Ідеальна держава в політико-правовій думці

Ідеальна держава в політико-правовій думці.

Зміст

Вступ. 3

Розділ І Концепції ідеальної держави в античні часи та Середньовіччя. 6

Розділ ІІ Характеристика основних концепцій ідеальної держави в Новий та Новітній час  22

Розділ ІІІ Концепція правової держави. 25

Висновки. 32

Список використаних джерел та літератури. 34

 

 

 

 

Вступ

         Якщо глянути на політичну карту світу, то можна побачити, що наша планета складається з держав. На сьогоднішній час кожна держава намагається бути ідеальною. Протягом багатьох століть політики намагалися дати визначення та розтлумачити що ж таке ідеальна держава.

         Громадянське суспільство не можна представити як щось таке, що існує та функціонує незалежно від держави. Світосприйняття та свідомість громадян у значній мірі залежать від їх відносин з державою, від того, який вплив мають вони на розвиток своєї країни. Події у нашій державі свідчать, як складно формувати демократичне мислення, світобачення, звикати до іншої ідеології, сприймати поняття, які мають відношення до становлення справжньої правової держави, коли протягом десятиріч тоталітарний режим викоренював усі зародки свободної думки.

         Тепер, в умовах становлення правової держави, важливо мати вірне уявлення про те, що всеж-таки являє собою демократичний лад. Саме тому, пам’ятаючи, що істина дається лише тому, хто здатен уважно розглянути думки та твердження досвідчених спеціалістів, приступимо до вивчення цієї проблеми.

         Формування та розвиток громадянського суспільства та політичних інститутів відбувалися одночасно та у тісному зв’язку, при цьому відокремлювання тих чи інших інститутів супроводжувалося розмежуванням громадянського суспільства та політики як самостійних частин супільства.

         Про нерозривний зв’язок громадянського суспільства та правової держави говорить існування ряду інститутів, які можна віднести як до політичної сфери, так і до громадянського суспільства.

         Система цих органів та інститутів, які гарантують й охороняють нормальне функціонування громадянського суспільства, — це і є правова держава.

         Нашу подорож у минуле, в історію політико-правової думки, неможливо уявити собі без тривалої «зупинки» на території Стародавньої Греції. Адже тут зародилась наука про політику. Саме тут з’явились реалістичні концепції влади (на відміну від її міфологічних тлумачень), що, в свою чергу, спонукало до виникнення нового суспільно-державного устрою, до утвердження демократичного правління. Поява таких новацій значною мірою зумовлювалась специфікою суспільно-політичного ладу в давній Греції.

         Термін «правова держава» було введено до наукового обігу в Німеччині у XIX ст. (Моль, 1832), але саме поняття виникло набагато раніше.

         Якісно змінилося розуміння держави у XX ст. У первісному значенні нормативний сенс цього поняття протистояв тогочасній поліцейській державі, в якій домінувала майже необмежена дискреційна влада апарату і чиновництва (вони могли перекласти на плечі громадян будь-що, якщо тільки воно було корисним для держави).

         Головна ідея поліцейської держави — «ціль виправдує засоби».

         На противагу цьому правова держава у своїх відносинах з підданими сама мала підпорядкуватися режиму права, а отже, і тим його нормам, які гарантують особистий статус громадян, їхні права і свободи. Втілення у практику країн Заходу цієї концепції забезпечило надійну підпорядкованість діяльності апарату державного управління законові, обмежило «всевладдя» чиновництва у його стосунках з громадянами і поставило ці стосунки під контроль судової влади. Внаслідок цього у суспільній думці склалося досить обмежене уявлення, що держава несе відповідальність лише за зовнішню безпеку громадян, не піклуючись про їхній добробут. Усіх громадян почали розглядати як однаково юридично вільних з формально рівними правами і обов‘язками перед державою. Держава не визнавала жодних привілеїв, жодної власної благодійності щодо своїх громадян.

         Метою даної курсової роботи є дослідження поняття ідеальної держави у політико – правовій думці.

         Для досягнення мети поставлені наступні задачі:

  1. Охарактеризувати ідеальну державу у античні часи і Середньовіччя.
  2. Розглянути концепції ідеальної держави у Новий і Новітній час.
  3. Дослідити поняття і особливості правової держави і її зв’язок з громадянським суспільством.

         Об’єктом курсової роботи є правові відносини, які складають в процесі формування ідеальної (правової) держави.

         Предметом курсової роботи є наукові розробки стародавніх та сучасних концепцій правової держави.

         Методологічною основою курсової роботи є методи історичний, порівняльний, методи аналізу та синтезу.

         В процесі написання даної курсової роботи було досліджено досить багато теоретичного матеріалу: монографії, статті у періодичних виданнях.

                Курсова робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків та списку використаних джерел та літератури.

 

 

 

Розділ І Концепції ідеальної держави в античні часи та Середньовіччя

         Проблема державного ладу була, є і буде однією із самих складних і суперечливих проблем, що стоять перед людством.

         Безліч людей уже тисячі років намагаються зрозуміти, якою держава повинна бути «в ідеалі». При цьому деякі вважають кращою сильну, боєздатну державу з стійкою економікою, інші — державу, у якій кожна людина відчуває себе повністю вільною і щасливою. Так проблема суспільного, державного устрою переростає в проблему розуміння блага, людських цінностей і свободи особи. Цим питанням і присвячений трактат Платона «Держава».

         Інтерес до давньогрецького філософа Платона [427 — 347 до н.е. (приблизно)], до його творчості не слабшає, можливо навіть підсилюється в наш час. По-перше, думка навіть самої звичайної людини, що жила дві з половиною тисячі років тому цікава сама по собі. Звичайно, інтерес багаторазово підсилюється, якщо ця людина — Платон. «… Платон — один із учителів людства. Не будь його книг, ми не тільки гірше розуміли б, ким були древні греки, що вони дали світу, — ми гірше розуміли б самих себе, гірше розуміли б, що таке філософія, наука, мистецтво, поезія, натхнення, що таке людина, у чому труднощі її пошуків і прагнень,» — писав В.Ф. Асмус.

         Отже, значення думки геніального афінського філософа про найважливіші людські проблеми очевидна.

         Соціально-політичним питанням присвячені кілька праць Платона: трактат «Держава», діалоги «Закони», «Політик». Усі вони написані в досить незвичайному жанрі — жанрі діалогу між Сократом і менш відомими грецькими філософами, наприклад, Главконом, Адімантом, Кефалом. У своїх творах Платон говорить про модель «ідеального», кращої держави. Ця модель не є опис якого-небудь існуючого ладу, системи, а, навпаки, модель такої держави, якої ніде і ніколи не було, але яка повинна виникнути, тобто Платон говорить про ідею держави, створює проект, утопію. Це не означає, що автор не пробував вплинути на державне керівництво. У той час на Сицилії, у Сіракузах, було правління тиранів, і Платон не раз намагався навернути до здорового глузду розбещеного Діонісія, зупинити деспотію і кровопролиття на Сицилії, що закінчилося доволі несподівано: афінського філософа не раз виганяли з міста, а один раз ледве було не продали в рабство. Так безславно закінчилася спроба впорядкувати державне управління на основах розуму.

