Енциклопедія права

 

Тема 5.

Приватне та публічне право.

План.

 

Вступ.

с.

1

Приватне та публічне право: поняття та характерні ознаки.

с.

2

Роль приватного та публічного права в системі права держави.

с.

 

Висновки.

с.

 

Список використаної літератури.

с.

 

 

 

  1. Приватне та публічне право: поняття та характерні ознаки.

         Представимо поділ права на приватне й публічне з указівкою предмета, ознак, методу, які є стосовними до кожного з них:

Публічне право

Приватне право

— підсистема права, що регулює державні, міждержавні та суспільні відносини.

— підсистема права, що регулює майново-вартісні відносини і особисті немайнові відносини, які виникають із приводу духовних благ і пов’язані з особистістю їх учасників.

Предмет регулювання публічного права:

— сфера «державних справ»: сфера устрою і діяльності держави як публічної влади, усіх публічних інститутів, апарату держави, адміністративних відносин, державної служби, кримінального переслідування і відповідальності, принципів, норм і інститутів міждержавних відносин і міжнародних організацій і т.д.

Предмет регулювання приватного права:  

— сфера «приватних справ»: сфера статусу вільної особи, приватної власності, вільних договірних відносин, спадкування, вільного переміщення товарів, послуг і фінансових коштів і т.д.

 

Ознаки публічного права:

1) регулює відносини між державними органами або між приватними особами і державою; 2) забезпечує публічний інтерес — акцентує увагу на заборонах, обов’язках людей (підданих) перед державою; 3) забезпечує одностороннє волевиявлення суб’єктів права; 4) припускає широку сферу розсуду; 5) містить норми загальні й безособові, що мають нормативно-орієнтувальний вплив; 6) характеризується переваженням директивно-обов’язкових норм, розрахованих на ієрархічні відносини суб’єктів і субординацію правових норм і актів; 7) широко використовує новітні технічні прийоми.

Ознаки приватного права:

1) регулює відносини приватних осіб між собою; 2) забезпечує приватний інтерес: акцентує увагу на економічній свободі, вільному самовиявленні й рівності товаровиробників, захисті власників від сваволі держави; 3) забезпечує вільне волевиявлення суб’єктів при реалізації своїх прав; 4) припускає широке використання договірної форми регулювання; 5) містить норми, які є зверненими до суб’єктивного права та забезпечують судовий захист; 6) характеризується переваженням диспозитивних норм, розрахованих на самовідповідаль-ність за свої обов’язки та дії; 7) зберігає класичну юридичну техніку.

Метод публічного права — імперативний

        Метод приватного права — диспозитивний

Галузі права, у яких началом є публічне право:

— конституційне, — адміністративне, — кримінальне, — фінансове, — що включає бюджетне і податкове, — адміністративно-процесуальне; — кримінально-процесуальне, — міжнародне публічне, — міжнародне гуманітарне право та ін.

Галузі права, у яких началом є приватне право:

— цивільне, — сімейне, — авторське, — житлове, — трудове, — цивільне процесуальне, — міжнародне приватне право та ін.

 

Критерії віднесення норм до приватного чи публічного права:

1) інтерес (публічний, державний інтерес — галузь публічного права, приватний — галузь приватного права);

2) предмет правового регулювання (приватному праву властиві норми, які регулюють майнові відносини, публічному — немайнові);

3) метод правового регулювання (у публічному праві — метод субординації, у приватному — координації);

4) суб’єктний склад (публічне право регулює відносини приватних осіб із державою або між державними органами, приватне — приватних осіб між собою).

 

 

  1. Роль приватного та публічного права в системі права держави.

         Держава має свою національну правову систему. Історично склалося так, що у кожній країні діють свої правові звичаї, традиції, законодавство, юрисдикційні органи, сформувалися особливості правового менталітету, правової культури, що й об’єднується загальним поняттям «правова система». У будь-якій державі правова система, будучи невід’ємним елементом правової культури, детермінована історичними і географічними чинниками, є частина соціальної системи держави.

         Введене у вітчизняну юридичну науку на початку 80-х років XX ст. поняття «правова система» формується за аналогією з «політичною системою» у політології та «економічною системою» в економічній теорії. Як комплексну характеристику юридичної сфери життя конкретного суспільства правову систему слід відрізняти від системи права. За обсягом і змістом вони не тотожні. Система права входить до правової системи.

