Методологія юридичної науки: сучасний стан та перспективи розвитку

Методологія юридичної науки: сучасний стан та перспективи розвитку

Зміст

 

Вступ. 3

Розділ І Юриспруденція як наука. 6

Розділ ІІ Поняття і зміст методології юридичної науки. 10

Розділ ІІІ Методи наукового пізнання держави і права. 17

3.1 Філософський метод. 17

3.2 Загальні методи вивчення теорії держави і права. 29

3.3 Приватно-наукові методи. 33

Висновки. 37

Список використаних джерел та літератури. 41

 

 

 

Вступ

         Проблеми виникнення, природи, сутності держави і права, їх функціонування ролі і значення в житті суспільства, державно-правової дійсності й тенденцій її розвитку, політико-правових процесів і їх відображення у свідомості людей відносяться до числа найскладніших і ключових. Теоретичне осмислення й усвідомлення цих проблем – необхідна умова наукового управління суспільними процесами. Саме життя висунуло теорію держави і права до числа фундаментальних наук.

         Теорія держави і права — це загальна, загальнотеоретична юридична наука. Вона займається дослідженням проблем, загальних для всіх юридичних дисциплін. Останні, на відміну від теорії держави і права, мають більш конкретний, прикладний характер. Оскільки теорія держави і права розкриває глибинні зв’язки і відносини і на цій основі формулює головні, основні висновки, можна говорити про те, що теорія держави і права — наука фундаментальна.

         У курсі теорії держави і права вивчаються юридичні поняття, категорії, класифікації, процеси, що мають значення для державно-правової дійсності не тільки конкретної країни в конкретний час, але і для людського суспільства в цілому.

         Теорія держави і права — наука, що має направляюче, методологічне значення, і, насамперед — у відношенні галузевих юридичних дисциплін. Положення теорії держави і права є найбільш істотними для характеристики основних тенденцій розвитку державно-правових явищ. Теорія держави і права виробляє поняття, категорії, класифікації, ідеї, концепції, що використовуються в інших юридичних науках. У вивченні галузевих юридичних наук відповідної сфери юридичної дійсності, тобто визначеної частини цілого, загальні теоретичні висновки є відправними крапками, що поєднують стержнем, являються підставою для приватних досліджень.

         Будь-яка теорія, тобто система ідей, понять суджень, набирає статус науки, коли піднімається до вироблення узагальнених і достовірних об’єктивних знань про визначені процеси і явища дійсності, пропонує систему способів прийомів (механізм) використання цих знань у суспільній практиці. Наука включає в себе творчу діяльність вчених для одержання істинних знань, а також усю суму наявних знань як результат наукового виробництва. На відміну від інших видів діяльності наука забезпечує приріст знань, відкриває нові горизонти у відповідні сфери і тим самим стимулює будь-яку іншу діяльність.

         Актуальність вивчення теми методології теорії держави і права полягає в реальному застосуванні методів до діючих державних і правових інститутів, норм права, законів. Правильний вибір і використання методу забезпечують і наукову коректність теорії і практичну результативність.

         Кризове становище суспільно-політичної науки в цілому не випадково відображає втрату методологічних основ. Проблема методологічного оновлення, що встала перед політико-юридичною наукою, вимагає процесу – творчого і реалістичного підходу, критичної оцінки відповідального сприйняття нового.

         Констатація кризи соціокультурних цінностей, зокрема права і держави, стала загальнообговорюваною у сучасному гуманітарному науковому знанні та публіцистиці. Але наскільки виняткова така характеристика стану і розвитку юридичної сфери людського буття? Можна у зв’язку з цим згадати слова І. Ільїна, що «вся історія культурного людства свідчить про те, що право і держава періодично вступають у стан глибокої кризи».

         У ситуаціях кризового існування права і держави актуалізуються пошуки нових ідей, методів, засобів, що забезпечують статику і динаміку правового і державного існування. Із цим також пов’язаний загострений інтерес до питань методології юриспруденції.

         Можна стверджувати, що зміни у праві й державі, які супроводжують їх сучасне буття, визначають, що сучасна юриспруденція все більше наповнюється дослідженнями з методології. На цьому шляху не тільки здійснюються розробки методологічного характеру, захищаються докторські й кандидатські дисертації, публікуються монографії та статті, а й вводяться у програми навчальних курсів відповідні юридичні дисципліни.

         Звернемо увагу на те, що також актуальність методології юриспруденції зумовлена її прагматичною заданістю і теоретичною спрямованістю. Справді, якщо об’єктом юридичної науки виступають право і держава, то об’єктом методології є ставлення юридичної науки до права і держави. Тут зрозуміла необхідність розмежування тих аспектів методології юриспруденції, які, по-перше, пов’язані з характеристикою самої юридичної науки, а саме — мова права, структура і функції наукового знання, критерії оцінки правової теорії; по-друге, з особливостями досліджуваного об’єкта, яким виступають право і держава; по-третє, з пізнавальними установками, цінностями і цілями суб’єкта осягнення права і держави: передзнання дослідника забезпечує йому не тільки можливість осягнення права і держави, а й вихід до нового знання; по-четверте, з формуванням змісту методології юриспруденції.

         Метою даної роботи є дослідження сучасного стану та перспектив розвитку методології юридичної науки.

         Для досягнення мети необхідно вирішити наступні  завдання: 1) визначити поняття юриспруденції як науки; 2) визначити поняття та розкрити зміст методології юридичної науки; 3) дослідити методи наукового пізнання держави і права.

         Об’єктом даної курсової роботи є суспільні відносини, які складаються у процесі реалізації методів наукового пізнання держави і права.

         Предметом курсової роботи є наукові концепції вітчизняних та іноземних науковців щодо проблем вдосконалення методології юриспруденції.

         Методологічний інструментарій дослідження базується на загально наукових методах. До того ж використовувався спеціальний правовий метод метод порівняльного аналізу, який дозволяє виявити схожі ознаки у декількох досліджуваних об’єктів, а також встановити розходження між ними.

         В процесі написання курсової роботи були дослідженні статті у періодичних виданнях  та монографії, присвячені темі курсової роботи.

         Курсова робота складається з вступу, трьох розділів, висновків та списку використаної літератури.

Розділ І Юриспруденція як наука

         Наука — це сфера людської діяльності, яка виробляє та систематизує об’єктивні знання про матеріальний і духов­ний світ. Залежно від сфери наукового дослідження систе­му наук умовно поділяють на три основні підсистеми: природничі науки, точні науки та суспільні науки. У кож­ній із них наявний комплекс теоретичних і прикладних наук.

         Держава і право — це соціальні явища. Тому юриспруденція (юридична наука) — система знань про державу і право — належить до суспільних наук. Держава і право підлягають в своєму розвитку загальним об’єктивним за­кономірностям розвитку суспільства, які вивчають соціо­логія, соціальна філософія, політологія та інші суспільні науки. Втім, зважаючи на їхню відносну самостійність як соціальних інститутів, держава і право мають свої законо­мірності та специфіку, що зумовлює виділення юриспру­денції як самостійної галузі наукового знання. Державні і правові інститути відіграють важливу роль у сучасному суспільстві, внаслідок чого юридична наука посідає одне з провідних місць серед суспільних наук.

         Юридична наука вивчає право як особливу систему со­ціальних норм, окремі структурні підрозділи права, будову, сутність і функціонування держави. Враховуючи, з одного боку, нерозривний зв’язок між державою і правом (хоча історії відомі й варіанти їхнього автономного існування), з іншого — відмінність держави і права, в юриспруденції виділяють дві основні підсистеми знань: правознавство і державознавство.

         Юридична наука складається із сукупності окремих юридичних дисциплін (юридичних наук), кожна з яких вивчає свої визначені аспекти, сторони, проблеми права і держави.

         Юридична наукова дисципліна — це система наукових знань, вид наукової діяльності, особливості яких визначаються предметом і методологією проведених досліджень, а також головним призначенням і формами використання отриманих наукових результатів. Види юридичних наукових дисциплін, їх «набір», необхідність виділення нових, за таких підстав має достатньо об’єктивний характер, є похідним і залежить від різноманітності предмета та методології досліджень, а також форм використання наукових знань. Проте, необхідно відзначити, що різноманітність юридичних дисциплін існує в єдиному цілому -юридичній науці, ця єдність обумовлена тими ж чинниками, що їх же й диференціюють, тобто всі юридичні дисципліни є різноманітними формами відбиття, конкретизації, переломлення єдиного предмета юриспруденції — права і держави, дослідження яких здійснюється на основі загальної методології, а результати наукових досліджень мають загальне призначення — пояснення, опис і зміну системи юридичних знань, державної і правовий систем суспільства. Тому кожна юридична дисципліна — це окремий, відносно самостійний елемент структури єдиної юридичної науки, тобто предмет, методологія, наукові результати якої є частиною загального предмета, методології юриспруденції, системи юридичних знань.

         Властива юридичній науці структура — це форма (порядок) будови, організації і функціонування юридичного теоретичного знання у вигляді окремих наукових дисциплін у рамках єдиної юридичної науки.

