Імідж державного службовця
План
Вступ
- Персонал державного управління: структура, зміст та рівні якостей.
- Етика державного службовця.
- Професійне навчання як складова діяльності державного службовця.
Висновки
Список використаної літератури.
Вступ
Держава пов’язана із суспільством і тому практично всі його громадяни тією чи іншою мірою причетні до державного управління. Багато хто звертається для рішення своїх проблем у державні органи або в органи місцевого самоврядування. Майже всі беруть участь у виборах. Як і всі протягом свого трудового життя тією чи іншою мірою, по тим чи іншим аспектам виступають у ролі керованих об’єктів. У суспільстві готується і із суспільства поповнюється персонал державного управління. І який людський потенціал суспільства, такий багато в чому і персонал органів державної влади і місцевого самоврядування. Залежність завжди виявляється, хоча з природним у ту чи іншу сторону відхиленням.
- Персонал державного управління: структура, зміст та рівні якостей.
Можливо, що саме наш людський потенціал у всій його складності і суперечливості є першопричиною безлічі відомих оман і помилок, проривів і відставань, революцій і контрреволюцій і в підсумку винятково важкого стану країни. Для зрозумілої відповіді на поставлені самою історією питання немає глибоких досліджень, аналітичних матеріалів і об’єктивних оцінок. Склалося положення, при якому легковісно критикують минуле і на порожньому місці покладають райдужні погляди на майбутнє. Причому роблять це майже все: на всіх рівнях і у всіх соціальних шарах.
Тим часом у рамках цього потенціалу існує категорія людей, що спеціально підготовлена і професійно зайнята в процесах формування і реалізації державно-керуючих впливів. Вона відрізняється від тієї частини державного апарату, що виконує функції власне держави — забезпечення її суверенітету і волі: оборона, безпека, охорона границь, міжнародні відносини, суспільний порядок і т.д., і того, що забезпечує реалізацію соціальної сутності сучасної держави (соціальне обслуговування суспільства в широкому змісті): охорона здоров’я, освіта, соціальне забезпечення, об’єкти державної власності і т.п. У першій частині мають місце відносини військової, дипломатичної, митної й іншої спеціальної (правоохоронної) служби, у другій — відносини звичайного трудового наймання. Хоча і там і тут виділяється група людей, що відноситься до персоналу державного управління. На жаль, питання про градацію різних видів людської діяльності і їхньому точному описі в науковій літературі осмислені явно недостатньо.
У числі особливостей додавання знання, енергії і праці людей, що належать до персоналу державного управління, можна виділити наступні:
а) ними виконується праця, що виражається в обґрунтуванні цілей і напрямків суспільного розвитку, у конкретній організації і регулюванні суспільної життєдіяльності (публічних відносин), свідомості, поводження і діяльності мільйонів людей (упорядкування приватних взаємозв’язків);
б) їхня праця — інтелектуальна, психологічно насичена, дуже відповідальна, що складається в основному в осмисленні і продукуванні важкої управлінської інформації і впливу на людей;
в) у всіх їхніх зусиллях імпліцитно (внутрішньо притаманно) виявляється державна влада, що додає їм авторитет і належну гарантію;
г) наукові знання, мистецтво і досвід таких людей не створюють безпосередньо споживчі цінності і не задовольняють індивідуально-особисті потреби, але формують особливий духовно-матеріальний «продукт», що забезпечує раціональність, гармонійність і ефективність суспільних відносин, явищ і процесів;
д) праця, виконувана персоналом державного управління, є високопрофесійною і пред’являє до кожного з його суб’єктів (виконавців) тверді вимоги в змісті підготовки, особистісних дарувань, поводження і спілкування з людьми. [2; 361]
Не можна сказати, що українське суспільство усвідомило значення і роль персоналу державного управління у творенні свого майбутнього і почало активну і послідовну роботу з його розвитку. Багато що обмежується «ривками», кампаніями, тоді як потрібна систематичність, планомірність і безперервність. Світовий досвід свідчить, що персонал управління взагалі (у всіх видах управління) і персонал державного управління зокрема являє собою самий цінний і відтворений капітал суспільства і держави. Настав час навчитися його поважати і берегти.
