Конституційні ідеї М.Грушевського

Конституційні ідеї М.Грушевського

План

         Вступ

  1. Виникнення та розвиток української політико-правової думки
  2. Політико-правова концепція М.Грушевського

         Висновки

         Список використаної літератури

 

Вступ

         У XIX ст. розвиток політичної та правової думки в Україні відбувався під впливом соціально-економічних відносин, визначуваних занепадом феодалізму і зародженням капіталістичного ладу. Крім того, на становлення національної політико-правової ідеології значною мірою вплинула діяльність таємної політичної організації Північного та Південного товариств, повстання декабристів у Петербурзі й Чернігівському полку, що були придушені. 

         Діяльність цих товариств справила великий вплив на формування подальшої політико-правової ідеї України, її боротьбу за незалежність. 

 

 

  1. Виникнення та розвиток української політико-правової думки

         Становлення ліберального й демократичного напрямків політичної та правової думки в Україні пов’язане з діяльністю таємного Кирило-Мефодіївського товариства (1846—1847 pp.), до якого належали Тарас Шевченко (1814—1861), Микола Костомаров (1817—1885), Георгій Андрузький (1827—?) та ін. 

         Т. Шевченко був противником абсолютної монархії. Державний устрій тогочасної України він уважав продовженням необмеженої влади монарха Росії, яка реалізувалася за допомогою гетьманів, а потім панів. Т. Шевченко писав, що українські пани хіба що базікають про неньку Україну, про волю, а в житті укладають вигідні для себе соціально-політичні угоди, прагнуть мундирів дворянських, а з селян деруть шкуру. 

         Ідеологом лібералізму в Україні був Микола Костомаров. Основу його політико-правової концепції складали думки про федерацію, республіканський лад, громадянські свободи. Ці ідеї він виклав у програмах кирило-мефодіївців, а також в окремих статтях і працях «Думки про федеративний принцип у старій Русі», «Дві руські народності», «Книги буття українського народу» та ін. 

         Погляди представників Кирило-Мефодіївського товариства на державу і право мали велике значення. Рушійною силою історії вони вважали народ, а його інтереси — єдиним критерієм історичної оцінки, що було дуже важливим для усвідомлення необхідності заміни монархії демократією. 

         Значний внесок у розвиток політичної та правової ідеології ліберального й демократичного рухів в Україні зробив Михайло Драгоманов (1841—1895) — талановитий філософ, публіцист, історик і вчений. Він створив концепцію суспільства, що ґрунтується на ідеї асоціації гармонійно розвинених особливостей. Реалізація цього ідеалу, вважав він, можлива за федералізму з максимальною децентралізацією влади та самоврядуванням громад і областей. 

         Певний внесок у розвиток політичної та правової думки в Україні належить філософу й письменникові Івану Яковичу Франкові (1856—1916). У його політичній творчості знайшли відображення соціальні та економічні процеси, що мали місце на межі XIX—XX ст. у Галичині, яка зазнавала утисків з боку Австро-Угорської монархії, польських поміщиків і капіталістів. 

         І. Франко був політичним діячем і за підтримки М. Драгоманова став одним з організаторів радикальної партії з демократичною програмою. У 1877 р. зазнав арешту за пропаганду соціалізму. 

         Багато уваги проблемам політики і права, державі та її формам, національній і політичній свободі, способам її досягнення приділила українська поетеса і громадська діячка Леся Українка (Лариса Петрівна Косач; 1871—1913). 

         Скоріше за все їй імпонувало суспільство, де гарантувалися б рівність і можливість всебічного розвитку особистості, її погляди можна вважати близькими до екзистенціальних, бо проблема особистості, її існування у світі вийшли в неї на перший план. 

         Леся Українка була прибічницею теорії насильства в походженні держави, оскільки вважала, що це пов’язано з завоюванням одного народу іншим. Держава в її розумінні — продовження того ж насильства, бо політична влада сконцентрована в руках панівного класу, найсильнішого в економічному плані. В державі існує право, яке закріплює насильство. Тому всі форми правління, які мали місце в історії, деспотичні. 

         Подальшому розвиткові політико-правової ідеології в Україні (кінець XIX — початок XX ст.) значною мірою сприяли Михайло Грушевський та Володимир Винниченко. 