         Існують різноманітні класифікації юридичних дисциплін. Звичайно в системі юридичної науки прийнято виділяти такі групи (види) юридичних наукових дисциплін:

         юридичні науки теоретичного й історичного профілю (теорія права і держави, історія політичних і правових вчень, загальна історія права і держави, історія права і держави України, філософія права, соціологія права й ін.);

         галузеві або нормативні юридичні науки (конституційне право, адміністративне право, цивільне право, цивільно-процесуальне право, кримінальне право, кримінально-процесуальне право, трудове право, сімейне право, підприємницьке право, екологічне право, міжнародне право й ін.);

         спеціальні або прикладні юридичні науки (правова статистика, криміналістика, кримінологія, судова медицина, судова психіатрія, оперативно-пошукова діяльність і ін.).

         Прикладом іншої побудови класифікації юридичних наукових дисциплін є перелік наукових спеціальностей за якими проводиться підготовка науково-педагогічних кадрів. Зокрема, їх класифікація здійснюється за такими групами юридичних наукових дисциплін:

         теорія та історія держави і права; історія політичних і правових вчень;

         конституційне право;

         цивільне право і цивільний процес; сімейне право; міжнародне приватне право;

         господарське право; арбітражний процес;

         трудове право; право соціального забезпечення;

         земельне право; аграрне право; екологічне право; природноресурсове право;

         теорія управління; адміністративне право і процес; фінансове право; банківське право;

         кримінальне право та кримінологія; кримінально-виконавче право;

         кримінальний процес та криміналістика; судова експертиза;

         судоустрій; прокуратура та адвокатура;

         міжнародне право;

         філософія права (юридичні, філософські науки.

         Іншою може бути класифікація юридичних дисциплін за критерієм єдності і відмінностей внутрішнього-зовнішнього:

         юридичні дисципліни внутрішнього або національного права (історія держави і права України, конституційне право України, кримінальне право України і т.д.);

         юридичні дисципліни іноземного права (історія держави і права закордонних країн, конституційне право закордонних країн, адміністративне право закордонних країн і т.д.);

         юридичні дисципліни порівняльного права (порівняльне конституційне право, порівняльне адміністративне право, порівняльне трудове право і т.д.);

         юридичні дисципліни міжнародного права, міждержавних об’єднань (міжнародне публічне право, міжнародне приватне право, право Європейської Союзу, право СНД і т.д.).

         Сучасний стан розвитку структури юридичної науки крім подальшої диференціації юридичних дисциплін (наприклад, виділення таких наукових дисциплін як філософія і соціологія права), характеризується їх інтеграцією, взаємопроникненням, концентрацією навколо визначених державно-правових проблем, створенням міждисциплінарних наукових комплексів, що відповідає загальним тенденціям розвитку суспільства і науки взагалі. Тому структура юридичної науки не може бути обмежена тільки виділенням груп або видів юридичних дисциплін, вона має більш складний характер, обумовлений:

         об’єктними (онтологічна єдність) міждисциплінарними зв’язками, що обумовлюються зв’язками предметів цих дисциплін, а відповідно об’єктивними зв’язками об’єкта юридичної науки — держави і права як соціальних явищ — це об’єктивна основа створення міждисциплінарних комплексів, що предметом дослідження мають визначену державну або правову проблему;

         пізнавальними (гносеологічна єдність) міждисциплінарними зв’язками, що засновуються на спільності парадигм, методологічних підходів, методів; відповідно об’єднання або поділ дисциплін здійснюється по якісній однорідності отриманих наукових знань, їх місцю в системі юридичних знань;

         прагматичними (аксіологічна єдність) міждисциплінарними зв’язками, що грунтуються на спільності сфер використання отриманих наукових знань (наукова діяльність, державне і будівництво, правотворчість, право використання і т.д.).

         Виходячи з цього, можна відзначити, що місце, становище, роль і значення кожної юридичної наукової дисципліни визначаються її предметними, методологічними і прагматичними особливостями і спільністю зв’язків з іншими дисциплінами.

 

 

 

Розділ ІІ Поняття і зміст методології юридичної науки

         Можливості сучасної методології дозволяють юриспруденції перейти від вивчення станів її об’єкта, тобто права і держави, до осягнення цього об’єкта в його змінах і перетвореннях. Невипадково в самому розумінні методології як науки про методи помітним стає рух від цього інструментального бачення її призначення до функціональних особливостей методологічного інструментарію. Можна вважати, що відбувається становлення такої методології юриспруденції, в якій для осягнення сучасного правового та державного життя відбувається перехід до наповнення відповідними конструктами змісту методології юриспруденції, визначення її рівнів, напрямів і сфер використання. У цілому йде процес затвердження нової парадигми методології юриспруденції як стійкої дослідної бази, забезпеченої філософськими, загальнотеоретичними та галузевими досягненнями. Тому обмеження методології юриспруденції сферою філософії права або загальнотеоретичної юриспруденції не може бути прийнятним. Якщо методологія визначає взаємодію об’єкта дослідження і юридичної науки, то це стосується різних юридичних наук. У цьому сенсі можна говорити про методологію історії держави і права, методологію конституційного права, методологію кримінального права тощо.

         Такий комплексний (синтетичний) характер методології визначає її існування у всій системі юриспруденції як цілісності, що включає філософські, загальнотеоретичні, галузеві та інші складові.

         На цьому новому етапі розвитку методології, як справедливо зауважує М. Кельман, першочерговим завданням сучасної юриспруденції загалом і української юриспруденції зокрема є формування методологічної системи [2, 1]. Як видається, двома найважливішими підсистемами цієї методологічної системи повинні виступати, по-перше, підсистема, звернена до стану права і держави в цілому, а також окремих їх компонентів і аспектів, по-друге, підсистема, звернена до змін права і держави в цілому та їх складових. При всьому взаємозв’язку цих двох напрямів дослідження правової та державної сфери: стану та зміни, — вони мають специфіку, яка знаходить своє вираження в концептуальній формі, методологічних підходах, методах, специфічних поняттях.

         Наприклад, якщо розглядати зміну станів правової системи та її компонентів, то актуальними є питання методології розвитку правової системи, визначення її понятійного складу і пошуки інструментів впливу на трансформаційні процеси, що відбуваються у праві.

         Тим часом методологія юриспруденції традиційно спрямована на вивчення станів правової системи, виявлення сукупності значень характерних для системи величин, іменованих параметрами стану. Однак правова система перебуває в постійній зміні, тобто відбувається зміна станів і, таким чином, змінюються параметри, які визначають стан правової системи.

         У теорії розвитку серед усієї множини можливих змін виокремлюють три властивості, які у своїй єдності становлять розвиток. Видається, саме вони характеризують розвиток правової системи. Це незворотність, яка оберігає систему від циклічного повторення; спрямованість як забезпечення накопичення змін і виникнення нової якості; закономірність як відповідність між змінами і причинно-наслідковими зв’язками. Наявність властивостей незворотності, спрямованості та закономірності ще не дає підстав кваліфікувати якісь процеси як розвиток. Тому розвиток передбачає упорядкування, стохастичність (випадковість) і невизначеність, які доповнюються активністю внутрішніх механізмів самоорганізації системи

         Для свого розвитку правова система потребує вирішення двох принципових проблем. Насамперед вона повинна мати джерела енергії і, далі, має бути певним чином структурована. Для вирішення першої проблеми система має бути відкритою і мати обмін (метаболізм) із зовнішнім середовищем. Для вирішення другої проблеми система повинна бути стаціонарною, тобто володіти станом, при якому кожна її характеристика не змінюється з плином деякого часу. Для самоорганізації системи важливе значення має гомеостазис як стійкість динамічної рівноваги, пов’язана з постійністю складу та властивостей системи [4; 27-29].

         Серед характеристик стійкості системи виділяють як особливі: витривалість як здатність системи уникати незворотного припинення функціонування під впливом зовнішніх факторів; толерантність як здатність сприймати різні несприятливі параметри зовнішнього середовища; резистентність (опірність) як здатність протистояти впливу негативних факторів; стабільність як здатність зберігати свою структуру і функціональні особливості під впливом внутрішніх факторів. Нарешті, стійкість, що постає як здатність системи зберігати свою структуру і функції при різних параметрах зовнішнього середовища [4; 72-78]. У цілому ж стійкість і всі зазначені її характеристики: витривалість, толерантність, резистентність, стабільність, стосовно характеристики правової системи є найважливішими передумовами для її розвитку.

         Для розвитку правової системи ключову роль відіграють категорії мінливості, спадковості й відбору, які становлять тріаду розвитку правової системи. При цьому мінливість виступає як здатність правової системи змінювати свої властивості. Самі зміни розмежовуються на детерміновані та недетерміновані (зумовлені факторами випадковості і невизначеності). Спадковість правової системи — це її здатність повторювати характерні ознаки та особливості в ряду наступних змін. Спадковість забезпечує закономірність змін і виростання майбутнього з минулого. Відбір зводиться до виокремлення властивостей і ознак правової системи, які можуть бути сприйняті в майбутньому. Відбір забезпечує варіанти розвитку системи шляхом вибору з ряду можливих продовжень.

