Методологія юридичної науки

Методологія юридичної науки:  сучасний стан і перспективи розвитку

Зміст

Вступ   3

Розділ І Юриспруденція як наука   5

Розділ ІІ Поняття і зміст методології науки   16

Розділ ІІІ Методи наукового пізнання держави та права   22

Висновки   29

Список використаних джерел та літератури   30

 


Вступ

         Проблеми виникнення, природи, сутності держави і права, їх функціонування ролі і значення в житті суспільства, державно-правової дійсності й тенденцій її розвитку, політико-правових процесів і їх відображення у свідомості людей відносяться до числа найскладніших і ключових. Теоретичне осмислення й усвідомлення цих проблем – необхідна умова наукового управління суспільними процесами. Саме життя висунуло теорію держави і права до числа фундаментальних наук.

         Теорія держави і права — це загальна, загальнотеоретична юридична наука. Вона займається дослідженням проблем, загальних для всіх юридичних дисциплін. Останні, на відміну від теорії держави і права, мають більш конкретний, прикладний характер. Оскільки теорія держави і права розкриває глибинні зв’язки і відносини і на цій основі формулює головні, основні висновки, можна говорити про те, що теорія держави і права — наука фундаментальна.

         У курсі теорії держави і права вивчаються юридичні поняття, категорії, класифікації, процеси, що мають значення для державно-правової дійсності не тільки конкретної країни в конкретний час, але і для людського суспільства в цілому.

         Теорія держави і права — наука, що має направляюче, методологічне значення, і, насамперед — у відношенні галузевих юридичних дисциплін. Положення теорії держави і права є найбільш істотними для характеристики основних тенденцій розвитку державно-правових явищ. Теорія держави і права виробляє поняття, категорії, класифікації, ідеї, концепції, що використовуються в інших юридичних науках. У вивченні галузевих юридичних наук відповідної сфери юридичної дійсності, тобто визначеної частини цілого, загальні теоретичні висновки є відправними крапками, що поєднують стержнем, являються підставою для приватних досліджень.

         Будь-яка теорія, тобто система ідей, понять суджень, набирає статус науки, коли піднімається до вироблення узагальнених і достовірних об’єктивних знань про визначені процеси і явища дійсності, пропонує систему способів прийомів (механізм) використання цих знань у суспільній практиці. Наука включає в себе творчу діяльність вчених для одержання істинних знань, а також усю суму наявних знань як результат наукового виробництва. На відміну від інших видів діяльності наука забезпечує приріст знань, відкриває нові горизонти у відповідні сфери і тим самим стимулює будь-яку іншу діяльність.

         Актуальність вивчення теми методології теорії держави і права полягає в реальному застосуванні методів до діючих державних і правових інститутів, норм права, законів. Правильний вибір і використання методу забезпечують і наукову коректність теорії і практичну результативність.

         Кризове становище суспільно-політичної науки в цілому не випадково відображає втрату методологічних основ. Проблема методологічного оновлення, що встала перед політико-юридичною наукою, вимагає процесу – творчого і реалістичного підходу, критичної оцінки відповідального сприйняття нового.

         Метою даної роботи є дослідження поняття та особливості методології дослідження політико – правових явищ.

         Для досягнення мети необхідно вирішити наступні  завдання: 1) визначити юриспруденцію як науку; 2) надати характеристику поняттю та змісту методології науки; 3) дослідити методи наукового пізнання держави та права.

         В процесі написання курсової роботи були дослідженні статті у періодичних видання, нормативно – правова база та монографії, присвячені темі курсової роботи.

         Курсова робота складається з вступу, трьох розділів, висновків та списку використаної літератури.

 

 


Розділ І Юриспруденція як наука

         Юриспруденція як наука має досить складну структуру. Вона становить цілий комплекс дисциплін. За традицією їх прийнято поділяти на юридичні науки теоретичного та історичного профілю, галузеві юридичні науки та спеціальні (прикладні) юридичні науки. До першої групи відносять теорію права і держави, історію політичних і правових учень, історію права і держави тощо. Друга група охоплює конституційне право, кримінальне право, кримінально- процесуальне право, цивільне право, цивільно-процесуальне право, адміністративне право, міжнародне право та деякі інші юридичні дисципліни. До третьої групи відносять правову соціологію, правову статистику, криміналістику, кримінологію, правову кібернетику, судову медицину, судову психіатрію тощо. Абсолютна більшість теоретичних, історичних та галузевих юридичних наук мають соціально- гуманітарний характер. Тому загалом юриспруденцію як науку про державно-правову організацію суспільства вважають складовою соціально-гуманітарної сфери наукового знання.

         Вона тісно пов´язана з іншими складовими цієї сфери. Тут насамперед слід назвати такі науки, як соціологію, політологію, історію, філологію, мовознавство, педагогіку, мистецтвознавство тощо. Сюди відноситься і філософія, оскільки її можна вважати наукою. Гегель у передмові до «Феноменології духу» пише: «Посприяти наближенню філософії до форми науки, щоб філософія позбулася своєї назви любові до знань, і стала справжнім знанням — ось та мета, яку я ставив перед собою» [7, с.20]. Перетворення філософії на науку — загальна програма всієї класичної філософії. Орієнтація класичної філософії на науку зумовлювала таку її суттєву рису, як раціоналізм у найбільш широкому сенсі цього поняття. Зокрема, кожне своє положення філософ зобов´язаний належним чином обґрунтувати.

         Юриспруденція як наука завжди була тісно пов´язана з філософією. Найґрунтовнішим свідченням цього є існування такої дисципліни, як філософії права. Питання про її предмет активно обговорюється сучасними вітчизняними філософами й правниками. В.В. Шкода підходить до нього з культурологічних та антропологічних позицій: «Правова філософія покликана зрозуміти підвалини права, щокореняться в глибинах культури. А в ширшому розумінні — зрозуміти людину завдяки розумінню права» [31, с.41]. В.А. Бачинін, В.С. Журавський та М.І. Панов розуміють філософію права дещо інакше: «Правова філософія вже за своєю суттю є герменевтичною. Вона включає правові феномени в широкі культурні контексти, намагається позначити численні зв´язки між ними і суміжними цінностями і потім проінтерпретувати змісти цих зв´язків» [3, с.20-21]. По суті близької позиції дотримуються О.Г. Данильян, Л.Д. Байрачна, С.І. Максимов та їх співавтори. Вони вважають, що «філософія права — це філософське вчення про право, яке відповідає на питання, котрі виникають у правовій сфері, методом філософії. Її предметом є, передусім, виявлення смислу права, а також обґрунтування розуміння цього смислу». При цьому вони зазначають: «Дане визначення не охоплює всього розмаїття проблем філософії права, але дозволяє зосередитись на її стрижневій ідеї, пов´язаній з уявленням про право як спосіб людського буття» [27, с.15].

