Адміністративне право

 

План.

  1. Напрямки реформування органів місцевого самоврядування.
  2. Адміністративні процедури в діяльності органів державної влади.

Список використаної літератури.

 

  1. Напрямки реформування органів місцевого самоврядування.

         Конституція України заклала підвалини реформування місцевого самоврядування в нашій державі, визначивши територіальні громади носіями права на вирішення питань, пов’язаних із життям відповідних адміністративно-територіальних одиниць. Прийнятий у 1997 р. Закон “Про місцеве самоврядування в Україні” далеко не повністю сприйняв прогресивні положення Основного Закону. Це зумовило потребу модернізації чинного законодавства про місцеве самоврядування, приведення його у відповідність до вимог часу та Конституції.

         Але, незважаючи на актуальність подальшого втілення у життя муніципальної реформи, Верховна Рада України виявляє у цій сфері дивовижну пасивність. Якщо не брати до уваги багатостраждального Закону “Про органи самоорганізації населення”, який двічі приймався парламентом і так само двічі повертався до нього з пропозиціями президента, та Закону “Про місцеві державні адміністрації”, який опосередковано стосується муніципальної сфери, спроби законодавчого органу зрушити справу з місця можна порахувати за допомогою пальців однієї руки. До того ж, йдеться лише про зміни та доповнення до Закону “Про місцеве самоврядування в Україні”.

         Численні проблеми місцевої демократії чекають свого вирішення, яке на сьогодні перебуває тільки у законопроектному стані. Більше того, йдеться, переважно, не про конкретне нормативне регулювання складних питань життя українських регіонів, територіальних громад, а про визначення у перспективі концептуальних засад муніципальної реформи.
Зокрема, на розгляді у Верховній Раді України перебувають проект Закону “Про програму державної підтримки і розвитку місцевого самоврядування”, ініційований урядом, та проект Закону “Про проект Концепції реформи місцевого самоврядування в Україні (муніципальної реформи)”, внесений народним депутатом В.Коновалюком. Обидва документи мають спільну мету: удосконалити, зробити цілісним правове регулювання засад місцевого самоврядування в Україні. Проте привертає увагу розбіжність щодо необхідних напрямків муніципальної реформи, які у них закріплені. Різне бачення державної політики щодо муніципальної реформи видно й на інших прикладах. Саме в цьому полягає основна причина того, що остання і досі не зрушила з місця.

         На розгляді у профільних комітетах парламенту перебуває і низка інших законопроектів, які мають на меті вирішення найбільш гострих проблем місцевого самоврядування. Як приклад можна навести проекти Законів “Про делегування повноважень органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування”, “Про міліцію місцевого самоврядування” та ін. Всі вони акцентують увагу на окремих питаннях організації влади на місцях. Комплексний підхід був запропонований народними депутатами Г.Антоньєвою, Л.Кравчуком та Ю.Іоффе — авторами проекту кодексу законів про місцеве самоврядування в Україні (Муніципального кодексу України).

         Потреба у подібному уніфікованому акті назріла давно. Однак специфіка цього проекту (його комплексність) зумовлює недоліки його внутрішньої структури. Так, досить спірною є доцільність включення до нього розділів про порядок проведення місцевих виборів, організацію бюджетного процесу, порядок створення та функціонування комунальних банків тощо, оскільки ці питання регулюються або повинні регулюватися виборчим, бюджетним та банківським законодавством відповідно.

         Проект Муніципального кодексу врегульовує значну кількість питань здійснення місцевого самоврядування, які до цього були його ахіллесовою п’ятою. Ним, зокрема, детально визначено порядок формування та особливості діяльності органів самоорганізації населення, їхні повноваження, гарантії здійснення ними своїх функцій та відповідальність за порушення законодавства про місцеве самоврядування. Не залишились поза увагою авторів цього проекту і питання організації та проходження служби в муніципальних органах. Кодекс значно розширив та деталізував права та обов’язки місцевих рад, вперше визначив порядок делегування їхніх повноважень іншим органам місцевого самоврядування та органам виконавчої влади на місцях. Проект розширює власну податкову базу регіонів, зокрема, за рахунок впровадження нових платежів з майна. У Муніципальному кодексі зроблено також спробу врегулювати численні проблемні питання статусу комунальної власності, спільної власності територіальних громад. Важливо, що відповідні положення проекту відповідають нормам проекту Цивільного кодексу України та світовій цивільно-правовій практиці.