         Перш ніж розглянути «ідеальну» державу Платона, необхідно зрозуміти, які держави він відносив до негативного типу і що у вже існуючих державах принципово не влаштовувало автора. У трактаті «Держава» Платон пише про те, що головна причина негативної зміни суспільств і держав (які колись, у часи «золотого століття» мали «ідеальний» лад) полягає в «пануванні корисливих інтересів», що обумовлюють вчинки і поведінку людей. Відповідно до цього недоліку Платон підрозділяє всі існуючі держави на чотири різновиди в порядку збільшення, наростання «корисливих інтересів» у їхньому ладі.

  1. Тимократія — влада честолюбців, на думку Платона, ще зберегла риси «ідеального» ладу. У державі такого типу правителі і воїни були вільні від землеробських і ремісничих робіт. Велика увага приділяється спортивним вправам, однак уже помітне прагнення до збагачення, і «за участі дружин» спартанський спосіб життя переходить у розкішний, що обумовлює перехід до олігархії.
  2. Олігархія. В олігархічній державі вже є чіткий поділ на багатих (правлячий клас) і бідних, які уможливлюють цілком безтурботне життя правлячого класу. Розвиток олігархії, за теорією Платона, приводить до її переродження в демократію.
  3. Демократія. Демократичний лад ще більш підсилює різницю між бідними і багатими класами суспільства, виникають повстання, кровопролиття, боротьба за владу, що може привести до виникнення найгіршої державної системи — тиранії.
  4. Тиранія. На думку Платона, якщо певна дія занадто сильно, те це приводить до протидії. Так і тут: надлишок волі при демократії приводить до виникнення держави, що взагалі не має волі, що існує за бажанням однієї людини — тирана. [11; 98]

         Негативним формам державної влади Платон протиставляє своє бачення «ідеального» суспільного ладу. Величезну увагу автор приділяє визначенню в державі місця правлячого класу. На його думку, правителями «ідеальної» держави повинні бути винятково філософи, для того щоб у державі панували розважливість і розум. Саме філософи забезпечать добробут, справедливість держави Платона, адже їм властиві «…правдивість, рішуче неприйняття будь-якої неправди, ненависть до неї і любов до істини». Платон вважає, що будь-яке нововведення в ідеальній державі неминуче погіршать її (не можна покращити «ідеальне»). Очевидно, що саме філософи будуть охороняти «ідеальний» лад, закони від усіляких нововведень, адже вони володіють «…усіма якостями правителів і стражів ідеальної держави». Саме тому діяльність філософів забезпечать існування «ідеальної» держави, її незмінність. Власне кажучи, філософи охороняють інших людей від пороку, якими є будь-які нововведення в державі Платона. Не менш важливим є і те, що завдяки філософам правління і все життя «ідеальної» держави будуть побудовані за законами розуму, мудрості, тут не буде місця поривам душі і почуттям.

         Якщо в державі Платона існують люди, що займаються законами і ладом держави, то природно припустити, що в існують і люди, що займаються винятково землеробством, ремеслом. Дійсно, основний закон існування «ідеальної» держави полягає в тому, що кожен член суспільства зобов’язаний виконувати тільки ту справу, до якої він придатний. [2; 214]

         Усіх жителів «ідеальної» держави автор розділяє на три класи. Нижчий клас поєднує людей, що роблять необхідні для держави речі чи сприяють цьому; у неї входять самі різні люди, пов’язані з ремеслом, землеробством, ринковими операціями, грошима, торгівлею і перепродажем — це хлібороби, ремісники, торговці. Не дивлячись на те, що торговцями і землеробами можуть бути зовсім різні люди, усі вони, за Платоном, стоять приблизно на одному рівні морального розвитку. Всередині цього нижчого класу також існує чіткий поділ праці: коваль не може зайнятися торгівлею, а торговець за власною примхою не може стати хліборобом.

         Приналежність людини до другого і третього класів, а це класи воїнів-стражів і правителів-філософів, визначається вже не за професійними, а за моральними критеріями. Моральні якості цих людей Платон ставить набагато вище моральних якостей першого класу.

         Так Платон створює тоталітарну систему поділу людей на розряди, що небагато пом’якшується можливістю переходу з класу в клас (це досягається шляхом тривалого виховання і самовдосконалення). Перехід цей здійснюється під керівництвом правителів.

         Характерно, що якщо навіть серед правителів з’явиться людина, що більше підходить для нижчого класу, то його необхідно «понизити». Таким чином, Платон вважає, що для добробуту держави кожна людина повинна займатися тією справою, для якої вона пристосована найкраще. Якщо людина буде займатися не своєю справою, але усередині свого класу, то це ще не смертельно для «ідеального» держави. Коли ж людина незаслужено із шевця (перший клас) стає воїном (другий клас), чи ж воїн незаслужено стає правителем (третій клас), те це загрожує крахом усій державі, тому такий «перескок» вважається «найтяжчим злочином» проти системи, адже для блага всієї держави в цілому людина повинна робити тільки ту справу, до якої вона найкраще пристосована.

         У трактаті «Держава» Платон пише про те, що «ідеальна» держава повинна володіти, щонайменше, чотирма головними чеснотами:

  1. мудрістю;
  2. мужністю;
  3. розважливістю;
  4. справедливістю.

         Мудрістю не можуть володіти всі жителі держави, проте правителі-філософи, обрані люди, безумовно, мудрі і приймають мудрі рішення. Мужністю володіє більша частина людей, і це не тільки правителі-філософи, але і воїни-охоронці. Якщо перші дві чесноти були характерні тільки для визначених класів людей, то розважливість повинна бути притаманна всім жителям, вона «подібна гармонії». Під четвертою чеснотою — справедливістю — автор розуміє вже розглянутий розподіл людей на розряди, касти: «…займатися своєю справою і не втручатися в інші — це є справедливість». Отже, поділ людей на класи має для Платона величезне значення, визначає існування «ідеальної» держави (адже вона не може бути несправедливою), і тоді не дивно, що порушення кастового ладу вважається найтяжчим злочином. Так, держава Платона непомітно, заради кращої мети, набуває тих недоліків, які розглядав сам автор, описуючи «порочні» держави (наприклад, розшарування суспільства в олігархічній державі).

         Характерним є те, що Платон, який жив у часи рабовласницького ладу, не приділяє рабам особливої уваги. У «Державі» усі виробничі турботи покладаються на ремісників і хліборобів. Тут же Платон пише, що в рабів можна перетворювати тільки «варварів», нееллінів, і то під час війни. Однак він же говорить, що війна — зло, що виникає в порочних державах «для збагачення», а в «ідеальній» державі війни варто уникати, отже, не буде і рабів. У трактаті «Держава» «…клас рабів як один з основних класів зразкової держави не передбачається, не вказується, не називається». Це не означає, що автор виступає проти гноблення людини людиною, просто, на його думку, вищі розряди (касти) не повинні мати приватної власності, щоб зберегти єдність. Проте, у діалозі «Закони», де також обговорюються проблеми державного ладу, Платон перекладає основні господарські турботи на рабів і чужоземців, але засуджує війни.