         П.М.Рабінович підходить до поставленого питання так: «Предметом науки філософії права є найзагальніші (гранично загальні) об´єктивні закономірності виникнення, структури, функціонування й розвитку того явища, яке відображається терміно-поняттям ´´право´´» [24, с.14].

         Дуже цікавою є позиція М.В. Костицького. «Предметом філософії права, — зазначає він, — є право як основний засіб саморегуляції суспільства. Філософія права усвідомлює його в контексті культури. Предмет філософії права включає неюридичні (граничні) підставиправа, які можуть розкриватися як пізнавальні, ціннісні, соціальні та антропологічні… До предмета філософії права включаються такі взаємини: права і держави; людини — суспільства — держави; правові форми здійснення функцій держави; правової організації держави як правового інституту; правової держави як реалізації ідеї панування права. Важливе місце у предметі філософії права належить праву, яке на цьому рівні розуміється не як система загальнообов´язкових норм, прийнятих і санкціонованих державою, а як формальна рівність, всезагальна і необхідна міра свободи та всезагальна справедливість» [11, с.22-23].

         Основний зміст зазначених висловлювань можна стисло виразити таким чином: «Філософія права є вченням про кінцеві підстави буття права в єдності його елементів і форм». Отже, правознавство тісно пов´язане з філософією через необхідність осмислення глибинних причин існування і розвитку права.

         Однією зі складових філософії є етика. Співвідношення етики і права Г.Л. Харт разом з проблемами взаємин закону та правового примусузнаказом іприродиправилвідноситьдотрьох основних проблем, які постійно виникають у процесі розвитку права [29, с. 14-16]. Це співвідношення має діалектичний характер. Поряд з відмінностями між ними завжди існував органічний зв´язок. За Кантом, право є опорою моралі та надією людини на здійснення моралі у феноменальному світі, мораль стверджує себе через право і водночас звеличує його, надає йому високої духовної значущості. Вони органічно пов´язані між собою вже своїм походженням. Мораль образно називають неписаним законом, а закон — писаною мораллю. З одного боку, моральне почуття — найглибший особистий спосіб буття норми. З іншого — зміст права пронизується панівною мораллю, воно є необхідною формою існування певного кола моральних принципів. Деякі фахівці з філософії права розглядають принципи моралі як фундаментальні правові цінності.

         Свідченням тісних взаємин юриспруденції з етикою є така синтетична дисципліна, як юридична етика (етика права). Її предметом виступає моральний зміст права (його онтологія, основні цінності, норми, а також практика реалізації цього змісту в різних правових системах (чи умовах)). З двох позицій у розумінні права, об´єктоцентристської та суб´єктоцентристської, за В.І. Букрєєвим та І.Н. Римською, етика обирає саме другу, головними тут є інтереси суб´єкта. В етиці права суб´єкт виступає не лише як носій своїх інтересів, але й як творець права, що наділяє його конкретним змістом. Відповідно до об´єктоцентристського підходу, людина є залежною змінною, котра визначається обставинами життя та потенціалом права: людина є пасивним об´єктом зовнішньої дії, яка одержує чи не одержує свободу [5, с.10-11].

         А.Є. Вигорбіна підтримує ту позицію, що зв´язок між правом і мораллю полягає насамперед у глибинному моральному змісті права, який, відповідно до одного давнього афоризму, є «мистецтвом добра і справедливості». Такий підхід до розуміння права має принципове значення, оскільки саме на нього необхідно спиратись, оцінюючи зміст законів, головними критеріями тут виступають етичні принципи справедливості та гуманності.

         Санкціонування й застосування державою законів, які задовольняють цим принципам, зміцнює престиж закону, правопорядку та моралі у суспільстві. Якщо ж юридичні норми суперечать моральним вимогам, держава мусить вжити належних заходів для вдосконалення законодавства, щоб усунути такі суперечності. Право як сукупність соціальних загальнообов´язкових норм, дотримання яких забезпечується державою, повинне містити у собі моральні приписи і вимоги [6, с.13-15].

         Розглянемо зв´язки юриспруденції з іншими соціально- гуманітарними науками. Юриспруденція пов´язана з соціологією, яка, на думку К.К. Жоля, досліджує «життя суспільства в його динаміці, представлене різними класами, соціальними групами й тими інститутами, які в сукупності утворюють функціональні вузли соціальної структури»[9, с.128]. Соціологічний підхід, зазначає В.А. Бачинін, дозволяє враховувати всю сукупність соціальних дій на право [2, с.841]. Зв´язок між цими двома науками виявляється також у тім, що взагалі соціологічне мислення веде свій початок від вчень про природне право, яке спочатку було вченням про державу. У процесі розвитку цих наук та посилення їх взаємного зв´язку виникла така спільна субдисципліна, як юридична соціологія (соціологія права).

         Ця наукова дисципліна досліджує функціонування правових інститутів у контексті суспільної системи і виявляє закономірності взаємодії соціуму з правом як однієї зі своїх підсистем. Це порівняно молода наукова дисципліна, що має не дуже довгу історію (півтора сторіччя). Але у неї солідна передісторія, яка налічує з античних часів майже двадцять п´ять століть. На ембріональній стадії розвитку її ідеї та принципи складалися й існували у межах соціально- філософських і правознавчих теорій. І до цього дня соціологія права продовжує підтримувати тісні контакти з філософією та юридичною наукою.

         Звернемося тепер до питання про політологію та її зв´язки з юриспруденцією. У сучасному розумінні терміном «політологія» («політична наука») позначають цілу сукупність різних галузей дослідження і теорій, присвячених пізнанню політики як специфічної сфери людської діяльності. Політологія виникла на зламі ХІХ-ХХ ст. у процесі формування сучасних соціально-гуманітарних дисциплін, акумулювавши у собі політичні ідеї й теорії минулого від найдавніших часів. Політологія являє собою досить складну систему наук, яка охоплює: політичну історію, політичну соціологію, політичну психологію, політичну економію, політичну географію, політичну демографію, політичну антропологію та компаративні політичні дослідження. Політологи також досліджують політичні установи, політичну поведінку, державне адміністрування, міжнародні відносини тощо.

         Юриспруденція як наука (правознавство) безпосередньо пов´язана з політологією. В дійсності політичні та правові явища внутрішньо зв´язані, політичні відносини, як складова соціальних відносин суспільства, стимулюють розвиток і вдосконалення правових норм і навпаки, норми права регулюють, упорядковують всі сфери соціальних відносин, у тому числі й політичні. Ці дві науки мають спільну історію і спільних засновників. Як юриспруденція, так і політологія ставлять до центру своєї уваги спільні державно-правові явища. Обидві вони досліджують демократію, державу, владу, право, закон, правову культуру, права людини, вибори, державний і суспільний лад тощо. Правознавство вивчає політичні відносини, котрі здійснюються за участю держави й регулюються правом. Політологія цікавиться структурою, характером політично-владних відносин, соціально- політичними цінностями та іншими формами забезпечення стабільності й ефективності функціонування державно- політичного механізму. Правознавство, як і політологія, великого значення надає характеру та якості правовідносин, однак остання основну увагу звертає на вивчення не статичної, а динамічної сторони цих відносин, що визначається впливом людської діяльності, свідомості й культури.

