Боротьба зі злочинністю: профілактика, кара, реабілітація.

 

План.

         Вступ.

  1. Покарання як засіб охорони суспільства від злочинних посягань.
  2. Реабілітація в кримінальному процесі.

Висновки.

         Список використаної літератури.

 

Вступ.

         Спрямованість юридичної діяльності межує з поняттям «управління» або «керівництво» соціальними процесами, діяльністю державних органів, які є предметом адміністративного права. У цьому курсі проаналізовано лише найважливіші елементи структури судової та правоохоронної діяльності, які характеризують саме спрямованість на охорону й захист конституційних цінностей української держави та суспільства, й у зв’язку з цим її визнають ефективною.
         У правоохоронній і судовій діяльності реалізують охоронну функцію Української держави як публічної інституції, що є вагомим фактором формування ідеології українського державотворення й суспільної моралі, соціальних уявлень про справедливість і ефективність конституційного порядку.

         Як свідчить історичний досвід, викривлення цієї функції, підпорядкування судів і правоохоронних органів лише політичним інтересам державного керівництва є небезпечною справою. За допомогою органів Народного комісаріату внутрішніх справ — Міністерства державної безпеки СРСР в Україні проводили небезпечну антинародну діяльність, яку з історико-правового погляду не можна визнати правоохоронною. Спеціальне дослідження, проведене Верховним Судом України, свідчить, що масовим репресіям за роки радянської влади було піддано майже всі прошарки суспільства.

         Тоталітарна система охорони соціальних відносин, через яку здійснювали виключно примусовий вплив на поведінку людини, була притаманна певному часу історії країни. До того ж державні органи культивували нічим не обмежену заборонну правоохоронну діяльність. Демократична система регулювання соціальних відносин, якої вимагає сучасність, на відміну від попередніх років, коли діяв принцип абсолютизації заборони, тобто було заборонено те, що не дозволено законом, потребує заміни заборони як способу впливу на поведінку людини.
         В Українській державі поступово утверджується новий принцип формування взаємовідносин між людиною і державою — дозволено те, що не заборонено законом. Правовий порядок за таким принципом ґрунтується на засадах, відповідно до яких нікого не можна примусити робити те, що не передбачено законодавством. А органи державної влади, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на основі, в межах повноважень і в спосіб, які передбачено Конституцією та законами України. У сфері кримінального процесу діє принцип «дозволено лише те, що передбачено Законом, інакше неодмінно запанує сваволя владних державних органів і посадових осіб, які ведуть процес». Спрямованість діяльності судових і правоохоронних органів трансформується в її завдання.

         Правовий зміст завдань стабілізує, впорядковує її. Є п’ять базисних завдань, що характеризують спрямованість і ефективність діяльності правоохоронних органів:

  • збереження (охорона) наявного конституційного ладу;
  • захист конституційних прав і свобод громадян;
  • захист правомірних інтересів вітчизняного товаровиробника;
  • цілеспрямований розвиток системи судової та правоохоронної діяльності, зокрема поліпшення їх кількісних і якісних показників;
  • боротьба зі злочинністю.

 

  1. Покарання як засіб охорони суспільства від злочинних посягань.

         Політика держави у боротьбі зі злочинністю передбачає комплекс заходів, серед яких головну роль виконують заходи соціального, економічного, політичного, правового, організаційного і культурно-виховного характеру. В системі цих заходів певне місце посідає і покарання. Воно є необхідним засобом охорони суспільства від злочинних посягань. Виконання цієї ролі здійснюється як за допомогою погрози покаранням, яка передбачена в санкції кожної кримінально-правової норми, так і шляхом його реалізації, тобто примусового впливу на осіб, що вже вчинили злочини.

         У літературі поширена думка, що покарання у боротьбі зі злочинністю виконує допоміжну роль. Це твердження потребує уточнення. Воно є вірним щодо системи заходів, які держава використовує для профілактики злочинів, зниження злочинності, усунення її причин та умов. На підтвердження цього слід зазначити, що гуманістичні ідеї Монтеск’є, Бекарія та інших авторів про те, що навчений досвідом законодавець краще попередить злочин, ніж буде змушений карати за нього, знайшли свій розвиток в науці кримінального права і практиці боротьби зі злочинністю. В такому аспекті покарання дійсно відіграє допоміжну роль. Проте серед заходів державного реагування на вже вчинені злочини і осіб, які їх вчинили, покаранню надається дуже важливе значення. В ньому від імені держави виражається негативна оцінка вчиненого злочину і самого злочинця. Зменшення цієї ролі покарання суперечить каральній і попереджувальній його сутності як найгострішого, найбільш суворого заходу державного примушування, що застосовується за вироком суду до осіб, які вчинили злочини. Конституція України, кримінальне законодавство та практика його застосування переконують, що держава відводить покаранню дуже значну роль у виконанні свого обов’язку забезпечувати охорону прав і свобод людини і громадянина, власності, громадського порядку та громадської безпеки, довкілля, конституційного устрою України від злочинних посягань, забезпечення миру і безпеки людства. Таким чином, покарання як один із центральних інститутів кримінального права є важливим інструментом у руках держави для охорони найбільш значущих суспільних відносин. Воно є головною і найбільш поширеною формою реалізації кримінальної відповідальності і водночас покликано забезпечувати поведінку людей відповідно до вимог закону.

