Історія вчень про державу і право.

 

План.

  1. Російський монархізм XVIII століття – початку XIX століття (Василь Татищев, Михайлов, Щербатов, Микола Карамзін тощо) та офіційна самодержавна ідеологія (гр.Уваров, Микола II).
  2. Трансформації комуністичної політико – правової доктрини у ХХ століття досліду Азії, Африки та Латинської Америки.

         Список використаної літератури.

  1. Російський монархізм XVIII століття – початку XIX століття (Василь Татищев, Михайлов, Щербатов, Микола Карамзін тощо) та офіційна самодержавна ідеологія (гр.Уваров, Микола II).

         Як відомо, царем Петро І став 1682 p., а безпосередньо правив із 1689 р. Відтоді почала складатись офіційна імперська ідеологія, закріплена в царських указах, яка сприяла проведенню політичних, правових та економічних реформ.

         Зокрема, в Маніфесті Петра І у квітні 1700 р. зазначалося, що державне правління має на меті створення загального блага для всіх підданих, а гарантом цього є цар, влада якого оголошувалася надзаконною та необмеженою. Єдиноуправитель держави нікому не звітує, а правління здійснює відповідно до своєї волі та державної необхідності.

         Процес концентрації влади, відмирання атрибутів державності — таких, як боярська дума, боярська аристократія, створення органів державного управління: сенату, структур вищого державного контролю й політичного розшуку; церковні реформи; територіальний поділ Росії та інші реформаційні заходи істотно вплинули на подальший розвиток політико-правової ідеології.

         Головними проблемами, що розглядалися в державно-правових концепціях того часу, були затвердження абсолютизму, авторитету самодержавства. Серед авторів таких концепцій був український і російський письменник, церковний діяч, керівник «Ученої дружини» Феофан Прокопович (1681— 1736). Свою державно-правову теорію він виклав у декількох творах, серед яких «Слово про владу й честь царську», «Слова й промови повчальні, похвальні й поздоровні», «Правда волі монаршої у визначенні спадкоємця держави своєї».

         За теорією Ф. Прокоповича, до виникнення держави люди знаходилися в природному стані — «чорному безправному морі», де кожен був як звір, здатний вбити іншого майже без підстав. Але, керуючись розумом та божественним провидінням, люди вирішили вийти з цього стану. Об’єднавши сім’ї, вони створили «громадянський союз» і дали згоду на встановлення влади. Після цього з майбутнім монархом було укладено угоду, згідно з якою люди відмовилися від своєї свободи і підкорилися йому з метою загальної користі.

         Оскільки особа монарха обирається завдяки божественному провидінню, угода про утворення держави не може бути розірвана.

         Влада, що встановлюється в державі, стримує пристрасті людей, регулює їхні спільне життя й відносини, убезпечує цілість особи й майна.

         Викладаючи думки про перевагу абсолютизму, Ф. Прокопович аналізував декілька форм правління, відомі на той час історії: демократію (народовладдя), аристократію, монархію, а також змішані форми правління.

         Демократія, на думку мислителя, є недосконалою, бо веде до неспокою та повстань, до того ж вона можлива лише в невеликих за територією державах.

         Не сприяє стабільності в державі й аристократія, оскільки люди, що знаходяться при владі, сперечаються за зверхність, а турбота про державу залишається на другому плані. Це призводить до руйнування держави.

         Що ж до монархії, то Ф. Прокопович розрізняв обмежену та необмежену. Перша з них не гарантує стабільності в державі, оскільки правитель може бути позбавлений влади за невиконання обов’язків чи з інших підстав. Зразком правління є тільки необмежена монархія. Лише вона в спромозі забезпечити цілісність держави, а також благо для підданих. Монарх, за вченням Ф. Прокоповича, має над-законну владу, яка поширюється не тільки на політичну сферу, а й на особисте життя підданих.

         Стверджуючи абсолютизм, мислитель у трактаті «Правда волі монаршої у визначенні спадкоємця держави своєї» передбачив для монарха можливість передавати престол у спадщину. Згодом цей трактат увійшов у «Повне зібрання законів Російської імперії».

         Крім того, Ф. Прокопович вирішував проблему співвідношення в суспільстві двох соціальних інститутів — держави й церкви, зазначаючи, що головною є світська влада.

         Ще одним апологетом абсолютизму був політичний діяч, історик Василь Микитович Татищев (1686—1750).

         Він запропонував своєрідну політико-правову концепцію, в якій досліджував походження й сутність держави і права та деякі аспекти соціальних відносин. За Татищевим, воля людей від природи є незалежною, але через те, що вони користувалися нею нерозважливо, виникла необхідність накласти на них «вуздечку неволі». Є вуздечка «природна», вуздечка «з власної волі» та вуздечка «примусова».

         Природна вуздечка — це підкорення дітей своїм батькам. Людина, з’явившись на світ, підпадає під владу старшого в сім’ї; так само природно вона підпадає і під владу монарха в державі.

         Друга вуздечка — з власної волі — обумовлена необхідністю людини знайти собі захист, забезпечити своє існування з допомогою інших людей, тому вона на певних умовах укладає договір і йде їм прислужувати. Цей договір не можна розірвати, оскільки друга сторона, що взяла участь у ньому на законних підставах, може примусити порушника його виконувати.

         Цей договір є добровільною основою соціальної нерівності, з нього випливає неволя холопа або слуги, а також право всякого пана судити своїх холопів, рабів і селян.

         Використовуючи тезу про вуздечку з власної волі, В. М. Татищев обґрунтовував законність кріпосного права і зазначав, що вільність селян із наявною монархічною формою правління не узгоджується, а змінювати звичай неволі небезпечно.

         Примусова вуздечка — це коли людину позбавляють свободи з застосуванням сили. Така вуздечка, на думку мислителя, є протизаконною.

         У праці «Історія Російська» В. М. Татищев розмірковував також про форми правління, поділяючи їх на правильні, неправильні та змішані.

         Демократія й політія (змішана форма правління) можливі в невеликих державах або в містах-державах, як це було у Стародавній Греції. В більших державах, які мають на кордонах моря, гори та інші природні перешкоди, що захищають їх від ворогів, а також там, де народ освічений, може бути аристократична форма правління. У державах, які мають велику територію, відкриті кордони, неосвічений народ, що підкоряється з остраху, можлива, на думку В. М. Татищева, лише монархія. З цього він робив висновок, що найбільш вдалою формою правління для Росії є монархія.

         Важливе місце в системі політичних і правових інститутів монархії історик приділяв судовій системі. Здійснення судочинства він розглядав як «головну посаду» великих властей. Суд, зазначав В. М. Татищев, зберігає спокій у державі, тримаючи підданих у постійному страху перед владою. Якщо суд не виконуватиме своїх функцій, то в державі можливі заколоти та прояви невдоволення.

         Абсолютна монархія була суспільно-політичним ідеалом ще одного мислителя Росії того часу, прибічника реформ Петра І Івана Тихоновича Посошкова (1652—1726). Політичні й правові погляди він виклав у праці «Книжка про бідність і багатство», яку 1724 р. надіслав імператорові.

