Імідж державного службовця

 

План

         Вступ

  1. Персонал державного управління: структура, зміст та рівні якостей.
  2. Етика державного службовця.
  3. Професійне навчання як складова діяльності державного службовця.

         Висновки

         Список використаної літератури.

 


Вступ

         Держава пов’язана із суспільством і тому практично всі його громадяни тією чи іншою мірою причетні до державного управління. Багато хто звертається для рішення своїх проблем у державні органи або в органи місцевого самоврядування. Майже всі беруть участь у виборах. Як і всі протягом свого трудового життя тією чи іншою мірою, по тим чи іншим аспектам виступають у ролі керованих об’єктів. У суспільстві готується і із суспільства поповнюється персонал державного управління. І який людський потенціал суспільства, такий багато в чому і персонал органів державної влади і місцевого самоврядування. Залежність завжди виявляється, хоча з природним у ту чи іншу сторону відхиленням.


  1. Персонал державного управління: структура, зміст та рівні якостей.

         Можливо, що саме наш людський потенціал у всій його складності і суперечливості є першопричиною безлічі відомих оман і помилок, проривів і відставань, революцій і контрреволюцій і в підсумку винятково важкого стану країни. Для зрозумілої відповіді на поставлені самою історією питання немає глибоких досліджень, аналітичних матеріалів і об’єктивних оцінок. Склалося положення, при якому легковісно критикують минуле і на порожньому місці покладають райдужні погляди на майбутнє. Причому роблять це майже все: на всіх рівнях і у всіх соціальних шарах.

         Тим часом у рамках цього потенціалу існує категорія людей, що спеціально підготовлена і професійно зайнята в процесах формування і реалізації державно-керуючих впливів. Вона відрізняється від тієї частини державного апарату, що виконує функції власне держави — забезпечення її суверенітету і волі: оборона, безпека, охорона границь, міжнародні відносини, суспільний порядок і т.д., і того, що забезпечує реалізацію соціальної сутності сучасної держави (соціальне обслуговування суспільства в широкому змісті): охорона здоров’я, освіта, соціальне забезпечення, об’єкти державної власності і т.п. У першій частині мають місце відносини військової, дипломатичної, митної й іншої спеціальної (правоохоронної) служби, у другій — відносини звичайного трудового наймання. Хоча і там і тут виділяється група людей, що відноситься до персоналу державного управління. На жаль, питання про градацію різних видів людської діяльності і їхньому точному описі в науковій літературі осмислені явно недостатньо.

         У числі особливостей додавання знання, енергії і праці людей, що належать до персоналу державного управління, можна виділити наступні:

         а) ними виконується праця, що виражається в обґрунтуванні цілей і напрямків суспільного розвитку, у конкретній організації і регулюванні суспільної життєдіяльності (публічних відносин), свідомості, поводження і діяльності мільйонів людей (упорядкування приватних взаємозв’язків);

         б) їхня праця — інтелектуальна, психологічно насичена, дуже відповідальна, що складається в основному в осмисленні і продукуванні важкої управлінської інформації і впливу на людей;

         в) у всіх їхніх зусиллях імпліцитно (внутрішньо притаманно) виявляється державна влада, що додає їм авторитет і належну гарантію;

         г) наукові знання, мистецтво і досвід таких людей не створюють безпосередньо споживчі цінності і не задовольняють індивідуально-особисті потреби, але формують особливий духовно-матеріальний «продукт», що забезпечує раціональність, гармонійність і ефективність суспільних відносин, явищ і процесів;

         д) праця, виконувана персоналом державного управління, є високопрофесійною і пред’являє до кожного з його суб’єктів (виконавців) тверді вимоги в змісті підготовки, особистісних дарувань, поводження і спілкування з людьми. [2; 361]

         Не можна сказати, що українське суспільство усвідомило значення і роль персоналу державного управління у творенні свого майбутнього і почало активну і послідовну роботу з його розвитку. Багато що обмежується «ривками», кампаніями, тоді як потрібна систематичність, планомірність і безперервність. Світовий досвід свідчить, що персонал управління взагалі (у всіх видах управління) і персонал державного управління зокрема являє собою самий цінний і відтворений капітал суспільства і держави. Настав час навчитися його поважати і берегти.