         Поряд з цим окремі положення Муніципального кодексу потребують ґрунтовного доопрацювання. Зокрема, проект наділяє територіальні громади різних за кількістю населення та економічним потенціалом адміністративно-територіальних одиниць однаковими повноваженнями, не враховуючи їхні відмінні можливості щодо матеріального та фінансового забезпечення виконання власних обов’язків. Важко назвати вивіреним і передбачений Муніципальним кодексом механізм фінансування здійснення делегованих повноважень органів виконавчої влади.

         Можна також знайти чимало неузгодженостей проекту Муніципального кодексу із чинним законодавством та з тими нормативними актами, прийняття яких на часі. Не можна його назвати і таким, що повною мірою забезпечує права територіальних громад на вирішення питань місцевого життя. Однак позитивним є сам факт існування законопроекту, який є спробою комплексно вирішити болісні проблеми регіонів та первинних ланок державного устрою, позбутися традиційної для українського законотворення рамковості, усунути прогалини та неоднозначне застосування відповідного законодавства.

         Побіжний огляд зробленого Верховною Радою України на ниві регулювання місцевого самоврядування, а також запланованого, на жаль, свідчить про те, що нашій державі ще далеко до європейських стандартів місцевої (та й чи тільки місцевої) демократії. Так, на сьогодні навіть не передбачається втілення у життя принципу субсидіарності в організації публічної влади, за яким владні інституції вищого рівня мають лише ті функції, які не можуть виконувати інституції нижчого рівня. А це не лише теоретична проблема.

         Для України ж сьогодні важливо належним чином розвинути конституційні положення, які визначають та гарантують права територіальних громад. Це створить достатнє підґрунтя для подальшого втілення у життя муніципальної та адміністративної реформ в Україні.

 

  1. Адміністративні процедури в діяльності органів державної влади.

         У діяльності вико­навчо-розпорядчих органів постійно виникає потреба розгляду і вирішення питань управлінського характеру що­до конкретних юридичних або фізичних осіб. Наприклад, про державну реєстрацію підприємств, видачу ліцензій або патентів, приватизацію громадянами житла, виділення зе­мельних ділянок під будівництво, притягнення до дисцип­лінарної або адміністративної відповідальності тощо.

         Такі питання прийнято називати індивідуальними управ­лінськими справами або адміністративними справами.

         Для того, щоб правильно вирішити ту чи іншу адмініст­ративну справу (конкретне, індивідуальне управлінське питання), необхідно реалізувати відповідну норму матері­ального адміністративного права, тобто застосувати при­писи, які вона містить, щодо конкретного індивідуального випадку.

         Реалізація здійснюється шляхом застосування органами державного управління матеріальних норм з додержанням певної процедури, тобто у визначеному порядку.

         Для різних категорій адміністративних справ існують відповідні процедури. Кожна з таких процедур являє со­бою систему установлених державою обов’язкових правил. Ці правила закріплюються в нормативних актах і виступають як адміністративно-процесуальні норми.

         Отже, адміністративно-процесуальна норма — це вста­новлені або санкціоновані державою обов’язкові правила, від­повідно до яких регламентується порядок вирішення адмі­ністративних справ, порядок реалізації матеріальних норм адміністративного права.

         Діяльність виконавчо-розпорядчих органів з вирішення адміністративних справ на підставі адміністративно-про­цесуальних норм прийнято називати адміністративно-про­цесуальною діяльністю.

         Треба зазначити, що адміністративно-процесуальна ді­яльність не рівнозначна адміністративному процесу. Вона здійснюється виключно з конкретних справ, для реалізації конкретних матеріальних норм, на підставі конкретних ад­міністративно-процесуальних норм.