Існують різні внутрішні класифікації персоналу державного управління: за адміністративно-правовими критеріями — представники влади, посадові особи, технічні виконавці; за функціональними критеріями — керівники, фахівці, технічні виконавці. Представляється більш обґрунтованим говорити про дві складові частини персоналу державного управління: про посадових осіб і про обслуговуючих працівників. Перші (основний і визначальний склад) займають посади в державних органах і органах місцевого самоврядування і, виконуючи їх, реалізують певний обсяг управлінської діяльності по здійсненню компетенції відповідного органу держави. Державна посада є юридичне установлення певних управлінських функцій і владних повноважень, що підлягають виконанню тими, хто її займає. Депутатство в представницьких органах також є специфічною формою підготовки і реалізації державно-керуючих впливів, у багатьох випадках воно здійснюється на платних початках, що і дозволяє включати депутатський корпус до складу персоналу державного управління, з урахуванням, зрозуміло, його специфіки і насамперед політичного характеру діяльності. Посадові особи підрозділяються (звичайно) на: керівників державних органів і органів місцевого самоврядування; виконавчий (іноді його називають оперативно-виконавчий, функціональний) склад; спеціально уповноважених представників влади.
В обслуговуючий склад входять працівники, що виконують допоміжні матеріально-технічні й інші операції, дії по забезпеченню виконання державних посад. Вони зайняті обслуговуванням інформаційних процесів і іншої діяльності державних органів і органів місцевого самоврядування. Їхня робота в принципі не носить безпосередньо управлінського характеру; за своїм змістом вона ближче до інженерно-технічної, виробничої, соціально-обслуговуючої роботи. Вона виконується на робочих місцях у відповідних органах, аналізується й оцінюється по адекватним їм нормам, нормативам і стимулам. [2; 363]
«Кістяк» персоналу державного управління складають особи, що займають державні посади і керуючі з доручення і від імені держави. Традиційно їх позначають поняттям «кадри державного управління». Саме вони знаходяться у фокусі уваги і до них у першу чергу пред’являються якості, по яких може і повинний розвиватися й оцінюватися персонал державного управління: первинні, вихідні якості, якими повинна володіти людина, що претендує на державну посаду, і ті, що здобуваються, формуються в процесі виконання державних посад, нагромадження досвіду і просування по ієрархії.
Первинні (вихідні) якості бачаться: в загальнокультурному аспекті — загальна підготовка; цільові і ціннісні життєві орієнтації; досвід спілкування з людьми; певні етичні і естетичні навички; культура мови; у діловому (професійному) — компетентність у питаннях управління у відповідній (по керованих об’єктах) сфері громадського життя; трудова активність, вивірена практикою; досвід суспільної і державної діяльності; дисциплінованість, що сформувалося почуття відповідальності за результати праці; уміння підвищувати
свою кваліфікацію; в особистісному. — моральна стійкість, чесність, самостійність, розвинута воля, рішучість, ініціативність, комунікабельність, надійність.
Принципове значення мають якості, що здобуваються, виникнення яких свідчить як про здатність людини самоудосконалюватися, так і про позитивний діловий і соціально-психологічний мікроклімат у колективах державних органів і органів місцевого самоврядування. Це: у числі загальнокультурних — знання історії країни й основних інтелектуальних цінностей сучасності; ораторська майстерність, навички проведення масових заходів; почуття лідерства і відповідальності за нього; здатності масштабно мислити; ділових — організованість; уміння направляти і контролювати діяльність інших; наполегливість і послідовність у реалізації поставлених задач; уміння розбиратися в досягненнях соціального і науково-технічного прогресу і знаходити способи їхнього використання на практиці; особистісних — мужність; принциповість; здатність протистояти кон’юнктурі й особистій вигоді; уміння переконувати; зразкова поведінка в будь-яких ситуаціях.
Важливо підкреслити також необхідність розвитку і розгортання якостей по мірі просування (кар’єри). А то часом сумно спостерігати ситуації, при яких керівники відрізняються більш низькими інтелектуальними і професійними якостями, ніж їхні підлеглі, і діють часто по підказках і «заготовках» останніх.
Звичайно, дати повний «набір» якостей, якими варто б володіти кожній посадовій особі, дуже важко. Різноманіття сутності людини визначає різноманіття її якостей, а ще більше — різні їхні комбінації. Але проблема існує, вона дуже актуальна і повинна бути досліджена наукою. [2; 365]
- Етика державного службовця
Демократичне суспільство має піклуватися про те, щоб дії та поведінка державних службовців були бездоганні. Розвинуті країни визнали питання етики і кодексу поведінки державних службовців сферою, яка набуває дедалі більшого значення в останні роки.