 

 

  1. Політико-правова концепція М.Грушевського

         М. Грушевський відігравав важливу роль у політичному житті. Він був дорадником і критиком політиків і суспільно-громадських діячів різних напрямків. Наприкінці минулого століття він був співорганізатором галицької «Української Національно-демократичної партії». У 1905 році він брав  участь в організації українського парламентарного клубу в російській державній Думі. Протягом наступних років він став широко відомим поборником федеральної децентралізації російської імперії. Під час великої революції 1917—18 років його негайно обрано головою революційного українського парламенту — Центральної Ради, де він намався безпосередньо ввести в життя свої думки про національність, демократію і федералізм.

         Політичні переконання Грушевського розвивалися в традиції українського національного руху 19-го століття. Ці традиції поєднували національне пробудження з народолюбством, федералізм з демократією і ставили їх у зв’язок із загальною вірою в благотворні впливи розвитку і освіти.  Поширення освіти пов’язували з читанням і писанням рідною мовою і поєднували з розвитком народної літератури. Це стверджував  сам Грушевський у 1898 році, коли він хвалив політичну та літературну діяльність свого близького співробітника Івана Франка, а ця діяльність, на його думку, належала до героїчної епохи українсько- руської національної, культурної та прогресивної ідеї.

         За ранніх років Грушевський не мав ясної  політичної програми, згідно з якою можна було б вимірювати його народолюбство чи федералізм. Однак  дуже рано Грушевський ознайомився з всеслов’янськими ідеалами Кирило-методіївських братчиків, які були миродатними в  початковій фазі українського національного пробудження і він почав брати участь в українському письменстві. В київському університеті він вчився в історика Володимира Антоновича, який був передовою постаттю в народному русі, а поряд з тим прихильником французького теоретика федералізму П’ера Прюдона. Протягом цих ранніх років в наддніпрянській Україні М. Грушевський, як і його учитель В. Антонович, стояв осторонь революційної політичної діяльності, а займався передусім культурницькою працею. Щойно переїхавши в Галичину, він, використовуючи відносну свободу австро-угорської системи, мав змогу ясніше висловити свої політичні ідеї.

         Свою першу   заяву Грушевський склав у 1899 року, коли він взяв участь у створенні «Української Національно-демократичної партії». Ця галицька партія сприяла політичній незалежності цілого українсько-руського народу, а водночас — об’єднанню всіх українських земель під австрійським пануванням і виборенню для них національної автономії. Партія підтримувала також тих наддніпрянських українців, які домагалися перебудови російської імперії в федеральну і конституційну країну.

         На початку 20 століття до основних ідей російського «руху визволення», який виступав проти царської автократії, не належала думка про децентралізацію на федеративних основах. У той час як реформатори в роді Д. Н. Шипова обстоювали поширення земства як форми місцевого самоврядування і створення національної асамблеї як дорадчого органу, то керівники ліберального руху (Петр Струве і Павел Мілюков) зосереджували свою увагу на конституційному проекті, який гарантував би громадські вольності та юридичну законність. Усі ці російські діячі відкидали цілковито ідею федералізму. Так, наприклад, на паризькій конференції російських опозиційних партій, яка відбулася в вересні 1904 року, Струве відкинув принцип федералізму і готовий був визнати певні автономні конституційні права лише Фінляндії і Польщі. (Протягом декількох наступних років Струве перетворився у одного з найвиразніших російських ліберальних критиків українського національного руху). Мілюков також не хотів мати нічого спільного з федералізмом і відкидав навіть дуже обмежені пропозиції Струве в національному питанні.

         Справжніх прихильників децентралізації серед російських лібералів було дуже (мало. Таким був, наприклад, професор права московського університету Степан Фортунатов — прихильник американського федералізму, або Максим Ковалевський, який зосереджував свою увагу на поширення повноважень земства і обороняв автономні права «історичних» національних територій, до яких він зараховував, наприклад, Фінляндію і свою батьківщину Україну.

         Грушевський був, очевидно, свідомий до цього підходу російських лібералів. Весною 1903 року він навіть викладав у «Вільному російському університеті», заснованому Ковалевським, рік перед тим у Парижі.  Однак, щойно наступного 1904  року з приходом «політичної весни» нового царського міністра внутрішніх справ П. Д. Святополка-Мірського Грушевський включився в загальне обговорення національного питання і децентралізації російської держави.