         Таким чином, мінливість, спадковість і відбір є обов’язковими компонентами трансформаційного механізму правової системи, тобто механізму її зміни.

         У юридичній літературі справедливо зазначено, що трансформація правової системи означає не тільки прогресивні зміни, але виступає як зміна взагалі, тобто включає також непрогресивні зміни [5; 170].

         Слід зазначити, що методологічне наповнення сучасних досліджень правової системи необхідно вести в напрямку визначення руху правової системи України по лінії модернізації (прогресивних змін) на основі врахування сформованих традицій правового життя України, правового менталітету українського народу та його правових інститутів.

         Методологію юридичної науки навряд чи допустимо обмежувати методологією правознавства. Вже сьогодні помітно істотне відставання досліджень теорії держави. У цьому сенсі методологічне значення має обговорення питання про об’єкт юриспруденції. Важко погодитися з вилученням держави зі сфери об’єкта юридичного життя і зведення його виключно до правових аспектів держави. Відсутність досліджень і розробок з державознавства сьогодні призводять до втрати бачення змін, які відбуваються у державній сфері.

         Думається, що для розуміння особливостей розвитку юриспруденції важливе значення має розгляд її об’єкта як складного. Відзначимо принципове значення розмежування об’єктів науки на прості і складні. Це дає можливість стверджувати, що юриспруденція має складний об’єкт, яким виступають право і держава в їх специфіці, взаємодії та цілісності. Зверненість юридичної науки до складного об’єкта — права і держави — обставина, що дозволяє констатувати неспроможність ототожнення юридичної науки з правознавством. Тут проглядається втрата державознавства як найважливішої складової юриспруденції. Тому термін «юриспруденція» є більш доречним як такий, що відповідає особливостям об’єкта юридичної науки.

         Для розгляду питання про співвідношення юридичної науки з її об’єктом, тобто державою і правом, традиційно використовують розмежування понять об’єкта і предмета. Досить докладно ця проблематика представлена у монографії М. Кельмана, де, викладаючи існуючі підходи до об’єкта і предмета, автор доходить висновку, що об’єкт науки правознавства — це сфера діяльності вченого, а предмет науки виступає як система знань [3; 256]. Не заперечуючи можливості існування різних трактувань об’єкта і предмета юриспруденції, зазначимо, що у цьому випадку ніби втрачаються право і держава як реальні явища, що визначають саме існування юридичної науки. Мабуть, використовувана Г. Щедровицьким ідея розмежування об’єкта і предмета по тій лінії, що об’єкт існує незалежно від знання й існував до його появи, а предмет формується самим знанням, продовжує бути плідною і дозволяє представити, зокрема, розмежування об’єкта юриспруденції як права і держави і предмета юриспруденції як знання про право і державу.

         На нинішньому етапі розвитку методологія юриспруденції не лише свідчить про розмежування об’єкта і предмета юриспруденції, а й забезпечує рух юриспруденції до нового знання на основі використання концептуальних ідей, методологічних підходів, різноманітного методологічного інструментарію.

         Твердження про те, що держава — це сфера політології, призводить до того, що в динаміці відносин права і держави, по суті, зберігаються ті уявлення, які пов’язані з ідеями держави — нації (національної держави). Не враховується десакралізація держави, що відбулася у сучасну епоху, яка характеризується кризою ефективності держави і кризою довіри до держави. Стосовно до сучасних міграційних потоків не розглядаються питання взаємодії людини і держави, а також за межами досліджень юриспруденції залишаються нові моделі відносин громадянина і держави.

         Прикладом неспроможності відмови розглядати державу як об’єкта юриспруденції може бути теоретична і нормативна модель соціальної держави в юриспруденції, яка залишається все далі від змін у сучасній державі. Тим часом відбуваються модифікації соціальної держави, її динаміка до держави «соціальних інвестицій» (неопатерналістська держава), з перерозподілом ролей від державно-владних структур до структур громадянського суспільства, формування змішаної економіки соціального забезпечення зі скороченням функцій держави, що в реальності означає зміну парадигми соціальної держави, яка підсилюється тенденцією до зближення різних типів соціальної держави [10; 97-101]. Багато в чому це залишається за межами юридичного знання.

         Інституційні характеристики сучасної держави, на жаль, недостатньо зв’язуються з проблематикою сталого розвитку. Тут, на тлі історії існування держав і виділення тупикових форм еволюції держави, де панували закриті ієрархії владних інститутів, надпродуктивною є концептуальна ідея «відкритої держави», що є синтезом авторитету і соціальної відкритості, яка слабо використовується в юридичній теорії і не отримує належної фундаментальної та нормативної розробки в середовищі юристів.

         У цілому проглядається цікава логіка відносно досліджень держави, формування теорії держави в юридичних розробках. Якщо за радянських часів це була проблематика обраних дослідників, за ознакою лояльності до існуючої влади, то нині вона ніби залишилася такою, за рахунок поширення ідеї про те, що держава не є об’єктом юридичної науки. У розглянутому аспекті характерною є заява відомого фахівця з питань методології права Д. Керімова, який пише, що проблема методології держави, на жаль, поки не обговорюється [4; 88].

         У методології юриспруденції визначальним фактором існування права і держави були і залишаються традиції як центральна ланка цих соціокультурних цінностей. Зауважимо, що такий правовий феномен, як конституція — це найважливіший інструмент традиціоналізму, те саме можна сказати про інститути держави.

         Зміни у праві й державі також пов’язані з кризою і руйнуванням традиційних цінностей права і держави, широким використанням інновацій у теорії та практиці правового та державного життя. Невипадково інноваційність стає важливим компонентом існування сучасної юриспруденції.

         У сучасних дослідженнях при характеристиці інновацій розмежовуються матеріально-технічні та соціальні. При цьому соціальні інновації більш тісно пов’язані з особливостями їх користувачів. Звідси труднощі соціальних нововведень, оскільки предметом змін стають, по-перше, люди, їх статус, звички, установки, поведінка, цінності й уявлення, по-друге, традиційний лад суспільства, його соціальні інститути, моделі відносин між людьми.

         Інновації у правовій і державній сферах виступають різновидом соціальних інновацій і зумовлені складностями їх впровадження, які пов’язані з можливою імітацією необхідних змін без фактичної реалізації. У цьому сенсі велике значення набувають розробки інноваційності як успішного впровадження нових правових і державних ідей у соціальне життя.

         Тут методологія юриспруденції може бути тим ресурсом, який забезпечить просування інновацій у праві та державі, сприятиме позитивному ставленню до цих інновацій.

         Як вже зазначалося, якщо юридична наука вивчає об’єкт, яким виступають держава і право, то методологія юридичної науки звернена до взаємодії юридичної науки з її об’єктом. Цю спрямованість методології юриспруденції відображають, насамперед, методологічні підходи, що становлять основу сучасної юридичної методології. У зв’язку з цим зауважимо, що використовувані методи виступають як інструменти в різних підходах. Підкреслимо, що сучасна методологія дозволяє юриспруденції перейти від вивчення станів об’єкта до осягнення права і держави в їх змінах і перетвореннях.

 

 

Розділ ІІІ Методи наукового пізнання держави і права

3.1 Філософський метод

         Залежно від сфери поширення й охоплення досліджуваних явищ, їх характеру і специфіки усі методи наукового пізнання держави і права поділяються на декілька груп, а саме:

         1) загальнонауковий діалектико-матеріалістичний метод;

         2) загальні методи;

         3) спеціальні, а також приватно-наукові методи.

         Теорія держави і права, активно використовуючи загальні методи, що напрацьовані суспільними та природничими науками, розробляє власні методи дослідження державно-правових явищ. Філософською основою теорії держави і права виступає діалектичний метод, який є вченням про найбільш загальні закономірні зв’язки розвитку буття та свідомості. Діалектика — це загальнонауковий метод пізнання, який розробляється філософією. У юридичній науці він визначає загальні напрями і підходи до вивчення державно-правових явищ, озброює юристів-науковців принципами та категоріями наукового пізнання. На основі діалектики теорія держави і права та галузеві правові науки виробляють свої методи, які відповідають цілям і завданням даної науки, а також особливостям досліджуваних ними явищ.

         Позитивістська теорія належить до найдавніших у вивченні права і традиційно вважається найбільш «науковою» та «об’єктивною». Позитивізм (утилітаризм, біхевіоризм і (нео) кантіанство) як філософський метод передбачає такі світоглядні постулати: «1) заперечення метафізики (для науки має значення лише те, що доступне спостереженню); 2) заперечення онтології й її заміна гносеологією та методологією пізнання (пізнання абсолютної істини неможливе, можливе лише висунення ймовірних гіпотез на основі спостережуваних даних); 3) заперечення самоочевидності й інтуїції, а також пов’язаний з цим раціоналізм і релятивізм (ніщо не може бути пізнане безпосередньо, усе повинно бути доведено за допомогою процедури логічного висновку); 4) заперечення суб’єктивності й розгляд її як перешкоди на шляху об’єктивного наукового пізнання (абсолютне протиставлення суб’єкта й об’єкта); 5) сильна концепція норми («нормальними» визнаються лише чуттєвий досвід і логічне мислення, все інше — або невігластво, або патологія)» [7; 13].