         Існують різні внутрішні класифікації персоналу державного управління: за адміністративно-правовими критеріями — представники влади, посадові особи, технічні виконавці; за функціональними критеріями — керівники, фахівці, технічні виконавці. Представляється більш обґрунтованим говорити про дві складові частини персоналу державного управління: про посадових осіб і про обслуговуючих працівників. Перші (основний і визначальний склад) займають посади в державних органах і органах місцевого самоврядування і, виконуючи їх, реалізують певний обсяг управлінської діяльності по здійсненню компетенції відповідного органу держави. Державна посада є юридичне установлення певних управлінських функцій і владних повноважень, що підлягають виконанню тими, хто її займає. Депутатство в представницьких органах також є специфічною формою підготовки і реалізації державно-керуючих впливів, у багатьох випадках воно здійснюється на платних початках, що і дозволяє включати депутатський корпус до складу персоналу державного управління, з урахуванням, зрозуміло, його специфіки і насамперед політичного характеру діяльності. Посадові особи підрозділяються (звичайно) на: керівників державних органів і органів місцевого самоврядування; виконавчий (іноді його називають оперативно-виконавчий, функціональний) склад; спеціально уповноважених представників влади.

         В обслуговуючий склад входять працівники, що виконують допоміжні матеріально-технічні й інші операції, дії по забезпеченню виконання державних посад. Вони зайняті обслуговуванням інформаційних процесів і іншої діяльності державних органів і органів місцевого самоврядування. Їхня робота в принципі не носить безпосередньо управлінського характеру; за своїм змістом вона ближче до інженерно-технічної, виробничої, соціально-обслуговуючої роботи. Вона виконується на робочих місцях у відповідних органах, аналізується й оцінюється по адекватним їм нормам, нормативам і стимулам. [2; 363]

         «Кістяк» персоналу державного управління складають особи, що займають державні посади і керуючі з доручення і від імені держави. Традиційно їх позначають поняттям «кадри державного управління». Саме вони знаходяться у фокусі уваги і до них у першу чергу пред’являються якості, по яких може і повинний розвиватися й оцінюватися персонал державного управління: первинні, вихідні якості, якими повинна володіти людина, що претендує на державну посаду, і ті, що здобуваються, формуються в процесі виконання державних посад, нагромадження досвіду і просування по ієрархії.

         Первинні (вихідні) якості бачаться: в загальнокультурному аспекті — загальна підготовка; цільові і ціннісні життєві орієнтації; досвід спілкування з людьми; певні етичні і естетичні навички; культура мови; у діловому (професійному) — компетентність у питаннях управління у відповідній (по керованих об’єктах) сфері громадського життя; трудова активність, вивірена практикою; досвід суспільної і державної діяльності; дисциплінованість, що сформувалося почуття відповідальності за результати праці; уміння підвищувати

свою кваліфікацію; в особистісному. — моральна стійкість, чесність, самостійність, розвинута воля, рішучість, ініціативність, комунікабельність, надійність.

         Принципове значення мають якості, що здобуваються, виникнення яких свідчить як про здатність людини самоудосконалюватися, так і про позитивний діловий і соціально-психологічний мікроклімат у колективах державних органів і органів місцевого самоврядування. Це: у числі загальнокультурних — знання історії країни й основних інтелектуальних цінностей сучасності; ораторська майстерність, навички проведення масових заходів; почуття лідерства і відповідальності за нього; здатності масштабно мислити; ділових — організованість; уміння направляти і контролювати діяльність інших; наполегливість і послідовність у реалізації поставлених задач; уміння розбиратися в досягненнях соціального і науково-технічного прогресу і знаходити способи їхнього використання на практиці; особистісних — мужність; принциповість; здатність протистояти кон’юнктурі й особистій вигоді; уміння переконувати; зразкова поведінка в будь-яких ситуаціях.