         У зв’язку з поділом людей на розряди виникає питання: хто ж візьме на себе відповідальність визначення здатності людини до певної справи, і тільки до неї? Очевидно, у «ідеальній» державі цю функцію візьмуть на себе найрозумніші і найсправедливіші люди — правителі-філософи. При цьому вони, природно, будуть виконувати закон, адже закон — найважливіша складова «ідеальної» держави, і його виконують усі без винятку (виходить, що діти повинні грати (!) за законами держави). Таким чином, правителі-філософи вершать долі всіх інших людей. Вони не тільки визначають здібності людини, але і здійснюють регламентацію шлюбу, мають право (і повинні) убивати малолітніх дітей з фізичними вадами (тут, як і в деяких інших випадках, Платон бере за зразок державний лад сучасної йому Спарти). [7; 106]

         Філософи, на основах розуму, керують іншими класами, обмежуючи їхню волю, а воїни відіграють роль «собак», що тримають в покорі нижче «стадо». Цим збільшується і без того жорстокий поділ на розряди. Наприклад, воїни не живуть в одних місцях з ремісниками, людьми праці. Люди «нижчої» породи існують для забезпечення «вищих» усім необхідним. «Вищі «же охороняють і направляють «нижчих», знищуючи слабших і регламентуючи життя інших.

         Можна припустити, що така всебічна дріб’язкова регламентація найважливіших вчинків людини, що вона, за сучасними поняттями, повинна вирішувати сама, приведе до роз’єднання людей, невдоволення, заздрості.

         Однак у «ідеальній» державі цього не відбувається, навпроти, єдність людей Платон вважає основою такої держави. В часи стародавності, «золотого століття», коли самі боги керували людьми, люди народжувалися не від людей, як зараз, а від самої землі. Люди не мали потребу в матеріальних благах і багато часу присвячували заняттям філософією. Багато в чому єдність древніх обумовлювалася відсутністю батьків (у всіх одна мати — земля). Платон хоче досягти того ж результату, «усуспільнивши» не тільки людське майно, але і дружин, дітей. Автор хоче, щоб ніхто не міг сказати: «Це моя річ», чи «Це моя дружина». За ідеєю Платона, чоловіки і жінки не повинні одружуватися за власною примхою. Виявляється, шлюбом таємно керують філософи, об¢єднуючи кращих із кращими, а гірших — з гіршими. Після пологів діти через якийсь час відбираються, і віддаються матерям, причому ніхто не знає, чия дитина йому дісталася, і усі чоловіки (у межах касти) вважаються батьками всіх дітей, а усі жінки — загальними дружинами всіх чоловіків. Для Платона спільність дружин і дітей є вищою формою єдності людей. Така спільність створена для класу воїнів-стражів, яким автор приділяє величезне значення. На його думку, відсутність ворожнечі усередині класу стражів породжують за собою єдність нижчого класу і відсутність повстань.

         Таким чином, класи що правлять державою Платона складають комуністичну єдність. Цей комунізм, як уже говорилося, не допускає серед вищих класів бідності чи багатства, а отже, по логіці автора, знищує серед них розбрат. Прообраз влади в Платона — це пастух, що пасе череду. Якщо вдатися до цього порівняння, то в «ідеальній» державі пастухи — це правителі, воїни — це сторожові собаки. Щоб втримати стадо овець в порядку, пастухи і собаки повинні бути єдині у своїх діях, чого і домагається автор. Отже, по висловом К.Поппера, платонівска держава звертається з «людським стадом», як мудрий, але жорсткий пастух зі своїми вівцями. Цього схрестити з тим-то, цих — на бойню. Очевидно, що, за нашими уявленнями, це тоталітарна програма, при якій жменька людей (нехай навіть наймудріших) підкоряє «…жалюгідні прагнення більшості … розумним бажанням меншості».

         Яким же чином Платон, створюючи «ідеальну» державу на основі розуму, отримав одну з найжахливіших тоталітарних держав, приклади яких ми бачимо занадто часто, що описані в сучасній літературі в жанрі антиутопій . Для того, щоб відповісти на це питання, необхідно усвідомити, що розумів Платон під словами «ідеальна держава». По-перше, ця держава, влаштована кращим чином, по-друге, (і це найважливіше) це ідея держави. Розглянемо спочатку, що міг розуміти Платон під словами «краща держава».

         Платон вважав, що всі нещастя людей відбуваються через відсутність спільності, постійний розбрат, відсутність хорошого начальства. Усе це спостерігається під час миру і, навпаки, під час війни існує і єдність, і порядок, і загальна мета. Під час війни в людей багато загального, і вони, завдяки порядку, мудрим начальникам і регламентації життя можуть домогтися того, чого неможливо зробити, живучи як заманеться, займаючись не своєю справою. Єдність людей під час війни чудово показав Л.Толстой у «Війні і мирі», показав ту силу, що виникає, коли усі вектори людських прагнень спрямовані в одну сторону, а це можливо тільки під час соціальних потрясінь. Коли ж їх нема, кожна людина більш-менш вільна, і усі вектори людських бажань спрямовані в різні сторони, виникає хаос, неможливо провести загальну лінію дій, як це робиться на війні. Так чому б не влаштувати життя держави таким чином, щоб люди завжди жили ніби на війні, але, природно, не гинули?

         Таке життя було в Спарті, що іноді служила Платонові як зразок для побудови «ідеальної» держави. Уся держава, безумовно, одержить набагато більше користі, якщо тесля залишиться теслею, а не почне писати картини, але, за сучасним уявленням про людські цінності і свободи, платонівська держава є квінтесенцією тоталітаризму. Антиіндивідуалістичну державу Платона можна описати наступною цитатою із «Законів», що виражає суть тоталітаризму: «…ніхто ніколи не повинен залишатися без начальника — ні чоловіка, ні жінки. Ні в серйозних заняттях, ні в іграх ніхто не повинен привчати себе діяти за власним бажанням: ні, завжди — і на війні, і в мирний час — треба жити з постійною оглядкою на начальника і виконувати його вказівки… Нехай людська душа здобуває навички не вміти робити що-небудь окремо від інших людей, і навіть не розуміти, як це можливо. Нехай життя всіх людей завжди буде можливим більш спільним і загальним. Тому що немає і ніколи не буде нічого кращого… у справі досягнення удачі, а також перемоги на війні. Вправлятися в цьому треба змалку… Треба керувати над іншими і самому бути в них під керівництвом. А безвладдя повинне бути викореним з життя всіх людей, і навіть тварин, підвладних людям». [8; 76]

         Очевидно, що ці принципи виконуються в «ідеальній» державі Платона, і дійсно, «…немає нічого кращого… у справі досягнення удачі і перемоги на війні». Але як же особа? Справа в тому, що для Платона особи з її цілями й інтересами як би не існує, існують тільки загальні інтереси.

