після укла: дення шлюбу, то шлюб не вважається недійсним, оскільки на момент його укладення обидва з подружжя були здорові й дієздатні. Він може бути розірваним за заявою дієздатного подружжя в органах РАЦС.

         Абсолютно недійсні шлюби вважаються недійсними з моменту їх реєстрації і не потребують судового рішення щодо цього. Анулювання актового запису відбувається органами РАЦС на підставі заяви заінтересованої особи з наданням відповідних доказів порушення цим шлюбом однієї з указаних засад сімейного права. Причому актовий запис про шлюб анулюється незалежно від смерті осіб, з якими було зареєстровано шлюб, а також розір: вання цього шлюбу (ч. 6 ст. 39 СК).

         До шлюбів, які визнаються недійсними за рішенням суду, належать шлюби, укладені без вільної згоди жінки або чоловіка (ч. 1 ст. 40 СК), а також фіктивні шлюби (ч. 2 ст. 40 СК).

 

 

41.           Особисті і майнові права і обов’язки подружжя. Шлюбний договір

         Подружжя, що знаходиться в зареєстрованому шлюбі, набуває особистих і майнових прав та обов’язків.

         До особистих прав та обов’язків, тобто таких, що не мають майнового змісту, слід віднести, наприклад, право кожного з подружжя за власним бажанням, вільно обирати як їхнє спільне, так і зберігати своє дошлюбне прізвище, або приєднати до свого прізвища прізвище другого з подружжя. Крім того, до цієї групи прав слід віднести також право кожного з подружжя вільно обирати заняття, професію й місце проживання, спільно вирішувати питання виховання дітей, користуватись у сім’ї рівними правами і нести рівні обов’язки.

         Окрім особистих, подружжя має майнові права та обов’язки. Згідно з сімейним законодавством, розрізняються спільна й сумісна власність та роздільне майно подружжя.

         Майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю, тобто кожен із подружжя однаковою мірою має право володіти, користуватись і розпоряджатися цим майном; при цьому не береться до уваги кількість виконаної праці та її форми відносно кожного з подружжя. Майном, що нажите за час шлюбу, подружжя може розпоряджатися за спільною згодою. Це означає, що за укладання угод одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя.

         На відміну від спільного майна, роздільне майно подружжя — це таке, яке належало кожному з подружжя до одруження, а також одержане ним під час шлюбу в дар або в порядку успадкування. До цієї категорії майна належать і речі індивідуального користування (одяг, взуття тощо), навіть якщо їх придбано під час шлюбу за рахунок спільних коштів подружжя, за винятком коштовностей і предметів розкоші. Володіє, розпоряджається і користується цим майном кожен із подружжя самостійно.

         У разі поділу майна, яке є спільною сумісною власністю подружжя, їхні частки визнаються рівними. При цьому судовий поділ майна подружжя може бути проведений як під час перебування в шлюбі, так і після розірвання шлюбу.

         Згідно зі шлюбно-сімейним законодавством, подружжя повинно матеріально підтримувати один одного. У разі відмови від такої підтримки той з подружжя, який потребує матеріальної допомоги (непрацездатний, вагітна дружина), має право звернутися до суду з позовом про присудження на його користь аліментів.

         Правовий режим спільності та роздільності майна подружжя, визначений шлюбно-сімейним законодавством, може піддаватися трансформації відповідно до умов шлюбного контракту, яким визначаються засади встановлення на майбутній період договірного правового режиму майна, яке буде набуватися подружжям.

         Найважливішим правовим наслідком укладення шлюбного контракту може бути встановлення особливого правового режиму майна після вступу чоловіка і жінки в шлюб. Іншими словами, шлюбний контракт може призвести до такого врегулювання майнових відносин, яке буде істотно відрізнятися від законодавчої регламентації таких відносин.

         В юридичній літературі шлюбний контракт характеризується як такий, що розрахований на застосування в майбутній (шлюбний) період, як умовна угода з відкладальною умовою, як єдина шлюбна угода, яка набирає чинності у зв’язку з настанням іншого юридичного факту, тобто реєстрації шлюбу. З цивілістичної точки зору перешкод для визнання шлюбного контракту не існує. Дійсно, шлюбний контракт, що нині згідно з чинним законодавством укладається лише між особами, які мають вступити в шлюб, набирає чинності лише після реєстрації шлюбу. Отже, якщо шлюб не відбувся, то взагалі і умови шлюбного контракту не будуть виконуватися, тобто залишаться існувати лише формально. Тому в принципі немає перешкод не підтримати вищезгадані позиції про шлюбний контракт як угоду з відкладальною умовою за певних засторог, які випливають з особливостей настання чи ненастання реєстрації шлюбу як умови виникнення прав і обов’язків щодо спільного і роздільного майна осіб, які стануть подружжям.

 

 

42.                    Визначення походження дитини. Особисті та майнові права і обов’язки  батьків і дітей

 

         Взаємні права та обов’язки батьків і дітей базуються на походженні дітей, засвідченому в установленому законом порядку. Походження дитини, батьки якої перебувають між собою в шлюбі, засвідчується записом про шлюб батьків, а дитини від батьків, які не перебувають між собою в шлюбі, встановлюється поданням спільної заяви до органів загсу. Батьківство дитини у батьків, які не перебувають у шлюбі, та в разі відсутності спільної заяви батьків, може бути встановлене в судовому порядку.

         Походження дитини засвідчується відповідним записом.

         Батьки й діти зобов’язані надавати один одному моральну й матеріальну допомогу. При цьому діти, походження яких установлене за заявою батьків чи рішенням суду, мають ті самі права та обов’язки щодо батьків, що й діти, які народилися від батьків, які перебувають у шлюбі.

         До особистих прав та обов’язків батьків щодо дітей слід віднести: право та обов’язок присвоїти дитині прізвище, ім’я та по батькові; право та обов’язок виховувати й утримувати дітей; право визначити місце їх проживання; право забезпечувати їхні інтереси за розгляду спорів про них.

         До майнових прав та обов’язків батьків і дітей належать; право та обов’язок батьків з управління майном дітей, обов’язок і тих, і тих поважати спільну й роздільну власність і т. д. До того ж і батьки, і діти мають взаємні аліментні обов’язки. Батьки зобов’язані утримувати своїх неповнолітніх і непрацездатних повнолітніх дітей, які потребують матеріальної допомоги, а повнолітні діти зобов’язані утримувати й піклуватися про непрацездатних батьків. Так, аліменти на неповнолітніх дітей з їхніх батьків стягуються в розмірі; на одну дитину — чверті, на двох дітей — третини, на трьох та більше дітей — половини заробітку (доходу) батьків, але не менш як 25% мінімальної заробітної платні на кожну дитину.

         У разі стягнення аліментів із батьків на непрацездатних повнолітніх дітей, які потребують матеріальної допомоги, розмір аліментів визначається у твердій грошовій сумі з урахуванням матеріального становища особи, яка сплачує аліменти, та особи, яка має їх одержувати.

         Визнаючи аліменти на користь батьків, що стягуються з повнолітніх дітей у твердій грошовій сумі, виходять із матеріального й сімейного становища кожного з дітей та батьків і зважають на можливість батьків одержувати аліменти один від одного.

 

 

 

43.           Опіка та піклування над дитиною

         Опіка, піклування встановлюється над дітьми-сиротами і дітьми, позбавленими батьківського піклування. Опіка встановлюється над дитиною, яка не досягла чотирнадцяти років, а піклування — над дитиною у віці від чотирнадцяти до вісімнадцяти років. Опіка, або піклування над дитиною встановлюється органом опіки та піклування, а також судом.

         Опікуном, піклувальником дитини може бути за її згодою повнолітня дієздатна особа. При призначенні дитині опікуна або піклувальника органом опіки та піклування враховуються особисті якості особи, її здатність до виховання дитини, ставлення до неї, а також бажання самої дитини. Не може бути опікуном, піклувальником дитини особа, яка зловживає спиртними напоями, наркотичними засобами, особа, позбавлена батьківських прав, а також особа, інтереси якої суперечать інтересам дитини. Якщо дитина постійно проживає в закладі охорони здоров’я, навчальному або іншому дитячому закладі, функції опікуна та піклувальника щодо неї покладаються на адміністрацію цих закладів. Орган опіки та піклування контролює умови утримання, виховання, навчання дитини, над якою встановлено опіку або піклування.

         Дитина, над якою встановлено опіку або піклування, має право: 1) на проживання в сім’ї опікуна або піклувальника, на піклування з його боку; 2) на забезпечення їй умов для всебічного розвитку, освіти, виховання і на повагу до її людської гідності; 3) на збереження права користування житлом, у якому вона проживала до встановлення опіки або піклування. У разі відсутності житла така дитина має право на його отримання відповідно до закону; 4) на захист від зловживань з боку опікуна або піклувальника. Установлення опіки та піклування не припиняє права дитини на аліменти, пенсії, інші соціальні виплати, а також на відшкодування шкоди у зв’язку з втратою годувальника.

         Опікун, піклувальник зобов’язаний виховувати дитину, піклуватися про її здоров’я, фізичний, психічний, духовний розвиток, забезпечити одержання дитиною повної загальної середньої освіти. Опікуй, піклувальник має право самостійно визначати способи виховання дитини з урахуванням думки дитини та рекомендацій органу опіки та піклування.

 

 

 

 

44.           Правове регулювання усиновлення. Патронат над дітьми

 

         Згідно з Конституцією України «утримання і виховання дітей-сиріт та дітей позбавлених батьківського піклування, покладається на державу» (стаття 52).

         У статті 20 Конвенції про права дитини зазначено, що дитина, яка тимчасово або постійно позбавлена сімейного оточення або яка у її найвищих інтересах не може бути залишена у такому оточенні, має право на особистий захист і допомогу з боку держави, отже, сирота це — дитина, що тимчасово чи постійно перебуває поза сімейним оточенням внаслідок втрати батьків, а також дитина, яка не може з певних причин чи з власних інтересів залишатися в сімейному оточенні і потребує захисту та допомоги з боку держави.

         Усиновлення (удочеріння) — є оформлене спеціальним юридичним актом прийняття в сім’ю неповнолітньої дитини на правах сина або дочки.

         Усиновителем може бути кожен повнолітній дієздатний громадянин. Між усиновителем і усиновленою дитиною повинна бути різниця у віці не менше 15 років.

         Опіка і піклування встановлюються для виховання неповнолітніх дітей, які внаслідок смерті батьків, позбавлення батьківських прав, хвороби батьків чи з інших причин залишилися без батьківського піклування, а також для захисту особистих і майнових прав та інтересів цих дітей. Опіка встановлюється над дітьми, які не досягли п’ятнадцяти років; піклування віком від п’ятнадцяти до вісімнадцяти років.

         Спільним для усиновлення і опіки є те, що вони покликані гарантувати створення сприятливих умов життєзабезпечення дитини. З метою повноцінного розвитку дитини при встановленні опіки правовий зв’язок дитини з біологічними батьками та близькими родичами не припиняється.

         Відповідно до ч. 3 ст. 52 Конституції утримання та виховання дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, покладається на державу. В Україні для надання допомоги таким дітям створено систему державних дитячих закладів, у яких вони перебувають на повному державному забезпеченні до досягнення повноліття. До таких закладів належать дитячі будинки для дітей дошкільного віку, дитячі будинки для дітей шкільного віку, дитячі будинки змішаного типу, а також загальноосвітні школи-інтернати для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування.

         Згідно з ч. 1 ст. 207 Сімейного кодексу України (далі СК ) усиновленням є здійснене на підставі рішення суду прийняття усиновлювачем у свою сім’ю особи на правах дочки чи сина.

         Усиновлення на підставі рішення суду має такі випадки: 1) усиновлення в Україні її громадянами дитини, яка також є громадянином України; 2) усиновлення в Україні її громадянами повнолітньої особи, яка також є громадянином України; 3) усиновлення в Україні іноземцями та особами без громадянства дитини, яка є громадянином України; 4) усиновлення в Україні дитини, яка є іноземкою і проживає на території нашої держави, громадянами України або іноземцями та особами без громадянства.