         Важливо підкреслити також необхідність розвитку і розгортання якостей по мірі просування (кар’єри). А то часом сумно спостерігати ситуації, при яких керівники відрізняються більш низькими інтелектуальними і професійними якостями, ніж їхні підлеглі, і діють часто по підказках і «заготовках» останніх.

         Звичайно, дати повний «набір» якостей, якими варто б володіти кожній посадовій особі, дуже важко. Різноманіття сутності людини визначає різноманіття її якостей, а ще більше — різні їхні комбінації. Але проблема існує, вона дуже актуальна і повинна бути досліджена наукою. [2; 365]

  1. Етика державного службовця

         Демократичне суспільство має піклуватися про те, щоб дії та поведінка державних службовців були бездоганні. Розвинуті краї­ни визнали питання етики і кодексу поведінки державних службов­ців сферою, яка набуває дедалі більшого значення в останні роки.

         Насамперед визначимо деякі загальні положення «адміністра­тивної» моралі та етики.

         Мораль (моральність, етика) — це норми людського спів­життя, поведінки людей, їхніх взаємин в особистому спілкуванні, виробничій сфері, ставлення до суспільства, держави. Мораль є формою суспільної свідомості. Мораль і моральність можна роз­глядати як синоніми.

         Етика —  наука про мораль (моральність).

         Доцільно звернутися до досвіду США щодо запровадження етичної програми в системі виконавчої влади. З погляду адмініс­тративної етики моральність розуміється як особиста чесність, а в адміністративній поведінці — як майже універсальна норма, згід­но з якою публічна посада не може використовуватися для осо­бистих корисливих цілей.

         Морально-ціннісним вимогам громадської думки у США на­дано вигляду нормативних. Тут діє розгалужена система спеці­ального «етичного» законодавства, відповідно до якого і на під­ставі якого утворена і функціонує окрема «етична» державна структура управління, яка покликана і регулювати, і розслідувати, і переслідувати неетичні діяння державних службовців. Запровадже­но або розробляються спеціальні процедури вирішення «етичних» справ і механізми примусового застосування етичних норм.

         Становить інтерес досвід США щодо підвищення етики дер­жавної служби та боротьби з корупцією. Публічна служба — це публічна довіра. Кожен службовець зобов’язаний ставити відда­ність конституції, законам та етичним принципам вище за приват­ну користь. Для того щоб кожний громадянин міг бути впевне­ним у чесності федерального уряду, кожний службовець має по­важати і додержувати принципів етичної поведінки.

         Законом 1978 р. про реформу державного врядування було передбачено заходи щодо боротьби з корупцією та підвищення оперативності й ефективності діяльності урядових установ. Ос­новним принципом, який запроваджує цей закон, є конкурсний порядок призначень на державні посади, причому єдині критерії відбору — достатній досвід, рівень кваліфікації та чесність.

         У США законодавче державному службовцю забороняється приймати цінності за здійснення офіційних дій, тобто отримувати хабарі, брати офіційну участь у справі, що має для нього певний фінансовий інтерес, вести справу, яка не містить корупції, але може спонукати до неї. Отже, є коло принципових стандартів на випадки проявів неетичної поведінки.

         У 1989 р. конгрес США заснував управління державної етики як окрему установу в системі виконавчої влади. Керує ним дирек­тор, якого призначає на 5 років президент за порадою сенату та за погодженням з ним. Тут працює 85 співробітників. Управління державної етики забезпечує керування етичною програмою у ви­конавчій владі. Ця система є децентралізованою, кожна установа і відділення відповідають за виконання власних програм етики.

         Управління регулярно проводить навчально-тренувальні про­грами для тих, хто займається питаннями етики у відділеннях і установах, видає спеціальну газету та методичні рекомендації з різних питань, проводить щорічні конференції з питань етики. Для одержання інформації використовується електронна техніка.