         Важливе місце у соціально-гуманітарному науковому комплексі посідає історія. Правознавство має давні взаємини і з цією наукою. Історія вивчає реальний процес розвитку суспільства загалом, а також окремих країн, народів чи сфер суспільного життя в усій його конкретності та розмаїтті.

         «У пізнанні права, — пише М.А. Дамірлі, — важлива роль належить історичним дослідженням, оскільки право — явище історичне. Подібно до будь-якого явища наукове пізнання права невіддільне від його історії. Інакше кажучи, пізнання права потребує історії, бо історія зберігає та передає соціально значущу інформацію про еволюцію права. Саме історія здатна пролити світло на таємниці пройденого шляху права, виявити його дійсну зовнішність і найбільш характерні риси, що кінець кінцем дозволить краще зрозуміти і його сьогодення, виробити уявлення про його майбутнє, або хоча б частково зазирнути в майбутнє, тобто прогнозувати шляхи правового розвитку суспільства. Це історія показує, як люди і народи боролися за право, прагнули до свободи і справедливості, як задля них протягом тривалого історичного часу приносились усілякі жертви» [8, с.6].

         Формування історико-правового напряму у правознавстві почалося у 18 ст., цей процес набув поширення переважно в 19 ст. Істотну роль у його становленні відіграли представники історичної школи права. Вона веде свій розвиток від геттінгенської школи юристів, найвідомішим представником якої був Г Гуго, а засновником — Пюттер [22, с.29]. В Україні прихильниками поглядів цієї школи були вчені О.В. Романович- Славатинський, О.Ф. Кістяківський, М.Ф. Владимирський- Буданов, М.1. Палієнко та ін.

         Найфундаментальнішою юридичною наукою історичного профілю є історія держави і права. Вона вивчає виникнення, розвиток і зміни типів та форм держави і права, а також державних органів і правових інститутів конкретних держав у конкретних народів у певні історичні періоди на основі виявлення і пізнання їх об´єктивних законів. Ця наукова дисципліна дає можливість як відтворити послідовний розвиток державних форм суспільства і правових систем у всій їх конкретності й хронологічній послідовності, так і розкрити закономірності, що визначають їх розвиток. Вона не лише застосовує, але й відкриває закони, характерні для певних історичних епох. На відміну віл галузевих юридичних наук, історія держави і права вивчає розвиток державно-правових явиш у їхній цілісності, єдності та взаємозв´язку. Її цікавлять конкретні політичні та правові явища, насамперед фактичний матеріал для встановлення міжгалузевих закономірностей, загальних тенденцій розвитку держави і права.

         Особливе місце в юриспруденції посідає історія правових і політичних вчень. «Поєднання в межах єдиної юридичної дисципліни політичних та правових вчень, — пише В.С. Нерсесянц, — зумовлене в кінцевому рахунку тим тісним внутрішнім взаємозв´язком політичних та правових явищ і відповідних понять, який особливо виразно видно зі специфічних предметно-методологічних позицій юридичної науки загалом, що являє собою єдиний комплекс державознавства і правознавства» [19, с.2]. Ця наука досліджує, які історично визначені, соціально й політично конкретизовані погляди на політику і право розроблено у тому чи іншому вченні, як ці погляди співвідносились із позиціями соціальних прошарків суспільства, чиї інтереси вони виражали, яку позицію займав автор учення свого часу.

         Ядро, основну частину історико-правового пізнання складають конкретно-історичні дослідження, що проводяться і в межах історико-правових наук. «Проте, — зазначає М.А. Дамірлі, — дуже багато можливих дослідницьких напрямів у сфері історичного пізнання права, як в рамках окремих наукових дисциплін, так і міждисциплінарних досліджень, ще не реалізовані. Характерні для нинішнього періоду процеси інтеграції та диференціації суміжних областей науки, взаємодії й розмежування різних наук, міждисциплинарність досліджень з часом почнуть вимагати «нових» дослідницьких напрямів історичного вивчення права. Зокрема, в рамках даного дослідження як таке виділяється історіософія права, головним завданням якої є філософсько- історичне осмислення права» [8, с.14-15].

         Варте уваги ще одне. Якщо історія допомагає розкриттю розмаїття, так би мовити, світу права, то право, що розглядається в історичному ракурсі, є ще одним доказом розмаїття світу історії. Вони певною мірою збагачують і запліднюють одне одного.

         Далі, юриспруденція як наука безпосередньо межує з мовознавством. Мовознавство (лінгвістика) є наукою про людську природну мову, про всі мови світу як конкретних її представників, про штучні мови, а також про загальні закони будови і функціонування людської мови. Мова — складна семіотична система, що розвивається, вона є специфічним і універсальнимзасобомоб´єктивуваннязмістуякіндивідуальної свідомості, так і культурної традиції, забезпечуючи можливість його інтерсуб´єктивності, процесуального розгортання в просторово-часових формах і осмислення, рефлексії. Мова є специфічно соціальним засобом зберігання і передачі інформації, а також управління людською поведінкою. Як знакова система вона має властивість універсальності у виразі і процесуальності людської свідомості та її станів, і цілісної системи уявлень про світ як результат пізнання.

         Особливий інтерес для юридичної науки становить ділова мова, тобто мова офіційних документів і ділового спілкування. Вона є підсистемою української літературної мови. До основних функцій ділової мови відносяться інформаційна (передача і збереження інформації), комунікативна (ділове спілкування) та імперативна (владне волевиявлення). Діловій мові притаманні особливі мовні засоби. Перш за все це активне використання офіційно-ділового стилю, призначеного задовольняти потреби суспільства в документальному оформленні різних актів державної, суспільної, політичної, економічної діяльності тощо. На відміну від інших складових мови загалом ділова мова має такі специфічні ознаки: уніфікованість, стандартність, логічність, емоційну нейтральність, вживання виключно літературної лексики активного запасу.

         Одночасно субдисципліною правознавства та мовознавства є інтегративна наукова дисципліна, яка вивчає ділову мову, що використовується в юриспруденції. До її складу, зокрема, входить учення про мову криміналістики. При деяких дослідженнях застосовується комбінований юридико-лінгвістичний аналіз.

         Мовознавство є цілим комплексом наук. Однією з його складових є документознавство. Це — прикладна наука, що вивчає питання документування управлінської діяльності, зокрема процеси створення, опрацювання і використання документної інформації, підготовки, прийняття і контролю за виконанням рішень, передачі та пошуку інформації й інші технологічні проблеми роботи з документами.