         Наприклад, у разі порушення законодавства про рекла­му адміністративні справи порушуються щодо конкретних порушників (юридичних осіб) на підставі порушень кон­кретних норм матеріального права, які містяться в Законі «Про рекламу». Вирішення таких справ здійснюється за конкретними адміністративно-процесуальними нормами, які містяться в нормативному акті «Порядок накладення штрафів за порушення законодавства про рекламу» (затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 8 вересня 1997 р.). У разі звернення громадянина за субси­дією відповідна адміністративна справа вирішується за процесуальними нормами, які містяться у Положенні про порядок призначення і виділення населенню субсидій (затверджено постановою Кабінету Міністрів від 22 верес­ня 1997 p.).

         Адміністративно-процесуальну діяльність, здійснену у рамках конкретної адміністративної справи прийнято нази­вати провадженням у адміністративній справі або адмініст­ративним провадженням.

         Однопорядкові групи проваджень утворюють види ад­міністративних проваджень. Таким чином виділяються:

         адміністративні провадження за зверненнями громадян;

         провадження у справах про адміністративні правопору­шення; провадження з ліквідації нерентабельних підпри­ємств; провадження з надання громадянам пільг та інші.

         Отже, адміністративно-процесуальна діяльність кон­кретизується і об’єктивується у рамках конкретних адмі­ністративних проваджень.

         Усі існуючі адміністративні провадження органічно пов’язані між собою, перебувають у постійній взаємодії і взаємопроникненні, наділені багатьма загальними ознака­ми, а їх сукупність має інтегративні якості і властивості ці­лісної системи. Це правове явище (сукупність адміністра­тивних проваджень) прийнято називати адміністративним процесом. До ознак, які дозволяють розглядати адмініст­ративний процес як самостійне правове явище, слід від­нести:

  • наявність чітко визначеної сфери виникнення, існу­вання і припинення адміністративних справ (це сфера дер­жавного управління);
  • особливі правила вирішення адміністративних справ, які закріплені в адміністративно-процесуальних нормах (нормативність адміністративного процесу);
  • обов’язкова участь у вирішенні таких справ органів державного управління або їх посадових осіб;
  • додержання принципів адміністративного процесу.

         Отже, адміністративний процес і адміністративне про­вадження співвідносяться між собою як загальне і частко­ве, як ціле і частина цілого. Між адміністративним проце­сом (цілим) і будь-яким з адміністративних проваджень (частиною цього цілого) існують нерозривні взаємозумовлюючі і системоутворюючі зв’язки і відносини.

         До цього часу в адміністративно-правовій науці існує два підходи до розуміння адміністративного процесу, за­лежно від яких визначається його обсяг і зміст.

         У теорії адміністративного права вони одержали назви:

         вузького підходу до розуміння адміністративного процесу;

         широкого підходу до розуміння адміністративного процесу.

         Вузьке розуміння адміністративного процесу пов’язано з його трактуванням як явища, що існує для вирішення су­перечок і застосування заходів адміністративного примусу, тобто за аналогією із судовим процесом. У цьому випадку адміністративний процес ототожнюється з юрисдикційним процесом органів управління. Широке розуміння ад­міністративного процесу пов’язане з визнанням того, що ним охоплюється будь-яка діяльність виконавчо-розпо­рядчих органів з реалізації матеріальних норм адміністра­тивного права, тобто адміністративний процес виступає як порядок реалізації адміністративно-правових норм під час вирішення конкретних управлінських справ.

         Дослідження у цій галузі показали, що друга точка зору найповніше відповідає сучасним уявленням про адмініст­ративний процес. Більш того, не можна не зважати на те, що в юридичній практиці склалися і з успіхом використо­вуються поняття законодавчого, бюджетного, земельного, правозастосовчого процесів, які не вписуються в юрисдикційне розуміння цього явища.

         Тому наявність зазначених підходів слід розглядати як послідовні етапи у розвитку наукових знань про таке складне явище, як адміністративний процес.

Найважливішими ознаками, які дозволяють розглядати адміністративний процес як ціле і самостійне правове яви­ще, треба вважати наявність в специфічних адміністра­тивно-процесуальних норм і відносин. Ця специфіка проявляється, насамперед, у з’ясуванні їх співвідношення з матеріальними адміністративно-правовими нормами і відносинами.