Насамперед визначимо деякі загальні положення «адміністративної» моралі та етики.
Мораль (моральність, етика) — це норми людського співжиття, поведінки людей, їхніх взаємин в особистому спілкуванні, виробничій сфері, ставлення до суспільства, держави. Мораль є формою суспільної свідомості. Мораль і моральність можна розглядати як синоніми.
Етика — наука про мораль (моральність).
Доцільно звернутися до досвіду США щодо запровадження етичної програми в системі виконавчої влади. З погляду адміністративної етики моральність розуміється як особиста чесність, а в адміністративній поведінці — як майже універсальна норма, згідно з якою публічна посада не може використовуватися для особистих корисливих цілей.
Морально-ціннісним вимогам громадської думки у США надано вигляду нормативних. Тут діє розгалужена система спеціального «етичного» законодавства, відповідно до якого і на підставі якого утворена і функціонує окрема «етична» державна структура управління, яка покликана і регулювати, і розслідувати, і переслідувати неетичні діяння державних службовців. Запроваджено або розробляються спеціальні процедури вирішення «етичних» справ і механізми примусового застосування етичних норм.
Становить інтерес досвід США щодо підвищення етики державної служби та боротьби з корупцією. Публічна служба — це публічна довіра. Кожен службовець зобов’язаний ставити відданість конституції, законам та етичним принципам вище за приватну користь. Для того щоб кожний громадянин міг бути впевненим у чесності федерального уряду, кожний службовець має поважати і додержувати принципів етичної поведінки.
Законом 1978 р. про реформу державного врядування було передбачено заходи щодо боротьби з корупцією та підвищення оперативності й ефективності діяльності урядових установ. Основним принципом, який запроваджує цей закон, є конкурсний порядок призначень на державні посади, причому єдині критерії відбору — достатній досвід, рівень кваліфікації та чесність.
У США законодавче державному службовцю забороняється приймати цінності за здійснення офіційних дій, тобто отримувати хабарі, брати офіційну участь у справі, що має для нього певний фінансовий інтерес, вести справу, яка не містить корупції, але може спонукати до неї. Отже, є коло принципових стандартів на випадки проявів неетичної поведінки.
У 1989 р. конгрес США заснував управління державної етики як окрему установу в системі виконавчої влади. Керує ним директор, якого призначає на 5 років президент за порадою сенату та за погодженням з ним. Тут працює 85 співробітників. Управління державної етики забезпечує керування етичною програмою у виконавчій владі. Ця система є децентралізованою, кожна установа і відділення відповідають за виконання власних програм етики.
Управління регулярно проводить навчально-тренувальні програми для тих, хто займається питаннями етики у відділеннях і установах, видає спеціальну газету та методичні рекомендації з різних питань, проводить щорічні конференції з питань етики. Для одержання інформації використовується електронна техніка.
Управління державної етики займається такими питаннями:
надає інформацію про фінансові справи співробітників, а громадськості — про фінансові справи президента, віце-президента США та чиновників високого рангу. Особа, яка вимагає розкриття фінансових справ названих вище чиновників, не повинна давати ніякого обґрунтування своєї вимоги. Управління займається питаннями надання фінансової інформації щодо чиновників нижчою рангу виконавчої влади, якщо їхня робота пов’язана з контрактами, адміністративними субсидіями, видачею ліцензій та ін.;
бере участь у процесі перевірки працівників, яких призначає па посади президент США;
бере участь у законотворчій діяльності. Управління має повноваження видавати постанови щодо розгляду конфліктів інтересів, стандартів поведінки, надання інформації про фінансові справи співробітників;
має повноваження вимагати коригувати програми інших установ з етичних питань, може рекомендувати вжиття заходів адміністративного впливу щодо конкретних працівників;
у суді управління державної етики представляє міністерство юстиції. [4; 234]
У 1978 р. рішенням Конгресу США було створено посаду генерального інспектора при державних установах і визначено його повноваження:
виявляти та не допускати марнотратства, шахрайства, зловживань у державних установах;
підвищувати ефективність управління та господарювання;
перевіряти законність виконання державними установами своїх обов’язків.
При федеральному урядові працюють уже понад 60 генеральних інспекторів. Генеральний інспектор одержує плату від державних установ. Однак він є відносно незалежним, що забезпечує відсутність впливу й тиску на нього.