         З огляду на це юридичний позитивізм повинен послідовно заперечувати природне право як метафізику, інтуїтивне право, а також можливість судейської нормотворчості як прояву суб’єктивності в праві. З другого боку, з точки зору філософського позитивізму, саме право та його філософія можуть кваліфікуватися як найчистіша метафізика, оскільки право, будучи за своєю природою нематеріальною субстанцією, далеко не завжди доступне спостереженню, а тим більше чуттєвому сприйняттю.

         Основоположною рисою юридичного позитивізму є ототожнювання права з еманацією волі держави (волюнтаризм). З цієї точки зору роль юриста обмежена тлумаченням дійсної волі відповідних держав. Однак для сучасних представників аналітичної юриспруденції єдність системи права, втілена в «основній нормі» (Г. Кельзен) або «єдності первинних та вторинних джерел» (Х. Харт), більш важлива, ніж еманація права з конкретних актів волі держави.

Таким чином, класичний позитивізм можна звести до таких принципів: 1) право — єдина система норм, що існує з волі держави; 2) ця система норм є «об’єктивною» реальністю, яку слід відрізняти від того, яким повинно бути право; 3) класичний позитивізм висуває жорсткі вимоги при визначенні юридичної дійсності тієї чи іншої норми. З його позиції або ця норма юридично обов’язкова, або ні.

         Мабуть, головною перевагою позитивістського методу сьогодні є те, що він, порівняно з такими методами, як реалізм, фемінізм, природнє право й економічний аналіз права, віддає прихильність саме нормам, а не іншим чинникам політичного, економічного або ідеологічного порядку, розчиняючим норми в неюридичних явищах.

         Нормативізм, найбільш рельєфно виражений у «чистому вченні про право» Г. Кельзена, є логічним розвитком юридичного позитивізму (аналітичної юриспруденції). Методологічною основою нормативізму стала неокантіанська теорія про дуалізм «сущого» і «належного». Причому нормативізм відносить право до сфери належного, а не сущого, обмежуючись вивченням виключно формальної сторони права. Г. Кельзен визначає норму права як правило, за яким за належних обставин (серед них делікт відіграє важливу роль) настають певні наслідки, як правило, у вигляді примусових заходів (санкцій). За Г. Кельзеном, право — примусовий соціальний порядок. Примус у формі санкцій здійснюється певними централізованими органами держави, яка монополізувала насильство у суспільстві.

         Теорія нормативізму привернула увагу російської та української юридичної думки невдовзі після опублікування Г. Кельзеном своїх перших праць. Методологічну основу нормативістської теорії серйозно критикували І. Полієнко і Б. Кістяківський, який з приводу теорії Г. Кельзена писав: «Насправді буття однаково притаманне явищам, які можна пояснити за допомогою категорії необхідності, так і явищам, що визначаються категорією належного. А те, що правові явища Г. Кельзен зараховує до належного, уявленого у встановленому ним специфічному сенсі, то вже силою цієї вихідної точки зору уся його побудова постає як чистої води формально- логічна конструкція, яка ніяк не торкається буття і реальності права. Однак у цьому відстороненні від усілякого буття і реальності Г. Кельзен і бачить власне сутність юриспруденції та юридичного методу. Помилковість його вихідних тез позначається… неоднаково в різних частинах його дослідження… однобічна нормативно-логічна побудова Г. Кельзена, яку він вважає в основному юридичною, не пристосована навіть для вузької сфери юридичної догматики» [1; 49].

         Водночас зазначимо, що на противагу теорії нормативізму німецький юрист К. Шмітт, опонент Г. Кельзена, обґрунтував ідею, що право — це не стільки норма, скільки «рішення». Звідси, до речі, і назва його теорії — «decisionism».

         Природно-правовий метод припускає, що позитивне право черпає свою легітимність із природного права, яке виражає універсальні морально-етичні цінності і принципи, незалежні від національно-культурних особливостей. Можна виокремити декілька основних точок зору на природу природного права:

         1) природне право — еманація божественного права (jus div- inum), і його джерелом є воля Бога;

         2) природне право — це природне право, оскільки воно вкорінене у природі й поширюється на всіх живих істот;

         3) природне право — це раціональне, розумне право, оскільки вкорінене в розумі й природі людини; 4) природне право — справедливе право, вищий ідеал права.

         Давньоримські юристи визначили природне право таким чином, співвідносячи його з правом народів (jus gentium): «Природне право — це те право, якому природа навчила все живе: бо це право притаманне не тільки людському роду, а й усім тваринам, що народжуються на землі і в морі, і птахам; сюди відноситься поєднання чоловіка і жінки, яке ми називаємо шлюбом (одруженням), сюди ж народження дітей, сюди ж виховання; ми бачимо, що тварини, навіть дикі, володіють знанням цього права. Право народів — це те право, яким користуються народи людства; можливо легко зрозуміти його відміну від природного права: останнє є спільним для всіх тварин, а перше — лише для людей (у їх відносинах) між собою» [5; 190].

         Раціоналістичний елемент у ставленні до природного права вперше з’являється у Г. Гроція, який розглядав природне право як «humano intellectui conveniens», тобто як принципи, що є очевидними та зрозумілими людині й можуть бути виведені з безсумнівних самоочевидних положень шляхом правильного логічного роздуму. У подальшому раціоналістичний елемент вчення Г. Гроція про природне право було розвинуто, і його почали розуміти як раціональне право, що спирається на природу і розум людини та засноване на якому-небудь основному філософському принципі. Ототожнення природного права зі справедливістю характерне для юридичного ідеалізму. «Якщо відкинути все різноманіття тез, які оформляють юридичний ідеалізм, — зазначає Ж.-Л. Бержель, — то виявиться, що він відповідає доктринам «природного права» і твердженню про існування ідеалу вищої справедливості, такої справедливості, яка вища за позитивне право, що тисне на владу і самого законодавця» [5; 195].

         Як видається, головною метою природно-правових вчень є виявлення тих норм і принципів, які об’єднують усіх людей, тобто пошук загальнолюдського юридичного елемента, незалежного від національних, релігійних, етнічних та інших особливостей.

         На жаль, прихильники сучасної гуманістичної версії природного права періодично забувають, що можлива й інша модель у дусі вчень Б. Спінози та Т. Гоббса, яка вбачає головний природний закон суспільних відносин у перманентній війні усіх проти всіх, у соціалдарвіністській боротьбі за існування, в якій виживає сильніший і найбільш пристосований. У трактуванні цих філософів природне право — фактична сила, а держава — сила всієї маси індивідів, що з’єдналися над одним індивідом. Справа ще й у тому, що природа людини, в якій прихильники природно-правових вчень намагаються відшукати основу права, не настільки шляхетна й добра, про що, до речі, попереджає й психоаналіз. Тому й існує право, репресивна складова якого, підкреслювана позитивізмом, є стримуючим фактором стосовно негативного, іноді навіть звіриного боку людської природи.

         Прихильники політико-орієнтованого підходу розуміють під правом постійний процес, у межах якого члени спільноти намагаються виявити й забезпечити спільний інтерес. У цьому аспекті такий підхід перегукується з німецькою школою юриспруденції інтересів, яка тлумачить право як процес постійної боротьби. Знаний представник цієї школи Р. Ієрінг так визначив сутність права: «Життям права є боротьба, боротьба націй, державної влади, класів, груп інтересів та індивідів. Усе право є результатом боротьби, кожну важливу норму необхідно силою домагатися в тих, хто їй опирається, і вона залишається живою лише остільки, оскільки ті, хто її підтримує, готові її захищати. Право — це не абстрактна ідея, а жива сила» [8; 156]. Аналогічним чином політико-орієнтований підхід вбачає у праві перманентний процес авторитетного та управляючого рішення, в якому право створюється, підтримується та змінюється під впливом рішень політично значимих факторів.

         У другій половині ХХ ст. виникла аналітична філософія права, яка застосовує філософські методи пізнання до вивчення та оцінки ролі права в суспільствах різного типу, розробляє й критикує принципи нормального права, вивчає природу й легітимність держави як джерела права. Головна теза економічного аналізу права, критичних досліджень права та феміністської юриспруденції полягає в тому, що не існує права, не залежного від політики. Теоретична новизна та політичний сенс вказаних напрямів проясняється на фоні правового позитивізму, в якому виражений традиційний ліберальний підхід до права. Нові напрями (більшою чи меншою мірою) відкидають лібералізм. Так, згідно з концепцією сучасного британського філософа права Х. Харта, будь-яке встановлене право є соціальним феноменом, доступним соціологічному аналізу. Основна теза Х. Харта проголошує: «Не існує необхідного зв’язку права і моралі. Право пізнається на основі соціальних якостей і трактується відповідно до його специфіки» [9; 11]. Правовий позитивізм розмежовує право й мораль. Х. Харт фіксує подібність правових та моральних обов’язків. Обидва ці види передбачають: обов’язковість певної поведінки; критику й засудження індивіда при недотриманні обов’язків; соціальний сенс будь-якого обов’язку. Х. Харт специфічно трактує принцип Дж. Мілля про завдання шкоди. Влада загалом і державна влада особливо — носій шкоди. Цілком звільнитися від владної шкоди неможливо, її можна лише зв’язати легітимністю. Шкода — це ступінь легітимного втручання влади при виключенні державного патерналізму. У ХІХ ст. ця ідея була популярною в британській філософії права. Сучасна аналітична філософія права відроджує її, зв’язуючи воєдино правові, політичні та політико-філософські аспекти проблеми.