         Специфіка процесуальних норм полягає у такому:

  1. Вони відрізняються від матеріальних норм своїм при­значенням. Матеріальні норми регулюють права і обов’яз­ки суб’єктів і відповідають на запитання «що робити?». Процесуальні норми регулюють порядок, процедуру реалі­зації цих прав і обов’язків. Вони відповідають на запитан­ня «як, яким чином робити?».
  2. Процесуальні норми другорядні щодо матеріальних. Це означає, що вони виникають й існують лише за наяв­ності потреби у реалізації матеріальних норм, за наявності потреби установити обов’язкові для виконавчо-розпоряд­чих органів та їх посадових осіб правила розгляду адмініст­ративних справ.
  3. Адміністративно-процесуальні норми є засобом реа­лізації далеко не всіх матеріальних норм.

         Потреба в адміністративно-процесуальних нормах ви­никає лише тоді, коли потрібна спеціальна процедура для вирішення конкретного управлінського питання.

         У таких випадках йдеться про матеріальні норми адмі­ністративного права, реалізація яких здійснюється через застосування.

         Найбільш характерними у цьому розумінні є норми, що встановлюють відповідальність за адміністративні право­порушення; наприклад норми ст. 173 КпАП (дрібне хулі­ганство).

         Разом з тим, і для норм, які реалізуються через вико­нання і використання, можуть передбачатися відповідні процесуальні правила.

  1. Конкретна адміністративно-процесуальна норма завжди є засобом реалізації кількох матеріальних норм, але забезпечує цю реалізацію тільки частково.

         Неможливо побудувати автономну конструкцію, в якій би взаємодіяли тільки дві норми: з одного боку — матері­альна, з другого — процесуальна, тобто конструкцію, в якій процесуальна норма була б замкнена виключно на од­ну матеріальну норму і забезпечувала б її реалізацію в пов­ному обсязі.

         Взята окремо процесуальна норма, як правило, обслу­говує декілька матеріальних норм, але ніколи не забезпе­чує їх реалізацію до кінця. У свою чергу, взятій окремо ма­теріальній нормі для повної реалізації необхідно взаємодіяти з цілою групою процесуальних норм. Саме тому дру­горядність норм процесуальних щодо норм матеріальних не означає, що матеріальна норма породжує процесуальну.

         Повернемося, наприклад, до застосування штрафу. Щоб накласти штраф за адміністративну провину потрібен розгорнутий у часі ланцюжок дій, що послідовно зміню­ють одна одну: складання протоколу, збір і оцінка доказів, винесення постанови, виконання постанови тощо.

         Кожна з цих дій регулюється окремими і конкретними процесуальними нормами.

         Так, норми ст. 221 визначають, хто розглядає цю кате­горію справ (суди); норми ст. 225 — ким складається про­токол; норми ст. 256 — зміст протоколу; норми ст. 278 — порядок підготовки і розгляду справ; норми ст. 283 — зміст постанови по справі; норми ст. 307—310 — провадження по виконанню постанови про накладення штрафу.

         Таким чином, ніяка окремо взята процесуальна норма не взмозі реалізувати матеріальну норму (у даному випадку про накладення штрафу) у повному обсязі. Вона реалізує якусь її частину. Разом узяті перелічені процесуальні норми становлять процедуру, що забезпечує реалізацію до кінця.

         У той же час, перелічені процесуальні норми розрахова­ні не тільки на матеріальні норми ст. 173, а на будь-які норми глав 5—15 (статті 41—2121) КпАП.

  1. Адміністративно-процесуальні норми забезпечують реалізацію матеріальних норм не тільки адміністративного права. Цю функцію виконують і щодо інших правових галузей.

         Так, нормами цивільного законодавства встановлено, що автори винаходів і промислових зразків мають право на одержання патентів, в яких закріпляється авторство на ці винаходи або промислові зразки.

         Порядок одержання патентів детально врегульований адміністративно-процесуальними нормами, які містяться в законах «Про охорону прав на винахід» і «Про охорону прав на промислові зразки» (відповідно статті 12—22 та 11—19) від 15 грудня 1993 p., а також у цілому ряді поло­жень і правил, які стосуються видачі патентів у конкретних галузях і сферах. Наприклад, Правила складання і по­дання заявки про видачу патенту на сорт рослини, затвер­джені наказом Держпатенту № 27 від 11 лютого 1994 p.