         Відповідно до ч. 5 ст. 211 СК якщо дитина має лише матір, вона не може бути усиновлена чоловіком, з яким її мати не перебуває у шлюбі, а у разі, коли дитина має лише батька, вона не може бути усиновлена жінкою, з якою він не перебуває у шлюбі. Проте якщо такі особи проживають однією сім’єю, суд може постановити рішення про усиновлення ними дитини.

         Хворі діти можуть бути усиновлені, якщо за характером (перебігом) захворювання вони не потребують постійного (довічного) перебування і лікування в спеціалізованих лікувально-профілактичних закладах. Всі діти, пропоновані для удочеріння/усиновлення, повинні бути детально оглянуті всіма медичними фахівцями в цілях виключення відповідної профільної патології, зокрема оглянуті і обстежені генетиком. При цьому повинні бути враховані всі відомі дані про дитину і її батьків.

         Патронатом у сімейному праві називається передача за договором дитини, яка є сиротою або з інших причин позбавлена батьківського піклування, на виховання у сім’ю іншої особи (патронажного вихователя) до досягнення дитиною повноліття.

         У сімейному законодавстві України поняття «патронат» з’явилось у зв’язку з прийняттям нового СК України. Глава 20 нового Кодексу так і називається «Патронат над дітьми». Вона містить 5 статей (ст. ст. 252-256).

         Специфіка патронату в сімейному праві як правового інституту виявляється в тому, що така передача здійснюється за договором про патронат, а не на підставі адміністративно-правового акта — рішення органу опіки чи піклування. Цей договір укладається між органом опіки і піклування та особою, яка дала згоду взяти дитину на виховання (патронатним вихователем).

         Аналізуючи зміст ст. ст. 252-256 СК, можна дати наступне визначення договору про патронат над дітьми. За договором про патронат над дітьми орган опіки і піклування передає дитину, яка є сиротою або з інших причин позбавлена батьківського піклування, як правило, з врахуванням згоди самої дитини, патронатному вихователю за плату, а патронатний вихователь зобов’язується виховувати і утримувати дитину у своїй сім’ї, захищати її права та інтереси як опікун або піклувальник без спеціальних на те повноважень.

         За термінологією договір про патронат над дітьми має багато спільного з цивільно-правовим договором. У ньому застосовуються цивільно-правові терміни: договір; сторони; оплатність; двосторонність тощо. Але за своєю правовою природою цей договір не є цивільно-правовим і на нього не можуть поширюватись положення зобов’язального права, тому що:

         по-перше, предметом цього договору є діяльність, пов’язана з вихованням та утриманням дітей, що є сферою регулювання сімейного права;

         по-друге, за невиконання умов договору не встановлена цивільно-правова відповідальність у вигляді відшкодування збитків чи інших майнових санкцій;

         по-третє, патронатний вихователь за своїм правовим статусом прирівнюється до опікуна (піклувальника) дитини, права та обов’язки якого встановлено не умовами договору, а нормами сімейного чи адміністративного законодавства.

         Має специфіку і стадія підготовки такого договору. Перед укладанням договору про патронат над дітьми орган опіки і піклування повинен переконатися, що передачею дитини у сім’ю патронатного вихователя буде досягнуто основної мети договору — одержання дитиною належного виховання, утримання, захисту належних їй особистих і майнових прав, охорони інших її інтересів. Тому перед тим, як підписати договір, потрібно ретельно обстежити побутові умови і стан здоров’я членів сім’ї патронатного вихователя, вивчити моральний клімат, що склався в сім’ї. Така перевірка повинна бути підтверджена актом перевірки умов життя майбутнього патронатного вихователя, довідками лікувальної установи про відсутність у сім’ї майбутнього патронатного вихователя захворювань, що перешкоджають влаштуванню до нього особи, яка потребує патронатного виховання (п. 3.3 Правил).

         Обов’язком органу опіки і піклування є своєчасна плата за виховання дитини. Розмір такої плати встановлюється за домовленістю сторін при укладанні договору про патронат (ст. 254 СК). Спеціального законодавчого акта, який би регулював порядок встановлення розміру такої плати поки що немає, хоча було б доцільним встановити певні параметри, в межах яких орган опіки і піклування міг би домовитись з майбутнім патронатним вихователем щодо плати за виховання дитини.

         Згідно зі ст. 255 СК України основними обов’язками патронатного вихователя є:

         1) Забезпечення дитини житлом, харчуванням тощо. При перевірці виконання цього обов’язку необхідно виходити із загальних правил забезпечення житлом громадян (особи різної статі старше 9 років не повинні проживати в одній кімнаті). Одягом і харчуванням діти повинні бути забезпечені принаймні не гірше, ніж вони були б забезпечені в дитячих будинках чи інших державних закладах подібного типу;

         2) Створення дитині умов для навчання, фізичного та духовного розвитку. Ці умови повинні відповідати вимогам Закону України «Про охорону дитинства»;

         3) Захист дитини, її прав та інтересів так само як опікун або піклувальник без спеціальних на те повноважень.

         Для того, щоб реалізувати ці обов’язки і водночас права, патронатний вихователь повинен мати встановленого зразка посвідчення, подібне до того, яке має опікун.

         Договір про патронат може бути припинений:

— у разі відмови від нього вихователя або дитини, яка досягла чотирнадцяти років;

— у разі невиконання вихователем своїх обов’язків;

— якщо між вихователем і дитиною склалися стосунки, які перешкоджають виконанню обов’язків за договором;

— з інших, передбачених законодавством, підстав. Розірвання договору про патронатне утримання дитини може відбутись як за згодою сторін, так і за рішенням суду.

 

 

45.           Кримінальне право України, його предмет, джерела.  Особливості кримінальних правовідносин

         Кримінальне право — юридична база боротьби зі злочинністю в країні й одночасно найважливіший чинник, покликаний забез­печити дотримання законності у процесі цієї складної й відпові­дальної діяльності.

         Кримінальному праву притаманні всі характеристики, влас­тиві праву загалом (нормативність, обов’язковість для виконан­ня тощо). Водночас ця галузь має власну специфіку.

         Кримінальне право має свій окремий предмет, тобто регулює характерні для нього суспільні відносини, спрямовані на охоро­ну особи, її прав і свобод, суспільства і держави від суспільно небезпечних посягань, що оголошуються в законодавчому по­рядку злочинами і за які передбачаються найбільш суворі захо­ди державного примусу — кримінальні покарання.

         Отже, предметом кримінального права є відносини, що вини­кають у зв’язку із вчиненням злочину і застосуванням до осо­би, що його вчинила, кримінального покарання або інших видів впливу кримінально-правового характеру.

         Застосування до особи, яка вчинила суспільно небезпечне діян­ня, зазначених засобів державного примусу становить метод правового регулювання тих відносин, поштовхом до виникнен­ня яких є юридичний факт — вчинення злочину.

         Оскільки кримінальне право під страхом покарання забороняє злочинну поведінку, його норми переважно є нормами-заборона-ми. Вони, як і інпгі норми кримінального права, встановлюються тільки через прийняття Верховною Радою України відповідних законів. Жодні інші інстанції в державі зробити це не вправі. Отже, єдиним джерелом кримінального права є закон, тобто нор­мативний акт вищої категорії.

         Отже, кримінальне право — це самостійна галузь права Ук­раїни, яка складається із сукупності (системи) правових норм (законів), покликаних захищати найбільш значні цінності сус­пільства шляхом визнання певних посягань на них злочинами і встановлення за їх вчинення відповідного покарання щодо осіб, які ці посягання вчинили. Це основне, «стратегічне» завдання кримінального права. У зв’язку із визначеним вище завданням кримінальне право регламентує також чинність закону про кримінальну відповідальність у часі і просторі, підставу й умови кримінальної відповідальності, порядок призначення покаран­ня, звільнення від кримінальної відповідальності і покарання, обставини, що виключають злочинність діяння, а також інпгі, крім покарання, заходи кримінально-правового впливу (примусові заходи медичного характеру, примусове лікування, примусові заходи виховного характеру).

         Основним національним джерелом кримінального законодавстває Кримінальний кодекс України, де сукупність кримінально-правовихнорм об’єднана у відповідні розділи та систематизована у певній послідовності. Джерелом кримінального законодавства є й окремі неко-дифіковані кримінальні закони.

         Із прийняттям Закону України «Про міжнародні договори України» від 29 червня 2004 р. статусу джерела кримінального права України набули укладені і належним чином ратифіковані Україною міжнародні договори. Вони становлять невід’ємну частину національногозаконодавства України і застосовуються у порядку, передбаченомудля норм національного законодавства.

         Джерелами кримінального права, згідно зі ст. 152 Конституції, можуть бути і рішення Конституційного Суду України про неконституційність кримінальних законів чи їх окремих положень. Такі закони чи їхні окремі положення втрачають чинність із дня ухвалення Конституційним Судом рішення про їх неконституційність.

         Імплементація норм міжнародного права у кримінальне законодавство України. В Україні Закону «Про міжнародні договориУкраїни» від 29 червня 2004 р. імплементував у всі галузі українського законодавства, в тому числі і в кримінальне, як невід’ємну частину національного законодавства всю сукупність наявних міжнародно-правових норм, передбачених укладеними та належним чином ратифікованими Україною міжнародними договорами. Згідно із цим Законом міжнародні норми застосовуються в такому ж порядку, як і норми національного законодавства. А це означає, що такі норми є нормами прямої дії.

         З моменту, коли особа вчинила злочин, між нею й державою виникають певні юридичні відносини (Кримінально-правові відносини), які визнаються як основні охоронні кримінально-правові відносини. Унаслідок зазначених правовідносин у держави виникають владні повноваження щодо особи, яка вчинила злочин, а в особи — обов’язок підкоритися законному обмеженню державою її певних прав і свобод. При цьому, як правило, ця особа має право вимагати від держави, щоб її дії були правильно кваліфіковані; покарання було призначене лише в межах санкції тієї статті КК, яка передбачає вчинений нею злочин, при врахуванні відповідних положень про врахування пом’якшуючих обставин та особи засудженого. Держава уповноважена засудити злочинця за вчинене ним діяння і таким чином обмежити його правовий статус у межах строків давності притягнення до кримінальної відповідальності і строків погашення або зняття судимості, при цьому зобов’язана забезпечити правильну кваліфікацію вчиненого, призначити покарання відповідно до вимог КК з урахуванням тяжкості вчиненого злочину, особи винного, а також обставин, що обтяжують або пом’якшують покарання. Специфіка кримінально-правових відносин полягає в тому, що вони реалізуються виключно у визначений Кримінально-процесуальним кодексом України спосіб. Кримінально-правові відносини існують, за загальним правилом, з моменту вчинення злочину протягом усього часу, коли особа зазнає обмеження прав і свобод, пов’язаних з кримінальною відповідальністю. Остаточно кримінально-правові відносини припиняються з моменту погашення або зняття судимості (ст. 89 КК). Проте кримінально-правові відносини можуть бути припинені і на більш ранньому етапі, наприклад, через смерть винного, сплив строків давності, звільнення від кримінальної відповідальності, застосування акту амністії або помилування тощо.

 

 

46.           Поняття злочину, його склад. Стадії скоєння злочину

 

         Поняття злочину є центральним у будь-якій правовій системі. Проте у кримінальних законах ряду країн визначення поняття злочину або зовсім не даються, або є формальними (такими, що відображають лише юридичну властивість злочинів). Формальне визначення поняття злочину дається, зокрема, у КК Іспанії, ФРН, Швеції, Франції, США. Формальними, як правило, є доктринальні визначення поняття злочину у зарубіжній теорії права. Злочином визнається діяння, заборонене законом (причому часто — не тільки кримінальним) під загрозою покарання.

         На відміну від багатьох інших країн, в Україні поняття злочину не лише має значне теоретичне обґрунтування, а й отримало своє законодавче закріплення і містить у собі необхідну і достатню кількість ознак, які дають можливість відмежувати злочин від інших правопорушень та від правомірної поведінки.

         Відповідно до ч. 1 ст. 11 КК «злочином є передбачене цим Кодексом суспільно небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб’єктом злочину».