         У ній він зазначав, що лише централізована влада спроможна забезпечити в державі мир і загальне благо. Решту форм правління він уважав недосконалими, піддавав критиці обмежені монархії, в яких монарх не може повністю реалізувати свої можливості. Влада монарха, за вченням І. Т. Посошкова, подібна до влади Бога, необмежена й надзаконна.

         У своєму проекті державних перетворень, спрямованих на зміцнення абсолютизму, мислитель пропонував цареві чітко визначити права та обов’язки кожного стану суспільства. Всі дворяни повинні перебувати на військовій або державній службі, що буде підставою для володіння кріпосними селянами.

         Торгівлею (в тому числі й зовнішньою), а також промисловістю мали опікуватися купці. Дворянам і духовенству ці види діяльності за проектом І. Т. Посошкова заборонялися.

         Крім того, автор проекту пропонував урегулювати законом повинність кріпосних селян, визначити межі їх експлуатації, надавати їм час для задоволення життєвих потреб, оскільки вони постійно належать монархові, а поміщикам — тимчасово. Гарантією реалізації цих нововведень повинен був стати суд, до якого селяни могли б звертатися в разі невиконання поміщиками вимог законів. Причому за таке звернення до суду й повідомлення про факти порушення законів селянам передбачалося видавати грошову винагороду.

         У проекті державних реформ І. Т. Посошков пропонував удосконалити систему органів державного управління й судочинства. Він уважав за необхідне створити в державі контрольний орган, який здійснював би контроль за виконанням указів монарха та законів. До органів державного управління належало призначити освічених і компетентних дворян. Такий же порядок слід було встановити і для призначення суддів; для попередження зловживань у судовій системі І. Т. Посошков пропонував суворі покарання аж до смертної кари.

         У другій половині ХVIII ст. соціально-політичне та економічне життя Росії зазнало значних змін, обумовлених руйнуванням феодальних підвалин державності та розвитком капіталістичних відносин. Невідповідність життя суспільним відносинам, що виникали, призвела до невдоволення й повстань. Як відомо, в 1773—1775 pp. сталося повстання під проводом О. Пугачева, а в 1796—1797 pp. — декілька виступів селян.

         Означені обставини відчутно вплинули на зміст і подальше формування поглядів на державу, її політичні інститути, а також право.

         На відміну від попередніх однобічних концепцій, у яких пропагувалися ідеї абсолютної монархії, відтоді в Росії почав формуватися плюралізм політико-правової ідеології.

         Державно-правові погляди другої половини XVIII ст. можна поділити на три основні течії: офіційну ідеологію; консервативно-аристократичну ідеологію; політико-правову ідеологію Просвітництва.

         Офіційну, тобто державну політико-правову ідеологію, було закріплено у практичній діяльності імператриці Катерини II (1729—1796).

         Вона здійснювала заходи щодо укріплення абсолютизму та розширення меж імперії за рахунок насильницького приєднання до Росії Північного Причорномор’я та Криму, Північного Кавказу, західноукраїнських, білоруських та литовських земель. Щоби зняти соціальну напруженість у суспільстві, Катерина II взяла на озброєння деякі ідеї західноєвропейського Просвітництва і робила спроби пристосувати їх для збереження абсолютизму.

         З цією метою 1767 р. наказом цариці було створено «Комісію про створення проекту нового Уложення», до якої входили виборні депутати від дворян, міст, урядових установ, козаків та деяких категорій вільних селян.

         Наказ Катерини II був, власне, концепцією освіченої монархії, себе вона називала прибічницею природного права, а метою держави визначала загальне благо, що створюється завдяки мудрому правителеві.

         Причиною виникнення другого напрямку політичної думки — консервативно-аристократичої ідеології стало свавілля імператриці, зростання ролі дворянського бюрократизму, а також побоювання старого родового дворянства за його майно та привілеї.

         Найбільш послідовним представником цієї течії був князь, російський історик, публіцист, почесний член Петербурзької Академії наук Михайло Михайлович Щербатов (1733—1790).

         У незакінченій праці «Подорож до землі Офірської» він постає перед нами як захисник тогочасних феодальних відносин. Держава у його баченні є чіткою становою організацією суспільства, головне місце в якій відведено дворянству. Правом володіння населеними землями користуються тільки дворяни. Верховна влада сконцентрована в руках монарха, під наглядом якого функціонує верховна рада, що складається з дворян і правителів.

         За формою устрою держава повинна бути поділеною на губернії, які обирають по п’ять депутатів для участі в роботі уряду, що являє собою продовження виконавчої влади монарха.

         У своєму проекті держави М. Щербатов передбачив також законодавчий орган — законодавчу комісію, що складається з 20 дворян. Але функції в неї обмежені, оскільки рішення про схвалення законів виносить безпосередньо монарх. У цілому державно-правова концепція М. Щербатова хоч і піддавала критиці окремі прояви політики самодержавства, але водночас пропагувала ідеї збереження феодально-кріпосницьких відносин, заперечуючи все нове.

         З другої половини 60-х pp. XVIII ст. у Росії почала складатись ідеологія Просвітництва, яка значно вплинула на формування й подальший розвиток політико-правових концепцій. Виразниками ідей Просвітництва були представники передового дворянства та демократично орієнтованої інтелігенції.

         Найпомітнішою постаттю з-поміж них був професор права Московського університету Семен Юхимович Десницький (1740—1789) — автор новітньої теорії держави і права, який пропонував здійснити реформи державного правління і правової системи.

         Походження держави він розглядав у взаємозв’язку з розвитком сім’ї та власності.

         У становленні такого суспільного явища, як держава, С. Ю. Десницький вирізняв чотири стадії.

         Перша стадія — це первісний стан, у якому сім’я відсутня, а основними промислами були лови звірів та збирання плодів. На цій стадії поняття власності відсутнє.

         На другій стадії люди почали впорядковувати свій промисел, перейшли до скотарства. Рівночасно, на думку вченого, відбувалися зміни у відносинах жінки й чоловіка: почала складатися сім’я, в якій один чоловік мав декількох жінок. У людей виникли перші уявлення про колективну власність, в основі якої — спільне володіння стадом худоби.

         Скотарство заступила прогресивніша стадія — хліборобство. Роль жінки значно зросла, виникла моногамна сім’я, а на основі володіння предметами побуту, знаряддями праці, зібраним урожаєм формувалось уявлення про приватну власність. Продуктом розвитку сім’ї стали родини, які визначали межі своїх володінь та огороджували їх від інших сімейств і ворожих зазіхань.

         Остання стадія розвитку суспільства — комерційна. На цій стадії завдяки об’єднанню сімей виникла держава (причому, на думку С. Ю. Десниць-кого, феодальна), остаточно сформувалося поняття приватної власності, відносини між людьми (і членами сім’ї) почали регулюватися законом.