         Правова система — це комплекс взаємозалежних і узгоджених юридичних засобів, призначених для регулювання суспільних відносин, а також юридичних явищ, що виникають унаслідок такого регулювання (правові норми, правові принципи, правосвідомість, законодавство, правові відносини, юридичні установи, юридична техніка, правова культура, стан законності та її деформації, правопорядок та ін.).

         Можна сказати, що це — обумовлена об’єктивними закономірностями розвитку суспільства цілісна система юридичних явищ, що постійно діють унаслідок відтворення і використання людьми та їх організаціями (насамперед державою) для досягнення своїх цілей.

         Правова система має істотне значення для характеристики права, стану законодавства, діяльності судів тієї чи іншої конкретної країни.

         Структура правової системи — це стійка єдність елементів правової системи, їх зв’язків, цілісності, зв’язків елементів із цілим.

         Елементи правової системи суспільства:

  • суб’єкти права — фізичні особи (громадяни, іноземці, особи без громадянства та ін.), юридичні особи — комерційні і некомерційні організації, держава, соціальні спільності та ін. Тривалий час правова система характеризувалася як знеособлена структура, тоді як без особи соціальна система не може відбутися. Звернення до людини як до такого, що систематизує, чинника всіх суспільних явищ зажадало перегляду попередніх підходів до структури правової системи і виділення суб’єктів права як неодмінного її елемента;
  • правові норми і принципи;
  • правові відносини, правова поведінка, юридична практика, режим функціонування правової системи;
  • правова ідеологія, правова свідомість, правові погляди, правова культура;
  • зв’язки між названими елементами, що визначають результат їх взаємодії — законність, правопорядок. Взаємодія елементів (компонентів) правової системи суспільства дозволяє виділити п’ять підсистем її функціонування:

         1) інституційну — суб’єктний склад (суб’єкти права) як такий, що створює систему, чинник усієї правової системи;

         2) нормативну (регулятивну) — правові норми і принципи, що регулюють відносини між суб’єктами права, що об’єктивовані та систематизовані в нормативно-правових актах;

         3) ідеологічну — праворозуміння кожної людини, її правосвідомість і правова культура, можливість оцінити правове буття і вибрати варіант поведінки — правомірної та неправомірної;

         4) функціональну — правотворчість, правореалізація, правозастосування, правове виховання, правовідносини, юридична практика. Через них формується, змінюється, здійснюється дія норм права;

         5) комунікативну — інтегративні (сумуючі) зв’язки всіх підсистем функціонування правової системи суспільства в цілому, які визначають ефективність правового регулювання, законність і правопорядок.

         Кожна із самостійних частин правової системи суспільства має власну структуру, свої принципи організації і діяльності.

         Таким чином, поняття «правова система» має узагальнюючий характер. Воно містить у собі, по суті, усі правові явища:

         правотворчість, правосвідомість, діяльність, що реалізує право, правову ідеологію. Право — ядро і нормативна основа правової системи, її цементуючий стрижень. Праворозуміння — концептуальний фундамент правової системи. Законність і правопорядок — обов’язкові результативні елементи правової системи, без яких вона не в змозі ефективно функціонувати.

         Поняття, основні ознаки і структура системи права

         Право є дуже складною цілісною системою. Як вже зазначалося, є два поняття: «система права» і «правова система», які не є тотожними, їх слід розрізняти. Правова система — поняття ширше, ніж система права. Система права входить до правової системи, є засадною системою в системі.

         На відміну від правової системи система права — правова категорія, яка означає внутрішню будову, внутрішню структуру права будь-якої країни. Вона виражається через розподіл і побудову нормативного матеріалу, за допомогою якого її різні блоки (частини) постають у єдності.

         Система права — це об’єктивно обумовлена системою суспільних відносин внутрішня структура права, яка складається з взаємозалежних норм, логічно розподілених за галузями, підгалузями та інститутами.