         Наведене поняття злочину є формально-матеріальним. Із нього випливає, що злочином є діяння (дія або бездіяльність), якому властиві такі обов’язкові ознаки: 1) це діяння вчинене суб’єктом злочину; 2) воно є винним; 3) вказане діяння є суспільно небезпечним; 4) відповідне діяння передбачене чинним КК. Останнє, крім того, має на увазі, що обов’язковою ознакою поняття злочину є також 5) кримінальна караність. Відсутність хоча б однієї із цих ознак вказує на відсутність злочину.

         Що стосується діяння, то у кримінально-правовому розумінні, застосованому у ст. 11 КК,- це вольова усвідомлена поведінка (вчинок) особи, безпосередньо спрямована на спричинення певних негативних наслідків. Відтак, для будь-якого діяння характерною є наявність об’єктивних і суб’єктивних ознак. Перші відображають фізичні рухи, здійснювані тими чи іншими органами людського організму (або утримання від таких рухів). До суб’єктивних належать інтелектуальна та вольова ознаки, а також умотивованість та цілеспрямованість.

         Той факт, що злочином є лише діяння, означає, що злочином не можуть бути визнані самі по собі: а) будь-які почуття, думки, побажання або ідеологічні, політичні, релігійні чи інші переконання особи, навіть і виявлені (наприклад, викладені в особистому щоденнику); б) вимова, написання чи висловлення іншим способом думки або побажання, якщо таким висловленням не здійснюється посягання на національну безпеку, територіальну цілісність, громадський порядок, здоров’я населення, репутацію або права інших людей, таємницю конфіденційної інформації, авторитет і неупередженість правосуддя (див. ст. 34 Конституції України); в) належність особи до тієї чи іншої расової, етнічної, національної, релігійної, мовної, політичної, майнової чи іншої подібної групи, навіть і незареєстрованої органами влади в установленому порядку; г) суб’єктивні якості особи (скажімо, погані риси характеру), наявність у неї судимості у минулому, наявність родинних чи інших зв’язків з особою, яка вчинила злочин, тощо.

         Під дією у КК розуміється активна поведінка (вчинок) особи, в якій виражена зовні її воля і яка спрямована на спричинення певних негативних наслідків. Бездіяльність — це пасивна поведінка, в якій так само виражена зовні воля особи і яка спрямована на спричинення певних негативних наслідків.

         Злочином визнається діяння, вчинене суб’єктом злочину, тобто фізичною осудною особою, яка на момент його вчинення досягла віку, з якого настає кримінальна відповідальність (ст. 18 КК). Не може бути визнане злочином прийняття (або неприйняття) певного рішення не фізичною, а юридичною особою, а так само діяння, вчинене, наприклад, твариною, неосудною особою, а також особою, яка на момент його вчинення не досягла встановленого ст. 22 КК віку.

         Винність діяння означає, що воно вчинене умисно або з необережності. Застосування ознаки «винність» у законодавчому визначенні поняття злочину має за мету підкреслити той факт, що у КК діє принцип суб’єктивного ставлення у вину, і що діяння, вчинене за відсутністю вини, тобто за відсутністю психічного ставлення особи до дії чи бездіяльності, не може визнаватися злочином. Так, не є злочином: а) рефлекторні, імпульсні, інстинктивні або інші рухи тіла, які не є результатом вольової поведінки особи; б) рухи тіла або відсутність таких рухів, що є результатом тільки чужої волі чи впливу непереборної сили; в) діяння, можливість настання суспільно небезпечних наслідків якого особа не передбачала і не могла передбачати (казус).

         Суспільна небезпечність як ознака злочину означає об’єктивну його особливу шкідливість, яка розкривається у ч. 2 ст. 11 КК через:

1) узагальнене формулювання об’єктів кримінально-правової охорони, якими визнаються: а) особа (фізична чи юридична); б) суспільство; в) держава, а з урахуванням змісту ст. 1 КК — також і г) людство;

2) два різновиди наслідків посягання: а) реальне заподіяння істотної шкоди; б) створення реальної загрози заподіяння істотної шкоди.

Не є злочином діяння, яке: а) посягає на об’єкти, що не охороняються КК (особисті відносини між подружжям, благочинність тощо); б) із необхідністю не заподіює істотної шкоди об’єктам кримінально-правової охорони або принаймні не створює реальної загрози її заподіяння; в) заподіює шкоду об’єктам кримінально-правової охорони або створює реальну загрозу заподіяння їм шкоди, але ця шкода не є істотною.

         Визнання матеріальної (майнової чи фізичної) шкоди істотною, яка заподіяна чи могла бути заподіяна тим чи іншим діянням, часто здійснюється в законі на підставі заздалегідь визначених критеріїв (кількість неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, тяжкість тілесних ушкоджень тощо), а нематеріальної (політичної, організаційної, моральної тощо) — як правило, у межах судової дискреції без урахування вказаних критеріїв.

         Створення реальної загрози заподіяння істотної шкоди у випадках, коли мова йде про матеріальну шкоду, визначається за тими самими критеріями, за якими визначається сама фактично заподіяна матеріальна шкода. Що ж стосується створення реальної загрози заподіяння нематеріальної шкоди, то у багатьох випадках така загроза сама по собі є істотною шкодою.

         З огляду на те, що наявність істотної шкоди є обов’язковою властивістю будь-якого злочину, застосування в окремих нормах Особливої частини КК таких формулювань, як, наприклад: «якщо це спричинило істотну шкоду здоров’ю потерпілого» (ч. 1 ст. 137), «якщо це заподіяло істотну шкоду» (ч. 1 ст. 244, ст. 246, ч. 1 ст. 364, ч. 1 ст. 423 та ін.), у т. ч. для характеристики кваліфікуючих ознак (наприклад, ч. 2 ст. 361, ч. 2 ст. 410), слід розглядати скоріше за все як уточнюючі характеристики певних суспільно небезпечних наслідків, а також спосіб акцентування того факту, що суспільно небезпечним наслідком відповідних діянь є реальне заподіяння істотної шкоди, а не створення загрози її заподіяння.

         Вимога ст. 11 КК про те, що відповідне діяння повинно бути передбачене (тобто його вчинення заборонене) чинним КК, відображає кримінальну протиправність злочину. Ця вимога ґрунтується на відомому правовому принципі Nullum crimen, nulla poena sine lege (Немає злочину, немає покарання, якщо немає відповідного закону), безпосередньо випливає з положення п. 22 ст. 92 Конституції України, відповідно до якого діяння, які є злочинами, та відповідальність за них визначаються виключно законами України, і уточнює вказане положення.

         Відтак, не є злочином вчинене суб’єктом злочину винне діяння, для якого характерна фактична суспільна небезпека, на що навіть може існувати пряма вказівка в іншому законі України, але яке не передбачене чинним КК. Наприклад, за КК (див. ст. 440) не є злочином виробництво зброї масового знищення, щодо виробництва якої ще не міститься заборон у міжнародних договорах, або, якщо такі заборони і містяться, але ці міжнародні договори не ратифіковані Верховною Радою України.

         КК встановлює вичерпний перелік злочинів. Тому ознака кримінальної протиправності заперечує можливість застосування норм КК за аналогією. Наприклад, особа не може нести відповідальність за шпигунство на шкоду інтересам іншої держави, крім України, за ухилення від сплати аліментів на утримання інших осіб, крім власних дітей і батьків, за інші діяння, які прямо не передбачені КК як злочини.

         Кримінальна караність є обов’язковою ознакою злочину, оскільки всі статті Особливої частини КК (крім ст. 401) поряд із диспозицією містять санкцію. Караність як ознаку злочину слід розуміти не як реальне застосування покарання, а як загрозу, можливість його застосування у разі вчинення забороненого КК діяння. Той факт, що особа, яка вчинила злочин, відповідно до КК може бути звільнена не тільки від покарання, а й від кримінальної відповідальності, не суперечить вимозі кримінальної караності. Адже кримінальна караність є обов’язковим компонентом кримінальної протиправності, а посткримінальна поведінка особи і посткримінальна оцінка судом її особистості і вчиненого нею діяння не перетворюють фактично вчинений злочин у не-злочин.

         У кожному складі злочину вирізняють низку необхідних його елементів: об’єкт; об’єктивну сторону; суб’єкт; суб’єктивну сторону. Відсутність хоча б одного з цих елементів свідчить про відсутність у діянні особи складу злочину, що, своєю чергою, виключає кримінальну відповідальність такої особи.

         Кожен з елементів складу злочину містить властиві йому ознаки.  До ознак об’єкта належать:

— суспільні відносини (власне об’єкт злочину);

— предмет злочину;

— потерпілий від злочину.

     Об’єктивну сторону характеризують такі ознаки:

суспільно небезпечне діяння;

— злочинні наслідки;

— причиновий зв’язок між діянням і наслідками, що настали;

— місце;

— час;

— спосіб;

— обстановка;

— знаряддя;

— засоби вчинення злочину.

Ознаки суб’єкта:

— фізична особа;

— осудність;

— вік кримінальної відповідальності;

— ознаки спеціального суб’єкта.

         Суб’єктивну сторону утворюють такі ознаки:

— вина;

— мотив;

— мета;

— емоційний стан.

         Усі ознаки складу злочину поділяються на дві великі групи:

  • обов’язкові необхідні ознаки складу злочину, притаманні всім без винятку злочинам:
  • суспільні відносини, що охороняються кримінальним законом (об’єкт злочину);
  • суспільно небезпечне діяння (дія чи бездіяльність);
  • ознаки загального суб’єкта злочину (фізична особа, осудність, вік, з якого настає кримінальна відповідальність);
  • вина (умисел або необережність);

2) факультативні (необов’язкові) — ознаки, властиві не всім, а тільки деяким складам злочинів:

  • предмет злочину та потерпілий від злочину;
  • злочинні наслідки, причиновий зв’язок між діянням і наслідками, що настали, місце, час, спосіб, обстановка, знаряддя та засоби вчинення злочину;
  • ознаки спеціального суб’єкта (службове становище, фах, родинні зв’язки тощо);
  • мотив, мета й емоційний стан.

     Коли факультативні ознаки безпосередньо вказані у кримінальному законі чи випливають з його змісту, вони стають обов’язковими для цього складу злочину та підлягають встановленню й доказуванню.

         Стадії вчинення злочину — певні етапи готування і здійснення навмисного злочину, що різняться характером дій на кожному етапі. Відомі три стадії вчинення злочину; готування до злочину; замах на злочин; закінчений злочин.

         Готування до злочину — це підшукання чи пристосування засобів чи знарядь, чи інше умисне створення умов для вчинення злочину. Підшукання — це придбання, відшукування, виявлення різних засобів чи знарядь вчинення злочину. Пристосування — це дії, що змінюють форму, якості засобів чи знарядь злочину, їх ремонт і т. д.

         Інше умисне створення умов — це пошук співучасників, розроблення плану, вивчення місця вчинення злочину та ін. Готування найчастіше відбувається у формі дії, але може виявитись і в бездіяльності. Скажімо, сторож крамниці не виходить на чергування, створюючи цим сприятливі умови своїм спільникам. Готування до злочину за загальним правилом підлягає кримінальній відповідальності.

         Замах на злочин — це навмисна дія, безпосередньо спрямована на вчинення злочину, але не доведена до кінця через обставини, що не залежали від волі винного. Наприклад, винний стріляє в потерпілого з метою вбивства, але не влучає. Замах на злочин майже завжди підлягає кримінальній відповідальності.

         Закінчений злочин має місце тоді, коли наявні всі ознаки складу злочину, вказані в законі, і настав шкідливий результат.

 

47.           Співучасть у вчиненні злочину.

 

         Злочин може бути скоєний однією особою або завдяки зусиллям декількох осіб. В останньому випадку мова йде про співучасть у скоєнні злочину. Кримінальний закон визначає співучасть як навмисну спільну участь двох чи більше осіб у вчиненні злочину.

         Безперечно, що скоєння злочину групою осіб є більш небезпечним, ніж скоєння його однією особою. Тому скоєння злочину групою осіб закон відносить до обтяжуючих обставин.

         Деякі злочини можуть бути скоєні лише у співучасті: бандитизм, масові безпорядки та деякі інші.