         Спершу Грушевський написав «гарячого й гострого» листа новому міністрові з наріканням на заборону друкування книжок українською мовою. Він отримав дозвіл надрукувати декілька своїх праць, включно з багатотомовою Історією України-Руси та з важливою статтею «Звичайна схема  руської історії й справа раціонального укладу історії східнього слов’янства». Після цього спеціальна комісія Академії Наук на чолі з академіками А. А. Шахматовим і Федором Коршем подала рекомендацію скасувати заборону друкування українських книжок.

         Однак реформи Святополка-Мірського не усунули опозиції до самодержавного режиму Миколи II. На початку 1905 р. стало ясно, що треба здійснити основні зміни, бо інакше настане повний хаос. У цей час, у березні 1905 p., Грушевський включився у загальне обговорення конституційного питання в Росії. З одного баку він виступає реформатором, який хоче усунути панування деспотичної бюрократії і підтримати загальний рух до громадської свободи. Він захоплювався тим, що російське бюрократично-політичне самодержавство, яке ще декілька місяців тому почувало таку силу, що ніхто не міг до нього доторкнутися «валиться на наших очах» і дійшов до висновку, що думка про відбудову Росії на вільній і раціональнішій базі перейшла з сфери теорії та далеких майбутніх можливостей у головну турботу, яка притягає увагу не лише громадян Росії, але «й цілого цивілізованого світу».

         З другого боку Грушевський хотів запобігти тому, щоб прихильники українського руху не облишили національної справи в ім’я загального прогресу до загальних вольностей і законності. Михайло Сергійович хотів уникнути повторення 1870-х і 1880-х років, коли, як він твердив, прихильники національного руху обмежилися проповідуванням обережного культурного українства і  спричинилися до того, що найактивніші українські елементи відійшли від національної справи і приєдналися до терористичного революційного руху. Ба щобільше, він уважав, що якщо «українофіли» й далі займатимуться археологією чи культурництвом, то це може довести до того, що поляки, фіни та кавказькі народи здобудуть собі автономію, а інші народи і далі залишатимуться під зміцненою гегемонією росіян. Грушевський вважав, що подібне вже насправді сталося з русинами в Австро-Угорщині. Він вважав це найбільшою трагедією, якби таке саме сталося в Росії. На його думку настав слушний час і він вимагав, щоб українство в Росії вийшло поза межі етнографічної народності. Воно мусить стати політичною і економічною силою та почати організувати українське суспільство як націю. У травні 1905 р. Грушевський зробив новий вклад у обговорення майбутнього конституційного ладу російської імперії. Цей свій проект Грушевський спершу опублікував у Літературно-науковому віснику, а пізніше переклав його російською мовою для загального вжитку в Росії. З уваги на цензурні обмеження Грушевський обминав політично небезпечні терміни, як «демократія» і «федералізм». Все ж таки він постійно користується такими термінами як «прогресивний», «раціональний» і «репрезентативний», а тому немає сумніву в тому, які думки обстоював Грушевський у основних питаннях.

         Він розділив свою статтю «Конституційне питання і українство в Росії» на дві частини, у першій він обговорює сучасне політичне становище в Росії і подає свої думки як прихильники українського національного руху можуть найуспішніше брати участь у загальному русі, що домагається політичних реформ. У другій частині Грушевський коротко з’ясовує гасла російського «ліберального руху», вказує в чому він сходиться, а в чому розходиться з ним і пропонує свій власний конституційний проект, який має ввести корективи до думок російського ліберального руху.