         Будучи однією з найвпливовіших течій сучасної філософської думки, філософія екзистенціалізму не могла не справити вплив на формування філософії права, оскільки екзистенціалізм висуває на перший план абсолютну унікальність людського буття. У сфері права йому притаманний акцент на людині та її невід’ємних правах. Як відомо, існують два різновиди екзистенціалізму: релігійний або християнський (М. Бердяєв, К. Ясперс, Г. Марсель) та атеїстичний (М. Гайдеггер, Ж.-П. Сартр). Їх об’єднує переконання, що існування передує сутності, тобто людина спочатку існує, з’являється у світі й тільки пізніше визначається. На їх думку, людина не піддається визначенню, оскільки людиною вона стає лише згодом, причому такою людиною, якою бачить себе і якою себе робить. Людина існує як людина, постійно знаходячись поза собою, проектуючи себе та гублячи себе назовні. Характеризуючи атеїстичний екзистенціалізм, Ж.-П. Сартр наголошує, що «це гуманізм, оскільки ми нагадуємо людині, що немає іншого законодавця, крім неї самої, оскільки ми показуємо, що реалізувати себе по-людськи людина може не шляхом занурення у саму себе, а шляхом пошуку мети зовні, якою може бути звільнення або будь-яке конкретне самоздійснення» [9; 12]. У такій інтерпретації право хоч і не визначає сутність людини, однак може створювати деякі важливі передумови її існування, сприяючи вільній самореалізації у зовнішньому світі. З другого боку, за теорією екзистенційної комунікації К. Ясперса «спілкування людей, зв’язок із собі подібними — це структурний момент, універсальна умова людського буття». Комунікація, за К. Ясперсом, «настільки становить всеохоплюючу сутність людини, що поза комунікацією неможлива людська свобода» [9; 13]. Під таким кутом зору право повинне перетворитися на засіб, здатний забезпечити вільну міжособистісну комунікацію в загальнолюдському масштабі. По суті, екзистенціалістське трактування права багато в чому подібне з природно-правовим, оскільки обидва вбачають у праві інструмент гуманізації соціально-культурного середовища людського існування і підкреслюють у ньому загальнолюдський момент.

         Право й суспільство взаємно зумовлюють одне одного, одне не може існувати без іншого. З одного боку, правові норми виникають тільки в суспільстві, з другого — існування суспільства логічно передбачає право. «Суспільство, — вважає німецький філософ права Р. Циппеліус, — є структурою смислоорієнтованих дій: структурою, при виникненні якої норми відіграють ключову роль» [9; 13]. Ще Аристотель підкреслював соціальну, спільнотну природу людини. Сучасна антропологія також утверджує колективістську, а не індивідуалістичну її сутність. Людина за своїми інстинктами є колективістом, бо тільки інстинкт солідарності дозволив їй вижити в умовах боротьби з природою. Будь-якому суспільству необхідне право, і будь-яке право є суспільним продуктом.

         Одними з найважливіших представників соціологічного напряму в праві були французькі юристи Л. Дюгі та Ж. Селль. Л. Дюгі у своїх теоретичних побудовах відштовхувався від думки Аристотеля про те, що людина за своєю природою — громадська істота, яка живе в суспільстві й підкорюється його нормам. Перетворення соціальної норми на норму юридичну і народження права має місце тоді, коли більша частина суспільства доходить висновку, що ця соціальна норма настільки важлива для суспільства, коли застосування примусу в якості санкції за її порушення стає суспільно необхідним і відповідає критерію справедливості. Таке право має об’єктивний характер і не залежить від волі держави. Розвиваючи ідеї Л. Дюгі, Ж. Селль визначав право як суспільний імператив, що виражає необхідність, яка виникла з природної солідарності. Соціологічний підхід заперечує принципову різницю між національним і міжнародним правом, оскільки їх норми мають витоком спільне джерело — суспільне буття.

         Право — вияв культури, її найважливіша нормативно-аксіологічна складова. Саме у праві культура досягає своєї справжньої єдності й цілісності. Право виростає та розвивається в надрах культури, з другого боку, право саме є важливим культуроутворюючим фактором, що сприяє розвиткові цивілізації. Нерозривний органічний зв’язок права і його науки з культурою підкреслював Б. Кістяківський, який дійшов висновку: «Для того, щоб наука про право була побудована правильно, вона має бути орієнтована не на ту чи іншу гуманітарно-наукову дисципліну і не на всю їх сукупність, а передусім на філософію культури і лише через неї на усю суму гуманітарних наук, об’єднаних за допомогою філософії в цілісну систему наукового знання» [10; 45].

         Справді, у міру розвитку культури й права людина поступово звільняється від страху свавілля та грубого насилля, а свобода не тільки не зникає й не придушується, а й набуває нової культурної якості, входить у соціально-правові межі та трансформується з ірраціонально-індивідуалістичного стану в стан раціонально-соціальний. Культура за посередництвом права формує із відокремлених індивідів єдиний соціальний організм, в якому індивід тільки й може вижити й розвинутися, свідомо реалізуючи власну свободу.

         Психологічна теорія дослідження права, найбільш детально та послідовно опрацьована школою Л. Петражицького, мабуть, одна з оригінальнійших у цій сфері. Вихідна методологічна установка цієї школи полягає в тому, що під правом розуміють психологічні переживання (емоції) юридичного характеру, адже «специфічна природа явищ права, моралі, естетики, їх відмінності між собою та від інших переживань вкорінені не у сферу інтелектуального, а у сферу емоційного, імпульсивного…» [7; 13]. Усе те, що ми емоційно переживаємо в термінах кореспондуючих прав і обов’язків, становить психологічний зміст юридичних норм. На відміну від норм права, норми моралі мають суто імперативний, однобічний характер. Професор Л. Петражицький визначає поділ права на такі класи і підкласи: 1) інтуїтивне і позитивне право; 2) офіційне і неофіційне право. Позитивне право, на його думку, — це специфічні правові емоції, котрі супроводжуються посиланнями на щось зовнішнє, що зумовлює певну поведінку суб’єкта. Офіційне право є підвидом позитивного права і являє собою «право, яке підлягає застосуванню і підтримці з боку представників державної влади, з обов’язку їх суспільного служіння». Право, позбавлене такого значення в державі, — неофіційне право. Інші правові емоції являють собою інтуїтивне право, притаманне окремим особам, яке залежить від їх природних задатків та психіки. Що стосується держави і державної влади, то вони, з точки зору психологічної теорії, є не щось реальне, а усього лише емоційна проекція, емоційна фантазма, і означають особливий вид прав, що приписуються певним особам. Виступаючи проти позитивістських теорій права, котрі вбачають суттєву ознаку права у примусі або визнанні його норм з боку держави, Л. Петражицький за допомогою психологічного методу зміг досить переконливо розкрити логічну непослідовність таких теорій.

         Оскільки поняття «постмодернізм» надзвичайно багатогранне, має сенс вести мову не стільки про філософію постмодернізму як певної цілісної теорії чи системи, скільки про певні тенденції в культурній самосвідомості розвинутих країн Заходу. Характерними рисами постмодернізму, що справили помітний вплив на розвиток сучасної теорії й філософії права, є: 1) скептичне ставлення до раціоналізму та його можливостей; 2) культурний і етичний релятивізм; 3) відмова від насильницького перетворення реальності, її переведення з «нерозумного» стану в «розумний»; 4) антисистематичність, тобто відмова від спроб систематизації світу, оскільки він не вкладається в жодні теоретичні схеми; 5) своєрідне плюралістичне змішування жанрів і стилів у хаосі буття» [7; 15].

         У певному сенсі юридичний постмодернізм є симптомом кризового стану сучасного права, оскільки, на думку Г. Бермана, «право ХХ ст. як в теорії, так і на практиці все менше сприймається як зв’язне ціле, звід, організм, «corpus juris» і все більше як мішанина, каша з миттєвих рішень і норм, які суперечать одна одній, поєднаних тільки спільними «прийомами», «технікою». Старе метаправо зруйнувалося, і його змінив своєрідний цинізм» [10; 60]. Все це змушує переглянути існуючі нині основні підходи до праворозуміння — теорію природного права, юридичний позитивізм, соціологію права — з точки зору виклику постмодернізму. Визнаючи обмеженість традиційних типів праворозуміння, деякі дослідники пропонують «інтегративну» концепцію права, яка об’єднує все найкраще, що можна знайти в них. Так «інтегрована юриспруденція вміщує принципово важливі для прибічників позитивізму і юснатуралізму питання про природу права і її співвідношення з політикою і мораллю (які є критерієм розрізнення цих напрямів) у історичному вимірі — у контекст ще однієї групи питань: «Що таке правова традиція? Як вона виникає і як розвивається? Якою мірою аналітичні питання позитивіста та моральні питання прибічників теорії природного права не тільки зумовлені та структуровані, а й спрямовуються та вирішуються глобальними історичними питаннями того суспільства, право якого розглядається?» Усім основним школам юриспруденції для їх інтеграції необхідно відмовитись від «ствердження власної переваги», оскільки єдине, чого їм не вистачає — це «визнання їх взаємозалежності» [10; 62]. Серед філософських напрямів, здатних запропонувати новий підхід до права, слід відокремити феноменологію, герменевтику, антропологію та синергетику.