Характерними ознаками співучасті є:

а) участь у скоєнні одного й того ж злочину двох і більше осіб;

б) сумісність дій усіх співучасників, направлених на досягнення злочинного результату:

в) наявність причинного зв’язку між діями співучасників та діями виконавців злочину.

         Крім того, з точки зору суб’єктивної сторони всі співучасники діють тільки навмисно.

         В окремих випадках під час скоєння злочину особи можуть розподіляти між собою різні ролі. Тому закон виділяє такі види співучасників: виконавці, організатори, підмовники, пособники.

         Виконавцем злочину визнається особа, яка безпосередньо повністю або частково виконує об’єктивну сторону складу злочину. Відсутність виконавця означає відсутність співучасті.

         Організатор злочину – це особа, яка організувала скоєння злочину або безпосередньо керувала ним. Дії організатора злочину визнаються найбільш суспільно небезпечними, бо саме він організовує і спрямовує злочинні дії всіх співучасників злочину. Він може підшукувати учасників злочину, розробляти плани злочину, давати інструктаж і таке інше.

         Підмовником визнається особа, яка схилила до вчинення злочину іншу особу шляхом прохання, умовляння, погрози, підкупу, шантажу, насильства тощо. Тобто визначальним є те, що внаслідок активних дій впливу підмовник схиляє іншу особу на скоєння злочину.

         Пособником визнається особа, яка своїми активними діями або бездіяльністю сприяла скоєнню злочину. Це можуть бути поради, вказівки, надання засобів для скоєння злочину, усунення перешкоди, попередня обіцянка приховати злочинця, знаряддя і засоби вчинення злочину або предмети, здобуті злочинним шляхом.

         Безпосередньо ні організатор, ні пособник, ні підмовник не беруть участі у скоєнні злочину, але останнє стає можливим саме завдяки зусиллям всіх співучасників.

         Не обов’язково, щоб у кожному випадку співучасті у скоєнні злочину мали місце всі види співучасників. У скоєнні злочину можуть брати участь, наприклад, організатор і виконавець, підмовник і виконавець, пособник і виконавець.

 

 

48.            Підстави кримінальної відповідальності. Обставини, що виключають злочинність діяння (необхідна оборона, крайня необхідність та ін..) 

         Кримінальна відповідальність є одним із видів юридичної відповідальності. Вона наступає у випадках вчинення злочину, тобто порушення кримінального закону. З моменту скоєння злочину виникають кримінально-правові відносини, змістом яких є те, що держава в особі уповноважених органів має право притягти винну особу до кримінальної відповідальності, а винний, у свою чергу, повинен відповісти за вчинене суспільно небезпечне діяння.

         Кримінальна відповідальність настає лише за умови, коли у скоєному суспільно небезпечному діянні є склад конкретного злочину – вбивства, крадіжки, хуліганства тощо. Тобто згідно з кримінальним законом єдиною підставою для притягнення особи до кримінальної відповідальності є скоєння ним такого діяння, яке містить у собі ознаки конкретного складу злочину.

         Склад злочину – це сукупність передбачених кримінальним законом ознак, які визначають суспільно небезпечне діяння як злочин. Склад злочину створюють чотири елементи: об’єкт, об’єктивна сторона, суб’єкт і суб’єктивна сторона.

         Об’єктом злочину є те, на що спрямоване злочинне діяння, чому воно завдає шкоди чи створює загрозу спричинення шкоди. Такими об’єктами виступають суспільні відносини, які охороняються кримінальним законом. Від об’єкта слід відрізняти предмет злочину. Предметом злочину можуть бути конкретні матеріальні речі, цінності, наркотичні засоби, зброя й інше.

         Об’єктивна сторона злочину – це зовнішня сторона злочинної діяльності. Описуючи той чи інший злочин, законодавець частіше вказує на ознаки саме об’єктивної сторони. До них належать: суспільно небезпечне діяння (дія чи бездіяльність), злочинні наслідки й причинний зв’язок між ними. Ці ознаки є основними, тобто обов’язковими для більшості складів злочину. Відсутність хоч би одного з них означає відсутність злочину взагалі. Крім названих, об’єктивна сторона містить і деякі необов’язкові ознаки: спосіб, обставини, час, місце, знаряддя і засоби злочину. Але якщо закон безпосередньо вказує на які-небудь з них, то це означає, що така ознака є також обов’язковою (наприклад, закон не забороняє полювання в певний час і в певних місцях).

         Суб’єктом злочину називають особу, яка вчинила передбачене законом суспільно небезпечне діяння. Нею може бути тільки фізична особа, тобто людина – громадянин України, іноземець чи особа без громадянства. Юридичні особи, тобто установи, підприємства й організації не визнаються суб’єктами злочину та не можуть нести кримінальної відповідальності. За дії, скоєні від імені юридичних осіб, відповідають конкретні фізичні особи. Це, як правило, посадові особи, які представляють відповідні установи, організації чи підприємства і які наділені певними повноваженнями.

         Суб’єктом злочину може бути лише підсудна особа, тобто така, яка усвідомлює свої дії та керує ними. Непідсудна особа не може бути притягнута до кримінальної відповідальності. Тобто потрібно встановити, що вона під час вчинення злочину не усвідомлювала суспільної небезпеки своїх дій або не керувала ними.

         Обов’язковою умовою кримінальної відповідальності є досягнення фізичною особою певного віку, з якого настає кримінальна відповідальність. Закон встановлює, що кримінальній відповідальності підлягають особи, яким до вчинення злочину виповнилося 16 років, а за скоєння окремих злочинів, у визначених законом випадках, кримінальна відповідальність настає з 14 років. До цих злочинів належать вбивство, навмисне завдання тілесних пошкоджень, які спричинили розлад здоров’я, зґвалтування, грабіж, розбій, злісне або особливо злісне хуліганство та деякі інші. Суспільна небезпека та їх протиправність добре відомі неповнолітнім уже з 14 років.

         Не підлягають кримінальній відповідальності особи віком від 14 до 16 років за необережні злочини, крім вбивства з необережності.

         Вік, з якого настає кримінальна відповідальність, повинен обчислюватися з моменту вчинення злочину відповідно до документів про народження. При відсутності таких документів вік встановлюється за допомогою медичної експертизи.

         Застосовуючи до неповнолітніх міри покарання, суд враховує не лише характер і ступінь суспільної небезпечності вчиненого злочину, але й особи винного, особливості його психофізіологічного розвитку, обставини, що пом’якшують і обтяжують відповідальність, а також причини вчинення злочину. Вчинення злочину неповнолітнім відповідно до ст. 40 КК є обставиною, яка пом’якшує відповідальність. До неповнолітніх не повинні застосовуватись міри кримінального покарання за окремі незначні правопорушення, які були вчинені як дитячі пустощі, а також за крадіжки у батьків чи інших членів родини, якщо останні не звертались у відповідні органи із заявами про вчинення злочину.

         Кримінальний кодекс (ст. 10 і 11) передбачає застосування до неповнолітніх заходів виховного характеру, що не є кримінальним покаранням, якщо вчинені ними злочини не становлять великої суспільної небезпеки.

До заходів виховного характеру, (які може застосовувати суд) закон відносить:

1) зобов’язання публічно або в іншій формі попросити вибачення у потерпілого;

2) застереження;

3) передача неповнолітнього під нагляд батькам або особам, які їх заміняють, чи під нагляд педагогічному або трудовому колективу за його згодою, а також окремим громадянам на їх прохання;

4) покладання на неповнолітнього, який досяг п’ятнадцятирічного віку і має майно або заробіток, обов’язок відшкодувати заподіяні збитки;

5) направлення неповнолітнього до спеціальної навчально-виховної установи для дітей і підлітків до його виправлення, але на строк, що не перевищує трьох років.

         Такі заходи суд може застосовувати і до осіб у віці від 11 до 14 років, якщо вони вчинили суспільно небезпечне діяння.

         Суб’єктивна сторона злочину – це його внутрішня сторона, тобто психічне ставлення особи до скоєного нею суспільно небезпечного діяння і його наслідків. До обов’язкових ознак суб’єктивної сторони належить вина у формі умислу чи необережності. Серед інших необов’язкових ознак суб’єктивної сторони закон може розглядати мотив та мету скоєння злочину, а також емоційний стан суб’єкта (так звані факультативні ознаки).

         Основною ознакою суб’єктивної сторони будь-якого складу злочину є вина. Кримінальній відповідальності і покаранню підлягає особа, винна у вчиненні злочину, про що прямо вказано у законі.

         Злочин визнається вчиненим навмисно, коли особа, яка його вчинила, усвідомлювала суспільно небезпечний характер своєї дії або бездіяльності, передбачала її суспільно небезпечні наслідки і бажала або свідомо допускала настання цих наслідків. Необережність, як форма вини, характеризує меншу суспільну небезпечність злочину й особи, яка його скоїла. Злочин визнається вчиненим з необережності, коли особа, яка його вчинила, передбачала можливість настання суспільно небезпечних наслідків своєї дії чи бездіяльності, але легковажно розраховувала на їх відвернення або не передбачала можливості настання таких наслідків, хоча повинна і могла їх передбачити. Таким чином, закон визначає два види необережної вини: злочинна самовпевненість і злочинна недбалість.

         Мотивом злочину визнаються внутрішні спонукання до скоєння злочину. Це такий активний стан психіки людини, який штовхає на скоєння злочину (користь, помста й інше). Метою злочину є те, чого прагне досягти злочинець.

         У правоохоронній практиці зустрічаються випадки, коли окремі дії осіб можуть здаватися суспільно небезпечними і зовні підпадають під ознаки того чи іншого кримінального закону, але які через певні обставини позбавлені суспільної небезпеки, а тому не можуть тягнути за собою кримінальної відповідальності і покарання. Як зазначається у законі: “Не є злочином дія або бездіяльність, що, хоча формально і містить ознаки будь-якого діяння, передбаченого кримінальним законом, але через малозначність не становить суспільну небезпеку”. До обставин, які зовсім виключають суспільну небезпечність діяння, але зовні мають вигляд злочину, закон відносить: необхідну оборону, крайню необхідність затримання злочинця.

         У стані необхідної оборони, крайньої необхідності або при затриманні злочинця завдається шкода суспільним відносинам, але враховуючи, що ці дії спрямовані на захист інтересів держави, суспільства, законних прав та інтересів окремих громадян, яким загрожує небезпека, вони не тільки не є суспільно небезпечними, а навпаки – є суспільно корисними.

         Кожна людина, незалежно від можливості уникнути посягання або звернутися за допомогою до інших осіб чи органів влади, має право на необхідну оборону, тобто вчинення дії, як зазначено в законі, з метою захисту інтересів чи прав особи, яка захищається, або іншої особи, інтересів суспільства чи держави від суспільно небезпечного посягання шляхом завдання шкоди тому, хто посягає, якщо такі дії були зумовлені потребою негайного відвернення чи припинення посягання.

         Правомірним буде застосування навіть зброї або будь-яких інших засобів чи предметів з певними наслідками, якщо воно здійснене для захисту від нападу озброєної особи, припинення протиправного насильницького проникнення у житло чи інше приміщення.

         “Не є злочином дія, – говориться у законі, – яка, хоча й підпадає під ознаки діяння, передбаченого кримінальним законом, але вчинена в стані крайньої необхідності, тобто для усунення небезпеки, що загрожує інтересам держави, громадським інтересам, особі чи правам цієї людини або інших громадян, якщо цю небезпеку за таких обставин не можна було усунути іншим способом і якщо заподіяна шкода є менш значною, ніж відвернута шкода”. Ця небезпека може виникнути внаслідок стихійних сил природи, злочинних дій, поведінки тварин і таке інше.

         Наприклад, для врятування судна, яке потрапило в аварію, капітан наказує викинути частину вантажу в море, або, щоб уникнути наїзду на дитину, яка випадково вибігла на дорогу, водій спрямовує машину в будівлю чи іншу споруду, завдаючи відповідно матеріальної шкоди, але рятуючи життя людини.