         Грушевський починає свою статтю описом боротьби між царською бюрократією і російським суспільством. З одного боку він з’ясовує, як бюрократія застосовує тактику зволікання, обіцяючи маленькі поступки,  потім не вводить їх у життя, чекаючи в надії на те, що часи зміняться, а план реформ можна буде просто здати в архів. З другого боку Грушевський бачить, що всі ті маленькі поступки і довгі зволікання лише посилюють домагання суспільства. Те, що колись було великою поступкою громадській думці, як наприклад ідея Шипова в справі народної палати чи думи з дорадчим правом, тепер уже неприйнятна в суспільстві, яке її вважає реакційним домаганням. Суспільство, як каже Грушевський, уже «жадає» загального рівного безпосереднього, «тайного» (голосування), хоч дуже незначна кількість громадян здає собі справу з усіх наслідків таких вимог. Таким чином постає чим далі тим більша прірва між сподіваннями суспільства і сучасністю та її реальним станом. Насправді найосновніших громадських прав ще не забезпечено і час-від-часу уряд виявляє супроти них свою зневагу і застосовує каральні заходи проти жидів, вірмен та інших етруп, які не контролюють своїх радикальних кіл. Таким чином уряд побачив слабкість ліберальної інтелігенції і використовує її.  Проте Грушевський бачив, що ліберальний рух може на свій рахунок записати також і дійсні досягнення. Так, наприклад, деякі антиурядові заяви, які лунали на російських зборах у Західній Європі, уже не уважали автоматично кримінальними злочинами. Застосування давніх законів не було послідовним і на різних нарадах українські делегати могли об’єднуватися з представниками інших народів та опозиційних партій для підтримки резолюцій, які домагалися основних змін російської конституції. З цього матиме користь усе суспільство.

         Далі Грушевський наводить приклад недавнього з’їзду журналістів і літераторів, а також з’їзду відпоручників земств, на якому українські представники подали свої постуляти в справі автономії для різних районів і народів, які займають певну територію. Грушевський вказує на те, що завдяки згоді з іншими народами та з соціал-демократами, українську резолюцію в справі національно-територіальної автономії схвалила більшість делегатів на з’їзді журналістів. Історик хотів, щоб українські діячі йшли за прикладом своїх земляків на з’їзді журналістів і використали всі свої сили на те, щоб в рамках обмеженої волі слова виявити українські домагання перед суспільством та забезпечити здійснення українських цілей при загальній реформі російської держави.

         Першу частину своєї статті «Конституційне питання і українство в Росії» Грушевський закінчив палким закликом до ветеранів українського національного руху, старої Генерації «українофілів», які не хотіли сходити з порівняно безпечних позицій культурницьких кружків, зайнятися також політичними справами. Він звернув увагу на те, що українські домагання рідко коли порушують на багатьох напівлегальних фахових і «всеросійських» з’їздах. Перемога на з’їзді журналістів, була на його думку винятком. У російській імперії українцям бракує «консеквенції й витривалості», як каже Грушевський. Вони не використовують належно різні з’їзді і преси, навіть власні.

         На цьому Грушевський закінчив першу частину своєї статті «Конституційне питання і українство в Росії», яку він зокрема присвятив консервативним ветеранам українського національного руху. Друга частина складається з докладного проекту конституції, якої він добивався в Росії, а призначена вона для всіх, хто був зацікавлений — для українців, литовців чи жидівських соціалістів, зацікавлених у збереженні і розвитку своїх народів, чи для російських «прогресистів» діячів земства, зацікавлених у поліпшенні становища.

         Спочатку Грушевський вказав на одностайність думки серед російських лібералів і підкреслив, що, відкидаючи принцип самоврядування для України, Литви чи кавказьких народів, еміграційний лідер російського «ліберального руху» Петр Струве зайняв рішучу централістську позицію. Усі дискусії зводилися до необхідності створити репрезентативний уряд з вирішальним, а не просто дорадчим голосом, чи до потреби загальних, рівних, прямих і таємних виборів до центрального всеросійського парламенту з двома палатами за звичайним європейським зразком. В одній палаті було б приблизно 2500 депутатів- представників народу, а в верхній палаті засідали б делеґати країн і міст.

         Грушевський погоджувався з російськими лібералами в необхідності уряду, складеного з виборних представників з вирішальним голосом, однак він не міг погодитися з загальним, рівним, прямим і таємним голосуванням  в одну двокамерну всеросійську палату. По-перше, на його думку, верховна палата застаріла, нераціональна і в практиці інших європейських країн — скомпрометована. По-друге він наполягав на тому, що одна всеросійська законодавча палата неприйнятна, бо вона буде надто нееластичною і матиме великі і громіздкі виборчі округи (з 250 або й 300 тисяч виборців на один округ і позбавлять меншості виборчого права). Ба щобільше, коли великі території та народи напевно оберуть своїх представників у такий парламент, то існувала водночас явна небезпека, що ця невелика кількість коштом всіх інших матиме гегемонію. Тому, на думку Грушевського, всеросійський парламент не може бути єдиною установою представництва.