         На межі між юриспруденцією та документознавством розташована така дисципліна,як юридичне документознавство. Вона зосереджує свою увагу не стільки на науково-технічних документах (статтях, книгах, патентах, кресленнях тощо), скільки на правових (ухвалах, указах, договорах і т.д.), а також на управлінських (наказах, директивах тощо).

         Правознавство має безпосередні зв’язки з філологією. Це область знання, що вивчає письмові тексти і на основі їх змістовного, мовного й стилістичного аналізу — історію та суть духовної культури даного суспільства. Філологія виникла у Стародавній Індії та Греції. У ХѴП-ХѴШ ст. склалася як наука, що вивчає стародавню культуру (мову, літературу, історію, філософію, мистецтво в їх взаємозв’язках). З диференціацією окремих наук зміст поняття філології змінювався: філологію стали розуміти як сукупність наук, що вивчають культуру народу, виражену в мові та літературній творчості.

         Одним з найпопулярніших жанрів художньої літератури є детективний. Це прояв ще однієї форми зв’язку літератури з юриспруденцією. До речі, автор відомої детективної повісті «Ім’я троянди» У Еко в післямові до неї пояснює популярність творів цього жанру тим, що в них описується момент виникнення здогаду відносно того, ким і як було вчинено злочин. Зазначений момент, на його думку, є для читачів найцікавішим. «По-моєму, — пише він, — люди люблять детективи не через те, що в них вбивають, чи через те, що в них завжди в кінцевому рахунку торжествує норма (інтелектуальна, соціальна, юридична і моральна), а зло, тобто ненормальність, знищується. Ні, детектив люблять через інше. Через те, що його сюжет — це завжди історія здогаду. В чистому вигляді… Цим пояснюється, чому у мене (в «Імені троянди» — авт.) основне питання (хто вбивця?) роздрібнене на багато інших питань, кожне зі своїм здогадом, — й усі вони по суті є питаннями про структуру здогаду як такого».

         Правознавство має спільні точки з мистецтвознавством, оскільки право певною мірою перетинається з мистецтвом. Зокрема, давньогрецьке право не можна зрозуміти поза його зв´язками з трагедіями Есхіла й Софокла. У Стародавній Греції юридичні проблеми, конфлікти між свободою та деспотизмом безпосередньо втілювались у драматичних творах і виносилися на сцену театру, що був за тих часів таким популярним і авторитетним [1, с.57-58], підкреслює С.С. Алексєєв. Крім того, до кола мистецтв належить ораторське, в тім числі судове ораторське мистецтво, що являє собою найбільш творчу частину мовної судової діяльності, виявляється у дебатах сторін, виступах обвинувача та адвоката й є реалізацією принципу змагальності судового процесу.

         Правознавство має тісні взаємини з такою соціально- гуманітарною наукою, як педагогіка. Ця дисципліна вивчає закономірності цілеспрямованого формування особистості чи групи у процесі освіти з метою засвоєння ними накопиченого суспільством соціального досвіду та культури, які забезпечують результативність їх діяльності. У сучасній педагогіці проблеми освіти розв´язуються на основі філософських концепцій людини, соціально-психологічних і психофізіологічних досліджень.

         Свідченням тісних взаємин між юриспруденцією та педагогікою виступає така інтегративна наука (і одночасно навчальний предмет), як юридична педагогіка. Це прикладна дисципліна, котра вивчає закономірності та механізми освіти, навчання, виховання й розвитку, що існують у правовій сфері й впливають на її стан. До кола основних завдань юридичної педагогіки входять розробка методології та методики юридично-педагогічного пізнання; створення наукової картини юридично-педагогічної дійсності, притаманній правовій сфері суспільства, законотворчої та правореалізаційної діяльності, проведення педагогічних досліджень актуальних проблем цієї діяльності, побудова адекватних юридично-педагогічних теорій; розробка розгорнутої системи правового виховання населення та співробітників правоохоронних органів, правової пропаганди й агітації тощо [4, с.217].

         Підіб´ємо підсумки. Юридична наука має переважно соціально-гуманітарний характер і тісно пов´язана з іншими науками цієї сфери. Каналами взаємних зв´язків з ними виступають такі синтетичні дисципліни, як філософія права, етика права, юридична деонтологія, соціологія права, історія держави і права, історія політичних і правових вчень, юридична педагогіка тощо. Кожна з них має подвійний статус — вона входить до складу правознавство і, крім того, є субдисципліною відповідної соціогуманітарної науки. Так у загальних рисах виглядають роль і місце юриспруденції у сфері соціально- гуманітарного наукового знання.

 

 


Розділ ІІ Поняття і зміст методології науки

         Предмет теорії держави і права знаходиться в тісному взаємозв’язку з методом його дослідження. Якщо теорія держави і права розкриває природу, сутність і закономірності державно-правових явищ і процесів, то метод орієнтує і націлює на певні пізнавальні підходи і необхідні дії, спрямовані на їх дослідження.

         Методи теорії держави і права — це засоби і способи пізнання держави і права, одержання нових знань про них та логічного впорядкування наявного матеріалу з метою глибшого і різнобічного його вивчення.

         Методи є основою ширшого поняття — методології. Методологія  теорії держави і права — це система підходів, принципів, прийомів і методів вивчення загальних і специфічних закономірностей виникнення, розвитку і функціонування державно-правових явищ і процесів, що забезпечують об’єктивність, повноту і всебічність цих досліджень. В той же час методологію можна розглядати і як науку про методи.

         Метод – основна категорія методології.

         Рівно як методологія є вихідним поняттям у механізмі юридичного пізнання, так само і метод можна розглядати як вихідну базисну категорію методології. Під терміном “метод” розуміють спосіб пізнання явищ природи і суспільного життя. Продуктивність наукового пошуку, степінь і глибина пізнання реальної дійсності багато в чому залежить від методів, які використовуються дослідниками. Самі методи – продукт творчої, інтелектуальної роботи людини, вони нерозривно пов’язані з предметом вивчення. [16; 54]

         Теорія держави і права — не зібрання готових істин, канонів і догм. Це жива наука, яка постійно розвивається, знаходиться в неперервному пошуку.

         Таким чином, методи теорії держави і права – це прийоми, способи, підходи, які використовуються нею для пізнання свого предмету й отримання наукових результатів. Вчення про методи наукового пізнання і є методологією.

         В нашій науці багато десятиліть хазяйнував моністичний – марксистсько-ленінський  — підхід до вивчення державно-правових явищ. Усі інші теорії й доктрини вважались невірними і піддавались критиці. Сьогодні в нашій країні свобода вибору методів, способів, підходів до вивчення держави і права, плюралізм вчень і думок.