         Однак значна роль покарання в боротьбі зі злочинністю не виправдує тенденції його ужорсточення, яка спостерігається багато років. На жаль, до прийняття нового КК ця тенденція практично не змінилася. Вона знайшла своє вираження як у законодавстві, так і в практиці його застосування. Досить зазначити, що в КК України 1960 р. більшість санкцій передбачали позбавлення волі, причому 124 з них — на строк до 10-15 років. Превалювало позбавлення волі й у судовій практиці. Судами України щорічно до позбавлення волі засуджувалось до 50 % підсудних. Причини такої практики полягали, очевидно, не тільки в зростанні злочинності, айв поширеності у громадській, в тому числі професійній, правосвідомості хибної думки, згідно з якою кращий засіб боротьби зі злочинністю — жорстокість покарання. Подібну позицію необхідно було змінити, і перший серйозний крок у цьому напрямку зроблений у новому КК.

         Історія боротьби зі злочинністю в багатьох країнах незалежно від їх суспільного ладу свідчить про те, що жорстокість покарання не приводила до бажаного результату. Навпаки, жорстокість покарання переконує винного в несправедливості покарання, робить засудженого більш жорстоким, породжує в його свідомості почуття образи, неповаги до суспільства, держави, її законів. Тому значення покарання в боротьбі зі злочинністю визначається не його жорстокістю, а справедливістю, невідворотністю, своєчасністю і неминучістю його застосування за кожний вчинений злочин. Слід сказати, що в новому КК ця позиція знайшла своє чітке вираження. Вперше здійснена значна гуманізація репресивності санкцій. Виключено смертну кару, довічне позбавлення волі передбачено альтернативне з іншим покаранням (позбавленням волі на певний строк) і тільки за особливо тяжкі злочини проти життя. Із санкцій за злочини невеликої тяжкості практично виключено покарання у виді позбавлення волі. У багатьох інших санкціях значно знижені його межі. У системі покарань і санкціях за багато злочинів передбачені нові, гуманні види покарань: громадські роботи, арешт, обмеження волі, значно розширені можливості застосування штрафу та інших покарань, не пов’язаних з позбавленням волі.

         Все це надає реальні можливості для зміни професійної свідомості і відмови від тенденції до зайвої жорстокості покарання в судовій практиці. Роль і значення покарання багато в чому залежать від обґрунтованості його призначення і реалізації. Воно повинно бути відповідним тяжкості вчиненого злочину, справедливим і достатнім для виправлення засудженого. Тільки таке покарання сприймається винним та іншими особами як кінцевий і дійсно заслужений результат його злочинного діяння. Покарання завжди має застосовуватися з додержанням основних напрямків, властивих каральній політиці:

         а) застосування суворих заходів покарання до рецидивістів і осіб, що вчинили тяжкі і особливо тяжкі злочини, а також до активних учасників організованих злочинних груп;

         б) застосування покарань, не пов’язаних з ізоляцією винного від суспільства, і навіть звільнення від відбування покарань осіб, що вчинили вперше злочини невеликої і середньої тяжкості.

         Поєднання цих двох напрямків відображено в новому КК і повинно здійснюватися в каральній політиці наших судових органів.

         Відповідно до ч. 1 ст. 50 КК покарання є заходом примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого. Таке визначення поняття покарання в законі дано вперше. Його аналіз дозволяє виділити і розглянути основні ознаки покарання.
Важливим завданням правової держави є охорона основних суспільних відносин від злочинних посягань. Здійснення його в першу чергу виражається у визначенні того, які суспільно небезпечні діяння є злочинними та які покарання застосовуються до осіб, що їх вчинили (ст. 1 КК). І першою важливою ознакою покарання, що визначає його соціальний зміст, є визнання покарання заходом державного примусу, що застосовується до осіб, які вчинили злочинне посягання.

         Покарання примушує особу до законослухняної поведінки.
Друга ознака покарання закріплена в ст. 2 КК, де зазначено, що особа не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. Отже, застосування покарання є одним із завершальних етапів кримінальної відповідальності. Це логічний юридичний наслідок злочину. Передбачені в законі інші методи реагування держави на злочини, такі як: звільнення від кримінальної відповідальності на підставі статей 45, 46, 48 або з передачею особи на поруки (ст. 47); звільнення від кримінальної відповідальності і покарання з застосуванням до неповнолітніх примусових заходів виховного характеру (статті 97 і 105); звільнення від покарання або від його відбування на підставі статей 74, 75, 83, 84, є винятком і застосовуються лише у випадках, передбачених законом, можливі при наявності достатніх для цього підстав і, як правило, за злочини невеликої тяжкості. Тому оцінка покарання як кінцевого юридичного наслідку злочину є його характерною ознакою.