         Феноменологія, починаючи з 60-х років ХХ ст., містить два відносно самостійних напрями: трансцендентальну (або філософську) феноменологію, до якої належать деякі різновиди екзистенціалістської течії (передусім ідеї М. Гайдеггера), та соціологічну феноменологію.

         Вихідним положенням філософської феноменології є пошук аподиктичних основ соціального буття. Виступаючи проти вульгарного натуралізму (статичності, стабільності та об’єктивізму парадигми Нового часу) та ще більше проти релятивізму, що зароджувався, Е. Гуссерль «бачив таку основу в трансцендентальному Я, яке виступає аксіомою для соціального світу і його апріорною онтологічною підставою. У самодостатньому суб’єкті, його інтенції на зовнішній світ останній набуває модусу існування, в ньому ж розкривається «природа речей». При цьому зовнішній світ — світ феноменів — конституюється свідомістю, наділяючи його відповідними значеннями. Тому ми маємо справу не з предметами об’єктивної реальності як такими, а з їх сенсами. Буття сенсів принципово відрізняється від буття об’єктивних предметів і буття психічних явищ: сенс не є, а «означає» (набуває буття в якості значення). Водночас свідомість, яка конституює зовнішній світ, знаходиться в перманентному стані, постійно «переступаючи» власні межі, і не є тотожна самій собі в кожний момент. При цьому правові зв’язки, які не є ні фізичними, ні психічними явищами, походять не з природи людини, а з очевидністю осяжні в собі самих. Розум породжує норму поведінки (індивідуальну норму) в конкретній життєвій ситуації» [10; 64]. Хибність подібних конструкцій очевидна. Довести нормативне почуття справедливості, виходячи з апріорі певного суб’єкта, неможливо. Разом з тим поєднати одиничну життєву ситуацію з постульованим універсальним вихідним началом соціального буття прихильникам цього напряму також не вдалося. Можливо, у зв’язку з цим Е. Гуссерлю стало очевидно, що суб’єкт сам зумовлений життєвим світом — абсолютною онтологічною данністю, яка передує свідомості.

         Схожа ситуація складається в іншому впливовому філософському напрямі — герменевтиці, основні положення якої сформульовані Г. Гадамером. Завдання герменевтики, на його думку, — змусити говорити самі предмети, вчинки, спільне інтерсуб’єктивне поле учасників комунікації. На таку роль може претендувати не мова, а розмова (діалог) як різновид досвіду. Стосовно правової проблематики це конкретизується в проголошенні об’єктивного існування сенсу справедливості. П. Рікер вважав, що «він втілюється у визнанні та повазі до особистості іншого як суті соціальності. Право — це ставлення до іншого, опосередковане певними соціальними інститутами. Тим самим тільки й можливе спільне проживання або суспільство як єдине ціле (засноване на співробітництві, тобто політичне суспільство» [4; 150].

         У межах філософсько-антропологічного напряму особливо цікавим є постулат А. Гелена про те, що всі соціальні інститути (в тому числі й право) походять із недосконалості природи людини в якості компенсації цієї біологічної нездатності. Саме соціальні інститути забезпечують розподіл прав і обов’язків, соціокультурну ідентичність і гарантують тим самим стабільність суспільства. Єдиним критерієм їх оптимальності є самозбереження соціуму. Надзвичайно важливим є також привертання уваги до соціально-культурної зумовленості природи людини (правового статусу особистості). Все це сприяло визнанню багатоманітності культур і правових систем сучасності, відмові від європоцентризму (К. Леві-Стросс, М. Герсковіц, К. Гірц). Однак відмова від пошуку спільних основ правової реальності, доведена до логічного завершення, може призвести до радикального релятивізму.

         Синергетика — один з наймолодших міждисциплінарних напрямів наукових досліджень, який передбачає як певну методологію, так і відповідну картину світу. Будучи інтегративною доктриною, синергетика не може не зараховувати до своєї проблематики питання нормативного регулювання поведінки людей. У найбільш загальному вигляді синергетика — це нелінійне мислення та ймовірнісна (стохастична, недетермінована) картина світу, яка передбачає в якості основних моментів нерівноважність, нестійкість та незворотність складних об’єктів та процесів. Саме так описується складна дисипативна система (далека від рівноваги) як право, що є принципово відкритою. Як бачимо, новітні течії філософії дають можливість більш адекватно представити картину правової реальності. Остання виявляє такі якості як динамізм, змінність, нестійкість, залежність від суб’єктивного сприйняття. Нові типи праворозуміння підходять до її опису та пояснення значно ближче, ніж традиційні школи права.

 

3.2 Загальні методи вивчення теорії держави і права

         Під час досліджень державно-правової дійсності варто застосовувати багатоваріантний підхід до вирішення проблемних питань, використовувати сучасні методи наукового пізнання, до числа яких, у першу чергу, слід віднести загальний метод філософської діалектики, що припускає розгляд правових явищ під кутом зору об’єктивного стану розвитку суспільства. Названий метод реалізується за допомогою інших методів дослідження, а саме: методу діалектичної логіки, історичного методу, системно-структурного методу тощо. За їх допомогою суспільні відносини можна розглядати як складну соціальну систему, що дає можливість з’ясувати її правову природу, об’єктивні процеси, які у ній відбуваються, визначити місце та призначення взаємопов’язаних елементів названої системи, розглянути їх видове різноманіття, а також простежити хід розв’язання проблеми правового забезпечення тих чи інших суспільних відносин.

         Особливу увагу необхідно приділити використанню таких методів пізнання, як формально-юридичний (юридико-технічний), порівняльно-правовий, соціологічний. Їх застосування значно полегшуватиме вивчення правових аспектів наявних у повсякденному житті суспільних відносин.

         До методів, які не можна ігнорувати під час аналізу державно-правових явищ, належить функціонально-правовий, особливо у галузі правотворчості. Саме цей метод передбачає необхідність поетапного підходу до правотворчого процесу. Використання вказаного методу дозволяє орієнтуватися у величезній кількості законів, матеріалах стосовно практики їх реалізації, створює сприятливі умови для розробки науково обгрунтованих рекомендацій щодо вдосконалення законодавства.

         В умовах побудови правової держави вагомого значення набуває прийняття тільки тих законів, які відповідають сподіванням населення. До методів, які дозволяють ефективно вивчати громадську думку з цих питань, безперечно, належить статистичний. Використання названого методу також корисно в ході аналізу законодавчої діяльності Верховної Ради України. Адже позиція вказаного органу державної влади з того чи іншого питання, що потребує законодавчого врегулювання, фактично є складовою позицій 450 народних депутатів України. Безумовно, позиція кожного з них як незалежного суб’єкта законодавчої ініціативи може мати суб’єктивний характер. Проте зазначена суб’єктивність нейтралізується під час з’ясування їх спільної позиції. Остання, як правило, є об’єктивною, віддзеркалюючи особливості суспільно-політичних процесів, що відбуваються в Україні, а також обмежень, заборон та дозволів, встановлених, зокрема, нормами депутатської етики. У цілому процес законодавчої діяльності відповідно до відомого з теорії ймовірності закону великих чисел завжди має приховану закономірність, яку можна виявити під час статистичного аналізу. Тільки за допомогою названого методу можливо дослідити правову активність парламенту (питома вага робіт, пов’язаних з виконанням законодавчих функцій, у загальному обсязі діяльності, що здійснюється Верховною Радою України), динаміку пріоритетів законодавчої діяльності (показник здатності парламенту реагувати на суспільні сподівання у правовій сфері) та деякі інші показники, які характеризують зазначену сферу діяльності.

         Разом з тим слід підкреслити недосконалість цього методу дослідження, яка пояснюється його надмірною залежністю від випадковості збігу зовнішніх факторів. У першу чергу, мова йде про ситуацію, коли кількість об’єктів, що досліджується, не відповідає вимогам масовості. Тому в ході проведення досліджень названі методи мають застосовуватися у комплексі з іншими методами пізнання.

         Також потрібно згадати про історико-правовий метод, важливість котрого підкреслюється у теорії, але який постійно ігнорується на практиці. Як відомо, методологія державно-правової діяльності у колишньому СРСР була чітко детермінована комуністичною ідеологією. Проте вести мову про її суспільну нездатність або односторонність було б великою помилкою. Навпаки, вона досягла завершеної форми щодо розв’язання проблем правового врегулювання суспільних відносин за наявності системоцентричної моделі розвитку суспільства. Подібного роду модель за певних обставин може виникнути у будь-якому суспільстві, існуванню котрого загрожує небезпека (реальна чи надумана). При цьому інтереси, права та свободи окремої людини стають другорядними. Для подолання зазначеної небезпеки члени суспільства змушені об’єднувати свої зусилля.