         Однак є і другий зміст словосполучення «ідеальна держава». Справа в тому, що для Платона «ідеальне» не тільки «краще», але і те, що є «ідеєю» предмета. Слово «ідея» і близьке до нього «ейдос» позначає в Платона «сутність», «форму», «вид», «вигляд» предмета. Це внутрішня форма речі, а не та, що безпосередньо дана почуттєвому сприйняттю. Ідеї-форми безтілесні. Тіла перебувають у постійному русі. Розум шукає в цьому русі сутність, сховану поверхнею речей , що не тільки зберігається у всіх змінах речового буття, але і є вихідною причиною цих змін. Так розум розрізняє сутність і явище. Те, що здається існуючим, не є справжнє буття, але лише притаманне йому — оскільки виявляє («явище») ідеальне, ідеальне («ідею», «сутність»).

         «Ідея» у Платона це є:

         1.причина, джерело буття речей, то, що дає їм життя, волю до життя, викликає їхнє буття.

         2.зразок, дивлячись на який, деміург створює речовий світ, наслідуючи «ідеальне».

         3.ціль, до якої треба прагнути як до верховного блага.

         4.модель, що породжує структура, принцип речі.

         Таким чином, можна припустити, що, створюючи діалог «Держава», Платон, у першу чергу, намагається зрозуміти, яка ідея держави в нашому світі, з якого зразка створювалися існуючі держави. Проблема пізнання ідеї держави, безумовно, ширша, ніж проблема побудови «кращої» держави, зрозумівши ідею держави, ми одночасно зрозуміємо, до чого треба прагнути. Отже, питання про те, наскільки хороша держава Платона, другорядне, важливіше те, що це неіснуюча держава, а його «ідея».

         У зв’язку з цим виникає ще одна проблема. Людина, не знайома із творчістю Платона, вперше прочитавши трактат «Держава», скаже, що Платон створив огидну тоталітарну державу, що він був неправий. Сучасна людина засуджує Платона. Але ми розуміємо тільки свої культурні цінності, ми цінуємо особистість, а все те, що гнобить її називаємо тоталітаризмом. При цьому ми не хочемо зрозуміти, що автор мав на увазі зовсім інші поняття про людські цінності. Мало того, ми навіть не відчуваємо, що, можливо, Платон не збирався втілювати в життя саме цей проект, що він писав про ідею держави.

         Обвинувачуючи Платона в тоталітаризмі, ми самі придушуємо його волю, ми самі стаємо тоталітарними людьми, що знищують право людини на іншу думку, іншу культуру. Не варто поспішати обвинувачувати Платона в тоталітаризмі, коли тоталітаризму досить у нас самих, у кожній особистості. Можливо, це споконвічно закладено в нас, як інстинкт самозбереження, і без нього людина перестане бути людиною. Проте, треба зрозуміти, що в будь-який, навіть самій буденній ситуації людина має право на власну думку. За дві тисячі років ми навчилися засуджувати тоталітаризм суспільства. Тепер кожна людина повинна прагнути виключити тоталітаризм із власної душі.

         Однією з характерних рис наукової діяльності Арістотеля є її багатогранність. Своїми працями Арістотель збагатив майже всі існуючі в його часи галузі науки. Держава і суспільство не лишилися поза увагою. Головне місце серед його здобутків, присвячених вивченню держави і суспільства, звичайно, займає «Політика».

         Центральною проблемою “Політики” в Арістотеля є питання про походження держави. Перший розділ роботи мислителя ставить питання “що таке держава”. І відразу відповідає: “держава – це спілкування, яке організовується для будь-якого блага.” [3; 343]

         У своїй праці Арістотель розробляє теорію ідеальної держави, ідеального полісу, а також походження цієї ідеальної держави. Арістотель відкидає релігійне походження держави. Він пише, що людина – це істота політична, і що держава базується на природному потязі людей до спілкування та спільного життя. Саме цей потяг, на його думку, призводить до утворення родини в суспільстві. Отже, перша форма суспільного життя – родина рабовласницького суспільства. Другий етап утворення держави – селище, громада, що складаються з декількох родин. Це фактично розвинута велика родина, але її інтереси вже не обмежуються повсякденними проблемами, тому що з’являються й інші, більш вагомі потреби. І третій етап утворення держав – виникнення її з декількох селищ, чи громад. Оскільки держава за Арістотелем, є розвинуте “спілкування” селищ, а селище – розвинута родина, що роздрібнилася, форми організації родини були перенесені ним і на державу [5; 32-33].

         Щодо ідеальної держави, то теоретична побудова ідеального поліса – кінцева мета, яку ставить перед собою Арістотель у «Політиці». Цілком виправданими були би пошуки ниток, що зв’язують ідеальний поліс Арістотеля з грецькими полісами IV ст. до н.е., зовнішніми і внутрішніми умовами їхнього існування. Зрозуміло, цим не вичерпується зв’язок змісту трактату Арістотеля з епохою, у якій він жив. Міркування про поліс, ідеальний поліс, займає в «Політиці» багато місця (сьома і восьма книги; до цього варто додати аналіз його попередників і сучасників у другій книзі). Тут ми знаходимо обґрунтування думки про те, що поліс є вищою формою об’єднання, що сприяє досягненню щасливого життя, тобто життя, узгодженим з всіма чеснотами; тут поняття полісу піддається розчленуванню на його найпростіші елементи. Посилаючись на природу, що несправедливо розподілила між людьми розумові здібності, Арістотель захищає одну з підвалин античного суспільства – рабство. Він також виступає захисником іншої підвалини античного суспільства – приватної власності, обґрунтовуючи це тим, що потреба у власності властива людині за природою.

         Розгляд різних теорій державних устроїв Арістотель починає з аналізу проекту Платона. Він особливо підкреслює труднощі здійснення цього проекту на практиці. Арістотель критикує теоретичну позицію Платона – його прагнення ввести в державі повну єдність, не зважаючи на реально існуючу множинність. У «Законах» Платона Арістотель знаходить довільні твердження, а в деяких випадках непродумані положення, що загрожують при введенні їх у життя тими чи іншими труднощами і небажаними результатами.

         Визнаючи корисність майнової рівності у взаємних відносинах між громадянами, Арістотель відмовляється бачити в ній панацею від усіх суспільних зол. Розбираючи проект Гіпподома Мілетського, він виявляє протиріччя в самих його основах: хлібороби, що не мають права носити зброю (як і ремісники), у Гіпподома беруть участь в керуванні державою поряд з воїнами; тим часом, затверджує Арістотель, дійсність показує, що ті, хто не має права носити зброю, ніяк не можуть займати в державі однакове положення з тими, хто володіє цим правом [10; 124].

         У такий спосіб Арістотель приходить до висновку, що запропоновані до нього проекти, якщо вони будуть реалізовані, не забезпечать найкращого життя громадянам держави.