         Можна сказати інакше: система права — це науково організована сукупність правових норм, розподілених за групами — правовими інститутами, зведеними у підгалузі, які у свою чергу утворюють галузі — цілісні нормативні утворення. Ознаки (риси) системи права:

  1. Обумовленість реально існуючою системою суспільних відносин. Вона не може створюватися на суб’єктивний розсуд людей існує об’єктивно;
  2. Органічна цілісність, єдність і взаємозв’язок правових норм, а не їх випадковий набір. Норми права, з яких складається система права, не можуть функціонувати ізольовано. Вони взаємно узгоджені та цілеспрямовані;
  3. Структурна багатоманітність. Це означає, що система права складається з неоднакових за змістом й обсягом структурних елементів, які логічно об’єднують, розташовують нормативний матеріал у певній функціональній спрямованості.

         Дослідження системи права варто розпочинати з попереднього вирішення питання про структурні елементи і критерії побудови системи. Під структурою системи розуміється єдність елементного складу системи і взаємодія складових її елементів. Структура — це засіб зв’язку елементів у системі, які забезпечують її спрямоване функціонування та усталеність (стабільність). Структурні елементи системи права:

— норми права;

— інститути права;

— під галузі права;

— галузі права.

         Норма права — «цеглинка» системи права, первинний компонент, із якого складаються інститути і галузі права. Не може існувати норма права, яка не входила б до певного інституту і галузі права. Галузь права є найбільшим елементом серед тих, з яких складається система права. Цивільне право, кримінальне право, трудове право, адміністративне право та ін. — це галузі права.

         Предмет і метод правового регулювання як підвалини формування системи права

         Поділ системи права на галузі ґрунтується на певних критеріях. Такими критеріями є предмет (матеріальний критерій) і метод (юридичний критерій) правового регулювання.

         Предмет правового регулювання — сукупність якісно однорідних суспільних відносин, урегульованих правовими нормами (відповідає на запитання «що?»). Предмет правового регулювання вказує, на яку групу суспільних відносин спрямований вплив норм права.

         Предмет правового регулювання є умовне виділення певного відокремленого кола (сукупності) суспільних відносин, що мають єдину якість. Це дозволяє узагальнити норми права, які регулюють коло (сукупність) суспільних відносин, у таку нормативну спільність, як галузь права.

         Приміром, предметом екологічного права є відособлена група суспільних відносин у раціональному використанні природних ресурсів й охороні навколишнього середовища. Предмет аграрного права складають суспільні відносини у сфері організації і діяльності сільськогосподарських товаровиробників. Предмет земельного права — суспільні відносини у сфері раціонального використання і охорони земель. Предмет адміністративного права — управлінські відносини. Предмет трудового права — трудові відносини і т.д. Кожна галузь права має свою, відносно відокремлену, сферу регулювання.

         Відмежування предмета правового регулювання однієї галузі від іншої здійснюється на основі виявлення якісної однорідності складових його елементів:

— суб’єктів,

— об’єктів,

— змісту,

— динамічних чинників.

         Наприклад, у трудових суспільних відносинах суб’єктами виступають робітники та службовці, об’єктом — предмети праці, змістом — трудова діяльність, динамічними чинниками — потреби у робочій силі, що змінюються. Інший склад елементів мають майнові відносини, управлінські тощо.

         Предмет правового регулювання зазвичай розглядають як початковий критерій системи права. Він — головна, об’єктивна підстава для розподілу правових норм за галузями права. Його доповню є метод правового регулювання.

         Метод правового регулювання — сукупність прийомів і засобів правового впливу на суспільні відносини (відповідає на запитання “Як?” ). Він несе основне навантаження в динаміці, “роботі” права, показує, як регулюються суспільні відносини, якими прийомами та у які способи.

         Предмет і метод правового регулювання, на яких грунтуються поділи системи права на галузі, визначаються глибинним поділом права на дві підсистеми: приватну і публічну, відомі ще з часів Давнього Рима. За відомою формулою римського юриста Ульпіана, публічне право є стосовним до становища держави, приватне — до користі окремих осіб.

         Публічне і приватне право — це, з одного боку, суперечливі, а з іншого — взаємозалежні грані права. Сьогодні правові системи багатьох цивілізованих країн грунтуються на принципі поділу права на приватне й публічне (ФРН, Франція, Італія, Іспанія та ін.). Світова юридична наука визнає поділ права на приватне й публічне певною мірою умовним, але необхідним.

         Галузі права можна поділити на ті, у яких переважають начала публічного права, і ті, у яких превалюють начала приватного права. Для перших є характерним імперативний (супідрядності) метод правового регулювання, для других — диспозитивний (автономії).