         Методи теорії держави і права тісно пов’язані з її предметом. Останній відповідає на питання, що вивчає теорія держави і права, методи і як, якими способами вона це робить. В основі методів лежить предмет теорії, бо без теорії метод залишається безпредметним, а наука – беззмістовною. У свою чергу лише теорія, озброєна адекватними методами, може виконувати поставлені перед нею задачі й функції.

         Теорія й методи виникають одночасно, до них висуваються схожі вимоги: не тільки результати, але й шлях до них повинен бути істинним. Але теорія й методи не є тотожними, не можуть і не мусять  замінювати одне одного.

         Найбільш поширеним є таке визначення методу – це спосіб побудови й обґрунтування системи знання: сукупність прийомів і операцій практичного й теоретичного освоєння дійсності. Залежно від визначеності предмета дослідження всі методи поділяються на загальні й окремі. Теорія держави і права сама є методологічною дисципліною щодо інших юридичних наук і розробляє власні методи дослідження державно-правових явищ і в той же час активно використовує загальні методи, які вироблені суспільними й природними науками. [14; 96]

         П.М.Рабінович визначає методологію юридичної науки з двох сторін. За його думкою методологія юридичної науки — це:

“система підходів і методів, способів і засобів наукового дослідження” – з одної сторони;

“вчення (теорія) про їх використання при дослідженні державно-правових явищ” – з іншої. [23; 62]

         А, взагалі, сучасна юридична наука поняття методології тлумачить по-різному. Під методологією розуміють сукупність певних теоретичних принципів, логічних прийомів і конкретних способів дослідження предмета науки; розуміють її як система певних теорій, принципів, законів і категорій, що відображають процес пізнання. Зважаючи на це, методологію теорії держави і права слід визначити як складне утворення, що включає в себе цілу систему різноманітних підходів, методів, логічних прийомів та інших можливих засобів пізнання й удосконалення державно-правових явищ.

       Теорію права і держави не можна розглядати як збори готових істин, канонів або догм. Це жива,  розвиваюча теорія. Застосовуючи методи пізнання, теорія права і держави наближається до здійснення своєї кінцевої мети — служити державно-правовій практиці, сприяти активному і творчому використанню державних і правових інститутів.

            Як окремі методи, так і методологія в цілому визначаються предметом самої науки. Це — об’єктивний фактор. Однак важливу роль грають і суб’єктивні фактори. Вони полягають у здатності дослідника використовувати за своїм вибором методи дослідження предмета.

          У цілому теорію держави і права щодо інших юридичних наук можна з упевненістю назвати  методологічною наукою, адже вона розробляє конкретні засоби і прийоми вивчення державно-правової дійсності  галузевими та іншими юридичними науками.

          Разом з тим пошук нових і збагачення арсеналу   існуючих засобів, теорія права і держави може вирішувати і свою найважливішу внутрішню задачу — зводити в єдину систему всі знання про свій предмет. Системний характер теорії права і держави, виявляється й у тих її функціях, що здійснюються в ході пізнання державно-правової реальності. Знання методології теорії права і держави виявляється ще й у тім, що її закономірності використовують спеціальні галузеві юридичні науки, що вивчають норми й умови правового регулювання у визначеній області державної діяльності. Збагачення методологічного багажу теорії, у свою чергу, йде і за рахунок спеціальних і приватних методик галузевих дисциплін. Щось подібне відбувається і у взаєминах теорії з іншими суспільними науками. Тут вже теорія права і держави використовує в якості своєї, найбільш широкої методологічної підстави: світоглядні закономірності філософії, щоб, відштовхуючись від них, дати відповіді, наприклад, на питання про походження, сутність суспільного призначенні права в цілому, або розробляє загальні поняття: закон, законодавство, правові норми, правове регулювання й ін. У свою чергу, теорія ділиться результатами власних досліджень, науковими даними,  своїми методичними знахідками, що допомагають фундаментальним світоглядним суспільним наукам з єдиних  теоретико-методологічних пізнань осмислювати свій предмет вивчення.

         Методологія належить до найбільш актуальних і складних проблем не лише юридичної науки, але й юридичної практики. Методологічна культура юристів-практикантів впливає на результати практичної діяльності, їхня методологічна підготовка має сприяти самостійному і обґрунтованому прийняттю рішень, правильному використанню на практиці засвоєних теоретичних положень. Теоретичні знання і теоретична культура дозволяють практикуючому юристу безпомилково відшукати правову норму, що підлягає застосуванню, і дати їй належне тлумачення. Ці знання є необхідною передумовою знаходження правильного розв’язання будь-якої правотворчої, правовиконавчої або правоохоронної проблеми. [30; 38]

         Питання структури методології теорії держави і права різними вченими вирішуються по-різному. Основна відмінність у поглядах стосується класифікації методів теорії держави і права, а також ін­ших складових методології. Представлена структура методології мо­же відрізнятись від матеріалів інших підручників і наукових праць, що свідчить про складність цієї проблеми. Але, незважаючи на це, в сучасній науці майже всі вчені поділяють погляди на основні підходи, принципи і сутність методів теорії держави і права.

         Пропонована структура методології теорії держави і права вклю­чає в себе такі складові елементи, як філософські підходи, методо­логічні принципи, логічні прийоми, методи.

         Філософські підходи. Всі об’єктивні явища навколишньої дійсно­сті, в тому числі держава і право, можуть бути пізнані, досліджені, проаналізовані. У філософії розрізняють два рівні, два підходи у пі­знанні об’єктивної дійсності. Емпіричний підхід базується на безпосе­редньому вивченні об’єкта, спирається на дані спостереження і експе­рименту. Раціональний підхід передбачає вивчення вже не самого об’єкта, а абстрактних уявлень про нього, його закономірностей і взаємозв’язків з реальністю. Вивчення держави і права так само спи­рається на спостереження, узагальнення і виявлення закономірностей їх виникнення, розвитку і функціонування.

         Методологічні принципи. В методології юридичного пізнання особливе місце займають методологічні принципи. Вони являють со­бою вихідні оціночні установки. З метою отримання об’єктивних знань, повноцінної наукової інформації необхідно використовувати цілий ряд наукових принципів. Серед них слід виділити принцип все­бічності дослідження держави і права, принцип історизму, принцип комплексності.

         Основне значення принципу всебічності полягає в тому, що дер­жавно-правові явища повинні досліджуватись в їхніх взаємозв’язках і взаємодії з іншими суспільними явищами і процесами, наприклад політикою, економікою, культурою та ін. Принцип історизму в дослі­дженнях держави і права означає розгляд державно-правових явищ не лише з огляду на їх нинішній стан, а й з позицій минулого і перед­бачення їх майбутнього. Принцип комплексності полягає в тому, щоб досліджувати їх не лише з юридичної точки зору, але й враховуючи здобутки інших суспільних наук — філософії, соціології, політології, економічної теорії.