         Третя розпізнавальна ознака покарання також закріплена в ч. 2 ст. 2 КК і полягає в тому, що покарання може бути застосовано лише за вироком суду від імені держави, що надає йому публічного характеру. До виключної компетенції суду належить і звільнення від покарання, крім звільнення внаслідок амністії або помилування.
         Четверта ознака покарання знайшла своє законодавче закріплення в ч. 1 ст. 50 КК, де сказано, що покарання полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого. Саме в цьому проявляється така властивість покарання, як кара, що робить його найгострішим заходом державного примусу. Кара — це властивість будь-якого кримінального покарання. Вона визначається видом і строком покарання, наявністю фізичних, майнових і моральних позбавлень і обмежень. В одних покараннях каральна їх властивість виражена більшою мірою, наприклад, при довічному позбавленні волі, позбавленні волі на певний строк, матеріальних або майнових позбавленнях, де вона виражена в таких покараннях, як штраф і конфіскація майна; в інших — превалюють обмеження інших прав, наприклад, право займатися професійною діяльністю, мати звання тощо. Кожне покарання спричиняє і моральні страждання різного ступеня — ганьбу, сором перед суспільством і своїми близькими. Всі ці обмеження і визначають кару як ознаку покарання. Обсяг кари диференційований у кожному покаранні залежно від характеру і тяжкості злочину. Кара як ознака покарання завжди повинна відповідати тяжкості злочину.

         П’ята характерна ознака покарання полягає в тому, що в ньому знаходять своє вираження засудження, негативна оцінка з боку держави як вчиненого злочину, так і самого злочинця. Авторитетність такої оцінки закріплюється обвинувальним вироком, що виноситься судом від імені держави і містить конкретну міру покарання. Таким чином, призначене покарання виступає правовим критерієм, показником негативної оцінки злочину і особи, яка його вчинила, з точки зору кримінального закону і моральності.

         Шоста ознака покарання проявляється в його особистому характері. Це означає, що призначення кримінального покарання і його виконання можливі тільки стосовно самого винного. Воно не може бути покладене на інших осіб, навіть близьких родичів. Наприклад, ізоляції підлягає особисто засуджений до позбавлення волі; конфіскації підлягає тільки майно, що належить особисто засудженому, і т.ін. Нарешті, сьома характерна ознака покарання полягає в тому, що будь-яке покарання тягне за собою судимість (ст. 88 КК). Саме судимість відрізняє кримінальне покарання від інших засобів державного примушування. За своїм змістом судимість — це не тільки властивість кари, вона являє собою певний правовий статус засудженого, пов’язаний з різного роду правообмеженнями та іншими несприятливими наслідками, протягом певного, визначеного в законі строку. Судимість як самостійна ознака покарання визначається тим, що вона визнається обставиною, що обтяжує покарання у разі вчинення нового злочину та зберігає певні обмеження прав засудженого і після відбуття ним покарання.
Викладені ознаки відрізняють покарання від інших примусових заходів.

         Проблема мети покарання цікавила багатьох вчених-юристів і філософів, що працювали в галузі кримінального права, протягом всієї історії його розвитку. Багато запропонованих ними концепцій і теорій не призвели до однозначного тлумачення цієї складної проблеми.

         Проте серед їх множин можна виділити дві основні групи:

         а) абсолютні теорії покарання (теорії відплати);

         б) відносні теорії покарання (теорії досягнення корисних цілей).

         Представники абсолютних теорій (Кант, Гегель та їх послідовники) не бачили в покаранні ніякого іншого змісту, крім єдиної абсолютної ідеї — мети відплати за вчинений злочин. Як практичну реалізацію прихильники цих теорій відстоювали необхідність законодавчого закріплення різних систем пропорційності злочину і покарання, відплати рівним злом за заподіяне винним зло. Наприклад, за вбивство — смертна кара, за статеві злочини — кастрація, за майнові — каторга, за образу — застосування заходів, що ганьблять винного, тощо.

         Прихильників відносних теорій об’єднувало те, що вони бачили сенс і корисність покарання в досягненні якоїсь конкретної мети. Так, прибічники теорії залякування (Бентам та ін.) і теорії психологічного примушування (А. Фейєрбах) вважали, що покарання повинно стримувати інших осіб від вчинення злочинів, тобто виконувати мету загального попередження. На думку А. Фейєрбаха, воно має спричиняти винному більше невдоволення, ніж те задоволення, яке він одержує від вчинення злочину. Таким чином, застосовуване покарання психологічно впливає на інших осіб, утримуючи їх від вчинення злочинів. Представники теорії спеціального попередження відстоювали ідею застосування покарання виключно для того, щоб сам винний не вчинив нового злочину. Подібні ідеї відстоювали і прихильники теорій виправлення, на думку яких покарання повинно забезпечити виправлення винного, тобто невчинення ним нових злочинів.