         Переваження у галузі права начал публічного (або приватного) права не виключає наявності в ній норм приватного (або публічного) права і, відповідно, певного суміщення імперативного і диспозитивного методів регулювання, що свідчить про відсутність «чистих» галузей права.

         Приміром, підприємницьке право — система норм, що регулюють майнові (товарно-грошові) і управлінські відносини. Якщо методом регулювання перших є диспозитивний (орієнтований на рівність сторін-підприємців), то других — імперативний (у відносинах підприємців й органів управління він передбачає обов’язкові управлінські акти, адресовані підприємцям — у межах компетенції управлінського органу).

         Екологічне, аграрне, земельне право внаслідок специфіки предмета правового регулювання потребують суміщення кількох методів правового регулювання.

         В екологічному праві застосовуються: імперативний (влад­ний) метод, необхідний для забезпечення виконання екологічних приписів; диспозитивний метод рівності сторін і вільного волевиявлення, необхідний для раціонального використання природних ресурсів, економічних заходів регулювання якості навколишнього середовища.

         Земельне право також поєднує у собі елементи провідних методів (імперативний) адміністративного і (диспозитивний) цивільного права.

         Процесуальним галузям права — цивільному процесуальному праву і кримінальному процесуальному праву — властиві елементи як диспозитивного, так й імперативного методу, з превалюванням одного з них. Зрозуміло, що система методів правового регулювання перебуває у постійному русі, динаміці.

Формування сучасної правової системи України у відповідності з міжнародними, зокрема — європейськими правовими стандартами є процесом складним та багатофункціональним, а тому потребує глибокого наукового аналізу правової дійсності та вироблення концептуальних засад її функціонування та розвитку.

         Нинішній період розвитку української правової системи (яка за своїм генезисом та юридичними ознаками с правовою системою романо-германського типу) пов’язаний як з вдосконаленням основних ознак континентального права, так і з формуванням ефективних способів зближення її з європейськими міжнародними правовими системами.

         Проголошуючи державний суверенітет України, Верховна Рада Української РСР виражала прагнення народу України створити демократичне суспільство, побудувати правову державу. Ці положення знайшли своє відображення у Конституції України, зокрема, у ст. 1 Україна проголошувалася «суверенною і незалежною, демократичною, соціальною, правовою державою». Прийняття Конституції України стало реалізацією положень Постанови Верховної Ради УРСР «Про проголошення незалежності України» та Акта проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 p., схваленого 1 грудня 1991 р. всенародним голосуванням, які задекларували появу нової держави — України. День проголошення незалежності України формально можна вважати початком формування національної правової системи.

         Правова система України виникла об’єктивно у період досягнення радянською правовою системою «точки біфуркації», коли ця система згідно з основними засадами синергетики руйнувалася. Подальше формування правової системи України залежало від таких умов, як відкритість, нелінійність, нерівно-важність. Насамперед це стосувалося взаємозв’язку з оточуючим середовищем, вибором шляхів розвитку. Поряд з цим для правової системи України важливим є досягнення відповідного стану рівноваги, що свідчитиме про створення власне системи. Адже будь-яка система, згідно з положеннями синергетики, об’єктивно перебуває у стані взаємопереходів рівноваги та нерівноваги, організації та дезорганізації, хаосу та порядку. А тому видається необхідним створення механізму самоорганізації системи, який сконцентрує зусилля суспільства саме на стані рівноваги (з допустимим станом змінюваності). Такий стан забезпечується правильним розміщенням елементів правової системи та зв’язків між ними, тобто належною її структуризацією.

         Як і будь-яка інша, правова система України складається з трьох основних частин: інституційної, функціональної та нормативної.

         До інституційної частини входять суб’єкти права (фізичні та юридичні особи і їх об’єднання), що є її елементами. Складноорганізованим суб’єктом, покликаним виражати інтереси всього суспільства, є держава. Реалізація правового статусу держави здійснюється через утворювані нею органи, що здійснюють правотворчі, правозастосовчі, правотлумачувальні та правореалізаційні функції. Саме такі види діяльності відповідних органів держави є засобом досягнення правопорядку — основної мети функціонування правової системи. Загалом можна відзначити тенденцію до формування інституційної частини правової системи України відповідно до сучасних європейських правових вимог, а ті недоліки, які виникають у ході цього процесу, є показниками його складності, які потрібно вивчати, аналізувати та вживати адекватних заходів їх подолання.

