Механізм держави

Зміст

Вступ_ 3

Розділ І Механізм держави: поняття та структура_ 5

Розділ ІІ Державний апарат: поняття, його структура та співвідношення з механізмом держави  8

Розділ ІІІ Поняття та види державних органів 13

Висновки_ 29

Список використаних джерел та літератури_ 30

Вступ

         Кожна держава для повноцінного здійснення своїх завдань і реалізації функцій повинна створювати різноманітні організації, сукупність яких називається механізмом держави.

         Механізм держави є та реальна організаційна матеріальна сила, маючи яку держава здійснює владу. Механізм є структурним і предметним уособленням держави, являє собою матеріальну «речовину», з якої вона складається. Можна сказати, що механізм суть діяльне, постійно функціонуюче вираження держави.

         Механізм держави — це цілісна ієрархічна система державних органів і установ, що практично здійснюють державну владу, задачі і функції держави.

         Приведене визначення дозволяє виділити наступні характерні ознаки механізму держави.

  1. Це цілісна ієрархічна система державних органів і установ. Цілісність її забезпечується єдиними принципами організації, і діяльності державних органів і установ, єдиними задачами і цілями їхньої діяльності.
  2. Первинними структурними частинами (елементами) механізму є державні органи й установи, у яких працюють державні  службовці (чиновники, іноді них називають керівниками). Державні  органи  пов’язані  між  собою  початками субординації і координації.
  3. Для забезпечення державних владних велінь він має безпосередні знаряддя (установи) примусу, що відповідають технічному рівню кожної епохи,— збройні загони людей, в’язниці й ін. Без них не може обійтися жодне держава.
  4. За допомогою механізму практично здійснюється влада і виконуються функції держави.

         Між функціями держави і його механізмом зв’язок прямий і нерозривний. У силу того, що механізм саме і створюється для виконання функцій держави, останнім у цьому зв’язку належить визначальна роль. Органи держави й установи змушені підбудовуватися до її функцій, що змінюються. Якщо, приміром, у суспільстві беруть верх функції, що випливають із класових або національних протиріч, то слідом за цим неминуче виходять на перший план такі елементи механізму держави, як органи й установи насильства, примусу.  У навчальній літературі поняття «механізм» і «апарат» держави звичайно визнаються співпадаючими по обсягу і змісту. Вважається, що термін «механізм» лише підкреслює цілісність апарата, його спрямованість на результативну діяльність. Але насправді ці поняття мають певні відмінності, про що і буде йти мова у курсовій роботі.

         Метою даної курсової роботи є визначення поняття та ознак механізму держави і державного апарату.

         Для досягнення мети необхідно вирішити наступні задачі:

  1. дати визначення механізму держави та визначити його структуру;
  2. розглянути поняття та структуру державного апарату і його співвідношення з механізмом держави;
  3. визначити поняття та види державних органів.

         Об’єктом даної курсової роботи є суспільні відносини, які складаються у сфері функціонування механізму та апарату держави.

         Методологічний інструментарій дослідження базується на загально наукових методах. До того ж використовувався спеціальний правовий метод метод порівняльного аналізу, який дозволяє виявити схожі ознаки у декількох досліджуваних об’єктів, а також встановити розходження між ними.

         Теоретичну основу курсової роботи складають роботи правознавців Кравчука М.В., Нерсесянца В.С., Алексєєва С.С., Матузова М.І. та інших.

         Структурно курсова робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків та списку використаних джерел та літератури.

 

 

 

 

 


Розділ І Механізм держави: поняття та структура

         Механізм держави — це система всіх державних організацій, які здійснюють її завдання і реалізують функції. Соціальне призначення держави виконується її механізмом, який складається з органів держави, державних підприємств і державних установ, які, в цілому, називаються державними організаціями.

         Ознаки механізму держави:

         1) це ієрархічна система, тобто система, побудована на заса­дах субординації та координації. Політико-організаційну основу системи складають органи держави, територія держави, збройні сили та інші державні військові формування, державні символи, столиця держави;

         2) це цілісна система внутрішньо організованих елементів, яка має єдині принципи побудови і єдині завдання та цілі діяльнос­ті. Кожний із суб’єктів механізму держави як його системний елемент є органічно обумовленим усіма іншими його елемента­ми і функціонуванням системи в цілому;

         3) це система, яка має чітку структуру з певними зв’язками між її елементами. Первинними елементами є державні органи.

         Як механізм годинника складається з різних елементів, так і механізм держави, будучи єдиним, містить у собі органи, блоки, підсистеми і навіть самостійні гілки влади: законодавчу, вико­навчу, судову. В цій розчленованості просліджується ієрархія:

         різні державні органи, їх блоки, підсистеми посідають неодна­кове місце у державному механізмі, але усі разом повинні діяти злагоджено і без збоїв. Так, одну з підсистем держави утворю­ють вищі органи держави: представницькі, виконавчі, глава дер­жави. Інша підсистема — місцевого рівня: Ради та їх виконко­ми, державні адміністрації та їх глави. Особливою підсистемою є судова, а також правоохоронні органи: прокуратура, міліція, органи служби безпеки та ін.;

         4) це система, яка має єдину бюджетну, грошову, банківську системи, державну власність, котрі становлять Ті організаційно-економічну основу;

         5) це взаємодіюча, динамічна і реально працююча система, за допомогою якої функціонує держава, здійснюється управління суспільством (по суті, механізм держави створюється для вико­нання її функцій).