         Шкода може бути заподіяна і злочинцю з метою його затримання і доставлення відповідним органам влади для подальшого вирішення питання про відповідальність. Такі дії теж визнаються суспільно корисними, бо сприяють боротьбі зі злочинністю. Тому “дії потерпілого та інших осіб безпосередньо після вчинення посягання, спрямовані на затримання особи, яка вчинила напад, для доставлення її відповідним органам влади як правомірні прирівнюються до необхідної оборони, якщо вони були необхідні для затримання і відповідали небезпечності посягання й обставинам затримання злочинця”.

 

 

49.           Поняття, цілі та види кримінального покарання. Обставини, що пом’якшують та обтяжують покарання

         Кримінальне покарання – це засіб державного примусу, який застосовується судом у вироку до особи, що скоїла злочин, і виражає негативну оцінку злочину й особи, яка його вчинила.

         Не маючи за мету завдавати фізичних страждань або принижувати людську гідність, закон визначає, що кримінальне покарання призначається для виправлення і перевиховання засуджених, а також запобігання вчиненню нових злочинів як з боку самих засуджених, так і з боку інших осіб.

         У законі визначена система покарань і їх види. Виділяються покарання основні та додаткові. Перелік їх є вичерпним.

         І. Основні – це покарання, які призначаються судом лише як самостійні. До них належить: позбавлення волі, виправні роботи без позбавлення волі, позбавлення права займати певні посади або займатися певною діяльністю, штраф, громадська догана, направлення військовослужбовців строкової служби в дисциплінарний батальйон.

         З 4 квітня 2000 року вступив у силу Закон України “Про внесення змін до Кримінального, Кримінально-процесуального та Виправно-трудового кодексів України” від 22.02.2000. Цей закон відмінив смертну кару. Смертна кара в Україні застосовувалась як виключна тимчасова міра покарання за деякі особливо тяжкі злочини проти держави та особистості (наприклад, за посягання на життя державного діяча, за диверсію, умисне вбивство при обтяжуючих обставинах і деякі інші). Замість смертної кари відтепер застосовується довічне позбавлення волі, як основний вид покарання.

         Довічне позбавлення волі не застосовується до осіб, які вчинили злочини віком до 18 років, до осіб віком понад 65 років, а також до жінок що були вагітними під час вчинення злочину або на момент винесення вироку (ст. 25 КК)

         ІІ. Додаткові – це покарання, які призначаються лише в доповнення до основних і самостійно застосовуватись не можуть, а саме: конфіскація майна, позбавлення військового або спеціального звання, позбавлення батьківських прав.

         Позбавлення права займати певні посади або займатися певною діяльністю, а також штраф як види покарань можуть застосовуватись і як основні, і як додаткові.

         Під обставинами, які пом’якшують та обтяжують покарання, мають на увазі різного роду чинники, що стосуються особи винного і вчиненого ним злочину, які відповідно зменшують або підвищують суспільну небезпечність злочину і злочинця, отже, і ступінь його відповідальності.

         Обставини, які пом’якшують та обтяжують, мають велике значення при призначенні покарання. Врахування обставин, які пом’якшують, дає суду право: а) призначити покарання ближче до мінімуму санкції статті КК, за якою кваліфікований злочин; б) при альтернативній санкції призначити менш суворий вид покарання, передбачений в ній; в) виходячи зі ст. 69, застосувати покарання більш м’яке, ніж передбачено законом. Наявність обставин, які обтяжують, навпаки, надає суду можливість: а) призначити покарання, рівне максимуму санкції статті КК або наближене до цього максимуму; б) при альтернативній санкції призначити більш суворе з зазначених видів покарання; в) виключити застосування ст. 69.

         У статті 66 визначені обставини, які пом’якшують покарання:

1) з’явлення із зізнанням, щире каяття або активне сприяння розкриттю злочину;

2) добровільне відшкодування завданого збитку або усунення заподіяної шкоди;

3) вчинення злочину неповнолітнім;

4) вчинення злочину жінкою в стані вагітності;

5) вчинення злочину внаслідок збігу тяжких особистих, сімейних або інших обставин;

6) вчинення злочину під впливом погрози, примусу або через матеріальну, службову чи іншу залежність;

7) вчинення злочину під впливом сильного душевного хвилювання, викликаного неправомірними або аморальними діями потерпілого;

8) вчинення злочину з перевищенням меж крайньої необхідності;

9) виконання спеціального завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації, поєднане з вчиненням злочину у випадках, передбачених в КК.

         Перелік передбачених законом обставин, які пом’якшують покарання, не є вичерпним, що дає суду можливість враховувати як обставини, що пом’якшують, і такі, що в законі прямо не зазначені (ч. 2 ст. 66), проте суди широко враховують при призначенні покарання (наприклад, бездоганна трудова діяльність, зразкова поведінка до вчинення злочину, поганий стан здоров’я, наявність на утриманні підсудного непрацездатних членів сім’ї тощо).

         Суд не може не враховувати зазначені в законі обставини, які пом’якшують покарання. Так, наприклад, суд не може не врахувати як обставину, яка пом’якшує, щире каяття винного. Це прямо передбачено п.1 ч. 1 ст. 66.

Обставини, які обтяжують покарання, перераховані в ст. 67.Це:

1) вчинення злочину особою повторно та рецидив злочинів;

2) вчинення злочину групою осіб за попередньою змовою;

3) вчинення злочину на ґрунті расової, національної чи релігійної ворожнечі або розбрату;

4) вчинення злочину у зв’язку з виконанням потерпілим службового або громадського обов’язку;

5) тяжкі наслідки, завдані злочином;

6) вчинення злочину щодо малолітнього, особи похилого віку або особи, що перебуває в безпорадному стані;

7) вчинення злочину щодо жінки, яка завідомо для винного перебувала у стані вагітності;

8) вчинення злочину щодо особи, яка перебувала в матеріальній, службовій чи іншій залежності від винного;

9) вчинення злочину з використанням малолітнього або особи, що страждає психічним захворюванням чи недоумством;

10) вчинення злочину з особливою жорстокістю;

11) вчинення злочину з використанням умов воєнного або надзвичайного стану, інших надзвичайних подій;

12) вчинення злочину загальнонебезпечним способом;

13) вчинення злочину особою, що перебуває в стані алкогольного сп’яніння або у стані, викликаному вживанням наркотичних або інших одурманюючих засобів.

         Частина 3 ст. 67 не надає суду права при призначенні покарання за злочин вважати такими, що його обтяжують, обставини, не зазначені в ч.І цієї статті. Перелік цих обставин є вичерпним і розширенню ні за яких умов підлягати не може.

         Тим часом у практиці нерідко є спроби розширити перелік обставин, що обтяжують, за рахунок таких, як, наприклад, невизнання підсудним своєї вини, відмова давати показання, відсутність щирого каяття у вчиненому злочині тощо. Така практика неприпустима. Встановлюючи вичерпний перелік обставин, які обтяжують покарання, закон (ч. 2 ст. 67) надає суду право, залежно від характеру вчиненого злочину, не визнати будь-яку із зазначених у ч. 1 ст. 67 обставин, за винятком обставин, зазначених у пунктах 2, 6, 7, 9, 10, 12, такою, що обтяжує покарання, навівши мотиви свого рішення у вироку. Так, суд може не визнати повторність злочину обставиною, що обтяжує, через тривалий розрив у часі між злочинами, які її утворюють.

         У зв’язку з характеристикою обставин, які пом’якшують та обтяжують покарання, великого значення набуває мотивування покарання в судовому вироку. Стаття 334 КПК зобов’язує при винесенні вироку мотивувати обране судом покарання і вимагає, щоб суд наводив у вироку мотиви обраної міри покарання. Мотивування покарання повинно бути конкретним, відповідати принципу індивідуалізації покарання. Не можна визнати задовільними такі мотивування покарання у вироку, як, наприклад: «При обранні міри покарання суд враховує тяжкість вчиненого злочину, а також дані про особу», «ступінь винності і дані, що характеризують особу підсудного» тощо. Обставини, які обтяжують покарання, повинні наводитися у формулюваннях, зазначених у відповідних пунктах ст. 67, із конкретизацією стосовно справи, яка розглядається. Необхідність такої конкретизації полягає в тому, що ряд обставин описується в законі в узагальненому вигляді (наприклад, вчинення злочину неповнолітнім; заподіяння злочином тяжких наслідків тощо). Зазначені в законі обставини, що пом’якшують, також необхідно наводити у формулюваннях тексту ст. 66, а не зазначені в законі, але ті, що враховуються судом, повинні викладатися чітко і конкретно, щоб було зрозуміло, чому суд дійшов висновку про призначення винному менш суворого покарання.

         У вироку суд має право посилатися як на мотив обрання ним певної міри покарання тільки на ті обставини, які були досліджені і підтверджені в судовому засіданні. Таким чином, будь-які з обставин, які пом’якшують або обтяжують покарання, повинні бути предметом розгляду в судовому засіданні, і лише за умови, що ці обставини будуть із вирогідністю встановлені, підтверджені, вони можуть бути покладені в основу і включені в мотивування вироку.

         Кожна обставина, що пом’якшує та обтяжує, не повинна розглядатися ізольовано, закон орієнтує суд на врахування всіх обставин у їх сукупності, що і є підставою вибору судом конкретної міри покарання. У такій сукупності одна обставина підкріплює другу, друга нейтралізується, третя виступає як більш вагома, четверта — як менш вагома тощо.

         Важливе практичне значення при урахуванні обставин, що пом’якшують та обтяжують покарання, має ситуація, коли одна і та ж обставина, як ознака простого або кваліфікованого складу конкретного злочину, водночас передбачена в диспозиції статті Особливої частини і у статтях 66 або 67.

         Так, у ст. 116 передбачена відповідальність за вбивство, вчинене в стані сильного душевного хвилювання, що раптово виникло внаслідок протизаконного насильства, систематичного знущання або тяжкої образи з боку потерпілого. Така обставина і впливає на кваліфікацію вбивства. Але в п. 7 ст. 66 ця ж обставина передбачена як така, що пом’якшує покарання. Чи може суд, кваліфікуючи дії винного за ст. 116, водночас при призначенні покарання визнати таке сильне душевне хвилювання, відповідно до п. 7 ст. 66, як обставину, що пом’якшує покарання? Або: чи може суд, визнаючи особу винною у повторній крадіжці (ч. 2 ст. 185), водночас, при призначенні їй покарання, визнати повторність, відповідно до п. 1 ст. 67, обставиною, що обтяжує покарання? Практика при вирішенні цього питання довго була суперечливою. Новий КК у ч. 3 ст. 66 і ч. 4 ст. 67 вирішив це питання однозначно: якщо будь-яка з обставин, яка пом’якшує або обтяжує покарання, передбачена в статті Особливої частини КК як ознака злочину, що впливає на його кваліфікацію, суд не може ще раз врахувати її при призначенні покарання як таку, що його пом’якшує або обтяжує. І це правильно. Адже, наприклад, врахувати двічі — при кваліфікації злочину і при призначенні покарання — ту саму обставину, що обтяжує, — це значить порушити відомий принцип права: (не можна судити за те саме двічі).

 

50.           Основи цивільного процесуального права України, його предмет, джерела. Підвідомчість і підсудність цивільних  справ суду.

 

         Цивільне процесуальне право — це галузь права, яка включає в себе сукупність розташованих у визначеній системі процесуальних норм, що регулюють суспільні відносини в сфері здійснення правосуддя в цивільних справах судами загальної юрисдикції.

         Для кожного з учасників процесу в цивільній справі нормами цивільного процесуального права встановлені процесуальні права й обов’язки. Норми цивільного процесуального права визначають весь хід судового процесу, встановлюють для кожного суб’єкта цивільних процесуальних відносин міру їх належної і можливої поведінки.

         Об’єктом правового регулювання норм цивільного процесуального права виступають суспільні відносини в сфері судочинства у цивільних справах.

         Варто відрізняти предмет цивільного процесу і предмет цивільного процесуального права. Предметом цивільного процесу як діяльності суду зі здійснення правосуддя, що протікає у визначеній процесуальній формі, є конкретні цивільні справи. Предметом цивільного процесуального права як галузі права є сам цивільний процес, тобто діяльність суду та інших учасників, а також (деякою мірою) і діяльність органів виконання судових рішень.