У Сполучених Штатах існують гарантії захисту прав викривачів фактів неетичної поведінки або корупції державних службовців. Було створено бюро радника із спеціальних питань, головним завданням якого є захист прав працівників державних установ, які публічно заявляють про випадки обману, марнотратства і службових зловживань. У США публічне викриття махінацій на державному рівні є загальновизнаним і користується підтримкою державних лідерів. Крім того, Конгрес має можливість . контролювати виконавчу владу через головне бюро фінансового контролю.
Етичні стандарти поведінки працівників федерального уряду кодифіковані у вигляді закону, а частина визначається вказівками, рішенням суду або адміністрації. Наведемо деякі з них:
«конфлікт вигод» — працівникам заборонено мати безпосередні або опосередковані фінансові вигоди, що заперечують їхнім офіційним зобов’язанням і завданням. Відповідно до цього стандарту працівникам забороняється віддавати перевагу родині, знайомим або партнерам у розподілі роботи, контрактів, інформації;
працівники можуть користуватися державною власністю тільки для офіційно затвердженої діяльності, вони повинні захищати будь-яку власність, обладнання, що їм довірені. Наприклад, неприпустимо використання державних конвертів, комп’ютерів, службових машин з приватною метою;
неприпустимо зловживання при використанні службової інформації, яка може слугувати приватній вигоді, чи подання інформації, яка не призначена для широко кола;
працівникам заборонено одержувати і вимагати подарунки, безкоштовні послуги, кредити та інші матеріальні цінності від осіб, які мають справу з агенцією, або від тих, на бізнес яких можуть вплинути офіційні дії;
державним службовцям не дозволено мати іншої роботи, що може призводити до конфлікту інтересами з офіційними обов’язками в уряді;
для колишніх федеральних працівників установлені обмеження, які є обов’язковими після завершення роботи в державній установі, їм не дозволяється бути представниками інших осіб щодо уряду у справах, якими він займався на урядовій службі. Крім того, існує дворічний строк заборони втручатися у справи, що були службовими обов’язками працівника за останній рік його служби в уряді.
Цікавим є досвід заходів, розпочатих у цій сфері урядом М. Тетчер у Великобританії. Був установлений контроль над «ефектом крученої двері», тобто міграції робітників між державною службою і комерційними структурами,, а. також над «ефектом човників», тобто переходом колишніх вищих службовців державного апарату після їх відставки у фірми тієї самої сфери, яку вони нещодавно курировали. Ці «ефекти» стимулюють корупцію, витікання до сфери бізнесу державних секретів, підривають принцип рівності умов на конкурсах за отримання державних замовлень. Зараз колишній службовець протягом років після відставки для подібних переміщень повинен отримати санкцію відповідних органів. [3; 135]
Влада повинна завжди відчувати, що її контролюють, — головний принцип діяльності чиновників. На особу, яка виконує службу для уряду, покладається величезна суспільна довіра, тому що ця служба дає широкі можливості для зловживань. Приходячи на державну службу, працівник робить свідомий вибір і погоджується на суворе обмеження як у публічній, так і у приватній діяльності. Чим вище посада, тим більше обмежень.
У ст. 5 Закону України «Про державну службу» визначені основні вимоги етики поведінка державного службовця:
- сумлінно виконувати свої службові обов’язки;
- шанобливо ставитися до громадян, керівників і співробітників, дотримувати високої культури спілкування;
- не допускати дій і вчинків, що можуть зашкодити інтересам державної служби або негативно вплинути на репутацію державного службовця. [1; 4]
Дані вимоги засновані на моральних нормах.
Етика державного службовця — це система норм поведінки, порядок дій і правил, взаємин і принципів у державно-службових відносинах, що являють собою сукупність найбільш придатних, глибоко усвідомлених і конкретизованих, які належать даному суспільству і є нормами загальнолюдської моралі.
Етика державної служби тісно пов’язана із соціальною структурою конкретного суспільства і чітко визначається нею. У цьому, як правило, відображаються традиційні уявлення суб’єктів того або іншого суспільства про статус свого суспільства в цілому, про перевагу своєї цивілізації тощо. Разом з тим етика державної служби являє собою об’єднання універсальних правил, що застосовуються в усьому цивілізованому світі.