         На початку дослідження видів державних устроїв Арістотель піддає розгляду питання про державу взагалі. У першу чергу він аналізує поняття громадянина, час від часу звертаючись до практики грецьких полісів. Свій висновок Арістотель формулює так: «існує кілька різновидів громадянина…. громадянином переважно є той, хто володіє сукупністю громадянських прав». Етична точка зору, що грає велику роль у побудовах Арістотеля, спонукає його відразу ж перейти до питання про співвідношення чесноти справжнього громадянина з чеснотами просто гарної людини.

         Висновок Арістотеля такий: ці чесноти тотожні в одній державі і різні в іншій. І тут, таким чином, з’являється загальна порада філософа: вирішувати теоретичні питання звертаючись до складності і різноманіття дійсності, а саме, політичної реальності.

         Досить виразно видна практична спрямованість соціально-політичного вчення Арістотеля в тих його здобутках, де представлено класифікацію видів державного устрою; три з яких розглядаються ним як “правильні”, три — як “неправильні”, тобто як перекручення перших трьох. Правильні види державного устрою, за Арістотелем, — царська влада, аристократія, політія; неправильні – тиранія, олігархія, демократія. Царська влада – правління одного, що править в і’мя загального блага; тиранія – правління одного, що керується власною вигодою. Аристократія – правління деяких, кращих, що здійснюється в інтересах усіх громадян; олігархія – правління деяких заможних громадян, що думають тільки про власну вигоду. Політія – правління більшості, що обирається на підставі визначеного цензу і, що піклується про загальне благо; демократія – правління більшості, незаможних, в інтересах винятково цієї більшості. У відповідності зі своїми етичними поглядами Арістотель у правильних видах державного устрою вбачає прояв належної чесноти, у неправильних – відсутність чеснот.

         Неважко переконатися, що за кожним вжитим в Арістотеля політичним терміном криється цілком конкретний зміст. Філософ намагається зробити свою схему гнучкою, яка була б здатна охопити все різноманіття дійсності. Наводячи в приклад сучасні йому держави й звертаючись до історії, він, по-перше, констатує існування різних різновидів всередині окремих видів державного устрою, по-друге, відзначає, що політичний лад деяких держав поєднує в собі ознаки різних державних устроїв і, що існують проміжні форми між царською і тиранічною владою – аристократія з ухилом в олігархію, політія, близька до демократії та ін. [6; 34-35].

         Велику увагу Арістотель приділяє питанню про державні перевороти. Його міркування про причини і передумови переворотів у державах з різним устроєм багато ілюструються прикладами їх давнього і зовсім недавнього минулого. Тією ж особливістю відрізняється виклад його поглядів на методи запобігання переворотів і збереження тих чи інших видів державних устроїв.

         Підводячи підсумки нашого міркування про «середній» лад в міркуванні Арістотеля, можна зробити висновок: політія, «середній» державний устрій, опорою якого повинні служити громадяни середнього статку, представляла для Арістотеля не тільки теоретичний інтерес. Покладаючи надії на македонського царя, Арістотель вважав, що має підстави дивитися на свій умовно зразковий лад як на майбутнє грецьких полісів.

         Дві останні книги “Політики” вміщують у собі переказ проекту ідеального державного устрою, за яким громадяни мають абсолютно щасливе життя. Цей твір не був новизною в часи Арістотеля: в Арістотеля були послідовники, теорії яких опрацьовані у другій книзі “Політики”. Як бачимо, зі слів Арістотеля, а також з добре нам вже відомого Платона, творці цих проектів не досить піклувалися про практичне втілення своїх пропозицій в життя.

         Передумовами створення ідеального, найкращого, зразкового полісу, за Арістотелем є певна кількість населення, певні розміри території, зручне розташування відносно моря. З числа повноправних громадян виключалися ремісники та торгівці, так як стиль життя і тих, і інших, стверджує Арістотель, не сприяє розвитку чеснот, а щасливим життя може бути лише життя у відповідності до чеснот. Організація землеволодіння повинна забезпечити громадян їжею та в той же час – можливістю дружньо надавати свою власність на використання іншим громадянам. Всьому громадянському населенню варто брати участь в усіх сессітіях, тобто у суспільних трапезах [4; 114-115].

         Особливе значення в “Політиці” надається шлюбним законам, які повинні бути спрямовані на те, щоб народжувалися нормальні, здорові фізично діти. В останній книзі детально описуються методи виховання дітей – майбутніх громадян. Погляди Арістотеля стосовно цього питання тісно пов’язані з його ідеалами суспільного устрою.

         Ідеальний державний устрій, що описується в “Політиці”, в цілому близький до того, який у попередньому викладенні називається аристократичним. За Арістотелем, громадяни в такому полісі ведуть такий образ життя, що сприяє розвитку чеснот та, відповідно, такий, що забезпечує державі щасливе життя.

         В часи Арістотеля поліс переживав тяжку кризу, симптомами якої були – жорстока соціальна боротьба всередині грецьких міст-держав та різкий поділ останніх на демократичні та олігархічні, — сам Арістотель констатує той факт, що в більшій частині полісів спостерігається або демократичний, або олігархічний лад. Відносячи і той, і інший до “неправильних” і, в той же час, вбачаючи в полісі вищу форму людського об’єднання, Арістотель повинен був шукати вихід з положення, яке склалося в той час. На його думку, грецькі поліси, що не здатні встановити у себе та в інших полісах досконалу форму правління, могли сподіватися вийти з безвихідного становища, в якому вони опинилися, лише завдяки допомозі ззовні, з боку. Та ж сила (македонський цар), яка виявиться здатною встановити потрібні порядки в самій Елладі, як вважав Арістотель, допоможе грекам розселитися у колишніх володіннях персидських царів, засновувати там нові поліси з безумовно зразковими рисами державного устрою [7; 78-79].

         Арістотель, звичайно, бачив ті величезні політичні зміни у світі, які відбувалися у сучасну для нього епоху, але вони цікавили його лише в тій мірі, в якій вони могли впливати на подальшу долю найвищої, найкращої, на його думку, політичної організації – грецького полісу.

         Серед усіх здобутків Арістотеля треба виділити і те, що він почав спробу всебічної розробки науки про політику. Термін “політика” походить від грецького слова “поліс”, що означає “місто-держава”. Тому ті народи, що не прилучилися до життя в “місті-державі”, залишаються ніби поза межами грецької політики як науки про державу.

         Політика як наука в Арістотеля тісно зв’язана з етикою. Наукове розуміння політики припускає розвинуті уявлення про моральність, знання етики. Метою політики є виховання прекрасних якостей громадян, досягнення справедливості і загального блага. Таким чином, під політикою Арістотель розумів управління суспільством через державу як особливий апарат, а також управління самою державою. Безсумнівно, що політику як науку, Арістотель вважав найбільш практично застосованим знанням, що забезпечує досягнення “суспільної користі”. Він назвав її наймогутнішою та архітектонічною наукою, що визначає всі інші науки, за допомогою яких “будуються” держави. У залежності від неї (науки) визначаються стратегія і економіка. Її ціль охоплює мету всіх інших наук.