         У літературі можна зустріти ототожнення «механізму» і «апа­рату» держави. Тим часом поняття механізму держави ширше за поняття державного апарату за складом і структурою. Механізм держави, по суті, є апаратом у дії, у функціонуванні — із усіма зв’язками, що існують і виникають між його частинами. [1; 185]

         Механізм держави має розглядатися не як проста сукупність складових його елементів (державних органів, організацій, уста­нов), а як система цих елементів, функціонально сумісних, уз­годжених між собою і системою в цілому, котрі перебувають у постійному відновленні з метою підтримання своєї основної фу­нкції — управління.

         Структура механізму держави показана на схемі.

Механізм держави

Державні органи, що мають владні повно­важення, тобто державний апарат, який міс­тить у собі два важливих структурних еле­менти: апарат управління, що складається з чиновників — державних службовців, які спеціально займаються управлінням; апа­рат примусу — армія, поліція, розвідка і контррозвідка, митниця (деякою мірою), тюрми, виправні заклади та ін.

Державні устано­ви, державні під­приємства, що не мають владних по­вноважень

• організаційні і фінансові кошти •

         Слід відрізняти державні органи, що мають владні повнова­ження, і державні підприємства і установи, що не мають владних повноважень. За цим критерієм можна розмежувати механізм держави і апарат держави, які лише в своїй основі й збігаються.

         Державні підприємства і державні установи — це такі організації, які під керівництвом державних органів (апарату держави) практично здійснюють функції держави у сфері виробничої діяльності, безпосередньо пов’язаної зі створенням матеріальних цінностей (державні підприємства — завод, фабрика, хлібопекарня), чи діяльності, пов’язаної зі створенням нематеріальних цінностей (державні установи — школи, театри, музеї, лікарні). Державні підприємства й установи, як складові частини системи державних організацій, тобто механізму держави, являють собою організовані державою трудові колективи робітників і службовців на чолі з призначеним державою і діючим на основі єдиноначальності відповідальним керівником. На відміну від державного апарату, зміст діяльності державних підприємств полягає у створенні матеріальних цінностей, задоволенні суспільних інтересів, здійсненні інших економічних функцій. Державні установи займаються невиробничою діяльністю і покликані задовольнити суспільні інтереси у сфері охорони здоров’я, наукових досліджень, проектування, освіти тощо.

         Державні установи й організації відрізняються від державних органів тим, що вони не мають владних повноважень, тобто не є носіями державної влади. Вони відрізняються від державних органів також своєю, тільки їм притаманною, організаційною структурою, характером повноважень. Так, адміністрація підприємства чи установи здійснює управлінські функції виключно у сфері своєї діяльності в рамках конкретного підприємства чи установи, у той час, коли владні повноваження державного органу поширюються на невизначене коло осіб. Пам’ятаючи відмінність між державними організаціями й установами та державними органами, необхідно мати на увазі, що їх не можна протиставляти одне одному, вони є складовими механізму держави, і власне державний апарат, тобто система державних органів, у процесі здійснення державного керівництва забезпечує практичну реалізацію функцій держави, завдяки діяльності підприємств і установ, якими він керує. [4; 462]


Розділ ІІ Державний апарат: поняття, його структура та співвідношення з механізмом держави

            Апарат держави — це система всіх державних органів, які здійснюють її завдання і функції. Апарат сучасної демократичної держави характеризується наступними ознаками:

         демократизмом, тобто він будується на основі здійснення принципу народовладдя і виконує волю переважної більшості населення;

         суверенністю, тобто незалежністю від будь-яких політичних сил у суспільстві при здійсненні своїх завдань і функцій;

         законністю, тобто точним і неухильним виконанням вимог закону всіма державними службовцями, всіма державними органами;

         гуманізмом, спрямованістю на забезпечення прав і свобод людини, орієнтацією всієї діяльності на інтереси людини;

         соціальною справедливістю, тобто забезпеченням консенсусу у суспільстві, балансу інтересів різних його груп;

         розподілом влади, тобто поділом єдиної державної влади на законодавчу, виконавчу і судову, за наявності ефективних механізмів їхньої взаємодії та взаємоконтролю та при незалежності кожної з них.

         Державний апарат складається з різних за своїм призначенням, функціями та завданнями державних органів.

         Для державного апарату потрібні спеціально підготовлені кадри чиновників-у правлінців, які мають необхідну кваліфікацію і професіоналізм. Прошарок людей, зайнятих на роботі в апараті держави, визначають як бюрократію (бюрократ — грец. столоначальник). Даний термін вживають і для негативної характеристики таких проявів у діяльності державного апарату, як формалізм, тяганина, кар’єризм, прагнення до особистої вигоди, корумпованість, байдужість до людей та їх потреб.

         Щоб перебороти негативні явища, використовуються демократичні методи і стиль роботи, ціла система спеціально розроблених реально діючих заходів і механізмів, покликаних приборкати, стримати бюрократизацію. Ефективні такі заходи, як заміщення посадових осіб за конкурсом, переведення управлінського апарату на роботу за контрактом, позбавлення державних службовців права брати участь у комерційній діяльності, але одночасно встановлення для них високого рівня заробітної плати (соціально-правова захищеність), яка забезпечує зацікавленість у чесній службі. Управлінський апарат має бути інструментом органів влади, обраних і контрольованих народом.

         Для підвищення ефективності і якості функціонування державного апарату необхідно, щоб в основі його організації і діяльності була система принципів.

         Принципи організації і діяльності державного апарату — відправні засади, незаперечні вимоги, висунуті до формування і функціонування державних органів.