Якщо дані моральні норми у відносинах відсутні, то цілком можна говорити про невідповідність етики розвитку суспільства або його норми підмінені ідеологією.
Етика державно-службових відносин у широкому розумінні являє собою практично-виховну і регульовану чинність. Через критичний аналіз моральної свідомості учасників цих відносин, яка реально функціонує, виявляється ступінь відповідності існуючих правових і моральних взаємин.
Проблема професійної етики державного службовця пов’язана з тим, що його діяльність має відповідати не тільки положенням Конституції і чинного законодавства, а й моральним принципам і нормам. При цьому етичний кодекс, яким державні службовці повинні керуватися, не просто спирається на загальноприйняту мораль, а й конкретизує її вимоги відповідно до специфіки службової діяльності, неординарних обов’язків і повноважень, що покладаються на них. У цьому і полягає сутність етики державного службовця. [4; 240]
Моральні норми є універсальними нормами в регулюванні суспільних відносин, тому безумовно державна служба-нерозривно пов’язана з моральністю, етикою, моральним виглядом державного службовця.
Основні стичні вимоги, що пропонуються державним службовцям:
дотримувати принципів державної служби;
чесно служити і бути вірним державі;
дотримувати вищих моральних принципів;
ставити державні інтереси вище за індивідуальні цілі і завдання політичних партій, інших громадських організацій;
постійно боротися з корупцією в органах державної влади;
ніколи не приймати для себе і для членів своєї родини ніяких благ і переваг, використовуючи при цьому свої службові повноваження;
не використовувати в корисливих цілях службове становище;
не використовувати ніяку інформацію, отриману конфіденційно під час виконання своїх посадових обов’язків, як засіб одержання особистої вигоди;
не допускати у діяльності елементів дискримінації у відносинах з товаришами по службі, громадянами;
у спілкуванні з громадянами як під час виконання своїх повноважень, так і в позаслужбових відносинах дотримувати загальноприйнятих правил поведінки.
Проступок державного службовця — це дія (бездіяльність), що ганьбить честь і гідність державного службовця, що несумісно з високим званням державного службовця й унеможливлює подальше виконання ним своїх службових повноважень (навмисне порушення закону, порушення державним службовцем даної ним присяги, несумлінність у виконанні своїх обов’язків, що спричинили негативні наслідки, грубе порушення загальноприйнятих норм і правил поведінки).
Залежно від виду державної служби до загальноприйнятих моральних норм поведінки державного службовця додаються спеціальні норми кодексу честі, наприклад: етичні вимоги, що висуваються до суддів, військових, дипломатів, порушення яких можуть спричинити дисциплінарну відповідальність: догану, звільнення, пониження на посаді тощо.
Етичні вимоги до державних службовців дуже важливі, тому що вони є невід’ємною частиною програми соціального управління, тому врахування морально-психологічного рівня розвитку суспільства впливає на виконання управлінського рішення, тобто на ефективність державної служби.
Моральні цінності і норми, що стосуються державної влади, її інститутів (державної служби), являють собою у сукупності етику державного управління.
Етика державного управління — це нормативна основа державно-правової діяльності, що торкається таких основних проблем управління: справедливий соціальний устрій суспільства і держави, взаємні права та обов’язки керівників і громадян, фундаментальні права людини і громадянина, розумне співвідношення свободи, рівності й справедливості.,
Проблему співвідношення етики і управління вперше поставив Н. Макіавеллі. Він розробив особливе політичне мистецтво створення твердої державної влади будь-якими засобами, не зважаючи на жодні моральні принципи: «мета виправдовує засоби». Проте в управлінні суспільством центральне місце посідає людина, тому не можна ігнорувати те, що можна позначити поняттям «людський вимір».
Функціонування сучасного державного апарату неможливо уявити без раціонально розроблених, твердо встановлених і обов’язкових формальних правил, без строгої професіоналізації механізму управління. Інструментом і одночасно результатом такої професіоналізації, зокрема, стали державні службовці, діяльність яких ґрунтується на принципах професійної компетентності, ієрархії і спеціалізації функцій. У даному контексті, природно, виникає питання про співвідношення професіоналізму і моральності.