 

 

Розділ ІІ Характеристика основних концепцій ідеальної держави в Новий та Новітній час

         Ідеальна держава в сучасній концепції складається з таких понять, як правова держава та громадянське суспільство. Тільки при гармонійному співіснуванні цих складових можливе удосконалення поглядів на ідеальний державний устрій.

         Історично процес утворення правової держави полягав і полягає у розповсюдженні принципу суверенності на право. Цей процес проходив три етапи.

         Перший, найбільш ранній за часом, — це визнання суверенітету влади. Визнання суверенітету, тобто незалежного від будь-яких сил, обставин і осіб верховенства державної влади, в ранню епоху Нового часу відіграло важливу роль в об’єднанні держав, їхньому внутрішньому зміцненні, ліквідації феодальних міжусобиць і зміцненні їхнього внутрішнього миру. Поєднання цих двох засад — верховенства і незалежності у понятті суверенітету означає поєднання в ньому прерогатив права і свободи. Тому у теорії держави поняття суверенітету має для держави такий же сенс, як і поняття свободи і права для людини. Для суверенної держави це не тільки право на незалежність і свободу від зовнішніх і внутрішніх посягань, але й право управляти, владарювати, свобода приймати рішення, здійснювати всі функції верховної влади. Після тривалої боротьби, повстань, переворотів та соціальних революцій був завойований суверенітет народу, який базується на визнанні всього населення країни — всіх громадян — джерелом державної влади.

         Наступним кроком стала боротьба за суверенітет права, точніше за пріоритет права перед владою, волею громадянина, суспільства або окремої його частини, більшості або меншості. Паритет (рівність) і пріоритет означають встановлення зафіксованих законом відносин між всіма сторонами суспільних відносин, особливо складних між владою і правом не тільки в силу суверенітету влади, але й тому, що саме право твориться державою, яка, головно, займається законотворчістю. [12; 285]

         Таким чином, влада повинна обмежувати свої права і свободи нею ж створеними законами. Негативне ставлення влади до права, прагнення до привілей, бажання стати над законом призвели до того, що протиправну практику влади виявилось ще більш важко подолати, ніж аналогічну практику громадян, які прагнуть діяти поза законом. Необхідним було глибоке перетворення суспільства і його правосвідомості, щоб докорінно змінити ставлення до права в державі, а також велика конструктивна робота для перетворення її політичної системи у політико-правовому аспекті. Її центральним моментом стала розробка конституційних документів і боротьба за введення конституційного правління, яка зайняла більше трьох століть, які протікали від часу перших праць політичних мислителів (Джона Локка, Ш.Монтеск’є) і перших конституційних документів в Європі і Америці (кінець XVIII ст.) до сучасних конституційних текстів у країнах, що стали на шлях демократичного розвитку.

         Вирішальною подією в історії перетворення політико-правових відносин стала розроблена Дж.Локком концепція правової держави, сформульована в 1690 р. в антиабсолютистській концепції правової держави (“Два трактати про правління”). Йому ж належить також спроба практично реалізувати проект правової держави у Конституції англійської колонії Кароліна в Америці (1699 р.). Пізніше значний внесок у розвиток конституційного та політико-правового вдосконалення теорії правової держави зробили Е.Кент, В.Гумбольдт та ін. Значним етапом на шляху до правової держави стала у XVIII ст. Конституція періоду Великої Французької революції, яка не була реалізована, і Конституція США, одна з перших і найбільш стабільних конституцій світу. В XIX-XX ст. конституційна проблема стала однією з головних проблем політичних та правових досліджень. Вирішальним фактором створення правової держави або руху до неї стали перші помітні успіхи у створенні громадянського суспільства, поза яким неможлива правова держава і загальний соціальний, економічний і культурний розвиток суспільства, його нових цивілізаційних, технічних та наукових основ.

 

 

 

Розділ ІІІ Концепція правової держави

         Правова держава — це така держава, в якій функціонує режим конституційного правління, існує розвинута і несуперечлива правова система й ефективна судова влада, забезпечено реальний розподіл влад з їхньою ефективною взаємодією та взаємоконтролем, з розвинутим контролем з боку суспільства державної влади. Загальний демократичний устрій системи влади і політики правової держави органічно пов’язаний з його правовими засадами. В основу правової держави покладено рівність державної влади, громадянина і суспільства, їхня правова рівність перед законом.

         Сукупність названих при розгляді історії становлення і розвитку правової держави факторів є визначальною для втілення цієї ідеї в життя. Це пояснюється рядом причин. Ні влада, ні саме по собі право не можуть бути реальними гарантами виконання законів, якщо право не легітимоване (тобто, не визнане належним до виконання) суспільством. Тільки їхня легітимність, визнання суспільством і тому обов’язковість виконання забезпечують дійсне дотримання законів суспільством і державою, так само, як і створення їхньої системи, і виключають протиправну практику з обох сторін. Але суспільство може добитися цього, тільки досягнувши достатньо високого рівня громадянського, а отже, і культурного, цивілізаційного, матеріального й інтелектуального розвитку, тобто ставши громадянським суспільством. Громадяни такого суспільства не сковані дисципліною страху і панування. Вони наділені власністю, володіють свободами і правами, і володіння цими цінностями робить їх відповідальними за збереження і примноження цих цінностей. Вони ж захищають і державу, яка стає відповідальною за всі види безпеки людини і суспільства і їхніх надбань. [13; 312]

         Основою реально значимих правових відносин у правовій державі стають не правові норми самі по собі, приписи і санкції, як би досконало вони не були сформульовані. Їхньою першоосновою служать елементарні почуття порядності, моральності, почуття обов’язку, усвідомлення відповідальності, здатність людини і суспільства до критичного самопізнання, звичка до дисципліни і вміння дисциплінувати себе, справжня громадянськість. З громадянськістю в її справжньому розумінні несумісні такі негативні соціальні явища, як корупція, підкуп, хабарництво, підміна суспільних зв’язків кровно-спорідненими, клановими, економічне, соціальне і політичне підпілля тощо.

         Проте, правосвідомість, яка виникає на таких основах, ще не відрізняє громадянський і правовий стан суспільства від законопослушного суспільства неправового типу. Не тільки суверенітет права і рівне загальне підпорядкування йому відрізняють дійсно правові відносини, але й демократичний, громадянський зміст самого права. Член правової держави і громадянського суспільства користується свободою, суспільною довірою і повагою, розвинутою правосвідомістю, що виключає думку про його винятковість, його особливий, непідвладний законові, статус, пов’язаний з його становищем у суспільстві, з привілеєм стояти над законом.