         Розглядаючи державу і право у взаємозв’язку з суспільними відносинами і явищами, С. Ю. Десницький пропонував реформувати державу, її політичні інститути й правову систему. Думки стосовно цього він виклав у своїй праці «Подання про заснування законодавчої, судової та каральної влади Російської імперії» в 1768 р.

         Він уважав, що закон має отримати зверхність у суспільстві та обмежити владу монарха.

         Проект С. Ю. Десницького передбачав обмеження компетенції монарха і в правотворчому процесі. Законодавчу владу йому належало розділити з сенатом — однопалатним представницьким органом, до якого обиралися б представники всіх станів і прошарків суспільства.

         Початковими стадіями законотворчого процесу були розроблення та ухвалення сенатом законів, а останньою — затвердження їх монархом. Єдиноуправитель держави отримував право вето на закони, що їх ухвалював сенат.

         Пропонувалися зміни в організації судової влади і здійсненні правосуддя. Суддів мав призначати імператор довічно і зміщувати з посади тільки за порушення законів. Підвищувалися вимоги до кваліфікаційного рівня суддів. Ними могли бути лише особи, які мали відповідну освіту, певний стаж роботи адвокатом і позитивно склали фаховий іспит. Проектом передбачався розгляд справ у судах за участю присяжних засідателів. Компетенція судів не обмежувалася розглядом лише кримінальних справ. Вони повинні були здійснювати судовий контроль за діяльністю адміністрації. Виконання законів і судових рішень покладалося на воєвод, що призначалися б на посаду монархом, їм належало працювати під контролем судових органів.

         Рівночасно у своєму проекті державних перетворень С. Ю. Десницький пропонував організацію місцевого самоврядування з широкими повноваженнями.

         Значний внесок у розвиток державно-правової теорії в другій половині XVIII ст. зробив Олександр Миколайович Радищев (1749—1802).

         Як і Жан-Жак Руссо, О. М. Радищев був прибічником договірної теорії походження держави, що утворюється внаслідок мовчазної згоди громадян.

         В основі виникнення держави — приватна власність. Мета держави, за вченням О. М. Радищева, — благо громадян, охорона їхніх прав і власності.

         У своїй державно-правовій концепції мислитель викладав думки щодо законодавчого обмеження монархії, піддавав критиці абсолютизм як такий, що базується на свавіллі й порушує природні права людини.

         О. М. Радищев не поділяв і модної на той час ідеї освіченої монархії, вбачаючи в ній маскування царства свавілля і насильства над особою.

         Він уважав, що в суспільстві необхідно створити умови для реалізації людьми своїх природних прав. Якщо ж у державі не створено таких умов, то люди можуть змінити форму державного устрою та правління.

         Викладаючи з цього приводу думки у праці «Про законодавство», О. М. Радищев наблизився до ідеї народного суверенітету, дав визначення народу. Він зазначав, що народ — це зібрання, об’єднання громадян. Вищою та єдиною владою є соборна влада народу. Тому монархії мислитель протиставляв народне правління. В селянській «общині» Росії він убачав елементи демократії, робив спроби відшукати в цій формі самоуправління елементи республіканського устрою; мріючи про щасливе майбутнє свого народу, не погоджувався з думками вчених Заходу, що республіка можлива лише в невеликих за територією державах.

         Найбільш прогресивною формою держави для Росії, на думку О. М. Радищева, була б федерація з широкою участю народу в управлінні державними справами через віче.

         О. М. Радищев був палким прибічником природного права. Він уважав, що його принципи слід покласти в основу позитивного законодавства, надати їм державних гарантій та забезпечення.

         Зі вступом Росії в XIX ст. елементи нових суспільних відносин, що формувалися, зайшли в суперечність із феодальними підвалинами державності й права.

         Державний устрій Росії було піддано критиці, запропоновано низку державних і правових реформ, що являли собою пошук досконаліших форм держави та правової системи. Авторами цих концепцій були представники інтелігенції, демократично орієнтовані письменники й студенти.

         Одним із перших представників ліберальної інтелігенції, які запропонували здійснити незначні буржуазно орієнтовані державні реформи, був граф, державний діяч, радник Олександра І (1777—1825) Михайло Михайлович Сперанський (1772—1839). У своїх працях («Записка про основні закони», 1802; «Записка про устрій урядових і судових установ у Росії», 1803, та ін.) мислитель доводив, що наявна система правління не відповідала станові «суспільного духу», а кріпосне право порушувало природні права людини. Тому він пропонував обмежити законодавчу монархію та створити умови для участі різних станів суспільства в управлінні державою і, зокрема, в органах законодавчої влади.

         У своєму проекті М, М. Сперанський зробив несміливу спробу втілити відому концепцію поділу влади, але з дозволу імператора.

         Монарх уособлює «єдину державну владу»; він, на думку мислителя, об’єднує всі три гілки влади і є верховним законодавцем, виконавцем і гарантом правосуддя.

         Законодавчу владу мала репрезентувати Державна дума, сформована триступінчатими виборами в такий спосіб: з-поміж державних селян і володарів нерухомості мали обиратися представники до волосної думи, які зі свого складу обирали б представників до окружних дум, а останньою обиралися б депутати Державної думи.

         Виконавчу владу в державі належало здійснювати галузевим міністерствам під контролем думи. Для цього М. М. Сперанський пропонував звіти міністрів на засіданнях думи.

         Систему судової влади повинен був уособлювати сенат, склад якого за поданням губернських дум затверджувався б імператором. Загальне об’єднання всіх гілок влади мала здійснювати Державна рада, функціями якої було б затвердження рішень згаданих інститутів держави. Члени ради мали призначатися імператором і підпорядковувалися безпосередньо йому.

         Проект М. М. Сперанського допускав елементи місцевого самоврядування, базою якого мали стати п’ять областей Росії (Сибір, Кавказ, Оренбурзький та Новоросійський краї, Дон), а також губернії.

         При кожному губернському уряді пропонувалося створити раду, до якої входили б представники станів суспільства, які володіють нерухомістю.

         До компетенції рад, на думку мислителя, варто було б віднести розроблення пропозицій губернаторові про потреби губернії, затвердження місцевого бюджету і контроль за його витратами.

         Враховуючи веління часу, М. М. Сперанський у своєму проекті передбачав розширення прав громадян. Він розрізняв загальні й політичні права. До перших він відносив свободу власності, призначення покарання тільки судом, законодавче затвердження податків. Політичними правами в його проекті наділялися тільки власники нерухомості. Політичні права полягали в участі в органах законодавчої, виконавчої та судової влади.

         Згодом у Росії сформувався радикальний напрямок державно-правової ідеології, авторами якої були так звані декабристи.

         Політико-правові погляди членів Північного (з центром у Санкт-Петербурзі) й Південного (в Чернігівському полку) товариств значною мірою вплинули на формування нової правової свідомості тогочасного суспільства.