         Процесуальною діяльністю суду є розгляд та вирішення цивільних справ в порядку цивільного судочинства, справ про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також з інших правовідносин, в порядку позовного, наказного та окремого провадження та з перевірки законності й обґрунтованості постановлених у справі рішень та ухвал. Для осіб, які беруть участь у справі, процесуальна діяльність полягає у захисті суб’єктивних майнових і особистих немайнових прав, державних і громадських інтересів, аінших учасників процесу — у сприянні суду та особам, які беруть участь у справі, у здійсненні покладених на них законом процесуальних функцій.

         Джерелами цивільного процесуального права є нормативні акти, в яких закріплені правила, що врегульовують порядок організації та здійснення правосуддя в цивільних справах.

         Таким джерелом, насамперед, є Конституція України, якою встановлені основи організації і діяльності суду, правовий статус громадян у цивільному судочинстві. Відповідно до ст. 8 Конституції України її норми мають найвищу юридичну силу. Всі закони та підзаконні нормативні акти приймаються на основі та відповідно до Конституції України.

         Відповідно до ст. 147 Конституції України Конституційний Суд України вирішує питання про відповідність законів та інших правових актів Конституції України і дає офіційне тлумачення Конституції України та законів України. Тому його рішення, в яких наведене тлумачення процесуальних норм, теж є джерелом цивільного процесуального права.

         Закон України «Про міжнародне приватне право» від 23.06.2005 р. встановлює порядок врегулювання приватноправових відносин, в яких хоча б один елемент пов’язаний з одним або кількома правопорядками, іншими, ніж український. В питаннях визначення застосування права; процесуальної правоздатності та дієздатності іноземців та осіб без громадянства, іноземних юридичних осіб; підсудності судам України справ з іноземним елементом; виконання судових доручень; визнання та виконання в Україні рішень іноземних судів тощо застосовується саме цей Закон.

         Джерелами цивільного процесуального права насамперед є: Цивільний процесуальний кодекс України, яким врегульовано порядок судочинства в цивільних справах. Закон України «Про судоустрій і статус суддів», яким встановлені мета і завдання правосуддя, методи і форми його здійснення, система органів правосуддя, основні засади організації та діяльності органів правосуддя в Україні.

         До джерел цивільного процесуального права належать також інші кодекси і закони України, якими визначені окремі положення цивільного процесу:

         Цивільний кодекс Украйні встановлює окремі правила допустимості доказів у цивільних справах, склад осіб, які мають право на порушення справи в суді про визнання правочину недійсним, окремі аспекти цивільної юрисдикції суду та ін.;

         Сімейний кодекс визначає склад осіб, які мають право на порушення справи в суді про позбавлення батьківських прав, обов’язкову участь органів опіки і піклування у деяких справах із сімейних правовідносин, тощо;

          Кодекс законів про працю України визначає юрисдикцію суду у трудових справах:

         Закон України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» врегульовує форми адвокатської діяльності в цивільному судочинстві;

         Закон України «Про прокуратуру» регламентує питання участі прокурора в цивільному процесі тощо.

         Джерелами цивільного процесуального права є також укази Президента та постанови Кабінету Міністрів України, інструкції міністерств і відомств, міжнародні договори і угоди, які визначають порядок співробітництва між національними й іноземними органами юстиції.

         Під юрисдикцією (підвідомчістю) розуміють розмежування компетенції між органами держави. Компетенція суду в здійсненні правосуддя по розгляду і вирішенню певної категорії питань називається підвідомчістю судових органів або судовою юрисдикцією. Стаття 124 Конституції України передбачає, що юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, які виникають в державі. При цьому, зважаючи на конституційний принцип спеціалізації, слід вирізняти поняття цивільної юрисдикції, під якою розуміємо нормативне визначення компетенції суду з вирішення справ у порядку цивільного судочинства, адже суд, як уже було зазначено, може захистити цивільні права у порядку різних процесів (кримінального, адміністративного, господарського).

         Однак право вирішення цивільних справ надано не тільки судовим, а й державним органам адміністративної юрисдикції (органи державної влади, місцевого самоврядування, органи, що здійснюють виконавче провадження); недержавними юрисдикційними органами (третейські суди. Міжнародний комерційний арбітражний суд, Морська арбітражна комісія при Торгово-промисловій палаті України); змішаними органами (комісіями по трудових спорах); нотаріатом.

         До справ цивільної юрисдикції ст. 15 ЦПК відносить: справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також з інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.

         Крім того, суди розглядають справи про оскарження рішень третейських судів, про видачу виконавчих листів на примусове виконання рішень третейських судів, про оспорювання рішень міжнародного комерційного арбітражу, а також про визнання та надання дозволу на виконання рішень міжнародного комерційного арбітражу.

         Законом може бути також передбачено розгляд інших справ за правилами цивільного судочинства. Формою розгляду справ цивільної юрисдикції є провадження (позовне, наказне та окреме). Справи, які окремо віднесені до юрисдикції суду, вирішуються за правилами, визначеними законами України.

         При порушенні цивільних справ після позитивного вирішення питання щодо підвідомчості певної цивільної справи суду, важливою є проблема щодо того, який суд її буде розглядати. Для цього в цивільному процесі розглядається питання підсудності.

         На сьогодні, відповідно до Закону України від 07.07.2010 р. «Про судоустрій і статус суддів» судова система України складається:

  1. місцевих судів;
  2. апеляційних судів;
  3. вищих спеціалізованих судів;
  4. Верховного Суду України.

         Підсудність — це сукупність цивільних справ, які підлягають розгляду і вирішенню по суті в даній конкретній ланці судової системи й у даному конкретному суді цієї ланки. Перелік цих справ визначається з одного боку, нормами права, які визначають повноваження конкретного суду, а з іншого — характером і властивостями кожної окремо взятої цивільної справи.

         На відміну від юрисдикції, яка розмежовує компетенцію між державними органами і громадськими організаціями щодо вирішення цивільних справ, підсудність розмежовує компетенцію в сфері вирішення цивільних справ судами загальної юрисдикції. Тому підсудністю називається коло цивільних справ, вирішення яких віднесено до компетенції даного суду.

         Критеріями такого розмежування можна вважати:

1) завдання суду щодо розгляду та вирішення справи;

2) рід (категорію) справ;

3) вказівку суду.

 

 

51.            Учасники цивільного процесу, їх повноваження

         Цивільні процесуальні правовідносини можуть виникнути тільки між носіями цивільних процесуальних прав і обов’язків у процесі здійснення правосуддя в цивільних справах, у цивільному судочинстві. Тому без суду, наділеного такими функціями, неможливі самі процесуальні правовідносини, а тому суд і є обов’язковим суб’єктом усіх цивільних процесуальних правовідносин. Другим суб’єктом цивільних процесуальних правовідносин буде особа, щодо участі якої в процесі є норма права і котра в одній із стадій цивільного процесу може виконувати процесуальні дії, спрямовані на досягнення мети процесу. Такими можуть бути сторони, треті особи, прокурор, органи державної влади, органи місцевого самоврядування, профспілки, підприємства, установи, організації і окремі громадяни, які захищають права інших осіб; процесуальні представники, експерти, свідки, перекладачі та інші особи, які сприяють судовому розгляду справи.

         Суб’єкти цивільних процесуальних правовідносин можуть бути класифіковані на дві групи: суд та учасники цивільного процесу, а останні своєю чергою,- на осіб, які беруть участь у справі (ст. 26 ЦПК), та інших учасників процесу (ст. 47 ЦПК).

         Основним критерієм визначення належності того чи іншого суб’єкта цивільних процесуальних відносин до тої чи іншої групи, є зміст його діяльності та наявність юридичної заінтересованості. Тому доцільно провести поділ суб’єктів на три групи:

          суд;

         особи, які беруть участь у справі;

         особи, які сприяють судовому розгляду та вирішенню справи (інші учасники цивільного процесу).

         Суд є обов’язковим суб’єктом цивільних процесуальних правовідносин. Специфіка його діяльності, призначення та правового статусу потребує віднесення його до окремої групи суб’єктів. Особливою властивістю цього суб’єкта є те, що він повинен бути безстороннім та об’єктивним. Для забезпечення цього у законодавстві закріплений інститут відводу (самовідводу).

         Основним призначенням суду як суб’єкта цивільних процесуальних правовідносин є відправлення правосуддя, яке належить до його виключної компетенції. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами та особами не допускається.

         Відповідно до ст. 18 ЦПК України від імені суду виступає й суддя, який одноособово розглядає цивільну справу. Повноваженнями судді користуються також народні засідателі, які беруть участь у вирішенні справ, визначених законом.

         Особи, які беруть участь у справі, — це учасники (суб’єкти) цивільних процесуальних правовідносин, які наділені юридичною заінтересованістю, що визначає їхній правовий статус при розгляді та вирішенні цивільної справи.

         У справах позовного провадження особами, які беруть участь у справі, є сторони та треті особи. У справах наказного та окремого проваджень ними є заявники та інші заінтересовані особи. Також особами, які беруть участь у справі, є їхні представники, органи та особи, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб (ст. 26 ЦПК).

         Особи, які беруть участь у справі, відрізняються від інших суб’єктів тим, що вони мають юридичну заінтересованість у результатах вирішення судом справи і у реалізації ухваленого по ній рішення. Заінтересованість особи може бути матеріально-правовою та (або) процесуальною.

         Сторонами в цивільному процесі є позивач і відповідач, які беруть участь у справі і спір щодо цивільного суб’єктивного права чи охоронюваного законом інтересу яких повинен вирішити суд.

         Стороною згідно зі ст. 30 ЦПК України можуть бути фізичні, юридичні особи, а також держава.

         Традиційно вважається, що обидві сторони є суб’єктами спірних матеріальних правовідносин. Але така думка піддається критиці, оскільки суд лише в остаточному рішенні може дати обґрунтовану відповідь, то до моменту ухвалення рішення він тільки допускає, що дані особи є суб’єктами спірних матеріальних цивільних правовідносин. Тільки під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема, які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин (п.3 ч.1 ст. 214 ЦПК). Тому позивач і відповідач- це лише можливі суб’єкти оспорюваних прав і обов’язків, а у цивільних справах непозовного провадження такі назви сторін є певною мірою умовними.

         Позивачем може бути будь-яка заінтересована особа, яка у встановленій цивільно-процесуальним законом формі звертається з відповідною позовною заявою до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів й особисто порушує цивільну справу в суді, оскільки вважає, що її відносини матеріально-правового характеру порушено конкретною особою, або на захист прав якої до суду звертаються органи та особи у випадках, прямо передбачених цивільно-процесуальним законом (ч. 2 ст. З, ч. 1 ст. 45 ЦПК).

         Відповідач— це інша сторона процесу, яка залучається судом до участі у справі за порушення, невизнання або оспорювання прав, свобод або інтересів позивача, так як останній вказує на неї як на ймовірного порушника своїх прав.

Органи та особи, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, не є позивачами, а тому якщо особа, яка має повну цивільну процесуальну дієздатність і в інтересах якої подана заява, не підтримує заявлених вимог, то суд залишає заяву без розгляду.

         Процесуальне становище, роль позивача або відповідача в певній мірі визначається вольовим моментом, наявністю ініціативи у вигляді звернення до суду .

         Сторони — це особи, які мають у справі, що розглядається судом, безпосередній інтерес, який грунтується на нормах матеріального права.

         Ініціювання судового спору у значній мірі залежить від загального стану правосвідомості в суспільстві, індивідуальної правосвідомості зацікавленої особи та вибіркової направленості її волі.

         Сторони користуються рівними процесуальними правами, обсяг яких співпадає з правами та обов’язками інших осіб, які беруть участь у справі (ст. 27 ЦПК).