         Однобічність цих теорій не могла задовольнити практиків. Тому в середині XIX ст. з’являються так звані змішані теорії покарання. Загальним для них є об’єднання ідей декількох абсолютних і відносних теорій про мету покарання. Їх прихильники у різноманітних варіаціях визнають цілями покарання: залякування, відплату, відшкодування заподіяної злочином моральної шкоди, виправлення, загальне і спеціальне попередження. Ці теорії відрізняються не тільки поєднанням цілей, а й їх значущістю. В одних із них превалює мета залякування, відплати, в інших — мета попередження або виправлення.

         Значний внесок в дослідження цієї проблеми зробили і такі відомі криміналісти, як М.С. Таганцев, С.В. Познишев, М.Д. Сергієвський, І.Я. Фойницький, що працював у Києві, А.Ф. Кістяківський та ін. Ними зокрема відстоювалася ідея диференціації цілей покарання залежно від тяжкості вчиненого злочину та особливостей особи винного. Багато уваги приділялося проблемі мети покарання і в останні десятиліття. В роботах деяких учених радянського і пострадянського періоду знайшли подальший розвиток змішані теорії про мету покарання.

         Слід зазначити, що проблема мети покарання викликала великі спори. Всі дослідники визнають цілями покарання загальне і спеціальне попередження злочинів, а на думку М.Д. Шаргородського, вони є єдиними цілями покарання. Інші, крім цих двох цілей, називають метою покарання також виправлення засудженого. Але найбільше дискусій точилося з питання про визнання кари метою покарання. Розробники нового КК вирішили це питання позитивно. При науковому розв’язанні цієї проблеми необхідно виходити з того, що цілі покарання багатогранні. Це насамперед захист суспільства від злочинних посягань, що немислимо без відплати за вчинений злочин; обов’язковий виправний вплив на засудженого з метою перетворення його на законослухняного громадянина і попередження вчинення злочинів у майбутньому як засудженим, так і іншими особами. Таке тлумачення цілей покарання відповідає самій природі цього заходу державного примусу. Покарання завжди призначається як відповідний захід держави за вчинений злочин, виконує виправну функцію і водночас запобігає вчиненню нових злочинів як самим засудженим, так і іншими особами. Всі зазначені види мети покарання органічно взаємозалежні і обумовлюють одна одну.

         У чинному законі питання про мету покарання вирішене в ч.2 ст. 50 КК, де вказано, що покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами.

         Наведений текст свідчить про те, що закон виходить із змішаних теорій, тому що називає метою покарання:

         1) кару як відплату за вчинене;

         2) виправлення засудженого;

         3) попередження вчинення нових злочинів самим засудженим (спеціальне попередження);

         4) попередження вчинення злочинів з боку інших осіб (загальне попередження).

         Застосовуючи покарання, суд має на меті покарати винного, що необхідно і для захисту суспільства, і для задоволення почуття обурення і справедливості потерпілого і суспільства в цілому. Визнання кари як мети покарання не зменшує визнання кари сутністю покарання, що, як уже говорилося, є його істотною ознакою. Кара виступає в двох іпостасях, що перебувають у діалектичній єдності. Проте для них характерні і деякі особливості. Кара як органічна ознака покарання знаходить своє вираження не тільки в застосуванні покарання, але також у санкції статті і відповідній нормі Загальної частини, де передбачений конкретний вид покарання, описані характерні його ознаки. У цій якості кара не тільки визначає характер покарання, а й багато в чому забезпечує досягнення всіх цілей покарання. Не є винятком і мета (ціль) кари. Однак вона виражається тільки в призначенні і реалізації конкретної міри покарання до особи, яка вчинила злочин. Тут уже визначаються вид покарання, його строки, конкретизується характер фізичних і моральних позбавлень і обмежень, що зобов’язаний перетерпіти засуджений як відплату за вчинений злочин.

         Заперечення мети кари зменшує примусове значення покарання, не враховує, що мета кари саме і перетворює покарання на особливий (найбільш гострий) захід державного примусу. Без неї взагалі не може бути кримінального покарання. Забезпечення цієї мети — обов’язкова відповідь держави на вчинений злочин. Особливо яскраво це простежується при виконанні довічного позбавлення волі, тривалих строків позбавлення волі, конфіскації майна та інших покарань.

         Але мета кари досягається не тільки виконанням покарання. Забезпечення цієї мети починається з моменту призначення судом конкретної міри покарання. Самий факт призначення покарання — це істотний прояв його карального впливу.