         Що деякі території дістануть свої обласні представництва, в тім ніхто не має сумніву. Отже питання тільки в тім, чи сі території будуть виїмком, чи ціла Росія буде організована по системі обласної національно-територіальної самоуправи?… Українці й всі інші недержавні народності повинні змагати до того, щоб ся обласна самоуправа не  була привілеєм тільки декотрих національностей, але щоб на основі самоуправи національних територій була організована вся Росія. Бо тільки децентралізація може забезпечити, успішний економічний і культурний розвій провінцій, і тільки організація самоуправи на національній підставі, в територіях національних, може знейтралізувати чи звести до найменших розмірів національну боротьбу, зробивши національність тим, чим вона повинна бути — підставою, ґрунтом економічного, культурного й політичного розвою, а не об’єктом боротьби.

         Далі Грушевський детально розробив свій зразок національно-територіальної децентралізації російської імперії. Згідно з його конституційним проектом, прямі вибори треба перенести в обласні (насправді здебільшого національні) сойми. Делегати з цих соймів будуть послані в центральний парламент, який отже буде формуватися на базі непрямих виборів. Грушевський однак остерігає, що непрямі вибори в центральний парламент були б дуже небезпечні, якщо б лише більшості обласних соймів вибирали б депутатів. Це позбавило б виборчого права всякі меншості і спотворило б принцип репрезентації. Він пропонує вибирати депутатів у центральний парламент шляхом вибору окремих членів обласних соймів на базі спеціальної формули: наприклад, одного депутата від чотирьох членів обласного сойму. Це дало б змогу віддзеркалити правильно широкі зацікавлення громадської думки.

         Водночас це зменшило б розміри виборчих округ (з 250-ти чи 300 тисяч, як хочуть російські ліберали, на щонайбільше сто тисяч) і обмежило б кількість депутатів, центрального парламенту (з 2500, як пропонують російські ліберали, на приблизно 600 депутатів). Це збільшило б кровні інтереси виборців та їхнє зацікавлення суспільним життям, а з другого боку центральний уряд складався б з розсудливої і зручної кількості депутатів.

         Далі Грушевський переходить до повноважень і юридичної бази самоврядувальних областей. Тут треба — на його думку — схвалити загальні травні основи в рамках конституції, а не лишати це на розсуд центрального парламенту. Грушевський був переконаний, що кожна територія з одним мільйоном мешканців певної національної приналежносте мала б мати право самоврядування з власним соймом. Такий сойм відав би принаймні шкільною системою, вищою освітою, охороною здоров’я, поліпшенням побуту, торгівлею, втримуванням шляхів і місцевою поліцією. Цей територіальний сойм контролював би частину вищої адміністрації і призначав би деяку кількість суддів. Грушевський додавав, що сфери повноважень місцевих соймів були б ще більше поширені, коли мова про території з ще більшою кількістю населення. Отже, хоч Грушевський про це ясно і не говорив, однак він натякає на те, що Україна з населенням у 30 мільйонів мешканців повинна мати свій власний сойм з ще більшими повноваженнями ніж він згадував вище. Вибори в обласні сойми мали  відбуватися на базі загального, рівного, прямого і таємного голосування, однак підкреслював, що виборчі бюра, складені з представників усіх партій, що беруть участь у голосуванні, муситимуть наглядати за виборами, якщо ми хочемо уникнути продажної практики, як наприклад, заповнення балотувальних урн. Він вказував на Галичину, де зовсім продажна адміністрація пробувала використати введення таємного балотування для того, щоб спотворювати результати виборів навіть більше, ніж це робилося раніше. Грушевський також уважав, що загальне голосування треба доповнити, щоб інтелігенція, люди поставлені вище в науковому чи культурному сенсі, які стоять понад суто класовими чи професійними інтересами, мали також право голосу. Замість старомодної верховної палати Михайло Сергійович пропонував, щоб школи, університети, наукові товариства і професійні об’єднання вибирали певний відсоток — як пропонував 25% — членів обласних соймів. Нарешті Грушевський уважав, що виборці меншості не сміють бути позбавлені голосу в територіальній чи конституційній системі, яку він пропонував. Він пропонує, що з одної виборчої округи можна обрати більше ніж одного кандидата, напр., кандидата з найбільшою кількістю голосів і другого та третього по кількості отриманих голосів. Це далеко точніше відбивало б настрої суспільства і допомогло б послабити «напруження виборчої боротьби, що тепер мусить хапатися всіх способів, аби конче осягнути більшість». Грушевський прийшов до висновку, що всі ці удосконалення не можна було б провести в рамках єдиної парламентарної системи, яку пропонують російські ліберали; згідно з їхньою системою, удосконалення, запропоновані Грушевський, збільшили б кількість депутатів до неможливого. З другого боку ці поліпшення зовсім реальні в рамках непрямих