         Загальні права які визначають фактичну та юридичну спроможність виступати повноцінним учасником судового розгляду цивільної справи, викладені у ст. 27 ЦПК України (знайомитися з матеріалами справи, робити з них витяги, знімати копії з документів, долучених до справи, одержувати копії рішень, ухвал, брати участь у судових засіданнях, подавати докази, брати участь у їх дослідженні, задавати питання іншим особам, які беруть участь у справі, а також свідкам, експертам, спеціалістам, заявляти клопотання та відводи, давати усні та письмові пояснення судові, подавати свої доводи, міркування щодо питань, які виникають під час судового розгляду, і заперечення проти клопотань, доводів і міркувань інших осіб, користуватися правовою допомогою, знайомитися з журналом судового засідання, знімати з нього копії та подавати письмові зауваження з приводу його неправильності чи неповноти, прослуховувати запис фіксування судового засідання технічними засобами, робити з нього копії, подавати письмові зауваження з приводу його неправильності чи неповноти, оскаржувати рішення і ухвали суду, користуватися іншими процесуальними правами, встановленими законом).

         Крім загальних, їм належать специфічні, диспозитивні права, зафіксовані ст. 31 ЦПК України та ін. Спеціальні права визначаються суттю правового статусу сторони- ст. 31 ЦПК України (1. Позивач має право протягом усього часу розгляду справи змінити підставу або предмет позову, збільшити або зменшити розмір позовних вимог, відмовитися від позову, а відповідач має право визнати позов повністю або частково, пред’явити зустрічний позов. 2. Сторони можуть укласти мирову угоду на будь-якій стадії цивільного процесу. 3. Кожна із сторін має право вимагати виконання судового рішення в частині, що стосується цієї сторони), ст. 62 ЦПК України (сторони за їх згодою можуть бути допитані як свідки про відомі їм обставини, що мають значення для справи) та ст. 224 ЦПК України (позивач може заперечувати заочний розгляд справи).

 

 

 

52.           Докази в цивільному процесі. Судові витрати

         Здійснення завдань і досягнення цілей правосуддя по цивільних справах припускають застосування судом норм матеріального права для встановлення в ході судового розгляду фактичних обставин справи. Самі фактичні обставини конкретної справи не можуть бути пізнані судом безпосередньо, оскільки вони, як правило, мали місце в минулому. Тому виникає питання про дослідження джерел, що містять відомості про фактичні обставини справи.

         Таке дослідження спрямоване на з’ясування наявності чи відсутності певних юридичних фактів (дій чи подій, що мають юридичні наслідки), з якими закон пов’язує виникнення, зміну та припинення прав і обов’язків суб’єктів правовідносин. Таке дослідження джерел, що містять відомості про розшукувані юридичні факти, іменується судовим доказуванням, а самі відомості про факти, будь-які фактичні дані називаються доказами.

         Судове доказування — це діяльність учасників процесу при визначальній ролі суду по наданню, збиранню, дослідженню і оцінці доказів з метою встановлення з їх допомогою обставин цивільної справи. Доказування є єдиним шляхом судового встановлення фактичних обставин справи і передує акту застосування в судовому рішенні норм матеріального права, висновку суду про наявність прав і обов’язків у сторін.

         Як відзначалося, обставини справи встановлюються за допомогою доказів.

         Доказами по цивільній справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких у визначеному законом порядку суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи (ч.1ст. 57ЦПК).

         З наведеного визначення випливає, що доказами є такі фактичні дані, які отримані у встановленій законом процесуальній формі. Фактичні дані (докази) суд одержує з певних джерел, що називаються у законізасобами доказування Цивільний процесуальний закон дає вичерпний перелік засобів доказування: пояснення сторін, третіх осіб та їхніх представників, допитаних як свідків; показання свідків; письмові докази; речові докази; висновки експертів. Тому, виходячи із закону, суд вправі використовувати для одержання фактичних даних тільки засоби зазначені в ч.2 ст. 57 ЦПК України.

         Пояснення сторін, третіх осіб та їхніх представників— це інформація, отримана за їх згодою при допиті в суді, про відомі їм обставини, що мають значення для справи.

         Показання свідка — це повідомлення про відомі йому обставини, які мають значення для справи. Не є доказом показання свідка, який не може назвати джерела своєї обізнаності щодо певної обставини.

         Письмові докази — це будь-які документи, акти, довідки, листування службового або особистого характеру або витяги з них, що містять відомості про обставини, які мають значення для справи.

         Письмові докази, як правило, подаються в оригіналі. Якщо подано копію письмового доказу, суд заклопотанням осіб, які беруть участь у справі, має право вимагати подання оригіналу.

         Речові докази— це предмети матеріального світу, що містять інформацію про обставини, які мають значення для справи.

         Речовими доказами є також магнітні, електронні та інші носії інформації, що містять аудіовізуальну інформацію про обставини, що мають значення для справи.

         Висновок експерта— це докладний опис проведених експертом досліджень, зроблені у результаті них висновки та обгрунтовані відповіді на питання, задані судом (ст. ст. 62-66 ЦПК).

         Під час розгляду справи в суді та виконання судового рішення учасники процесу: суд, сторони, треті особи, їх представники, свідки та ін., — несуть певні витрати.

         Отже, судові витрати — це затрати учасників процесу, що пов’язані з розглядом справи в суді і виконанням судового рішення.

         Встановлення судових витрат є превентивним заходом, що застерігає сторони, перш за все позивача, від подання необгрунтованого позову, спонукання сторін до добровільного виконання своїх обов’язків, самостійного врегулювання правових спорів. Оплата одночасно є і частковим відшкодуванням витрат держави на здійснення правосуддя.

         Витрати по провадженню справи в цивільному судочинстві складаються з двох видів — судового збору і витрат, пов’язаних з розглядом справи (ст. 79 ЦПК).

         Розмір судового збору, порядок його сплати і звільнення від сплати встановлюються Законом України від 08 липня 2011 р. «Про судовий збір» (далі — Закон).

         До витрат, пов’язаних з розглядом судової справи, належать: 1) витрати на правову допомогу; 2) витрати сторін та їх представників, що пов’язані з явкою до суду; 3) витрати, пов’язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів та проведенням судових експертиз; 4) витрати, пов’язані з проведенням огляду доказів за місцем їх знаходження та вчиненням інших дій, необхідних для розгляду справи; 5) витрати, пов’язані з публікацією в пресі оголошення про виклик відповідача (ст. 79 ЦПК).

         Розмір судового збору встановлюється відповідно до Закону України «Про судовий збір» залежно від категорії цивільної справи, а розмір витрат, пов’язаних з розглядом справи, залежить від фактичних затрат учасників процесу, пов’язаних з викликом свідків, проведенням експертиз, вилученням доказів тощо.

 

 

 

53.           Особливості наказного та окремого проваджень

         Реформування цивільного процесуального законодавства України передбачає пошук шляхів оптимізації і раціоналізації правосуддя, підвищення його ефективності. В умовах обмеженого фінансування і настільки ж обмеженого числа штатних одиниць у судовій системі значну роль може зіграти зменшення навантаження на судців. Саме цій меті служить судовий наказ- інститут, включений до процесуального законодавства новим Цивільним процесуальним кодексом України.

         Будучи новим для сучасного процесуального законодавства, судовий наказ має глибокі Історичні корені. Прообрази наказного провадження дослідники знаходять у римському праві. У XIX в. у процесуальному праві деяких країн Європи з’являються інститути стягнення за безспірними документами. Існувало наказне провадження й у дореволюційній Росії у виді справ про спонукальне виконання. Дієвість спонукального виконання по актах визначила закріплення аналогічного інституту в першому ЦПК УРСР 1923 p., але застосовувався судовий наказ недовго, оскільки стягнення в безперечному порядку було передано до компетенції нотаріату, де здійснювалося у вигляді виконавчого напису нотаріуса.

         Прообразом судового наказу в недалекому минулому послужила процедура безперечного стягнення аліментів на неповнолітніх дітей, введена Указом Президії Верховної УРСР від 10 лютого 1987 р. «Про деяку зміну порядку стягнення аліментів на неповнолітніх дітей». Цим Указом була проведена чітка грань між безперечними справами і тими, у яких виникав спір про право. Перші фактично були виключені з числа справ, які розглядалися у порядку цивільного судочинства, і передані для одноособового розгляду суддею з дотриманням визначеної процедури, але поза рамками цивільно-процесуальної форми. Другі- залишилися серед справ позовного провадження.

         У ЦПК норми про судовий наказ містяться в тринадцяти статтях (ст. ст. 95-106 ЦПК), об’єднаних у другому розділі «Наказне провадження».

         У відповідності зі ст. 95 ЦПК України судовий наказ є особливою формою судового рішення, який видається судом за результатами розгляду вимог, передбачених ст. 96 ЦПК України. Завданням наказного провадження є стягнення з боржника грошових коштів.

         Судовий наказ є різновидом судових рішень, винесеним суддею одноособово. Судовому наказу притаманні певні спільні риси з судовими рішеннями, але є і характерні відмінності. Судовий наказ приймається без розгляду справи по суті на основі письмових документів. Суддя не досліджує показання свідків, висновки експертів, не заслуховує пояснення сторін. Сторони в наказному провадженні називаються заявник (стягувач) та боржник.

         Для винесення судового наказу необхідно мати певні умови:

  1. A) надання стягувачем разом із заявою про видачу судового наказу всіх доказів, які підтверджують зобов’язання боржника;

Б) представлені документи дають вичерпну інформацію про суть справи;

  1. B) відсутність спору;

Г) боржник у встановлений законом строк не повідомив суд про свою незгоду із заявленими вимогами .

         Можна стверджувати, що судовий наказ відрізняється від судового рішення юридичною силою та змістом. Якщо рішення суду не може бути скасоване судом, то судовий наказ може бути скасований тим самим суддею, який його прийняв. Після скасування наказу вимога заявника може бути розглянута у порядку позовного провадження.

         Хоча процедура наказного провадження гранично спрощена, у ній можна виділити чотири етапи: порушення наказного провадження; видача судового наказу; надіслання боржникові копії судового наказу та видача судового наказу стягувачеві в разі набрання ним законної сили; скасування або зміна судового наказу.

         Цивільне судочинство існує в декількох формах — спірного (позовного) та особливого порядку цивільного процесу. Більшість дослідників пов’язує цей факт із традицією римського права, якою виділяється спірне позовне судочинство та безспірне (добровільне), яке, на їх думку, було відтворене цивільним процесуальним законодавством сучасних держав .

         Розділ 4 ЦПК України присвячений саме регулюванню такого виду непозовного провадження, як окреме. Відповідно до ч.1ст. 234 ЦПК України окреме провадження визначається як вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав.

         Правова природа справ окремого провадження у теорії процесуального права визначається по-різному. Одні вчені вважають, що в справах окремого провадження відсутній спір про право, інші виділяють мету процесуальної діяльності суду, що спрямована на захист охоронюваних законом правових Інтересів громадян і організацій, а треті основну увагу звертають на предмет окремого провадження, який полягає в установленні юридичного факту чи певної обставини .

         Аналізуючи ст. 3 ЦПК України ми можемо зробити висновок про те, що види провадження у цивільному судочинстві розрізняються за об’єктами судового захисту. В окремому провадженні об’єктами судового захисту є як законні інтереси, так і неоспорювані суб’єктивні права фізичних, юридичних осіб або держави. Способами захисту прав та інтересів в окремому провадженні є підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав та Інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав.

         Як визначає Я.С.Фурса, розгляд справ у порядку окремого провадження спричиняється необхідністю захисту прав та охоронюваних законом інтересів і виникає:

1) за прямою вказівкою у законі певних категорій справ, що розглядаються в порядку окремого провадження;

2) за відсутності іншого порядку встановлення юридичних фактів;

3) потреба захисту юридичного інтересу виникає через неможливість поновлення втрачених правовстановлювальних документів, які підтверджують наявність необхідних юридичних фактів;

4) такий захист може зумовлюватися неможливістю виправлення помилок у правовстановлювальних документах або невиконанням вимог закону про реєстрацію юридичного факту .

         Відповідно до ст. 234 ЦПК України у порядку окремого провадження суд розглядає справи, які можна умовно поділяти на три групи.