         Основні принципи організації і діяльності державного апарату,

         1)  пріоритет прав і свобод людини;

         2)  єдність і поділ влади;

         3)  верховенство права — виражається, наприклад, у праві оскарження в суді рішень державних органів, відшкодуванні шкоди, заподіяної їх незаконними діями;

         4)  законність;

         5)  ієрархічність — підлеглість по вертикалі;

         6)  організаційно-правова зв’язаність діяльності державних органів і посадових осіб;

         7)  поєднання виборності і призначуваності;

         8) демократизм методів і стилю роботи;

         9) змінюваність;

         10)  поєднання колегіальності та єдиноначальності;

         11)  гласність і урахування громадської думки;

         12)  професійна компетентність;

         13) економічність, програмування, науковість;

         14)  право рівного доступу до державної служби. [6; 231]

         Можливе двояке розуміння апарату держави: у вузькому і широкому розумінні.

         Апарат держави (у вузькому розумінні) — власне управлінсь­кий апарат або апарат виконавчої влади, який складається з чи­новників і очолюється вищими виконавчими органами.

         Апарат держави (у широкому розумінні) — поряд із власне управлінським апаратом включає главу держави, парламент, місцеві органи управління, збройні сили, міліцію (поліцію), дип­ломатичні представництва за кордоном та ін.

         Ознаки апарату держави:

         1) система державних органів, що становить собою налагод­жену структурну організацію, засновану на загальних принци­пах, єдності кінцевої мети, взаємодії та орієнтовану на забезпе­чення реалізації функцій держави;

         2) система юридичне оформлених державних органів, тобто таких, що наділені компетенцією (повноваженнями, предметом ведення, юридичною відповідальністю) і займаються управлін­ням суспільством на професійній основі як носії влади;

         3) система державних органів, у рамках якої діяльність дер­жавних службовців суворо відмежована від «власності», яка на­лежить їм як суб’єктам;

         4) система органів, кожний із яких має матеріально-технічні засоби для здійснення цих функцій;

         5) система органів, диференційованих відповідно до прин­ципу поділу влади на законодавчу, виконавчу і судову;

         6) система органів, яка здійснює свою діяльність з управлін­ня суспільством і виконання функцій держави у формах безпо­середньо управлінських і правових.

         Безпосередньо управлінські форми діяльності державного апа­рату не мають юридичного характеру.

         Їх функції:

  • організаційно-регламентуюча — розробка наукових рекомендацій, підготовка проектів документів, організація виборів та ін.;
  • організаційно-господарська — бухгалтерський облік, статистика, постачання та ін.;
  • організаційно-ідеологічна — роз’яснення нормативних актів, формування громадської думки та ін.

         Правові форми діяльності державного апарату мають юридич­ний характер: правотворча, правозастосовна, правоохоронна, кон­трольно-наглядова, установча.

         Правотворча діяльність — форма діяльності компетентних органів держави зі встановлення, зміни або скасування право­вих норм. Ця діяльність охоплює підготовку проектів норматив­них юридичних актів, їх прийняття та видання.

         Правозастосовна діяльність — форма діяльності компетент­них органів держави з реалізації правових норм. Ця діяльність охоплює організацію і контроль за додержанням правових норм.

         Правоохоронна діяльність — форма діяльності компетентних органів держави з попередження правопорушень і притягнення правопорушників до юридичної відповідальності. Вона здійсню­ється з метою охорони і захисту правових норм шляхом застосу­вання заходів юридичного впливу до правопорушників.

         Державні органи є структурними ланками державного апа­рату.

         Орган держави — частина державного апарату — група осіб або одна особа, що має юридичне визначену державно-владну компетенцію для виконання завдань і функцій держави. Кож­ний орган держави створюється для здійснення певного виду державної діяльності, тобто має свої предмет ведення, завдання і функції. [7; 413]

         Структура органу держави:

Апарат, що безпосередньо виконує завдання і функції держави

Допоміжний апарат

— має державно-владні повноваження

— не має державно-владних повноважень

 

 


Розділ ІІІ Поняття та види державних органів

         Основоположну значущість для з’ясування змісту і форм державного владарювання має поняття державного органу (органу держави) або органу державної влади. Практично завжди держава сприймалася як своєрідний агрегат, складне утворення, сукупність або система певних елементів. І хоча про державні органи в тому або іншому словесному вираженні почали писати лише за нових історичних часів, уже перші визначення держави, по суті, містили передбачення щодо існування відповідних складових державної організації.

         Ще за античних часів держава розглядалась як людський організм (Платон). Органістичні погляди на державу були поширені у середньовіччі. Надалі вони знайшли відображення в цілісній теорії, відомої як органічна. Ця теорія поступово відійшла від антропогенних оцінок держави і вже у XVII ст. знаходилась на позиціях її характеристики як політичного організму. Органістичні погляди в тому ж XVII ст. формулювались й окремими представниками природно-правового вчення про державу (Гоббс). Характеристика держави як політичного організму послугувала у подальшому доктринальному визначенню понять державного механізму і державного органу, генетичне пов’язаних з розвитком теорії і практики конституціоналізму. Вже у перших основних законах були встановлені основи функціонування державного механізму та його найважливіших складових, хоча згадувані поняття в них не були сформульовані і відповідні терміни не використовувались.

         Поняття державного органу набуло вжитку в XIX ст., коли на грунті поширення ідей народного суверенітету і розподілу влад склалася уява про державу як засіб здійснення влади, що належить народові. Цей засіб (механізм) розглядався як такий, що об’єктивно має складну організацію, елементами якої є державні органи. Вже Ш.Монтеск’є, спростовуючи практику функціональної неподільності державної влади за часів феодального абсолютизму, натякав на класифікацію державних органів за смислом пропонованої ним концепції розподілу влад. Однак головним у його концепції було розмежування трьох влад як політичне зумовлених і відносно самостійних явищ, а не окреслення головних функцій (законотворчість, державне управління, правосуддя) у межах єдиної державної влади з виокремленням органів, призначених для їх здійснення.