         Всі соціально-політичні проблеми членами цієї таємної організації розглядалися крізь призму права. Суспільні та державні перетворення вважалися можливими тільки в разі зміни правової системи. У проектах конституційних перетворень закладалася ідея верховенства права, рівності всіх перед законом, пропонувалося запровадити гласне судочинство й суд присяжних, свободу совісті, слова й друку; створити умови для свободи господарської діяльності.

         Декабристи були прибічниками ідеї природного права. Зокрема, в теоретико-правовій концепції П. Пестеля зазначалося, що всі люди від природи мають рівні права і відповідно до цього всі позитивні закони, що ухвалюються, мусять відповідати природним законам. Свободу й законність декабристи ототожнювали. Вони вважали, що там, де немає однакових для всіх законів, там немає політичної рівності, а також і свободи. Але стосовно до майбутнього державного устрою погляди декабристів різнилися. Частина їх схилялася до республіканської ідеї, решта вважала найкращою формою правління конституційну монархію.

         Ідеологом республіканізму був Павло Іванович Пестель (1793—1826), а ідеологом обмеженої монархії — Микита Михайлович Муравйов (1796—1843).

         Свою державно-правову концепцію П. І. Пестель виклав у праці «Руська правда», а детальний проект республіканського майбутнього держави — у праці «Конституція. Державний заповіт».

         Тогочасну монархічну форму державності Росії мислитель уважав неефективною, себто такою, що стримує суспільний прогрес, сковує особистість, обмежує свободу народу. Отже, монархію слід знищити силовими методами, а заступити її має диктатура тимчасового верховного правління, яка забезпечить упродовж перехідного періоду суворий порядок у державі та здійснить виважені політичні, соціальні та економічні зміни, серед яких — скасування станового поділу суспільства і кріпосного права, земельна реформа.

         З метою зрівняння економічних можливостей громадян тимчасове верховне правління мало відібрати половину землі у поміщиків і сформувати земельний фонд для задоволення потреб усіх бажаючих.

         Поступово диктатурі належало створити умови для переходу до республіки.

         У проекті конституції П. І. Пестель зазначав, що державна влада має формуватися за принципом чіткого розмежування компетенцій між вищими її органами. Законодавчу владу, на його думку, здійснюватиме Народне віче, обране громадянами Росії, які досягли двадцятирічного віку, на п’ять років.

         Народне віче, за цим проектом, наділялося правом ухвалювати закони, крім конституційних. Останні мали прийматися опитуванням усіх громадян Росії. Виконавча влада належала Державній думі. Передбачалося, що п’ятьох її членів обиратиме Народне віче за поданням губерній. Думі підпорядковувалися всі міністерства та їхні керівники.

         Для здійснення контролю за виконанням законів у державі проектом П. І. Пестеля передбачався Верховний собор, до якого Народне віче за поданням губерній довічно обирало б 120 членів.

         За проектом П. І. Пестеля, Верховний собор повинен безпосередньо контролювати законність дій Народного віче й Державної думи, затверджувати й оголошувати чинними закони, що схвалювалися. Загальний нагляд за законністю в діяльності міністерств, інших виконавчих центральних і губернських органів мали здійснювати генерал-прокурори, призначувані на посади Верховним собором.

         До того ж П. І. Пестель пропонував вирішити долю неросійських народів, які входили до складу імперії.

         Це питання він розглядав не прямо, а крізь призму правового визначення безпечних кордонів Росії. Він уважав, що російському народові природно підвладні численні народи, які завжди прагнуть до незалежності в політичному житті. Це — природне право кожної народності. Але не менш законним і природним є «право благозручності», яке спирається на право безпеки. Це є не що інше, як прагнення великої держави закріпити свої кордони. Порівняно зі згаданими природними правами окремих народностей це право первинне, головне. Воно передбачає утримання в підлеглості Росії малих народів, які виконували б роль природних кордонів, підвищували б її міцність. Скористатися своїм природним правом на політичну незалежність може, на його думку, тільки той «маленький народ», який у змозі зберегти свій суверенітет. Таким П. І. Пестель уважав тільки польський народ, а інші, серед яких і український, повинні складати один народ, себто російський.

         Для реалізації цієї ідеї автор пропонував законодавче закріпити державною (панівною) мовою російську, скасувати всі назви народів і племен, які мешкали на той час у Росії, ввести однакові закони і форму правління на всій території держави.

         Важливим аспектом втілення означеної ідеї в життя П. І. Пестель уважав неприпустимість федеративного устрою держави і пропонував поділити територію майбутньої держави на десять областей, кожна з яких мала об’єднувати п’ять губерній, і три повіти. Якихось територіально-національних утворень він не передбачав.

         Іншими були державно-правові погляди М. М. Муравйова. Попри його схильність до конституційної монархії, розроблена ним концепція вмістила чимало демократичних засад і аспектів управління, що їх згодом було впроваджено у президентських державах.

         Окрім пропозицій відмовитися від форми держави, що віджила свій вік, скасування кріпосного права, звільнення особи від пут феодального права М. М. Муравйов пропонував визначити права суб’єктів федерації, запровадити демократичну виборчу систему, здійснити реформу правової системи, зокрема судової системи й судочинства.

         У визначенні сутності влади він значно випередив багатьох мислителів тогочасної Росії, визначивши, що єдиним джерелом влади в державі є народ, який є вільним од природи і володіє виключним правом установлювати основні правові засади функціонування суспільства.

         Основним аспектом реалізації природного права людини на свободу, упередження деспотії є побудова влади в державі за принципом її поділу на законодавчу, виконавчу й судову. Основну гілку влади — законодавчу мислитель передбачав утілити в двопалатному Народному вічі, причому закони вважалися б чинними після ухвалення їх обома палатами і затвердження імператором.

         Виконавчу гілку влади, за проектом М. М. Муравйова, мав очолювати імператор, який, приступаючи до виконання обов’язків, присягав би перед законодавчим органом. Виконавчу гілку влади на федеральному рівні належало продовжити міністерствам, причому галузевих міністрів  імператор міг призначати сам, а керівників силових відомств і прокурора — за погодженням із законодавчим органом влади.

         У суб’єктах федерації, в тому числі в Україні, та областях виконавчу владу мали репрезентувати двопалатні Урядові збори, функціями яких було б прийняття законодавчих і підзаконних актів у межах конституції та федерального законодавства.

         Значних змін мала зазнати судова влада. Пропонувалося запровадити суд присяжних засідателів, а основними принципами судочинства повинні були стати верховенство закону, рівність усіх перед судом, захист особистих, майнових і деяких політичних прав людей. У проекті зазначалося, що притягнення до юридичної відповідальності могло відбутися тільки у випадку порушення чинних норм права і на підставі закону, причому закон не повинен мати зворотної сили.

         Цікавими були думки М. М. Муравйова щодо затримання громадян на стадії попереднього слідства. Якщо звинувачення особі не пред’являлося впродовж 24 годин від моменту затримання, то вона підлягала звільненню.