         Логічні прийоми у структурі методології займають особливе місце. Вони являють собою певні операції, засновані на законах логіки, які застосовуються для всебічного теоретичного пізнання державно-правових явищ, відображають вимоги зв’язаного, послідовного, пе­реконливого і точного викладення думок, що в юридичній науці та практиці має неабияке значення. Серед основних прийомів логічно­го мислення є аналіз і синтез; індукція і дедукція; узагальнення; кла­сифікація та деякі інші.

         Аналіз і синтез являють собою процеси уявного або фактичного розкладу цілого на складові і відновлення цілого з його складових. Індукція — це інтерпретація фактів шляхом узагальнення від окремо­го до загального. Дедукція — перехід від загального до одиничного, часткового. Узагальнення— уявний перехід від одних, окремих ду­мок, до інших, загальніших. Процес узагальнення пов’язаний з про­цесами абстрагування, аналізу, синтезу і порівняння. Класифікація — розбиття множини об’єктів на певні підкласи на основі певних ознак. Методи юридичного пізнання являють собою дуже складну систе­му. Питання їхньої класифікації належать до найскладніших у дер­жавно-правовій теорії і є дискусійними. В підручниках з теорії держа­ви і права можна знайти різні погляди на класифікацію методів нау­кового дослідження. Згідно із запропонованою класифікацією методи теорії держави і права можна поділити на загальнонаукові, часткові, спеціальні, спеціально-юридичні.

 

 

Розділ ІІІ Методи наукового пізнання держави та права

         Методи юридичного пізнання являють собою дуже складну систему. Питання їхньої класифікації належать до найскладніших у державно-правовій теорії і є дискусійними. В підручниках з теорії держави і права можна знайти різні погляди на класифікацію методів наукового дослідження. Згідно із запропонованою класифікацією методи теорії держави і права можна поділити на загальнонаукові, часткові, спеціальні, спеціально-юридичні.

         У сучасній науці загальнонауковим методом пізнання визнається діалектичний метод, який є філософською основою теорії держави і права. Основою матеріалістичної діалектики є визнання первинності матеріального базису суспільного життя (економіки) відносно надбудови — політики, права, культури. Ідеалістична діалектика — це діалектика річних ідей, їх розвиток.

         Матеріалістичний підхід до держави і права дозволяє простежити зв’язок держави і права із суспільними процесами. Особливо гостро ця проблема постає в сучасних умовах розвитку ринкових відносин, що зумовлює необхідність реформування держави і створення адекватної правової системи. Але держава і право, у свою чергу, також впливають  на економічні відносини, сприяють їх розвитку або уповільнюють його.

         До загальних законів діалектики належать:

         закон переходу кількісних змін у якісні (виявом дії цього закону в державно-правовій сфері є збільшення кількості норм, які регулюють відносини приватної власності, що спричинило поділ права на приватне і публічне; збільшення правопорушень у сфері комп’ютерних технологій викликало необхідність прийняття відповідних нормативно-правових актів);

         закон єдності й боротьби протилежностей ( єдність і протилежність прав і обов’язків, централізація і децентралізація державної влади);

         закон заперечення заперечення (у нашій державно-правові системі існують як елементи старої системи, так і елементи нового устрою).

         Часткові методи наукового пізнання, що застосовуються всіма науками, включаючи теорію держави і права, конкретизують загальний метод пізнання, співвідносяться з ним як ціле й частка. До них належать: системно-структурний, функціональний, кількісного й якісного аналізу, порівняльний, моделювання, експериментальний.

         Системно-структурний метод об убудь-яка система являє собою цілісну, впорядковану множину елементів, взаємодія яких породжує нові, не притаманні кожному з них окремо якості. Держава і право є складними системними утвореннями, отже, необхідність застосування цього методу в теорії держави і права продиктована саме системним характером цих явиш. Основними елементами  держави є органи державної влади, а права — правові норми.

         Системний і структурний методи нерозривно пов’язані між собою. Застосування системного методу надає можливість досліджувати  державу і право як складні системні утворення, комплексно підійти до розгляду їх основних складових, які нерозривно пов’язані між собою. Застосування структурного методу надає можливість виявити стійкі взаємозв’язки між складовими певної системи (держави, права, механізму правового регулювання) та зовнішніми явищами і процесами (наприклад, економічними, соціальними, психологічними, культурними та іншими факторами). [19; 105]

         Функціональний метод дозволяє проаналізувати соціальне призначення держави і права, зміст їхніх функцій, сприяє глибшому опануванню сутності, пошуку шляхів удосконалення і підвищення їх ефективності, допомагає зрозуміти їх місце в суспільстві. Необхідність використання цього методу пов’язана з функціональним характером держави, права, їх елементів, впливом на суспільні відносини з метою їх упорядкування, стабілізації.

         Системно-функціональний метод необхідний в юридичній науці через системно-функціональну природу держави і права, що регулюють суспільні відносини. Право, держава, їх структурні підрозділи є відкритими системами, тобто такими, що самі складаються із систем більш низького порядку і входять у системи більш широкі. І право, і держава функціонують у них, тобто виконують певні функції, що, в першу чергу, визначає актуальність використання системно-функціонального методу в пізнанні цих складних явищ.  Так, початкова клітина права – його норма – є частиною цілісної і єдиної системи права. Ось чому норму права можна пізнати з необхідною глибиною й повнотою лише в тісному логічному зв’язку з іншими нормами.

         Метод кількісного і якісного аналізу є одним з найпоширеніших у теорії держави і права. Кількісний аналіз необхідний, оскільки будь-яке державно-правове явище має свою кількісну і якісну визначеність, врахування якої обов’язкове для об’єктивного пізнання. Кількісний і якісний аналіз правових явищ доповнюють один одного. Якісний аналіз сприяє проникненню в саму суть державно-правових явищ, а кількісний дозволяє її конкретизувати.

         Але вивчення права, ефективності його норм не можна зводити лише до кількісних показників. Головне — простежити якісні зрушення в державно-правовому житті суспільства. А це потребує історичних досліджень того, чим це явище було і чим воно стало. Без цього статистичні дані не можуть дати об’єктивних результатів.

         Порівняльний метод відіграє надзвичайно важливу роль у системі методів юридичної науки і практики, завдяки йому встановлюється тотожність або відмінність об’єктів, що порівнюються. Порівняння дозволяє класифікувати державно-правові явища, виявляти їх історичну послідовність, взаємозв’язки. Порівняння може здійснюватись шляхом зіставлення (пошук подібних рис) або протиставлення (пошук відмінностей).