         Концепція розподілу влад відіграла важливу роль для становлення теорії компетенції державних органів. Будучи однією з основ конституціоналізму, вона, по суті, вимагала визначення меж владарювання, здійснюваного за змістом законодавчої, виконавчої і судової влад. Водночас згадувана концепція передбачала відмову від будь-якої довільності у засобах і формах здійснення владарювання. Обмеження і формалізація сфери державної влади, що є однією з ознак так званої конституційної держави, потребували розроблення абстрактного за смислом наукового інструментарію. Саме у XIX ст. формулюються такі поняття, як компетенція і повноваження. Тоді ж пропонуються більш-менш узагальнені тези щодо державних органів та їх різноманітні класифікації.

         Першоджерелом вітчизняних теоретичних конструкцій щодо державних органів треба вважати погляди німецьких вчених XIX ст., найбільш відомим з яких є Г.Еллінек. Цей автор запропонував, по суті, цілісну теорію державних органів. Відзначаючи «численність» органів сучасної йому держави, він сформулював своєрідний постулат, за яким «необхідність державних органів випливає вже із самої суті держави як єдиного організованого союзу». Тим самим непрямо засвідчувалося формальне поняття державного органу — структурний елемент «єдиного організованого союзу». При цьому вчений зазначав, що не існує «двох осіб — особи держави і особи органу, які б були між собою у правових відносинах; держава і орган, навпаки, утворюють єдине ціле». На його думку, держава може існувати лише опосередковано через існування своїх органів, поза якими вона є «юридичним ніщо». Проте органи виражають не свою волю, а волю держави. Тому вони практично не є самодостатніми суб’єктами права.

         Орган представляє державу, але не як окрема особа у праві і тільки в межах своєї компетенції. Саме компетенція, за Г.Еллінеком, є стрижневою і якісною характеристикою державного органу, який не має жодних суб’єктивних прав. На практиці можливі колізії (конфлікти) компетенцій і компетенційні спори різних державних органів. Такі спори можуть вирішуватися у формі судового процесу. Однак від цього відповідні державні органи не набувають природи окремих від держави осіб (суб’єктів) у праві. Спори між ними — це спори в «середовищі представників одного і того ж суб’єкта права» — держави, спори не про права, а про компетенцію. Іншими словами, це завжди спори про об’єктивне, а не суб’єктивне право. Вочевидь, що саме такий характер мають фактично компетенційні спори, що розглядаються Конституційним Судом України.

         Г.Еллінек насамперед визначав безпосередні органи (тобто вищі органи держави), статус яких встановлений конституцією. Такі органи могли бути як одноособовими (монарх), так і колегіальними. Серед безпосередніх він виділяв креативні органи, або ті, що призначають. Ці органи, діючи на основі встановленої конституцією компетенції, уповноважені формувати склад інших, включно безпосередніх органів. Відмінності вбачалися Г.Еллінеку між первинними і вторинними органами: вторинний орган є органом відносно первинного («орган органу») і представляє його. Пропонувались також класифікації органів на самостійні і несамостійні, на нормальні і надзвичайні та деякі інші.

         Запропонована Г.Еллінеком класифікація (класифікації) органів грунтувалася на сучасних йому державній практиці і здобутках юридичної теорії. Проте за її критеріями можна характеризувати державний механізм України. Так, безпосередніми державними органами є Верховна Рада України, Президент України, Кабінет Міністрів України і Конституційний Суд України. Одноособовим державним органом є Президент України. Креативні функції виконують Верховна Рада України, Президент України і, меншою мірою, Кабінет Міністрів України. Вторинними органами є комітети Верховної Ради України, тимчасові слідчі комісії і тимчасові спеціальні комісії Верховної Ради України, урядові комітети тощо. Несамостійними органами є консультативні, дорадчі та інші допоміжні органи, утворювані Президентом України для здійснення своїх повноважень відповідно до п. 28 частини першої ст. 106 Конституції України.

         Теоретичні здобутки німецької юридичної школи в царині проблематики державних органів були сприйняті так званими дореволюційними вченими. Зокрема, О.О.Жилін, який певний час працював професором Київського університету, зазначав, що державний орган — це, по суті, «технічний термін для позначення певних відносин у державному союзі, утворюваних існуючим у цьому союзі правопорядком». На його думку, державні органи покликані діяти від імені держави, виражаючи її волю. Ф.Ф.Кокошкін застерігав, що «органом держави можна назвати лише той, який вчиняє певні юридичні акти, які вважаються проявом волі держави у праві, або, щонайменше, беруть участь у вчиненні таких актів». Названі та інші автори виходили зі своєрідної інтегральності понять держави і державного органу, з тотожності їх загального смислу.  [3; 273]

         За радянських часів, знайшовши розвиток і оформлення в рамках загальної теорії держави і права, державного управління та радянського будівництва, проблематика державних органів була сферою інтересів багатьох дослідників. Перебуваючи на позиціях «класового аналізу» держави і водночас запозичивши певні здобутки старої доктрини стосовно поняття і сутності державних органів, вони сформулювали низку теоретичних положень, зміст яких значною мірою залишається актуальним. Зокрема, було констатовано, що не кожний державний інститут (елемент державного механізму, або апарату) є державним органом, і визначено поняття органу.

         Разом з тим за радянських часів поняття державного органу (органу держави), що було тоді широко прийняте, певною мірою протиставлялось поняттю органу державної влади. За тодішньою політико-правовою теорією державний механізм розглядався як система різних органів держави — насамперед органів державної влади, а також органів державного управління, судових органів і органів прокуратури. І лише ради усіх рівнів вважалися власне органами державної влади. Як зазначалось у літературі, «поняття «орган державної влади» народилось у нашій країні у зв’язку з необхідністю закріпити верховенство Рад як головної державної форми народовладдя». Проте внаслідок суспільно-політичного і державно-правового розвитку ще за відповідних часів наведена характеристика державного механізму була коригована, і всі державні органи поступово почали визнавати органами державної влади.