         Прагнучи протистояти революційним і ліберальним ідеям, самодержавство вдавалося не тільки до репресій. Цар розумів, що поглядам можуть протистояти лише інші погляди. Офіційною ідеологією миколаївської Росії стала т.зв. «теорія офіційної народності». Її творцем став міністр освіти граф С.С. Уваров. Основу теорії склала «Уварівська трійця»: православ’я — самодержавство — народність. Відповідно до цієї теорії, російський народ глибоко релігійний і відданий престолу, а православна віра і самодержавство складають неодмінні умови існування Росії.

         Народність ж розумілася як необхідність дотримуватися власних традицій і відкидати іноземний вплив. Спокійна, стійка, благоліпна, тиха Росія протиставлялася бентежному, що розкладається Заходу.

         В «теорії офіційної народності» яскраво проявилася закономірність російської історії: будь-який поворот до консерватизму і охоронительства завжди поєднується з антизахідництвом і підкресленням особливостей власного національного шляху.

         «Теорія офіційної народності» була покладена в основу викладання в школах і університетах. Її провідниками стали консервативні історики С.П.  Шевирьов і М.П. Погодін. Вона широко пропагувалась у пресі зусиллями таких літераторів як Ф. Булгарин, Н. Греч, Н. Кукольник та ін.

         Росія відповідно до «теорією офіційної народності» мала виглядати щасливою і умиротвореною. Бенкендорф говорив: «Минуле  Росії дивне, її справжнє більш ніж чудове, що ж до її майбутнього, то воно вище за все, що тільки може уявити собі сама палка уява».

         Сумнів в пишності російської дійсності сам  по собі виявлявся або злочином, або свідоцтвом божевілля. Так, в 1836 р. По безпосередньому розпорядженню Миколи I був оголошений божевільним П.Я.  Чаадаєв, який опублікував у журналі «Телескоп» сміливі й гіркі (хоча далеко не безперечні) роздуми про історію Росії та її історичної долі.

         Наприкінці 40-х рр.., коли в Європі почалися революції, стало очевидно, що спроба Уварова протиставити революційній загрозі виховання відданості престолу і церкви не вдалося. Крамола все ширше проникала в  Росію. Незадоволений Микола у 1849 р. звільнив Уварова, зробивши ставку тільки на придушення вільнодумства за допомогою репресій. Це знаменувало глибоку ідейну кризу влади, остаточно відштовхнувши  від себе суспільство.

 

 

  1. Трансформації комуністичної політико – правової доктрини у ХХ століття досліду Азії, Африки та Латинської Америки.

         Китай. На час закінчення Другої світової війни у Китаї існу­вали дві потужні військово-політичні сили, що претендували на панування у державі: об’єднана Комуністична партія Китаю (КПК), що мала підтримку низів суспільства, та гомінданівський режим, який дискредитував себе. Після поразки спільного ворога — Японії між ними загострилося протистояння у боротьбі за владу. Відновлення громадянської війни ставало неминучим. Значний вплив на ситуацію в Китаї та власні стратегічні інтереси мали СРСР та США.

         Після виведення в 1946 р. своїх військ з півночі Китаю та Манчжурії, СРСР передав КПК значну частину зброї, постійно підтримував поставками пального, машин, продовольства. Це дало змогу комуністам створити багатомільйонну армію.

         Після провалу в першій половині 1946 р. переговорів між КПК та Гомінданом урядові війська у липні розпочали наступ на пів­нічні райони Китаю і до весни 1947 р. захопили частину цієї тери­торії. У другій половині 1947 р. Національно-визвольна армія Китаю (НВАК) перейшла у наступ і в січні 1949 р. зайняла Пекін. Чан Кайші залишив посаду президента. До осені 1949 р. КПК контролювала всі райони континентального Китаю. Чанкайшисти перебралися на о. Тайвань під прикриття США.

         1 жовтня 1949 р. у Пекіні було проголошено Китайську Народну Республіку. Наступного дня її визнав СРСР. Після проголошення КНР було створено нові партійні та державні органи влади. Під час візиту Мао Цзедуна до Москви 14 лютого 1950 р. між СРСР та КНР був підписаний Договір про дружбу, союз та взаємну допо­могу терміном на ЗО років. Радянсько-китайське співробітництво відбувалося в економічній, технічній та військовій сферах. Керів­ництво КПК копіювало радянський політичний, ідеологічний, господарський досвід існування, узаконювалося всевладдя кому­ністичної партії та її лідера Мао Цзедуна.

         Станом на 1952 р. Китай відновив довоєнний рівень промисло­вості, сільського господарства, перейшов до виконання п’ятнадцятирічної програми індустріалізації. Протягом першої п’ятирічки (1953-1957 pp.) промислове виробництво зросло на 141%, на кінець п’ятирічки майже повністю було націоналізовано промисловість і торгівлю, 96% селян об’єднано у кооперативи.

Значний вплив на внутрішньополітичне життя Китаю мала доповідь М. Хрущова на XX з’їзді КПРС (1956 p.), що розвінчу­вала культ особи Сталіна. Китайське керівництво сприйняло її як виклик. З 1958 р. КПК та керівництво Китаю почали провадити інший курс, що призвів до розриву і протистояння з СРСР, а у вну­трішній політиці — до авантюрних соціально-економічних і полі­тичних експериментів. Почала здійснюватися політика «Трьох червоних знамен»: «генеральної лінії», «Великого стрибка» та «народних комун». Під час «великого стрибка» китайська модель соціалізму зазнала подальшої канонізації. Висувалися претензії на одноосібне лідерство у комуністичному світі, абсолютувалася теза про загострення класової боротьби тощо. У країні вводився безкоштовний розподіл товарів, продовольства, безкоштовне хар­чування у їдальнях, воєнізувалися праця та побут.

         Політика «великого стрибка» закінчилася провалом. Сили народу були підірвані, в деяких районах почався голод. Але вже до 1965 р. негативні наслідки політики були подолані. Проте в дер­жаві з’явилися опозиційні настрої серед інтелігенції, партійних чиновників, низів суспільства. За таких умов Мао Цзедун розпо­чав нову масову кампанію, що мала назву «Велика пролетарська культурна революція» (1966-1976 pp.). Культурна революція являла собою серію масових політичних кампаній і була спрямована проти опозиції. Влада Мао Цзедуна зміцніла, над кра­їною було встановлено військовий контроль. Репресіям та пере­слідуванням було піддано понад 100 млн. осіб.

         Після смерті Мао Цзедуна (вересень 1976 р.) в результаті боротьби до влади прийшов Ден Сяопін. Зберігаючи антиімперіа­лістичні гасла та відданість ідеям марксизму-ленінізму і маоїзму, нове керівництво ініціювало глибокі реформи. В основу «соціаліс­тичної модернізації» було покладено ідею «чотирьох модерніза­цій»: промислової, сільськогосподарської, науково-технічної та оборонної. У процесі модернізації наголос було зроблено на забез­печення швидкого економічного розвитку.