         Як юридичне явище адміністративний процес характе­ризується тим, що під час його здійснення виникають ад­міністративно-процесуальні відносини. Вникають вони в сфері державного управління під впливом відповідних процесуальних норм.

         Від матеріальних адміністративно-правових відносин процесуальні адміністративно-правові відносини відрізня­ють такі обставини:

  1. Особливості виникнення.

         Для того, щоб виникли матеріальні відносини, потрібні три обставини: а) норма права; б) правосуб’єктність; в) юридичний факт. Для виникнення адміністративно-процесуальних відносин необхідно вже чотири обставини:

         а) матеріальна норма; б) процесуальна норма; в) право­суб’єктність; г) юридичний факт.

         При цьому важливо зазначити, що юридичним фактом, який породжує адміністративно-процесуальне відношен­ня, є відповідне адміністративно-правове відношення.

  1. Особливості предмета регулювання.

         Матеріальні норми регулюють статичні відносини, а процесуальні — динамічні. Виникнувши, такі відносини не залишаються нерухомими, а розвиваються, проходять цілий ряд стадій. Наприклад, порушення справи, розсліду­вання справи, виконання постанови тощо.

  1. Структура.

         Для процесуальних адміністративно-правових відносин характерна більш складна структура, ніж для матеріальних. Адміністративно-правові відносини у своєму розвитку по­роджують цілий ряд процесуальних зв’язків. Так, під час скоєння адміністративної провини виникають процесуаль­ні відносини між громадянином (правопорушником) і ор­ганом, що розглядає справу.

         У процесі розгляду справи і розвитку цих правовідно­син виникають процесуальні зв’язки, викликані необхід­ністю збирання доказів (опитування свідків, вивчення до­кументів, залучення перекладачів, експертів і т. ін.). Таким чином, поряд з основним, головним адміністративно-процесуальним відношенням, завжди виникають супутні процесуальні правовідносини, що регулюються проце­суальними нормами.

         Адміністративний процес відрізняється від інших видів юридичної процесуальної діяльності і, насамперед, від кримінального та цивільного процесу. У відмінностях, що існують між ними, найбільш чітко виявляється специфіка адміністративного процесу.

         Ці відмінності полягають у такому:

         по-перше, адміністративний процес реалізується у дер­жавному управлінні, кримінальний і цивільний — при ви­конанні правосуддя. Адміністративний процес є частиною виконавчо-розпорядчої діяльності, оскільки являє собою врегульовані процесуальними нормами управлінські від­носини. Адміністративний процес є юридичним виражен­ням управлінської діяльності;

         по-друге, адміністративний процес не обмежується юрисдикційною діяльністю, тобто діяльністю щодо розг­ляду суперечок і застосування примусових заходів, а вклю­чає і діяльність по реалізації регулятивних норм, діяль­ність, так би мовити, позитивного, організуючого характе­ру. Це пояснюється специфікою управління як діяльності в основному творчої, в якій метод примусу є не основним, а допоміжним. Кримінальний же процес є повністю юрисдикційним, цивільний — переважно юрисдикційним. От­же правоохоронна функція в адміністративному процесі займає підпорядковане місце, а в кримінальному і цивіль­ному — головне;

         по-третє, адміністративний процес відрізняється пере­ліком і розташуванням проваджень. Провадження в адмі­ністративному процесі розташовані паралельно. Це пояс­нюється великою кількістю і різноманітністю справ, які вирішуються оперативно і, в основному, органами першої інстанції.

         Для кримінального і цивільного процесу характерно розташування проваджень за інстанціями, тобто «за про­суванням» справи — в суді першої інстанції; касаційне провадження; наглядове провадження;

         по-четверте, адміністративний процес реалізується ін­шими суб’єктами, ніж кримінальний і цивільний. Це орга­ни і посадові особи виконавчо-розпорядчої системи дер­жави. Причому всі вони виконують крім адміністративно-процесуальних й інші функції. Кримінальний і цивільний процеси здійснюються обмеженим колом органів (суди, органи попереднього розслідування), які спеціально ство­рені з цією метою.