         Тому термін «орган державної влади» увійшов до інструментарію вітчизняної юридичної теорії і практики обтяженим певними непорозуміннями. До таких непорозумінь віднесені й ті, що виникають у зв’язку із сприйняттям ідей Ш.Монтеск’є про розподіл влад (або за прийнятою у нас термінологією — поділ влади). Зокрема, у вжиток увійшли формулювання «гілка влади» та похідні від нього, причиною чого є невдалий подвійний переклад вживаного Ш.Монтеск’є словосполучення «separation des pouvoirs». Один з перекладів цього словосполучення російською — «разветвление властей». Однак українською воно має бути перекладене як «розгалуження влад». Тому, ймовірно, «галузь влади», а не «гілка влади».

         Принцип розподілу влад іноді помилково трактується як такий, що засвідчує наявність у держави трьох влад з особливими повноваженнями. Однак за усталеною юридичною теорією повноваженнями наділені державні органи та посадові особи, а не умовні «гілки». Фактично в Конституції України йдеться про три головні функції державної влади, які реалізуються спеціалізованими органами. Ніяких «гілок влади» та їх повноважень в Конституції України не передбачено. Закріпивши принцип розподілу влад як засаду організації і здійснення державної влади, її автори тим самим зак-центували на тому, що влада реалізується насамперед органами, які визначені як органи законодавчої, виконавчої і судової влади. Викладене не виключає можливості наукового формулювання інших функцій державної влади, аніж згадані три головні. Адже її зміст не обмежується змістом повноважень органів законодавчої, виконавчої і судової влади, хоча саме ці повноваження об’єктивно становлять його основу.

         Головним є не відповідне місце, а зміст повноважень конкретних державних органів, особливості компетенційних зв’язків з іншими органами. Спроби кваліфікувати нові галузі («гілки») влади, інші, аніж ті, котрі є конституційне зумовленими, навряд чи є конструктивними. З цього приводу можна послатися на сучасного дослідника Ю.М.Козлова, який, обстоюючи практичну цінність ідеї розподілу влад, оцінював як «суто арифметичний, а тому формальний підхід, коли влада подрібнюється на елементи, що відповідають системі державних органів, яка складалася з тих чи інших (нерідко суб’єктивних) причин». Така оцінка є адекватною стану вітчизняної юридичної теорії. Конструювання будь-якої четвертої, п’ятої тощо галузі влади не створить додаткових можливостей щодо удосконалення функціонування державного механізму.

         Термін «орган державної влади» є вихідним за Конституцією України. Похідними від нього є терміни «орган законодавчої влади», «орган виконавчої влади» і «орган судової влади» («суд»). В конституційному тексті вживаються й інші терміни, складовою яких є слово «орган». Зокрема, в частині другій ст. 59 згадано державні органи. За змістом положення частини третьої ст. 5 у непрямій формі використано термін «орган держави». Комплексний аналіз положень Основного Закону дозволяє дійти висновку, що на відповідному рівні терміни «орган державної влади» і «державний орган» («орган держави») вживаються як синоніми. Про органи стосовно держави в Конституції України йдеться не лише в контексті розподілу влад. Наприклад, у частині третій ст. 17 використаний успадкований з практики радянських часів термін «правоохоронні органи держави», який, по суті, є евфемізмом.

         У літературі, виданій ще за радянських часів, сформульовані визначення державного органу, яких загалом дотримуються вітчизняні автори. Практично всі відповідні визначення спираються на виділення певних ознак державного органу. До таких ознак насамперед віднесені виокремленість органу як відносно самостійної частини державного механізму (апарату) і його наділення державно-владними повноваженнями з метою безпосередньої участі в peaлізації функцій держави. Тим самим державний орган — це виокремлена і відносно самостійна частина (елемент) механізму держави, яка наділена юридичне встановленими владними повноваженнями для здійснення визначених завдань, що безпосередньо пов’язані з реалізацією тієї чи іншої функції держави. Головним є те, що влада держави не розподіляється між її органами і є цілісним явищем: державні органи наділені не частинами влади, а повноваженнями.

         За змістом повноважень державний орган має право видавати акти (владні приписи), які створюють юридичні наслідки зовні самого органу і є обов’язковими для інших суб’єктів права. Реалізація цих актів у необхідних випадках забезпечується державним примусом. При цьому природу державного органу не може змінити обсяг, більший або менший, його повноважень. Поширеним є підхід, за яким повноваження органу становлять його компетенцію. Водночас компетенцію державного органу нерідко визначають як сукупність не тільки повноважень, а й предметів відання, що є сферами суспільних відносин, в яких відповідний орган є компетентним. Компетенція державного органу об’єктивно походить від самої держави. Вона обов’язково фіксується у правових формах, а за її змістом визначається статус органу.

         Визначенню компетенції (повноважень) державних органів присвячена значна частина положень будь-якої конституції, що засвідчує її природу як основного закону держави. Проте конституційне встановленими є статуси лише вищих органів держави. Звичайно кожному з вищих органів держави присвячена окрема частина (розділ, глава) в структурі конституції, якою врегульовано порядок його формування, визначено повноваження та основні засоби їх реалізації тощо. Конституційна регламентація функціонування інших державних органів має загальний характер. Не є винятком і Конституція України, яка практично передбачає певні підходи до визначення державного органу, або органу державної влади. Згідно з частиною другою ст. 19 органи державної влади «зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України». З цього випливає, що за змістом положень Основного Закону повноваження органу державної влади (державного органу) мають бути визначені конституційне і (або) законодавче.