         З початку 80-х pp. почала заохочуватися приватна підприєм­ницька ініціатива, але при цьому держава не послаблювала важе­лів контролю та управління. Упродовж 80-90-х pp. відбувалося значне економічне зростання за рахунок політичної свободи шля­хом керованого недемократичного впровадження ринкових реформ. Реформи відбуваються під гаслом зміцнення керівної ролі КПК та «будівництва соціалізму з китайською специфікою». Найшвидше розвивається промисловість: у 80-90-х pp. середньо­річний приріст валового національного продукту (ВНП) становив близько 10%. Реальні доходи на душу населення щорічно зрос­тали на 7-8%, а зовнішньоторговий оборот зріс більше, ніж у 10 разів (з 24 до 280 млрд доларів). За обсягом валового внутрішнього продукту (ВВП) Китай практично наздогнав Японію. Рівень бід­ності у 1990-1992 pp. скоротився на 35%.

         Ліберальні економічні реформи, розширення зв’язків з СРСР та країнами Заходу дали поштовх китайській інтелігенції та молоді до висування вимог демократизації суспільно-політичного життя і створення багатопартійної системи. 4 червня 1989 р. за вказівкою Ден Сяопіна було розігнано натовпи демонстрантів на площі Тяньаньминь за допомогою танків. На відміну від СРСР, червневі події не похитнули стабільність у країні. Економічне зростання пом’якшило стосунки між владою та опозицією. Після смерті Ден Сяопіна у лютому 1997 р. у суспільстві збереглася стабільність.

         На сьогодні Китай прямує шляхом ринкової лібералізації з урахуванням цивілізаційних особливостей і національних тради­цій, проте залишається типовою країною, що розвивається (за показником ВВП на душу населення та рівнем урбанізації).

         Індія. У березні 1946 р. лейбористський уряд Великобританії, щоб зберегти колоніальний статус, вирішив надати Індії статус домініона, що припускав її незалежність за умов збереження фор­мальної влади англійського короля. Мусульманська ліга почала виступати за створення у провінціях, де більшість населення ста­новлять мусульмани, окремої ісламської держави Пакистан. Про­тиріччя між індусами та мусульманами стали непримиримими.

         Навесні 1947 p., з метою запобігання широкомасштабній війні в Індії, англійський уряд вирішив створити на її території дві дер­жави: Індію та Пакистан, до складу якого увійшли населені мусульманами західні провінції та територія Східної Бенгалії. Розподіл територій та переселення людей супроводжувалися чис­ленними кривавими зіткненнями. 15 серпня 1947 р. Індія і Пакис­тан офіційно стали незалежними державами, але релігійні кон­флікти не припинилися. У 1948 р. релігійний фанат убив М. Ганді.

         В економічному розвитку Індія переживала великі труднощі. Загострилася продовольча проблема, знизився рівень життя біль­шості населення.

         У січні 1950 р. набрала чинності Конституція Індії, яка закрі­пила республіканський лад і федеративний устрій, проголосила широкі демократичні свободи. На перших виборах до парламенту переконливу перемогу здобув Індійський національний конгрес (ІНК). Майже до кінця 80-х pp. ІНК залишався монопольно прав­лячою партією, взявши на себе відповідальність за майбутнє вели­кої молодої держави.

         Упродовж наступних 12 років (1952-1964 pp.) уряд очолив лідер ІНК Дж. Неру, який не був прихильником європейського капіталізму, а сповідував утопічну ідею «суспільства соціалістич­ного зразка», яке ґрунтується на провідній ролі державного сек­тора в економіці та дбає про малозабезпечені верстви населення.

         В економічній сфері уряд Неру сконцентрував зусилля на поступальному розвитку та модернізації Індії. При цьому еконо­мічна політика здійснювалася шляхом розробки п´ятирічних пла­нів. Розвиток державного сектора у промисловості здійснювався шляхом будівництва нових підприємств, унаслідок чого на поча­ток 70-і pp. його частка становила 44%. Одночасно держава широко підтримувала дрібний та середній капітал, обмежувала розвиток монополій, контролювала ціни тощо. Проте середньорічний приріст промислового виробництва становив лише 4%. Аграрна реформа обмежила поміщицьке землеволодіння, а понад 70% орендарів стали землевласниками.

         Разом з тим уряд Дж. Неру зіткнувся з рядом проблем, пов’язаних з багатонаціональним складом населення та кастовістю суспільства. Було запроваджено новий адміністративно-територі­альний поділ країни. На сьогодні Індія включає 25 штатів та 6 союзних територій.

         Після смерті Дж. Неру в 1964 р. в ІНК виник розкол. З метою відновлення єдності та авторитету партії керівництво ІНК у січні 1966 р. передало правління партією та урядом дочці Неру Індірі Ганді (1966-1984 pp.) Уряд І. Ганді продовжував політику поси­лення державного регулювання економіки. У результаті впрова­дження урядом нового етапу аграрної реформи (так званої «зеле­ної революції») Індія змогла підвищити ефективність сільського господарства та забезпечити себе продовольством.

         На межі 70-80-хрр. Індія досягла часткового забезпечення комп’ютерною технікою і почала експортувати сучасні високі тех­нології. У країні здійснюються програми космічних досліджень, розвиваються наукомісткі галузі народного господарства. У той же час уряд зіткнувся з фактами посилення роз’єднаності індій­ського суспільства. Почастішали міжкастові та міжрелігійні зіткнення. Ще складнішою стала проблема сепаратизму в деяких прикордонних штатах (рух сикхів у Пенджабі, тамілів на півдні Індії, пропакистанські настрої у Кашмірі тощо). Унаслідок цього від рук сикхів 31 жовтня 1984 р. загинула І. Ганді.

         Після смерті І. Ганді головою уряду був обраний її син Раджив Ганді (1984-1991 pp.). Уряд Р. Ганді висунув програму опори на приватний сектор і модернізацію національної економіки. Значно прискорилися темпи зростання промислового виробництва (9% на рік). Уряд продовжував надавати соціальну допомогу малоза­безпеченим верствам населення регіонів, що страждали від етніч­них та релігійних конфліктів. Посилилася діяльність опозиції (Бхаратія джаната парті, комуністична партія), що виступала проти монополізму ІНК.У травні 1991 р від рук тамільських теро­ристів загинув Р. Ганді. З його смертю закінчилася епоха історії індійського суспільства, пов’язана з родиною Неру, представники якої правили Індією 39 років.

         У 90-х pp. на зміну однопартійній політичній системі прийшла багатопартійність, що значно ускладнило політичне життя країни. Майбутнє держави залежить від того, чи зможуть впливові полі­тичні партії уникати конфронтації, чи подолають релігійну, кас­тову та етнічну ворожнечу.

         На сьогодні Індія посідає 9 місце за обсягом ВВП, має низку високотехнологічних секторів у промисловості, що дозволяє успішно розв’язувати економічні проблеми.

         Країни Південно-Східної Азії. Країнам Південно-Східної Азії притаманні певні особливості їх повоєнного становища. Друга сві­това війна привела до активізації національно-визвольного руху в колоніальних імперіях Великобританії, Франції, Голландії. Досяг­нувши перемоги над Японією, старі колоніальні держави намага­лися зберегти тут свої панівні позиції, однак нові реалії примусили їх переглянути політичний курс.