         Принципи адміністративного процесу. Здійснення адміністративного процесу ґрунтується на системі прин­ципів, до яких належать: законність; охорона інтересів держави і особи; публічність або офіційність; самостій­ність і незалежність у прийнятті рішень; об’єктивна (мате­ріальна) істина; гласність; рівність учасників процесу пе­ред законом; швидкість і економічність; здійснення про­цесу національною мовою; відповідальність посадових осіб.

  1. Законність. Даний принцип виражений у тому, що адміністративний процес як діяльність суто юридична здійснюється тільки на основі спеціальних процесуальних норм. Державні органи діють в адміністративному процесі у межах закріпленої за ними компетенції.

         Так, повноваження органів і посадових осіб, що розгля­дають справи про адміністративні правопорушення, міс­тяться в КпАП України, а ст. 222 Кодексу визначає, зокре­ма, категорії справ, підвідомчі органам внутрішніх справ (міліції); ст. 214 розмежовує компетенцію органів, що уповноважені розглядати справи про адміністративні пра­вопорушення тощо.

  1. Охорона інтересів держави і особи. Цей принцип ві­дображає демократизм адміністративного процесу. Орга­ни, що розглядають індивідуальні справи і приймають по них рішення, зобов’язані забезпечити захист інтересів дер­жави, громадського порядку, прав і свобод особи, інтересів підприємств, організацій, закладів. Громадянам надається юридична допомога, вони можуть користуватися послуга­ми адвоката. Послідовне, повне і неухильне врахування інтересів держави і особи безпосередньо відбивається на ефективності адміністративного процесу і є обов’язком будь-якого органу або посадової особи, що розглядає і ви­рішує адміністративну справу. До їх завдань входить також обов’язок стежити за належним використанням сторонами своїх прав, щоб це не зашкодило інтересам держави та учасників процесу.
  2. Публічність (офіційність). Даний принцип адмініст­ративного процесу полягає в його доступності для грома­дян. Розгляд конкретних справ, збирання необхідних до­казів і матеріалів є обов’язком державних органів та їх по­садових осіб. Усе це здійснюється за рахунок держави.

         Так, у коментарі до ст. 268 КпАП (Права особи, яка притягається до адміністративної відповідальності), під­креслюється, що обов’язок доведення покладено на орга­ни, що розглядають адміністративну справу. Відсутня та­кож будь-яка плата з боку громадян за участь у процесі, оформлення матеріалів, прийняття рішення.

  1. Самостійність і незалежність у прийнятті рішень. Ви­рішувати ті справи, що входять до кола повноважень орга­ну або посадової особи є їх обов’язком. Державний орган може ухилитися від розгляду і вирішення індивідуальної справи, перекласти на будь-кого свої обов’язки.

         Стосовно провадження по справах про адміністративні правопорушення, цей принцип закріплено в ст. 217 КпАП (Повноваження посадових осіб), яка визначає, що ті або інші справи можуть розглядати тільки визначені законом посадові особи і в межах своїх повноважень.

  1. Об’єктивна (або матеріальна) істина. Даний принцип означає, що всі справи розглядаються всебічно, збирають­ся, перевіряються і враховуються всі необхідні матеріали і докази.

         Так, коментар до ст. 251 (Докази) КпАП підкреслює, що одним з найважливіших завдань провадження по спра­вах про адміністративні правопорушення є повне, об’єк­тивне з’ясування обставин цієї справи, що дозволяє відшу­кати істину по справі. Додержання даного принципу ви­ключає прояви суб’єктивізму, забезпечує прийняття справедливого рішення.

  1. Гласність. Принцип гласності передбачає можливість учасникам адміністративного процесу безпосередньо озна­йомлюватися з усіма матеріалами по справі і розглядати його відкрито. Вимога про відкритий розгляд справи озна­чає, що відповідний орган або посадова особа зобов’язані своєчасно повідомити учасникам про місце, час розгляду справи.