виборів місцевих соймів.

         В останній частині статті Грушевський обговорює питання місцевих урядів. На його думку російські губернії не віддзеркалюють ні національного, ні економічного, ні навіть історичного поділу, а тому їх треба зовсім скасувати. їх мало б замінити самоврядування на рівні повітів і волостей, а це місцеве громадське самоврядування мусіло б бути ґарантоване основними законами країни.

         Конституційний проект Грушевського з 1905 року ґрунтується, таким чином, на двох основних принципах. Найосновнішим із цих принципів був, як це назвав Грушевський, репрезентаційний уряд; із змісту ясно виходить, що він мав на увазі ні більше, ні менше як повну політичну демократію. Другим принципом є те, що в такій великій і складній державі як російська імперія введення репрезентативного принципу раціонально можна досягти лише далекойдучою децентралізацією.

До національного питання треба підійти прямо і цілу імперію треба реорганізувати на базі національно-територіальних соймів. Ці сойми з урядами місцевого самоврядування мали б стати основними складовими частинами держави, а центральний парламент обирали б непрямо і він ділив би повноваження уряду з місцевими властями. Народність, географічне положення і демографія, а не історичні претензії деяких народів чи випадкові рішення віддаленої бюрократії, стали б напрямними для реорганізації держави. Таким чином М. Грушевський натякає, що насильне бюрократичне розрізнення між державою і суспільністю зникло б і народ сам панував би «прогресивно» і «раціонально».  Проект Грушевського мав одну слабість: його було дуже трудно здійснити. Національно-територіальну децентралізацію рішуче відкидали керівники російського «визвольного» руху, які уважали, що менші нації повинні природно розплинутися в російському морі. Поляки і фіни також не були зацікавлені, оскільки вони підкреслювали свої «історичні» домагання і прагнули незалежності чи автономії без уваги на те, що діятиметься на інших землях імперії. Деякі українці ставилися зневажливо до цього проекту, як наприклад Микола Міхновський, який уже втратив надії на реформу російської держави.

         З другого боку проект конституції Грушевського явно йшов в рамках традицій розвитку української політичної думки XIX сторіччя: від всеслов’янських сантиментів Кирило-Методіївських братчиків до децентралізованого лібералізму Михайла Драгоманова ця традиція була просякнена ідеєю федералізму. Насправді, хоч царська цензура і не дала Грушевському висловити своїх ідей докладно, вони сильно нагадують драгоманівський проект федерації — Вільної Спілки — надрукованої 1884 року в Женеві.

         Конституційний проект Грушевського не втратив своєї актуальності, коли цар Микола II. дозволив улаштувати вибори в двокамерну всеросійську думу на базі проекту російських лібералів. Навпаки, під впливом М. Грушевського постав так званий український клуб з 45-ти членів, а наш історик підготував «Декларацію про автономію України», призначену для прочитання в Думі. Думки Грушевського поділяв також, принаймні частково, «Клуб федералістів-автономістів», що складався з 120-ти членів, який постав також під час т. зв. першої Думи.

         Цей конституційний період дав, крім того, Грушевському змогу витлумачити свої думки ще ефективніше у т. зв. «прогресивній» російській пресі.

         Більше обережності треба було застосовувати в періоді після Столипінського «перевороту» 1907 р., однак Грушевський продовжував розвивати свої ідеї національно-територіальної децентралізації і федералізму аж до самото початку (Першої світової війни. Під час свого перебування в нейтральній Італії восени І 914 р. він передбачав у розмові з ліберальним російським журналістом «неминучу федералізацію Росії».