Управління державної етики займається такими питаннями:

         надає інформацію про фінансові справи співробітників, а гро­мадськості — про фінансові справи президента, віце-президента США та чиновників високого рангу. Особа, яка вимагає розкрит­тя фінансових справ названих вище чиновників, не повинна дава­ти ніякого обґрунтування своєї вимоги. Управління займається питаннями надання фінансової інформації щодо чиновників нижчою рангу виконавчої влади, якщо їхня робота пов’язана з конт­рактами, адміністративними субсидіями, видачею ліцензій та ін.;

         бере участь у процесі перевірки працівників, яких призначає па посади президент США;

         бере участь у законотворчій діяльності. Управління має пов­новаження видавати постанови щодо розгляду конфліктів ін­тересів, стандартів поведінки, надання інформації про фінансові справи співробітників;

         має повноваження вимагати коригувати програми інших установ з етичних питань, може рекомендувати вжиття заходів адміністративного впливу щодо конкретних працівників;

         у суді управління державної етики представляє міністерство юстиції. [4; 234]

         У 1978 р. рішенням Конгресу США було створено посаду ге­нерального інспектора при державних установах і визначено його повноваження:

         виявляти та не допускати марнотратства, шахрайства, зло­вживань у державних установах;

         підвищувати ефективність управління та господарювання;

         перевіряти законність виконання державними установами своїх обов’язків.

         При федеральному урядові працюють уже понад 60 генераль­них інспекторів. Генеральний інспектор одержує плату від дер­жавних установ. Однак він є відносно незалежним, що забезпечує відсутність впливу й тиску на нього.

         У Сполучених Штатах існують гарантії захисту прав викрива­чів фактів неетичної поведінки або корупції державних службов­ців. Було створено бюро радника із спеціальних питань, голов­ним завданням якого є захист прав працівників державних установ, які публічно заявляють про випадки обману, марнотрат­ства і службових зловживань. У США публічне викриття махіна­цій на державному рівні є загальновизнаним і користується під­тримкою державних лідерів. Крім того, Конгрес має можливість . контролювати виконавчу владу через головне бюро фінансового контролю.

         Етичні стандарти поведінки працівників федерального уряду кодифіковані у вигляді закону, а частина визначається вказівка­ми, рішенням суду або адміністрації. Наведемо деякі з них:

         «конфлікт вигод» — працівникам заборонено мати безпо­середні або опосередковані фінансові вигоди, що заперечують їхнім офіційним зобов’язанням і завданням. Відповідно до цього стандарту працівникам забороняється віддавати перевагу родині, знайомим або партнерам у розподілі роботи, контрактів, інформації;

         працівники можуть користуватися державною власністю тільки для офіційно затвердженої діяльності, вони повинні захи­щати будь-яку власність, обладнання, що їм довірені. Наприклад, неприпустимо використання державних конвертів, комп’ютерів, службових машин з приватною метою;

         неприпустимо зловживання при використанні службової інформації, яка може слугувати приватній вигоді, чи подання ін­формації, яка не призначена для широко кола;

         працівникам заборонено одержувати і вимагати подарунки, безкоштовні послуги, кредити та інші матеріальні цінності від осіб, які мають справу з агенцією, або від тих, на бізнес яких мо­жуть вплинути офіційні дії;

         державним службовцям не дозволено мати іншої роботи, що мо­же призводити до конфлікту інтересами з офіційними обов’язками в уряді;

         для колишніх федеральних працівників установлені обме­ження, які є обов’язковими після завершення роботи в державній установі, їм не дозволяється бути представниками інших осіб щодо уряду у справах, якими він займався на урядовій службі. Крім того, існує дворічний строк заборони втручатися у справи, що були службовими обов’язками працівника за останній рік його служби в уряді.