         По-перше, це справи, порядок розгляду та вирішення яких визначений цивільним процесуальним законодавством, тобто справи про:

  1. Обмеження цивільної дієздатності фізичної особи, визнання фізичної особи недієздатною та поновлення цивільної дієздатності фізичної особи (ст. ст. 236-241 ЦПК).
  2. Надання неповнолітній особі повної цивільної дієздатності (ст. ст. 242-245 ЦПК).
  3. Визнання фізичної особи безвісно відсутньою або оголошення її померлою (ст. ст. 246-250 ЦПК).
  4. Усиновлення (ст. ст. 251-255 ЦПК).
  5. Встановлення фактів, що мають юридичне значення (ст. ст. 256-259 ЦПК).
  6. Відновлення прав на втрачені цінні папери на пред’явника та векселі, ст. 260-268 ЦПК).
  7. Передача безхазяйної нерухомої речі у комунальну власність (ст. ст. 269-273 ЦПК).
  8. Визнання спадщини відумерлою(ст. ст. 274-278 ЦПК).
  9. Надання особі психіатричної допомоги у примусовому порядку (ст. ст. 279-282 ЦПК).
  10. Обов’язкова госпіталізацію до протитуберкульозного закладу (ст. Ст. 283-286 ЦПК).
  11. Розкриття банками інформації, яка містить банківську таємницю, щодо юридичних та фізичних осіб (ст. Ст. 287-290 ЦПК).

         До другої групи належать справи, які тільки поіменовані ЦПК України, однак особливості їх розгляду визначені іншими актами законодавства. Такими є справи про:

  1. Надання права на шлюб (ст. 23 СК).
  2. Розірвання шлюбу за заявою подружжя, яке має дітей, або за заявою будь-кого з подружжя, якщо один з нього засуджений до позбавлення волі (ст. 109 СК).
  3. Встановлення режиму окремого проживання за заявою подружжя (ст. 119 СК).

         До третьої групи можуть бути віднесені справи, що можуть розглядатися у порядку окремого провадження, якщо вони віднесені актами законодавства до цивільної юрисдикції (ст. 234 ЦПК). Наприклад:

— призначення опікуна чи піклувальника (ст. 63 ЦК), встановлення інших фактів, що мають юридичне значення.

         Залежно від характеру вимоги, переданої на розгляд суду, кожна зі справ окремого провадження має свої, лише їй властиві особливості.

 

 

 

54.           Позовне провадження. Заочний рогляд справи

         Позовне провадження – це вид провадження у цивільному процесі, у якому розглядається спір про право цивільне, тобто спір, який виникає з цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин. Наявність спору про право цивільне визначає і іншу характерну рису цього провадження – участь у ньому двох сторін – позивача та відповідача. Позовне провадження є основним видом провадження, яке притаманне цивільному процесу з давніх часів. Так, ще процесу за давнім римським правом був притаманний інститут позову та позовного провадження, у якому він розглядався.

         Значення позовного провадження зумовлюється і тим, що усі цивільні процесуальні норми, які визначають загальну частину цивільного процесуального права та розгляд справи за стадіями поширюється саме на справи позовного провадження. Справи інших проваджень (наказного та окремого) розглядаються вже за загальними правилами позовного провадження з урахуванням винятків та доповнень, визначених спеціальними нормами про ці провадження.   В деяких випадках, коли відповідач не з’являється у судове засідання, суду необхідно вирішити питання про відкладення розгляду справи або розгляд справи у його відсутність. Це, в свою чергу, накладає негативний відбиток на оперативність розгляду справи, а також формування повної доказової бази та встановлення дійсних обставин справи.

         Тому для уникнення таких негативних явищ цивільний процесуальний закон допускає заочний розгляд справи. Найменування такої форми судового розгляду цивільної справи вказує на заочність для відповідача, оскільки позивач у такій справі повинен бути присутній у судовому засіданні. Положення про можливість постановлення заочного рішення та його виконання повинні стимулювати відповідача до явки у судове засідання, ведення справи і уникати зловживання відповідачем своїм правом брати участь у судових засіданнях.

         Закон передбачає дві умови для заочного розгляду справи. По-перше, відповідач не з’явився у судове засідання, при чому він належним чином повідомлений про судове засідання або не з’явився з причин, які визнані судом неповажними (ст. 169 ЦПК). Якщо у справі бере участь декілька відповідачів, то заочний розгляд справи можливий тільки у випадку неявки усіх співвідповідачів. Якщо у справі немає відомостей про вручення повідомлення про судове засідання, заочний судовий розгляд також відбутися не може. Другою умовою є те, що на заочний розгляд справи повинна бути згода позивача (усіх співпозивачів). Процесуальний порядок розгляду справи визначений ст.ст. 224-233 ЦПК.

         Отже, заочний розгляд справи – це форма судового розгляду цивільної справи при відсутності відповідача, який не з’явився до суду без поважних причин, з наданням йому права звернутися із заявою про перегляд рішення по справі судом, який його ухвалив. Заочний розгляд справи може відбуватися і тоді, коли залишить залу судового засідання до ухвалення рішення у справі.

         Заочний розгляд справи не є самостійною формою розгляду та вирішення спору про право цивільне, адже підстави для його застосування з’ясовуються, як правило, у підготовчій частині судового засідання. Тому головуючий у випадку неявки відповідача, запитавши згоди позивача та вислухавши думку інших осіб, які беруть участь у справі, з приводу заочного розгляду справи, постановляє по цьому питанню ухвалу.

         Безпосередній розгляд справи та ухвалення рішення відбуваються за загальними правилами з винятками і доповненнями, встановленими законом, які обумовлені відсутністю у судовому засіданні відповідача. Суд заслуховує пояснення позивача та інших осіб, які беруть участь у справі, досліджує усі докази, які є у справі. У судовому засіданні відповідно до ч. 2 ст. 173 ЦПК можуть заслуховуватися і досліджуватися письмові пояснення відповідача щодо заявлених вимог.

         За результатами розгляду справи суд ухвалює рішення, виходячи із заявлених позовних вимог та на підставі доказів, які подані чи повідомлення про котрі було здійснено до чи під час попереднього судового засідання.

         Особливість заочного розгляду цивільної справи полягає у тому, що при ньому неможливою є зміна позивачем предмета або підстави позову, зміна розміру позовних вимог (ст. 224 ЦПК), неможливим видається також прийняття та дослідження судом інших доказів, незважаючи навіть на поважність причин несвоєчасності їх подання до суду. Це не означає, що права позивача обмежені, адже якщо він бажає скористатися такими правами, то суд зобов’язаний відкласти розгляд у такій справі.

 

 

55.           Порядок та строки оскарження судових рішень

         Апеляційне оскарження — один із найбільш поширених у сучасному цивільному судочинстві способів оскарження судових рішень, які не набрали чинності, в суді вищої інстанції (апеляційному суді). Цей спосіб оскарження судових рішень існує, зокрема, в Великобританії, Франції, Бельгії, Німеччині, Австрії, США тощо.

         Апеляційне провадження — це процес перевірки законності та обгрунтованості рішень, ухвал суду першої інстанції, що не набрали законної сили.

         Суть апеляції полягає в новому (повторному) розгляді і перевирішенні справи судом апеляційної інстанції. Апеляційне оскарження і перевірка рішень і ухвал суду першої інстанції, що не набрали чинності (законної сили) як процесуальна гарантія захисту прав і охоронюваних законом інтересів сторін, інших осіб, які брали участь у розгляді справи і зміцнення законності і виконання завдань цивільного судочинства досягається реалізацією ними права на оскарження судових актів і перевіркою судом апеляційної інстанції їх законності і обгрунтованості шляхом повторного розгляду справи (перевирішення) з можливістю встановлювати нові факти, досліджувати нові докази, а також докази, які досліджувалися судом першої інстанції з порушенням за думкою позивача встановленого порядку.

         За правилами ст. 294 ЦПК України апеляційна скарга подається через суд першої інстанції, який розглянув справу. Такий порядок скорочує строки їх розгляду, тому що дозволяє судді негайно зробити процесуальні дії, передбачені ст. 296 ЦПК України.

         Реалізація права апеляційного оскарження здійснюється шляхом подання у встановлені законодавством строки апеляційної скарги на рішення (ухвалу) — процесуального документу-звернення, в якому апелятор вимагає скасування або зміни судової постанови суду першої інстанції як незаконної та необгрунтованої на підставах, викладених у скарзі. Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом десяти днів після проголошення рішення у судовому засіданні; апеляційна скарга на ухвалу суду — протягом п’яти днів.

         Апеляційні скарги, які надійшли безпосередньо до апеляційного суду, надсилаються до суду, який ухвалив судове рішення, для виконання вимог, передбачених ст. 296 ЦПК України. У разі подання в такому випадку скарги у встановлені законом строки ця обставина може бути підставою для поновлення пропущеного строку .

         Касація— це спосіб оскарження судових рішень, які набрали чинності (законної сили), на підставах неправильного застосування судом норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

         Касаційне провадження є однією із конституційних гарантій охорони прав, свобод та законних інтересів осіб в цивільному процесі, адже завдяки йому учасники цивільного судочинства отримують можливість обстоювати свої права вже після набрання судовим рішенням законної сили, якщо є підстави сумніватися в законності останнього.

         Завдання суду касаційної інстанції полягають в перевірці законності судових рішень, які набрали чинності, та виправленні судових помилок, допущених судами першої та апеляційної інстанцій.

         На сьогодні як результат проведення судової реформи та відповідно до ст. 323 ЦПК України касаційною інстанцією у цивільних справах є Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ.

         Відмінність апеляції від касації полягає в двох аспектах:

         1) апеляція подається на рішення, що не набрали законної сили, а касація — на ті, що набрали законної сили;

         2) апеляційна інстанція переглядає рішення з питань факту та права, а касаційна-лише з питань права.

         Суть касаційного провадження полягає в тому, що суд касаційної інстанції за скаргою осіб, які беруть участь у справі, й осіб, які не брали участі в справі, але стосовно яких суд вирішив питання щодо їх прав і обов’язків, перевіряє законність рішень і ухвал суду першої інстанції, їх відповідність нормам матеріального та процесуального права, котрі вже були предметом розгляду суду апеляційної інстанції, а також рішень і ухвал суду апеляційної інстанції з метою захисту прав, свобод заінтересованих громадян, прав і охоронюваних законом інтересів юридичних осіб, держави.

         Як і будь-яка інша стадія, перегляд судових рішень, які набрали чинності, має свої специфічні ознаки, що відрізняють її від інших стадій процесу, в тому числі від провадження в суді апеляційної інстанції:

— касаційна скарга подається на судові рішення суду першої інстанції після їх перегляду в апеляційному порядку, а також рішення й ухвали апеляційного суду, які набрали законної сили;

— подання касаційної скарги обумовлено неправильним застосуванням судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального права чи порушенням норм процесуального права;

— суд касаційної інстанції, розглядаючи справу, вирішує тільки питання права, тобто юридичний бік справи;

— під час розгляду справи в касаційному порядку суд не може встановлювати та (або) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в оскаржуваному судовому рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими;

— за результатом розгляду справи касаційний суд може направити справу на новий розгляд в суд першої чи апеляційної інстанції, а у певних випадках також вирішити її по суті;

— розгляд справи в суді касаційної інстанції здійснюється з додержанням загальних засад судочинства.

         Перегляд судових рішень у касаційному порядку можливий лише за касаційною скаргою осіб, зазначених у ст. 324 ЦПК України.

         Підставами для касаційного перегляду є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо це призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи (ст. 324 ЦПК).

         Касаційна скарга подається протягом двадцяти днів з дня набрання законної сили рішенням (ухвалою) апеляційного суду. Відповідно до ст. 319 ЦПК України рішення та ухвали апеляційного суду набирають законної сили з моменту їх проголошення.

         У разі пропуску строку на касаційне оскарження з причин, визнаних судом поважними, суд за заявою особи, яка подала скаргу може поновити цей строк. Касаційна скарга, подана після закінчення строку на касаційне оскарження, повертається особі, яка її подала, якщо вона не порушує питання про поновлення цього строку, а також коли у поновленні строку відмовлено. Про поновлення строку на касаційне оскарження або про відмову у прийнятті касаційної скарги суддею-доповідачем постановлюється відповідна ухвала (ст. 325 ЦПК).

 

Історичні типи держави
Енциклопедія права

Добавить комментарий

Your email address will not be published / Required fields are marked *