         Інституційна частина тісно взаємодіє з функціональною частиною правової системи України. Правотворча, правозастосовча, правотлума.чувальна і правореалізаційна діяльність відповідних державних органів та інших суб’єктів є не тільки засобом досягнення правопорядку, але й способом вираження зв’язків між елементами правової системи. Ці зв’язки виникають як результат діяльності суб’єктів права та знаходять свій вияв у правових відносинах. Останні, залежно від суб’єктів цих зв’язків, можуть бути владними (субординаційними) та невладними (координаційними). Владні відносини притаманні органам держави, органам місцевого самоврядування, саморегулюючим організаціям, посадовим особам, тобто всім тим суб’єктам, щодо яких діє спеціально-дозвільний принцип правового регулювання; там же, де застосовується загальнодозвільний принцип, виникають невладні відносини, тобто між фізичними та юридичними особами.

         Важливу роль у виникненні зв’язків між суб’єктами виконує нормативна частина правової системи України. Об’єктивною основою її реформування є насамперед розвиток системи права, від стану якої залежить не тільки стан системи законодавства, але й забезпечення зв’язків між усіма елементами правової системи, а також зв’язків між правовою системою, з одного боку, та іншими підсистемами (економічною політичною, культурною тощо) соціальної системи суспільства — з іншого.

         Система права України нині перебуває на стадії еволюційної трансформації: відбувається вдосконалення існуючих і формування нових галузей та інститутів права. Так, віднедавна виникли інститути кредитних спілок, земельного сервітуту, самоорганізації населення, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, гарантування банківських вкладів фізичних осіб, біржове, інвестиційне та інше право. Система права характеризується зменшенням рівня його формалізації, що проявляється у розширенні сфери приватноправового регулювання, використання загальнодозвільного принципу правового регулювання.

         Водночас у спадок від радянських часів правова система України дістала заідеологізованість методологічних основ права, невизначеність принципів політико-державного плюралізму, підміну права законом, заперечення права приватного на догоду публічному, загальнодержавному.

         Тепер, коли пріоритети визнаються за формуванням громадянського суспільства та правової держави, для системи права України важливо провести правильну, точну диференціацію норм щодо належності їх до публічного або приватного права, оскільки це дасть можливість визначити ті сфери суспільного життя, де втручання держави усувається чи обмежується, а також сформувати засоби, що запобігали б безмежній нормотворчості держави. Крім цього, методологічний поділ системи права на публічне та приватне право пов’язаний з інтеграційними процесами, зокрема — з приведенням законодавства України у відповідність з європейськими стандартами; він сприятиме більшій злагодженості та ефективності системи національного права.

         Слід підкреслити, що поділ системи права на публічне та приватне право використовується в Україні поряд з галузевою класифікацією юридичних норм, і обидва способи диференціації мають право на існування. Як при першому, так і при другому поділі системи права як критерії використовується предмет і метод правового регулювання. Проте роль цих критеріїв є різною, зокрема: при галузевій класифікації предмет є основним критерієм, а метод — додатковим; при публічно-приватній — головним є метод правового регулювання.

         Як правило, в літературі до методів як критеріїв вказаного вище поділу відносять імперативні та диспозитивні методи. При поділі системи права на публічне і приватне право до уваги береться векторність зв’язків (вертикальні або горизонтальні) між суб’єктами (горизонтальні зв’язки між юридичне рівними за статусом суб’єктами об’єктивуються відносинами координації; вертикальні зв’язки між суб’єктами, що є нерівними за колом прав і обов’язків, виражаються назовні відносинами субординації). Додатковими критеріями поділу системи можуть бути способи захисту інтересів особи або коло суб’єктів його ініціювання.

         Отже, приватне право характеризується такими ознаками, як: 1) орієнтація на задоволення особистих приватних інтересів; 2) волевиявлення декількох суб’єктів; 3) рівність суб’єктів; 4) переважання диспозитивних норм; 5) наявність горизонтальних відносин між суб’єктами; 6) використання, як правило, договірної форми вираження норм.