Цікавим є досвід заходів, розпочатих у цій сфері урядом М. Тетчер у Великобританії. Був установлений контроль над «ефектом крученої двері», тобто міграції робітників між держав­ною службою і комерційними структурами,, а. також над «ефек­том човників», тобто переходом колишніх вищих службовців державного апарату після їх відставки у фірми тієї самої сфери, яку вони нещодавно курировали. Ці «ефекти» стимулюють коруп­цію, витікання до сфери бізнесу державних секретів, підривають принцип рівності умов на конкурсах за отримання державних за­мовлень. Зараз колишній службовець протягом років після від­ставки для подібних переміщень повинен отримати санкцію від­повідних органів. [3; 135]

         Влада повинна завжди відчувати, що її контролюють, — голов­ний принцип діяльності чиновників. На особу, яка виконує служ­бу для уряду, покладається величезна суспільна довіра, тому що ця служба дає широкі можливості для зловживань. Приходячи на державну службу, працівник робить свідомий вибір і погоджу­ється на суворе обмеження як у публічній, так і у приватній діяль­ності. Чим вище посада, тим більше обмежень.

         У ст. 5 Закону України «Про державну службу» визначені ос­новні вимоги етики поведінка державного службовця:

  • сумлінно виконувати свої службові обов’язки;
  • шанобливо ставитися до громадян, керівників і співробітни­ків, дотримувати високої культури спілкування;
  • не допускати дій і вчинків, що можуть зашкодити інтересам державної служби або негативно вплинути на репутацію держав­ного службовця. [1; 4]

         Дані вимоги засновані на моральних нормах.

         Етика державного службовця — це система норм поведінки, порядок дій і правил, взаємин і принципів у державно-службових відносинах, що являють собою сукупність найбільш придатних, глибоко усвідомлених і конкретизованих, які належать даному суспільству і є нормами загальнолюдської моралі.

         Етика державної служби тісно пов’язана із соціальною струк­турою конкретного суспільства і чітко визначається нею. У цьо­му, як правило, відображаються традиційні уявлення суб’єктів того або іншого суспільства про статус свого суспільства в ціло­му, про перевагу своєї цивілізації тощо. Разом з тим етика держав­ної служби являє собою об’єднання універсальних правил, що застосовуються в усьому цивілізованому світі.

         Якщо дані моральні норми у відносинах відсутні, то цілком можна говорити про невідповідність етики розвитку суспільства або його норми підмінені ідеологією.

         Етика державно-службових відносин у широкому розумінні являє собою практично-виховну і регульовану чинність. Через критичний аналіз моральної свідомості учасників цих відносин, яка реально функціонує, виявляється ступінь відповідності існу­ючих правових і моральних взаємин.

         Проблема професійної етики державного службовця пов’язана з тим, що його діяльність має відповідати не тільки положенням Конституції і чинного законодавства, а й моральним принципам і нормам. При цьому етичний кодекс, яким державні службовці повинні керуватися, не просто спирається на загальноприйняту мораль, а й конкретизує її вимоги відповідно до специфіки служ­бової діяльності, неординарних обов’язків і повноважень, що по­кладаються на них. У цьому і полягає сутність етики державного службовця. [4; 240]

         Моральні норми є універсальними нормами в регулюванні су­спільних відносин, тому безумовно державна служба-нерозривно пов’язана з моральністю, етикою, моральним виглядом держав­ного службовця.

         Основні стичні вимоги, що пропонуються державним служ­бовцям:

         дотримувати принципів державної служби;

         чесно служити і бути вірним державі;

         дотримувати вищих моральних принципів;

         ставити державні інтереси вище за індивідуальні цілі і за­вдання політичних партій, інших громадських організацій;

         постійно боротися з корупцією в органах державної влади;

         ніколи не приймати для себе і для членів своєї родини ні­яких благ і переваг, використовуючи при цьому свої службові повноваження;

         не використовувати в корисливих цілях службове становище;

         не використовувати ніяку інформацію, отриману конфіден­ційно під час виконання своїх посадових обов’язків, як засіб одержання особистої вигоди;

         не допускати у діяльності елементів дискримінації у відно­синах з товаришами по службі, громадянами;

         у спілкуванні з громадянами як під час виконання своїх по­вноважень, так і в позаслужбових відносинах дотримувати за­гальноприйнятих правил поведінки.