         Призначення покарання у деяких випадках справляє більш значний вплив на засудженого, ніж безпосереднє його виконання (наприклад, утримання із заробітку при виправних роботах, стягнення штрафу і т.ін.). Саме призначення покарання спричиняє засудженому певні моральні страждання, ганьбу і сором, що є невід’ємною частиною здійснення кари, надовго залишає сліди в його свідомості і одночасно сприяє тому, щоб він усвідомив та спокутував свою вину перед суспільством. В одних випадках, наприклад, при призначенні штрафу, для досягнення мети кари досить лише самого факту застосування цього покарання і його виконання; в інших (при призначенні позбавлення волі, обмеження волі, виправних робіт тощо) для цього потрібний більш тривалий вплив покарання, чому воно і при виконанні продовжує завдавати винному ті чи інші позбавлення і обмеження його прав та інтересів. Не можна не враховувати і того, що вже при призначенні покарання певною мірою забезпечується задоволення почуття справедливості потерпілого і суспільства, проти яких вчинено злочин.

         Мета виправлення припускає усунення суспільної небезпечності особи, тобто такий вплив покарання, в результаті якого засуджений під час і після його відбування не вчинить нового злочину. Виправлення полягає в тому, щоб шляхом активного примусового впливу на свідомість засудженого внести корективи в його соціально-психологічні властивості, нейтралізувати негативні, криміногенні настанови, змусити додержуватися положень кримінального закону або, ще краще, прищепити, нехай навіть під страхом покарання, законослухняність, повагу до закону. Досягнення такого результату прийнято називати юридичним виправленням. Це дуже важливий результат застосування покарання. Досягнення мети виправлення забезпечується самим призначенням покарання, режимом його відбування, залученням до праці, організацією навчання професії, переконанням, роз’ясненням кримінального законодавства, заходами виховного характеру та іншою освітньою роботою з засудженим.

         Мета спеціального попередження (спеціальна превенція) полягає в такому впливі покарання на засудженого, що позбавляє його можливості знову вчиняти злочини. Запобігання вчиненню нових злочинів з боку засудженого досягається самим фактом його засудження і тим більш — виконанням покарання, коли особа поставлена в такі умови, які значною мірою перешкоджають або повністю позбавляють можливості вчинити нові злочини. Так, при відбуванні позбавлення волі режим виконання покарання, обмеження контактів з навколишнім світом, постійний контроль за поведінкою засудженого тощо фізично позбавляють його можливості вчинення багатьох злочинів. Досягненню цієї мети сприяють і положення закону, що посилюють покарання за вчинення нового злочину (визнання його обставиною, що обтяжує покарання — ст. 67; більш суворі правила і межі призначення покарання — ст. 71). При призначенні такого покарання, як позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, засуджений позбавляється можливості знову вчинити злочин з використанням свого службового становища. Наприклад, завідувачка відділу крамниці, засуджена за зловживання службовим становищем (ст. 364) до двох років обмеження волі з позбавленням права обіймати посади, пов’язані з матеріальними цінностями, строком на три роки, фактично не зможе вчинити подібний злочин як мінімум протягом строку призначеного їй покарання. 6. Мета загального попередження (загальна превенція) припускає такий вплив покарання, що забезпечує попередження вчинення злочину з боку інших осіб. Ця мета покарання звернена насамперед до осіб, схильних до вчинення злочину. Переважна частина громадян не вчиняють злочинів не під загрозою покарання, а внаслідок своїх моральних властивостей, звичок, громадських, релігійних настанов і переконань. Стосовно таких громадян кримінальне покарання теж впливає позитивно, підвищує правову культуру, виховує нетерпиме ставлення до злочинців, формує відповідний рівень правосвідомості.

         Досягнення мети загального попередження забезпечується самим оприлюдненням законів, санкції яких попереджують про покарання кожного, хто порушить ці закони, засудженням винного, призначенням покарання та його виконанням. Погроза невідворотності покарання і його реалізації є засобом залякування тих антигромадських елементів, що схильні вчиняти злочини. Частіше за все саме залякування, страх покарання, погроза його неминучості стримують багатьох із них від вчинення злочину. Причому більшою мірою такий вплив справляє невідворотність покарання, а не його суворість.
Спеціальне і загальне попередження, як і інші цілі покарання, тісно взаємозалежні. Будь-яке покарання незалежно від його виду і розміру повинно забезпечувати досягнення всіх цілей покарання.

  1. Реабілітація в кримінальному процесі.