         Такий висновок, зокрема стосовно органів виконавчої влади, підтверджується частиною другою ст. 120 Конституції України, за якою організація, повноваження і порядок діяльності Кабінету Міністрів України, інших центральних та місцевих органів виконавчої влади визначаються Конституцією і законами України. Разом з тим у співвідношенні наведених конституційних положень з положенням п. 10 ст. 116 Конституції України, яким передбачено визначення функцій Кабінету Міністрів України Конституцією та законами України, актами Президента України, виникає протиріччя. Зміст цього протиріччя в тому, що функції уряду можуть бути визначені підзаконними актами (указами Президента України), а встановлення у такий спосіб його повноважень неприпустиме. Суть же відповідного протиріччя в тому, що за прийнятими в управлінський науці підходами функції органу є більш загальним явищем, ніж його повноваження, і реалізуються вони шляхом здійснення повноважень.

         Повноваження державних органів можуть бути визначені і підзаконними актами. Така можливість об’єктивно існує за змістом ст. 92 Конституції України, відповідно до якої виключно законами визначаються організація і діяльність органів виконавчої влади (п. 12 частини першої); судоустрій, судочинство, статус суддів, організація і діяльність прокуратури, органів дізнання і слідства, органів і установ виконання покарань (п. 14); організація і порядок діяльності Верховної Ради України тощо. За будь-яких умов названа стаття не містить передбачень щодо законодавчого унормування статусу всіх тих державних органів, статус яких конституційне не встановлений. Тому поняття державного органу можна сприймати як ширше, ніж поняття органу державної влади. Якщо статус державного органу може бути визначений підзаконними актами, звичайно прийнятими на основі так званих статусних законів, то статус органу державної влади визначається виключно Конституцією і (або) законами України. [8; 196]

         Тим самим органи державної влади можуть вважатися різновидом державних органів, який має вищий рівень правового забезпечення статусу. І хоча такий підхід є формальним і виглядає дещо штучним, він відповідає змістові Конституції України і реаліям державної практики. Його штучність значною мірою зумовлена самим терміном «орган державної влади», який не має змістових особливостей порівняно з терміном «державний орган» і, як було засвідчено, укорінений у практиці державного владарювання за радянських часів. Прикметно, що в жодному з основних законів, прийнятих в інших країнах, ніж так звані соціалістичні і пострадянські, термін «орган державної влади» не вживається. Відповідним цілям слугує термін «державний орган» («орган держави»), хоча в конституційній практиці звичайно взагалі уникають будь-якої термінології узагальненого характеру, пов’язаної з визначенням державного механізму та його складових.

         В Конституції України поняття органу державної влади (державного органу) послідовно відокремлюється від поняття органу місцевого самоврядування. Таке відокремлення зумовлене відображенням в Основному Законі ідей, які характеризують теорію природного права общини (громади), відому ще з середини XIX ст. За цією теорією місцеве самоврядування є окремим видом публічного владарювання, відмінним від державного владарювання. Однак у сучасних розвинутих країнах відповідні ідеї, звичайно, не дискутуються, хоча б через їх нереальність. В Україні прийняття цих ідей послугувало ліквідації системи рад і водночас спричинило певні проблему «концептуального» характеру. Однією з таких проблем є: куди віднести органи, визначені органами Автономної Республіки Крим, -до органів державної влади (державних органів) чи до органів місцевого самоврядування. Цю проблему виводять з Конституції України, адже згідно з насамперед частиною другою ст. 5 народ здійснює владу, зокрема, через органи державної влади та органи місцевого самоврядування, і «органів влади територіальної автономії» або подібних у ній не передбачено. Якщо за прийнятою у більшості країн політико-правовою ідеологією визнати «органи місцевого самоврядування» такими, що здійснюють державне владарювання (але в дещо відмінних формах від «власне» державних органів), то згадувана проблема не виникатиме. За своєю природою владарювання, здійснюване в усіх адміністративно-територіальних одинцях, включаючи територіальні автономії, у більшості країн сприймається як державне владарювання з певними особливостями. До таких особливостей у першу чергу віднесене формування частини органів, що функціонують на рівні адміністративно-територіальних одиниць із «звичайним» і автономним статусами, шляхом місцевих виборів. Верховну Раду Автономної Республіки Крим, використовуючи прийняту у нас термінологію, можна характеризувати як представницький орган особливого місцевого самоврядування, що в межах територіальної автономії здійснює повноваження у сфері державного владарювання. Рада міністрів Автономної Республіки Крим відповідно має сприйматися як виконавчий орган такого самоврядування. Водночас, враховуючи встановлений порядок призначення та звільнення Голови Ради міністрів Автономної Республіки Крим (за погодженням з Президентом України) і повноваження Президента України скасовувати акти Ради міністрів Автономної Республіки Крим, цей орган треба визнати реально сполученим із системою органів виконавчої влади. Такий «подвійний» статус Ради міністрів Автономної Республіки Крим є відображенням особливого характеру територіальної автономії як складової системи адміністративно-територіального устрою України.