         Проступок державного службовця — це дія (бездіяльність), що ганьбить честь і гідність державного службовця, що несуміс­но з високим званням державного службовця й унеможливлює подальше виконання ним своїх службових повноважень (навмис­не порушення закону, порушення державним службовцем даної ним присяги, несумлінність у виконанні своїх обов’язків, що спричинили негативні наслідки, грубе порушення загальноприй­нятих норм і правил поведінки).

         Залежно від виду державної служби до загальноприйнятих моральних норм поведінки державного службовця додаються спеціальні норми кодексу честі, наприклад: етичні вимоги, що висуваються до суддів, військових, дипломатів, порушення яких можуть спричинити дисциплінарну відповідальність: догану, звіль­нення, пониження на посаді тощо.

         Етичні вимоги до державних службовців дуже важливі, тому що вони є невід’ємною частиною програми соціального управ­ління, тому врахування морально-психологічного рівня розвитку суспільства впливає на виконання управлінського рішення, тобто на ефективність державної служби.

         Моральні цінності і норми, що стосуються державної влади, її інститутів (державної служби), являють собою у сукупності ети­ку державного управління.

         Етика державного управління — це нормативна основа державно-правової діяльності, що торкається таких основних проб­лем управління: справедливий соціальний устрій суспільства і держави, взаємні права та обов’язки керівників і громадян, фун­даментальні права людини і громадянина, розумне співвідно­шення свободи, рівності й справедливості.,

         Проблему співвідношення етики і управління вперше поста­вив Н. Макіавеллі. Він розробив особливе політичне мистецтво створення твердої державної влади будь-якими засобами, не зва­жаючи на жодні моральні принципи: «мета виправдовує засоби». Проте в управлінні суспільством центральне місце посідає люди­на, тому не можна ігнорувати те, що можна позначити поняттям «людський вимір».

         Функціонування сучасного державного апарату неможливо уявити без раціонально розроблених, твердо встановлених і обо­в’язкових формальних правил, без строгої професіоналізації ме­ханізму управління. Інструментом і одночасно результатом такої професіоналізації, зокрема, стали державні службовці, діяльність яких ґрунтується на принципах професійної компетентності, іє­рархії і спеціалізації функцій. У даному контексті, природно, ви­никає питання про співвідношення професіоналізму і моральності.

         Безумовно, державний службовець несе особисту відпові­дальність за свої дії. Така відповідальність припускає наявність у суб’єкта цієї відповідальності власних морально-етичних позицій і переконань. З цього погляду професіоналізм і ефективність діяль­ності державного службовця і є показником його моральності, вір­ності своєму професійному покликанню і боргу. [5; 280]

         Дуже важливо, щоб морально-етичний аспект в управлінні відповідав правовому аспекту. У даному разі дуже складно не допустити перегину в який-небудь один бік: професіоналізм на шкоду моральності, і навпаки, моральні основи на шкоду право­вим засадам.

         Підпорядкування права моральності з погляду юридичного порядку означало б прагнення до насильницького насадження ‘ справедливості і добра і могло б привести до всевладдя держави (наприклад, досвід тоталітаризму, де політика цілком була підлег­ла ідеології, що претендувала на примусове щастя для всіх людей). Державний службовець у своїй діяльності стикається з проб­лемою співвідношення справедливості та ефективності, волі та рівності.

         Весь світовий досвід дає досить прикладів того, що ефективне функціонування будь-яких сфер життєдіяльності вимагає конкуренції. Разом з тим, будь-яка суспільно-політична система, будь-який режим не можуть тривалий час існувати без легітимізації, яка, у свою чергу, не може існувати хоча б без видимого дотри­мання елементарних норм справедливості.

         В основі права лежить моральність. А через те що державна служба функціонує на основі норм права, тому і професійна діяль­ність державного службовця безумовно ґрунтується на мораль­них нормах.

         Таким чином можна сказати, що державна служба як культур­ний інститут — це такий рівень розвитку системи державної служби, в якому компетентність, професіоналізм, моральні прин­ципи державних службовців мають втілювати цей рівень, ство­рювати умови для її найефективнішого впливу на реальне життя громадян.