         Кримінальне судочинство ставить перед собою завдання не лише викрити і покарати винного у вчиненні злочину, а й звільнити від несправедливого обвинувачення невинного, поновити його добре ім’я, честь та відшкодувати шкоду, протиправно заподіяну органами, що провадять кримінальний процес. Відтак, інститут реабілітації у кримінальному процесі і є тим правовим засобом, за допомогою якого здійснюється вказане завдання. Таким чином, реабілітація у названому процесі є системою передбачених законом соціально-правових заходів, спрямованих на повне поновлення у попередніх правах громадянина, протиправно притягнутого до кримінальної відповідальності або засудженого, та відшкодування заподіяної йому шкоди. Правочинним суб’єктом у реабілітаційних правовідносинах є громадянин, щодо якого винесений виправдувальний вирок суду чи кримінальна справа закрита за реабілітуючими підставами. Висувається пропозиція про нормативне врегулювання правового статусу особи, що реабілітується, а у разі смерті останньої — її правонаступників. Отже, правочинним суб’єктом у реабілітаційних правовідносинах є особа, стосовно якої винесений виправдувальний вирок або справа закрита з реабілітуючих підстав («виправданий», «особа, що реабілітується» чи «реабілітант»).

         Крім того, необхідно чітко засвоїти юридичні підстави та правові передумови реабілітації. Юридичними її підставами є: виправдувальний вирок суду, постанова (ухвала) про закриття кримінальної справи у зв’язку з відсутністю подій злочину, відсутністю у діянні складу злочину або недоведеністю участі обвинуваченого у вчиненні злочину. Узагальнення практики свідчить, що практичні працівники нерідко мають певні ускладнення при формулюванні підстав винесення реабілітуючих рішень (у тому числі виправдувальних вироків). Це обумовлює необхідність вдосконалення реабілітуючих підстав закриття кримінальних справ.

         Забезпечуючи правові гарантії реабілітованого у законодавстві, на слідчого, прокурора та суд, що виніс вказані рішення, покладається обов’язок разом з копією постанови (ухвали) про закриття справи, копією виправдувального вироку направити повідомлення, у якому громадянинові мають бути принесені офіційні вибачення за протиправне притягнення до кримінальної відповідальності або засудження, а також роз’яснено порядок поновлення порушених прав. У разі смерті особи, яка реабілітується, таке повідомлення направляється її спадкоємцям. Враховуючи наведене і виходячи з вимог Конституції України (ст. 62 ) щодо охорони прав і законних інтересів громадян (ст. 15 КПК), пропонується, щоб рішення про відмову в порушенні кримінальної справи за реабілітуючими особу обставинами, передбаченими пп.3, 4, 5, 8 ч. 1 ст. 6 КПК, затверджувалось суддею.

         Натомість, зобов’язаним суб’єктом у реабілітаційних правовідносинах є не безпосередній заподіювач шкоди (державний орган або посадова особа), а саме держава в особі уповноважених нею органів. У свою чергу, правочинним суб’єктом є громадянин, щодо якого винесено виправдувальний вирок суду чи справу закрито з реабілітуючих підстав. Необхідно зазначити, що обсяг процесуальних прав осіб, які реабілітуються, не однаковий, оскільки реабілітуюче рішення може бути винесено на різних стадіях кримінального процесу. Однак можна виділити декілька загальних прав, якими наділяється громадянин незалежно від стадії судочинства, на котрій закрито кримінальну справу, і суб’єкт, що виносить таке рішення. Отже, особа, яку реабілітують, має право: знати про закриття справи (ч. З ст. 214, ч. 2 ст. 248 КПК); оскаржити постанову (ухвалу) про закриття кримінальної справи, за винятком постанов (ухвал), винесених касаційною або апеляційною інстанцією (статті 215, 354 КПК); бути повідомленою про порядок поновлення її порушених прав і відшкодування завданої шкоди (ст. 53′ КПК, ст. 11 названого вище Закону від 1 грудня 1994 p.); одержати відшкодування моральної і матеріальної шкоди, заподіяної протиправними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду, а також бути поновленою у втрачених правах.

         Права виправданого одержують конкретизацію у низці норм, а саме у статтях 531, 342, 344, 347, 349, 358, 391 та інших КПК, Законі від 1 грудня 1994 р. При реабілітації громадянинові повинна бути відшкодована шкода, завдана внаслідок: незаконного засудження, незаконного притягнення як обвинуваченого; незаконного взяття і тримання під вартою, незаконного проведення обшуку, виїмки; незаконного накладення арешту на майно; незаконного відсторонення від роботи (посади) та інших процесуальних дій, що обмежують права громадян.

         Беручи до уваги те, що одним з основних принципів при реабілітації є повнота відшкодування заподіяної шкоди, цей перелік не є вичерпним. Так, до інших витрат, понесених особою, яка реабілітується, і таких, що підлягають відшкодуванню, правомірно, зокрема, віднести витрати на поїздки обвинуваченого (підсудного) за викликами органів досудового розслідування і суду, витрати сім’ї на проїзд для побачення з нею після засудження, суми, сплачені за телефонні розмови із захисником або юридичною консультацією, витрати на листування у кримінальній справі.