         Правова держава і громадянське суспільство формуються спільно, і процес їхнього творення займає тривалий історичний період. Він здійснюється також разом з розвитком суспільства і вимагає цілеспрямованих зусиль. Ні правова держава, ні громадянське суспільство не вводяться одноразовим актом і не можуть стати результатом чистого законодавства. Увесь цей процес повинен бути органічним для суспільства, яке дозріло до відповідних змін.

         Головні ознаки правової держави.

         Соціально-змістовні.

  1. Закріплення в законодавстві основних прав людини.
  2. Панування у суспільному і державному житті законів, які виражають волю більшості або всього населення, забезпечуючи та гарантуючи непорушність прав меншості або окремого індивіда, втілюючи, при цьому, загальнолюдські цінності та ідеали.
  3. Урегулювання відносин між особою і державою на основі загальнодозвільного принципу — особі дозволено все, що прямо не заборонено законом; та регулювання діяльності державних органів на основі спеціальнодозвільного принципу — дозволено тільки те, що прямо передбачено законом.
  4. Наявність взаємовідповідальності між особою і державою, яка включає у себе можливість для громадянина не тільки оскаржити неправомірні дії державного органу або службовця, але й отримати відшкодування за зазнані збитки.
  5. Притаманність усім громадянам високої правової культури, яка включає у себе знання актуального чинного законодавства та вміння і навики його використання.

         Формальні.

  1. Реалізація принципу розподілу влад на законодавчу, виконавчу та судову та наявність ефективного механізму їхньої взаємодії та взаємоконтролю.
  2. Юридична захищеність особи, тобто наявність розвинених та ефективних процедурно-юридичних засобів (механізмів) для вільного здійснення, охорони і захисту основних прав людини.
  3. Високозначуще становище у суспільному і державному житті судових органів, як вирішальної, найбільш надійної юридичної гарантії прав людини.
  4. Неухильне і повсюдне виконання законів і підзаконних нормативних актів усіма учасниками суспільного життя, включаючи державні органи, громадські організації та громадян.

         Громадянське суспільство — це суспільство з розвинутими економічними, культурними, правовими і політичними відносинами між його членами, незалежне від держави, але взаємодіюче з нею. Це суспільство громадян високого соціального, економічного, політичного, культурного і морального статусу, яке творить разом з державою розвинуті правові відносини. Реальність громадянського суспільства визначається співвідношенням ідеалу, ідеального проекту та реально досягнутого стану суспільства, яке здійснює цей проект. Цей процес зближення реального суспільства і накресленого ідеального проекту є, по суті, нескінченним процесом вдосконалення суспільства, влади, політики, людини, максимальним втіленням у життя ідеалів свободи і справедливості. [5; 158]

         Ідея громадянського суспільства виникає спочатку, як філософська концепція, проте, з часом, стає однією з центральних проблем політичної теорії та практики Заходу. Створення громадянського суспільства — приклад цілеспрямованого суспільного перетворення, досягнутого у тривалій боротьбі прогресивних сил суспільства. Для розвинутих країн в XIX-XX столітті становлення громадянського суспільства стало визначальною суспільною метою. В другій половині ХХ ст. рух до нього став складовою частиною бурхливого економічного і науково-технічного розвитку і був підкріплений розвитком суспільної думки; нові соціальні, економічні та культурологічні вчення про суспільний розвиток, зокрема кейнсіанські та посткейнсіанські антикризисні теорії повної зайнятості населення, створення і розподілу колективних й індивідуальних благ і зайнятості населення, головною рисою яких була концентрація уваги суспільно-політичної думки на людині. На цій основі виникає ідея модернізації концепції суспільного прогресу і теорії нового розвинутого суспільства (постіндустріального, інформаційного, технотронного), а також теорії глобальних процесів, у першу чергу антивоєнних і екологічних, в яких проблема людини і суспільства зайняла центральне місце.

         Вихідна ідея громадянського суспільства — перетворення самої колективності, організованого за законами природи спільного життя людей у суспільстві і розвиток людини, яка вийшла зі світу загальної ворожнечі та необмеженої свободи, в громадянина цього суспільства. Цивілізоване і гуманізоване, таке суспільство стає здатним сформувати особистість громадянина нового типу, який, у свою чергу, створює нове громадянське суспільство. Силою, яка формує і зв’язує ці два начала — колектив й індивіда, — є влада держави, яка також трансформується у владу нового сучасного типу. Таким чином, громадянське суспільство формується індивідом, владою і колективом.

         Існують три напрямки історичного та політичного розвитку, які ведуть одним шляхом до громадянського суспільства: розвиток політики, колективістських й індивідуальних начал громадянства.

         Властивості порядності, чесності, гуманізму є універсальними і фундаментальними основами громадянського суспільства і правової держави. Вони роблять суспільство справді однорідним, а людину — вільною від зла і насильства, принаймні, у відносинах з рівними їй. Нерівність індивіда і влади у перспективі розвитку громадянських відносин обмежується тільки до обов’язку, права і здатності захистити людину від посягань, вимагати виконання нею громадянського обов’язку і застуванням насильства тільки в інтересах загального миру і блага. [15; 137]

         В громадянському суспільстві вільно розвивається асоціативне життя, сфера масових рухів, партій, угрупувань за переконаннями та іншими ознаками. Воно домагається децентралізації влади держави шляхом передачі його самоуправлінню, здійснює взаємодію більшості і меншості на основі безконфліктного, за змогою, погодження їхніх позицій.

         Особистість, індивід у громадянському суспільстві — це тип людини, орієнтованої на створення, громадянські відносини і високі морально-духовні якості. Основами виділення індивіда із загальної маси є самостійність людини, звільненої від опіки, здатність і бажання розраховувати на власні сили, змагальність, а отже, і нове, більш незалежне, ставлення до суспільства. Умовою і результатом такого розвитку є більш повне, більш органічне перетворення суспільства в громадянську єдність, а держави — у правову і політичну цілість.

         Особливою проблемою у концепції громадянського суспільства є відносини між ним і державою, або, точніше, тією частиною суспільства, яка професійно займається політикою і творить апарат держави.

         Цілісний політико-правовий механізм, який забезпечує ефективний вплив громадянського суспільства на структури влади і соціальне життя країни, складає, по суті, зміст поняття демократизму.

         Демократія — слово загальновідоме, але суть його розуміють по різному, інколи прямо протилежно. Словник визначає поняття демократії, як уряд народу, в якому верховна влада надана народові, і якою народ користується прямо або через своїх обраних представників шляхом вільних виборів. Тобто, демократія — це уряд народу, з народу і для народу. Часто поняття свободи і демократії вживаються взаємозамінно, хоча вони не є синонімами. Так, демократія є, насправді, поєднання ідей і принципів свободи, але вона включає також низку звичаїв і процедур, сформованих протягом довгої, часто складної, історії. Коротко кажучи, демократія — це свобода, вкладена в норми. Саме тому, можна визначити випробувані часом основи конституційного уряду, прав людини і принципу рівності перед законом, що їх повинно дотримуватися будь-яке цивілізоване суспільство, щоб могти називатися демократичним. [2; 28]

         Існують два основні види демократії: пряма і представницька. При прямій демократії всі громадяни, без посередництва обраних або призначених представників, можуть брати участь у винесенні загальногромадянських рішень. Зрозуміло, що така система може мати місце тільки при відносно обмеженій кількості людей, коли всі вони можуть зібратися в одному місці і шляхом голосування або консенсусу прийняти якесь рішення. Нині найбільш поширеною формою демократії є демократія представницька. Громадяни обирають своїх представників, уповноважуючи їх виносити політичні рішення, приймати закони та вирішувати інші загальносуспільні справи.