  1. Професійне навчання як складова діяльності державного службовця

         Сьогодні в умовах реалізації конституційних засад демократичної, правової, соціальної держави та формування гро­мадянського суспільства питанням із питань постає проблема удосконалення кадрового забезпечення державного апарату ви­сококваліфікованими і компетентними фахівцями, здатними ефе­ктивно працювати в органах державної влади та місцевого само­врядування.

         Суспільство і держава потребують підготовки нової генерації і підвищення кваліфікації вже працюючих керівників і фахівців органів державної влади та місцевого самоврядування, форму­вання реального та перспективного резерву їх кадрів, щоб своє­часно були підготовлені фахівці для заміщення нових посад, у тому числі в нових структурах державного апарату, щоб покра­щувалась якість та підвищувалась ефективність управлінського процесу. Таким чином, одним з пріоритетних напрямів соціаль­но-економічного розвитку України є якісний розвиток системи підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації держав­них службовців.

         В її основу Програмою кадрового забезпечення державної слу­жби, затвердженою в листопаді 1995 р. Указом Президента Украї­ни № 1035, були покладені соціальна природа професійного роз­витку. Програмою були визначені гарантії громадянам рівних прав і можливостей для професійної підготовки та цілісного розвитку особи, пріоритетність гуманістичного та демократичного спряму­вання, випереджаючий характер змісту навчання, структурна оптимізація всієї системи, відкритість новим технологіям, особливо на шляху індивідуалізації навчання державних службовців. [5; 283]

         Сьогодні немає фактично жодного питання організації та функ­ціонування органів державної влади та місцевого самоврядуван­ня, державної служби в цілому, яке б не було пов’язане з профе­сіоналізмом та компетенцією службовців. Запровадження ад­міністративної реформи, формування на сучасних засадах меха­нізму держави та державного апарату, розвиток державної служ­би органічно пов’язані з професійною підготовкою кадрів.

         Удосконалення системи професійного навчання державних службовців нерозривно пов’язане із становленням державної служ­би України, є складовою її кадрового забезпечення. Реальність така, що становлення самої державної служби та системи підго­товки кадрів для неї відбувається в умовах зміни парадигми су­спільного розвитку, типу культури, духовно-моральних орієнтирів.

         За таких умов ефективне функціонування системи безперерв­ного професійного навчання державних службовців є нагальною потребою та важливим фактором зміцнення державності, станов­лення правової, демократичної, соціальної держави з соціальне орієнтованою ринковою економікою.

         Це дозволяє визначити шляхи удосконалення системи підготов­ки, перепідготовки та підвищення кваліфікації державних служ­бовців. Вони обумовлені насамперед стратегією та змістом реформ і перетворень, у котрих все більше підвищується роль особистісного чинника, наукових знань, професіоналізму та компетентності кадрів державного апарату. Зміст та рівень їх спеціального, фахо­вого, професійного навчання повинні відповідати стратегічним напрямам розбудови державності, мати випереджаючий характер, враховувати високий динамізм соціальних і економічних процесів, завдання і труднощі становлення нової моделі державного управ­ління, кадрового забезпечення державної служби.

         Курс на відповідність кваліфікації державних службовців по­требам політичного та соціально-економічного розвитку держа­ви, позитивну стабілізацію кадрів державного апарату й місцево­го самоврядування, зміцнення його якісного складу, виконання законом установленої вимоги про наявність відповідної профе­сійної підготовки державних службовців обумовлюють необхід­ність професійного навчання значної кількості службовців, якіс­ного удосконалення системи підготовки, перепідготовки та під­вищення кваліфікації кадрів.

         Сьогодні в органах державної влади має працювати новий державний службовець, здатний на основі та в межах закону про­являти самостійність, творчість і підприємливість, бути дисцип­лінованим і готовим на особистий ризик заради державної спра­ви, визнавати, дотримуватися та захищати права і свободи люди­ни й громадянина. [5; 245]

         У розробці концептуальних засад розвитку професійної підго­товки державних службовців неможливо обмежитися тільки вирі­шенням поточних завдань. Стратегія професійного навчання кад­рів — стратегія майбутнього держави. Визначення потреб у кад­рах обумовлено передусім станом і прогнозом розвитку соціаль­но-економічних і політичних процесів, рівнем розвитку виробни­чих сил, завданнями управління, тими пріоритетами, на які наці­лено суспільство.