         Отже, ознаки органу держави наступні:

         1) формується державою або безпосередньо народом (наприк­лад, парламент) відповідно до закону і функціонує на його ос­нові;

         2) має передбачені конституцією або іншими законами спеціальні функції, які він здійснює від імені держави;

         3) має державно-владні повноваження, що дозволяють йому здійснювати юридичне обов’язкові дії:

         а) видає нормативні та індивідуальні акти;

         б) здійснює контроль за точним і неухильним виконанням вимог, передбачених цими актами;

         в) забезпечує і захищає ці вимоги від порушень шляхом застосування заходів виховання, переконання, стимулювання, у разі потреби — державного примусу;

         4) функціонально взаємодіє із іншими органами в процесі реалізації своїх повноважень, керуючись принципом «дозволено лише те, що прямо передбачено законом». Принцип «дозволене усе, що не заборонено законом» не належить до діяльності державних органів. Цей принцип діє у сфері майнових відносин громадян, юридичних осіб;

         5) складається із службовців, що перебувають в особливих правовідносинах один з одним і органом: обсяг, порядок використання ними владних повноважень встановлюються законом і набувають конкретизації в посадових інструкціях, штатних розкладах та ін.

         6) має необхідну матеріальну базу — казенне майно, що знаходиться в його оперативному управлінні; свій рахунок у банку;

джерело фінансування — державний бюджет;

         7) має організаційну структуру (побудова за видами окремих служб і чисельним складом), територіальний масштаб діяльності, систему службової підзвітності та службової дисципліни.

         Державні органи, що мають владні повноваження, можуть бути поділені за різними критеріями.

  • За способом утворення:

         виборні (представницькі органи);

         призначувані (наприклад, органи прокуратури, виконавчо-розпорядчі органи);

         що успадковуються (спадковий монарх).

  • За строком функціонування:

         постійні — створюються без обмеження строку дії;

         тимчасові — створюються для досягнення короткострокових цілей.

  • За територією дії:

         загальні (загальнофедеральні у федеративній державі) — поширюються на всю територію держави;

         суб’єктів федерації — у федеративній державі;

         місцеві — діють в адміністративно-територіальних одиницях.

  • За характером компетенції:

         органи загальної компетенції — уряд;

         органи спеціальної компетенції — міністерства тощо.

  • За порядком здійснення компетенції:

         колегіальні — парламент (Верховна Рада);

         єдиноначальні — президент.

  • За правовими формами діяльності:

         правотворчі;

         правозастосовні;

         правоохоронні;

         контрольно-наглядові;

         установчі.

  • За принципом поділу влади:

         законодавчі;

         виконавчі;

         судові.

  • За характером і змістом діяльності:

         законодавчі (парламент);

         виконавчі (уряд);

         правоохоронні (міліція, органи безпеки);

         судові (суди — вищі і місцеві);

         контрольно-наглядові (прокуратура, державні інспекції).

         Підрозділом держави є її глава (президент у республіці, монарх у конституційній монархії). Президент в Україні не віднесений Конституцією до посадових осіб виконавчої влади. Він вважається вищою посадовою особою держави. Фактично він є і главою держави, і главою виконавчої влади. Дане фактичне становище потребує конституційного закріплення.

         Будучи побудованою за принципом розподілу влади, єдина система органів державної влади складається пе­редусім із органів трьох видів. Згідно із ст. 6 Конституції України, розрізняють органи законодавчої, виконавчої і судової влади. Кожний з цих видів є підсистемою єдиної системи державних органів України.

         Єдиним органом законодавчої влади в Україні є пар­ламент — Верховна Рада України. Він є представниць­ким органом, тому обирається безпосередньо народом на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування.

         До складу Верховної Ради входять два органи, які мають особливий правовий статус — Рахункова палата та  Уповноважений  Верховної  Ради  України  з  прав людини.

         Згідно із Законом України «Про Рахункову палату» від 11 липня 1996 р. Рахункова палата є постійно діючим органом контролю, який утворюється Верховною Радою України, підпорядкований і підзвітний їй. Особливість правового статусу цього органу полягає в тому, що він здійснює свою діяльність самостійно, незалежно від будь-яких органів державної влади.

         Специфіка статусу органу Уповноваженого Верхов­ної Ради України з прав людини в тому, що, згідно із Законом України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини» від 13 листопада 1997 р., він є органом, який на постійній основі здійснює парла­ментський контроль за додержанням конституційних прав і свобод людини і громадянина та захист кожного на території України в межах юрисдикції.

         Представницьким органом Автономної Республіки Крим є Верховна Рада Автономної Республіки Крим. До представницьких органів державної влади належать та­кож місцеві ради в областях, містах обласного значення, районах, районах у містах, ради міст загальнодержавного значення — Києва та Севастополя, ради міст республі­канського значення, а також ради в містах районного значення, селах та селищах.

         До виконавчих органів України належать: вищий орган у системі органів виконавчої влади — Кабінет Мі­ністрів України; Рада міністрів Автономної Республіки Крим, міністерства, інші центральні органи виконавчої влади, місцеві державні адміністрації на відповідній те­риторії. У сукупності вони складають єдину систему ор­ганів виконавчої влади.

         На відміну від органів законодавчої влади органи виконавчої влади призначаються Президентом України. Органи виконавчої влади здійснюють виконавчу діяль­ність, яка полягає у виконанні Конституції України, нормативних актів законодавчих органів державної вла­ди, Президента України, а також організовують вико­нання цих актів шляхом розпорядництва.

         За характером своїх повноважень органи виконавчої влади поділяються на органи загальної компетенції, які відають всіма або багатьма галузями виконавчої діяль­ності (Кабінет Міністрів України, наприклад), і органи спеціальної компетенції (міністерства, інші органи дер­жавної виконавчої влади).

         У свою чергу, органи спеціальної компетенції залеж­но від повноважень поділяються на галузеві органи, які відають певними галузевими управліннями (міністерст­ва), та міжгалузеві, які здійснюють міжгалузеве управ­ління (Державні Комітети).

         Органи виконавчої влади підрозділяються також на колегіальні і єдиноначальні. До перших належать, на­приклад, Кабінет Міністрів України, до других — мі­ністерства та інші органи виконавчої влади.