         Порівняльний метод останнім часом набув особливої актуальності. Порівняння в теорії держави і права розуміють як процес відображення й фіксації відношень тотожності, подібності в державно-правових явищах Порівнянню в процесі вивчення теорії держави і права властивий цілий ряд пізнавальних функцій: пізнання одиничного, особливого і загального в державно-правових явищах. При цьому відшукання загальних рис зазначених явищ стає суттєвою передумовою до проникнення в їх сутність, опанування властивих їм закономірностей. Порівняння дозволяє класифікувати державно-правові явища, виявити їх історичну послідовність, генетичні зв’язки між ними.

         Основними об’єктами порівняння вважають системи й галузі права, інститути держави і права, нормативні акти, організаційну форму державно-правового управління, різноманітні установи, матеріали юридичної практики й положення юридичної теорії. Порівняння здійснюється у формі зіставлення або протиставлення. Порівняння набуває науковості тільки в тому випадку, коли порівнюються невипадкові, а типові факти, враховується взаємозв’язок із конкретною обстановкою, причинами виникнення, динамікою розвитку. Порівнювані факти мають бути достовірними і відображати тенденції розвитку держави і права. Порівняльний метод не слід ототожнювати з порівняльним правознавством і порівняльним державознавством.

         Метод моделювання — це метод дослідження об’єктів на їх моделях; побудова і вивчення моделей предметів і явищ, що реально існують для визначення або поліпшення їх характеристик, раціоналізації управління ними.

         З методом моделювання тісно пов’язаний експериментальний метод, який передбачає дослідження явищ дійсності в контрольованих і керованих умовах. Експеримент здійснюється на основі теорії, яка визначає постановку завдань та інтерпретацію його результатів. Експеримент як одна з форм практики виконує функцію критерію істинності теорії. Соціальні експерименти мають на меті пошуки оптимізації управління суспільством. [21; 58]

         Спеціальні методи розроблені певними суспільними і технічними науками і використовуються теорією держави і права.

         Психологічний метод дає можливість вивчати правову свідомість (суб’єктивне ставлення людей до права і державно-правових явищ) та її роль у правовому вихованні населення з метою формування у людей позитивного свідомого ставлення до правового регулювання.

         Конкретно-соціологічний метод застосовується в теорії держави і права з метою вивчення різних правових і державно-правових інститутів, результативності рішень, що ними ухвалюються, а також ефективності правового регулювання. Вчені, які користуються цим методом, застосовують ряд прийомів, таких, як спостереження, анкетування, інтерв’ювання, що сприяє наближенню теорії до реального  життя суспільства.

         Статистичний метод полягає в дослідженні кількісних змін у державно-правовому житті та в обробці результатів відповідних спостережень для наукових і практичних цілей. Статистичний облік (приклад —  кількість правопорушень у різні роки, кількість звернень громадян до  адміністративних органів) дозволяє   виявити певні тенденції в розвитку тих чи інших державно – правових  явищ. Особливістю цього методу є масовість статистичних спостережень. Він застосовується при вивченні держави повторністю.

         Крім спеціальних методів, які розроблені суспільними науками, теорія держави і права користується методами технічних наук кібернетичними, математичними тощо.

         Спеціально-юридичні методи теорії держави і права розроблені цією наукою і нею насамперед використовуються.

         Застосування формально-юридичного методу пояснюється тим, що, крім внутрішньої сутності, всі державно-правові явища мають своє зовнішнє вираження, свою форму. Цей метод дозволяє простежити взаємозв’язок внутрішнього змісту і форм державно-правових явищ та інститутів. Він застосовується при аналізі форм держави, визначенні й юридичному оформленні компетенції державних органів, дослідженні форм (джерел) права, формальної визначеності права як однієї з його основних властивостей у практичній діяльності  при тлумаченні норм права для з’ясування їх  суті, змісту та волі законодавця, вираженої в них. Таким чином, формально-юридичний метод випливає із самої природи держави і права, дозволяє досліджувати зв’язки між внутрішньою суттю і зовнішньою формою її вираження.

         Спеціально-юридичний метод полягає в описі державно-правової практики, юридичних норм тощо. За його допомогою встановлюються зовнішні ознаки правових явищ, їх відмінності, виробляються поняття та їх формулювання. Завданням цього методу є аналіз змісту чинного законодавства й практики його застосування державними органами.

         Порівняльно-правовий метод є конкретизацією частково-наукового порівняльного методу і заснований на зіставленні різних державних і правових систем, окремих державно – правових інститутів для виявлення спільного і відмінного між ними. Порівняльно – правовий метод застосовується при здійсненні типології держави і права; зіставленні елементів, що відносяться до однієї правової системи або їх порівнянні міжнародного і внутрішньодержавного законодавства. Адже переваги і недоліки нашої державно-правової системи не можна встановити без порівняння з іншими країнами.

         Метод державно-правового моделювання є логічним продовженням частково-наукового методу моделювання. Він дозволяє досліджувати державно-правові явища, процеси та інститути на їх моделях, тобто шляхом уявного, ідеального відтворення об’єктів, що досліджуються. Метод державно-правового моделювання як спосіб вивчення державно-правової дійсності спрямований на відтворення механізму дії держави і права, процесів правового регулювання. Цей метод застосовується, наприклад, у процесі законотворчості, коли в уяві формується механізм впливу закону на конкретні суспільні відносини.

         Серед інших спеціально — юридичних методів можна назвати й такі, як метод судової статистики, державно-правового експерименту, вироблення державно-правових рішень, тлумачення правових норм та ін.

         Методи юридичної науки не є чимось сталим і незмінним, їм притаманний динамізм. У міру розвитку науки вони безперервно вдосконалюються, розвиваються, з’являються нові методи, раніше не відомі в юриспруденції (наприклад, у зв’язку з розвитком комп’ютерних технологій все частіше застосовуються кібернетичні методи, методи комп’ютерної обробки правової інформації, створюються електронні бази даних чинного законодавства).

         На протязі довгого часу в науці йде боротьба між ідеалістичним і матеріалістичним методом пізнання, метафізикою й діалектикою. Філософською основою теорії держави і права служить діалектичний метод. До філософських законів і категорій безпосередньо близькими є: метод відштовхування від абстрактного до конкретного і від конкретного до абстрактного. Існує ще історичний метод і системний метод. Далі детальніше розглянемо конкретні методи. [26; 49]

         Історичний і логічний методи. Суть історичного методу полягає в тому, що процес розвитку державно-правових явищ відтворюється у всій багатогранності, враховується все позитивне, накопичене історичним досвідом. При логічному дослідженні держави і права необхідно відволікатись від усіх випадковостей окремих чинників, особливостей, несуттєвого.

         Метод сходження від абстрактного до конкретного. Згідно з цим методом пізнання здійснюється у два етапи. На першому етапі пізнання об’єкт сприймається як єдине ціле. На другому – за допомогою аналізу об’єкт явно розділюється на частини й описується за допомогою багатьох абстрактних визначень.

         І насамкінець, відзначимо, що розробка нових методів і оволодіння ними – питання нелегке, але розвиток теорії держави і права в Україні слід починати саме з методології цієї науки.