         Упадок російської монархії і розвиток революційних подій 1917— 1918 років дав змогу Грушевському попробувати здійснити свої думки. Від самого створення Центральної Ради, що її очолив М. Грушевський, основною ціллю її була найширша політична автономія в рамках федеративної російської республіки. З ’їзд народів, який відбувся 1917 р. в Києві, також прийняв багато думок Грушевського щодо відбудови держави в національних і федеративних рамках. Навіть у Четвертому універсалі, який, був фактично українською заявою про незалежність, були згадки можливих федеративних зносин з сусідніми народами. Отже, як бачимо, конституційний проект Грушевського 1905 року став політичною програмою України на багато років.

 

 

Висновки

         Проаналізувавши викладене вище, можна зробити висновок, що на зламі XIX—XX ст. в Україні склалися суспільно-політичні відносини, які привели до появи значної кількості політичних партій. 

         Метою, головним напрямком діяльності політичних партій того часу було вироблення політико-правових концепцій побудови української державності та здійснення практичних кроків щодо втілення їх у життя. Ця ідея була присутня в програмах усіх партій, вона відображала прагнення широких верств населення до визволення від національного гноблення, утворення реальних умов, гарантованих законом, для всебічного розвитку особистості, укріплення миру і співпраці з іншими народами. 

         Важливо відзначити, що всі програми проголошували необхідність переходу до парламентської форми правління, встановлення демократи, передбачали децентралізацію влади і широке самоврядування регіонів. 

         Практично всі політичні парти у своїх державотворчих концепціях дотримувалися принципу поділу влад: законодавчої, виконавчої та судової, проголошували верховенство закону. 

         Головні розбіжності розглянутих програм — це питання пошуку форм державного устрою. Одні пропонували автономію України у складі федеративної держави на основі колишньої Російської імперії, інші бачили Україну штатом Росії, ще якісь пропонували ідею повної незалежності держави Україна. 

         Стаття Грушевського «Конституційне питання і українство в Росії» являється особливим етапом у еволюції громадського життя. До 1905 року Грушевський передовсім трудився над зміцненням українських наукових і культурних установ. Він займався писанням історії, видаванням журналів і організацією освітніх установ вищого рівня. Ця діяльність проходила передусім у Галичині. Після 1905 p., хоч він і не відходить від культурної праці, Грушевський чим далі тим більше бере участь у політичному житті російської імперії. Основа його програми — національна-територіальна автономія —  стала важливою метою українського політично-національного руху, яким він керував. Цю ідею перейняли також численні неукраїнці і неросіяни того часу.

         Конституційний проект 1905 р. знаменував також спеціальний етап української політичної традиції 19-го сторіччя; вони віддзеркалювали впливи кирило-методіївців, Прудона, Антоновича і Драгоманова. З другого боку ця традиція постала тоді, коли панував мир, а українське національне пробудження щойно починалося. У той час, здавалося, що царська імперія непереможна. Відродження цих ідеалів 19-го сторіччя у М. Грушовського носило шляхетні риси, однак тоді ще не можна було сказати, яке значення зможуть мати ці його ідеї після загибелі імперій Габсбурґів і Романових. Так само не можна було тоді ще передбачити чи ці ідеї перетривають українське національне відродження і зможуть витримати конкуренцію з крайніми соціалістичними та націоналістичними ідеологами 20-го сторіччя.

 

 

Список використаної літератури

  1. Копыленко А Л. Набросок к политическому портрету Михаила Грушевского // Государство и право. — 1992. — № 4.
  2. Скакун О.Ф. Политическая и правовая мысль на Украине. — Харьков: Основа, 1987. — 406 c. 
  3. Шульженко Ф. П. Держава і право в суспільно-політичній думці України: основні етапи розвитку. — К.: Юрінком Інтер, 1995. 
  4. Шульженко Ф. П., Андрусяк Т. Г. Історія політичних і правових вчень. — К.: Юрінком Інтер, 1999. — 304 с. 
Государство, его органы и функции.
Порівняльна характеристика правової системи України і Бразилії

Добавить комментарий

Your email address will not be published / Required fields are marked *