         У сфері приватного права застосовується диспозитивний метод правового регулювання, відносини між учасниками виникають, змінюються та припиняються за їх волевиявленням, а будуються на принципі рівності суб’єктів; до приватного права входять галузі та інститути, що регулюють відносини між фізичними особами, між юридичними особами та між фізичними І юридичними особами (тобто суб’єктами, що є юридичне рівними). Таким чином, приватне право — це система належно впорядкованих взаємо узгоджених норм права, які регулюють відносини між юридичне рівними суб’єктами диспозитивним методом правового регулювання. До сфери приватного права України можна віднести цивільне, сімейне, земельне, трудове, житлове право.

         В свою чергу публічному праву притаманні такі ознаки, як: 1) орієнтація на задоволення публічних інтересів; 2) одностороннє волевиявлення суб’єктів; 3) субординація між суб’єктами; 4) переважання імперативних норм; 5) вертикальні (ієрархічні відносини) між учасниками; 6) використання в основному нормативно-правових актів як форми вираження юридичних норм.

         У сфері публічного права основним є імперативний метод, а відносини між учасниками є субординаційними (вертикальними); до його складу входять ті галузі та інститути, які регламентують статус і порядок здійснення повноважень органами держави і відносини індивіда з державою (тобто, це — відносини підпорядкування).

         Таким чином, публічне право — це система належно впорядкованих, взаємо узгоджених норм права, які регулюють субординаційні, владні відносини Імперативним методом правового регулювання. До сфери сучасного публічного права України належать конституційне, адміністративне, кримінальне, фінансове, кримінально-процесуальне, цивільно-процесуальне, виправно-трудове, митне право

         Диференціація системи права на публічне та приватне право здійснюється об’єктивно, тобто є такою, що не залежить від чиєїсь суб’єктивної волі, навіть волі держави, оскільки спирається на саму природу права, його специфічні соціальні функції, розмежованють інтересів індивіда та суспільства в особі держави.

         Вчені-юристи підкреслюють, що в романо-германській правовій системі (а отже — в правовій системі України) відносини між тими, хто має владу, та їх підлеглими потребують іншого правового регулювання, ніж відносини між приватними особами.

         Поряд з цим зв’язки між публічним і приватним правом є координаційними, подібно до зв’язків між матеріальними та процесуальними галузями права Публічне та приватне право перебувають в органічній взаємодії, що забезпечує належне функціонування як системи права, так і правової системи в цілому Більше того, у сучасному суспільстві право є засобом охорони суспільних Інтересів, побудованих на поєднанні колективних загальних інтересів та інтересів особистості, тоді як приватне право виходить з договору індивіда з колективом чи суспільством. Тому суспільство, що визнає плюралізм інтересів (а в Україні, згідно зі ст 15 Конституції, суспільне життя будується на засадах політичної, економічної, ідеологічної багатоманітності), не може допустити поглинання публічним правом приватного, державним інтересом — інтересів приватних.

 

         Зважаючи на ці обставини, правові реформи в Україні були спрямовані на стратегію формування та функціонування такої правової системи, яка гармонійно забезпечувала б об’єктивно існуючі у суспільстві як приватні, так і публічні інтереси, застосовуючи при цьому адекватні методи регулювання.

         І приватне, і публічне право диференціюються на галузі права таким чином, щоб кожна галузь права (за переважаючим обсягом норм чи інститутів) належала б або до публічного, або до приватного права. У цьому аспекті у праві немає і не може бути змішаних галузей права, змішаними можуть бути лише галузі законодавства, які у більшості випадків є результатом відповідних конструкцій законодавця та систематизації у формі міжгалузевої кодифікації законодавства В цілому створення публічно-приватних чи приватно-публічних міжгалузевих кодифікаційних актів є потрібною справою.

         Система законодавства є зовнішнім вираженням системи права, і навпаки — система права є важливим фактором побудови та розвитку системи законодавства Специфіка норм права, з яких складається система права, визначає способи їх об’єктивації, вираження назовні.

         Основним способом об’єктивації (джерелом права) в Україні є нормативно-правовий акт, створення якого відбувається в процесі правотворчої діяльності Тому важливо ще до прийняття такого акта визначити його юридичну форму, коло питань, які повинні бути ним урегульовані, засоби реалізації приписів. Слід також не тільки враховувати потреби та інтереси суб‘єктів, щодо яких приймається нормативно-правовий акт, але й прораховування його ефективності шляхом порівняння мети цього акта з отриманим результатом його дії.