         Шкода також може полягати у знесенні будинку, що належить на праві власності особі, яка реабілітується, вартості будівель на земельній ділянці, посівів, насаджень, запатентованих винаходів тощо. До того ж, важливо, щоб дана шкода була пов’язана з протиправним притягненням до кримінальної відповідальності або засудженням особи, інакше вона буде відшкодовуватися вже не державою, а особою, яка безпосередньо завдала шкоду, відповідно до норм цивільного права. Крім цього, чинне законодавство передбачає поновлення втрачених прав: поновлення на попередньому місці роботи (посаді); повернення житла; поновлення військових та інших звань; повернення державних нагород.

         У разі смерті особи, яка реабілітується, право на відшкодування шкоди у встановленому законодавством порядку переходить до її нащадків. Винятком є лише моральна шкода, оскільки має особистий характер, а, відтак, її відшкодування у спадок передати не можна.

         Натомість, для визначення розміру заробітку та інших грошових доходів, які громадянин втратив через протиправне притягнення до кримінальної відповідальності або засудження, штрафів, стягнутих для виконання вироку суду, судових витрат, сум, сплачених громадянином у зв’язку з наданням юридичної допомоги, та інших витрат, сплачених громадянином, особа, котра реабілітується, протягом шести місяців після направлення їй повідомлення (сповіщення) може звернутися: у разі припинення провадження у справі органами дізнання і слідства, що входять у систему МВС та СБ України, — до відповідного обласного управління та прирівняної до нього ланки; у випадку припинення провадження у справі слідчим прокуратури, прокурором або органом дізнання, який не входить до системи МВС та СБ України (капітани морських суден, начальники виправно-трудових установ тощо), — до прокуратури області та прирівняної до неї ланки; у разі припинення провадження у справі органами дізнання або слідства МВС, СБ та Генеральної прокуратури України — відповідно до цих установ; у випадку винесення виправдувального вироку або припинення кримінальної справи судом першої інстанції чи у касаційному або апеляційному порядку — до суду, який розглядав справу у першій інстанції.

         Встановлення такого процесуального порядку відшкодування зовсім не означає, що вказані органи не можуть з власної ініціативи визначити розмір шкоди, завданої особі, яку реабілітують. Ініціатива з боку органів досудового розслідування і суду ще раз підкреслює публічно-правовий характер реабілітаційних правовідносин, відповідає таким принципам судочинства, як: законність, публічність, забезпечення обвинуваченому права на судовий захист, справедливість, презумпцію невинуватості. Таким чином, у місячний строк від дня звернення громадянина один з названих органів робить все необхідне для визначення розміру шкоди (витребовує потрібні документи, робить розрахунки тощо) і виносить постанову (ухвалу), в якій з посиланням на одержані документи наводиться розрахунок, вказується остаточна сума, належна до сплати, а також викладаються інші відомості, передбачені у п. 12 Положення про порядок застосування названого вище Закону.

         Відтак, у разі незгоди з постановою про відшкодування шкоди громадянин може оскаржити її відповідному прокуророві або до суду в порядку, встановленому для розгляду скарг на неправомірні дії органів державного управління і посадових осіб, що порушують права громадян (статті 248′ — 24810 ЦПК). Заява про оскарження постанови про відшкодування шкоди, завданої незаконними діями органів дізнання, досудового слідства або прокуратури, на розсуд громадянина може бути подана до суду за місцем його проживання чи за місцем перебування відповідного органу досудового розслідування. Сторони у цих справах звільняються від сплати судових витрат. Наразі, якщо громадянин не згодний з винесеною ухвалою суду про відшкодування шкоди, він має право оскаржити її до суду вищестоящої інстанції.

         Майно, конфісковане чи звернене у доход держави судом, вилучене органами досудового розслідування або на яке накладено арешт, повинно бути повернуто у натурі тією установою чи органом, у якого воно знаходиться. Коли повернення останнього є неможливим, його вартість відшкодовується за рахунок підприємств, установ, організацій, яким воно було передано. У разі, якщо майно було знищено, втрачено або пошкоджено під час знаходження його у розпорядженні органу дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду, з вимогою про відшкодування його вартості громадянин має право звернутися безпосередньо у вказані органи, а якщо неможливість повернення у натурі виникла після передачі його фінансовому органу, вимога подається до нього. Однак, якщо вимогу про повернення майна або відшкодування його вартості у беззаперечному порядку не задоволено або громадянин не згодний з прийнятим рішенням, він має право звернутися до суду в порядку позовного провадження.

         Тож повернути реабілітованій особі жиле приміщення, що раніше наймалося нею і право на користування яким втрачено внаслідок незаконного засудження, зобов’язані місцеві органи влади і самоврядування протягом місяця від дня звернення. Натомість, якщо житло у натурі не збереглося, протягом шести місяців від дня звернення громадянина поза чергою йому повинно бути надано у тому ж населеному пункті рівноцінне жиле приміщення з урахуванням складу сім’ї і чинних норм житлової площі.