         Розглядаючи демократію, необхідно підкреслити ще одну її важливу ознаку. Це влада більшості і забезпечення прав меншості. У всіх демократичних системах громадяни вільно виносять рішення за принципом більшості. Але влада більшості ще не є демократія. Ніхто не назве справедливою систему, в якій 51 відсоток населення може гнобити решту — 49 — в ім’я поглядів більшості. В демократичному суспільстві влада більшості мусить включати гарантії особистих прав людини, які, у свою чергу, захищають права меншостей — етнічних, релігійних чи політичних. Права меншості не залежать від доброзичливості більшості і не можуть бути скасовані голосами більшості. Права меншості захищаються тому, що демократичні закони й інститути охороняють права всіх громадян.

         Демократія — це щось більше, ніж ряд конституційних правил і процедур, що визначають функції представницького органу влади. В демократичній державі влада є лише одним з елементів громадянського суспільства, який включає багато різноманітних інститутів, політичних партій, організацій і товариств. Така різноманітність називається плюралізмом, який означає, що безліч організованих груп та інститутів у демократичному суспільстві не завдячують державі своїм існуванням, законністю чи авторитетом.

         У демократичному суспільстві діють тисячі неурядових організацій, місцевих і всенаціональних. Багато з них відіграють посередницьку роль між окремими громадянами і складними суспільними та державними інститутами, невід’ємною частиною яких вони є, даючи окремим громадянам можливість користуватися своїми невід’ємними правами та виконувати обов’язки як громадяни демократії. У тоталітарних суспільствах всі такі організації існували б під контролем, за дозволом, під наглядом і з підзвітністю державі. В демократичному суспільстві державна влада чітко визначена і суворо обмежена законом. Тому громадські організації вільні від державного контролю; навпаки, багато з них намагається впливати на рішення уряду і вимагати від уряду підзвітності за його рішення.

 

Висновки

         На переломі ХХІ століття наше суспільство знаходиться на етапі глибоких соціально-економічних перетворень. Таким періодам властиве переосмислення людьми оточуючого світу, відродження старих та становлення нових філософських вчень, саме тому виник інтерес розглянути та проаналізувати творчість античних філософів Платона та Арістотеля. Світ у працях Платона та Арістотеля – це світ краху системи грецьких міст-полісів та виникнення імперії Олександра Македонського. З цієї точки зору було дуже цікаво, вивчаючи філософські та політичні погляди Платона та Арістотеля, зрозуміти світогляд цих філософів не в закінченому вигляді, а прослідкувати їх розвиток, побачити як події суспільного життя в епоху Платона та Арістотеля знаходили своє відображення у становленні їхніх філософських та політичних систем. Тим більше, що властивий цим двом мислителям, особливо Платону, антидогматизм та особливий стиль у викладенні поглядів дозволяє не тільки ознайомитись з кінцевими результатами їх творчих пошуків, але й прослідкувати за ходом їх думок та суджень.

         Роблячи висновок, можна сказати, що проекти ідеальної держави двох мислителів розглянуті нами, є утопіями (в Платона в більшій мірі, в Арістотеля – в меншій), які представляють собою симбіоз рис вигаданих, надуманих ніби на противагу існуючим формам держави, з рисами реальними, такими, що відображають реальні історичні відносини всередині суспільства, сучасного для автору того чи іншого проекту. Усі проекти виникли в результаті ретельного вивчення сучасних автору та історичних державних формацій. В трактатах багато спільного, проте кожний філософ абсолютно самостійний; їх можна порівнювати, можна шукати відмінності та схожості, але в жодному разі не можна розглядати їх як одне ціле.

         Магістральним шляхом розвитку держави в сучасних умовах є її трансформація в соціально-демократичну правову державу, яка відображає волю переважної більшості населення і стоїть на сторожі прав людини.

         Правова держава — це держава підпорядкована праву, в якій дії її органів влади і службових осіб здійснюються на засадах конституційності й законності, а також підконтрольні незалежним судам.

         Поняття «соціальна держава» є плодом XX століття, тоді як поняття «правова держава» виникло раніше — у XIX столітті, хоча витоки обох слід шукати в давнині.

         Прогнозувати перспективу успішного розвитку України можна тільки на шляхах оптимального поєднання принципів правової, державності, демократизму, соціальної державності. Ідея соціальної правової держави є надбанням усього людства. Ця раціональна ідея у разі успішній реалізації в змозі вивести Україну до числа цивілізованих держав світу.

 

 

 

 

Список використаних джерел та літератури

  1. Александров Г.Ф. Аристотель. — М., 1940. – 765 с.
  2. Асмус В.Ф. История античной философии. – М., 1965. – 453 с.
  3. Дынник М.А. Очерк истории философии классической Греции. – М., 1936. – 457 с.
  4. Бергев А.А. Политическая мысль древнегреческой демократии. – М., 1966. – 230 с.
  5. История политических и правових учений. / Под ред. Нерсесянца В.С. – М., 2001. – 736 с.
  6. Мельников А.П. Проблемы политологии в работе Аристотеля “Политика” // Вестник Белорусского ун-та. Сер. 3 История, философия, политология, экономика, право. – 1995. — №1. – 134 с.
  7. Ойзерман Т.И. Главные философские направления: теоретический анализ историко-философского процесса. – М., 1986. – 280 с.
  8. Платон и Аристотель // Знание – сила. – 1990. -№8. – 76 с.
  9. Поппер К. «Открытое общество и его враги», т.1, «Чары Платона», // М, 1992.
  10. Политика и политии Аристотеля / Доватур А. А. – М., 1965. – 389 с.
  11. Справедливое государство Платона // Молодой коммунист, — 1972 — №9. – 98 с.
  12. Скакун О.Ф. Теорія держави і права: Підручник / Пер. з рос. — Харків: Консум, 2001. — 656 с.
  13. Теория государства и права. Учебник для юридических вузов и факультетов. Под ред. В. М. Корельского и В.Д. Перевалова — М.: Издательская группа ИНФРА. М—НОРМА, 1997. — 570 с.
  14. Фролов Э.Д. Античное общество и государство. Проблемы социально-экономического развития. – М.,1986. – 184 с.
  15. Шульженко Ф. П., Андрусяк Т.Г. Історія політичних і правових вчень. – К.:Інтер, 1999. – 304с.
Система стримань і противаг
Индивидуальные акты

Добавить комментарий

Your email address will not be published / Required fields are marked *