Безумовно, державний службовець несе особисту відповідальність за свої дії. Така відповідальність припускає наявність у суб’єкта цієї відповідальності власних морально-етичних позицій і переконань. З цього погляду професіоналізм і ефективність діяльності державного службовця і є показником його моральності, вірності своєму професійному покликанню і боргу. [5; 280]
Дуже важливо, щоб морально-етичний аспект в управлінні відповідав правовому аспекту. У даному разі дуже складно не допустити перегину в який-небудь один бік: професіоналізм на шкоду моральності, і навпаки, моральні основи на шкоду правовим засадам.
Підпорядкування права моральності з погляду юридичного порядку означало б прагнення до насильницького насадження ‘ справедливості і добра і могло б привести до всевладдя держави (наприклад, досвід тоталітаризму, де політика цілком була підлегла ідеології, що претендувала на примусове щастя для всіх людей). Державний службовець у своїй діяльності стикається з проблемою співвідношення справедливості та ефективності, волі та рівності.
Весь світовий досвід дає досить прикладів того, що ефективне функціонування будь-яких сфер життєдіяльності вимагає конкуренції. Разом з тим, будь-яка суспільно-політична система, будь-який режим не можуть тривалий час існувати без легітимізації, яка, у свою чергу, не може існувати хоча б без видимого дотримання елементарних норм справедливості.
В основі права лежить моральність. А через те що державна служба функціонує на основі норм права, тому і професійна діяльність державного службовця безумовно ґрунтується на моральних нормах.
Таким чином можна сказати, що державна служба як культурний інститут — це такий рівень розвитку системи державної служби, в якому компетентність, професіоналізм, моральні принципи державних службовців мають втілювати цей рівень, створювати умови для її найефективнішого впливу на реальне життя громадян.
- Професійне навчання як складова діяльності державного службовця
Сьогодні в умовах реалізації конституційних засад демократичної, правової, соціальної держави та формування громадянського суспільства питанням із питань постає проблема удосконалення кадрового забезпечення державного апарату висококваліфікованими і компетентними фахівцями, здатними ефективно працювати в органах державної влади та місцевого самоврядування.
Суспільство і держава потребують підготовки нової генерації і підвищення кваліфікації вже працюючих керівників і фахівців органів державної влади та місцевого самоврядування, формування реального та перспективного резерву їх кадрів, щоб своєчасно були підготовлені фахівці для заміщення нових посад, у тому числі в нових структурах державного апарату, щоб покращувалась якість та підвищувалась ефективність управлінського процесу. Таким чином, одним з пріоритетних напрямів соціально-економічного розвитку України є якісний розвиток системи підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації державних службовців.
В її основу Програмою кадрового забезпечення державної служби, затвердженою в листопаді 1995 р. Указом Президента України № 1035, були покладені соціальна природа професійного розвитку. Програмою були визначені гарантії громадянам рівних прав і можливостей для професійної підготовки та цілісного розвитку особи, пріоритетність гуманістичного та демократичного спрямування, випереджаючий характер змісту навчання, структурна оптимізація всієї системи, відкритість новим технологіям, особливо на шляху індивідуалізації навчання державних службовців. [5; 283]
Сьогодні немає фактично жодного питання організації та функціонування органів державної влади та місцевого самоврядування, державної служби в цілому, яке б не було пов’язане з професіоналізмом та компетенцією службовців. Запровадження адміністративної реформи, формування на сучасних засадах механізму держави та державного апарату, розвиток державної служби органічно пов’язані з професійною підготовкою кадрів.
Удосконалення системи професійного навчання державних службовців нерозривно пов’язане із становленням державної служби України, є складовою її кадрового забезпечення. Реальність така, що становлення самої державної служби та системи підготовки кадрів для неї відбувається в умовах зміни парадигми суспільного розвитку, типу культури, духовно-моральних орієнтирів.
За таких умов ефективне функціонування системи безперервного професійного навчання державних службовців є нагальною потребою та важливим фактором зміцнення державності, становлення правової, демократичної, соціальної держави з соціальне орієнтованою ринковою економікою.
Це дозволяє визначити шляхи удосконалення системи підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації державних службовців. Вони обумовлені насамперед стратегією та змістом реформ і перетворень, у котрих все більше підвищується роль особистісного чинника, наукових знань, професіоналізму та компетентності кадрів державного апарату. Зміст та рівень їх спеціального, фахового, професійного навчання повинні відповідати стратегічним напрямам розбудови державності, мати випереджаючий характер, враховувати високий динамізм соціальних і економічних процесів, завдання і труднощі становлення нової моделі державного управління, кадрового забезпечення державної служби.