         Третій вид державних органів становлять органи су­дової влади. Це — Верховний Суд України як найвищий судовий орган у системі судів загальної компетенції, вищі судові органи спеціалізованих судів, апеляційні та місцеві суди. У своїй сукупності ці суди складають судо­ву систему України. Вони здійснюють судову владу на основі конституційного, цивільного, кримінального, ар­бітражного судочинства.

         Для органів судової влади характерним є те, що суд­ді обираються безстроково.

         Особливе, відокремлене місце від судової системи має Конституційний Суд України — єдиний орган конс­титуційної юрисдикції в Україні, який відрізняється від судів загальної і спеціальної компетенції порядком утво­рення (судді Конституційного Суду України призна­чаються Верховною Радою України, Президентом Украї­ни та з’їздом суддів України), складом (18 суддів), спе­цифікою судового провадження та його процедурою, особливістю юридичної сили та обов’язковості рішень Конституційного Суду, а також строком призначення на посаду (дев’ять років без права бути призначеним на по­вторний строк).

         Особливим видом державних органів, який не на­лежить до жодного виду органів державної влади, є ор­гани прокуратури. На прокуратуру України покладається підтримання державного обвинувачення у суді; предста­вництво інтересів громадянина або держави в суді у ви­падках, визначених законом; нагляд за додержанням законів органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство; нагляд за додер­жанням законів при виконанні судових рішень у кримі­нальних справах, а також при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов’язаних з обмеженням осо­бистої свободи громадян, звинувачених у тому чи іншо­му правопорушенні.

         Прокуратура України складає єдину централізовану систему з підпорядкуванням нижчестоячих прокурорів вищестоячим і Генеральному прокуророві України. Відповідно до Конституції України, Генеральний прокурор призначається за згодою Верховної Ради Пре­зидентом України.

         Особливе місце в системі органів державної влади займає такий державний орган, як Президент Ук­раїни, який не входить безпосередньо до жодної з гілок влади. Проте його статус, як глави держави, наділяє його повноваженнями, згідно з якими він є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції, прав і свобод людини і громадянина. Оскільки ці повнова­ження більше чи менше властиві всім органам дер­жавної влади, Президент, безумовно, впливає на діяльність всієї системи державних органів в Україні і, особливо, на організацію та діяльність органів ви­конавчої влади, оскільки він особисто їх формує. Ос­новним методом такого впливу є координація.

 

 

 

 

 


Висновки

         Розуміння механізму держави, як системи всіх державних організацій, що здійснюють не тільки управління загальносуспільними справами, але й забезпечують життєдіяльність всього суспільства, показує не тільки характер держави, як політичної організації, але й її соціальну спрямованість. Такий підхід до визначення держави характерний для сучасного конституційного законодавства України. Так, у Конституційному договорі вказано у ст.1: “Україна є демократичною, соціальною, правовою державою, яка утворена на основі здійснення українським народом свого суверенного права на самовизначення, виражає волю народу і захищає інтереси своїх громадян”. Це дає змогу визначити межі впливу держави на суспільство не тільки у політичному, але й соціальному, економічному та інших аспектах. Ці межі можна визначити так: держава діє лише у тих сферах суспільного життя і у тих об’ємах, що не можуть бути вирішені і врегульовані громадянським суспільством самостійно для забезпечення своєї життєдіяльності і розвитку.

         Виходячи з цього, можна визначити ті напрямки розвитку і вдосконалення, які характерні для механізму сучасної демократичної держави:

  1. Наявність ефективно функціонуючого недержавного виробничого та невиробничого секторів;
  2. Скорочення державного апарату, вдосконалення його структури та підвищення ефективності роботи;
  3. Високий рівень професійної майстерності та фахової підготовки державних службовців;
  4. Наявність ефективних механізмів контролю за діяльністю державних органів, підприємств та установ;
  5. Чітка законодавча регламентація компетенції державних органів.


Список використаних джерел та літератури

  1. Кравчук М. В. Теорія держави і права. Проблеми теорії держави і права: Навчальний посібник. — 3-тє вид., змін, й доп. — Тернопіль: Карт-бланш, 2002.- 247 с.
  2. Мамут Л.С. Социальное государство с точки зрения права.// Государство и право. 2001. №7.
  3. Нерсесянц В.С. Общая теория права и государства. Учебник для юридических вузов и факультетов. — М.: Издательская группа НОРМА—ИНФРА. М, 1999. — 552 с.
  4. Проблемы теории государства и права: Учебник / Под ред. С.С.Алексеева. — М.: Юрид. лит., 1987. — 448 с.
  5. Приходько С. Держава і соціальний захист громадян.// Право України. – 1999. №9
  6. Скакун О.Ф. Теорія держави і права: Підручник / Пер. з рос. — Харків: Консум, 2001. — 656 с.
  7. Теория государства и права. Учебник для юридических вузов и факультетов. Под ред. В. М. Корельского и В.Д. Перевалова — М.: Издательская группа ИНФРА. М—НОРМА, 1997. — 570 с.
  8. Теория права и государства. Под ред. проф. Н. Манова. Учебник для вузов. — М.: Издательство БЁК, 1995. — 336 с.
  9. Теория государства и права. Под ред. Матузова Н.И., Малько А.В. – М., 1999. — М.: Издательство БЁК, 1995. — 564 с.
  10. Теорія держави і права (под ред. В.В.Копейчикова). Київ: Юрінком. — 1997.
  11. Хропанюк В. Теория государства и права. – М.: 1994. с. 450.

 

 

 

Енциклопедія права
Первісне суспільство

Добавить комментарий

Your email address will not be published / Required fields are marked *