         Органи і посадові особи не мають права відмовити за­інтересованим особам у їх проханні бути присутнім на розгляді конкретних справ про адміністративні правопору­шення.

         Розгляд справ про адміністративні правопорушення згідно зі ст. 249 (Відкритий розгляд справ) КпАП може провадитися за місцем роботи або проживання правопо­рушника. Ст. 286 КпАП (Доведення постанови про накла­дення адміністративного стягнення до відома громадсь­кості) передбачає інформування громадськості про накла­дення адміністративного стягнення.

  1. Рівність учасників адміністративного процесу перед за­коном. Цей принцип визначається конституційним поло­женням про рівність усіх громадян України. Законодав­ством закріплено статус сторін процесу, встановлено їхні права та обов’язки як учасників адміністративно-проце­суальних відносин. Кожна зі сторін має право брати участь в усіх стадіях процесу, надавати докази і вимагати їх розгляду.

         Щодо цього принципу в законодавстві про адміністра­тивні правопорушення існує чітка норма — ст. 248 (Роз­гляд справи на засадах рівності громадян), яка визначає, що всі громадяни рівні перед законом незалежно від похо­дження, соціального і майнового стану, расової і націо­нальної належності, статі, освіти, мови, ставлення до релі­гії, роду і характеру занять, місця проживання, інших об­ставин. Не існує будь-яких спеціальних органів, які розглядали б справи щодо окремих груп громадян, що різ­няться за названими вище ознаками.

  1. Швидкість та економічність. Цей принцип є наслі­дком оперативності як властивості управлінської діяльнос­ті. Він забезпечується закріпленням у законодавстві строків, у межах яких здійснюється провадження по індивіду­альних справах, виконуються рішення.Як приклад можна навести ст. 277 КпАП (Строки розгляду справ), яка вста­новлює строки розгляду справ про адміністративні право­порушення:

15 діб — загальний;

1 доба — незаконне придбання наркотичних речовин без мети збуту; незаконні операції з валютою; дрібне хулі­ганство;

З доби — торгівля з рук у невстановлених місцях; неза­конний продаж товарів; порушення порядку проведення мітингів;

5 діб — порушення режиму радіаційної безпеки; дрібне розкрадання;

7 діб — порушення, пов’язані з використанням газу.

  1. Провадження процесу національною мовою. Цей прин­цип зумовлений багатонаціональним складом населення України і закріплений законодавче. У ст. З Закону України «Про мови» зазначається, що в роботі державних, громад­ських органів підприємств, закладів, організацій, розташо­ваних у місцях мешкання більшості громадян іншої націо­нальності, поряд з українською може використовуватися мова національності або мова, яка прийнятна для всього населення.

         Стаття 5 забезпечує громадянам право звернутися до державних, громадських та інших організацій мовою, яка прийнятна для сторін. Відмова посадової особи прийняти і розглядати звернення громадянина на підставі незнання мови, якою він звернувся, тягне відповідальність згідно із законодавством.

         У ст. 19 зазначається, у разі коли особа, що притягуєть­ся до адміністративної відповідальності, не володіє мовою, на якій здійснюється адміністративне провадження, то во­на може виступати рідною мовою і користуватися допомо­гою перекладача.

  1. Відповідальність посадових осіб. Порушення встанов­леного порядку адміністративно-процесуальної діяльності, бюрократичне ставлення до громадян та їхніх звернень тягне застосування до винуватців заходів дисциплінарної, матеріальної та кримінальної відповідальності. Так, ст. 27 Закону «Про об’єднання громадян» передбачає відпові­дальність посадових осіб легалізуючих органів за порушен­ня законодавства про об’єднання громадян.


Список джерел та літератури

  1. Конституція України від 28.06.1996 року — www.rada.gov.uа
  2. Адміністративне право України. Підручник. / за ред. професора В.П. Битяка. — Харків «Право» — 2003 рік.
  3. Бахрах Д.Н. Административное право: учебник для вузов: М.: Изательство «БЕК», 1997 год.
  4. Колпаков В.К. Адміністративне право України. Підручник: К., — Юрінком Інтер — 2000 рік.

 

Психологія злочинця

Добавить комментарий

Your email address will not be published / Required fields are marked *