Курс на відповідність кваліфікації державних службовців потребам політичного та соціально-економічного розвитку держави, позитивну стабілізацію кадрів державного апарату й місцевого самоврядування, зміцнення його якісного складу, виконання законом установленої вимоги про наявність відповідної професійної підготовки державних службовців обумовлюють необхідність професійного навчання значної кількості службовців, якісного удосконалення системи підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації кадрів.
Сьогодні в органах державної влади має працювати новий державний службовець, здатний на основі та в межах закону проявляти самостійність, творчість і підприємливість, бути дисциплінованим і готовим на особистий ризик заради державної справи, визнавати, дотримуватися та захищати права і свободи людини й громадянина. [5; 245]
У розробці концептуальних засад розвитку професійної підготовки державних службовців неможливо обмежитися тільки вирішенням поточних завдань. Стратегія професійного навчання кадрів — стратегія майбутнього держави. Визначення потреб у кадрах обумовлено передусім станом і прогнозом розвитку соціально-економічних і політичних процесів, рівнем розвитку виробничих сил, завданнями управління, тими пріоритетами, на які націлено суспільство.
У стратегічному плані важливо усвідомити, що з послабленням ейфорії всемогутності ринкових відносин, необхідністю відродження та розвитку власного виробництва знову зростуть потреби у фахівцях науково-технічного профілю. У найближчому майбутньому зросте потреба у фахівцях (у тому числі державних службовцях) у галузі науково-технічного прогресу, без чого неможливо покращити умови життя людей, перебороти кризу в усіх сферах життєдіяльності суспільства.
Метою єдиної загальнонаціональної системи підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації є забезпечення високого професіоналізму службовців, здатних найбільш ефективно забезпечувати вирішення нагальних завдань та виконання функцій держави. Одночасно ця система має дозволити кожному державному службовцю реалізувати право на збагачення своїх знань і професійних навичок і вмінь, реалізацію своїх інтересів, особистої кар’єри, розвитку особистості.
При цьому насамперед необхідно з’ясувати, що вкладається в поняття єдиної загальнонаціональної системи підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації державних службовців, які мають бути її цілі, принципи, структура, суб’єкти та об’єкти освітнього процесу, принципи та зміст навчання.
Згідно з Програмою кадрового забезпечення державної служби нормативними документами Кабінету Міністрів України система підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації державних службовців базується на освітньо-професійних програмах підготовки та перепідготовки, а також професійних програмах підвищення кваліфікації державних службовців як першої складової системи. Вони мають забезпечувати навчання персоналу органів державної влади та місцевого самоврядування відповідно до державних стандартів, що базуються на вимогах нового покоління професійно-кваліфікаційних характеристик посад службовців.
Другою складовою системи є вищі заклади освіти, перелік яких визначається Кабінетом Міністрів України, центри підвищення кваліфікації державних службовців та керівників державних підприємств, установ і організацій як навчальні заклади цієї системи та галузеві інститути підвищення кваліфікації. Фінансування освітньої діяльності зазначених закладів у сфері навчання державних службовців здійснюється з державного та місцевих бюджетів.
Третьою складовою є органи державної влади, що здійснюють управління системою навчання державних службовців. [5; 286]
Висновки
Питання іміджу державного службовця є дуже актуальним у сучасних умовах. Імідж – це складне поняття, яке включає як зовнішні дані державного службовця, так і його інтелектуальні та професійні якості. Закон України „Про державну службу” містить положення щодо етичних питань діяльності державних службовців.
Державна служба нерозривно пов’язана з мораллю, етикою, моральним складом державного службовця. Державні службовці мають величезний вплив на життя звичайних громадян. У багатьох випадках ці особи можуть ухвалювати рішення, які мають велике значення для повсякденного життя громадян, а також визнавати, відхиляти чи модифікувати прохання громадян про деякі послуги або дозволяти. Зрілість громадянського суспільства визначається ставленням до найвищих моральних цінностей усіх його структур.
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
- Закон України „Про державну службу” від 16.12.1993 року.
- Атаманчук Г.В. Теория государственного управления. – М., 2004.
- Ківалов С.В., Біла Л.Р. Державна служба в Україні. – Одеса, 2003.
- Малиновський В.Я. Державне управління. – К., 2003.
- Оболенський О.Ю. Державна служба в Україні. – К., 2003.