         Для поновлення на попередньому місці роботи громадянин повинен звернутися на те підприємство, в установу, організацію, де він працював до засудження або притягнення до кримінальної відповідальності. У разі їх ліквідації, скорочення посади тощо інша робота, що підходить особі, яка реабілітується, надається їй державною службою зайнятості (чи іншим органом, котрому це право надано державою у законному порядку).

         Відповідно питання про відшкодування моральної шкоди вирішується за заявою громадянина з урахуванням всіх обставин справи згідно з цивільним законодавством України. Отже, з метою поновлення доброго імені громадянина на його прохання у місячний строк орган дізнання, слідчий, прокурор або суд повинні письмово повідомити про реабілітацію у трудовий колектив або громадські організації за місцем проживання. Слід звернути увагу на те, що підставою доведення до відома громадськості факту невинності громадянина є його особисте прохання. Насамперед це правило пов’язано з тим, що особа, яка реабілітується, повинна сама вирішити: чи потребує захисту її право, принесе таке повідомлення користь або шкоду її репутації.

         У випадку, якщо відомості про засудження, притягнення громадянина до кримінальної відповідальності, застосування до нього запобіжного заходу — тримання під вартою та інші пов’язані з цим обмеження були опубліковані у пресі, на вимогу даного громадянина, а у разі смерті останнього — його родичів чи органу дізнання, слідчого, прокурора, суду редакція протягом одного місяця зобов’язана зробити повідомлення про рішення, що реабілітує громадянина.

         Таким чином, для глибшого розуміння даного питання слід засвоїти, що: реабілітація у кримінальному процесі є системою передбачених законом соціально-правових засобів, спрямованих на повне поновлення у попередніх правах громадянина, протиправно протягнутого до кримінальної відповідальності або засудженого, та відшкодування заподіяної йому шкоди. Реабілітація покликана виконувати правозахисну і правовідновлюючу функції. Вони гарантують інтереси особи у кримінальному судочинстві, є засобом захисту в разі протиправного притягнення до такої відповідальності чи засудження. Кінцевою метою реабілітації повинні стати виправлення судової або слідчої помилки, спростування пред’явленого обвинувачення, повне поновлення репутації невинного, порушених прав і відшкодування заподіяної йому матеріальної та моральної шкоди. Інститут реабілітації громадян, які постраждали внаслідок протиправного притягнення до кримінальної відповідальності або засудження, за галузевою належністю норм, що його складають, є комплексним.

         Зобов’язаним суб’єктом у реабілітаційних правовідносинах є держава, яка відшкодовує збитки, заподіяні невинному, незалежно від органів дізнання, досудового слідства, прокуратури та суду.

 

Висновки.

         Боротьба зі злочинністю є, безперечно, важливим завданням діяльності правоохоронних органів. За Указом Президента України від 21 липня 1994 року «Про невідкладні заходи щодо посилення боротьби зі злочинністю» правоохоронним органам приписано «вважати боротьбу зі злочинами проти особи, злочинністю в економічній сфері, зокрема в кредитно-фінансовій і банківській системах, у зовнішньоекономічній діяльності та торгівлі, на транспорті головними напрямами діяльності»‘. Разом з тим слід зауважити, що поняття боротьби зі злочинністю є оціночним, а тому його можна трактувати і як гасло (ідею, тезу), яке використовують у політичних або відомчих цілях.

         Під приводом боротьби зі злочинністю в сучасних умовах можливе й посилення охорони правопорядку, й фіскально-силовий тиск на господарські та комерційні структури, й бюрократизація податкових процедур, і впровадження тотальних форм контролю за підприємництвом, можливо, й звуження захисту прав людини.

         У сучасних умовах правоохоронну діяльність дедалі більше застосовують як засіб управління та контролю за соціальними процесами, розвитком господарської діяльності, за соціальною сферою. Поступово розширюється вплив органів прокуратури, юридичної практики на банківсько-фінансову сферу, на стан різних галузей народного господарства, зокрема на паливно-енергетичний комплекс, транспортні перевезення, на приватизацію державних підприємств, управління підприємствами, в статутному фонді яких є частка державних коштів. При цьому застосовують ефективну протидію соціальним відхиленням і правопорушенням. Зміст впливу правоохорони має за мету лише доповнити економічні, фінансові та технічні рішення, які приймають у процесі соціального управління, але не замінити їх. Вплив правоохоронних органів має до того ж запобіжне призначення.

 

Список використаної літератури.

  1. Грошевий Ю.М., Хотенець В.М. Кримінальний процес України: Підруч. — Харків, 2000. — 494 с
  2. Озерський І. Реабілітація у кримінальному процесі. // Право України, 2004, №5.
  3. Шумило М.Є. Про реабілітацію у кримінальному судочинстві та оперативно-розшуковій діяльності// Вісник Дніпропетровського університету. Правознавство. — 1994. — № 2. — С.61-70.

 

Управління соціальним і гуманітарним розвитком
Действие права

Добавить комментарий

Your email address will not be published / Required fields are marked *