         Після зникнення з політичної карти світу СРСР в Україні змінилася форма державного правління, почало формуватися нове мислення. У центрі уваги держави, однак тільки на концептуальному рівні, опинилася конкретна людина з її інтересами, правами та свободами, тобто почала створюватися персоноцентрична модель розвитку суспільства. Утвердження і забезпечення прав та свобод людини було проголошено головним обов’язком держави.

         Разом з тим великий методологічний прорахунок полягає у тому, що замість політично, економічно, соціально і національно обґрунтованої еволюційної трансформації суспільних відносин було обрано інший шлях. Для реформування правової системи нашої держави запросили численних іноземних експертів та фахівців, які дуже мало знали Україну, менталітет її народу, історичні і тогочасні умови його життя.

         Досить згадати про діяльність Консультативно-дорадчої ради (створена Президією Верховної Ради України 25 березня 1991 p., ліквідована у 1997 p.), програмними засадами якої, зокрема, була співпраця з українським парламентом з метою покращання ефективності законодавчих процесів та змісту законодавства. У ряді випадків своїми порадами окремі її члени лише сприяли загостренню ситуації в державі. На наш погляд, якщо б «ми вчили так, як треба» власну історію, то цього не трапилося б.

         Адже ще у 1918 p. M. Грушевський у своїй праці «Історія та її соціально-виховне значення» застерігав щодо небезпеки беззастережного запозичення західних стандартів, догм і орієнтирів, до сприйняття яких український народ не був готовий. Замість цього, на думку фундатора української державності, потрібно вийти з «вузьких рамок» чужого впливу на «ширший простір універсалізму». До речі, проголошений ним принцип універсалізму не втратив актуальності і сьогодні. Адже він передбачає необхідність пошуку нестандартних підходів до розв’язання складних соціально-політичних питань, що виникають на шляху розбудови нашої держави. [5; 215]

         Об’єктивно трансформація суспільних відносин завжди потребує певного часу. Намагання ж якнайшвидше вирішити нагальні проблеми шляхом запозичення чужого досвіду не може дати позитивних результатів. Це повною мірою стосується запозичення і таких загальновизнаних принципів, як верховенство права та плюралістична демократія. Їх бездумне пристосування до умов України, що спостерігалося у перші роки її незалежності, мало негативні наслідки, яких наша держава не може позбутися і нині. Український народ, який тривалий час був повністю залежним від держави, не може відразу змінити життєві орієнтири та цінності. Якщо, наприклад, на Заході верховенство права асоціюється з демократизацією суспільства та підтримкою розвитку ринкових відносин, то в Україні названий принцип сприяє виникненню та поглибленню серйозних суперечностей між захистом соціально-економічних прав людини і необхідністю економічної модернізації країни.

         Як свідчить практика, консервативні тенденції у законодавстві, методах державного управління можуть різко контрастувати із завданнями сучасного соціально-економічного розвитку. Особливо виразно це проявляється нині, в умовах здійснення політичних, економічних і соціальних реформ. Осмислення та своєчасне подолання суперечностей — необхідна умова зміцнення держави і права, забезпечення нормального життя суспільства.

         Сучасні гострі політичні конфлікти викликають зрозумілу емоційну напругу в суспільстві, стреси, боротьбу думок, дебати і суперечки у наукових колах.

         У цих умовах вищий обов’язок вченого полягає у тому, щоб у будь-якій ситуації зберігати об’єктивність — відображати дійсність такою, якою вона є, не замовчуючи її небажані, негативні сторони і не приписуючи останній якості, котрих вона не має.

         Будь-яка юридична наука, у першу чергу теорія держави і права, повинна творчо використовувати закони, методи і категорії філософії. Вони мають бути основою її методології.

         Гіпотези, концепції, прогнози, що продукуються теорією держави і права, вимагають об’єктивності наукових висновків, які повинні базуватися на твердо встановлених наукових фактах. Умоглядні висновки, не підкріплені науковими фактами, не можуть претендувати на об’єктивність.

         Будучи внутрішньоорганізованою системою загальних філософських, загальнонаукових і приватно-наукових прийомів та засобів пізнання державно-правової дійсності, метод теорії держави і права за структурою є складним й багатогранним. Як система він не може залишатися зашкарублим і нерухомим, раз і назавжди даним, а, підпорядковуючись завданням все більш глибокого вивчення державно-правових явищ, постійно збагачується і урізноманітнюється разом з предметом свого дослідження державою і правом, які, у свою чергу, теж безперервно розвиваються. Державно-правова наука перебуває у постійному пошуку нових дослідних методів з метою вдосконалення і розширення системи останніх, посилення її дієвості та ефективності практичного результату.

 

3.3 Приватно-наукові методи

         Під конкретними методами юридичних наук розуміється сукупність принципів, прийомів, правил, способів і засобів дослідження конкретних об’єктів (явищ, предметів, фактів). Вони є сукупністю частини пізнавальних прийомів, певною їх комбінацією, набір яких залежить від природи об’єкта й умов процесу пізнання.

         Спеціально-юридичний метод. Його сутність полягає в описі явищ державно-правової дійсності за допомогою юридичної термінології, висвітленні діяльності соціальних суб’єктів з точки зору юридичних моделей поведінки, з позицій законного або протиправного, обов’язкового або можливого. У ході такого описування відбувається реконструкція фактів та явищ правової дійсності, їх юридична оцінка, виявляються тенденції та закономірності юридичної практики, удосконалюється юридична термінологія.

         Теоретико-юридичний метод. Теоретичними юридичними науками створений власний понятійній апарат, за допомогою якого описуються закономірності структури, функціонування й удосконалення держави і права, їхнього зв’язку з економікою, соціальними і культурними процесами суспільного розвитку. Значення цього методу полягає в тому, що його застосування ґрунтується на використанні існуючих юридичних теорій і понять, що відбивають основний зміст державно-правової реальності, її структуру і закономірності розвитку. Властивий правовим теоріям і поняттям внутрішній логічний зв’язок дозволяє здійснювати теоретичний аналіз об’єкта дослідження без безпосереднього звернення до нього. У дослідницькому процесі виділення, в першу чергу, власне об’єкта дослідження досягається тільки на основі його теоретичного аналізу, виділення серед елементів соціальної реальності тих, що стосуються предмета правового дослідження.

         Конкретно-соціологічні методи. Система конкретно-соціологічних методів, які застосовуються у праві, поділяється на дві великі групи:

         1) методи збору правової інформації, до яких відносяться: опитування, анкетування й інтерв’ювання; аналіз документів (особистих і офіційних); спостереження (звичайне, що бере участь, включене); соціальний експеримент; вибірковий метод; вивчення і збір статистичних даних державної статистики;

         2) методи опрацювання отриманої правової інформації.

         Конкретно-соціологічні дослідження підвищують науковий потенціал юридичної науки, ефективність її впливу на суспільні відносини.

         Математичні методи. Оскільки багатьом правовим і державним явищам властиві імовірно-статистичні закономірності, для їх дослідження можуть використовуватися математичні методи, зокрема, математична статистика, теорія множин, теорія ігор, розпізнавання образів, факторний аналіз і деякі інші. Такі галузі права як трудове, адміністративне, кримінальне право й інші пов’язані з виявленням міри суспільних відносин, що регулюються ними, тому що право регулює дані відносини шляхом встановлення деякого кількісного еталона або масштабу, а їх кількісні характеристики дозволяють використовувати для аналізу й узагальнення математичні методи. Актуальними завданнями використання математичних методів є розробка теоретичних принципів проектування автоматизованих систем обліку, аналізу і пошуку статистичної правової інформації, а також створення організаційно-технічних передумов впровадження таких систем у практику.

         Статистичні методи. Кількісна сторона державно-правових явищ є предметом наукового вивчення за допомогою методів статистики. Зокрема, кримінологічна статистика досліджує різноманітні кількісні сторони правопорушень — кримінальну, цивільну, адміністративну, їх структуру і динаміку, їх причини та умови, ефективність заходів боротьби з ними.

         Одним із методів статистики є метод масових спостережень, що спирається на використання закону великих чисел, під останнім розуміється загальний принцип, під впливом якого сукупна дія великої кількості випадкових фактів призводить до результату, що майже не залежить від випадку. Це дає можливість виявити закономірність там, де почуттєво можна спостерігати лише поверхню явищ, хаос випадків.

         Метод угруповання дозволяє сукупність фактів, що досліджуються, розподілити на окремі якісно однорідні види (наприклад, на види злочинів відповідно до Особливої частини Кримінального кодексу). Угруповання звичайно підрозділяються на три види:

         типологічні, що розчленовують різнотипну масу явищ на якісно однорідні категорії або типи (наприклад, розбивка розкрадань по окремих галузях народного господарства);

         варіаційні, що характеризують структуру сукупності за будь-яким кількісною ознакою (наприклад, вікова структура засуджених);

         аналітичні, за допомогою яких встановлюються взаємозалежності явищ (наприклад, залежність між злочинністю і певними соціальними умовами).