         Становище молодих незалежних держав, що виникали у Пів-денно-Східній Азії, ускладнювалося однобоким розвитком їхньої економіки і політичною нестабільністю. Помітний вплив на регіон справляло і суперництво між західними державами та Радян­ським Союзом, який надавав широку підтримку комуністичним силам у цих країнах. З 50-х pp. відчутним стало також втручання комуністичного Китаю.

         Далі розглянемо особливості розвитку найголовніших країн цього регіону.

         Індонезія 17 серпня 1945 р. була проголошена незалежною республікою, президентом якої було обрано лідера Національної партії Сухарно. Однак становище країни ускладнювалося постій­ними внутрішніми конфліктами і втручанням голландських коло­ніальних військ. У 50-ті pp. в Індонезії була націоналізована влас­ність голландських компаній, розпочата аграрна реформа.

Прагнучи до національного примирення в країні, Сухарно у 1957 р. висунув пропозицію сформувати уряд «взаємного співро­бітництва» за участю всіх політичних сил. Однак протистояння в Індонезії, у центрі якого були прокомуністичні сили і військові, продовжувало наростати. У ніч на 1 жовтня 1965 р. комуністи здій­снили спробу державного перевороту, що була придушена вій­ськовими силами на чолі з генералом Сухарто. Президента Сухарно було усунено, новим головою держави став генерал Сухарто.

         У 70-80-ті pp. в Індонезії була здійснена денаціоналізація у промисловості і сільському господарстві, іноземному капіталові були надані пільгові умови для інвестицій. Завдяки цим заходам у країні останнім часом активно розвивається нафтова, газова про­мисловість, кольорова металургія, приладобудування та ін.

У 1946 р. була проголошена незалежність Філіппін. Однак США зберігали тут свої військові бази та економічні позиції. Довгий час внутрішнє становище у країні було нестабільним через численні конфлікти, що нерідко призводили до збройного проти­стояння. У 70-х pp. на Філіппінах була встановлена військова дик­татура Ф. Маркоса, був запроваджений військовий стан і посилені репресії проти опозиційних рухів.

         У результаті президентських виборів 1986 р. до влади прийшла демократична опозиція на чолі з Корасон Акіно. Новий президент розпочала ряд радикальних перетворень: була прийнята нова конституція, розпочата земельна реформа економіки.

         У Таїланді, який у період Другої світової війни був прибічни­ком Японії, ще 1944 р. у результаті політичної кризи відбулася зміна урядів: переорієнтація зовнішньої політики на СІЛА та Великобританію. Політичне становище у повоєнний час також було нестабільним: двічі у країні встановлювалася військова дик­татура (1957-1973 pp., 1976-1977 pp.). Таїланд продовжує залиша­тися конституційною монархією.

         Останнім часом у країні швидкими темпами розвивається електроніка та електротехніка, нафтопереробна, хімічна та авто­мобільна промисловості.

         У Малайзії у повоєнний період посилився національно-визвольний рух, що привело до проголошення 31 серпня 1957 р. незалежності Малайської Федерації. Як і Таїланд, Малайзія є кон­ституційною монархією, її економіка нині переорієнтовується на високоінтенсивні технології. Країна посідає одне з перших місць у світі по виробництву олова, каучуку.

         У серпні 1965 р. від Малайзії відокремився Сінгапур і став незалежною республікою. Сьогодні це один з найбільших у Південно-Східній Азії фінансових та торговельних центрів. Значного розвитку тут набули електронна, електротехнічна, машинобу­дівна, нафтохімічна та легка промисловості, обладнані найсучас­нішою технікою та технологіями.

         Отже, переважна більшість країн Південно-Східної Азії, прой­шовши у повоєнний період через політичну нестабільність і еко­номічні труднощі, останнім часом виходять на передові позиції у світовому розвитку. Використовуючи іноземний капітал і передові технології, величезні трудові ресурси, нові індустріальні країни Гонконг (до 1997 p.), Сінгапур, Тайвань, Південна Корея створили розвинену обробну промисловість, що працює переважно на екс­порт і успішно конкурує на ринках Заходу.

         Звільнення і розвиток країн Азії і Африки після Другої світо­вої війни. Після Другої світової війни розпочався розпад колоні­альної системи, яка створювалася західноєвропейськими краї­нами упродовж останніх століть у країнах Азії та Африки. Вже до середини 60-х pp. на політичній карті світу з’явилося понад 50 афро-азіатських держав-членів світового співтовариства.

         Причинами розпаду колоніальної імперії стали такі чинники:

         Колоніалізм вичерпав себе історично та політично. У колоні­альних країнах прискореними темпами розвивалася економіка, зростала чисельність національної буржуазії, інтелігенції. Акти­візувалося політичне життя, прагнення до демократії.

         Поразка у Другій світовій війні держав агресивного блоку при­вели до того, що Італія і Японія втратили свої колоніальні воло­діння. Колоніальні імперії Великобританії, Франції, Голландії, Бельгії також були значно ослаблені в результаті війни.

         Колонії за роки війни набули власного досвіду самостійного існування та розвитку, внаслідок чого почали створюватися полі­тичні організації, національні збройні сили тощо.

         Розпад колоніальних імперій розпочався на Азіатському кон­тиненті, де в 1945 р. була проголошена незалежність Індонезії та В’єтнаму. У 1946 р. після виведення французьких військ фактично незалежними стали Сирія та Ліван. У тому ж році була проголо­шена незалежність Йорданії. У 1947 р. Індія та Пакистан отримали права британських домініонів. У 1948 р. звільнилися від колоні­альної залежності Цейлон і Бірма, проголошено утворення двох корейських держав та держави Ізраїль.

         В Африці на початку 50-х pp. активізувався арабський націо­нально-визвольний рух. Унаслідок цього вже у 1951 р. була прого­лошена незалежність Лівії. У 1952 р. в Єгипті вибухнуло повстання «вільних офіцерів», у результаті якого вже наступного року він був проголошений республікою і Великобританія втратила тут свої панівні позиції. Протягом 50-х pp. ще низка країн здобула неза­лежність (Марокко,Туніс і Судан у 1956 p., Гвінея — у 1958 p.).

         Переломним у визволенні Африканського континенту був 1960 p., названий «роком Африки». Цього року звільнилися 17 країн (Гана, Габон, Верхня Вольта, Дагомея, Мавританія, Мадагас­кар, Малі, Сенегал, Сомалі, Того, Центральна Африканська Респу­бліка, Чад, Нігер, Конго, Заїр, Нігерія, Кот-дТвуар). У 60-ті роки фактично перестала існувати колись найбільша у світі Британська колоніальна імперія. Франція особливо настійно домагалася збе­регти за собою Алжир, народ якого піднявся у 1954 р. на боротьбу проти колонізаторів. Визвольна війна в Алжирі тривала довго. Лише у березні 1962 р. в Евіані французькі колонізатори змушені були підписати угоду про припинення військових дій і після рефе­рендуму визнати незалежність Алжиру. Визволення Алжиру при­звело до повного розпаду всієї Французької колоніальної імперії.