         Усі названі методи безумовно необхідні для проведення повноцінного, всебічного завершеного державно-правового дослідження; кожен з них може знадобитись на якомусь етапі – тому навіть з цієї причини методологія мусить бути множинною, , хоча і їх роль у науковому неоднозначна.


Висновки

            Методологічні аспекти державно-правових досліджень складають ті загальні питання, без вирішення яких не можна вивчати окремо взяті аспекти. Методологічна культура юриста – це його і світоглядна зрілість, і соціологічна грамотність, і правова інформованість, і професійна матеріальність. Значення методології не обмежується тільки вивченням загальної теорії держави і права чи інших юридичних наук, вона необхідна для практичної діяльності.

            Отже, існує необхідність у методологічному забезпеченні не лише  теоретичних пошуків, але й практичної діяльності у правовій сфері. Діяльність юриста – практика здійснюється на методологічній основі. Цим і пояснюється необхідність залучення майбутні спеціалістів юридичного профілю до науково – дослідницької роботи, що сприятиме формуванню у них навичок наукового аналізу, оволодінню юридичною методологією. Такі знання і навички стають фундаментом, на якому будується вся професійна діяльність юриста. Міцність цього фундаменту є вирішальним критерієм якості підготовки правознавців.

         Теорія права і держави тому і називається загальною, що являє собою теоре­тичну основу юридичної науки у цілому, усіх її галузей, об’єднує і цементує їх. Цим, власне, і визначається провідна методологічна роль загальної теорії права і держави щодо історико-правових, спеціально-галузевих та інших галузей юрис­пруденції. У такому розумінні теорія права і держави — фундаментальна галузь правознавства, яка виконує у її системі приблизно таку ж роль, як у природничих науках математика, біологія, теоретична фізика. Водночас загальна теорія права і держави спирається на дані галузевих юридичних наук, причому кожна з них має власну теорію, без якої не може бути жодної самостійної науки. Дуже важливий подальший розвиток і взаємозбагачення як загальної теорії, так і усіх галузевих теорій правознавства. У цьому один з найважливіших чинників подальшого підвищення рівня правової науки і теоретичної підготовки студентів — правників.

 


Список використаних джерел та літератури

  1. Алексеев С.С. Теория права. — Х.: Изд-во БЕК, 1994. — 224 с.
  2. Бачинин В.А. Энциклопедия философии и социологии права. СПб: Юридический центр, 2006. — 1093 с.
  3. Бачинін В.А., ЖуравськийВ.С., ПановМ.І. Філософія права: Підручник. — К.: Видавничий дім «Ін Юре», 2003.
  4. Беличева С.А., Беляева Л.И., Буданов А.В. и др. Юридическая педагогика: Учебник / Под ред. ВЯ.Кикотя, А.М.Столяренко. — М.: ЮНИТИ-ДАНА, Закон и право, 2004. — 895 с.
  5. Букреев В.И., Римская И.Н. Этика права. От истоков этики и права к мировоззрению: Учебное пособие. — М.: Юрайт, 1998. — 336 с.
  6. Выгорбина А.Е. Этика права. Опыт философско-социологического исследования нравственных основ права. — М.: Вузовская книга, 2005. — 156 с.
  7. Гегель Г.В.Ф. Феноменологія духу. К., 2004.
  8. Дамирли М.А. Право и история: эпистемологические проблемы (Опыт комплексного исследования проблем предмета и структуры историко-правового познания). — СПб.: Изд-во С.-Петерб. ун-та, 2002. — 456 с.
  9. ЖольК.К. Методы научного познанияилогика(для юристов).— К.: Атика, 2001. — 288 с.
  10. История политических и правовых учений: Учебник для вузов / Общ. ред. Нерсесянца В.С. — М.: ИНФРА-М, 1996. — 736 с.
  11. Костицький М.В. Філософські та психологічні проблеми юриспруденції: Вибрані наукові праці. — Чернівці: Рута, 2008. — 560 с.
  12. Копєйчиков В.В «Загальна теорія держави і права» — Навчальний посібник.-К.:Юрінком,1997
  13. Колодій А.М., Гусарєв С.Д., Калюжний Р.А., та інші «Основи держави і права» Навчальний посібник/; -К,:Либідь, 1997
  14. Корельський В.М і Перевалова В.Д. «Теория государства и права» Підручник/ — М., 1999.
  15. Лазарєв В.В. «Загальна теорія права і держави». М.:Юристъ, 1996
  16. Лазарєв В.В., Липень С.В. «Теорія держави і права», Підручник для вузів. М.:Спарк,2000.
  17. Матузова Н.И. Малько А.В. «Теорія держави і права» М.,1997.
  18. Нечитайленко А.А. «Основи теорії права» Навчальний посібник/.- Харків, 1998.
  19. Нерсесянц В.С. «Загальна теорія права і держави» М.,2000
  20. Настюк М. «Правознавство» підручник – Львів: Світ, 1995.
  21. Навроцький М.О., Костюк М.І., Рабінович П.М.та інші «Основи держави і права України»: Навчальний посібник/; За редакцією Д.С.Карпина-Львів, «Вільна Україна» 1994.
  22. Новрогодцев П.И. Историческая школа юристов. — СПб.: Лань, 1999. — 192 с.
  23. Рабінович П.М. «Основи загальної теорії держави і права» Навчальний посібник/. – К.:ШСДО,1995.
  24. Рабінович П. М. Проблеми трансформації методології вітчизняного правознавства.//Юриспруденція. 10.02.2004.
  25. Ромашов Р.А. Проблема соотношения понятий «право» и «закон» в контексте исторического и юридико-лингвистического анализа. — К., Симферополь: Логос, 2007. — 23 с.
  26. Теория права и государства. Под ред. проф. Н. Манова. Учебник для вузов. — М.: Издательство БЁК, 1995. — 336 с.
  27. Философия права: Учебник / Данильян О.Г., Байрачная Л.Д., Максимов С.И. и др.; Под ред. Данильяна О.Г. — Х.: Прапор, 2005. — 384 с.
  28. Філософія права: проблеми та підходи. Навчальний посібник / П.М. Рабінович, С.П. Добрянський, Д.А. Гудима, О.В. Грищук та ін. За заг. ред.. П.М. Рабіновича. Львів: Льв. нац. ун-тет, 2005. — 332 с.
  29. Харт Г.Л.А. Понятие права. — СПб.: Изд-во С.-Петерб. ун-та, 2007. — 302 с.
  30. Хропанюк В. Теория государства и права. – М.: 1994. с. 450.
  31. ШкодаВ.В. Вступ до правової філософії. Харків: Фоліо, 1997.
Становлення правової держави в Україні
Добро пожаловать!

Добавить комментарий

Your email address will not be published / Required fields are marked *