         У стратегічному плані важливо усвідомити, що з послаблен­ням ейфорії всемогутності ринкових відносин, необхідністю від­родження та розвитку власного виробництва знову зростуть по­треби у фахівцях науково-технічного профілю. У найближчому майбутньому зросте потреба у фахівцях (у тому числі державних службовцях) у галузі науково-технічного прогресу, без чого не­можливо покращити умови життя людей, перебороти кризу в усіх сферах життєдіяльності суспільства.

         Метою єдиної загальнонаціональної системи підготовки, пе­репідготовки та підвищення кваліфікації є забезпечення високого професіоналізму службовців, здатних найбільш ефективно забез­печувати вирішення нагальних завдань та виконання функцій держави. Одночасно ця система має дозволити кожному держав­ному службовцю реалізувати право на збагачення своїх знань і професійних навичок і вмінь, реалізацію своїх інтересів, особис­тої кар’єри, розвитку особистості.

         При цьому насамперед необхідно з’ясувати, що вкладається в поняття єдиної загальнонаціональної системи підготовки, пере­підготовки та підвищення кваліфікації державних службовців, які мають бути її цілі, принципи, структура, суб’єкти та об’єкти освіт­нього процесу, принципи та зміст навчання.

         Згідно з Програмою кадрового забезпечення державної служ­би нормативними документами Кабінету Міністрів України сис­тема підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації дер­жавних службовців базується на освітньо-професійних програмах підготовки та перепідготовки, а також професійних програмах підвищення кваліфікації державних службовців як першої скла­дової системи. Вони мають забезпечувати навчання персоналу органів державної влади та місцевого самоврядування відпо­відно до державних стандартів, що базуються на вимогах но­вого покоління професійно-кваліфікаційних характеристик по­сад службовців.

         Другою складовою системи є вищі заклади освіти, перелік яких визначається Кабінетом Міністрів України, центри підви­щення кваліфікації державних службовців та керівників держав­них підприємств, установ і організацій як навчальні заклади цієї системи та галузеві інститути підвищення кваліфікації. Фінансу­вання освітньої діяльності зазначених закладів у сфері навчання державних службовців здійснюється з державного та місцевих бюджетів.

         Третьою складовою є органи державної влади, що здійснюють управління системою навчання державних службовців. [5; 286]

 

Висновки

         Питання іміджу державного службовця є дуже актуальним у сучасних умовах. Імідж – це складне поняття, яке включає як зовнішні дані державного службовця, так і його інтелектуальні та професійні якості. Закон України „Про державну службу” містить положення щодо етичних питань діяльності державних службовців.

         Державна служба нерозривно пов’язана з мораллю, етикою, моральним складом державного службовця. Державні службовці мають величезний вплив на життя звичайних грома­дян. У багатьох випадках ці особи можуть ухвалювати рішення, які мають велике значення для повсякденного життя громадян, а також визнавати, відхиляти чи модифікувати прохання громадян про деякі послуги або дозволяти. Зрілість громадянського суспільства визначається став­ленням до найвищих моральних цінностей усіх його структур.

 

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

  1. Закон України „Про державну службу” від 16.12.1993 року.
  2. Атаманчук Г.В. Теория государственного управления. – М., 2004.
  3. Ківалов С.В., Біла Л.Р. Державна служба в Україні. – Одеса, 2003.
  4. Малиновський В.Я. Державне управління. – К., 2003.
  5. Оболенський О.Ю. Державна служба в Україні. – К., 2003.

 

 

Правопорушення, його ознаки та види. Склад правопорушення.
Порівняльний аналіз організації державної влади в Україні за парламентсько-президентської форми державного правління і в Польщі

Добавить комментарий

Your email address will not be published / Required fields are marked *