Останньою (у 1974 р.) в Африці розпалася Португальська імпе­рія внаслідок перемоги революції в Португалії. Останнім осеред­ком колоніалізму залишався південь Африки, де расистський режим Південно-Африканської республіки довгий час відмов­лявся надати свободу народу Намібії. Нарешті у 1989 р. війська ПАР були виведені з країни і у 1990 р. вона була проголошена незалежною державою.

         Перед молодими державами, які щойно звільнилися від коло­ніальної влади, стоять надзвичайно складні проблеми. У більшості з них рівень економіки надзвичайно слабкий. Гостро стоїть проб­лема розвитку соціальної сфери, культури.

         Частина країн у пошуках ефективних шляхів подолання своєї відсталості звернулася до досвіду Радянського Союзу і стала дотримуватися «соціалістичної орієнтації» (Ефіопія, Алжир, Мозамбік, Ангола, В’єтнам, Лаос та ін.) В економіці більшості з цих країн склався значний за розмірами державний сектор, було централізовано управління, проведені аграрні перетворення з акцентом на зміцнення кооперативного укладу. У політичній сис­темі утвердилися авторитарні режими. Однак у 80-ті роки біль­шість держав «соціалістичної орієнтації» опинилися у глибокій кризі. У результаті опозиційних виступів наприкінці 80-х pp. ці режими були повалені в Алжирі, Йемені, Ефіопії, Анголі. Економіка В’єтнаму та Лаосу почала трансформуватися у напрямі до ринко­вої економіки.

         Однак переважна частина афро-азіатських країн пішла шля­хом капіталістичного розвитку.

         З допомогою країн Заходу у них склався ринковий економіч­ний механізм, утвердився плюралізм у формах власності. Най­більших успіхів серед них досягли так звані «нові дракони» — Пів­денна Корея, Тайвань, Сінгапур, Гонконг — що перетворилися на сучасному етапі у розвинені капіталістичні країни. Інші країни Південно-Східної Азії, розвиток яких розглядався у попередній темі, швидко просуваються вперед у цьому ж напрямі.

         Однак для більшості африканських держав проблеми продовжу­ють накопичуватися. Помітною стає тенденція до зниження темпів зростання валового національного продукту (у 60-ті роки — 6%, у 80-ті — не більше 1% щорічно). Зростання виробництва значно від­стає від темпів приросту чисельності населення. Голод, злидні, масові епідемії і захворювання, серед яких останнім часом катастрофічно швидко поширюється СНІД — усе це стало постійним супутником африканських країн. Без допомоги світового співтовариства, в першу чергу країн Заходу, проблеми відсталості не будуть розв’язані.

         Латинська Америка. У повоєнні роки Латинська Америка про­довжувала значно відставати від розвинених країн. Головним гальмом для цього регіону було збереження у більшості країн напівфеодальних пережитків. Економіка мала переважно аграрно-сировинний характер. При владі тут досить часто знаходилися військові диктаторські режими.

         Від середини 50-х pp. у регіоні помітною стала тенденція еконо­мічного піднесення. Ряд країн роблять спроби послабити економічну залежність від США та інших західних держав, здійснити господар­ські та політичні перетворення. Однак реформи досить часто не мали великого успіху і завершувалися військовими переворотами та встановленням диктаторських режимів (реформи Гуларта 1961— 1964 pp. у Бразилії, С. Альенде у 1970-1973 pp. в Чилі, Арбенса у 1951-1954 pp. у Гватемалі, Арельяно у 1972-1975 pp. у Гондурасі).

         Попри всі труднощі і внутрішню нестабільність, у 60-70-ті роки в країнах Латинської Америки відбуваються структурні зміни в економіці, зростає питома вага нових галузей промисловості, а також зміцнюються позиції національного капіталу.

         Однак з кінця 70-х pp. труднощі у розвитку регіону нароста­ють. 80-ті роки призвели до різкого зниження середньорічних темпів зростання валового національного продукту. Якщо за попе­редні два десятиліття ці темпи становили 5,8%, то в 80-ті — лише 1,2%. Національний доход знизився за цей період на 10%.

         Військові диктатури виявилися нездатними вирішити назрілі проблеми. У більшості латиноамериканських країн місце вій­ськових заступає цивільна влада (у Бразилії — в 1985 р., в Арген­тині — в 1983 p., у Перу — в 1980 p., у Чилі — в 1989 p.). Нові полі­тичні сили активізували зусилля для подолання економічних труднощів.

         Реформи, що проводилися останнім часом, були спрямовані на підтримку приватного підприємництва, приватизацію, глибокі демократичні зміни в суспільстві. Наприкінці 80-х — на початку 90-х років економічне піднесення стало реальністю для низки країн (Мексика, Чилі, Венесуела, Болівія, Еквадор, Коста-Ріка). Надходження іноземного капіталу до країн регіону у 1990 р. ста­новили 14 млрд. доларів — у 2,5 рази більше, ніж у 1989 р. Однак розв’язання назрілих проблем розвитку вимагає тривалого часу і значних зусиль.

         До 1992 р. в усіх країнах Латинської Америки, крім Куби, вста­новився демократичний лад, зміцнилися конституційні форми правління. Поворот до демократії та ринкової економіки став визначальним для розвитку цього регіону світу. Характерними для всіх країн стали: поворот до роздержавлення та приватизація засобів виробництва, відкритість економіки, відхід від системи протекціонізму. У 90-х pp. були проведені реформи, спрямовані на збалансування бюджетів, стабілізацію ринків, скасування торго­вельних обмежень, роздержавлення, що привело до помітного економічного зростання та спаду інфляції (Аргентина, Венесуела, Бразилія, Чилі, Мексика). З метою здійснення інтеграційних про­цесів у 1991 р. Аргентина, Бразилія, Уругвай та Парагвай уклали угоду про створення Спільного ринку країн Південної Америки (МЕРКОСУР).

 

 

 

Список використаної літератури.

  1. Алексеев Ю. М., Вертегел А. Г., Казаков О. О. Всесвітня історія. Навчальний посібник / К: Каравела, 2006.- 240 c.
  2. Графський В.Г. История политических и правових учений. – М., 1997.
  3. Демиденко Г.Г. История учений о праве и государства. – Харьков, 2001.
  4. Шульженко Ф.П., Наум М.Ю. Історія вчень про державу і право: Курс лекцій / За заг. ред. акад. АПрН України, д-ра юрид. наук, проф. В.В. Копєйчикова. — К.: Юрінком Інтер, 1997. — 192 с.

 

Порівняльний аналіз організації державної влади в Україні за парламентсько-президентської форми державного правління і в Польщі
Правова охорона комп’ютерних програм.

Добавить комментарий

Your email address will not be published / Required fields are marked *