         Метод узагальнюючих показників спрямований на перетворення абсолютних величин на так звані узагальнюючі показники — середні і відносні величини, що характеризують одним числом типові, поширені сторони досліджуваних явищ, відволікаючись від приватного, індивідуального і випадкового, а це дає можливість встановити і зміряти закономірності різноманітних масових процесів. [7; 16]

         Під спеціально-науковими методами юридичних наукових дисциплін розуміються методи, що застосовуються в конкретній галузі наукового знання або в декількох науках, тобто сфера їх застосування обмежена.

         Спеціальні методи окремих юридичних наук поділяються на їх власні методи, що розроблені і застосовуються тільки ними або в деяких юридичних наукових дисциплінах (наприклад, у криміналістиці — це техніко-криміналістичні і структурно-криміналістичні групи методів), і спеціальні методи інших наук, що розроблені в юридичних і неюридичних наукових дисциплінах (наприклад, у криміналістиці — фізичні, хімічні, антропологічні і т.д., у юридичній психології — психологічні методи вивчення особистості, методи впливу на її, методи перевірки психічних якостей особистості й інші).

 

 

 

Висновки

         Підсумовуючи  все вищесказане, слід також взяти до уваги, що сучасна українська національна ідея має бути зорієнтована на соціальну активність особистості, у тому числі на правову активність, без якої суверенну, демократичну і соціальну державу побудувати просто неможливо. Адже становлення і розвиток новітньої української держави не можливі за  умов, коли, на превеликий жаль, сьогодні зростає кількості правопорушень і злочинів (причому число протиправних діянь тяжкого характеру складає більший відсоток), низький рівень правової культури населення, не те що зростає чи хоча б залишається на місці, а невпинно й стрімко падає, важкий економічний і політичний стан держави, низький життєвий рівень країни тільки підсилюють ці негативні сторони; підняття України немислимо без глибоких знань прав і обов’язків людини і громадянина, діючого законодавства кожним представником суспільних відносин. І в цьому може й мусить допомогти саме теорія держави і права як навчальна дисципліна. А, так як це справа не лише сьогоднішнього дня, але й майбутнього, то вагомість підняття теорії держави і права в умовах України є ще більшою.

         Отже, теорія держави і права вивчає активні процеси розбудови суверенної Української держави, діяльність, спрямовану на створення національної системи права; дає пояснення не тільки змісту чинного законодавства, але його основних принципів, ідей, закономірностей та напрямків розвитку основоположних державно-правових явищ.

         Теорія держави і права досліджує загальні і специфічні закономірності виникнення, розвитку й функціонування держави і права, виробляє свою систему наукових понять, визначень і принципів, внаслідок чого є самостійною юридичною наукою в системі юридичних наук, що має для цих наук загальнотеоретичне й методологічне значення.

         Сьогодні українська громадськість потребує демократичної держави, в якій забезпечувалися б права і свободи, вона прагне брати участь у здійсненні влади, можливості відстоювати і пропагувати свої погляди й переконання, вимагає свободу слова й преси і т.п. Це можливе лише за умов високого рівня правової й політичної культури, розвинутого громадянського суспільства, що у свою чергу потребує існування правової держави.

         Тому, в наш час теорія держави і права стає більш демократичною, як у попередні роки, відкритою для сприйняття і класичного наслідування минулого і новітніх ідей. Вона приділяє все більше уваги духовним і матеріальним потребам людини, його цінностям, правовому й політичному світогляду, правам і свободам людини й громадянина. Зі сприйняттям ідей правової держави значно збагатився гуманістичний зміст сучасного вчення про державу й право. Цим самим даний предмет створює базисний фундамент для навчання та  практичної діяльності майбутнього юриста.

         Гарантом такої позиції теорії держави і права є в майбутньому високостабільне суспільство з високою правовою свідомістю і правовою культурою, кожен член якого володіє знаннями основних ідей, понять та положень правової науки.

         У значній мірі можна навіть говорити про те, що від рівня розвитку теорії держави і права в цілому, у тому числі і рівня розвитку методів і методології теорії, залежить рівень розвитку юриспруденції взагалі, про те, що на даній дисципліні лежить особлива відповідальність — відповідальність за стан справ у юридичній науці. Саме на долю теорії випадає задача акумуляції новітніх досягнень, як у суспільних, так і в необхідних випадках у природних і технічних науках. Теоретичне знання повинне розвиватися швидше, для того щоб не стримувати розвиток інших юридичних дисциплін, щоб їхній рівень відповідав потребам практики.

         Теорія держави і права — це наука вступна до курсу юридичних наук. Перед тим як приступити до вивчення основного масиву юридичних дисциплін — галузевих, студенти повинні одержати розгорнуте, цільне представлення про державно-правову дійсність. Саме ці самі загальні знання їм і дає теорія держави і права.

         Методологічні аспекти державно-правових досліджень складають ті загальні питання, без вирішення яких не можна вивчати окремо взяті аспекти. Метрологічна культура юриста – це його і світоглядна зрілість, і соціологічна грамотність, і правова інформованість, і професійна матеріальність. Значення методології не обмежується тільки вивченням загальної теорії держави і права чи інших юридичних наук, вона необхідна для практичної діяльності.

         Отже, існує необхідність у методологічному забезпеченні не лише теоретичних пошуків, але й практичної діяльності у правовій сфері. Діяльність юриста – практика здійснюється на методологічній основі. Цим і пояснюється необхідність залучення майбутні спеціалістів юридичного профілю до науково – дослідницької роботи, що сприятиме формуванню у них навичок наукового аналізу, оволодінню юридичною методологією. Такі знання і навички стають фундаментом, на якому будується вся професійна діяльність юриста. Міцність цього фундаменту є вирішальним критерієм якості підготовки правознавців.

         У сучасній методології юриспруденції відбувається перехід від вивчення станів її об’єкта, якими виступають право і держава, до осягнення цього об’єкта в його змінах і перетвореннях. Звідси дві підсистеми методології юриспруденції: підсистема, що звернена до стану права і держави, а також окремих їх компонентів і аспектів; і підсистема, що звернена до змін права і держави в цілому та їх складових. Ці підсистеми методології юриспруденції отримують своє відображення в концептуальній формі, методологічних підходах, методах, специфічних поняттях.

         Методологію юриспруденції неприпустимо обмежувати методологією правознавства. У цьому аспекті методологічне значення має питання про об’єкт юриспруденції. Пропонується вважати об’єкт юриспруденції складним, що охоплює одночасно право і державу в їх специфіці, взаємодії та цілісності. Показовими є зміни у змісті методології юриспруденції, де визначальне значення мають методологічні підходи, що визначають стратегію дослідницьких пошуків у взаємозв’язку юриспруденції з правом і державою. Найбільш характерні для сучасних розробок підходи: антропологічний, аксіологічний, цивілізаційний, синергетичний і герменевтичний. Сучасна методологія юриспруденції плюралістична за своєю природою, оскільки стверджує наявність різних підходів до права і держави.

         Зазначене дозволяє констатувати становлення нової парадигми методології юриспруденції.

 

 

Список використаних джерел та літератури

  1. Дубов Г.О. Плюралізм правової методології: зміст, особливості інтерпретацій та умов формування юридичної науки на сучасному етапі розвитку / Г.О. Дубов// Часопис Київського університету права. – 2011. – № 1. – С. 48-51.
  2. Кельман М. С. Методологія сучасного правознавства: становлення та основні напрями розвитку : автореф. дис. … д-ра юрид. наук : спец. 12.00.01. — К., 2013. — 35 с.
  3. Кельман М. С. Юридична наука: проблеми методології. — Т., 2011. — 492 с.
  4. Керимов Д. А. Методология права: предмет, функции, проблемы философии права. — 6-е изд. — М., 2011. — 521 с.
  5. Крестовська Н.М., Матвеева Л.Г. Теорія держави і права: Елементарний курс. Видання друге. — X.: ТОВ «Одіссей», 2008.— 432 с.
  6. Колодій А.М. Наукове підґрунтя конституційного процесу в Україні / А.М. Колодій // Часопис Київського університету права. – 2014. – № 1. – С. 402-403.
  7. Манжул І.В. Визначення методів пізнання в науковій літературі / І.В. Манжул // Бюлетень Міністерства юстиції України: Офіційне видання. – 2012. – № 11. – С. 11-17.
  8. Скакун О.Ф. Теорія права і держави. Підручник / О.Ф. Скакун. – К., 2013. -615 с.
  9. Тімочко О. Проблеми розвитку методології сучасного правознавства / О. Тімочко // Підприємництво, господарство, право: науково-практичний господарсько-правовий журнал. 2009. – № 11. – С. 10-13.
  10. Удовика Л. Г. Трансформація правової системи в умовах глобалізації: антропологічний вимір. — Х., 2011. — 552 с.

 

 

Права людини і права громадянина: проблеми співвідношення
Захист приватних прав в римському праві

Добавить комментарий

Your email address will not be published / Required fields are marked *