         Закон повинен містити нормативні моделі майбутніх правових відносин, часто випереджаючи при цьому існуючий рівень розвитку суспільних відносин Це, звичайно, не завжди сприяє його ефективності, дієвості в силу об’єктивного відставання правової свідомості суб’єктів, їх консерватизму чи інертності мислення новоприйнятий закон повинен мати відповідну фінансову, організаційно-технічну, інформаційну та іншу забезпеченість, відповідати об’єктивно існуючим умовам.

         Впорядкувати систему нормативно-правових актів дозволило б прийняття закону про таю акти, який би встановив більш високі вимоги щодо їх змісту, форми, наукового обґрунтування, сприяв підвищенню їх реалізації.

         Реформа законодавства, яка розгорнулася в Україні з 1991 р, супроводжувалась інтенсифікацією законотворчої діяльності, розширенням сфери приватноправового регулювання, запровадженням загальнодозвільного принципу правового регулювання, спостерігалось різке зростання питомої ваги законів серед нормативно-правових актів. Водночас законодавству того періоду були притаманні безсистемність, суперечливість, техніко-юридична недосконалість тощо 3 часом кількість законів хоча й зростала, але в основному вони стосувались внесення змін та доповнень (часто — невеликих за обсягом), а також — надання згоди Верховною Радою на обов’язковість міжнародних договорів. Незважаючи на це, відсоток законів у всій масі нормативно-правових актів почав постійно знижуватись (наприклад, до 4,4% у 1995 р ). Зростання рівня підзаконних актів, які нерідко трактують положення закону на догоду відомчим інтересам, як правило, з’являються в результаті надмірної декларативності законів, відсутності чітко відпрацьованого механізму дії їх приписів. Крім цього, як у законах, так і в інших нормативно-правових актах спостерігається надмірне дублювання норм

         Незважаючи на ці та інші недоліки, роль та значення підзаконних нормативно-правових актів не можна недооцінювати. Інтеграційні процеси у системі нормативно-правових актів вимагають не тільки підвищення ролі закону в системі законодавства, але і в ієрархії інших нормативних актів, прийняття підзаконних актів на підставі закону, відповідно до закону і для його виконання Усім підзаконним нормативно-правовим актам притаманна спільна риса вони видаються в межах компетенції відповідного правотворчого органу та повинні конкретизувати його.

         Очевидно, що при такому розмаїтті суб’єктів, які ухвалюють підзаконні нормативно-правові акти України, а також кількості цих актів (їх є десятки тисяч) необхідним є їх впорядкування шляхом встановлення відповідної ієрархи за юридичною силою цих актів. На таке впорядкування впливатиме і правильний вибір форми нормативно-правового акта, який залежить від виду суб’єкта правотворчості, порядку його прийняття чи затвердження (одноособове, колегіальне), кола відносин, які покликані врегулювати акт Вдосконалення підзаконних нормативно-правових актів як складової частини системи законодавства неможливе також без з’ясування місця та ролі відповідних правотворчих органів в апараті держави. Таке вдосконалення, а також оптималізація правотворчої діяльності є складним, багатоаспектним процесом, який включає процедуру та визначення меж конкретизації законів шдзаконними нормативно-правовими актами, а також меж самостійного правового регулювання останніми, шляхи їх уніфікації, проблеми визначення нормотворчих повноважень суб’єктів підзаконної правотворчості.

 

 

 

Список використаної літератури

  1. Алексеев С.С. Теория государства и права. – М., 1998.
  2. Луць Л. Трансформація нормативної частини сучасної правової системи України — вимога часу.  Право України 2003 рік, №3.
  3. Скакун О.Ф. Теория государства и права. – Х., 2000.
  4. СелівановВ. Розмежування і взаємодія публічного і приватного права в системі України // Право України. — 1996. — № 12.
  5. Теория государства и права. Под ред. Матузова Н.И., Малько А.В. – М., 1999.
  6. Хропанюк В.Н. Теория государства и права. – М., 1997.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Основи права (51 питання)
Механізм держави

Добавить комментарий

Your email address will not be published / Required fields are marked *